До листування Миколи Стороженка з Дмитром Антоновичем

У статті публікується та аналізується листування між Миколою Стороженком та Дмитром Антоновичем.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2010
Автор:	Пазюра, Н.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2010
Назва видання:	Український історичний збірник
Теми:	До джерел
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/100493
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	До листування Миколи Стороженка з Дмитром Антоновичем / Н. Пазюра // Український історичний збірник — 2010. — Вип. 13, ч. 2. — С. 193-206. — Бібліогр.: 9 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-100493
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1004932016-05-23T03:02:27Z До листування Миколи Стороженка з Дмитром Антоновичем Пазюра, Н. До джерел У статті публікується та аналізується листування між Миколою Стороженком та Дмитром Антоновичем. В статье публикуется и анализируется переписка между Николаем Стороженком и Дмитрием Антоновичем. In the article the correspondence between Mykola Storozhenko and Dmytro Antonovich is analyzed and published. 2010 Article До листування Миколи Стороженка з Дмитром Антоновичем / Н. Пазюра // Український історичний збірник — 2010. — Вип. 13, ч. 2. — С. 193-206. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. 2307-5848 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/100493 347.781.5[М. Стороженко+Д. Антонович] uk Український історичний збірник Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	До джерел До джерел
spellingShingle	До джерел До джерел Пазюра, Н. До листування Миколи Стороженка з Дмитром Антоновичем Український історичний збірник
description	У статті публікується та аналізується листування між Миколою Стороженком та Дмитром Антоновичем.
format	Article
author	Пазюра, Н.
author_facet	Пазюра, Н.
author_sort	Пазюра, Н.
title	До листування Миколи Стороженка з Дмитром Антоновичем
title_short	До листування Миколи Стороженка з Дмитром Антоновичем
title_full	До листування Миколи Стороженка з Дмитром Антоновичем
title_fullStr	До листування Миколи Стороженка з Дмитром Антоновичем
title_full_unstemmed	До листування Миколи Стороженка з Дмитром Антоновичем
title_sort	до листування миколи стороженка з дмитром антоновичем
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2010
topic_facet	До джерел
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/100493
citation_txt	До листування Миколи Стороженка з Дмитром Антоновичем / Н. Пазюра // Український історичний збірник — 2010. — Вип. 13, ч. 2. — С. 193-206. — Бібліогр.: 9 назв. — укр.
series	Український історичний збірник
work_keys_str_mv	AT pazûran dolistuvannâmikolistoroženkazdmitromantonovičem
first_indexed	2025-07-07T08:53:52Z
last_indexed	2025-07-07T08:53:52Z
_version_	1836977679154282496
fulltext	193 Український історичний збірник, Вип. 13, 2010 УДК 347.781.5[М. Стороженко+Д. Антонович] Наталка Пазюра∗∗∗∗ ДО ЛИСТУВАННЯ МИКОЛИ СТОРОЖЕНКА З ДМИТРОМ АНТОНОВИЧЕМ У статті публікується та аналізується листування між Миколою Стороженком та Дмитром Антоновичем. В статье публикуется и анализируется переписка между Николаем Стороженком и Дмитрием Антоновичем. In the article the correspondence between Mykola Storozhenko and Dmytro Antonovich is analyzed and published. Поміж численних фондів Центрального державного архіву громадських об’єднань України є такий, що лише нещодавно був відкритий для дослідників. Мова йде про колекцію документів «Український музей в Празі»1. Фонд складається із документів і матеріалів українських організацій, товариств та союзів, що діяли на еміграції протягом 1905–1948 рр., а також часописів, газет, брошур та інших друкованих видань за 1899–1945 рр. Не менш важливою складовою цього фонду є документи і матеріали українських військових та громадсько-політичних діячів, представників науки, культури та освіти, датовані 1886–1952 рр. Для прикладу можна назвати імена С. Наріжного, М. Грушевського, В. Липинського, В. Сімовича, Д. Донцова, Ю. Колларда, Д. Дорошенка, В. Біднова, Л. Чикаленка, А. Яковліва та багатьох інших. Серед особових справ Д. Антоновича нам пощастило віднайти листування між ним та М. Стороженком, що є важливим джерелом для дослідження життєписів цих осіб. Надто це стосується біографії М. Стороженка, адже емігрантський період його життя, до якого відносяться вказані листи, на даний час є ще недостатньо дослідженим. Листування нараховує 8 одиниць, які порівну належать кожному із кореспон- дентів. Можна припустити, що листи, адресовані Д. Антоновичем, є частиною матеріалів, які разом із іншими листами, статтями та спогадами М. Стороженка, були передані ним за посередництвом Д. Дорошенка до Музею визвольної боротьби у Празі. Нині вони зберігаються у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України2. ∗ Пазюра Наталка – молодший науковий співробітник відділу української історіографії Інституту історії України НАН України. 