Особливості зображення гетьмана Івана Мазепи в сучасній російській історіографії: головні тенденції
У статті висвітлюються головні підходи, що панують в сучасній російській історіографії при зображені гетьмана Івана Мазепи. Дослідник зазначає, що при висвітлені гетьманства Івана Мазепи сучасні російські історики презентують три підходи: консервативний імперський, ліберальний і поміркований....
Збережено в:
| Дата: | 2014 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2014
|
| Назва видання: | Український історичний збірник |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/101987 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Особливості зображення гетьмана Івана Мазепи в сучасній російській історіографії: головні тенденції / В. Яценко // Український історичний збірник — 2014. — Вип. 17. — С. 257-278. — Бібліогр.: 63 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-101987 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1019872016-06-10T03:02:53Z Особливості зображення гетьмана Івана Мазепи в сучасній російській історіографії: головні тенденції Яценко, В. Джерелознавство та історіографія У статті висвітлюються головні підходи, що панують в сучасній російській історіографії при зображені гетьмана Івана Мазепи. Дослідник зазначає, що при висвітлені гетьманства Івана Мазепи сучасні російські історики презентують три підходи: консервативний імперський, ліберальний і поміркований. В статье анализируются главные подходы, которые господствуют в современной российской историографии при изображении гетмана Ивана Мазепы. Автор утверждает, что изображение правления И. Мазепы в российской историографии представлено тремя подходами: консервативным имперским, либеральным и радикальным. This paper is related to the main approaches to the personality of Hetman Ivan Mazepa in the contemporary Russian historiography. It is stated that the representation of Mazepa’s rule as a Hetman by Russian historians follows three possible ways: conservative imperial, liberal, and moderate. 2014 Article Особливості зображення гетьмана Івана Мазепи в сучасній російській історіографії: головні тенденції / В. Яценко // Український історичний збірник — 2014. — Вип. 17. — С. 257-278. — Бібліогр.: 63 назв. — укр. 2307-5848 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/101987 94(477) «165/17» 930 (450+571) uk Український історичний збірник Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Джерелознавство та історіографія Джерелознавство та історіографія |
| spellingShingle |
Джерелознавство та історіографія Джерелознавство та історіографія Яценко, В. Особливості зображення гетьмана Івана Мазепи в сучасній російській історіографії: головні тенденції Український історичний збірник |
| description |
У статті висвітлюються головні підходи, що панують в сучасній російській історіографії при зображені гетьмана Івана Мазепи. Дослідник зазначає, що при висвітлені гетьманства Івана Мазепи сучасні російські історики
презентують три підходи: консервативний імперський, ліберальний і поміркований. |
| format |
Article |
| author |
Яценко, В. |
| author_facet |
Яценко, В. |
| author_sort |
Яценко, В. |
| title |
Особливості зображення гетьмана Івана Мазепи в сучасній російській історіографії: головні тенденції |
| title_short |
Особливості зображення гетьмана Івана Мазепи в сучасній російській історіографії: головні тенденції |
| title_full |
Особливості зображення гетьмана Івана Мазепи в сучасній російській історіографії: головні тенденції |
| title_fullStr |
Особливості зображення гетьмана Івана Мазепи в сучасній російській історіографії: головні тенденції |
| title_full_unstemmed |
Особливості зображення гетьмана Івана Мазепи в сучасній російській історіографії: головні тенденції |
| title_sort |
особливості зображення гетьмана івана мазепи в сучасній російській історіографії: головні тенденції |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2014 |
| topic_facet |
Джерелознавство та історіографія |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/101987 |
| citation_txt |
Особливості зображення гетьмана Івана Мазепи в сучасній російській історіографії: головні тенденції / В. Яценко // Український історичний збірник — 2014. — Вип. 17. — С. 257-278. — Бібліогр.: 63 назв. — укр. |
| series |
Український історичний збірник |
| work_keys_str_mv |
AT âcenkov osoblivostízobražennâgetʹmanaívanamazepivsučasníjrosíjsʹkíjístoríografíígolovnítendencíí |
| first_indexed |
2025-07-07T11:40:50Z |
| last_indexed |
2025-07-07T11:40:50Z |
| _version_ |
1836988184761729024 |
| fulltext |
257
Український історичний збірник, Вип. 17, 2014
УДК 94(477) «165/17» 930 (450+571)
Владислав Яценко*
ОСОБЛИВОСТІ ЗОБРАЖЕННЯ ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПИ
В СУЧАСНІЙ РОСІЙСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ: ГОЛОВНІ
ТЕНДЕНЦІЇ
У статті висвітлюються головні підходи, що панують в сучасній росій-
ській історіографії при зображені гетьмана Івана Мазепи. Дослідник зазначає,
що при висвітлені гетьманства Івана Мазепи сучасні російські історики
презентують три підходи: консервативний імперський, ліберальний і помір-
кований.
Ключові слова: Іван Мазепа, Петро І, сучасна історіографія, гетьман.
Після розпаду СРСР і утворення незалежної держави України, вітчизняна
історична наука доволі швидко поринула у процес переосмислення українського
минулого. Воно супроводжувалось перевідкриттям/відкриттям вітчизняними
науковцями українського, не радянського наративу, створеного представниками
української народницької та державницької школи в історіографії. Від середини
90-х рр. ХХ ст. почала набирати обертів й ще одна тенденція: українські
історики усе частіше почали звертатися до наукових методів і концепцій,
наявних у західній гуманітаристиці. При цьому вони намагались, щоправда не
завжди послідовно, вписати українське минуле в європейський контекст,
принаймні у його центральноєвропейському вимірі.
Відмова від українського радянського наративу, що спирався на русо-
центричну візію минулого України, супроводжувалося критикою останнього і
змінами підходів щодо висвітлення місця Росії в українській історії. Щодо
останньої, то риторика про «братній народ і провідну роль Російської держави»,
яка особливо буйно квітла після публікації тез «Про 300-річчя возз’єднання»,
швидко поступилася місцем тезам про менше зло, а в подальшому, навіть
«колоніальному дискурсові», який в українських реаліях застосовувався вкрай
не послідовно, більше вживався щодо ранньомодерного часу, доби імперії
Романових і значно менш впевнено щодо доби СРСР. Згадані процеси від-
бувались паралельно і підсилювали, чи навіть легітимізували ще один важливий
процес: повернення до пантеону українських героїв низки раніше татуйованих
історичних постатей, серед яких особливе місце посідав гетьман Іван Мазепа.
Для великої частини представників російської історичної науки від початку
90-х рр. ХХ ст. і до сьогодні вище окреслені процеси в українській історіографії,
які можна охарактеризувати як «націоналізація» історії, виявились неочіку-
————————
* Яценко Владислав — кандидат історичних наук, докторант Інституту української
археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського, керівник історичної секції Хар-
ківського історико-філологічного товариства.
258
ваними і доволі неприйнятними. Особливих нарікань серед частини російських
гуманітаріїв викликали прагнення їх українських колег піддати переоцінці низку
сюжетів нещодавно спільного минулого. У контексті ранньомодерного часу
мова йшла, насамперед, про переоцінку змісту та наслідків Переяславсько-
Московських домовленостей 1654 р, тлумачення низки епізодів козацько-мос-
ковського протистояння у другій половині XVII ст. як війн, нарешті, презен-
тацію таких гетьманів, як Іван Виговський та особливо Іван Мазепа, побор-
никами ранньомодерної української державності, втіленої у Гетьманщині, проти
зазіхань Москви.
Критика підходів власних візаві, властива як російській так і українській
історіографії, доволі швидко перетворила висвітлення подій минулого «на поле
битви», де кожна із протиборствуючих сторін прагне обстояти власну правоту.
Діалог історіографій при цьому відбувається вкрай специфічно, натомість акти-
візація «бойових дій» старанно заохочувана політикумом, ЗМІ та торговельною
кон’юнктурою відбувається перманентно, особливо під час відзначення в
Україні та РФ чергових урочистостей з нагоди ювілеїв/роковин різних істо-
ричних подій. Побічним наслідком цих процесів є вироблення в сусідніх дер-
жавах різного, часами діаметрально протилежного, сприйняття історії свого
сусіда. На особливостях висвітлення постаті гетьмана І. Мазепи і історії Геть-
манщини під його правлінням у сучасній російській історіографії в контексті
вище окресленого історичного протистояння ми б і хотіли зосередитися у нашій
розвідці.
