Українсько-узбецькі стосунки: історія і сучасність

У статті розкриваються історичні витоки становлення й розвитку українсько-узбецьких взаємовідносин, починаючи з другої половини ХІХ ст., досліджуються чинники формування дружніх і братських взаємовідносин між двома народами, висвітлюється політика урядів двох держав у плані розвитку міждержавних...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2010
Автор:	Дуднік, О.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2010
Назва видання:	Український історичний збірник
Теми:	Проблеми історії другої половини XX – початку XXI ст.
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/100507
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Українсько-узбецькі стосунки: історія і сучасність / О. Дуднік // Український історичний збірник — 2010. — Вип. 13, ч. 2. — С. 64-74. — Бібліогр.: 20 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-100507
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1005072016-05-23T03:02:31Z Українсько-узбецькі стосунки: історія і сучасність Дуднік, О. Проблеми історії другої половини XX – початку XXI ст. У статті розкриваються історичні витоки становлення й розвитку українсько-узбецьких взаємовідносин, починаючи з другої половини ХІХ ст., досліджуються чинники формування дружніх і братських взаємовідносин між двома народами, висвітлюється політика урядів двох держав у плані розвитку міждержавних зв’язків у сфері науки, освіти і культури. В статье раскрываются исторические истоки становления и развития украинско- узбекских взаимоотношений, начиная со второй половины ХІХ века, исследуются факторы формирования дружественных и братских взаимоотношений между двумя народами, освещается политика правительств двух государств в плане развития межгосударственных связей в сфере науки, образования и культуры. The historical sources of becoming and development of the Ukrainian-Uzbek mutual relations open up in the article, since from the second half of the nineteenth age, the factors of forming of friendly and brotherly mutual relations are probed between two people, lights up the politician of governments of two states in the plan of development of intergovernmental connections in the field of scitech, education and culture. 2010 Article Українсько-узбецькі стосунки: історія і сучасність / О. Дуднік // Український історичний збірник — 2010. — Вип. 13, ч. 2. — С. 64-74. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. 2307-5848 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/100507 394.9 (477+575.1) uk Український історичний збірник Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Проблеми історії другої половини XX – початку XXI ст. Проблеми історії другої половини XX – початку XXI ст.
spellingShingle	Проблеми історії другої половини XX – початку XXI ст. Проблеми історії другої половини XX – початку XXI ст. Дуднік, О. Українсько-узбецькі стосунки: історія і сучасність Український історичний збірник
description	У статті розкриваються історичні витоки становлення й розвитку українсько-узбецьких взаємовідносин, починаючи з другої половини ХІХ ст., досліджуються чинники формування дружніх і братських взаємовідносин між двома народами, висвітлюється політика урядів двох держав у плані розвитку міждержавних зв’язків у сфері науки, освіти і культури.
format	Article
author	Дуднік, О.
author_facet	Дуднік, О.
author_sort	Дуднік, О.
title	Українсько-узбецькі стосунки: історія і сучасність
title_short	Українсько-узбецькі стосунки: історія і сучасність
title_full	Українсько-узбецькі стосунки: історія і сучасність
title_fullStr	Українсько-узбецькі стосунки: історія і сучасність
title_full_unstemmed	Українсько-узбецькі стосунки: історія і сучасність
title_sort	українсько-узбецькі стосунки: історія і сучасність
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Проблеми історії другої половини XX – початку XXI ст.
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/100507
citation_txt	Українсько-узбецькі стосунки: історія і сучасність / О. Дуднік // Український історичний збірник — 2010. — Вип. 13, ч. 2. — С. 64-74. — Бібліогр.: 20 назв. — укр.
