Сучасна історіографія націєтворення в Україні 1990–2000-х рр.

У статті проаналізовано сучасні концепції українського націєтворення 1990–2000-х рр., погляди вчених стосовно того, яку роль у цьому процесі відіграють регіоналізм, мова, ідентичність, релігія та ін....

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Date:	2012
Main Author:	Бондар, В.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут історії України НАН України 2012
Series:	Український історичний збірник
Subjects:	Джерелознавство та історіографія
Online Access:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/101028
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Сучасна історіографія націєтворення в Україні 1990–2000-х рр. / В. Бондар // Український історичний збірник — 2012. — Вип. 15. — С. 317-330. — Бібліогр.: 43 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-101028
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1010282016-05-31T03:02:10Z Сучасна історіографія націєтворення в Україні 1990–2000-х рр. Бондар, В. Джерелознавство та історіографія У статті проаналізовано сучасні концепції українського націєтворення 1990–2000-х рр., погляди вчених стосовно того, яку роль у цьому процесі відіграють регіоналізм, мова, ідентичність, релігія та ін. В статье проанализированы современные концепции строительства украинской нации 1990–2000-х гг., взгляды ученых относительно того, какую роль в этом процессе играют регионализм, язык, идентичность, религия и пр. The article analyzes the modern conceptions of Ukrainian nation-building in the 1990’s — 2000’s, the views of scientists as to what role in this process play regionalism, language, identity, religion etc. 2012 Article Сучасна історіографія націєтворення в Україні 1990–2000-х рр. / В. Бондар // Український історичний збірник — 2012. — Вип. 15. — С. 317-330. — Бібліогр.: 43 назв. — укр. 2307-5848 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/101028 94(477):930’06:342 «1990–2000» uk Український історичний збірник Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Джерелознавство та історіографія Джерелознавство та історіографія
spellingShingle	Джерелознавство та історіографія Джерелознавство та історіографія Бондар, В. Сучасна історіографія націєтворення в Україні 1990–2000-х рр. Український історичний збірник
description	У статті проаналізовано сучасні концепції українського націєтворення 1990–2000-х рр., погляди вчених стосовно того, яку роль у цьому процесі відіграють регіоналізм, мова, ідентичність, релігія та ін.
format	Article
author	Бондар, В.
author_facet	Бондар, В.
author_sort	Бондар, В.
title	Сучасна історіографія націєтворення в Україні 1990–2000-х рр.
title_short	Сучасна історіографія націєтворення в Україні 1990–2000-х рр.
title_full	Сучасна історіографія націєтворення в Україні 1990–2000-х рр.
title_fullStr	Сучасна історіографія націєтворення в Україні 1990–2000-х рр.
title_full_unstemmed	Сучасна історіографія націєтворення в Україні 1990–2000-х рр.
title_sort	сучасна історіографія націєтворення в україні 1990–2000-х рр.
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2012
topic_facet	Джерелознавство та історіографія
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/101028
citation_txt	Сучасна історіографія націєтворення в Україні 1990–2000-х рр. / В. Бондар // Український історичний збірник — 2012. — Вип. 15. — С. 317-330. — Бібліогр.: 43 назв. — укр.
series	Український історичний збірник
work_keys_str_mv	AT bondarv sučasnaístoríografíânacíêtvorennâvukraíní19902000hrr
first_indexed	2025-07-07T10:20:21Z
last_indexed	2025-07-07T10:20:21Z
_version_	1836983120979558400
fulltext	317 Український історичний збірник, Вип. 15, 2012 УДК 94(477):930’06:342 «1990–2000» Вадим Бондар* (Київ) СУЧАСНА ІСТОРІОГРАФІЯ НАЦІЄТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ 1990–2000-х рр. У статті проаналізовано сучасні концепції українського націєтворення 1990–2000-х рр., погляди вчених стосовно того, яку роль у цьому процесі відіграють регіоналізм, мова, ідентичність, релігія та ін. Ключові слова: історіографія, нація, Україна. В статье проанализированы современные концепции строительства укра- инской нации 1990–2000-х гг., взгляды ученых относительно того, какую роль в этом процессе играют регионализм, язык, идентичность, религия и пр. Ключевые слова: историография, нация, Украина. The article analyzes the modern conceptions of Ukrainian nation-building in the 1990’s — 2000’s, the views of scientists as to what role in this process play regionalism, language, identity, religion etc. Keywords: historiography, nation, Ukraine. «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер, при свобідніших формах життя в Росії, величезна дійова задача — витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя» (І. Франко, 1905 р.). Слова великого українця, сказані більше ста років тому, актуальні й сьогодні. Минуло двадцять років після всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р., на якому 90,32% населення висловились за підтримку незалежності України. Питання творення української нації стало одним із найважливіших. Воно викликало рефлексії та дискусії серед істориків, політологів, соціологів, публіцистів, у мережі Internet. На думку одних, українці стали політичною чи громадянською нацією, інших — лише знаходяться на початковому етапі цього процесу, треті наводять аргументи на користь тез про «дві України», «дві нації» і т.