Етапи та особливості процесу формування болгарської етнічної меншини України

У статті висвітлені етапи переселення болгар на територію Південної Бессарабії впродовж XVІІІ–ХІХ ст. та проаналізована політика уряду Російської імперії щодо болгарських поселенців....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2014
1. Verfasser:	Грищенко, Ю.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2014
Schriftenreihe:	Український історичний збірник
Schlagworte:	Історія середньовіччя і Нового часу
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/101970
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Етапи та особливості процесу формування болгарської етнічної меншини України / Ю. Грищенко // Український історичний збірник — 2014. — Вип. 17. — С. 65-74. — Бібліогр.: 27 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-101970
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1019702016-06-10T03:02:37Z Етапи та особливості процесу формування болгарської етнічної меншини України Грищенко, Ю. Історія середньовіччя і Нового часу У статті висвітлені етапи переселення болгар на територію Південної Бессарабії впродовж XVІІІ–ХІХ ст. та проаналізована політика уряду Російської імперії щодо болгарських поселенців. В статье освещены этапы переселения болгар на территорию Южной Бессарабии в течение XVIII–XIX вв. и проанализирована политика правительства Российской империи по болгарским поселенцам. The article definds the stages of resettlement Bulgarians to South Bessarabia during the XVIII–XIX centuries and analyzed the government policy of the Russian Empire towards Bulgarian settlers. 2014 Article Етапи та особливості процесу формування болгарської етнічної меншини України / Ю. Грищенко // Український історичний збірник — 2014. — Вип. 17. — С. 65-74. — Бібліогр.: 27 назв. — укр. 2307-5848 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/101970 94 (477) uk Український історичний збірник Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історія середньовіччя і Нового часу Історія середньовіччя і Нового часу
spellingShingle	Історія середньовіччя і Нового часу Історія середньовіччя і Нового часу Грищенко, Ю. Етапи та особливості процесу формування болгарської етнічної меншини України Український історичний збірник
description	У статті висвітлені етапи переселення болгар на територію Південної Бессарабії впродовж XVІІІ–ХІХ ст. та проаналізована політика уряду Російської імперії щодо болгарських поселенців.
format	Article
author	Грищенко, Ю.
author_facet	Грищенко, Ю.
author_sort	Грищенко, Ю.
title	Етапи та особливості процесу формування болгарської етнічної меншини України
title_short	Етапи та особливості процесу формування болгарської етнічної меншини України
title_full	Етапи та особливості процесу формування болгарської етнічної меншини України
title_fullStr	Етапи та особливості процесу формування болгарської етнічної меншини України
title_full_unstemmed	Етапи та особливості процесу формування болгарської етнічної меншини України
title_sort	етапи та особливості процесу формування болгарської етнічної меншини україни
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2014
topic_facet	Історія середньовіччя і Нового часу
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/101970
citation_txt	Етапи та особливості процесу формування болгарської етнічної меншини України / Ю. Грищенко // Український історичний збірник — 2014. — Вип. 17. — С. 65-74. — Бібліогр.: 27 назв. — укр.