series	Український історичний збірник
work_keys_str_mv	AT dudníko ukraínsʹkouzbecʹkístosunkiístoríâísučasnístʹ
first_indexed	2025-07-07T08:55:02Z
last_indexed	2025-07-07T08:55:02Z
_version_	1836977753129222144
fulltext	64 Український історичний збірник, Вип. 13, 2010 УДК 394.9 (477+575.1) Олександр Дуднік∗∗∗∗ УКРАЇНСЬКО-УЗБЕЦЬКІ СТОСУНКИ: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ У статті розкриваються історичні витоки становлення й розвитку українсько-узбецьких взаємовідносин, починаючи з другої половини ХІХ ст., досліджуються чинники формування дружніх і братських взаємовідносин між двома народами, висвітлюється політика урядів двох держав у плані розвитку міждержавних зв’язків у сфері науки, освіти і культури. Ключові слова: хвилі еміграції, діаспора, взаємовідносини, міжетнічні контакти, зв’язки, міждержавні договори, національно-культурні центри, дні культури, стратегічне партнерство, співпраця, науково-технічна сфера, освіта, мистецькі постаті. В статье раскрываются исторические истоки становления и развития украинско- узбекских взаимоотношений, начиная со второй половины ХІХ века, исследуются факторы формирования дружественных и братских взаимоотношений между двумя народами, осве- щается политика правительств двух государств в плане развития межгосударственных связей в сфере науки, образования и культуры. Ключевые слова: волны эмиграции, диаспора, взаимоотношения, межэтнические контакты, свя-зи, межгосударственные договоры, национально-культурные центры, дни культуры, стратегическое партнерство, сотрудничество, научно-техническая сфера, образование, художественные фигуры. The historical sources of becoming and development of the Ukrainian-Uzbek mutual relations open up in the article, since from the second half of the nineteenth age, the factors of forming of friendly and brotherly mutual relations are probed between two people, lights up the politician of governments of two states in the plan of development of intergovernmental connections in the field of scitech, education and culture. Key words: waves of emigration, diasporas, mutual relations, interetnical contacts, connections, intergovernmental agreements, nationally-cultural centers, days of culture, strategic partnership, collaboration, scientific and technical sphere, education. Нині, на думку багатьох політологів, ні світова економіка, ні світова політика не здатні запобігти всесвітній катастрофі, що насувається, якщо і далі ігнору- ватимуться чинники культурного характеру. Сьогодні культурі відводиться роль і місце ключової ланки у розв’язанні основних питань сучасного світового розвитку. Культура розглядається як чинник, що зумовлює й опосередковує всю систему міжнародної і національної безпеки в сучасному світі. Наприклад, уже ∗ Дуднік Олександр – кандидат історичних наук. науковий співробітник Фонду Президентів України Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. 65 всебічно проаналізовано вплив кризи духовно-ціннісних орієнтацій у світі, що стрімко наближається, на руйнування існуючої системи міжнародної безпеки, включаючи інститут ООН. Отже, без усвідомлення й осмислення питання куль- турного зближення народів сучасний світ може втратити майбутнє. У цьому плані актуальним є розгляд українсько-узбецької міждержавної співпраці у науково-технічній, освітні й культурній сферах, яка є прикладом всебічного зближення, взаємного пізнання та формування дружніх відносин між народами різних етносів і цивілізацій. Велику роль у розвитку українсько-узбецьких міждержавних наукових, культурних і мистецьких зв’язків відіграє більш ніж 100-тисячна українська діас- пора Узбекистану та понад 30-тисячна узбецька діаспора України. Це – справжній культурний міст між двома народами та важливий чинник, що сприяє подальшому поглибленню двостороннього торговельно-економічного та політичного співро- бітництва, передусім, розвитку взаємодії двох держав на міжнародній арені. Перші українці оселялися на узбецьких землях ще в 1860-х рр., коли розпочалася колонізація Середньої Азії Росією. Окремі українські поселення з'явилися на перед- гір’ях Тянь-Шаню, переважно поблизу Ташкента після спорудження на початку ХХ ст. залізниці Оренбург – Арись, завдяки цьому згодом переселення стало масовим. У 1920-х-1930-х рр. значне число українців було примусово переселено до Узбекистану за опір колективізації та інші форми неприйняття політики радянської влади. Зокрема, у зв'язку із швидкою індустріалізацією республіки сюди прибували великі групи українських робітників і спеціалістів для роботи на машинобудівних заводах та інших промислових підприємствах. Якщо