п. Різняться погляди на те, навколо яких символів мають гуртуватися мешканці України. У даній статті проаналізуємо сучасні концепції українського націєтворення 1990–2000-х рр., погляди вчених стосовно того, яку роль у цьому ——————— * Вадим Бондар — кандидат історичних наук, науковий співробітник відділу української історіографії Інституту історії України НАН України. 318 процесі відіграють фактор регіоналізму, мова, ідентичність, історична пам’ять, релігія та інші. Ознаки нації Загалом мова науки, політики, економіки і ЗМІ не завжди відрізняє етнічну націю від політичної, що виглядає не зовсім доречним. Тривають дискусії про те, на які чинники громадянської держави повинна орієнтуватися українська нація: на етнічні та мовні, чи на політичні. Вітчизняні дослідники при обстоюванні своїх поглядів на націєтворення інколи використовують ознаки лише етнічної або політичної нації, хоча тут важливо застосувати комплексний підхід. Вважаємо за доцільне торкнутись теоретичної складової проблеми, зокрема поняття «нація», ознак етнічної та політичної нації в ракурсі україн- ського націєтворення. Сьогодні існує багато визначень поняття «нація». Воно вживається пере- важно у двох значеннях: 1) політична (громадянська) нація — суверенна спіль- нота громадян певної держави, незалежно від етнічного походження; синонім «держава-нація»; 2) етнічна нація — усталена спільнота людей, об’єднана етно- культурним походженням1. Теоретик націй і націоналізму Е. Ґелнер вважав, що двоє людей належать до однієї нації тоді, коли вони визнають одне одного як таких, що належать до однієї нації. Іншими словами, нації створює людина, нації є продуктом певних переконань, прихильностей та взаємного визнання2. Це схоже з ідеями Б. Андерсона, який відзначав, що нації — це уявлена політична спільнота. Це відбувається тому, що представники навіть найменшої нації ніколи не знатимуть більшості зі своїх співвітчизників, не зустрічатимуть і не чутимуть нічого про них, і все ж в уяві кожного з них житиме образ їх співпричетності3. На захист нації виступає Е. Сміт. Він зауважив, що без етнічного родоводу нація розпадеться. Автор доводить, що націоналізм черпає силу зі своєї вко- ріненості в історичній минувшині. «Націоналістична ідеологія може пустити корені в конкретний ґрунт, тільки якщо вона зачіпає народну струну, її підхоплюють, а вона надихає певні соціальні групи й верстви»4. В Конституції України поняття «українська нація» не визначене. Натомість, у ст. 11 вказано, що «держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, ——————— 1 Енциклопедія історії України: у 10 т. / Редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. — К., 2010. — Т. 7.: Мл–О. — 2010. — С. 348–349. 2 Ґелнер Е. Нації та націоналізм; Націоналізм: Пер. з англ. — К., 2003. // Інтернет ресурс. Режим доступу: http://litopys.org.ua/gellner/gel02.htm 3 Андерсон, Бенедикт. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поши- рення націоналізму / пер. В. Морозов. — 2-ге вид., перероб. — К, 2001. — С. 22. 4 Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху / Пер. з англ. М. Климчука і Т. Цимбала. — К., 2006. — С. 12. 319 культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і націо- нальних меншин України»5. Г. Касьянов розглядає «націю» через сукупність її об’єктивних і суб’єк- тивних ознак. На його думку, вирішальними для існування нації є суб’єктивні ознаки, наявність яких чітко вказує на факт реального існування певної, конк- ретної нації як такої. Насамперед, це колективна солідарність, почуття спіль- ності, щоденний плебісцит, національна свідомість6. Загалом у літературі від- значаються такі суб’єктивні ознаки нації: національна ідея, національна само- свідомість, національна свідомість (усвідомлення національної ідентичності, соціальної, культурної окремішності, поліетнічної, як правило, спільноти), комп- лекс духовно-культурних і політичних цінностей, національні інтереси, істо- рична пам’ять і міфологія, історія, з якою люди себе ідентифікують та ін. Дослідники відзначають унікальність «українського варіанту» становлення нації і націоналізму, який має свої специфічні ознаки. Г. Касьянов стверджує, що «етнічний» компонент нерідко переважає у розумінні «нації» в Україні через тривалу бездержавність українців, вплив народницьких традицій в сучасному суспільствознавстві, інерцію радянських часів, коли панувала етнологічна кон- цепція нації тощо7. М. Рябчук унікальність українського націєтворення вбачає у рідкісному поєднанні певних процесів і явищ, зумовлених регіональними, ет- нічними та історичними особливостями8. На думку М. Поповича, національна ідея відображає суперечність між ет- нічним та політичним поняттями «нація». Він обґрунтовує положення, що «нація-культура» історично передує «нації-державі», а сама «нація-держава» політично виправдана тоді, коли за нею стоїть специфічна і самостійна «нація- культура». Тому політична національна спільнота є неминуче полікультурною, а в Україні — багатонаціональною9. Г. Зімон, аналізуючи європейський досвід націоналізму стверджує, що лише етнічних чи політичних націй практично немає. Такі чинники, як мова, культура, історія, завжди повинні взаємодіяти та здійснювати спільний вплив з такими, як громадянське суспільство, конституційний патріотизм, суб’єктивне усвідомлен- ня належності. Що ж стосується України, автор переконаний, що тут націо- нальна свідомість зможе розкрити свій ліберальний потенціал лише за умови, що інклюзивним громадянським чинникам надаватимуть пріоритет порівняно з етнічними ексклюзивними чинниками без втрати українською мовою та куль- турою політичного значення10. ——————— 5 Інтернет ресурс. Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр 6 Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму. — К., 1999. — С. 55. 7 Там само. — С. 260. 8 Рябчук М. Дилеми українського Фауста: громадянське суспільство і «розбудова держави». — К., 2000. — С. 5. 9 Національна ідея і соціальні трансформації в Україні / М.В. Попович та ін. — К., 2005. — С. 10–11. 10 Зімон Гергард. Демократія та нація: демократія та загрози. // Україна. Процеси націотворення / Упор. Андреас Каппелер; пер. з нім. — К., 2011. — С. 341. 320 Загалом в історіографії переважає думка, що саме створення політичної (державної, громадянської) нації, а також спільна взаємодія елементів етнічної і політичної націй мають стати пріоритетом в Україні. Концепції українського націєтворення Окремі питання українського державо- і націєтворення стали об’єктом вивчення багатьох дослідників. Серед інших, ґрунтовністю й комплексним характером вирізняються концепції українських вчених Я. Грицака, Г. Кась- янова, М. Рябчука та зарубіжного дослідника Е. Вілсона. Тому ми проаналізуємо їх праці, акцентуючи увагу на таких чинниках творення нації: 1. Чинники, які сприяють і заважають формуванню в Україні політичної нації і громадянського суспільства. 2. Регіоналізм, зокрема якою мірою він впливає на націєтворення в Україні. 3. Роль мови у процесі творення нації. 4. Національна свідомість (ідентичність), історична пам’ять. 5. Релігійний фактор та ін. Національне відродження, або початковий період становлення дер- жавної нації (Георгій Касьянов) У своїх працях Г. Касьянов проаналізував теоретичні аспекти становлення української нації і націоналізму, а також здійснив глибокий аналіз історії України останніх двадцяти років, в тому числі й з погляду націогенези11. Він доводить, що на процесі формування громадянської нації в Україні на початку 1990-х рр. негативно позначились соціально-економічна криза, складна історія попередніх років, занизький рівень національної самосвідомості самих етнічних українців і їхня здатність до мобілізації під національними гаслами. Низьким залишався соціальний статус української мови і культури, української преси, книговидання і телебачення — у цих сферах домінувала російська мова. Г. Касьянов вважає, що на референдумі 1991 р. голосували не так за незалежну Україну, як проти союзного центру і швидку перспективу економічного доб- робуту12. На думку дослідника, націєтворенню заважало те, що для бюрократичної еліти побудова нації була справою їх власної легітимації та самозбереження. Політики використовували етнокультурні та мовні відмінності й їх регіональну специфіку у своїх ситуативних політичних інтересах й на виборах. Не останню роль відіграло й конфесійне розмаїття. Але чи не головною перепоною у творенні нації, як доводить Г.Касьянов, був економічний фактор, а саме «великий переділ» у економіці, існування останньої між ринком і державним капіталізмом, «прихватизація». Наслідком цього стало різке збагачення меншості й збідніння основної частини населення. ——————— 11 Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму. — К., 1999. Його ж. Україна 1991– 2007: нариси новітньої історії. — К., 2007. 12 Касьянов Г.В. Україна 1991–2007: нариси новітньої історії. — С. 120. 321 Зросла реальна влада груп інтересу/впливу. Відтоді спостерігається щораз більше відчуження держави від суспільства та особи й відсутність реальної демократії. В Україні склалася ситуація, коли переважна більшість населення сповідувала принцип невтручання, який порушувався лише в періоди виборчих кампаній. Г. Касьянов проаналізував процес зрощення бюрократії з фінансово-про- мисловою та аграрною олігархією, зокрема те, як зазначені суспільні групи з різним ступенем інтенсивності використовують зовнішні атрибути національної державності (символіку, мову, ідеологеми) для власної легітимації, яка дає їм право нібито представляти інтереси нації. «Насправді апеляція цих груп до гасел і символів громадянського націоналізму дозволяє їм не лише узаконювати свій статус, а й використовувати його для власного збагачення і політичного прикриття масштабного перерозподілу власності»13. Можна погодитися з твердженням Г. Касьянова про те, що розбудова нації відбувалася більше в шкільних класах, у редакціях газет і видавництв, у вищих навчальних закладах і кабінетах учених, ніж на політичних трибунах чи кори- дорах влади. Важливу роль відіграли шкільні підручники і посібники, укра- їнізація історії, подання історії України як етнічних українців. Формально освіта стала україномовною, і в цьому сенсі вона трансформувалася на потужний чинник перетворення української на мову держави та нації. Неформально ж зберігалася ситуація двомовності. Важливою особливістю України стало те, що місцеві еліти зробили вибір на користь політичної концепції нації. Дослідник підважує тезу, що територія є важливою складовою у формуванні