series	Український історичний збірник
work_keys_str_mv	AT griŝenkoû etapitaosoblivostíprocesuformuvannâbolgarsʹkoíetníčnoímenšiniukraíni
first_indexed	2025-07-07T11:39:29Z
last_indexed	2025-07-07T11:39:29Z
_version_	1836988101196513280
fulltext	65 Український історичний збірник, Вип. 17, 2014 УДК 94 (477) Юлія Грищенко* ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ ФОРМУВАННЯ БОЛГАРСЬКОЇ ЕТНІЧНОЇ МЕНШИНИ УКРАЇНИ У статті висвітлені етапи переселення болгар на територію Південної Бессарабії впродовж XVІІІ–ХІХ ст. та проаналізована політика уряду Росій- ської імперії щодо болгарських поселенців. Ключові слова: Російська імперія, Османська імперія, Південна Бессарабія, болгарські переселенці. Переселенці з різних теренів Болгарії найбільш масово з’являються на території Південної Бессарабії під час російсько-турецьких війн 1806–1812, 1828–1829 рр. та одразу після їх завершення. Міграційні процеси призвели до формування на території Буджака1 строкатої етнокультурної спільноти заду- найських переселенців, що поповнили станову верству іноземних колоністів. Безумовно, приєднання Бессарабії до Росії (1807 р. — фактично, 1812 р. — юридично) сприяло економічному і культурному розвитку регіону. Метою нашого дослідження є розкриття деяких аспектів переселенської політики Російської імперії (XVІІІ–ХІХ ст.), вивчення етапів та особливостей формування болгарської спільноти на території Південної Бессарабії, а також заходів російського уряду щодо задунайського населення. Слід відзначити, що в окремих своїх аспектах продуктивно дана тема досліджувалася у працях сучасних вітчизняних, російських, болгарських та молдавських науковців, а саме: Л.С. Мельникової, М.П. Філіпової, О.А. Ба- чинської, О.В. Бєлової, К.К. Калчева, М.Д. Русєва, І.Ф. Грека, М.М. Червенкова та Г. Казанджиєва2. Осмислення процесів формування болгарської громади на ———————— * Юлія Грищенко — аспірант відділу історії України 20–30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України, gonzzales@ukr.net 1 Буджак — історична область на Півдні Бессарабії, яка займає південну частину межиріччя Дунаю та Дністра, а на сході омивається Чорним морем. На сьогодні включає в себе південні райони Молдавії та південно-західну частину Одеської області. 2 Мельникова Л.С. Слов’янська колонізація Південної Бессарабії (V — перша половина ХІХ ст.) // Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного уні- верситету. — Вип. 20. — Ізмаїл, 2006. — С. 34–46; Філіпова М.П. Болгарське населення Південної Бессарабії у першій половині ХІХ ст.: Дис. … к. і. н. — Одеса, 2012. — 394 с.; Бачинская Е.А. Болгары в казачьих формированиях Южной Украины в конце 18–19 вв. // Българите в Северного Причерноморие. Изследования и материали. — Т. 7. — С. 283– 286; Белова Е.В. Миграционная политика на Юге Российской империи и переселение болгар в Новороссийский край и Бессарабию (1751–1871 гг.). — М., 2004. — 230 с.; Калчев К.К. Българската етническа общност в Бесарабия (ХІХ–ХХ в.). — Велико Търново, 2009. — 263 с.; Грек И.Ф. 1812 — поворотный год в истории Буджака и «задунайських переселенцев»/ И.Ф. Грек, Н.Д. Русев. — Кишенев, 2011. — 142 с.; 66 тлі політичної історії Південної України є підґрунттям докладного дослідження її подальшої історії. З середини ХVIIІ ст. починається тривале в часі російсько-турецьке про- тистояння, наслідком якого стало кілька воєн. У них найактивнішу участь беруть народи, що потрапили під поневолення Османською імперією. Численні воєнні дії, а також виселення ногайців-мусульман із Буджака у 1807 р., які свого часу здійснювали набіги на Молдавське князівство, перетворили південь Бес- сарабії на малозаселений край3. При виселенні ногайців, адміністрація Росій- ської імперії не чіпала тюркомовне православне гагаузьке населення. За резуль- татами російсько-турецької війни 1787–1791 рр. Росія отримала нові території, куди почали переселятися вихідці з Балкан, зокрема болгари і гагаузи4. Тут на територіях, зайнятих російськими військами, з’являлося багато болгарських купців, ремісників та селян, які оселялися в містах, у молдавських селах та в колишніх ногайських колоніях. За різними даними, на початку ХІХ ст. у Південній Бессарабії проживало від 6 до 8 тис. болгар та гагаузів5. Російсько-турецька війна 1806–1812 рр. відмежувала наступний, другий етап болгарської колонізації. Як відомо, на боці російської армії воювали болгари, гагаузи, серби та представники інших християнських народів Бал- канського півострова. Під час військових дій М.