Розвиток українознавчих студій в російській історичній науці на прикладі
аналізу досліджень з мазепинської теми
Відсутність у російській історичній науці за доби СРСР україністики як
самостійного наукового напрямку призвело до того, що свої міркування і
ставлення до гетьмана І. Мазепи протягом 90-х рр. ХХ ст. і 2000-х висловлювали
передусім історики, чиїм колом наукових інтересів була русистика. Антимос-
ковський виступ гетьмана у 1708 р, трактований від часів Петра І як надзвичайна
зрада, посприяв тому, що постать гетьмана була добре вмонтована в російський
національний наратив. Щоправда гетьман не міг похизуватися, на відміну від
Богдана Хмельницького, ретельною увагою російських науковців до своєї
постаті. Донедавна російські історики не присвячували гетьманові спеціальних
монографічних праць, згадуючи про нього, доволі часто побіжно або в уза-
гальнюючих курсах, в контексті передумов Полтавської битви 1709 р., або із
більшою кількістю біографічних деталей в численних працях, які присвячу-
валися значно успішнішому опонентові гетьмана — першому російському імпе-
раторові Петру І.
Своєрідною особливістю більшості праць російських науковців ХІХ–ХХ ст.,
де йшлося про Мазепу, було те, що викладена у них інформація часто була
рефреном фактів, викладених у дослідженнях українських чи чужоземних
істориків. Винятком з цього правила у ХІХ ст. були дослідження Н. Устрялова
та С. Соловйова. Їх праці хоч і не були позбавлені впливу малодостовірних
259
джерел, на кшталт спогадів Яна Хризостома Пасека про амурні пригоди
молодого Мазепи, втім висвітлюючи постать і вчинки гетьмана, вони переважно
спиралися на матеріали з російських архівів. Зміст яких Н. Устрялов інтерпре-
тував вкрай тенденційно, а С. Соловйов доволі стримано.
За СРСР російські науковці, згадуючи про гетьмана спиралися насамперед
на дослідження згаданих метрів російського наративу ХІХ ст., а також на перше
монографічне дослідження біографії гетьмана, що вийшло з-під пера одного із
засновників народницької течії в українській історіографії М. Костомарова.
Зазначимо, що в надрукованій у 1989 р. монографії «Время петровських ре-
форм», один з найкращих знавців російської історії XVIII ст. і біографії царя-
реформатора Є. Анісімов презентував поміркований підхід до І. Мазепи та
козацько-московських взаємин другої половини XVII–XVIII ст., спираючись
саме на праці С. Соловйова та М. Костомарова1. Дослідник цілком справедливо
зазначав, що головна причина козацько-московських конфронтацій в цілому та
«мазепинської зради» зокрема, обумовлювалась суперечностями політичного та
соціально-економічного розвитку України й прагненням царської влади позба-
вити її політичної автономії2. Науковець відзначив, що загостренню протиріч
між Батурином і Москвою істотно посприяла Велика північна війна 1700–
1721 рр. у перше десятиріччя якої окреслилась низка проблем, пов’язаних із
розповсюдженням петровських перетворень на Гетьманщину. Останні ставили
під питання її політичний устрій, погіршували умови військової служби козаків,
засвідчували наявність протилежних підходів щодо долі приєднаного у 1704 р.
до Гетьманщини Правобережжя, нарешті, ставили гетьманську адміністрацію в
умовах розгортання московського походу Карла XII на Москву перед необ-
хідністю самій шукати сил для захисту автономії3.
На жаль, роки перебудови для російських істориків на відміну від укра-
їнських не стали своєрідним «Рубіконом» щодо зміни оцінок у ставленні до
гетьмана Мазепи. Тоді як в Україні у 1989 р. з’явилася розвідка В. Марочкіна
«Гірка чаша Івана Мазепи»4, а наступного року роздуми того ж дослідника
————————
1 Анисимов Е.В. Время петровських реформ. — Л., 1989. — С. 186–194, 491.
2 Там же. — С. 187.
3 Там же. — С. 187–190.
4 Марочкін В. Гірка чаша Івана Мазепи // Україна. — 1990. — № 6. — С. 14–15.
Стаття мала істотний резонанс як в Україні, де на неї переважно схвально відгукнулися
читачі, так і за її межами. Доволі критично зміст статті був оцінений журналістом
московської газети, тоді як за океаном вона була схвально зустрінута визнаним мазе-
познавцем і одним з провідних українських істориків-емігрантів О. Оглоблиним. Дивись
із цього приводу — Зворотній зв’язок // Україна. — 1989. — № 47. — С. 21; Петрюков В.
Полтавская битва и затюканные апостолы // Советский патриот. — 1989. — 6 августа. —
С. 4; Винар Л. Олександр Оглоблин, як дослідник гетьмана Івана Мазепи і його доби
(Підсумки) // Український історик. — 1989. — Т. 26. — № 4 (104). — С. 48; Винар Л.
Олександр Оглоблин, як дослідник гетьмана Івана Мазепи і його доби (Підсумки) //
Винар Л. Козацька Україна. Вибрані праці / Ред. В. Степанков, упорядник А. Атама-
ненко. — Київ–Львів–Нью-Йорк–Париж, 2003. — С. 561.
260
Марочкіна та М. Брайчевського5, які фактично започаткували процес «реабі-
літації» гетьмана у вітчизняній історіографії6, в російській історичній науці
підхід Є. Анісімова фактично не був підтриманий. Вже наступного після виходу
в світ його дослідження 1990 р. в Росії вийшла низка праць дотичних постаті
Петра І, що містили традиційно негативні інтерпретації гетьмана Мазепи.
У цьому контексті досить знаковою була реакція російських істориків на
пропозицію Я. Дашкевича відмовитись від ідеологічних стереотипів щодо
Мазепи. Пропозиція була висловлена на ХІ Загальносоюзній конференції у
Архангельську, у вересні 1989 р., під час роботи неформального круглого столу,
де обговорювалися проблеми усунення ідеологічних стереотипів у науці й
виявилася для російських науковців не зрозумілою7.
Відверте небажання бачити Мазепу поза імперським дискурсом, призвело
до того, що хоча перші спроби в цьому напрямку і були здійснені ще на початку
90-х рр. ХХ ст., втім світ вони побачили значно пізніше. Досить показовою у
цьому випадку є доля розвідки про гетьмана написана у 1992 р. московським
істориком А. Чудіновим. Стаття була написана із опертям на праці українських
істориків-народників, — М. Костомарова, Д. Яворницького, М. Грушевського —
чиї праці як раз почали перевидаватися, а також розвідки І. Борщака, В. Луціва
та переклад узагальнюючого синтезу О. Субтельного, які також були вже
приступні авторові. Хоча дослідник і повторив кілька історіографічних міфів
про Мазепу, втім презентована ним постать гетьмана істотно відрізнялася від
традиційної для радянського наративу оповіді про егоїста-авантюриста. З-під
пера московського дослідника гетьман постав одним з перших «просвічених
володарів» ХVIII ст., який поклав край згубним міжусобицям на Гетьманщині,
намагався полегшити податковий тягар для поспільства, вкладав великі кошти у
розвиток національної культури, жертвуючи чималі кошти на будівництва та
————————
5 Брайчевський М., Марочкін В. Іван Мазепа: правда і вигадки (полемічні нотатки) //
Україна. — 1990. — № 6. — С. 10–12.
6 Зазначимо, що у 1989 р., попри появу вже згаданої вище розвідки В. Марочкіна,
представники академічної науки, такі як, наприклад, Ю. Кондуфор, ставилися до постаті
гетьмана досить негативно, вважаючи, що в «історії возз’єднання України із Росією,
другої Північної війни» не має підстав для зсунення акцентів. Однак у 1990 р. постать
гетьмана потрапила до кола історичних персоналій щодо яких, як зазначив заступник
директора Інституту історії при ЦККПУ, академік-секретар Відділу історії, філософії і
права АН УРСР І. Курас, історія мала стати безпристрасною (Див.: Петрюков В. Пол-
тавская битва. — С. 4; Ларина Т. Восстановить правду истории // Правда Украины. —
1990. — № 185 (14650). — С. 3).
7 Дашкевич Я. Іван Мазепа: 300 років протистояння в історії та політиці // Іван
Мазепа і Мазепинці: Історія та культура України останньої третини XVII — початку
XVIII ст.: Науковий збірник / Упоряд І. Скочиляс. — Львів, 2011. — С. 17; Дашкевич Я.
Довга тінь гетьмана. Про підсумки ще одного Мазепиного року // Універсум. Неза-
лежний погляд з України. — 2010. — № 1–2 (195–196) // Електронний ресурс
http://www.universum.lviv.ua/journal/2010/1/dashk_1.htm
261
підтримку навчальних закладів: Києво-Могилянської академії та Чернігівського
колегіуму8.
