Mierzwa Janusz starostowie polski międzywojennej
Рецензія на монографію: Mierzwa Janusz starostowie polski międzywojennej. — Krakόw: historia jagellonika, 2012. — 647 s.
Збережено в:
| Дата: | 2013 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2013
|
| Назва видання: | Український історичний збірник |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/101451 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Mierzwa Janusz starostowie polski międzywojennej / О. Разиграєв // Український історичний збірник — 2013. — Вип. 16. — С. 443-450. — Бібліогр.: 2 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-101451 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1014512016-06-04T03:02:22Z Mierzwa Janusz starostowie polski międzywojennej Разиграєв, О. Огляди та рецензії Рецензія на монографію: Mierzwa Janusz starostowie polski międzywojennej. — Krakόw: historia jagellonika, 2012. — 647 s. 2013 Article Mierzwa Janusz starostowie polski międzywojennej / О. Разиграєв // Український історичний збірник — 2013. — Вип. 16. — С. 443-450. — Бібліогр.: 2 назв. — укр. 2307-5848 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/101451 uk Український історичний збірник Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Огляди та рецензії Огляди та рецензії |
| spellingShingle |
Огляди та рецензії Огляди та рецензії Разиграєв, О. Mierzwa Janusz starostowie polski międzywojennej Український історичний збірник |
| description |
Рецензія на монографію: Mierzwa Janusz starostowie polski międzywojennej. — Krakόw: historia jagellonika, 2012. — 647 s. |
| format |
Article |
| author |
Разиграєв, О. |
| author_facet |
Разиграєв, О. |
| author_sort |
Разиграєв, О. |
| title |
Mierzwa Janusz starostowie polski międzywojennej |
| title_short |
Mierzwa Janusz starostowie polski międzywojennej |
| title_full |
Mierzwa Janusz starostowie polski międzywojennej |
| title_fullStr |
Mierzwa Janusz starostowie polski międzywojennej |
| title_full_unstemmed |
Mierzwa Janusz starostowie polski międzywojennej |
| title_sort |
mierzwa janusz starostowie polski międzywojennej |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2013 |
| topic_facet |
Огляди та рецензії |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/101451 |
| citation_txt |
Mierzwa Janusz starostowie polski międzywojennej / О. Разиграєв // Український історичний збірник — 2013. — Вип. 16. — С. 443-450. — Бібліогр.: 2 назв. — укр. |
| series |
Український історичний збірник |
| work_keys_str_mv |
AT razigraêvo mierzwajanuszstarostowiepolskimiedzywojennej |
| first_indexed |
2025-07-07T10:56:35Z |
| last_indexed |
2025-07-07T10:56:35Z |
| _version_ |
1836985401150013440 |
| fulltext |
443
Український історичний збірник, вип. 16, 2013
Олег Разиграєв*
MIERZWA JANUSZ. STAROSTOWIE POLSKI MIĘDZYWOJENNEJ.
PORTRET ZBIOROWY. — KRAKÓW: HISTORIA IAGELLONIKA,
2012. — 647 S.
Польський історик Януш Мєжва відомий читачам завдяки численним до-
слідженням з минувшини міжвоєнної Польщі, зокрема він є автором політичної
біографії та редакції спогадів відомого політичного діяча, пов’язаного із табо-
ром «пілсудчиків», полковника А. Коца1, а також науковим редактором щоден-
ника міністра скарбниці Другої Речі Посполитої в роки світової економічної
кризи В. Завадського2 та багатьох інших публікації.
Рецензоване дослідження Я. Мєжви присвячене представникам державної
адміністрації локального рівня міжвоєнної Польщі — старостам — особами, які
вважалися локальною елітою, а їх посада — престижною, привілейованою,
добре оплачуваною та стабільною. Важливим є те, що автор концентрується не
лише на професійній діяльності старост, а простежує різні аспекти їхнього
життєвого шляху: від чинників, які впливали на прийняття на службу та
середовища, з якого походили майбутні старости до переходу на пенсію.