перепис 1926 р. зафіксував тут 25,8 тис. українців, то в 1939 р. їх нараховувалося вже 73,8 тис. осіб1. Від цього часу чисельність українського населення Узбекистану повільно зростала. Наступна хвиля української еміграції до Узбекистану розпочалась у 1941 р., з початком Великої Вітчизняної війни. Україна вивозила до цієї центрально- азіатської республіки дитячі будинки та дітей, які втратили батьків. Через дитячий евакопункт на ташкентському вокзалі щодоби проходило від 200 до 400 дітей. Чимало з них не пам’ятали про себе нічого. Таких розгублених дітей, які часто не могли назвати навіть свого прізвища, приводили до спеціальних розподільників. Там їм давали нові прізвища, бувало що й імена, а лікар визначав вік. Оскільки дитячих будинків катастрофічно бракувало, уряд Узбекистану звер- тався до місцевих жителів із проханням розібрати дітей по сім’ях. Узбецькі сім’ ї багатодітні, по 7–10 дітей, а пропонували взяти в дім ще якогось хлопчика чи дівчинку. Брали всі: від першого секретаря ЦК Компартії Узбекистану Усмана Юсупова до коваля Шоахмеда Шамахмудова. Всиновлювали дітей і установи. Були сини колгоспів, трамвайних парків, перукарень, пекарень. Загалом, близько двохсот тисяч дітей з України знайшли притулок в Узбе- кистані під час Великої Вітчизняної війни. Більшість з них ніколи не повернулася на Батьківщину. Вони виросли й стали громадянами Узбекистану, який для них став рідною землею. Як наслідок, згодом укладалися змішані українсько-узбецькі шлюби, з’являлися нові сім’ ї. Уклад їхнього життя нічим не відрізнявся від 66 традицій заведених в узбецьких родинах, адже українці, як і узбеки, переважно проживали в сільській місцевості. Сім’ ї, як в узбеків, були великі – по десятеро дітей, по двадцятеро внуків. Рідна мова – узбецька. З українських слів у пам’яті збереглося кілька, напевно, найдорожчих: «хата», «криниця», «рушник»... В пам’ять про ті події у 1982 р. в Ташкенті був відкритий незвичайний пам’ятник: узбечка, оточена дітьми, літній узбек підводить до неї ще одну дитину. Узбечку звуть Бахрі, вона мати, яка виростила й виховала 14 дітей, але жодного з них не народила2. Після землетрусу в квітні 1966 р. чимало українських будівельників віднов- лювали Ташкент, тому не випадково, що в центральному районі узбецької столиці – одному з тих, де працювали українці, знаходиться вулиця Тараса Шевченка, на якій розташована школа-ліцей імені Шевченка. Отже, в тяжкі роки історичного розвитку узбецький і український народи протягували один-одному руку допомоги, проявляли найвищі людські якості, а тому, незважаючи на понад дві тисячі кілометрів, які відділяють їх, а також відмінність мов, релігій, культури та традицій, українсько-узбецькі взаємовідно- сини носять дружній та братерський характер. Під час Другої світової війни на територію Узбекистану з України було також евакуйовано ряд промислових підприємств та установ культури. Зокрема, в Таш- кенті працював театр ім. І.Франка, артисти якого – серед них Наталя Ужвій, Євген Пономаренко, Амвросій Бучма – стали улюбленцями узбецької театральної пуб- ліки. З того часу взаємний інтерес двох народів до культури один одного є тради- ційним. Він став тим чинником, що й нині духовно зближує і збагачує народи3. Українська діаспора в Узбекистані сформувалася, переважно, в період після Вітчизняної війни. Від 1959 р. до 1970 р. чисельність українців у республіці зросла з 87,9 тис. до 111,7 тис. осіб. У 1979 р. в Узбекистані проживало вже 113,8 тис. етнічних українців, а за даними перепису населення 1989 р. – 153,2 тис. (0,8 % населення країни). Це найбільша за чисельністю українська діаспора в країнах Центральної (Середньої) Азії. Більше половини з них мешкало в Ташкенті (60,0 тис.; 2,9 % населення столиці) та в столичній області (26,6 тис.; 1,2 % насе- лення). Нині в Ташкенті проживає 46 тис. українців. Відносно мало їх було в інших областях. Зокрема, в Самаркандській області проживало 14,2 тис. осіб (0,6 %), в Бухарській – 12,9 тис. (0,8), у Ферганській – 11,1 тис. (0,5). Своєю рід- ною мовою вважали українську 49,2 % українців Узбекистану4. За радянських часів умов для національно-культурного розвитку українців Узбекистану не було. Як і в більшості інших неслов'янських республіках колишньо- го Радянського Союзу, вони були слабо інтегровані в середовище корінного етносу. Становлячи разом із більш чисельними росіянами основну масу кваліфікованих робітників і виробничо-технічної інтелігенції, вони жили, певною мірою, ізольовано від узбецького населення. Незважаючи на тісні міжетнічні контакти, українці й узбеки зберігали між собою культурну дистанцію, шлюби між