І. Кутузова (головнокоман- дуючого Молдавською армією) при Туртукаї та Сілістрі у складі російської армії діяв двотисячний загін болгар та гагаузів — так зване «Земське болгарське військо»6. У цей час у Південній Бессарабії з’явилися нові болгарські поселення (Долукіой, Кубей, Курчи та Каракурт; нині — це села Багате Ізмаїльського району, Червоноармійське, Виноградівка та Жовтневе Болградського району7). Загалом за цей період до Бессарабії переселилося близько 3 тис. болгар8, які на відміну від перших болгарських колоністів, яких називали «старими», отримали найменування «нові болгари». За положеннями Бухарестського мирного договору з Османською державою (1812 р.) до Російської імперії була приєднана Бессарабія — на той час розорений та малозаселений край з чисельністю населення близько 240 тис. Грек И.Ф. Българите от Украина и Молдова. Минало и настояне/ И.Ф. Грек, Н.Н. Чер- венков. — София, 1993. — 296 с.; Казанджиев Г. Преселение на болгари в Бесарабия. 1765–1878 г. — Добрич, 2011. — 248 с. 3 Скальковский А.А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. 1730–1823. — Ч. ІІ. — Одесса, 1838. — С. 126. 4 Зеленчук В.С. Население Бессарабии и Приднестровья в ХІХ в.: этнические и социально-демографические процессы. — Кишенев, 1979. — С. 67. 5 Белова Е.В. Назв. праця. — С. 87. 6 Златарски В.Н. История на българската държава. — София, 1934. — Т. 2. — С. 68. 7 История городов и сел Украинской ССР: В 26 т. Одесская область. — К., 1978. — С. 384–386. 8 Зеленчук В.С. Назв. праця. — С. 185. 67 осіб9. Для зміцнення свого становища на новій території російський уряд роз- почав освоєння південно-бессарабських земель. Зазначимо, що впродовж 1812–1873 рр. Бессарабія була областю, керованою місцевим урядом на чолі з військовим губернатором. Область входила до складу Подільського, а згодом — Новоросійського губернаторства. 1816 р. була запо- чаткована посада намісника Бессарабії, до компетенції якого входили військові та громадянські питання. З 1873 р. Бессарабія стає губернією, що складалася з 8 повітів — Хотинського, Бельцького, Сорокського, Оргеєвського, Кишинів- ського, Бендерського, Аккерманського та Ізмаїльського. Болгари проживали на території трьох останніх повітів. Після переселення справами нових поселенців опікувалися начальники російських військ, які перебували на даних територіях. У Бухаресті 26 квітня 1811 р. М.І. Кутузов підписав звернення до бажаючих переселитися до Росії, у якому їм давалися щедрі обіцянки: вільні землі, обрані самими поселенцями; захист від місцевих поміщиків та звільнення від податків на кілька років. Внаслідок цього кількість переселенців з 4 тис. у 1809 р. зросла до 25 тис. у 1812 р. За ініціативи Михайла Іларіоновича було створено комітет ведення справ, пов’язаних із переселенням та управлінням колоніями, на чолі із дійсним статським радником А.Я. Коронеллі. Але після від’їзду Кутузова (у зв’язку з початком війни з наполеонівською Францією) управління в краї почало здійснюватися за місцевими законами та звичаями, а саме: переселенців адміністративно прирівняли до корінного на- селення та позбавили особливого становища. Водночас більш жорсткою стала відкупна система, буджакські землі віддавали в оренду місцевим боярам-помі- щикам, які господарювали на них до 1819 р., захоплюючи при цьому державні землі, розорюючи та пригнічуючи нових жителів. Все це стало причиною відтоку переселенців з Бессарабії назад на батьківщину. Ті, хто залишився, чинили жорсткий опір, який у липні 1815 р. переріс у збройне протистояння. 