Книга побудована за проблемно-хронологічним принципом й складається з
переліку умовних скорочень, вступу, десяти розділів, висновків, резюме анг-
лійською та німецькою мовами, списку уміщених таблиць, рисунків та фото-
графій, бібліографії та іменного покажчика. Як зазначає сам автор, дослідження
є спробою синтези історії адміністрації та суспільної історії: «З одного боку
тому, що характеризується суспільна група, яка була частиною міжвоєнної
інтелігенції, чиновницького світу та локальних еліт, з іншого боку намагаємося
відповісти та питання, як ці управління функціонували, яким було їх відношення
до суспільства чи інших установ» (с. 18).
Хронологічні межі дослідження охоплюють 1918–1939 рр., тобто період
існування Другої Речі Посполитої. Приємно вражає джерельна база рецензованої
книги. Автор використав документи, що зберігаються у близько 20 архівних та
бібліотечних установах, зокрема Архіві нових актів та Центральному військо-
———————
* Олег Разиграєв — к. і. н., доктор гуманістичних наук в галузі новітньої історії
(PhD in the Humanities), доцент кафедри всесвітньої історії Східноєвропейського націо-
нального університету ім. Лесі Українки (м. Луцьк).
1 Koc A. Wspomnienia. Wstęp i oprac. J. Mierzwa. — Wrocław: Towarzystwo Przyjaciół
Ossolineum, 2005 . — 298 s.; Mierzwa J. Pułkownik Adam Koc. Biografia polityczna. —
Kraków: Historia Iagellonica, 2006. — 256 s.
2 W.M. Zawadzki. Dziennik. Wstęp i oprac. J. Mierzwa. — Kraków: Historia Iagellonica,
2010. — 288 s.
444
вому архіві у м. Варшава; державних архівах у Бялистоці, Бидгощі, Катовицях,
Кєльцях, Кракові, Любліні, Лодзі та Познані; архівах Педагогічного та Ягел-
лонського університетів у Кракові; архівах Інституту Юзефа Пілсудського та
Інституту Польщі й музею імені В. Сікорського у Лондоні; архівах Інституту
національної пам’яті Польщі (філії у Бидгощі, Катовицях, Кракові та Лодзі) та
Осередку «Карта» у Варшаві; Польській бібліотеці у Лондоні та інших закладах.
До роботи залучено пласт друкованих джерел. Насамперед, це урядові та воє-
водські обіжники, статистичні відомості, парламентські документи, різноманітні
звіти державних установ та ін. Автор використав понад 30 найменувань між-
воєнної преси, спогади сучасників, листування, матеріали та відомості почерп-
нуті від нащадків старост тощо.
Перший розділ «Початки» присвячений аналізу термінології, якою послуго-
вується автор, а також характеристиці чинників, що впливали на кадрову полі-
тику в географічному контексті у перші роки існування відродженої Польської
держави. Я. Мєжва цілком слушно зазначає, що землі, які увійшли до складу
Другої Речі Посполитої, різнилися адміністративним поділом, структурою пові-
тової державної влади та чисельністю мешканців повітів. Саме тому, автор
логічно окремо характеризує початки старостських урядів на теренах Поль-
ського Королівства, Галичини, Цешинської Сілезії, Серединної Литви і т. д.
Суттєвою перешкодою під час розбудови повітової державної адміністрації була
нестача кадрів та матеріальної бази (с. 41). Цікавим є твердження дослідника
про важливість структури чиновницького апарату в Галичині, адже згодом вона
була прийнята на загальнодержавному рівні як своєрідний зразок. Більше того,
галицькі державні службовці становили основний кадровий масив під час ста-
новлення апарату польської загальної адміністрації в загальнодержавному
масштабі й залишалися ним до початку 30-х років ХХ століття (с. 56, 61).
Згадує автор й особливості формування старостської адміністрації на тере-
нах Східної Галичини в контексті польсько-української війни (с. 59). Так, після
зайняття означеної території силами ЗУНР, польські службовці відмовились
працювати в українській адміністрації, були інтерновані й перебували під
наглядом правоохоронних органів у спеціально визначеній місцевості, яку забо-
ронялося залишати (зокрема: Тернопіль, Борщів, Рогатин). Після переходу Схід-
ної Галичини під контроль Польщі відбулася ревізія чиновників, у результаті
якої активні діячі державного апарату ЗУНР підлягали інтернування зі сторони
війська опонента (с. 59–60).