Побудувавши текст стилістично таким чином, щоб уникнути характерис-
тики антимосковського виступу гетьмана 1708 р., як «зради», історик у не-
властивій формі для тогочасної російської історіографії наголосив, що саме
Петро І підштовхнув Мазепу до переходу на бік Карла ХІІ, відмовивши йому в
наданні військових сил для захисту Гетьманщини в умовах шведського наступу
на Москву9. Більше того відзначивши, що «українські землі були для петров-
ської дипломатії лише розмінною монетою», яку пропонували як винагороду за
союз то польській шляхті, то англійському герцогові Мальборо, дослідник
порівняв шведський вибір гетьмана із відповідними кроками іншої визначної
постаті, якій у радянському наративі відводилася роль «апостола возз’єднання» і
чий авторитет був беззаперечним — гетьманом Богданом Хмельницьким.
Подібні трактування надзвичайно сильно відрізнялися від традиційного зобра-
ження гетьмана в російській історіографії про що неодмінно авторові вказували
представники редколегій та рецензенти видань, яким він пропонував свій текст.
Стараннями останніх стаття так і не була надрукована в жодному московському
виданні в першій половині 90-х рр. ХХ ст. Лише на початку 2000-них автор,
провідний науковий співробітник Інституту всесвітньої історії РАН, зумів опуб-
лікувати текст, щоправда не в провідних історичних часописах Москви чи
Петербурга, а в виданнях периферійних університетів Тюмені та Ростова10.
Того ж 1992 р. у Москві світ побачило перевидання М. Костомарова
«Мазепа» із вступною статтею Г. Літавріна, під красномовною назвою «Гетман-
злодей»11. Стаття стала досить знаковою із низки нюансів. По-перше, вона
засвідчувала наявність нової тенденції в російській історіографії, що була
пов’язана із критикою започаткованих в українській історичній науці трансфор-
мацій, зміст яких зводився до «націоналізації» історії про що вже йшлося
вище12. По-друге, автор намагався на прикладі зображення постаті Мазепи,
спираючись на авторитет М. Костомарова та меншою мірою О. Лазаревського,
довести правомірність застосування до українського історії її русоцентричної
візії13. По-третє, прагнучи дискредитувати постать гетьмана І. Мазепи, у якому
дослідник вбачав «не засновника національної ідеї, а зразок тої категорії аван-
тюристів феодальної доби, які заради власного інтересу, часто змінюючи своїх
сюзеренів»14, Г. Літаврін фактично наголошував на заідеологізованому і вкрай
————————
8 Чудинов А.В. Гетман Иван Мазепа // Актуальные проблемы всеобщей истории.
Межвузовский сборник научных статей. — 2003. — Вып 2. — С. 141.
9 Там же. — С. 142; Чудинов А.В. Гетман Иван Мазепа // Европа. Международный
альманах. — 2002. — Вып. 2. — С. 211.
10 Чудинов А.В. Гетман Иван Мазепа // Европа. Международный альманах. — 2002. —
Вып. 2. — С. 206.
11 Литаврин Б. «Гетман-злодей» // Костомаров Н. И. Мазепа. — М., 1992. — С. 3–
16.
12 Там же. — С. 13–16.
13 Там же. — С. 13.
14 Там же. — С. 14.
262
консервативному підході до гетьмана, презентуючи його як об’єкт боротьби
історичної пам’яті, а не наукового дослідження. Нарешті, прагнучи довести
власну правоту, дослідник, наслідуючи українських представників народницької
історіографії та радянських вчених, вдавався до протиставлення І. Мазепи
українському народові15.
На зламі ХХ і ХХІ сторіч більшість з виголошених положень виявилася
надзвичайно затребуваною. У низці робіт, які побачили світ в зазначений час, а
особливо напередодні відзначення в Україні та РФ подій 300-річної давнини,
чимало російських дослідників вдавалися до трактування гетьмана в контексті
наростаючих протиріч в українсько-російських політичних взаєминах16.
Дозволимо собі відзначити, що на цьому тлі в російській історичній науці
так само, як й у випадку трактування Української революції 1648–1657 рр.,
висвітлення гетьмана І. Мазепи та козацько-московських взаємин за його прав-
ління, мав місце поділ істориків на три умовних групи. До першої належали
прихильники «імперської візії» української історії, другу — творили прихиль-
ники ліберально-поміркованих поглядів. Нарешті, до третьої можна зарахувати
поодиноких російських україністів, які займаючись вивченням саме ранньо-
модерної України, висловлювали з приводу питань, що нас цікавлять, погляди
суголосні із вітчизняною і світовою україністикою, а відтак є радикальними
щодо пануючих у російській науці настроїв і тенденцій.
Кожна із окреслених вище груп істориків, має власні уявлення і особливості
зображення постаті І. Мазепи і ключових аспектів його гетьманства, які цілком
можуть заслуговувати на окремий розгляд, що міг би втілитися у кілька ґрун-
товних нарисів. Втім, у нашій розвідці ми спробуємо стисло охарактеризувати ці
три напрямки у російській історіографії, зосередившись на особливостях їхнього
трактування І. Мазепи.
————————
15 Там же.
16 Для прикладу наведемо лишень декілька праць: Андреев И. Мазепа. Герой или
изменник? // «Знание-сила». — 2001. — № 4. — С. 119–127; Каргаманов Ю. Мазепа и
другие. Украина в поисках отцов-основателей // Дружба народов. — 2009. — № 2. —
С. 120–131; Родин С. Иуда и Мазепа как символы самосознания «украинцев» // Молодая
Гвардия. Ежемесячный литературно-художественный и общественно-политический
журнал. — 2009. — № 4 — С. 236–269; № 5–6. — С. 218–264; Лобачев В. Мазепа //
Наука и религия. — 2002. — № 10. — С. 16–18; № 11. — С. 15–17; Лобачев В. Старые
герои нового времени // Наука и религия. — 2008. — № 7. — С. 2–6; Через исторические
мифы. Интервью Владимира Артамонова журналисту Олегу Горупаю // Красная звезда. —
2008. — 8 июля. Вторник // Режим доступу: http://old.redstar.ru/2008/07/08_07/3_05.html;
Родин С. Иуда и Мазепа как символы самосознания «украинцев» // Молодая Гвардия.
Ежемесячный литературно-художественный и общественно-политический журнал. —
2009. — № 5–6. — С. 218–264; Артамонов В.А. Вторжение шведской армии на Геть-
манщину в 1708 г. и Иван Мазепа // Украина и Россия: история и образ историю
Материалы конференции (3-5 апреля 2008, Институт Европы РАН). // Режим доступу:
http://www.hist.msu.ru/Labs/UkrBel/materials.htm; Рогинский В. В. О некоторых истори-
ческих и политических аспектах 300-й годовщины Полтавской битвы // Новая и
новейшая история. — 2009. — № 4. — С. 3–7.
263
Прихильники «імперської візії»
Прихильники «імперської візії» становлять найбільш чисельну групу, адже
подібне трактування Мазепи є традиційним для російської історіографії і
презентоване як у наукових, так і науково-популярних працях. Воно міститься
як в доробку істориків, що сформувалися як дослідники ще за часів СРСР, так і в
працях молодих російських вчених. Варто відзначити, що чимало з тих хто
вдається до імперської парадигми, роблять це механічно, повторюючи наявні в
російському історичному наративі ХІХ–ХХ ст. оцінки і підходи до постаті геть-
мана, не вдаючись до заглиблення в специфіку козацько-московських взаємин
чи спрямованого вивчення біографії І. Мазепи. Задовольняючись схемами,
розробленими вже згадуваними Н. Устряловим чи С. Совйовим, автори до кола
яких можна зарахувати Б. Грігорьєва, Н. Павлєнка, Л. Мілова, І. Андрєва,
Г. Саніна, В. Артамонова, С. Родіна, С. Цвєткова, Я. Водарского та багатьох
інших російських науковців особливо дотичних до написання підручників з
історії Росії для вишів, a priori негативно зображують І. Мазепу, наголошуючи
на трактуванні його виступу у 1708 р. як зраді17.
Найбільш яскраво «імперська візія» презентована в доробку фахових
істориків і почасти представників академічної науки І. Андрєєва, Г. Саніна та
В. Артамонова. Їх погляд на гетьмана Мазепу опертий на російський імперський
наратив ХІХ–ХХ ст., містить також доволі своєрідне звернення до наробку
представників української історіографії та західної україністики. Активно по-
слуговуючись фактами, наявними в працях українських науковців чи західних
україністів, вище названі історики, передусім Г. Санін та В. Артамонов, най-
————————
17 Григорьев Б. Карл ХІІ, или пять пуль для короля. — М., 2006. — С. 277–281;
Павленко Н.И. Петр Великий. — М., 1990 — С. 261–291; Павленко Н.И. Петр І. — М.,
2005. — С. 143–150; История России XVIII–XIX веков / Л.В. Милов, Н.И. Цимбаев; под
ред. Л.В. Милов. — М., 2006. — С. 41–42; Андреев И. Мазепа. Герой или изменник?