194 Як свідчить листування, приводом для його початку було повідомлення за підписом Д. Антоновича про отримання Музеєм Визвольної боротьби у Празі деяких речей, надісланих до нього М. Стороженком3. Достеменно невідомо, про які саме речі йшлося, втім співробітництво Миколи Володимировича із музеєм підтверджується книгою обліку надходжень документів і матеріалів до нього. В ній є запис про отримання від М. Стороженка 31 експоната, серед яких книги та грошові купюри4. Втім можна припустити, що це могла бути й грошова пожертва на потреби Музею, оскільки це прослідковується у листуванні між М. Сто- роженком та Д. Дорошенком5. Відтак перший лист Миколи Володимировича стосувався не тільки справ Музею Визвольної боротьби, хоч він, без сумніву, викликав його зацікавлення, а скоріше носив приватний характер. Кореспондент був добре знайомий із родиною Антоновичів – Володимир Боніфатійович був не лише його університетським викладачем; їх пов’язувала багаторічна співпраця у редакції журналу «Киевская старина», Київській археографічній комісії, товаристві Нестора-Літописця та ін. Крім того, М. Стороженко у своїх спогадах неодноразово наголошує, що В. Антонович мав значний вплив на формування його наукових інтересів, а також сприяв залученню до наукової та археографічної діяльності6. То ж звертання М. Стороженка до свого адресата як до «коханого сина…вічнопамятно навчи- теля»7 є спробою встановити зв’язок із Україною, якої йому так не вистачало. У своїх листах Микола Володимирович цікавиться сім’єю Д. Антоновича, його рідними та близькими, спільними знайомими8. Вражаюче теплі листи М. Стороженка в додаток до його «незвичайної пам’яті» викликали симпатію і довіру Д. Антоновича. У своїх листах-відповідях він щиро ділиться обставинами власного життя, оповідає про життя української еміграції, надсилає йому книги. Окреме місце в листуванні займає тема курсу лекцій Д. Антоновича з історії українського театру та мистецтва. Листи рясніють іменами відомих та маловідомих українських художників та акторів, обговорюються питання літератури, її представників. Аналіз листів М. Стороженка дає чітку картину його душевних переживань та тривог, пов’язаних із вимушеною еміграцією, тугою за рідним краєм та людьми, роздумами над майбутнім «неньки-України», «красуні-України». Показовими в цьому відношенні є його порівняння своєї долі із «перекотиполем», постійні заклики до об’єднання та рішучих дій9. Листи подано мовою оригіналу, допущені авторами пропущення подаються у квадратних дужках. _______________________________ 1 Центральний державний архів громадських об’єднань України (Далі – ЦДАГОУ). – Ф. 269. – Оп. 1, 2, 3. 2 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (Далі – ЦДАВОУ). – Ф. 4465. – Оп. 1. – Спр. 775, 776, 777. 3 ЦДАГОУ. – Ф. 269. – Оп. 2. – Спр. 13. – Арк. 77. 4 Там само. – Ф. 269. – Оп. 1. – Спр. 458. – Арк. 38 зв. 195 5 ЦДАВОУ. – Ф. 4465. – Оп. 1. – Спр. 777. – Арк. 47 зв. 6 Микола Стороженко. З мого життя. – К., 2005. – С. 155, 164, 165, 168. 7 ЦДАГОУ. – Ф. 269. – Оп. 2. – Спр. 13. – Арк. 77. 8 Там само. – Арк. 77 зв.; Спр. 14. – Арк. 4 зв., 28 зв. 9 Там само. – Спр. 14. – Арк. 4 зв., ПУБЛІКАЦІЯ ДОКУМЕНТІВ Центральний державний архів громадських об’єднань України. – Ф. 269. Колекція документів «Український музей в Празі». – Оп. 2. Документи і матеріали українських державних, військових, громадсько-політичних діячів, представників науки, культури і освіти, інших осіб. Спр. 13. Листи О. Барвінського, І. Борщака, Д. Донцова, В. Липинського, Й. Сліпого, О. Скоропис-Йолтуховського, С. Пащенка, Л. Чикаленка, Цесус, Українського громадського видавничого фонду, Українського наукового інституту книгознавства (м. Київ), інших осіб та установ до Д. Антоновича. (Ксерокопії) 93 арк. 14. 01. 1924 – 30. 12. 1925 1 [Арк. 77–78 зв.] N. W. Storoźenko, Karadjordjeva, 29. 10. Х. 925 Bela Crkva, Banat, JHJ. Високоповажний Дмитро Володиміровичу, побачивши Ваш підпис на повідомлен’ю Музея що-про одержан’я де яких від мене речей, не втерпів, щоб не надіслати до Вас, як до коханого сина мого вічнопамятно навчителя, прохвесора Володиміра Бонихватієвича Антоновича, де скіл’ки рядків, до «Мухи». Радію, що Ви зісталися живі під час Великої Руїни и що працюєте на корист Україні. Може колись надийде світлий час за-для її нещасної, що можливо буде перевезти оте усе, що Ви зберете, до Київа, як подарунок від ії роспорошених теперечки майже не по усіому світу ії синів. Повідомте мене, як що буде Ваша ласка та як що маєте час, про Вашу родину. Де Ваши сестри – Оришка та Ганна Володимирівни, чи живий ще Вас старший брат – веретінар, де Ваши небоги – Ціолкович та Геркен, чи листуєтесь Ви із своєю мачухою, Катериною Миколаіною? Хто зістався в живих з родин Кістяківских та Илніцких? З нещасним Олександром К.