Серед важливих проблем формування старостського уряду на теренах під-
леглих тимчасовому адміністративному утворенню — Цивільному управлінню
східних земель (ЦУСЗ) (до складу якого до речі входила й Західна Волинь —
О.Р.) — автор виділяє компетенційні непорозуміння по лінії адміністрація-
військо. За підрахунками Я. Мєжви, майже половина чиновників, які працювали
в системі ЦУСЗ, після завершення воєнних дій та стабілізації ситуації служили в
загальній адміністрації східних воєводств Другої Речі Посполитої (с. 79).
У другому розділі «Середовища» автор характеризує походження майбутніх
старост, зазначаючи, що в період становлення загальної адміністрації у 1918–
1921 рр., влада не маючи значного кадрового резерву змушена була довірити
зазначені обов’язки особам, які не були фаховими чиновниками (с. 93). Варто
445
зазначити, що за освітньою кваліфікацією більшість міжвоєнних старост стано-
вили юристи; близько 60% були випускниками галицьких вищих навчальних
закладів (с. 95, 98). Травневий переворот 1926 р. зумовив явище «мілітаризації
адміністрації», коли помітне місце в старостському уряді посіли колишні вій-
ськові (с. 128). Аналізуючи середовища походження старост, Я. Мєжва виокрем-
лює наступні групи: «зетовці» (члени конспіраційної молодіжної академічної
польської організації «ЗЕТ», яка діяла не теренах усіх трьох розділених частин
Польщі — О.Р.), «пеовяци» (члени таємної «Польської військової організації»,
створеної за ініціативи Ю. Пілсудського в 1914 р. — О.Р.), діячі соціалістичного
руху, земяни (особи, які займалися сільським господарством — О.Р.), біженці
(особи, які залишили Польське Королівство до 1914 р.), особи, задіяні у
місцевому самоврядуванні, поліцейські, особи задіяні у апараті юстиції (судді,
прокурори тощо), військові, представники «Польських легіонів», службовці роз-
відки та контррозвідки та ін.
Третій розділ «Географія управління» розкриває вплив територіально-
адміністративного чинника на функціонування старостського уряду. На думку
Я. Мєжви, наслідки багаторічного поділу Польщі мали «правовий» та «менталь-
ний» характер. Хоча, як зазначає автор, «ментальна» уніфікація відбувалася
швидше аніж «правова» (с. 159). Центральна влада з метою пришвидшення
внутрішньо-інтеграційних процесів практикувала у кадровій політиці службові
переведення старост поза межі місця походження. Такі дії нерідко призводили
на внутрішніх непорозумінь. Важливим був також конфлікт по лінії «Схід-
Захід». Державна служба на теренах східних воєводств Другої Речі Посполитої
не вирізнялася «привабливістю». Варто лише загадати незадовільні матеріальні
умови, відсутність належної інфраструктури, домінацію непольського населення
та ін. Варто погодитись із автором, що державна влада не створила офіційної
системи заохочень для службовців на Сході (с. 168).
У четвертому розділі «Призначення та переведення» Я. Мєжва звертається
до питання механізму та видів службового переведення, їх фінансового аспекту,
а також реакції старост на зміну місця служби. Призначення старости у
міжвоєнній Польщі було прерогативою виключно Міністра внутрішніх справ
(с. 191). Автор зазначає, що з огляду на поліетнічність держави, на прийняття
рішення про призначення старости впливало його знання мови, якою послуго-
вувалась домінуюча національна меншина (незважаючи на те, що польська мова
була єдиною державною) (с. 195). Аналізуючи матеріальний чинник, як моти-
вацію до службового переведення, Я. Мєжва вказує на помилкову політику
польської держави, яка не належним чином дбала про кадровий корпус східних
воєводств (в т. ч. Волинського, Поліського та Новогрудського), не здійснювала
дій скерованих на заохочення до служби на окреслених теренах. Це сприяло
тому, що тут працювали здебільшого місцеві (не бажані в інших регіонах Другої
Речі Посполитої) чиновники (с. 197).