С. 119–127; Його ж. Алексей Михайлович. — М., 2003. — С. 573–574; Його ж. Алексей
Михайлович. 2-е изд., исправл. — М., 2006. — С. 573–574; Андреев И.Л. На пути к
Полтаве. — М., 2009. — С. 294–318; История внешней политики России. XVIII век. (От
Северной войны до войн России против Наполеона). — М., 1998. — С. 34; Санин Г.
Хмельницкий и Мазепа // Красная звезла. — 2008. — 16 апреля (среда) // Режим
доступу: http://www.redstar.ru/2008/04/16_04/5_05.html; Санин Г. Богдан Хмельницкий и
Иван Мазепа // Труды института истории Российской истории РАН. — М., 2006. —
Вып. 6. — С. 65–90; Обсуждение доклада (Санин Г. Богдан Хмельницкий и Иван Ма-
зепа) // Труды института истории Российской истории РАН. — М., 2006. — Вып. 6. —
С. 90–98; Санин Г. Мазепа: единожды предав… (Интервью доктора исторических наук,
ведущего научного сотрудника, заведующего Центром истории внешней политики Рос-
сии до 1917 года Института Российской истории РАН Геннадия Санина) // Режим
доступу: http://ria.ru/online/20100722/257293317.html; Цветков С. Карл XII. Последний
викинг. 1682–1718. — М., 2005 // Режим доступа: http://mirknig.com/knigi/history/
1181155800-karl-xii.-poslednijj-viking.-1682-1718.html; Родин С. Иуда и Мазепа… //
Молодая Гвардия. Ежемесячный литературно-художественный и общественно-поли-
тический журнал. — 2009. — № 5–6. — С. 218–264; Водарский Я. Геополитика России в
XVIII в. // Российская империя: от истоков до начала ХІХ века. Очерки социально-
политической и экономической истории. — М., 2011. — С. 209.
264
частіше послуговуються положеннями з праць М. Костомарова, Д. Яворниць-
кого, узагальнюючого синтезу М. Грушевського і меншою мірою доробком
О. Лазаревського. Це обумовлено як тим, що значна частина їх наукової
спадщини була написана російською, так і тим, що наявні у них негативні
оцінки гетьмана, де наголошувалось на його егоїзмі, неприглядних аспектах
кар’єрного шляху, моральних якостях, культурній відчуженості від народних
мас доволі добре вписувалися в імперський наратив, особливо його радянське
прочитання. Що ж до історіографічної спадщини державницької школи та
сучасної української історіографії, то звернення до неї мають обмежений і
доволі часто «механічний» характер. Російські науковці запозичують звідти
факти натомість, ігнорують їх інтерпретацію. Доволі своєрідно при цьому
виглядають наявні в російських дослідженнях зразки полеміки із українськими
колегами: наголошуючи не неприйнятті жодних інших трактувань гетьмана,
окрім стереотипу «Мазепа-зрадник». При цьому російські науковці, зазвичай,
апелюють до емоцій, натомість наукова критика сперта на володіння істо-
ріографією питання та знання джерел у їх працях, на жаль, відсутня.
Досить яскраво цю тезу можна унаочнити прикладом з досліджень старшого
наукового співробітника РАН В. Артамонова. У низці своїх публікацій, під-
ґрунтя яких становив виступ у квітні 2008 р. на конференції у Москві, науковець
піддав критиці реконструкцію взяття царськими військами в листопаді 1798 р.
м. Батурина та обрахунок загиблих при знищенні гетьманської столиці, наявні у
дослідженнях чернігівського мазепознавця С. Павленка18. Останньому росій-
ський фахівець з воєнної історії дорікав відсутністю критичного ставлення до
джерел, цілковитій довірі історичній публіцистиці, як то «Історія Русів» чи праці
П. Крєкшина, покликанням на шведські джерела з «других рук», користуванням
з архівних джерел, які вже неодноразово оприлюднювались, і висловлюванням
припущень, що не підкріплювались інформацією з джерел19.
У запропонованому при цьому власному прочитанні Батуринських подій,
російський історик, щоправда не уник тих самих огріхів, якими дорікав укра-
їнському колезі. Відмінність полягала лише у тому, що покликання на історичну
публіцистику містило інші прізвища і твори: згадані в С. Павленка «Історія
Русів» і П. Крєкшин в В. Артамонова заступила англомовна праця Даніеля Дефо
про історією царювання Петра І. Описуючи штурм гетьманської столиці вій-
ськами князя А. Меншикова, дослідник висунув твердження, що місто впало
————————
18 Дивись із цього приводу: Артамонов В.А. Вторжение шведской армии // Режим
доступу: http://www.hist.msu.ru/Labs/UkrBel/materials.htm; Артамонов В.А. Вторжение
шведской армии на Гетьманщину в 1708 г. и И. Мазепа // Артамонов В.А., Кочега-
ров К.А., Курукин И.В. Вторжение шведской армии на Гетманщину в 1708 г. Образы и
трагедия гетмана Мазепы — СПб, 2008. — С. 56–87; Артамонов В. Правда о Батурине и
Мазепе // Красная звезда. — 2008. — 23 июля // Режим доступу: http://old.redstar.ru/
2008/07/23_07/5_05.html; Артамонов В. Устрашение Гетманщины. Катастрофа резиден-
ции Мазепы // Родина. — 2009 — № 7. — С. 29–33; Артамонов В.А. Полтавское сра-
жение. К 300-летию Полтавской победы. — М., 2009. — С. 378–404.
19 Артамонов В.А. Вторжение шведской армии С. 60, 73; Його ж. Полтавское сра-
жение. — С. 382, 391.
265
завдяки перевазі петровських солдатів над гетьманськими сердюками, але не
навів жодних джерел, які б засвідчили, що московіти зуміли під час штурму
опанувати міські мури. Заперечуючи версію щодо проникнення царських військ
до Батурину через потаємний підземний прохід, дослідник, натомість висунув
аж три припущення, що проникнути до міста штурмуючі могли або через
пролом у мурах, спричинений за Д. Дефо вогнем російських батарей, або опа-
нувавши берегові брами, або берегову браму відчинили віддані цареві мешканці
Батурину20. Наведені вище припущення належать до категорії, яку сам росій-
ський дослідник щодо своїх візаві характеризує як «непідкріплені доку-
ментально».
Не все гаразд у вченого і з запереченням тези про масову загибель після
падіння міста його цивільних мешканців, чи оскарженням завищеної С. Пав-
ленком кількості жертв, обрахованої у 11–14 тисяч осіб21. Першу тезу дослідник
намагається оскаржити покликанням на Лизогубівський літопис та працю про
історію м. Батурина О. Лазаревського. Цей крок є досить незвичним, адже
згаданий літопис і численні дослідження О. Лазаревського, одного з найяскра-
віших представників народницької течії української історіографії, що відріз-
нявся неприхильним ставленням до І. Мазепи, доводять як раз зворотне —
масову гибель батуринців і довготривале занедбання знищеного міста22. Щодо
другої — історик обмежується констатацією, що «розрахунки щодо чисельності
і приросту населення в даній місцевості за відсутності достовірних даних можна
вважати приблизними і потребуючими ретельної перевірки»23.
Ще одна варта згадки особливість наукової майстерні мазепинських сю-
жетів В. Артамонова полягає у тому, що прагнучи створити найбільш непри-
глядний образ гетьмана, дослідник час від часу знаходить у джерелах факти про
які в них не йдеться. Маємо на увазі твердження В. Артамонова зроблене із
покликанням на щоденник Даніеля Крмана, що після здобуття у січні 1709 р.
————————
20 Артамонов В.А. Вторжение шведской армии. — С. 61, 69; Його ж. Правда о
Батурине и Мазепе; Його ж. Устрашение Гетманщины. — С. 31. Його ж. Полтавское
сражение. — С. 368–387.
21 Артамонов В.А. Вторжение шведской армии. — С. 69–74; Його ж. Правда о
Батурине и Мазепе; Його ж. Устрашение Гетманщины — С. 31–32; Його ж. Полтавское
сражение. — С. 388–392.
22 Летопись или описание краткою знатнейших действ и случав, что в котором году
деялось в Украини малороссийской обеих сторон Днепра и кто именно корда гетманом
был казацким (1506–1737) // Сборник летописей, относящихся к истории Южной и
западной Руси, изданный комиссиею для разбора древних актов, состоящих при Киев-
ском, Подольском и Волынском Генерал-Губернаторе. — К., 1888. — С. 47; Лазаре-
вский А.М. Исторический очерк Батурина // ЧИОНЛ. — Кн. VI. — Отд. II. — К., 1892. —
С. 112–115; Лазаревский Ал. Описание Старой Малороссии. Материалы для истории
заселения, землевладения и управления. — К., 1893. — Т. ІІ. Полк Нежинский. —
С. 257–260.