ними були досить рідкісними. Українці не знали й не відчували потреби знати мову титульного етносу республіки. Так, під час перепису 1989 р. лише 0,1 % українців назвали узбецьку 67 мову своєю рідною та ще 3,5 % вільно володіли нею. За своїми соціальними й культурними характеристиками українці наближалися до місцевих росіян і дедалі більше русифікувались, а почасти й зливалися з ними. У тому ж 1989 р. понад 50 % українців Узбекистану назвали своєю рідною мовою російську5. Водночас необхідно зазначити, що розпад СРСР і утворення незалежного Узбекистану спочатку поставили місцевих українців у складне становище. Вони постали перед потребою подолання існуючої між ними і титульним етносом культурної дистанції й інтеграції, власне, в узбецьке середовище. Зокрема, необ- хідно було вивчати узбецьку мову, інакше зменшувалися шанси на отримання освіти, кваліфікації, влаштування на роботу тощо. Поряд з економічною кризою, що охопила, передусім, великі підприємства, на яких працювала більшість місце- вих українців, це зумовило зростання еміграційних настроїв. Протягом 1992– 1996 рр. з Узбекистану в Україну на постійне місце проживання прибуло 93,8 тис. осіб, у зворотному напрямі виїхало 13,2 тис. Позитивне для України сальдо за результатами міграційного обміну населенням з Узбекистаном сягнуло за ці роки 80,5 тис. чоловік. Абсолютну більшість їх становили українці. Ситуація змінювалася поступово у контексті становлення між Україною та Узбекистаном відносин як між двома суверенними, незалежними державами. Початок цьому було покладено Договором про основи міждержавних відносин, дружбу та співробітництво від 28 жовтня 1991 р. В основі українсько-узбецьких міждержавних відносин, крім дружніх і братер- ських стосунків двох народів, лежить взаємодоповнюваність економік країн і єд- ність їхніх поглядів із багатьох питань зовнішньої політики, зокрема щодо СНД. У серпні 1992 р., під час першого візиту Президента Республіки Узбекистан І. Каримова в Україну, сторони підписали «Договір про основи міждержавних відносин, дружбу та співробітництво між Україною та Узбекистаном». Нині на основі традиційно дружніх і братерських зв'язків між українським і узбецьким народами розвиваються двосторонні міждержавні відносини в куль- турно-гуманітарній сфері, передусім, в галузі науки й освіти. Вони створили сприятливий грунт для створення й діяльності в Узбекистані українських національно-культурних центрів, а в Україні – узбецьких. Двостороння співпраця у сфері забезпечення потреб діаспор, що проживають на території України та Узбекистану, будується на паритетній основі, з урахуванням реалій, пов'язаних з подальшим становленням двох держав. У 1993 р. в Ташкенті було засновано Український культурний центр "Бать- ківщина" (голова – С. Мансуров-Ковригенко), який прагне згуртувати українську діаспору Узбекистану на засадах збереження етнічної ідентичності, відроджен-ня української культури, традицій, зміцнення міжетнічного порозуміння та злагоди в узбецькому суспільстві. На початку 2000-х рр. Культурний центр включав колектив- них членів: Ташкентський тракторний завод (понад 200 членів), Ташкентський сіль- ськогосподарський машинобудівний завод (Ташсільмаш) (150), Ташкентське авіа- ційне виробниче об’єднання (ТАВО) ім. Чкалова (516) і його ансамбль “Калинка”, а також музей Грабовського (25). При центрі діє український фольклорний колектив 68 “Черемшина” (керівник Марія Гавриляк), ансамбль народних інструментів (Тетяна Денисенко). Центр співпрацює з Ташкентською народною філармонією, де успішно діє фольклорний ансамбль “Джерело” (керівник – Тамара Савенко). Центр влаштовує відзначення національних свят, численні виставки, вечори, присвячені видатним постатям української історії та культури – Т. Шевченку, Л. Українці, Г. Сковороді, М. Гоголю; концерти майстрів мистецтв, фестивалі узбець- кої та української музики, надає благодійну допомогу дітям-сиротам та літнім людям українського походження. Культурним центром засновано спеціальні премії ім. Т. Шевченка та пам'ятний знак, яким нагороджуються особи і колективи, що зробили значний внесок у розвиток дружби та міжнаціональної злагоди між народами. Виникненню та діяльності українських національно-культурних центрів в Узбекистані значною мірою сприяла «Декларація про шляхи поглиблення українсько-узбецького співробітництва», підписана в червні 1995 р. в Ташкенті президентами обох країн. У Декларації, зокрема, закріплювалося зобов'язання сторін не допускати будь-якої дискримінації представників обох народів за національною ознакою. Були також підписані міжурядові угоди про співро- бітництво в