Звертаючись до кадрової політики частого службового переведення варто
зазначити, що вона не знайшла прихильність як у середовищі старост, так і серед
місцевого населення. Перші нарікали на те, що мають «підтримувати дві
домівки», а другі скаржились на незнання новопризначеними старостами міс-
цевої специфіки (с. 201). На службові переведення впливали також конфлікти з
446
локальною елітою, насамперед керівною ланкою територіального самовряду-
вання. Як приклад, автор наводить два конфлікти поч. 30-х рр. ХХ ст. в Східній
Галичині — у Снятині та Долині (с. 203). Зміну місця служби старости могло
зумовити й погіршення громадської безпеки на підвладних теренах. Так, відо-
мого старосту Дрогобицького повіту С. Порембальського, якого керівник МВС
Ф. Славой Складковський свого часу називав найкращим старостою Львівського
воєводства, було переведено із місця служби одразу після вбивства в Трускавці
оунівцями знаного політика Т. Голувки (с. 204–205).
П’ятий і найбільший розділ, «Завдання старостського управління», роз-
криває основні функції безпосереднього керівника повіту та підлеглих йому
службовців. Як зазначає автор, безпосередні контакти між Міністерством внут-
рішніх справ та старостою відбувалися здебільшого через воєводу. Однак, зафік-
совано окремі види контактів, які виключали воєводську ланку. Наприклад,
вищезгадуваний керівник Міністерства внутрішніх справ Ф. Славой Складков-
ський здійснював самостійні інспекції старостських управлінь на службовому
автомобілі, що було для багатьох керівників адміністративної влади першої
інстанції справжньою несподіванкою (с. 220).
Щоденне життя старости та перспективи його кар’єри значною мірою зале-
жали від взаємин із керівником державної адміністрації ІІ інстанції — воєводою.
Я. Мєжва вказує, що деякі воєводи в сило свого особистого авторитету та місця
у провладному таборі мали більшу «свободу дій» та «спеціальні функції». До
таких можна віднести Сілезького воєводу М. Гражинського (1926–1939 рр.),
Волинського воєводу Г. Юзевського (1928–1929 рр., 1930–1938 рр.) та Полі-
ського воєводу В. Костка-Бернадського (1932–1939 рр.) (с. 232).
Для пересічних громадян важливе місце відігравав розклад та ефективність
роботи старостського управління. Джерела свідчать, що відвідувачі часто-густо
були незадоволені недотриманням старостами та працівниками відповідного
управління службового графіку роботи. Покращення службової дисципліни
пов’язано із вже згадуваним керівником МВС Ф. Славой Складковським
(с. 253).
Посада старости мала особливу вагу з огляду й на те, що останній був
представником уряду, виконував роль його «ока, вуха та руки» (с. 260).
Абсолютну більшість міжвоєнних старост становили поляки. Урядова політика
фактично виключала можливість обіймання вищевказаної посади представ-
никами національних меншин. Навіть на Волині, в контексті політики польсько-
українського порозуміння часів Г. Юзевського, українці отримували керівні
функції лише у сфері місцевого самоврядування, а не державної адміністрації
(с. 265).
Усі справи які перебували у компетенції старостського управління можна
поділити на три групи: «президіальні» (тобто ті, які вирішував особисто ста-
роста), загально-адміністративні (охоплювали питання державних та адміністра-
тивних кордонів, промисловості, здоров’я, релігії, культури, мистецтва і т. д.) та
громадської безпеки (нагляд за діяльністю різного роду товариств, пресою,
громадськими заходами тощо) (с. 270–271). Внутрішня структура староства
відображала основні його завдання й складалась таких відділів («рефератів):
юридично-адміністративного, кримінально-адміністративного, військового,
447
постачання, громадської опіки, будівництва, охорони здоров’я, сільського гос-
подарства, промисловості, охорони лісів та інших (с. 287–324).
У шостому розділі «Оцінювання старост та перспективи розвитку їх про-
фесійної кар’єри» Я. Мєжва розкриває питання кадрової політики МВС, правові
особливості діяльності старост, піднімає проблему кваліфікації державних служ-
бовців в Другій Речі Посполитій, нагляду за їхньою діяльністю, перспективи та
механізми підвищення по «службовій драбині», звертає увагу як на службові
нагороди та відзнаки, так і на дисциплінарну відповідальність.