8 вересня 1815 р. представники переселенців передали командуючому 2-ї армії Л.Л. Бенігсену лист, у якому вимагали поселити їх компактно на спільній території та «дать им хорошего начальника»10. У відповідь на це імператор Олександр І створив особливу комісію із розслідування дійсного становища переселенців Бессарабії, до складу якої увійшли два представники від 2-ої Дунайської армії. Результати перевірки були приголомшливими, оскільки викривали зловживання чиновників регіону усіх рангів. Виявилося, що невдовзі після того, як на нових землях оселялися задунайські поселенці, з’являлися «володарі» цих земель, вимагаючи віддавати їм десятину врожаю та відпрацьо- вувати 12 днів панщини на рік. Попри опір, який чинився роботі комісії, були підготовані «Зауваження про бессарабських переселенців» та «Перелік заду- найських переселенців», які паралельно з рапортом-звітом були направлені ———————— 9 Бернштейн С.Б. Основные этапы переселения болгар в Россию в 18–19 веках // Советское славяноведение. — 1980. — № 1. — С. 42–59. 10 Мещерюк И.И. Антикрепосническая борьба гагаузов и болгар Бессарабии в 1812– 1820 гг. — Кишенев, 1957. — С. 87–89. 68 імператору. Навесні 1816 р. після об’їзду графом П.Д. Кисельовим території Бессарабії, відбулася його зустріч з Олександром І, в результаті якої було ухвалено рішення про відрядження до Бессарабії генерала І.М. Інзова. Останній користувався величезним авторитетом серед болгарського населення, адже саме він за часів російсько-турецької війни 1787–1791 рр. приймав участь в штурмі турецьких фортець Аккерману і Бендер. Також відомо, що в часи російсько- турецької війни 1806–1812 рр. Інзов був комендантом фортеці Сілістрія та керував переїздом майбутніх колоністів через Дунай до Бессарабії. 12 травня 1816 р. Міністерство внутрішніх справ започатковало посаду попечителя для задунайських переселенців в Буджаку, на яку був призначений О. Бахмєтьєв. Таким чином, російський уряд продемонстрував зацікавленість верховної влади Російської імперії у розвитку Бессарабії, але можливість ос- таточної реалізації урядових рішень з’явилась дещо пізніше, після реорганізації системи управління Бессарабською областю. У березні 1818 р. для загального керівництва новими землями був утво- рений Піклувальний комітет про колоністів (іноземних поселенців) Південного краю Росії11, який очолив І.М. Інзов12. Пізніше він також став опікуном пере- селенців Бессарабської області. Одним із перших кроків Інзова на новій посаді стала підготовка Рапорту імператору, у якому порушувалися питання щодо гарантування прав переселенців на пільги та привілеї, даровані ще Катериною ІІ Маніфестом від 22 липня 1763 р. для іноземних колоністів13. У квітні 1818 р. у Буджаку був прийнятий «Устав про створення Бессарабської області», який відіграв вирішальну роль у вирішенні багатьох проблемних питань пере- селенців. За десять років (29 лютого 1828 р.) замість Устава 1818 р. були прийняті «Постанови для управління Бессарабською областю». Найбільш повне тлу- мачення прав і привілеїв бессарабських болгар містилося у імператорському указі «Про поселення в Бессарабію болгар та інших задунайських переселенців» (29 грудня 1819 р.) та акті міністра внутрішніх справ В.П. Кочубея (12 березня 1820 р.), які прирівнювали їх до іноземних колоністів. Розпорядження імператора відкрило болгарам широкі можливості для соці- ально-економічного та духовного розвитку: вони мали право переходити з колоністів до інших категорій населення з подальшою можливістю працевлаш- тування на державних підприємствах; торгівлі; виїзду за кордон; купівлі земель- них наділів. З 1820 р. до введення акцизної системи (1863 р.) їм надавалося право вільної торгівлі вином та горілчаними виробами для населення. Пере- селенці отримали податкові пільги на строк від 3 до 10 років. Адже до про- ведення військової реформи в Російській імперії (1874 р.) болгари звільнялися від військової повинності. Пільги та обов’язки колоністів були зафіксовані в ———————— 11 Полное собрание законов Российской империи. — Т. 35. — Режим доступа: http://www.nlr.ru/e-res/law_r/search.php. — № 27312. 