[істяківським] я бачився дескілки разів отутечки, як що він жив у Целіу; якось гостював у іого двоє днів у р. 1922, й тоді він був вже дуже сумний та казав мені, що з іого скептицізмом він довго не проживе, але я не сподівався, що він скінчить свий живот такою лютою смерт’ю. Тяжко губити отаких людей: з іого просвітою та напруженост’ю він міг би може ще попрацювати на корист рідному краю. Чи маєте які відомости «звідтіль»? Як спочуває себе наше село у УССР? Мені якось писали, що харчи дешеві, а на усе друге велика дорожнеча, покою немає ні у день, ні у ночі. Коли вже роспадет’ся у крах той товстий мур, що відділяє Україну 196 від усіого світу, мов яку вязницю? Невже українці ніколи не спорозуміют’ся, не зберут’ся до купи, щоб рятувати свою нещасну нен’ку-Україну, та мов хижі звірі шматковатимуть її й надалі. Треба булоб на чімс обєднатися! Чув я, що Ви читаєте лекції по исторії українс’кого містецтва. Як що маєте штамповані, надішліть мені хоч на якийсь час. Дуже цікаво мені іх прочитати. Скажіть, хто то такий Ваш секретар, д-р Мирон Коновалець? Чи не той, що був отаманом галиц’ких січовиків у Київу у р. 1918? Надсилаю Вам двоє грошових знака. Може вони погодят’ся за для Музею. Щиро Вас шануючий [підпис] 2 [Арк. 90–91 зв.] Praha. Nusle 245 Прага 16,ХІІ,1925 Č. S. K. Високоповажний Миколо Володимировичу! Дуже прошу мені ласкаво вибачити, що я затрімався з відповіддю на Вашого листа, але це сталося не з моєї вини, а через те, що я після операції довгий час мусів трімати руку на перевязці, навіть після того я[к] рана загоїлася і лікарі не дозволяли мені писати. Це мені тим більше прикро, що Ваш щирий лист мене дуже зворушив незаслуженою мною ласкавою Вашою увагою до мене і цілої нашої родини. Читаючи Вашого листа не тільки піддався чарам теплих слів, але і дивувався Вашій незвичайній памяти, як Ви всіх членів моєї родини добре памятаєте, навіть всі імена. Правда майже всі згадані Вами особи вже покійники: мій брат Іван умер ще в 1915 році при відступленню з Берестя, де з початку війни ми були разом – він завідував ветеринарною частиною кріпостного району, а я, як уповноважений Зем[ського]. Союзу завідував там санітарними потягами Союзу. Я його з Берестя провів, але до місця призначення він уже не доїхав, у потязі і умер. Мені здається в його смерти щось дивне – бо він мав рак у шлункові, але від цего так раптово не умірають. Моя сестра Геркен умерла в Одесі в осени 1918 року. У мене осталося двоє її дітей – дочка Наталка зі мною – зараз виїхала до Парижу і син Лев – колишній Ваш ученик – поїхав пробиватися власними силами до Аргентини і здається перебідувавши спочатку, тепер в Buenos-Aires’і ніби не зле устроївся. Моя власна родина – жинка і троє дітей зі мною у Празі – діти вчаться у гімназії, а у домі на Київі на розі Жилянської і Кузнечної осталася сестра Орися. Катерина Миколаївна Антонович живе теж у Київі на Жилянській і служить при Академії Наук, завідує бібліотекою мого батька, яку дали ми до Академії. Із моїх кузенів Кістяковських знаю що найстарший Володимир у Петербурзі, наймолодший Ігор у Парижу (він там у друге женився з дочкою Мих[айла]. Чубинського і мав з сего приводу якісь несімпатичні процеси з першою жинкою, рідною тіткої другої жони. Не знаю чи цей процес уже скінчився). Середні брати Кістяковські, як і їх мати моя тітка умерли, не знаю тільки чи живий Борис, про нього я вже давно не маю ніяких вістей. А яка доля спіткала Вашого брата Андрія Володимировича? Чи встиг він 197 виїхати з України, чи зостався там під більшовиками? Чи маєте про нього вісти? На превеликий жаль я не можу зараз вволити Вашу волю і вислати Вам курс моїх викладів з історії укр[аїнського]. мистецтва, який вийшов в сильно скороченому вигляді, літографовано, без ілюстрацій, як підручник студентам до іспитів, і вже весь розійшовся. Тепер мусить вийти друге видання, маже вже друковане і виправлене і це я Вам обовязково вишлю, як тільки вийде. Коли Ви так ласкаві, що маєте цікавість до моїх робіт, то я Вам вишлю иньші мої видання, бо я тут працюю і друкую досить багато, а зокрема кінчиться друком перший том праць нашого історично-філологічного Товариства в Празі. На кінець червня або на початок липня сего року проектується у Празі укр[аїнський]. науковий зїзд, то може ми тоді і побачимося. Я дуже зацікавлений Вашими спогадами і особливе мене цікавить, чи не возстановите Ви в спогадах українського театру 70 х і 80 років. Особливе кожною звісткою дорожу про театр 70 х років і ранійше. Ще раз дякую Вам за ласкавого листа, і прошу прийняти виказ моєї найбільшої поваги, відданий Вам [підпис] Спр. 14. Листи Д. Донцова, Є. Вирового, М. Галагана, М. Левицького, О. Колесси, Ю. Колларда, А. Жука, О. Скоропис-Йолтуховського та інших осіб, від українських емігрантських організацій, іноземних установ до Д. Антоновича і його дружини. Матеріали наради в справі об’єднання української еміграції, надіслані Д. Антоновичу. (Ксерокопії) 173 арк. 04. 01. 1926 – 26. 12. 1927. 