сфері освіти, науки і технологій, а також в галузі охорони здоров’я, фізичної культури та спорту6. Крім “Батьківщини”, нині в Узбекистані діє ще п’ять українських культурних центрів: Республіканський центр «Славутич» (м. Ташкент), «Надія» (м. Янгіюль), «Мрія» при заводі ТАВО ім. Чкалова (м. Ташкент), Український культурний центр Ташкентської області та Український культурний центр м. Алмазик. Єдина українськомовна газета “Надія” випускається Янгіюльським україн-ським культурним центром. На її сторінках публікуються матеріали, присвячені внутрішній та зовнішній політиці України, двостороннім відносинам, життю української громади в Узбекистані. Газета існує на громадських засадах і розповсюджується безкоштовно. Вона потребує постійної допомоги з боку Центру у вирішенні низки проблем, зокре- ма, пов’язаних з фінансуванням та матеріальним забезпеченням. З 1996 р. Український культурний центр «Батьківщина» став випускати одно- йменний вісник «Батьківщина». Того ж року на узбецькому телебаченні почала виходити телепередача «Добра хата», яка значну частину ефірного часу присвячує популяризації української культури. У листопаді 1997 р. з великим успіхом пройшли Дні української культури в Рес- публіці Узбекистан, ініційовані президентами Л. Кучмою та І. Карімовим. Представ- ники уряду і засобів масової інформації Узбекистану відзначали, що така широко- масштабна культурна акція відбулася в країні вперше за шість років незалежності. У грудні 1997 р. засновано товариство дружби «Узбекистан – Україна» (го- лова – керівник Державної акціонерної корпорації «Уздонмахсулот» Алім Атаєв), покликане сприяти розвиткові та поглибленню співпраці й взаєморозуміння між двома країнами, зміцненню дружби між двома народами. Основою для подальшого розвитку українсько-узбецьких взаємовідносин, у тому числі, в галузі культури та мистецтва став «Договір про дружбу і подальше поглиблення всебічного співробітництва між двома державами» підписаний 69 Президентами Л.Д. Кучмою та І.А. Каримовим 19 лютого 1998 р. Згідно з Догово- ром Республіка Узбекистан визначена стратегічним партнером України. Обидві держави зобов’язалися сприяти подальшому розвитку українсько-узбецького стратегічного партнерства в дусі рівноправності, взаєморозуміння, поваги та довіри, що існують між двома державами. У березні 2001 р. в середній школі-ліцеї № 110 ім. Т.Г. Шевченка (м. Таш- кента), збудованій після землетрусу 1966 р. українськими будівельниками, відкри- то факультативний клас з вивчення української мови та літератури, там же працює українська недільна школа. Українські гідробудівники допомагають узбецькому народу в розбудові їхньої столиці. Вони розробили проекти житлових мікрорайонів м. Ташкента – «Чілан- зар» та «Український», здатні витримувати сильні землетруси. У грудні 2002 р., під час дводенного візиту до Республіки Узбекистан, тодішній Президент України Л. Кучма брав участь у церемонії відкриття пам’ятника Т. Шев- ченку в Ташкенті. Виступаючи на церемонії, глава української держави сказав, що на цьому місці два роки тому він разом з Ісламом Абдуганієвичем заклали пам’ятний камінь, а сьогодні ми відкриваємо величний монумент – дар українського народу братському народу Узбекистану. Спільні зусилля представників української діаспори, міської влади Ташкента, Посольства України втілилися не просто в пам’ятник нашому Великому Кобзарю, а стали ще одним символ нашої вічної дружби. Символічним є те, що пам’ятник Великому Кобзарю споруджений перед прекрасним шкільним комплексом, який названо його іменем. Як зазначалося, школа була зведена українськими будівельники після руйнівного землетрусу в 60-і роки ХХ ст. Символічно й те, що за роки діяльності школа-ліцей дала путівку в життя понад шести тисячам молодих людей багатьох національностей. Президент України від імені українського народу висловив глибоку вдячність скульптору Леоніду Рябцеву, керівництву Ташкента, особливо хокіму Рустаму Шоабдурахманову, представникам української діаспори. Завдяки їхнім зусиллям пам’ять про великого сина українського народу увічнена на землі Узбекистану. Звертаючись до представників української діаспори, Президент підкреслив, що коли йому знов доведеться побувати в Ташкенті, то він знає: «... тут є Україна, тут є Кобзар, тут є наші надійні і віддані друзі». Л. Кучма впевнений, що цей день стане ще однією яскравою сторінкою в зміцненні українсько-узбецької дружби7. З того часу щороку 9–11 березня в Ташкенті відбуваються урочисті церемонії, присвячені річницям Т. Шевченка. У них беруть участь не тільки співробітники дипломатичної установи України, представники Українських культурних центрів, керівництво, вчителі та учні школи-ліцею № 110 ім. Т. Шевченка, а й представ- ники узбецької творчої інтелігенції, держави, ЗМІ, громадськість Ташкента та зви- чайні громадяни республіки. Заходи по вшануванню пам’яті Великого Кобзаря проводяться в Республіканському інтернаціональному центрі та Республіканській дитячій бібліотеці Узбекистану, за участі їхнього керівництва. У школі-ліцеї про- ходять тематичні уроки, присвячені життю і творчості Великого Українця, відбу- вається покладання квітів до пам’ятника Т. Шевченка8. 