12 Фадеев М.А. Восспоминания // Русский архив. — 1891. — № 3. — С. 424. 13 Полное собрание законов Российской империи. — Т. 13. — Режим доступа: http://www.nlr.ru/e-res/law_r/search.php. — № 11879. 69 «Уставі про колонії іноземців імперії». Для нагляду за колоніями була введена посада Товариша Старшого Члена Бессарабської контори. Ним став ротмістр Д. Ватікіоті. Після указу 1819 р. за розпорядженням І.М. Інзова задунайським пересе- ленцям буди виділені земельні наділи під утворення колоній. У таких посе- леннях болгари отримували звання «колоніста». Управління болгарськими коло- ніями, окрім Піклувального комітету та Бессарабської контори, здійснювали органи місцевого самоврядування — окружні й сільські прикази. На рівні округів керівництво здійснювалося окружним приказом, до складу якого вхо- дили окружний староста та два засідателі. Сільські прикази підпорядковувалися окружним та складалися з виборного, двох старост і писаря. До кола повно- важень органів самоврядування входили господарські та фінансові питання, благоустрій колоній, збір поземельного податку, народна освіта та охорона здоров’я, розквартирування військ тощо. 1821 р. І.М. Інзов ініціював початок будівництва на березі лиману Ялпуг нового міста Болград. Незабаром воно стало адміністративним центром бол- гарських поселень Південної Бессарабії. Раніше адміністрація розміщувалася в селі Табаки, яке було перейменовано у Болград. Також була складена «Відомість округів, утворених в Бессарабській області для поселення болгар та інших задунайських переселенців». 57 поселень об`єднали в 5 округів: Прутський, Кагульський, Ізмаїльський та Верхньо- та Нижньо-Буджакський14, які були під- порядковані Бессарабській конторі іноземних переселенців при Піклувальному комітеті. Внаслідок інтенсивної болгарської колонізації першої чверті ХІХ ст. західна частина Буджаку в основному була заселена задунайськими переселенцями. Офіційно ця територія називалася «Нова Булгарія»15. За даними В.М. Кабузана кількість болгар та гагаузів на 1818 р. складала 27 062 особи, їх частка серед задунайських переселенців становила 78,3%16. Наступна хвиля болгарської міграції пов’язана з наслідками російсько- турецької війни 1828–1829 рр. Цей етап вирізняється масовістю, однак якісні характеристики процесу зазнали суттєвих змін. Спочатку царський уряд був зацікавлений у переселенні до Південної Бессарабії груп поселенців з метою швидшого освоєння земель, тому створював колоністам досить сприятливі умови. Планувалося організовувати переселення болгар тих професій, яких не вистачало в регіоні, а саме: корабелів, матросів, ремісників, торговців та виноробів17. Однак ця політика зазнала краху, адже основна маса болгар були хліборобами. Не сприяли вирішенню проблеми ані заохочення різними варіан- тами пільг, ані надання привілеїв. Незабаром ставлення правлячих кіл Росії до болгарської еміграції кардинально змінюється. Так, міністр фінансів Є.Ф. Ка- ———————— 14 Белова Е.В. Назв. праця. — С. 96–97. 15 Бернштейн С.Б. Болгарские говоры Южного Буджака // Статьи и материалы по болгарской диалектологии СССР. Вып. 2. — М., 1952. — С. 5–20. 16 Кабузан В.М. Народонаселение Бессарабской области и левобережных районов Приднестровья (конец 18 — первая половина 19 в.). — Кишенев, 1974. — С. 33. 17 Белова Е.В. — Назв. праця. — С. 105. 