3 [Арк. 4–5 зв.] Бела Црква, Банат, Jугославиjа. Kapaħopħeва 29 Г. N.C. №2 4. І.926 Високоповажний Дмитро Володимировичу, привітаю Вас й усю Вашу родину зі святом Різдва и з Новим Годом, бажаю Вам усіого найкращого у животу та успіху у Вашої діялністі на вжиток Україні. Скажіть мені, буде Ваша ласка, як що можливо, за чій кошт їснує Ваш Музей, та чи маєте надію, що довго продержится. Гарно булоб передати оте усе, що Ви зберете, українскої Академії Наук у Київу, звісне діло, як встановлятся нормалні умови життя. Не вже таки й Ви, молоді, не діждетесь справжніого «визвоління» України?! Згадав ще про дну Вашу крівну родину, Іл'ніцких. Лука Василіович – «Лука веселен'ка», як іого було дражнили, давно вмер, було в іого велике посемейство, де воно ділося? Ви питаєте про мого брата, А[андрія]. В[олодимировича]., спасибі Вам. Він до р. 1922 перебував у Київу, а після того жиди вивезли іого крад'кома за кордон, то він й досі у Полщі. Іому вже без малого 70 літ, але ще бадіорий дід, як же можливо пізнати по іого листах до мене. Жінка іого з найменшім сином та невісткою 198 залишилися на Україні. Оце вже пят год, як ми з ним нарізно живемо. Така вже наша спіл'ня гірка доля, пороскидано нас по усіому світу, як те перекотиполе, далеко від того краю та тіх людей, що цілий вік з ними прожив, щиро кохав та може що й добре за-для їх колись зробив. Ви бачите багац'ко наших людей; як вони міркують про майбутність рідного краю та чи спорозуміются вони на чім поміж собою, чи тілки сварятся, не поступаючися ні в чім дин другому. А треба булоб спорозумітися, бо як що коли настигне час політичної зміни на Україні, треба, щоб усі люде мали правий напрямок та знали, яким шляхом простувати к дній меті визвоління України від тяжких умов, щоб вона одужала та пишалася поміж другіх словенских народів, а не залишилася на вік Жидовією. «Гет'мани, гет'мани, як биж то ви встали, встали, подивитись на той Чигирин, де ви панували, слави добували, то ви б не пізнали козацкої слави, заплакали б тяжко з убогих руїн»… Як згадаєш, що самі сини України розшматували свою мати, не спорозумілися між собою, гірко заплачеш та сам себе спитаєш, чи ті усі люде, що таке наробили, задоволені своєю руйнуючою діял'ністю, чи вони щасливі, чи зробили вони те усе із розумінням, чи може… продали тоді себе?! Час настає суда над ними, суворого та правдивого суда, покіль не забулися ще усі дрібниці, щоб вони увійшли в украінску історію за-для майбутніх поколінь із тою назвою, що вони заслужили. Те Ви повинні зробити та Ваші співробітники, негайно! Бувайте здоровенкі та веселі. 4 [Арк. 12–13 зв.] Прага 22, ІІ, 1926. Високоповажний Миколо Володимировичу Вже більше місяця як отрімав Вашого другого листа, але за хоробами, клопотами і ріжними справами, тільки зараз берусь за перо, щоб Вам відписати. Не беріть мені це за зле, але прошу ласкаво вибачити. Наш музей розростається дуже швидко і я вже в ньому не справляюсь, так що просимо міністерство, щоб завело нам якійсь штат. Літом ми містилися в одному покої, на зиму переїхали до трьох, а на весну нам обіцяють дати 10 покоїв, то там може якось розмістимося. А тепер багато річей мусимо трімати у ящиках на двох складах у Празі і на одному у Відні. Господарем музею є Товариство для цего музею засноване, а чеське Міністерство Запордон[их]. Справ від себе дає тільки помешкання. По статуту урядово затвердженому майно Музею, на випадок ліквідації Т[оварист].ва переходить до Академії Наук у Київі, або Т[оварист].ва ім. Шевченка у Львові, куди по обставинам безпечнійше можна буде передати. Матеріали збіраються дуже цікаві, а часом і рідкі. Я особисто пильную, щоб він не обернувся в архив, а був дійсно музеєм, збіраю старанно твори мистецтва і військові предмети, але і 199 архивний матеріял зростає швидко. Ви питаєтеся за родину Ильницьких? Лука умер давно, моя тітка Наталія ще ранійше, а після них остався один син Матвій, який скінчив Ярославський Деми- довський ліцей, був слідователем а потім судією у Череповці і здається на початку війни умер, оставивши після себе жинку – зубний лікарь, і щось з четверо дітей. Ви ще були ласкові виявити інтерес до мого курсу історії укр[аїнського]. мистецтва, що я читаю у пражському нашому університеті і який я для студентів скорочено відлітографував. Я Вам затрудняюсь зараз же вислати примірник його, бо видання вже розійшлося і стоїть на черзі нове і виправлене видання. Є надія, що тепер можна буде видати з ілюстраціями, то тоді можна буде не літографувати, а видруковати. Друкувати ж без знимків я не згожувався. На ціх днях у нас вийшов перший том праць нашого історично-філологічного т[оварист].ва, який ми Вам постараємся вислати. Ви ще питаєте, як у нас люде дивляться на будуччину? Сумно. Якось уже період сподівання на зміни скорі на краще проходить і здебільшого люде стараються якось устроїться на сталійше, щоб не вісіти у повітрі. Я особисто стараюсь навіть не думати, а як пьяниця у горілці, так я шукаю забуття у праці і що дня к вечеру прихожу додому такий стомлений і перемучений, що просто падаю у ліжко. За те думати на громадські теми немає часу, бо треба багато робити. Прийміть мій щирий привіт і сердечні бажання, відданий Вам [підпис] 5 [Арк. 28–29 зв.] Jugoslavija, Banat, Bela Crkva, Karadjorjeva 29. 28.ІІІ.926. Високоповажний Дмитро Володиміровичу, Ви, мабуть, надрукуєте катал'ог Вашого многоцінного Музею, той мені надишліть примірник, а за І т. праць істор[ично].