української нації, акцентуючи на тому, що її етнічні землі постійно були поділені між різними державами. Також існує досить значна група людей, котрі втратили свою національну ідентичність, і для котрих зараз базовою є іден- тичність територіальна («ми-місцеві»), донаціональна за своєю суттю. Вагому роль у цьому процесі відіграв конфлікт етнічних українців, етнічних росіян і російськомовних українців, коли національна ідентичність останніх була ситу- ативною. Г. Касьянов доводить, що виник не так розкол країни за уявними кордонами «Схід–Захід», «російськомовні–україномовні», як цілком реальне провалля між правлячими владними елітами й більшістю населення, між багатими й бідними, між бюрократією й громадянами14. На його думку, на характер формування української нації вплинуло наступне культурно-мовне розмаїття: російсько- мовний індустріальний схід України, промислово-аграрний південь, де пере- важала мішана мовна (і культурна ідентичність), здебільшого аграрний україно- мовний та «суржиковий» центр (області, що розташовувалися по периметру довкола Києва) та аграрно-промисловий україномовний захід15. Мовну самоідентифікацію українців Г. Касьянов не ототожнює з національ- ною: «Скільки праць, написаних літературною українською мовою, спрямовува- ——————— 13 Там само. — С. 401. 14 Там само. — С. 403. 15 Там само. — С. 123. 322 лись на обґрунтування тези про «злиття націй», скільки «українофонів» були водночас «україножерами» або взагалі не знали своєї національної приналеж- ності, скільки людей, що не розмовляли і не знали української мови, вважали себе українцями за національністю?16 Загалом, Г. Касьянов доходить висновку, що принаймні на рівні декларацій і частково на рівні суспільної практики відбувається формування української нації. Найбільшим успіхом 1990-х він вважає українізацію самих етнічних українців, про що свідчили як офіційні результати українізації школи, так і збільшення питомої ваги громадян країни, котрі ідентифікували себе як українців. «По-суті, 1990-ті роки і початок 2000-х — це переважно реалізація проекту відновлення культурних і мовних прав українського етносу, що можна вважати одним з найважливіших елементів розбудови громадянської нації»17. На його думку, Україна перебуває на початковому періоді становлення державної нації, де важливе значення має легітимізація її вимог історичними аргументами, показ давніх історичних коренів тощо. Проект творення грома- дянської нації завмер на стадії політичних декларацій, перманентних дискусій та законодавчих форм, які непослідовно втілювалися у фактичному житті. Г. Касьянов має рацію, коли перепоною у творенні української політичної нації називає важку спадщину радянського ладу, занепад і розвал якого від- бувається й до сьогодні. Про це свідчить діяльність породжених цим ладом суспільних інститутів та структур, моделей соціальної поведінки і культурних типів з відповідними наслідками, що ускладнює формування громадянської згоди18. Аргументом на користь цієї тези є те, що правляча еліта не мала своєї власної ідеології державного будівництва, а запозичила й адаптувала до свого рівня готові ідеологічні форми, які використовувала для своєї легітимації, а не задля масштабної трансляції у суспільство з метою перетворення населення на націю. Деідеологізація суспільства обернулася не лише втратою ціннісних і нормативних орієнтирів, а й повальним цинізмом влади й самого суспільства, взаємним відчуженням та фрагментацією суспільних груп, соціальною поляри- зацією еліт та більшості громадян й тотальною недовірою до влади та дер- жавних інститутів19. Дві України, дві нації (Микола Рябчук) Якщо застосувати схему чеського соціолога М. Гроха щодо етапів націо- нального розвитку то, на думку М. Рябчука, Україна знаходиться на другому (культурно-освітньому) етапі націєтворення. Дослідник виокремлює три головні перешкоди на шляху формування повноцінного громадянського суспільства в Україні. По-перше — це етатистська спадщина радянських часів, звичка населення до державного патерналізму, його ——————— 16 Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму. — С. 263. 17 Касьянов Г.В. Україна 1991–2007: нариси новітньої історії. — С. 139. 18 Там само. — С. 395–396. 19 Там само. — С. 402. 323 громадянська пасивність та відчуженість. По-друге — це мовно-культурна різнорідність населення, яка великою мірою розділяє інституції громадянського суспільства за мовно-етнічним принципом, замість робити їх загальнонаціо- нальними. І по-третє — це відсутність справжніх економічних реформ, а отже, й відсутність економічних підстав для емансипації громадян від держави20. М. Рябчук вживає поняття «зона відчуження» при означенні недовіри населення до влади, яка має кілька вимірів — етнокультурний, політичний та еконо- мічний21. Роки державної незалежності, як доводить М. Рябчук, не принесли споді- ваної консолідації української політичної нації, а унаочнили драматичний про- цес формування двох різних українських нації з істотно відмінними мовно- культурними ідентичностями, історичними наративами, системами політичних цінностей та діаметрально протилежними політичними й геополітичними орієнтаціями. Перша — це нація, ідентичність якої в основному оформилася у ХІХ столітті шляхом мовно-культурної, а згодом і політичної емансипації від панівного імперського «Іншого». Друга — українська нація, яка почала фор- муватись після 1991 року, завдяки політичній емансипації від московського Центру — але без ефективної емансипації мовно-культурної22. Аналізуючи політичні процеси, насамперед із культурно-антропологічного погляду, автор намагається з’ясувати причини сумнозвісної української амбі- валентності, акцентуючи на посиленні авторитарних тенденцій в Україні та дедалі гострішій боротьбі слабкої авторитарної держави із молодим грома- дянським суспільством. Методологічним ключем до аналізу цього протистояння М. Рябчук обрав концепцію «моментократії», тобто уявлення про пострадянські олігархічні режими як про утворення, позбавлені будь-яких ідеальних візій національного майбутнього і, відповідно, стратегії його досягнення, які закло- потані головно вирішенням поточних («моментальних») проблем, пов’язаних насамперед з утриманням і зміцненням своєї авторитарної влади та особистим збагаченням. М. Рябчук обстоює концепцію «двох Україн», реінтерпретуючи її як вияв радше внутрішньої (світоглядної), ніж зовнішньої (суто географічної) роздвоє- ності. На конкретних прикладах він показав як суспільна амбівалентність, успадкована від комунізму, виявляється у чотирьох різних сферах: мовній полі- тиці, політиці символічних (зокрема, історичних) репрезентацій у міжнародній політиці та політиці інтра- й інтеррегіональній. Дослідник доводить, що суспільна амбівалентність істотно ускладнює процеси позитивної трансформації в країні, її ефективно плекають і використовують посткомуністичні еліти для утримання суспільства в негромадянському, легкоманіпульованому стані. На думку М. Рябчука, на території України виник доволі унікальний фено- мен синхронного співіснування двох націй. З одного боку, у західній частині ——————— 20 Рябчук М. Дилеми українського Фауста. — С. 16. 21 Рябчук М. Зона відчуження: українська олігархія між Сходом і Заходом. — К., 2004. — С. 7. 22 Рябчук М. Постколоніальний синдром: спостереження. — К., 2011. — С. 209. 324 України сформувалася новочасна українська нація з цілком модерною націо- нальною самосвідомістю. З іншого боку, у східній Україні перетворення домо- дерного «малоросійського» етносу в українську націю так і не набуло масового характеру, внаслідок чого наприкінці ХХ століття протоукраїнський етнічний субстрат має тут радше «місцеву», ніж модерну національну ідентичність. Така ідентичність є вкрай аморфною і нестійкою перед натиском модернізаційних чинників23. Ці міркування спонукали М. Рябчука назвати «далекий схід» і «далекий захід» України різними країнами, світами, цивілізаціями24. Дослідник виокремлює й характеризує різноманітні ідентичності в Україні: російську, українську, «малоросійську», радянську, «тутешню». Зокрема, він прослідкував існування в Україні взаємовиключних ідентичностей — радянської і антирадянської, українобофської і українофільської, антизахідної і проєвро- пейської. За оцінками М. Рябчука, лише третина населення України має чітку національну самосвідомість і однозначно ідентифікує себе з українською полі- тичною нацією. «Дві третини — це не росіяни, й не українці, це «мєстні», «тутешні», люди, які перебувають в донаціональному рівні розвитку25». М. Рябчук вводить поняття «креольський націоналізм», який пов’язує з багатьма російськомовними українцями. В політичному плані — він цілком «український», тобто підтримує державну незалежність, територіальну ціліс- ність, а також багато історичних міфів і символів, що поділяються з укра- їномовними. Однак у плані культурному та мовному він радше «російський» за своєю природою, тобто неприхильний до українофонів та сповнений уперед- жень щодо української мови та культури, яку й досі вважає нижчою, селянською культурою26. Шляхи для покращення національної справи М. Рябчук вбачає у пошуку суспільного консенсусу та нової політичної коректності. Зокрема, носії тради- ційно-української ідентичності повинні визнати російськомовну і російсько- культурну ідентичність як цілком повноцінну й повноправну складову іден- тичності політичної. Натомість представники російськомовного табору мусили б підтримати дерадянізацію краю заради суспільної легалізації і легітимізації своєї російської мовно-культурної ідентичності27. Чинник мови у націєтворенні М. Рябчук вважає одним з пріоритетних, однак констатує великий вплив на цей процей мовно-культурних поділів, які істотно посилили загальну амбівалентність суспільства й ускладнили процес посткомуністичної трансформації. Вони ослабили суспільну довіру, згурто- ваність, солідарність28. Це стало наслідком того, що в Україні не витворюється ——————— 23 Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення. — К., 2000. — С. 7. 24 Рябчук М. Дві України: реальні межі, віртуальні війни. — К., 2003. — С. 19. 25 Рябчук М. Від Малоросії до України. — С. 201. 26 Там само. — С. 7–8. 27 Рябчук М. Постколоніальний синдром. — С. 211. 28 Рябчук М. «Сяк-так, абияк»: двадцять років посткомуністичної трансформації в Україні // Україна. Процеси націотворення / Упор. Андреас Каппелер; пер. з нім. — К., 2011. — С. 381–397. 