70 наркін у своїй доповіді наголошує на тому, що переселення болгар було фінансово обтяжливим та невигідним для Росії18. Чому так сталося? По-перше, все очевиднішим ставав дефіцит вільних земель. Після завершення війни, результатом якої стало підписання Адріана- польського миру (2 вересня 1829 р.), за умовами якого Болгарія не отримала автономії, а усі завойовані російськими військами болгарські території повер- талися до Туреччини, участь болгар у військових діях на стороні російських військ створювала серйозну загрозу репресій з боку османів. Тому одна із статей цього мирного договору передбачала право переселення підданих обох держав зі своїми родинами та рухомим майном до іншої країни протягом 18 місяців19. По- друге, облаштування великої кількості переселенців, серед яких велику частину складали малозабезпечені, потребувало від царської влади величезних фінан- сових витрат. Одразу після підписання мирного договору почалося масове переселення болгар до Російської імперії. Протягом 1829–1830 рр. їх кількість становила, за підрахунками різних авторів, від 39 до 62 тис. осіб20. Для вирішення питання з нестачею земель І.М. Інзов вніс пропозицію, яка полягала в тому, щоб «старі» колоністи передавали «новим» по 10 десятин землі. Отже, земельний наділ на той час становив вже 50 десятин замість 60, як було раніше, але це не вирішило проблему як таку21. Згодом, наділ зменшився ще удвічі. Масовий приток переселенців призвів до певного переформатування системи управління колоніями. 1832 р. було створено Управління задунайських переселенців, яке увійшло до складу Піклувального комітету, на чолі якого стояв керівник (до 1844 р. М.Г. Бутков). Останній призначався міністром внут- рішніх справ, а з 1837 р. — міністром державного майна. Новостворена установа отримала практично необмежені адміністративні права в межах колоністських округів. На початку 30-х рр. XІХ ст. переселення болгар до Бессарабії майже припинилося. Більше того — почалася їх масова рееміграція, що була пов’язана, по-перше, із невдоволенням політикою російського уряду, який не зміг надати новим колоністам якісні земельні ділянки належного розміру та створити спри- ятливі умови проживання у містах; по-друге, із неврожаями 1832–1834 рр., епідеміями холери і чуми. Для боротьби із епідеміологічними захворюваннями, які були досить поширеними серед болгарських переселенців, створювалися карантинні табори. В них пересенці мешкали певний час і лише після цього їм дозволялось переїздити на остаточне місце проживання22. Відомості про чи- ———————— 18 Там само. — С. 109. 19 Под стягом России: сборник архивных документов / Сост. А.А. Сазонова, Г.Н. Герасимова. — М., 1992. — С. 380. 20 Мещерюк И.И. Переселение болгар в Южную Бессарабию. 1828–1834 гг. — Кишенев, 1965. — С. 100. 21 Мещерюк И.И. Социально-экономическое развитие болгарских и гагаузких сел в Южной Бессарабии (1808–1856 гг.) — Кишенев, 1970. — С. 25–27. 22 Мещерюк И.И. Переселение болгар в Южную Бессарабию. 1828–1834 гг. — Кишенев, 1965. — С. 202. 71 сельність болгар, які залишили територію Російської імперії в ці роки, різняться та становлять від 18 до 20 тис. осіб. Як бачимо, кількість болгар-переселенців за кілька років зменшилася майже удвічі. Загалом станом на кінець 1834 р. існувало 83 колонії (їх кількість не змі- нювалася до 60-х рр. ХІХ ст.) задунайських переселенців, які входили до складу 4 округів. Колишні Кагульский і Прутський округи були об’єднані в один — Кагул-Прутський (з центром у Хаджі-Абдулі), Нижньо- і Верхньо-Буджакський, з центрами відповідно в Іванівці та Комраті, Ізмаїльський округ з центром в Болграді залишився без змін23. Загальна чисельність болгарського населення становила 57 154 особи24. На третьому етапі еміграції болгарська громада стабілізувала свої соці- ально-економічні характеристики. Як і раніше 2/3 з них були селянами, які переважно займалися городництвом (вирощували різноманітні овочеві куль- тури), садівництвом, виноградарством та виноробством, шовківництвом та ремісництвом (столярством, ткацтвом, котлярством та бочкарством). Решту складали купці, торгівці та священики. Болгари-переселенці отримали мож- ливість засновувати у своїх поселеннях школи. Перші навчальні заклади тут з’явилися у 20-х