-філологічн[ого]. товариства також дякуватиму Вам, як що надішлете. Послідні новини з України дуже сумні. У Одесі, Кременчугу, Житомиру, Київу, Пілтави, Хар'ківу, розстріляно декіл'ки сотень за те, що нібито вони наготовляли півстання супроти ССР. Крім того, розстріляно отамана Заблоц'кого із 19 товаришами, отамана Бурого із 120 товар[ишами]., колишніх полковників Устимовича та Степуру. Дин француз de Belloy пише, що біля Уфи живуть башкири, 1 милл. чи що. Було їм наказано завести комуністичню республіку, вони відмовилися, згоджуючися на республику, одначе без комунізму, то розстріляно з них 65% чоловіків. Програм[а] ІІІ інтернаціонала: 1.) розжеврити персів, авганців, індусів, китайців, японців то що, щоб вони повигонили від себе європейців- англичан, французів то що, 2.) обкаляти їхні віри – буддійску, брамінську то що, 3.) зібрати їх до купи тай кинути на Європу. Що тоді залишит’ся від сії дури, що не може завести ладу у себе вдому. Тоді горбоносі запанують по усій землі, а «гої» робитимуть на їх у поті чола. Чи воно й справді так буде, чи то здаєт'ся тіл'ки так тому французеви, одначе не видно кінця нашої недолі, мабуть, доведет'ся тутечки й кістки скласти, а молодші верстви наших людей, мабуть, зовсім 200 зденаціоналізуют'ся тай не згадуватимуть про свій рідний край, оту красуню- Україну. Чи Ви зазнали Бориса Познанс'кого чи Тадеуша Рилс'кого, що змолоду приятелювали із Вашим небожчиком бат'ком? Познанс'кого я ніколи не бачив, а Рилс'кого дескіл'ки разів бачив, як він приїздив до Київу, то жив він у своєму маєтку десь, здаєт'ся, на Київщині. Чи Ви незнаєте, чи залишили вони посемейства та що яка спіткала їх доля. Та ще, чи зазнали Ви сина П. Г. Житецкого, Гната, що вчителював у Петербургу, чи він ще живий, той де? Ви пишете, щоб я спромігся згадати що про українский тіатр. Прочитав я «спогади» Є. Х. Чикаленка, так там дуже докладно оповідаєт'ся про М. Л. Кропивницького та братів Тобилевічів. У своїх спогадах я згадуватиму про мої особисті зносини з ними, а до їхніого вступу на сцену, я щось не зазнаю українского тіатру. Був колись у Хар'ківу чи що славетний актіор Соленик (?), що про іого писано було, здаєт'ся, й у «К[иевской].Ст[арине].», так не за мого часу. Що то за спомини М. К. Тобілевича (Садовс'кого), що згадує про їх Чикаленко? Чи не можливо булоб їх мені прочитати? А де тепер їхній автор? Старий вже, мабуть, дідуган. Упосліднє я іого бачив 6-го грудня 1918 р. у Київу на білом коню, бо він керував тоді, як вїздили Петлюра, Винниченко, Швець та Андрієвский, себто діректорія. Усе те минуло, та ми, як та баба у Пушкинскої «Золотої рибки» сидимо у розбитого корита та плачемо, як оті євреї на «рєках Вавилонскіх тамо сєдохом та плакахом», згубивши свою бат'ківщину. Щиро Вас привітаю. Відданий Вам М. Стороженко. P.S. Чи одержав Д[митро]И[ванович]Д[орошенко] мій лист від 26. ІІ. із 5-м поділом моїх споминів? 6 [Арк. 35–39 зв.] Praha. Nusle 245 Прага 10, V, 1926. Христос Воскрес Високоповажний Миколо Володимировичу Вітаю Вас з днем українського великодного свята і від всеї душі бажаю швидше почути радісний привіт воскресний дома на Україні. Ціми днями я вислав Вам перший том праць нашого історично-філологічного товариства і позволив собі додати до того пару своїх дрібничок із серії Майстрів Українського Мистецтва. Я пригадав, що колись і Ви цікавилися ціми справами, бо в Київській Старині я стрівав цікаві статьї про українське малярство на передвижник виставках підписані Вашими ініціалами. Я певне не помилився, бо це були Ваші замітки? Коли я інтересувався, чи не удержалося у Вашій памяти що про український театр з давнійших часів, то я думав про аматорські вистави з 70 х років. Від 1881 року відомостей про театр чимало, а от з попередньої доби як раз сильно бракує. Я спеціально досадував на Чикаленка що він міг-б розповісти про аматорські 201 вистави у Єлисаветі в 70 роках, але про це пропустив, а натомісць розповідає відомі річі про Садовського та Саксаганського. А як раз з Єлисаветського аматорського гуртка вийшли всі найкращі сили нашого побутового театру, а той гурток засновували і підтримували культурні поміщики з Єлисаветського повіту, про яких ми майже нічого не знаємо. Садовський держиться ще зовсім добре, літом ходив на косовицю і добре косив рапа до вечора. Недавно ми його вирядили на Україну, бо він дуже нудьгував без театру і тепер він вже грає у Харькові. Ви питаєтеся про Рильського і Познанського? Я їх обох добре знав, особливо Бориса Станиславовича Познанського, який був близьким приятелем моїх і батька і матері. Я його часто бачив у Харькові в девятдесятих роках коли учився в тамошньому ун[іверсите]-ті і жив в родині Д[митра]. И[вановича]. Багалія. У Познанського був син, мій молодший товариш Дмитро, що теж учився у Харькові на медичному факультеті. Це був єдиний син Познанського від другої жони. Від першої він мав двох дочок, але вони були якісь безталанні. Цей же Дмитро був здібний хлопець і скінчивши університет, був зоставлений для підготовки до професури при одній з університецьких кафедр. Батько їм був дуже гордий і покладав на нього всі свої надії. Це була на старости його головна утіха. Старий жив тоді в Острогорському Вороніжської губ[ернії], займався адвокацькою практикою і по справам часто бував у Харькові, бо Вороніжська губ[ернія]. належала до Харьківської судової округи. І от треба-ж нещастя, що цей Дмитро Познанський, як молодий лікарь на літо у 1905 році виїхав на практику десь до Острогорського-ж таки повіту. Попав там десь у селянські розрухи, що тоді розлилися були повсюду і під час якоїсь суматохи хтось стріляв у справника, а поцілив у лікаря тай убив його зразу. Це