70 На одному з таких свят відомий поет, колишній голова узбецького Союзу письменників Нормурат Нарзуллаєв прочитав «Заповіт» Т. Шевченка узбецькою мовою та ознайомив присутніх із власним примірником антології вірша «Заповіт», виданої мовами народів світу. Поет також прочитав вірша, присвяченого вулиці Тараса Шевченка в Ташкенті, написаного ним спеціально до урочистого заходу9. Продовжуючи радянські традиції, активно розвивається українсько-узбецька співпраця в галузі освіти. У межах чинної Угоди між Україною та Узбекистаном про співробітництво в сфері освіти Україна у плановому порядку надає свої вищі навчальні заклади (ВНЗ) для молоді Узбекистану. У 2003–2004 навчальному році тридцять один студент партнерської сторони безкоштовно навчався у ВНЗ України. Замовлення на навчання формуються на основі бажань української діаспори і таких промислових велетнів як Навоїський і Алмаликський гірничо- металургійні комбінати, АТ «Вугілля» тощо. Професію вони здобувають в най- кращих ВНЗ, таких як Національний авіаційний університет (м. Київ), Національ- на гірнича та Національна металургійна академії України (м. Дніпропетровськ), Національний аерокосмічний університет ім. М.Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут» (м. Харків) і Донецький національний технічний університет та багато інших. З 2004/2005 навчального року Україна виділяє гранти, у межах 35 місць, узбецькій молоді для навчання в своїх ВНЗ. Запроваджена програма обміну студентами національних університетів двох країн, що передбачає, зокрема, проходження ними навчальної практики в Україні та Узбекистані. Українські студенти в Узбекистані вивчають економіку, дипломатію, лінгвістику. Студенти ІІІ курсу філологічного факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка, які опановують узбецьку мову, проходили у ІІ кварталі 2003 р. нав- чання у складі груп Ташкентського національного університету ім. Мірзо Улугбека10. Восени 2004 р. Президенту України Л. Кучмі було вручено Диплом Почесного доктора, мантію і медаль Національного університету «Узбекистан» ім. М. Улуг- бека (м. Ташкент). Вручаючи нагороду, ректор Національного університету «Уз- бекистан» Турабек Далимов підкреслив, що цим відзначено заслуги Глави Україн- ської держави у розширенні українсько-узбецьких відносин та вагомий внесок у розвиток науки і освіти. Зі свого боку Л. Кучма наголосив, що для нього ця нагорода – висока честь. Він привітав тісні зв'язки Національного університету «Узбекистан» з Київським Національним університетом ім. Т. Шевченка, відзначивши високу роль узбецького навчального закладу у розвитку співпраці між провідними університетами двох держав11. Л. Кучма зауважив, що був і завжди залишиться другом Узбекистану. Під час зустрічі зі своїм узбецьким колегою він обмінявся з ним думками щодо стану та перспектив взаємодії двох держав у галузі науки й освіти. Український Президент високо оцінив започаткування в Узбекистані програми підготовки наукової еліти, яка, за його словами, є потужним стимулом для розвитку та підтримки талановитої молоді країни. 71 У 2004 р. делегація Національного університету «Узбекистан» перебувала в Києві у рамках урочистостей з нагоди святкування 170-річчя Київського націо- нального університету ім. Т. Шевченка 12. Вчена ради провідного українського вищого навчального закладу схвалила рішення про присвоєння Президенту Узбекистану – І. Каримову звання Почесного доктора Київського національного університету ім. Т. Шевченка. У червні 2004 р. під час поїздки до Республіки Узбекистан ректор Київського національного університету В. Скопенко вручив главі узбецької держави відповідний диплом13. В.Скопенко під час зустрічей з президентом, а також міністром середньої і вищої освіти Узбекистану та ректором Національного університету Узбекистану ім. М. Улугбека обговорив подальший розвиток співробітництва між вищими навчальними закладами двох держав. Українському ректору, академіку В.