325 почуття мовної єдності, солідарності. Вона розбита на три основні мовні підспільноти: україномовну, російськомовну, суржикомовну. Втім, як уважає М. Рябчук, формування модерної української нації є загалом типовим процесом, характерним для всього новочасного світу і практично нічим не відрізняється від аналогічних процесів у Східній Європі. Розвиток укра- їнського етносу на більшій частині його території (в Російській, а згодом Радянській імперії) був загальмований або й силоміць зупинений, і його пере- творення в модерну націю за «стандартною» східноєвропейською моделлю, так і не відбулося29. Дослідник закликає здійснити послідовну дерадянізацію і вес- тернізацію краю, подолати радянську тоталітарну та російську колоніальну спадщини, щоб збудувати українську політичну націю, правову демократичну державу й вирішити мовно-культурний конфлікт. Українці як громадянська нація (Ярослав Грицак) Підставове положення дослідника полягає в тому, що Україна як держава відбулася, українська нація створена, а українці мають стільки націоналізму, скільки потрібно, щоб утримувати відносну політичну стабільність і будувати демократію. Аргументи Я. Грицака наступні: 1) Україна постала із компромісу національно-демократичних сил Заходу, Центру й робітничого руху Донбасу. Усупереч прогнозам громадянської війни (типу Югославії), цього не відбулося, знайшлись шляхи порозуміння. 2) Помаранчева революція стала прикладом згуртованості нації. У ній про- явилися такі риси як відносна політична стабільність України, наявність досить сильної та змобілізованої опозиції, здатність українських політичних еліт у критичний момент протистояння досягати компромісу30. На думку дослідника, здобутками революції стали свобода вибору, нова історична пам’ять україн- ського суспільства й усвідомлення того, що Україна не Росія31. Однак пома- ранчевій еліті не вдалося спрямувати українське націєтворення в русло буду- вання громадянської нації. 3) Попри очевидний розкол українського суспільства, по всій Україні й у кожному регіоні зростає частина населення, яка добровільно й охоче а) іденти- фікує себе з країною, в якій живе; б) вважає себе українцями; в) підтримує політичну самостійність Україні та г) пов’язує свої інтереси з її майбутнім. Довкола цих питань сформувалась переважна (50% і більше) або відносна (найбільша кількість голосів серед решти) більшість32. Тому потреба українсько- українського примирення є особливо актуальною. Однією з ключових проблем українського націєтворення, як стверджує Я. Грицак, є домінування в Україні цінностей закритого суспільства, не надто ——————— 29 Рябчук М. Від Малоросії до України. — С. 6. 30 Грицак Я. Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад. — К., 2011. — С. 151. 31 Там само. — С. 299–300. 32 Там само. — С. 171. 326 готового до змін, які сповідують еліта і громадяни. Але оскільки ідентичність і безпека є базовими цінностями українців, вони об’єднують останніх у напрямку досягнення рівня забезпеченості й соціального захисту. Я. Грицак доводить, що в сучасній Україні головне протистояння відбува- ється не між українською та російською ідеями, а між різними варіантами українського проекту — україномовного (українського етнічного), російсько- мовного (малоросійського), радянського тощо. З одного боку, це ускладнює відносини між населенням, а з іншого — змушує шукати шляхи компромісу, взаєморозуміння, єдності33. Роль регіоналізму у процесі націєтворення Я. Грицак проаналізував зокрема досліджуючи лояльність та ідентичність у Львові та Донецьку34. Він доводить, що регіональний сепаратизм не є антиукраїнським або сепаратистським, а Львів і Донецьк є не символами поділу України на дві частини. Це швидше свідчення розмаїття країни, яка різними шляхами рухається у новий час, позаяк вона вийшла з різного минулого. До характеристики ідентичностей мешканців Львова і Донецька Я. Грицак застосовує поняття «множинної модерності». Промовис- тим є той факт, що Київ розмовляє як Донецьк, а голосує як Львів. Отже, різниця між Львовом та Донецьком може бути драматичною, але не трагічною, яку їм приписують окремі аналітики і політики. Я. Грицак не вважає мову мірилом ідентичності в Україні. Це пов’язано з тим, що більшість мешканців України, згідно соціологічних даних, ідентифікують себе з титулярною нацією, навіть якщо вони не розмовляють українською мовою. З іншого боку, конфліктогенність мовної ситуації в Україні зростає, коли захист свого права вживати рідну мову переходить із площини щоденних інтересів у площину цінностей, тобто коли мову сприймають як підставу ідентичності35. Важливим чинником націєтворення, на який звертає увагу Я. Грицак, є історична пам’ять, історичні міфи, національні символи. Вони можуть по- сприяти як розколу, так і консенсусу в суспільстві. Прикладом останнього став консенсус в Україні щодо голоду 1932–1933 років у тому сенсі, що він мав не природній характер і був геноцидом. На державному рівні відбулося відзначення 75 роковин трагедії й створено «Книгу пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років в Україні». Крім давніх історичних коренів, історії козацтва, історичним аргументом стала боротьба за державність у 1917–1921 рр., у часи Другої сві- тової війни. З іншого боку, національна та радянська версії української історії вносять елементи розколу в суспільство. Особливу увагу Я. Грицак звертає на те, як саме історичні міфи, національні символи тощо поширюються через комунікативну мережу і як їх сприймають в суспільстві36. ——————— 33 Там само. — С. 60. 