рр. ХІХ ст., а у 40-х рр. їх нараховувалося вже 84 (серед яких одна школа для дівчат у Болграді). Також у Болграді в 40-х рр. було засноване центральне училище, яке готувало вчителів, писарів та землемірів. З Кримською війною 1853–1856 рр. пов'язане останнє масове переселення болгар. Як і в попередніх російсько-турецьких війнах, болгари воювали на боці Російської імперії. Невдалий хід бойових дій і відступ російської армії з Болгарії призвів до переселення 6,6 тис. осіб (близько 900 сімей) з Силистренського краю на територію Бессарабії. У 1854 р. вони зупинилися в 62 болгарських колоніях задунайських переселенців Ізмаїльського, Нижньо- і Верхньо-Буджакського округів. Особливістю цього переселення стало те, що російський уряд прак- тично не надавав допомоги переселенцям, переклавши усі тяготи з облаш- тування на плечі самих колоністів. Важкі соціальні та економічні обставини, нестача продуктів харчування та неврожаї спонукали частину переселенців повернутися на батьківщину. Кримська війна завершилася поразкою Росії. Згідно з Паризьким мирним договором (18 (30) березня 1856 р.) вона передала Молдавському князівству південну частину Бессарабії, на території якої знаходилися 40 болгарських колоній, зокрема м. Болград. Натомість жителям втраченої території була надана можливість вільного переходу до Росії. Тій категорії болгар, які відійшли до Молдавії, але бажали повернутися до Росії, на умовах Високого повеління (4 червня 1856 р.) надавали ті ж права, що й решті переселенців. На той час у російській частині Бессарабії залишилися 43 колонії, які територіально були включені до Аккерманського та Бендерського повітів. Для них було передбачене окреме управління — Настоятельство болгарських бес- сарабських колоній. Ті колонії, які залишилися у кордонах Молдавського кня- ———————— 23 Белова Е.В. Назв. праця. — С. 119–121. 24 Там само. — С. 116. 72 зівства у березні 1860 р. були позбавлені своїх привілеїв, адже саме в цей час закінчився термін добровільного переселення, встановлений для бажаючих пере- їхати до Росії. Подальші заохочувальні заходи уряду Російської імперії призвели до масового переселення болгар та гагаузів спершу в російську частину Бессарабії, а з весни 1861 р. — до Приазов’я. Для болгарських переселенців в Приазов'ї російський уряд виділив 214 тис. десятин землі, фінансову допомогу та звільнив їх на кілька років від сплати податків25. Перший масовий приток болгар до приазовських степів відбувся після підписання 26 грудня 1860 р. Олександром ІІ указу, за яким було дозволено організоване переселення болгар до Таврійської, Херсонської та Катеринославської губерній. Переселенці отримували статус колоністів і відповідно до норм законодавчого права Російської імперії мали пільги на облаштування і ведення сільськогосподарських робіт; болгарам- переселенцям покривали витрати на переїзд; виплачувалося по 125 карбованців сріблом на початок ведення власного господарства та будівництво житла; вони отримали 9 десятин землі на родину й звільнення від сплати податків і повин- ностей строком до 8 років26. Надалі нерегламентована міграція болгар на При- азовські землі відбувалася з соціально-економічних та політичних причин, незалежно від загальної колоніальної політики Російської імперії. Такі випадки міграції з боку болгар знаходили підтримку держави, зважаючи на позитивну роль болгар у господарському освоєнні південних регіонів імперії. Загальна кількість болгар на середину ХІХ ст. на території Південної Бессарабії складала 73 230 осіб27. Таким чином, внаслідок міграційних потоків середини 60-х рр. XIX ст. сформувалися три райони компактного розселення болгар — Бессарабія, Приазов’я та Крим, а також ряд дисперсних колоній у Херсонській губернії: під Одесою, Миколаєвом та Тирасполем. Юридичний та адміністративний устрій задунайських колоністів Росії не змінювався до реформ 1871 р., а в Румунії — до 1874 р. 4 червня 1871 р. в Росії були введені Правила