так вплинуло на батька, я вже його після цего не бачив, але мені оповідала пані Багалій, що видно було, що він цеї смерти сина не переживе. І справді він ще на суді, як адвокат боронив убивцю свого сина, але це вже була його лебедина пісня і він умер таки здається 1906 року. Я знав Бориса Станиславича добре розуміється і до Харькова з дитинства у Київі, бо він що року до Київа приїздив і спинявся у нас в домі. Але в Харькові я його бачив частійше. Після його смерти в Українской Жизні друковалося його спогади, написані в формі листа до одного з товаришів. Редакція догадувалася, що це були листи до мого батька, але правдоподобнійше, що це були листи до Вільяма Людвиговича Беренштама. Спогади написано було з властивим Познанському літературним хистом і читалися дуже цікаво, хоч лишилися вони в чернетках і зосталися не опрацьованими. Фадія (Тадеуша) Ростиславича Рильського я теж знав з дитинства. Він жив постійно у своїм маєтку в Сквирському повіті, але часто приїздив до Київа. У нас не спинявся, бо матері не подобалося, що коли він приїздив бо були великі возліянія, але до нас завжди заходив. Помер він, як не помиляюсь у осени 1902 р. від туберкульозу в костях. Цей туберкульоз проявився у нього пізно, коли йому було коло 60 років, але років за 5 звів його у домовину. Від першої жони Рильського князівни з дому хоч Репніних хоч Волконських (не памятаю) у нього 202 дітей не зосталося. Від другої жони зосталося троє синів. Двоє старших Лев і Богдась до революції хозяйнували і здається хозяйнують і зараз, а третій син, що років на 10 або 15 молодший від своїх братів, Максим, остався після смерти батька малим. Він потім скінчив гімназію Науменка і зараз має під 30 років і є одним з кращих коли не найкращим молодим поетом на Україні. Він знає європейські мови, знайомий з європейською поезією, але найбільше любить класиків а спеціяльно Міцкевича. Він свідомо бореться проти всяких футуризмів, динамизмів і иньших модних речей і пише класичними формами, особливо володіє октавами і має нахил від лірики піднятися до епічного складу. Як що не спиниться в своєму розвоєві, то можливо наша література придбає в його особі не аби якого епічного поета. Я взагалі дуже радий, що зараз в наймолодшому мистецтві і у Франції і в Німеччині і у нас спостерігається зворот від всяких екстравагантностей до солідної класичної форми. Все таки класична традиція і академічна виучка це найкращі культурні основи для розвою творчости. Бажаю Вам, вельмишановний Миколо Володимировичу всего найкращого, відданий Вам [підпис] P.S. Вже кілька день як написав Вам свого листа, але не встиг кинути у скриньку, я учора у вечері мені Д. И. Дорошенко прочитав витяги де які із Ваших дуже цікавих спогадів. Коли позволите, я дозволю собі зауважити Вам дві невеликі похибки. Одна про Михальчука: Ви пишете, що він служив бухгалтером на заводі Мара. В дійсности Міхальчук служив на заводі «Товарищества пивоваренных заводов». Цей завод був на Кириловській вулиці недалеко від Іорданської церкви а завод Мара на тій же вулиці але ближче до ЦареКонстантиновської церкви. Що до моєї матері, то вона не була як Ви записали дочкою лікаря з Баришполю, бо її батько був військовим в чині «майора». Мати моя про себе казала, що вона з дому Чубинських, а про батька свого не охоче згадувала. В дійсности уродженою Чубинською була мати моєї матері Мотрена Івановна, рідна сестра Платона Івановича Чубинського, якого Ви певне знали. Моя баба була вже старою панною, коли вийшла заміж за захожого військового німця із Остгейських баронів фон Міхеля од якого мала трьох дочок, матір, Ільницьку та Кістяковську і одного сина, який теж був військовим, і якого молодого було убито під Севастополем. Дід мій, я його не памятаю а знаю тільки зі слів матери, по німецьки говорити забувся, а по руски не навчився, був пяниця і самодур, так що баба під старість вже з ним не жила. Він помер від рака на губі, і від цего Ост-Зейського предка і всі ми маємо цю прокляту спадщину. Ще раз всего кращого Вам. [підпис] 7 [Арк. 41–44 зв.] Jugoslavija, Banat, Bela Crkva, Karadjordjeva, 29 14/27. V. 926 Воистину Воскресе! Високоповажний Дмитро Володимировичу! Щиро дякую Вам за надсилку мені цінного наукового видання У[країнського].І[сторично].- Ф[ілологічного].Т[овариства].; попервах, я з великим інтересом прочитав Вашу розвідку що-про «Розвій форм українс'кої деревляної церкви». Такіх саміх 203 церківок, як «старий собор у Ковелі», бачив я у р. 1891 у с. Лосиновці Ніжинського повіту, а у р. 1893 у м. Монастирищу та у с. Сітківцях Липовецкого пов.