34 Грицак Я. Історія двох міст: Львів і Донецьк у порівняльній перспективі // Україна модерна. Спеціальний випуск. Львів — Донецьк: Соціальні ідентичності в сучасній Україні. — Львів — Київ, 2007. — С. 27–60. 35 Грицак Я. Страсті за націоналізмом. — С. 174, 177. 36 Там само. — С. 60. 327 Українці — неочікувана нація (Ендрю Вілсон) Е. Вілсон — один із небагатьох зарубіжних вчених, який вивчає українське сучасне націєтворення як складне та багатолике явище. Він загалом вдало показав найважливіші фази та елементи уяви й конструювання української нації, досліджуючи різні аспекти життя сучасної України: політику, економіку, релі- гійне життя, культуру, національну справу. Проаналізований великий фактоло- гічний матеріал дозволив автору зробити висновки, що Україна — важлива частина нової Європи. Він стверджує, що позитивний погляд на Україну як на певну геополітичну й історико-культурну реальність поступово утверджується на Заході, особливо після Помаранчевої революції. Вілсонова книга певною мірою є ілюстрацією того, якою бачать Україну західні інтелектуали. Е. Вілсон називає українців несподіваною нацією, тому що постання неза- лежної української держави 1991 р. стало великою несподіванкою для західних урядовців, науковців і промисловців. Україна розглядалася як малоймовірний кандидат на нову національну державу, з огляду на притаманні їй етнічне, мовне, релігійне та регіональне різноманіття. Та попри це, на думку Е. Вілсона, несподівана нація все ж є нацією — не більшою й не меншою мірою, ніж багато інших. Нова Україна може бути неоднорідним суспільством, однак спроби вибудувати з цієї неоднорідності єдність є цілком нормальним процесом. Е. Вілсон намагається представити «Україну» як продукт різноманітних уявлень, і власне українських, і чужих. «Нині українці на наших очах стають нацією, однак це не означає, що вони завжди були українцями»37. Він доводить, що сила імпульсу, здатного рухати країну вперед після 1991 р., була невелика, не існувало потужного руху за незалежність, здатного створити нову державу за власним проектом. «Стара гвардія» залишалася при владі, трохи налякана, але все ще здатна подбати про власні інтереси»38. Дослідник стверджує, що процес націєтворення відбувається загалом нормально, проте якому особливо заважає «жахлива» економіка. Проблеми у творенні політичної нації, на думку Е. Вілсона, лежать у пло- щині існування радянської спадщини, яка зберігається у політичній та еконо- мічній сферах. Дослідник вважає, що зміцнення української демократії, форму- вання дієвого громадянського суспільства та верховенства права наражати- муться на чималі труднощі доти, доки українські еліти мислитимуть і діятимуть згідно з радянськими традиціями блату, кумівства та компромату. Окрім того, політичні та економічні проблеми тісно пов’язані з національним питанням. Вихід з економічної кризи покращиться через об’єднання переважної більшості населення навколо національної ідеї. За переконаннями Е. Вілсона, у східних районах України місцеві росіяни здебільшого мають радянську ідентичність. У ХХ ст. радянський «плавильний котел» національностей знайшов для себе у Східній Україні дуже вдячний ——————— 37 Вілсон Ендрю. Українці: несподівана нація / пер. з англ. Н. Гончаренко, О. Гри- ценко. — К., 2004. — С. 10. 38 Там само. — С. 280. 328 матеріал39. Оскільки в цілому українська ідентичність донедавна мусила роз- виватися в межах держав інших народів, тому Україна не є неєвропейською, ані цілком європейською; вона завжди стояла на роздоріжжі культурних впливів. Дослідник доводить, що всередині країни між українофонами та русофонами панує приблизна кількісна рівновага при триваючій конкуренції між анти- російським та панслов’янським варіантами української національної ідентич- ності. У громадській думці немає єдності ані щодо проблем зовнішньої політики, ані щодо внутрішньої. Е. Вілсон доходить висновку, що українська нація все ще не є цілком «збудованою» в сенсі сформованості чітких ексклюзивних ідентичностей. Точніше, українську ідентичність іще треба «перебудувати», відокремивши її від інших національних історій, із якими пов’язувалося життя українців протягом століть — російської, радянської, польської тощо40. Головний висновок Вілсона полягає в тому, що хоча українське суспільство є двомовним і двоетнічним, воно не є біполярним, бо лінії мовного та етнічного поділу не збігаються за рахунок високого ступеня русифікації серед українців. Україна має серйозні проблеми з формуванням національної єдності на основі свого минулого. Українці не завжди існували як нація, вони були «створені» або «винайдені», подібно до будь-якої іншої нації, однак це націєтворення розпочалося досить пізно і досі не завершилося. Дослідник проводить паралелі з творенням націй у інших народів, зокрема, словаками, яким доводилося «виходити з тіні» сусідів, аби створити свою власну, окрему ідентичність у середині ХХ століття. Одначе нову національну ідентичність слід будувати на міцних підвалинах, даючи раду власному мину- лому, зокрема із радянською спадщиною. Е. Вілсон розглядає мовно-культурний чинник націєтворення з двох сторін. По-перше, сучасна Україна успадкувала низку внутрішніх етнічних, мовних, релігійних і регіональних відмінностей, що є складнішими, ніж у більшості країн, і багато з відмінностей ділять українців