В контексті кадрової політики МВС важлива роль відводилась воєводі, в
службовій залежності від якого перебував староста. Після перевороту Ю. Піл-
судського відбувається поступова «мілітаризація» державної адміністрації,
тобто її «укомплектування» кадровими військовими. Незважаючи на означену
кадрову політику в Польщі тривав процес формування корпусу професійних
державних службовців, який був перерваний початком Другої світової війни.
В другій половині 30-х рр. ХХ ст. створюються умови для залучення польської
молоді до роботи у державній адміністрації (с. 359–360). Разом з тим, у між-
воєнній Польщі, як вже зазначалося, представників національних меншин не
призначали на посади у державній адміністрації.
Досліджуваних службовців загальної адміністрації відповідно до трудових
угод, які з ними укладалися, можна поділити на три групи: «безтермінові»,
«тимчасові» та «за контрактом». Професійну придатність працівників старост-
ських управлінь оцінювали спеціально створені комісії, а перевірку діяльності
виконували інспекції міністерського та воєводського рівнів (с. 360–370).
Піднімаючи питання кар’єрного зростання держслужбовців, автор зазначає,
що його можна означити як підвищенням заробітної платні (тобто переходу до
вищої категорії у оплати праці), так і зміною займаної посади. Я. Мєжва дифе-
ренціює посади на «політичні» та «неполітичні». До перших надержала робота у
воєводському управління та центральному управлінні МВС. Так, у воєвод-
ському управлінні посаді старости відповідали лише посади віце-воєводи та
начальника відділу. Та й у центральному управлінні МВС не кожну посаду
можна для колишнього старости було вважати службовим підвищенням (с. 374–
386). Щодо «політичних посад», то до них автор відносить посаду воєводи та
парламентаря.
За особливі професійні досягнення старости отримували різного роду від-
знаки. Це могла бути як письмова подяка Міністра внутрішніх справ, так і
окремі державні нагороди (наприклад — «Золотий (Срібний) хрест за заслуги»,
«Орден відродження Польщі» та інші (с. 393–395). Разом з тим, службові
зловживання та прорахунки карались дисциплінарною відповідальністю різного
діапазону: від зауваження до звільнення зі служби (с. 396). До регіонів між-
воєнної Польщі із найгіршою дисципліною старост Я. Мєжва відносить Помор’я
та Волинь (с. 409).
Сьомий розділ рецензованої монографії йменується «Старостське управ-
ління і староста щодо громадської безпеки». Можна погодитись із автором, що
підтримання громадської безпеки було одним із основних завдань керівника
повіту та спеціального відділу староства. Наслідком прорахунків у зазначеній
сфері могло стати завершення кар’єри державного службовця. Старостські
448
управління виконували важливу функцію щодо збору різного роду інформації,
якою згодом послуговувалися відділи безпеки (згодом: суспільно-політичні
відділи) воєводських управлінь та центральне управління МВС. Насамперед
старости здійснювали нагляд за діяльністю легальних та нелегальних полі-
тичних та громадських організацій, пресою, громадськими заходами, що мали
місце на території повіту тощо (с. 414). Крім того з ініціативи старости окремі
особи, які на його думку порушувати громадську безпеку та створювали
політичні проблеми могли (без рішення суду!) скеровуватись до створеного у
1934 р. на теренах Поліського воєводства табору «Береза Картузька» (с. 425).
У службовій залежності від старості перебував й керівник поліції повіту
(повітовий комендант державної поліції — О.Р.). Більше того, після ліквідації у
1926 р. Політичної поліції, «інформаційні» функції були передані староству
(с. 427). Так, вищезазначений відділ («реферат») безпеки старостького управ-
ління громадив відомості щодо суспільно-політичного життя, звертаючи особ-
ливу увагу на національні меншини. Під наглядом перебував легальний та
нелегальний політичний рух, молодіжні, парамілітарні, ветеранські, культурно-
освітні організації тощо. Серед методів збору різних даних можна виокремити
діяльність таємних агентів поліції — «конфідентів» та «інформаторів» (с. 439).
Зафіксовані випадки, коли староство мало власну мережу конфідентів (напри-
клад, в Піотрковському повіті Лодзького воєводства) (с. 440).