[іту] М. Монастирище було колись маєтностю гет’мана Стефана Жолкевского, той від іогу часу існує тамечки у панс’кому паркові дідича Кал’м-Подоского висока кругла, складена з цегли башта, а церківка на ринку, опколена жидівсима халуками, збудована нібито іого православніма (?) предками у початку в. XVII. Сітковецка церківка збудована з товстіх дубових плах той вросла у землю, дуже цікаві там різбарскі орнаменти. Сітківці – маєтност гр. Потоцкіх. Прочитав я ще й «Устное повъествование запорожца Н. Л. Коржа» та його походження і значіння». та не можу не зазначити, що мене трохи здивував процес наукової розвідки проф. В. Біднова: у р. 1731 в містечку Новому Кодаку народився М. Л. Корж, прожив він на світі майже сто год, багац’ко чого бачив, чого чув. Наприкінці іого животу іого впізнали археєп[ископ]. Гаврило Розанов и О. П. Стороженко, хто з них уперед, хто іого зна, зацікавилися обоє іого оповіданнями тай записали, перший по-російськи, другий – по-українски. Книжиця Розанова видана р. 1842, «споминки» О. П. Стороженка надруковані р. 1863. Редакції «Основа» чогось снадобилося у січню р. 1862 надруковати таку примітку: «Оці оповідання (М. Л. Коржа) було записано архиєп[скопом]. Гавриїлом, по вказівці О. П. Стороженка, років за двадцять перед цим (1862-1842=20). Через те, що О. П. С[торожен]-ко запор[ожця]. Коржа знав особисто та, зверх того, розмовляв і з иншими подібними йому січовиками, то ми не трапимо надії, що він виповнить наше настирливе прохання написати для «Основи» усне оповідання всіх їх, з памьяти та з книги архиєп[ископа]. Гавриїла, на чистій українській мові, якою він з такою перфектністю володіє». О. П. С[торожен]-ко вволив бажанню редакції «Основи», що припинилася на 10-ій кн[изі]. 1862 р., той він помістив їх у другій частині своїх творів р. 1863 тай додав ще вражіння від свого подоріжжя на Запорожжя р. 1827 «Частенько доводилося мені вештаться по Задніпровью, а 1828-1829 рр. в Бабадазі, де осадились Запорожці і пораз доводилось і розмовлять з старими дідами, бувалими козаками, про Січ, і те саме, без одміни, розказували і вони, що оповідав мені старий Корж». На се усе проф. В. Біднов каже: «Архиєп[ископ]. Гавриїл и без вказівок Ол. Стороженка міг вишукати Коржа (у р. 1831)… Споминки… про Коржа, на мою думку (sic!), мало дають підстав вірити, що С[торожен]-ко знав Коржа персонально, а перебування іого на війсковій службі, за межами Катеринославщини, й недавало іому можливости знати особисто ані Коржа, ані Гавриїла» (стор. 41). На стор. 59 проф. Біднов пише: «Чи знав О. Ст[орожен]-ко особисто Коржа, чи чув од нього оповідання про Запоріжжя, ми не знаємо (схиляємося до тої думки, що не знав і не розмовляв). Та під впливом прохань редакції «Основи», він справді написав укр[аїнською]. мовою устні оповідання Коржа та подібних йому січовиків». Вилаявши таким засобом небіжчика Олексу не по заслузі та без усякої підстави брехуном, проф. Біднов наприкінці своєї розвідки каже: «Споминки» С[тороженко]-ві мали своє значіння та вартість. С[торожен]-ко ставиться тепло й 204 сердечно до того, про що він говорить. Запорізька територія з своїми степами та природою, Дніпро з своїми порогами й особливо страшний Ненаситець захоплюють С[торожен]-ка, він цілком піддається тому вражінню, що викликають в ньому природня краса або спомини про минуле, дороге та славне для нього. Надзвичайний пієтизм, глибокий жаль за колишнім, давним, замилування всім тим, що він бачить і чує про старе Запоріжжя – ось ті риси, що бачимо в його «Споминах». (Чудне! Олекса С[торожен]-ко нічого не бачив та не чув з того, що він оповідає у своїх «Споминках», як же він може викладати своє вражіння від Запоріжжя, Дніпра, Ненаситця?! Він же тіл’ки, сидючи десь далеко від Катеринославщини, переклав на украінс’кий язик «книжицю» Гавриїла!! «Основа» загадала іому сю працю, та, не діждавшися її кінця, сама пропала, збрехавши, нібито О. С[торожен]-ко не тіл’ки знав персонал’но Коржа, а ще й звів з ним Гавриїла. Et voilá, comme on écrik e’histoire! Пишу се усе не через те, що О. П. С[торожен]-ко мені родак та я за іого ображений. Ні! Мені цікаво було знати як без підстави фактів розвивалася дослідна думка проф. Біднова?! Як що можете, не ображаючи високоповажного п. професора, іого розпитати, той мені колись припишіть. Що-про Носів-Левицких, так я розясування небіжчика В. Модзалевского не читав, а від самого Ор[еста]. І[вановича]. чув легенду, нібито іого рід поводится з Правобережжя та як хтось з іого предків осів у Маячці той дратували його по уличному Ніс, як були звичайні прізвища – Нога, Зуб, Чуб то що, а з тіх повелися Носенки, Носарі, Зубенки, Чубінскі то що. Ті прізвища давалися колись, як й тепер даются по селах, по якоїсь особистій прикметі – як ото й у Ор[еста]. І[вановича]. найзначнішою частиною іого обличчя був чималий мнясистий ніс, або у сина Павла Платон[овича]. Чубинского, здаєтся, Михайла, що служив у контрол’ної палаті, на голові поміж густого чорного волосся як-раз іспереду понад лобом тирчав клочок сивого, краще сказати «білого» волосся, то він же мені оповідав, що така сама прикмета була й у іого предків, через що й продратовано їх «чубами», а опісля вже за-для ради мобілітації та полонізації додали вони собі суфікс ин та флексно ский. Призвіще Левицкий (а то ще Левитскій) надано було Грицкові Носові, як звичайно, архиреєм, як поступав він чи у бурсу, чи у академію, бо був він, мабуть, з левітів, себ то попівського роду. Спасибі Вам й за Ваши «метелики» що-про майстрів украінс’кого містецтва. Малюнки передвижників я колись знав майже усі напам’ят та замало не щороку довідувався до Трет’яківскої галереї у Москві, як коли подавав й нотатки що про їх до «К[иевской]. Ст[арины].». Треба, щоб Ви згадали що про Вржеща, що списував nature