23 Артамонов В.А. Вторжение шведской армии. — С. 74; Його ж. Правда о Бату-
рине и Мазепе; Його ж. Устрашение Гетманщины. — С. 32; Його ж. Полтавское
сражение. — С. 388–392.
266
м. Веприка, попри виявлене Карлом XII до переможених, що брали участь в
обороні міста, милосердя, останні були забиті мазепинцями24. Чому російський
науковець стверджує, що жінки були зарубані саме мазепинцями є геть не-
зрозумілим, адже звернення до нотаток словацького посланця протистанської
ліги до Карлом XII та їх потрактування в українській та російській історіографії
засвідчують геть інші факти.
Одним з перших, хто запровадив у науковий обіг інформацію з нотаток
Д. Крмана був учень М. Грушевського, один із засновників державницької
школи в українській історіографії — С. Томашівський. У ювілейному збірнику
на пошану М. Грушевського за 1905 р. він вмістив розлогу розвідку «Сло-
вацький вигнанець на Україні (1708–1709)», де переповів, спираючись на перше
латиномовне видання 1894 р., зміст нотаток та стислу інформацію про їх ук-
ладача25. Згадуючи про здобуття шведами Веприка, науковець відзначав, що
викладена в нотатках словака інформація про долю захисників Веприка істотно
суперечила іншим джерелам. Словак стверджував, що, здобувши Веприк
шведський король виявив милосердя до його оборонців, однак шведи порубали
жінок, які під час штурму поливали їх окропом і жбурляли каміння, а Мазепа
вкинув своїх підданих до льохів і заморив голодом26. В українському дискурсі
Мазепи одним з перших до цього сюжету звернувся М. Костомаров, який виклав
його за Георгом Нордбергом, зазначивши, що чимало з полонених загинуло від
морозів під час їх відконвоювання до Зінькова, але там вони користувалися
цілковитою свободою, а «малоросіян» обох статей на клопотання Мазепи було
відпущено на волю27. Про те, що свідчення Крмана та ще одного каролінгця
Леонарда Кага дещо різняться між собою і суперечать фактам, викладеним
Нордбергом, відзначав ще один фахівець з мазепинської тематики — Борис
Крупницький. У 30-х рр. ХХ ст. історик присвятив спеціальну розвідку питанню
взаємин шведів і українського населення, у1708–1709 рр28, де зокрема й звернув
увагу на згадані суперечності.
Наприкінці 70-х рр. ХХ ст. одеський історик В. Шутой, якого Б. Крупниць-
кий зараховував до представників російської історіографії29, опублікував на
сторінках часопису «Вопросы истории» українські сюжети з щоденника
————————
24 Його ж. Полтавское сражение. — С. 421, 463.
25 Томашівський С. Словацький висланник на Україні (1708–1709) // Науковий
збірник присвячений професорови Михайлови Грушевському учениками й прихиль-
никами з нагоди Його десятилітньої наукової працї в Галичинї (1894–1904). — Львів,
1906 — С. 301–346.
26 Там же. — С. 319.
27 Костомаров Н.И. Мазепа. — М., 1992. — С. 271.
28 Крупницький Б. Шведи і населення України в 1708–1709 рр. (на підставі швед-
ських джерел) // Мазепа. Збірник. — Т. ІІ // Праці українського наукового інституту. —
Т. XLVI. — Варшава, 1939.– C. 17–18.
29 Крупницький Б. Мазепа і советська історіографія // Український збірник. —
1955. — Кн. 2. — С. 29–30.
267
Крмана30. Російський переклад був підготовлений латиністами кафедри давніх
мов МГУ з словацького двомовного перевидання подорожніх нотаток 1969 р.
У фрагменті, що нас цікавить йшлося про те, що дехто з переможців у «люті
рубив» жінок, які чинили під час штурму міста опір шведам, однак про мазе-
пинців, як бачимо, ані пари з вуст31.
Український переклад «Itinerarium 1708–1709» «словацького Плутарха»
постав у 1999 р. Він був зроблений Ольгою та Григорієм Булахами із словацької
і, почасти, звірений із латинським оригіналом фахівцем творчості Д. Крмана
Миколою Неврлогою, який також підготував примітки до українського видання
«Подорожнього щоденника». Про вепрські події в українському виданні було
зазначено наступне «Король усіх помилував, але Мазепа своїх підданих, кине-
них до ям, кількох змучив голодом. На жінок, які лляли на шведів гарячу воду й
кидали каміння, деякі переможці брязкали мечами»32.
Ми дозволили собі цей розлогий відступ аби наочно довести, що прагнучи
створити якомога неприглядніший образ гетьмана Мазепи, відповідний імпер-
ській традиції, російський науковець, згадуючи про вепрські події 1709 р., фак-
тично порушив низку азів ремесла історика. Так, по-перше, на відміну від вже
згаданих М. Костомарова чи С. Томашівського, В. Артамонов зігнорував кри-
тичне ставлення до джерела, необхідного при опрацюванні будь-яких свідчень, а
фактів, наведених Д. Крманом, як зазначав знавець його творчості М. Неврлий,
поготів33. По-друге, ані словом не прохопився про інтерпретацію долі вепрських
полонених в історіографії. По-третє, підлаштовуючи інтерпретацію джерела під
загальну тенденцію свого бачення гетьманства І. Мазепи, яка має на меті очор-
нити гетьмана, фактично спотворив його, домудрувавши смерть учасниць обо-
рони Веприка від рук саме мазепинців.
У цілому презентація Мазепи в доробку прихильників імперської візії має
чимало інновацій, зумовлених швидше ідеологічною, ніж науковою складовою.
До таких належить трактування гетьмана, як людини чиє життєве кредо була
перманентна зрада. Вперше прописана у дослідженнях І. Андрєєва ця теза була
підхоплена і розвинута Г. Саніним, а особливо В. Артамоновим34. Цікаво від-
значити, що не задовольняючись вже відомими в історіографії сюжетами, що в
————————
30 Шутой В. Малоизвестный источник по истории Северной войны // ВИ. — 1976. —
№ 12. — С. 93–111.
31 Шутой В. Малоизвестный источник. — С. 97.
32 Крман Даніел. Подорожній щоденник (Itinerarium 1708-1709) — К., 1999 — С. 52.
33 Неврлий М. «Іtіnerarium» Даніела Крмана і Україна в ньому // Крман Даніел.
Подорожній щоденник (Itinerarium 1708–1709) — К., 1999 — С. 12, 20.
34 Про застосування цього підходу до висвітлення молодих років гетьмана дивись
нашу розвідку: Яценко В. Молоді роки Івана Мазепи у висвітлені сучасної російської
історіографії: крізь призму «імперської візії». Частина І // Режим доступу:
http://www.historians.in.ua/index.php/post-mazepa/529-vladyslav-yatsenko-molodi-roky-
ivana-mazepy-u-vysvitleni-suchasnoi-rosiiskoi-istoriohrafii-kriz-pryzmu-imperskoi-vizii;
Частина ІІ // Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/post-mazepa/534-
vladyslav-yatsenko-molodi-roky-ivana-mazepy-u-vysvitleni-suchasnoi-rosiiskoi-istoriohrafii-
kriz-pryzmu-imperskoi-vizii-chastyna-ii.
268
різний час політичні опоненти, а в подальшому історики інтерпретували як
зраду, з боку Мазепи, Г. Санін та В. Артамонов забажали збільшити їх кількість.
Як наслідок перший висловив припущення, а другий за допомогою стилістики
перетворив його на твердження, що І. Мазепа вперше зрадив українському
народові і царському тронові вже невдовзі після принесення в 1654 р. у Пере-
яславі присяги на вірність цареві, заламавши її розпочавши службу як коро-
лівський покоєвий при дворі Яна ІІ Казиміра. Доволі знаково, що ця нововияв-
лена зрада не має опертя на джерела, де йшлося б про сам факт принесення
молодим Мазепою подібної клятви35. Що ж до інших численних «зрад» у обліку
яких В. Артамонов час від часу навіть збивається із обрахунку, то вони геть не
враховують жодні факти та джерела, які заперечують чи дозволяють інтер-
претувати ті чи інші мазепинські вчинки та біографічні епізоди у світлих, а не
темних барвах.
Наслідуючи методологічно дослідження ХІХ ст., що наголошували саме на
емоційно-психологічному підході до постаті гетьмана (егоїстичність, підступ-
ність, заздрісність) прихильники імперського погляду відверто ігнорують або
спрощують висвітлення аспектів державотворення, зміни у політичному статусі
Гетьманщини щодо Московії за гетьманства Мазепи.