Як зазначає автор, основною метою конфіденційної розвідки було поперед-
ження антидержавних актів у формі віче, страйків, маніфестацій, проявів
диверсії та тероризму (с. 446). Практичну функцію у превенції зазначених
виступів виконували підрозділи державної поліції. У випадку неможливості
належним чином підтримати правопорядок силами поліції, староста вдавався до
підтримки військових. До найбільш резонансних актів в цьому контексті,
насамперед, варто зарахувати більшовицький напад під Ловчею 1924 р.,
повстання у Камінь-Каширському та Лісько 1932 р. Військові загони були
використані також під час сумнозвісної пацифікації Східної Галичини 1930 р.
(с. 449–450). Я. Мєжва фіксує випадки коли старости виявили безпорадність
щодо підтримки громадської безпеки (с. 451–455), разом з тим, звертає увагу на
роль керівників державної адміністрації І-го рівня у залагодженні конфліктів
між працедавцями та робітниками (с. 455–457), розкриває особливості співпраці
старости з представниками прокуратури та спецслужбами (с. 458–466).
У восьмому розділі «Староста і політика» автор вдається до аналізу впливу
політичних поглядів керівників державної адміністрації регіонального рівня на
виконання службових обов’язків, характеризує старосту як організатора вибор-
чої кампанії та чинника впливу на результати волевиявлення громадян, звер-
тається до взаємин старост із парламентарями та досліджує їх місце у закор-
донній політиці.
В Другій Речі Посполитій державна адміністрація, без сумніву, була полі-
тичною, адже підпорядковувалася уряду (с. 467). Відповідно її керівництво
різних рівнів мало певні політичні вподобання, які відображались на практичній
діяльності. Своєрідним «рубіконом» в політичній історії міжвоєнної Польщі був
вищезгадуваний переворот Ю. Пілсудського 1926 р. Однак, як зазначає Я. Мєж-
ва, ця подія не спричинила швидких та масштабних кадрових змін у кадрові
449
політиці МВС (с. 473). Спочатку увага зверталася переважно та тих воєвод та
старост, які були відверто неприхильні новій владі. В той же час посади
зберегли молоді чиновники із високими професійними здібностями.
Безперечно, травневі події 1926 р. й утвердження режиму «пілсудчиків» ще
більше «інтегрували» старост у політику та не залишили їм шансів на певну
«нейтральність». Санаційні старости, нерідко вдаючись до репресій, проводили
діяльність спрямовану на послаблення впливу опозиції в середовищі громад-
ських, професійних та господарських організацій (с. 475). Крім того, керівники
державної адміністрації І рівня долучались до створення локальних осередків
політичних утворень «пілсудчиків» — «Безпартійного блоку співпраці з уря-
дом» та «Табору національного єднання» (с. 478–484).
Одним із законодавчо визначених завдань старост була організація та забез-
печення проведення виборів до парламенту та органів місцевого самоврядування
на терені повіту. Окрім налагодження роботи виборчих комісій та матеріального
забезпечення їхньої діяльності староста нагромаджував інформацію про перебіг
виборчої кампанії, які згодом скеровував до воєводського відділу безпеки
(с. 486). Будучи неаполітичним, староста становив важливий чинник впливу на
результати волевиявлення громадян, як до 1926 р. так і у «санаційний» період.
Маючи «формальні» та «неформальні» засоби впливу «післятравневі» старости
часто вдавалися до різного роду зловживань, спрямованих на мінімізацію
успіхів опозиційних кандидатів (с. 490–504).
Звертаючись до взаємин старост із парламентарями Я. Мєжва розповідає
про запити та скарги щодо діяльності керівників державної адміністрації ло-
кального рівня, які могли вносити депутати; вказує на присутність старост під
час виступів парламентарів на теренах повіту, нагляд за опозиційними послами
та сенаторами тощо (с. 505–510). Участь старост у зовнішній політиці була
мінімальною. Так, вони мали право на здійснення обмеженого листування із
консульствами іноземних держав, брали участь у обміні досвідом із закордон-
ними колегами і т. д. (с. 511–512).
Передостанній, дев’ятий розділ «Староста поза службою» розкриває при-
ватне життя локального керівника державної адміністрації, його матеріальне
становище, можливості додаткового заробітку, особливості проведення від-
пустки, перебування на лікарняному ліжку та смерть.