між собою не меншою мірою, ніж відокремлюють їх від інших народів. По-друге, ці поділи не обов’язково накладаються одні на інші й Україна може жити з таким різноманіттям — чи пристосовуючись до нього, чи слідуючи американській засаді «e pluribus unum» («єдність із множинності»)41. Характеризуючи роль релігійного фактора в націєтворенні, Е. Вілсон звер- тає увагу на розкол православної спільноти на три частини, який відображає і навіть посилює інші поділи в українському суспільстві. Саме тому ті, хто прагне бачити Україну згуртованішою, намагаються збудувати якусь форму загальної релігійної єдності. Але кожна з трьох різних «національних» церков пропонує інший різновид національної ідеї. «Те, наскільки виразними залишатимуться релігійні відмінності, може бути добрим індикатором того, чи Україна виявить ——————— 39 Там само. — С. 349, 355. 40 Там само. — С. 378. 41 Там само. — С. 334. 329 здатність до гнучкішого розвитку, чи їй судилося і далі існувати з нинішніми внутрішніми поділами і розколами42. Сценарії подальшого процесу націєтворення в Україні Е. Вілсон вбачає такими. Перший можливий сценарій полягає в повільній українізації, яка по- ступово перетворить локальні або невизначені ідентичності, усе ще поширені між двома полюсами (Галичиною та Кримом). Ще одна можлива перспектива полягає в тому, що ця імовірна майбутня українськість згуртовуватиметься на основі наддніпрянського українського націоналізму. Третій варіант полягає в тому, що Україна розвиватиметься як «постмодерна» нація, з поліфонією ідентичностей, міфів та символів замість культурної уніфікації, яка була харак- терною швидше для націоналізму ХІХ ст.»43 Загалом, Е. Вілсон висуває на перший план успіхи та досягнення «неочікуваної нації» і прагне показати, що Україна — це важлива частина нової Європи і вона має турбувати світ. Підсумовуючи існуючі концепції і погляди на «український варіант» націє- творення, слід зазначити про домінування положення, що українці знаходяться на початковому етапі творення політичної (державної нації). Аналіз її ознак (дієздатне громадянське суспільство, правовий характер держави, свобода еко- номічного життя, діяльність політичних і неполітичних інституцій тощо) при- зводить до висновку, що процес формування української нації ще не завер- шився, хоч розпочався, як і формування інших східноєвропейських націй, кілька століть тому. Проблемні моменти стосуються мови, існуючого регіоналізму, національної економіки, національної свідомості (ідентичності), цінностей укра- їнців, національної ідеї тощо. Після 1991 р. громадянське суспільство перебуває на стадії становлення, час від часу з’являється національний консенсус, нато- мість замість них спостерігається роздрібненість країни, подальше панування радянської ментальності та ностальгія за радянськими часами. З іншого боку, дослідники апелюють до різних прикладів існування гро- мадянської нації: «живий ланцюг» від Львова до Києва 1990 р., референдум 1991 р., політичний консенсус під час прийняття Конституції 1996 р., Пома- ранчева революція та ін. Зокрема, остання показала, що український політичний патріотизм говорить і російською мовою, оскільки Майдан був двомовний. Для багатьох людей мовне питання не пріоритетне, бо вони можуть спілкуватися обома мовами. В принципі, офіційна двомовність є нормальною практикою у багатьох правових ліберально-демократичних державах. Проте цей факт не повинен применшувати конфліктний потенціал, який містить у собі мовне питання в Україні. Загалом, мова як підґрунтя або важливий чинник націє- творення виходить на передній план тоді, коли бракує інших ознак нації. Побутують твердження, що яскраво виражений регіоналізм в Україні ста- новить великий виклик для стабільності та утворення нації. Різний історичний досвід, регіональні відмінності уповільнюють процес консолідації нації. З ін- шого боку, це спонукає до переговорів та пошуку компромісів. Лунають заклики використати досвід європейських країн, які мають федеративний устрій. ——————— 42 Там само. — С. 408. 43 Там само. — С. 346. 330 В історичній літературі доводиться, що шанси на те, що ліберальний, інклюзивний націоналізм матиме успіх в Україні, є непоганими. В Україні та за її межами наявний широкий консенсус, що творення нації так само не завер- шене, як і консолідація демократії. Але в жодному суспільстві вони не завершені раз і назавжди. Етнічна, мовна, конфесійна й інша різнорідність українського населення, безумовно, ускладнює процес націєтворення, залишаючись потенційним чин- ником політичної дестабілізації, а проте ця ж таки різнорідність парадоксальним чином сприяє стабільності, спонукаючи практично всі політичні сили в сьогод- нішній Україні до поміркованості, розсудливості, постійного врахування інте- ресів протилежної сторони, себто пошуку своєрідного консенсусу. Більшість прогнозів є оптимістичними в тому сенсі, що процес націєтворення в Україні відбуватиметься без надмірних конфліктів, себто матиме м’який, еволюційний, цивілізований характер. Таким чином, український варіант становлення нації має свої специфічні риси і особливості, де, крім інших, важливу роль відіграє геополітичний чинник. Тому дискусія про творення української нації життєво необхідна.

Сучасна історіографія націєтворення в Україні 1990–2000-х рр.

Institution

Similar Items