morte навколо Кирилів[ського]. монастиря («Кущ бузку», «Сніп квіток» то що), Бодаревського («Молоді у панс’кій оселі» (з В. В. Тарновс[к]ім за пана), Миколу Ів[ановича]. Мурашка (Дніпровскі місцевісті), Платонова (тип «київскої дівчинки»), Сластіона (ілюстратора до акварелів Шевченка), Кричевського, Петра Ів[ановича]. Холодного та, здається й іого сина, княгиню Ятвіль із її дочкою Родзянко, з с. Сун’ки черкасс’кого повіту, грапа Олександра Сергі[й]ов[ича]. Бал’мена з с. Линовиці пирятин[ського]. повіту. Кн[ягиня]. Ятвіль 205 з дочкою й малюють й вишивають ніжецки шовками, вони давали привод сунчанским кустарям так, як Юлія Миколаєвна Гудім-Левкович липовец’кім (м. Зазово). Кн[ягиня]. Ятвіль живе у Празі, а Гудім-Левкович залишилася у Київу, як що досі не вмерла, бо була у 1919 р. стара. Про їхній вплив на київских кустарів та їхню корисну діял’ність не можна не зазначити, згадуючи що-про українс’ке містецтво. Кн[ягиня]. Ятвіль живе у Празі тай воспитує себе своїм містецтвом . Як би Ви мені як небудь надіслали що з творів Максима Рил’ского. Чи він пише по-українс’ки, чи по-пол’скі. Де він станує? Чим він найбілше зацікавлюєтся? Де він друкує свої твори? Справді дуже добре, що молоді пис’менники починають повертатися на старі величезні шляхи справжніої поезії. Не гнівайтеся, що прикладаю свою світописну картку, щоб вона Вам нагадувала про щиро Вас поважаючого М[иколу]. С[тороженка]. 8 [Арк. 48–51 зв.] Praha, 5. VII.1926 Високоповажний Миколо Володимировичу Знову мушу вибачатися, що затримався з відповіддю на Вашого ласкавого листа і подякою за Вашу карточку, але надіюся, що і на цей раз Ви мені вибачите, бо причина того поважна. Ви мабуть знаєте, що у Празі в початку липня був міжнародний бібліографічний зїзд, в якому мені довелося взяти участь не тільки рефератами, це порівнуючи було-б пусте, але і виставкою української книжної культури. В двох, правда великих салях представити українську книжну культура, на всіх землях України, в ріжних державах, на еміграції і в ріжних частинах світу до Америки і далекого сходу включно, та ще на великому міжнародному конгресі, Ви зрозумієте, що це у мене забрало два місяці перед конгресом і місяць після, бо повертати все, мало чим меньший клопіт, ніж збірати. Доводилося працювати буквально день і ніч і зрештою я дійшов до того, що коли улучав хвилинку, щоб заснути, то зразу-ж прокидався бо мені снилося, що на мене книжки валяться. В такому стані, Ви мені вибачите, що я забарився з відповіддю. Але Вашого прохання я не забувся і книжечку віршів Рильського, одну з типовійших я для Вас після виставки залишив і зараз посилаю, разом з провідником по виставці і каталогом книжних знаків українських видавництв, які ми перед виставкою зібрали і також виставляли, поруч з усякими діаграмами і иньшими виділами виставки. Конгрес вийшов досить велелюдний, людей з ріжних частин світа зїхалося чоловік з 600, одже зрештою праці не шкода. Дуже Вам вдячний за Ваші вказівки щодо українських майстрів. Цю групу київських пейзажистів, Вжещ, Світославський, Ореговський, я маю на увазі і оскільки наші малесенькі кошти позволять, то і про них по книжечці випустимо; так само як і про харківських пейзажистів того-ж часу – Васильківський Ткаченко, Левченко. От з одеськими справа труднійше, бо немає матеріялів. Ще про Похітомова випадково знайшлося, а от Бодаревського маю репродукцію тільки тієї «свадьби» з будинком у Качановці і родиною Тарновських і більше нічого. Потім 206 в Одесі був ще такий майстель – Ковалевський, а може трохи інакше, який писав картину – «Остання рада на Січи» і иньші з козацького життя. Він був знакомий з моїм батьком, і навіть був подарував йому пару ескізів олівцем для своїх картин, але більше я про нього нічого не знаю. Може Ви його свого часу знали і може про нього могли б подати які небуть відомости? Що стосується до статті В. Біднова про «Коржа» то Ваші уваги я Біднову прочитав – він на це зі свого боку хоче проводити цілий ряд уваг і як що Вам досі не написав, то значить ще готує відповідь. Він протестує проти того, що ніби закідає Олексі Стороженкові брехню, він вважає, що Стороженко був і є перш за все художником письменником, і вповні згідно з літературними звичаями свого часу, міг вживати для художніх цілей відповідних літературних форм, а іноді і вигадок, як Пушкін міг Мотрю Кочубеївну згідно до літературного смаку перехрестити в Марію і т. д. А коли що прийшов він до такого висновку сопоставляючи ріжні відомости. Спеціально він не довіряє відомости поданій в Основі, бо знаходить там багато протирічий і вважає що редакція Основи в цій справі була зле поінформована. Я не знаю чи має він слушність, але думаю що для вияснення справи тому було-б цікаво з Вами обмінятися думками. Думаю що як він побачить, що помилився, то упорствовать не буде. Шкода що ми не можемо побачити Вас на засіданнях нашого товариства – у нас іноді подібного роду діскусії бувають гарячі, так що мені важко буває порядок утрімувати. Але це цікаво. Прошу прийняти виказ моєї щирої Вам відданости, з найбільшим поважаниєм Ваш [підпис]

До листування Миколи Стороженка з Дмитром Антоновичем

Репозитарії

Схожі ресурси