За підрахунками Я. Мєжви згідно статевої приналежності усі старости та
віце-старости були чоловіками, з них 95% сповідували римо-католицизм, 92%
мали власні родини (с. 515–516). З огляду на публічність та авторитет займаної
посади важливою є оцінка місцевими мешканцями поведінки старости поза
службою. На думку автора, серед основних «звинувачень» в цьому контексті
варто виокремити пияцтво та розпусту (с. 517). Одним з «найбільших поруш-
ників» моральності був Воцлавський староста, який окрім зловживання алко-
голем, непристойно поводився із жінками в громадських місцях та двічі вступив
у статеві стосунки з повією в приміщенні староства і т. д. (с. 519). В контексті
приватного життя Я. Мєжва порушує питання «родинних зв’язків» старост, як із
політичними та військовими елітами, так і у власному середовищі (с. 520–521).
Рецензована монографія дозволяє стверджувати, що старости міжвоєнної
Польщі були далеко не бідними людьми. Матеріальна винагорода, яку вони
450
отримували складалася з різноманітних доплат й враховувала сімейний стан,
освіту, стаж роботи тощо. Окрім того староста користувався рядом пільг,
зокрема службовим житлом, транспортом разом із шофером, знижками на
залізничні перевезення, безкоштовне відвідування лікаря та ін. Цікавим, є факт,
що Рівненський повітовий староста в 1935 р. в умовах економічної кризи
придбав для службових поїздок найсучасніший на той час чотирьохмісний
лімузин (з радіо!) марки «Крайслер». Звичайно таке зловживання службовим
становищем не залишилася поза увагою спеціальної інспекції (с. 527).
В межах правової площини старости та їх підлеглі могли входити різних
комунальних спілок, доброчинних та громадських організації, займатися твор-
чою та науковою роботою тощо (с. 536–553). Невід’ємну частину приватного
життя міжвоєнного старости становила відпустка. Серед найбільш полярних
місць відпочинку можна виокремити Трускавець, Криницю, Гдиню та Закопане.
Як зазначає автор, окремі старости могли собі дозволити відпустку за кордоном —
в Чехословаччині, Італії або Німеччині (с. 553–556). У разі хвороби працівникам
старостського управління надавалася лікарняна відпустка. Родина старости
могла розрахувати на матеріальну допомогу від держави у зв’язку із смертю
останнього. Упродовж досліджуваного періоду під час виконання службових
обов’язків померло 29 старост (с. 556–558).
Останній, десятий розділ «Колишній староста». За межами управління та на
пенсії» логічно завершує рецензовану книгу. Причини залишення посади у
старост були різні. Хтось ішов на такий крок добровільно з метою переходу на
іншу, більш фінансово привабливу посаду. Для деяких старост причиною від-
ходу від служби стали політичні зміни після 1926 р., стан здоров’я, досягнення
пенсійного віку або дисциплінарні порушення (с. 561–562). Монографія
Я. Мєжви дозволяє зробити висновок, що життя поза межами колишнього
управління для більшості старост було менш фінансово привабливим, адже
розмір пенсії становив в середньому близько 40% від отримуваної заробітної
плати. Автор слушно зазначає, що такі обставини змушували колишніх старост
шукати додатковий заробіток. Так, останні знаходили роботу в державних
структурах, зокрема в органах юстиції, аграрному секторі, соціальній службі,
промисловості, торгівлі та фінансах (с. 574).
Висновки, сформульовані автором є виваженими, логічними та науково
обґрунтованими. До побажань, які можна було б висловити Я. Мєжві за умов
продовження вивчення означеної теми — насамперед, варто використати пласт
джерел, що зберігаються у архівних збірках України, Литви та Білорусі й
можуть відкрити нові, невідомі сторінки функціонування староств на теренах
східних, південно- та північно-східних воєводств Другої Речі Посполитої.
Загалом монографія Я. Мєжви «Старости міжвоєнної Польщі» є цілісним,
ґрунтовним та оригінальним науковим дослідженням присвяченим історії адмі-
ністрації та суспільства Другої Речі Посполитої. Переконаний, що рецензована
книга неодмінно буде належно поцінована вітчизняним читачем.
|