Одночасно сюжети, пов’язані із військовою діяльністю Мазепи, його участю
у війнах з Кримом та Османською імперією, так само як і аналіз військових і
соціально-економічних перетворень з поля зору істориків випадають. Дозволимо
собі припустити, що не останню роль у цьому відіграє фактор відсутності
глибоких знань з української історії та мовний бар’єр. Щоправда це не заважає
тому ж Г. Саніну чи В. Артамонову ставити під сумнів військові здібності
гетьмана, критично відгукуватись про боєздатність козацьких і сердюцьких
полків, а також ігнорувати при описі бойових дій за їх участю аналізу їх
вишколу, озброєння, тактики, військового досвіду командирів та інших еле-
ментів мілітарної реконструкції, які російські дослідники застосовують щодо
московського війська Петра І, шведської армії Карла XII, чи збройні сили Речі
Посполитої36.
Не можна не помітити, що прихильники імперського погляду доволі часто
накидають на Мазепу ту ж систему координат, яку застосовують при висвітлені
постаті І. Виговського. Обидва гетьмана протиставляються Б. Хмельницькому,
за обома визнаються дипломатичні здібності і не визнаються мілітарні, обох,
безпідставно, зараховують до пропольських симпатиків, які здійснювали свій
політичний курс всупереч народним прагненням, беручи до уваги лише інтереси
старшинської верхівки37.
————————
35 Санин Г. Богдан Хмельницкий и Иван Мазепа С. 74–75; Артамонов В.А. Втор-
жение шведской армии. — C. 16; Його ж. Горький путь предательства. Мазепа и шведы
в 1708 году // Родина. — 2009 — № 7. — С. 17; Його ж. Полтавское сражение. — С. 347.
36 Санин Г. Богдан Хмельницкий и Иван Мазепа С. 80–82; Артамонов В.А. Втор-
жение шведской армии. — С. 15, 20, 65; Його ж. Устрашение Гнтманщины. — С. 30;
Його ж. Полтавское сражение. — С. 346, 350–351, 355.
37 Для порівняння: Малов А.В. Московские выборные полки солдатського строя в
начальный период своей истории 1656–1671 гг. — М., 2006. — С 427–428; Андреев И.
269
Активно наголошуючи, що політика Мазепи суперечила прагненням україн-
ського народу, частина російських дослідників, послуговуючись твердженнями
та інтерпретаціями, що були розроблені представниками народницької школи
української історіографії і чудово вписалися у радянську та значною мірою
сучасну російську візію українського минулого, сповідують фактично подвійні
стандарти. Складається ситуація, коли політичний курс Мазепи, його попе-
редника Виговського та інших гетьманів оцінюють крізь призму прагнення
народних мас, натомість політика Олексія Михайловича чи Петра Олексійовича
зображується в контексті здобутків у зміцненні та модернізації владних
інституцій Московії чи то пак від 1721 р. Російської імперії. Розмірковувань
щодо того наскільки ця політика суперечила прагненням російського просто-
люду, науковці чомусь не зазначають.
Протиставлення гетьманської влади і рядового козацтва в сучасній росій-
ській історіографії найбільш яскраво до недавнього часу було презентовано при
висвітленні козацько-московської війни 1658–1659 рр. та її ключового сюжету
Конотопської битви 1659 р. При висвітленні передумов та перебігу останньої,
російські науковці завзято вдаються до мінімізації чи навіть висловлення
скепсису щодо участі у цій битві козацтва Гетьманщини38. У цьому контексті
варто відзначити, що сучасний «антимазепинський» дискурс також зазнав змін.
Застосовуючи підходи своїх колег, що були вже апробовані при аналізі
військових сюжетів середини XVII ст., для висвітлення подій початку XVIII ст.,
В. Артамонов припустив, що в обороні Батурина від військ Мєншикова участь
брали лише сердюки, тоді як реєстровці, міщани та селяни, які перебували у
місті, намагалися ухилитися від участі у бойових діях. Йдучи значно далі за
Є. Тарлє, який припускав, що батуринські міщани не чинили опору штур-
муючим39, сучасний дослідник припустив, що батуринці могли відкрити цар-
ським військам ворота, а козаки прилуцького полку допомогти їм у придушені
опору сердюків40. Не знаходячи підтвердження у джерелах, подібні твердження,
як і теза автора про наявність в українців ранньомодерної доби загально-
російської свідомості, дозволяють прихильникам імперської візії не лише по-
довжувати життя старим міфам щодо гетьмана Мазепи, але й збагачувати їх
новими.
Відкидаючи наявні в сучасній україністиці раціональні причини, що спо-
нукали гетьмана до антимосковського виступу 1708 р., на користь твердженням,
Алексей Михайлович. — С. 492–493; Бабулин И.Б. Битва под. Конотопом 28 июня 1659
года. — М., 2009. — С. 3–4; Бабулин И.Б. Князь Семен Пожарский и Конотопская битва. —
СПб., 2009. — С. 40, 41, 143; Бабулин И.Б. Поход Белгородского полка на Украину
осенью 1658 г. // Единорогъ: Материалы по военной истории Восточной Европыэпохи
Средних векав и раннего Нового времени. — М., 2009 . — С. 255–256.
38 Бабулин И.Б. Битва под Конотопом. — С. 20–21, 24; Бабулин И.Б. Князь Семен
Пожарский С. 84–85, 93.
39 Тарле Е.В. Северная война и шведское нашествие на Россию. — М., 1958. —
С. 258.
40 Артамонов В.А. Вторжение шведской армии. — С. 66–68; Його ж. Устрашение
Гетманщины. — С. 31; Його ж. Полтавское сражение. — С. 386–387.
270
що їх ґенеза була прихована у політичному авантюризмі гетьмана, прихильники
імперської візії відмовляються від прискіпливого аналізу висновків опонентів.
Натомість російські науковці вдаються до специфічних роздумів, що хоча
Гетьманщина і потерпала від Північної війни, втім головний її тягар несла на
собі Московія, а обтяження зумовлені обмеженням прав і вольностей Геть-
манщини в умовах війни накладалися для спільної користі41. Петро І не мав
наміру віддавати Правобережжя Речі Посполитій, а його відмова гарантувати
Гетьманщині захист у 1707 р. була висловлена в гарячці, під впливом погір-
шення мілітарного становища на фронтах. Що ж до адміністративних пере-
творень, то заперечуючи царські наміри скасувати автономію Гетьманщини,
дослідники апелюють до того, що старшинські побоювання з цього приводу
були безпідставні, адже Петро до подібних заходів так і не вдався42. Дозволимо
собі відзначити, що подібна система доводів є алогічною, вона перманентно і,
вочевидь, свідомо випускає з поля зору той факт, що гетьманський виступ
1708 р. мусив вплинути і безсумнівно вплинув на численні хаотичні рефор-
маторські задуми Петра І. В умовах продовження війни і після поразки на Пруті
у 1711 р. цар-реформатор, зважаючи на прецедент 1708 р. аби знову не спро-
вокувати невдоволення еліт Гетьманщини, мав загальмувати інкорпораційні
перетворення щодо останньої, до яких він зміг повернутися вже наприкінці
свого правління.
Ліберальна візія
Історики, які дивляться на постать Мазепи під ліберальним кутом зору, до
числа яких можна зарахувати Є. Анісімова, А. Камєнского, С. Сєдова, А. Бес-
палова, А. Чудінова, А. Євлахова43, у своїх підходах значно стриманіші. На
————————
41 Артамонов В.А. Вторжение шведской армии. — С. 10, 13–14; Його ж. Полтавское
сражение. — С. 342–343 і далі.
42 Його ж. Вторжение шведской армии. — С. 10, 31; Його ж. Полтавское сражение. —
С. 342–343; 358–359.
43 Анисимов Е.В. Время петровских реформ. — С. 186–194, 491; Свої роздуми щодо
гетьмана, висловлені у 80-х рр. ХХ ст., автор повторив у низці публікацій що побачили
світ вже у 2000-х: Нариси історії Росії: Пер з рос. / Б.В. Ананьїч, І.Л. Андреєв,
Є.В. Анісімов та ін.; За заг. ред. О.О. Чубар’яна. — К., 2007. — С. 397–399; Анисимов Е.
Императорская Россия. — СПб., 2008. — С. 76–78; Анисимов Е. Петр Великий: личность
и реформы. — СПб., 2009. — С. 159–168; Каменский А. Российская империя в XVIII
веке: традиция и модернизация. — М., 1999. — С. 98–101; Седов С.А. Д.М. Голицын
(1663–1737 гг.): государственная и общественно-политическая деятельность. Дис. к. и. н. —
М., 1996. — С. 96–98, 103–113; Беспалов А.В. Организация и военное искуство армий
стран основных участниц Великой Северной войны (1700–1721 гг.) в рамках военно-
политических союзов. Дис. д. и. н. — М., 2011. — С. 556–570; Чудинов А.В. Гетман Иван
Мазепа // Европа. Международный альманах. — 2002. — Вып. 2. — С. 206–214;
Чудинов А.В. Гетман Иван Мазепа // Актуальные проблемы всеобщей истории. Меж-
вузовский сборник научных статей. — 2003. — Вып. 2. — С. 137–145; Евлахов А.