В. Скопенку було присвоєне звання Почесного доктора Національного університету Узбекистану14. Навесні 2004 р. Запорізький національний технічний університет (ЗНТУ) відвідала делегація Узбекистану, до складу якої входили Посол Узбекистану в Україні Равшанбек Алімов та радник посла з торгово-економічних питань Салахітдін Саліхов. Гостей прийняв ректор університету С.Б. Бєліков. Під час зустрічі було обговорено питання про встановлення культурних, наукових та ділових зв’язків між ЗНТУ та університетом м. Навої15. Українсько-узбецька співпраця в науково-технічній сфері нині стримується через обмеженість бюджетних коштів з обох сторін, хоча витримали конкурс і прийняті до реалізації дев'ять спільних наукових проектів. Головними напрямками співробітництва, в яких зацікавленість проявляють обидві країни, є – охорона здоров’я, виробництво, переробка та зберігання сільськогосподарської продукції, а головне – нетрадиційні джерела енергії. На жаль, сьогодні в рамках українсько-узбецької науково-технічної програми виконується тільки один проект, що одержав широкий міжнародний резонанс, – це «Розвиток спостережувальної бази наземної оптичної астрономії на горі Майданак». За цим проектом у 1997–1998 рр. отримано інформацію, що викликала значний інтерес світової наукової громадськості. Як наслідок, на міжнародній нараді з гравітаційних лінз (10–12 червня 1998 р.) в м. Осло (Норвегія) було прийнято рішення сприяти (за умови державної підтримки програми) підвищенню рівня матеріального забезпечення програми у вигляді розробки та виготовлення у Франції приладів для дослідження гравітаційних лінз. Крім того, відкрито WEB-сторінку в Інтернеті та запропоновано створити Міжнародний фонд для підтримки системи моніторингу гравітаційних лінз, до якої увійде обсерваторія на горі Майданак16. Отже, спільний проект дозволив українським й узбецьким науковцям високо піднести рейтинг національних наук у світі та сприяв виділенню міжнародними організаціями допомоги у вигляді сучасних приладів. Нині триває робота над проектами зі створення спільної лабораторії у сфері використання нетрадиційних джерел енергії. В Узбекистані з повагою ставляться до пам’яті визначних науковців, які жили і працювали в республіці. У 1975 р. в Ташкенті було відкрито музей відомого вче- 72 ного, педагога, українця за походженням, який прославив Узбекистан винаходом телефону (дослідження цього апарату проходили у Ташкенті в 1928 р.) – Бориса Павловича Грабовського, а у 2001 р. Сергелійський центр науково-технічної твор- чості учнів і молоді, що діє при музеї, та Український культурний центр «Батьківщина», за сприяння Посольства України в Узбекистані, відзначили 100-й ювілей від дня народження Б. Грабовського17. Практично немає авторитетного конкурсу в образотворчому, літературному і театральному мистецтві в Україні або в Узбекистані, в якому б не брали участі видатні таланти з обох сторін. Однією з визначних мистецьких постатей, що єднає два народи є заслужена артистка України та Узбекистану, провідна солістка Ташкентського державного театру музичної комедії (оперети), випускниця Київської консерваторії, кавалер ордена «Дустлик» (Дружба) – Зінаїда Соловей. «Наш Соловей» – так з любов’ю називають її узбецькі глядачі18. Ще одне юне дарування – учасниця українського культурного центру «Батьків- щина» (м. Ташкент) – художниця Оксана Бедрицька. Вона є гордістю як українського, так і узбецького народів. Оксанка має незвичайне вміння – вона малює пластиліном. Запроваджена нею нова техніка в образотворчому мистецтві дає їй можливість створювати унікальні картини. Дванадцятирічна дівчина вже є учасницею та призером багатьох національних та міжнародних виставок. У 2003 р. вона стала переможницею спочатку 7-го Фестивалю дитячої творчості «Світ без темних фарб» у номінації Інтернет-конкурсу, що проводився Харківською міською художньою галереєю, а потім – лауреатом Московського міжнародного конкурсу-фестивалю «Троянда вітрів». Її персональні виставки творів проходили у 2003 р. в Музеї сучасного мис- тецтва Узбекистану, а восени 2004 р. у Палаці мистецтв «Український дім» у Києві під назвою «Я малюю пластиліном». О. Бедрицька вже є досить відомою особистістю – про неї пишуть газети, за її участю знімають телепередачі19. Талановиті представники Узбекистану є частими учасниками міжнародного конкурсу молодих виконавців сучасної естрадної пісні імені Володимира Івасюка та Міжнародного пісенного фестивалю «Пісня буде поміж нас», що проходить в українському місті Чернівці. В українських містах вивчають і шанують творчість класика узбецької поезії – А. Навої. Зокрема, в 2006 р. в м. Кіровограді обласна наукова бібліотека ім. Д. Чижев- ського провела книжкову виставку, присвячену 565-й річниці від дня