громадського та поземельного устрою з управління поселенцями, які ліквіду- вали особливе колоністське управління та змінили соціальний статус болгар- ського населення півдня Російської імперії. Тепер воно підпорядковувалося місцевим органам влади. За правилами, надавалась можливість утворення гро- мад на базі існуючих колоністських округів, а юридичний статус болгар при- рівнювався до решти сільського населення імперії. В румунській частині Бес- сарабії реформа була проведена 1874 р. Вона передбачала, що колоністи залишаються повними власниками земельного наділу у 50 десятин. Але впро- довж 15 років встановлювалося не індивідуальне, а общинне землекористування, колоністи не мали права купівлі-продажу землі. На відміну від реформи в Росії, реформа в Румунії не передбачала змін соціально-правового та адміністра- ———————— 25 Белова Е.В. Назв. праця. — С. 183. 26 Поцулко Е.А. Болгары в Приазовье — Донбассе (ХVІІІ–ХІХ вв.) // Болгари Приазов’я. Історія та сучасність. Матеріали регіонального круглого столу. Донецьк, 22 грудня 2007 р. — Донецьк, 2007. — С. 70. 27 Скальковский А.А. Болгарские колонии в Бессарабии и Новороссийском крае. Статистический очерк. — Одесса, 1848. — С. 100. 73 тивного управління колоніями, звільнивши їх від рекрутських наборів ще на 10 років. Після 1878 р., коли румунська частина Бессарабії знову перейшла до складу Росії, болгарське населення області входило до складу 3 повітів — Аккерманського, Бендерського та Ізмаїльського. Зростання чисельності населення болгарських колоній та нестача земель для господарювання стали спонукальним чинником розселення болгар теренами імперії. До 1881 р. в Криму було засновано кілька болгарських сіл. Наприкінці XIX — початку XX ст. вихідці з материнських колоній Бессарабії заснували ряд нових поселень. Внутрішнім міграціям на початку XX ст. сприяла столипінська аграрна реформа 1906–1910 рр., яка дозволяла селянам залишати громади, поселятися на хуторах та переходити на вільні землі. Ліквідувавши общинну форму землекористування, реформа створила сприятливі умови для подальшого розселення болгарського населення теренами України. Отже, болгарська колонізація Південної Бессарабії, яка тривала протягом майже двох століть призвела до формування в Російській імперії нової етнічної громади. Загальна її чисельність на початок ХХ ст. становила понад 150 тис. осіб. Політика Російської держави щодо освоєння південних регіонів імперії силами іноземних колоністів сприяла створенню міцного соціально-еконо- мічного підгрунття болгарських колоній. Попри всі складнощі адаптаційного періоду, їх становище було набагато кращим за становище українського та російського селянства. Скориставшись із наданих пільг, болгарські колоністи впевнено увійшли до багатомовного етнонаціонального простору Південної України. ЭТАПЫ И ОСОБЕННОСТИ ПРОЦЕССА ФОРМИРОВАНИЯ БОЛГАРСКОЙ ЭТНИЧЕСКОЙ МЕНШИНЫ УКРАИНЫ Юлия Грищенко (аспирант отдела истории Украины 20–30-х гг. ХХ в. Института истории Украины НАН Украины, gonzzales@ukr.net) В статье освещены этапы переселения болгар на территорию Южной Бессарабии в течение XVIII–XIX вв. и проанализирована политика прави- тельства Российской империи по болгарским поселенцам. Ключевые слова: Российская империя, Османская империя, Южная Бес- сарабия, болгарские переселенцы. 74 STAGES AND FEATURES OF THE PROCESS OF FORMATIONS OF THE BULGARIAN ETHNIC MINORITY IN UKRAINE Julia Grishchenko (graduate student of the Department of History of Ukraine (1920–1930s) of Institute of History of Ukraine, gonzzales@ukr.net) The article definds the stages of resettlement Bulgarians to South Bessarabia during the XVIII–XIX centuries and analyzed the government policy of the Russian Empire towards Bulgarian settlers. Keywords: Russian Empire, the Ottoman Empire, Southern Bessarabia, Bul- garian immigrants.

Етапи та особливості процесу формування болгарської етнічної меншини України

Institution

Ähnliche Einträge