Хмельницкий и Мазепа: Мифы и факты воссоединения // Власть. — 2006. — № 10. —
С. 79–87.
271
відміну від деяких прихильників традиційного бачення гетьмана вони не при-
діляли його постаті спеціальних розвідок. Що ж до методології їх бачення, то
вона має багато спільного із прихильниками імперської візії. Зображуючи у
своїх творах сюжети, пов’язані із гетьманством Івана Мазепи, прихильники
ліберального бачення також спираються на російську дореволюційну історіогра-
фію, охоче використовуючи трактуваня С. Соловйова або таких дослідників як
А. Брікнер чи С. Платонов44, але при цьому вони досить відкриті і до сприйняття
низки трактувань і фактів, наявних в українській історіографії та західній і
російській україністиці. Дозволимо собі зазначити, що на формування поглядів
цієї групи істориків істотний вплив, зокрема справила вже згадувана помір-
кована трактовка гетьмана, наявна у працях Є. Анісімова. Її вплив відчутний,
між іншим, у саркастичному сприйнятті такими істориками, як А. Камєнскій,
намагання їхнього колеги по цеху з табору традиціоналістів Н. Павлєнка зобра-
жувати гетьмана як уособлення усіх людських пороків45.
Однією з особливостей сюжетної лінії представників ліберальної візії є той
факт, що гетьманство Мазепи вони зображують крізь призму козацько-мос-
ковських взаємин середини XVII–XVIII ст. Часто-густо вдаючись до порівняння
І. Мазепи із Б. Хмельницьким, дослідники наголошують на схожості їх полі-
тичних кроків і правонаступності зовнішньої політики Мазепи щодо Швед-
ського королівства46. Цей аспект істотно відрізняє прихильників ліберального
бачення від адептів імперського, адже останні наголошують саме на проти-
ставленні обох гетьманів.
Погоджуючись із тим фактом щодо антимосковського виступу 1708 р.,
Мазепу і частину еліти Гетьманщини спонукали петровські модернізаційні
перетворення, російські науковці, подібно до українських, також серед причин
виступу відзначають проблему територіальної приналежності Правобережжя.
Остання, як відомо, мала різне тлумачення у Москві і в Батурині. У доробку
Є. Анісімова, А. Чудінова, А. Євлахова також звернуто увагу на острах стар-
шини, підкріплений відповідною Петра І на запит Мазепи щодо надання у його
розпорядження 10 тисячного війська, що в умовах наступу шведів на Москву
Гетьманщина мала зостатись без військової підтримки з царського боку47.
————————
44 Брикнер А.Г. История Петра Великого. — М., 2002. — С. 435–445; Платонов С.Ф.
Лекции по русской истории. — Спб., 1899. — Вып. 3. — С. 59–61.
45 Каменский А. Российская империя. — С. 98–99; Обсуждение монографии
Т.Г. Таировой-Яковлевой: «Иван Мазепа и Российская империя: история «предатель-
ства»» Москва: Центрполиграф, 2011. 525 с. ISBN 978-5-227-02578-4. Анисимов Е.В.,
Бесов А.Г., Каменский А.Б., Каревин А.С., Кочегаров К., Курукин И.В., Плохий С., Чух-
ліб Т.В. // Studia Slavica et Balkanika Petropolitana. Петербургские славянские и бал-
канские исследования. — 2011. — № 2 (10). Июль–декабрь. — С. 115.
46 Анисимов Е. Петр Великий. — С. 160; Чудинов А.В. Гетман Иван Мазепа. —
С. 211; Чудинов А.В. Гетман Иван Мазепа. — С. 142; Евлахов А. Хмельницкий и Мазепа. —
С. 87.
47 Анисимов Е. Петр Великий. — С. 161–163; Чудинов А.В. Гетман Иван Мазепа. —
С. 210–211, 142; Евлахов А. Хмельницкий и Мазепа: Мифы и факты воссоединения //
272
Дозволимо собі відзначити, що гетьманське бачення причин виступу 1708 р.
ще у ХІХ ст. ввів до російського наративу С. Соловйов. Він доволі детально
переповів із цитуванням відповідні пасажі з листа гетьмана Пилипа Орлика до
місцеблюстителя патріаршого престолу Стефана Яворського у своїй «Истории
России»48. Історику належить і кілька оціночних характеристик Мазепи, у яких
йшлося, що гетьман був людиною своєї доби, належав до генерації «одвічно
хитаючихся черкас», який корився силі обставин і звісно вмер би відданим
слугою царським, якби доля не привела до московських кордонів Карла XII»49.
«Слабкий, втягнутий у боротьбу між сильними, Мазепа шукав порятунку собі й
вітчизні, матінці Україні, у хитрощах, лицемірстві, не хотів поривати із царем, а
про всяк випадок зносився із Станіславом»50.
Варто відзначити, що хоча певна частина прихильників ліберальних
трактувань намагається при описі подій 1708–1709 рр. уникати різких оцінок, на
кшталт визначення «зрада», а якщо і вдається до нього, то часто лапкує, або
принаймні пояснює раціональними причинами, маємо відзначити, що їх візія
позбавлена новаторства. Значною мірою вона ретрансляційна, оперта на трак-
тування, що були впроваджені на зламі ХІХ–ХХ ст. до російської історіографії, а
також на засвоєння низки тез з праць вітчизняних чи західних україністів,
приклад останнього можна спостерігати в дисертаційному дослідженні
А. Бєспалова51.
Радикальна візія
Фактично чи не єдиним автором, який власні висновки щодо постаті Мазепи
висловлює далеко за межами російської історичної традиції як імперської, так і
ліберальної, і одночасно впроваджує у науковий обіг нові джерела, є —
Т. Таїрова-Яковлєва. На відміну від багатьох вище названих істориків петер-
бурзька дослідниця є фаховим україністом, який вже має поважний доробок з
історії ранньомодерної України. Останній, зокрема дотичний мазепинської теми,
на тлі вище проаналізованих праць істотно різниться, що дозволяє нам трак-
тувати його авторку творцем радикальної візії Мазепи у сучасній російській
історіографії.
Перша публікація дослідниці, присвячена постаті гетьмана з’явилася у
2003 р. і мала низку особливостей52. Написана на підставі опублікованих джерел
Власть. — 2006. — № 10. — С. 86; Беспалов А. Организация и военное искуство. —
С. 558–560.
48 Соловьев С.М. История России с древнейших времен. М. — Харьков, 2003. —
Кн. VIII. Начало 20-х годов ХVIII века. — С. 281–286.
49 Там же. — С. 276.
50 Там же. — С. 286
51 Беспалов В.А. Организация и военное искусство армий стран — основных участ-
ниц Великой Северной войны (1700–1721 гг.) в рамках военно-политических союзов.
Дис. … док. ист. н. — М., 2011. — С. 545–570.
52 Яковлева Т.Г. Мазепа-гетман: в поисках исторической объективности // Новая и
Новейшая история. — 2003. — № 4. — С. 45–63.
273
та літератури, спираючись на наявні в українській державницькій історіографії
трактування, розвідка презентувала гетьмана І. Мазепу, як гетьмана-державника.
Варто відзначити, що вже у цій першій розвідці дослідниця застосувала до подій
зламу ХVII–XVIII cт. систему координат, яку вона попередньо апробувала при
висвітленні політичної історії Гетьманщини другої половини ХVII cт. Мова йде
про протиставлення гетьмана-державника, у даному разі Івана Мазепи, анар-
хічним лідерам на кшталт Петрика чи фастівського полковника Семена Палія53.
Подальше поглиблене знайомство із добою Мазепи призвело до відкриття
дослідницею в архівних фондах Меншикова «Батуринського архіву», частину
якого вона й опублікувала у 2007 р.54. Нововиявлені документи посприяли
написанню біля двох десятків статей та двох монографій присвячених постаті
гетьмана55. Презентоване у них авторське бачення постаті Мазепи у низці
аспектів істотно відрізнялося від вже наявних у російській та українській
історіографії трактувань. Спираючись на нововиявлені документи, науковець
зуміла вийти з кола істориків, які свої судження вибудовували на переосмислені
вже відомих фактів, як це робили в українській історіографії Ф. Уманець та
М. Андрусяк56. Більше того, дослідниця долучилася до невеличкої когорти до-
слідників, які привносили своїми працями нові дані про життя та політику
гетьмана.