народження Алішера Навої20. Нині в Україні чималий інтерес до традицій побуту й культури народів Центральної Азії і, зокрема, Узбекистану. З’являються кафе та ресторани узбець- кої кухні, поширена гра в нарди. Активно розвиваються українсько-узбецькі зв’язки у спорті. Яскравим прикла- дом є виступи кращого футболіста Узбекистану Максима Шацьких за провідний футбольний клуб України – київське «Динамо». Отже, завдяки великій українській діаспорі в Узбекистані, становленню незалежності української й узбецької держав, нині з’явилася можливість для 73 збереження національної ідентичності українського населення Узбекистану, а узбецького в Україні, для повноцінної інтеграції української й узбецької національних меншин в громадянські суспільства Узбекистану й України. Існування двох суверенних держав – Узбекистану й України створює сприят- ливі умови для розвитку й поглиблення дружніх і братерських українсько- узбецьких міжнаціональних зв’язків, для співпраці в науково-технічній сфері, освіті й культурі, що в умовах сучасних глобальних викликів і ризиків має стати одним з важливих чинників запобігання міжетнічних та міжцивілізаційних конфліктів, гарантування національної та міжнародної безпеки. Разом з тим, на сучасному етапі, для розширення й поглиблення співробітництва між двома народами і державами необхідно більше уваги приділяти розвитку туризму, обміну делегаціями трудових колективів виробничих підприємств і науково- дослідних установ. Особливо важливо проводити спільні міжнародні конференції, семінари в різних галузях природничих і гуманітарних наук: хімія, біологія, математика, історія, міжнародні відносини, соціологія, політологія та інші. _______________________________ 1 Українська всесвітня координаційна рада (УВКР). Українці в Узбекистані. – http://uvkr.com.ua/ua/structure/ukr_gromady/Uzbekistan.html. 2 Золозов А. Українці Юлдаш Шамахмудов, Худайберди Гадоєв та інші // Дзеркало тижня. – 2001. – № 51 (324). – С. 5–6. 3 Українсько-узбецькі відносини. – http://www.mfa.gov.ua/oae/ua/publication/content/965.htm. 4 Українська всесвітня координаційна рада (УВКР). Українці в Узбекистані. – http://uvkr.com.ua/ua/structure/ukr_gromady/Uzbekistan.html. 5 Там само. 6 Інформаційно-довідковий матеріал до робочого візиту в Республіку Узбекистан Президента України Л.Д. Кучми. – http://www.ukraine-embassy.co.il/ukraine/news/index.php? 7 Дар братському народу. – http://www.obriy.pib.com.ua/2002/52_02/index.shtml. 8 Українські громади у країнах світу разом з дипмісіями України вшанували Великого Кобзаря. – http://www.mfa.gov.ua/mfa/ua/publication/content/5537.htm. 9 Українські громади у країнах світу разом з дипмісіями України вшанували Великого Кобзаря. – http://www.mfa.gov.ua/mfa/ua/publication/content/ 10 Наука сьогодні. Щоденна інформація про новини у галузі науки і технологій. Освітянська сфера. – http://www.mon.gov.ua/bulet/archive/31_07_2003_139_1671.doc. 11 Президент України – Почесний доктор університету імені Улугбека. – http://www.utr.ukrintell.com.ua/news.20.09.2004; 12 Кеуш Н. 170 років Київському національному університету імені Тараса Шевченка: здобутки та перспективи. Прес-центр КНУ. – http://pressa.univ.kiev.ua/news. 13 Президент Республики Узбекистан стал Почётным доктором Киевского национального университета им. Т. Шевченко. – http://russian.people.com.cn/31519/2593482.html. 14 Обумовлені питання подальшої співпраці в сфері освіти між Україною та Узбекистаном. htpp: // www. Прес-центр КНУ News.htm; Ректор Киевского национального университета посетил Узбекистан. – http://ino.uzpak.uz/rus/news_rus/news_rus_2506.html. 15 Посол Узбекистану побував у ЗНТУ // Інженер будівельник. – 2004. – 26 березня. – http://zntu.edu.ua/base/gazeta/gazeta06-04/index.htm. 74 16 Яцків Я.С., Богорош О.Т. Співпраця України з державами СНД у сфері науки і технологій. Прогноз експортоспроможності національного товару на ринку. http://www.niurr.gov.ua/ukr/publishing/panorama1~2_2000/10_su.htm. 17 Українським громадам у країнах СНД та далекого зарубіжжя. – http://ukrsvit.kiev.ua/gazeta/arhiv/12. 18 Взаємини вирізняються щирістю і конструктивністю // ДТРК "Всесвітня служба "Українське телебачення і радіомовлення" (УТР) (Аналітичний огляд). 03.08.2004. 19 Арська Ю. Дівчинка, яка малює пластиліном (укр.) // Прес-центр УВКР. – http://kobza.com.ua/content/view/14/09/04/. 20 Хроніка культурного життя Кіровоградщини (оглядова довідка за матеріалами преси та неопублікованими документами за лютий 2006 року. – http://www.library.kr.ua/biblinf/hr200602.html.

Українсько-узбецькі стосунки: історія і сучасність

Репозитарії

Схожі ресурси