До здобутків дослідниці варто зарахувати цікаві спостереження над ран-
ньою біографією гетьмана, заперечення його навчання в єзуїтському колегіумі і
спростування провідної ролі Мазепи у поваленні І. Самойловича57. Втім най-
більш цікавим є авторське бачення вибудови взаємин гетьманського уряду із
владними угрупуваннями при царському дворі у 1687–1689 рр., зокрема, з’ясу-
вання первісних гетьманських контактів із представниками наришкінської
«партії» при дворі, наголосі на ролі, яку гетьман відігравав у Наришкінському
————————
53 Там же. — С. 53–54. Найбільш чітко згадане протиставлення можна бачити вже у
пізній праці дослідниці: Таирова-Яковлева Т.Г. Мазепа. — М., 2007. — С. 86–112 і далі.
54 Гетман Иван Мазепа: Документы из архивных собраний Санкт-Петербурга. В. 2
вып. / Сост. Т.Г. Таирова-Яковлева. — Вып. 1: 1687–1705 гг. — СПб., 2007.
55 Таирова-Яковлева Т.Г. Мазепа; Таирова-Яковлева Т.Г. Иван Мазепа и Российская
империя. История «предательства». — М., 2011. Саме в останній монографії міститься
найбільш повний перелік публікацій з мазепинської теми, що були написані дослід-
ницею до 2009 (Див.: Таирова-Яковлева Т.Г. Иван Мазепа С. 372–373). Наприкінці
2012 р. київське видавництво «Кліо» опублікувало українську версію цієї праці у пере-
кладі поважного вітчизняного історика та архівознавця Юрія Мицика — Таїрова-
Яковлева Т.Г. Іван Мазепа і Російська імперія. Історія «зради» / Перекл. з рос. о. Юрія
Мицика. — К., 2013.
56 Уманец Ф. Гетман Мазепа. Историческая монография. — СПб., 1897; Андрусяк М.
Зв’язки Мазепи з Станиславом Лєщинським і Карлом XII // ЗНТШ. — 1933. — Т. CLII. —
C. 1–33.
57 Яковлева Т. Г. Донос старшини на І. Самойловича: аналіз першоджерел // Укр. іст.
журн. — 2006. — № 4. — С. 191–201; Її ж. Мазепа. — С. 49–55; Її ж. Иван Мазепа и
Российская империя. История. — С. 9, 43–52.
274
перевороті 1689 р, віднайдені «Московських статей» 1689 р, та простежені їх
впливу на зміцнення владних прерогатив гетьмана58.
Зазначимо, що у висвітленні окремих напрямів гетьманської біографії, на
кшталт маловивченого питання про стан здоров’я гетьмана, науковець діяла
паралельно із своїми українськими колегами59. При цьому висновки, до яких
приходила дослідниця, заперечували розповсюджене в російській історіографії
твердження, що напередодні свого виступу гетьман прикидався хворим. Більше
того, реконструюючи, наскільки це дозволяють виявлені джерела, Мазепину
«історію хвороби», авторка дійшла висновку, що в останні роки життя захво-
рювання істотно впливали на настрій гетьмана і перешкоджали йому раціо-
нально оцінювати мінливу політичну ситуацію60. Аналізуючи причини мазепин-
ського виступу 1708 р., окреслюючи комплекс протиріч, які на той час існували
між Батурином і Москвою, історик доволі критично відгукнулася на наявність в
історіографії мазепіади «польського фактору». Одночасно вона наголосила на
порушеннях Петром І, в умовах шведського наступу, зобов’язань які Москва
мала перед владними елітами Гетьманщини, згідно з Коломацькими статтями
1687 р61.
Маємо зазначити, що розголос, який викликали праці дослідниці в укра-
їнській та російській історіографії був цілком протилежним. У той час як
представники української історіографії переважно схвально сприйняли автор-
ську рецепцію гетьманства І. Мазепи62, то російські колеги петербурзького до-
слідника навпаки, у своїй більшості, неприхильно відреагували на заперечення
————————
58 Таирова-Яковлева Т. Приятель гетмана-злодея. Как Мазепа Петра к власти при-
водил // Родина. — 2007. — № 11. — С. 26–31. Її ж. Мазепа. — С. 55–85 і далі; Її ж.
Московські статті гетьмана Івана Мазепи // УАЩ (Нова серія). — 2006. — Вип. 10/11. —
С. 450–457; Її ж. Иван Мазепа. — С. 9, 21–22, 56–89 і далі.
59 Серед вітчизняних дослідників безпосередню увагу цьому питанню приділив
В’ячеслав Станіславський, який в одній із своїх статей зосередився на постаті одного із
гетьманських лікарів грека Івана Комніна: Станіславський В. Лікарі Івана Мазепи //
Сiверянський лiтопис. — 2009. — № 6. — С. 77–79.
60 Таирова-Яковлева Т. Иван Мазапа — отказываясь от стереотипов // Іван Мазепа і
Мазепинці: історія та культура України останньої третини XVII — початку XVIII сто-
літь. Науковий збірник. — Л., 2011. — С. 29–34; Її ж. Иван Мазепа и Российская
империя. История С. 288–314.
61 Таирова-Яковлева Т.Г. Мазепа. — С. 186–190, 204–205 і далі; Її ж. Иван Мазепа. —
С. 346–347, 349 і далі.
62 Павленко С. Рец. на: Таирова-Яковлева Т. Иван Мазепа и Российская империя.
История «предательства». М., 2011 // Cіверянський літопис. — 2011. — № 4. — С. 114–
120; Чухліб Т.В. Рец на: Таирова-Яковлева Т. Иван Мазепа и Российская империя.
История «предательства». — Москва: Центрполиграф, 2011 // Укр. іст. журн. — 2011. —
№ 5. — C. 190–204; Його ж. Мазепа продовжує завойовувати Росію // День. — 2011. —
№ 57 — 1 квітня // Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/uk/article/ukrayina-incognita/
mazepa-prodovzhuie-zavoyovuvati-rosiyu-0; Яценко В.Б. Рец. на: Таирова-Яковлева Т.
Иван Мазепа и Российская империя. История «предательства». Москва: Центрполиграф,
2011 // Критика. — 2012. — Рік XVI. — X. 1–2 (171–172). — C. 22.
275
нею усталеного в російській історичній науці негативного сприйняття геть-
мана63.
Попри означений дисонанс, правомірно буде наголосити, що праці дослід-
ниці досить істотно стимулювали увагу російських науковців до постаті
гетьмана і козацько-московських взаємин на зламі XVII–XVIII cт. Навряд ми
підемо проти істини, припустивши, що на сьогодні складно уявити появу сер-
йозного дослідження дотичного мазепинської тематики, де б не були враховані
————————
63 Полторак С.Н. О Мазеповедении и Иудознавстве // Клио. Журнал для ученых. —
2007. — № 3 (38). — С. 131–132; Бесов А.Г. Мазепиана Т.Г. Таировой-Яковлевой //
Соборное мнение о Мазепе. — Харьков, 2011. — С. 400–414; Степанов Д.Ю. Новое
оправдание измены // Соборное мнение о Мазепе. — Харьков, 2011. — С. 382–399;
Обсуждение монографии Т.Г. Таировой-Яковлевой: «Иван Мазепа и Российская импе-
рия: история “предательства”» Москва: Центрполиграф, 2011. — 525 с. ISBN 978-5-227-
02578-4; Курукин И.В. О гетмане Мазепе и не только о нем: размышления над книгой
(Таирова-Яковлева Т. Мазепа. М., 2007) Анисимов Е.В., Бесов А.Г., Каменский А.Б.,
Каревин А.С., Кочегаров К., Курукин И.В., Плохий С., Чухліб Т.В. // Studia Slavica et
Balkanika Petropolitana. Петербургские славянские и балканские исследования. — 2011. —
№ 2 (10). Июль–декабрь. — С. 115–162. Наведена публікація засвідчує наскільки
діаметрально протилежним є сприйняття праці Т. Таїрової-Яковлєвої для А. Камєнского
і Є Анісімова, які поставилися до неї схвально та їх опонентів, якими виступили
К. Кочєгаров та І. Курукін.
Серед російських істориків, які намагаються заперечувати низку положень вислов-
лених дослідницею, варто також згадати двох молодих науковців: А. Алмазова та
Я. Лазарєва. Перший з дослідників визнаючи правомірність оцінок авторки щодо низки
аспектів дотичних висвітлення гетьманства Івана Самойловича, не погоджується із пані
Т. Таїровою-Яковлєвою щодо певних аспектів характеристики гетьмана І. Самойловича,
зокрема його освіченості і особистих якостей, та трактування ролі І. Мазепи у стар-
шинській змові проти І. Самойловича. Другий — в тексті кандидатської дисертації та
кількох статтях завзято намагається заперечити тезу петербурзького історика, що
адміністративні і мілітарні нововведення Пєтра І завдавали удару по прерогативах
гетьманської влади на Гетьманщині, а відтак були однією з причин мазепинського
повстання 1708–1709 рр. Історик також ставить під сумнів висновки дослідниці щодо
наближеності гетьмана до вищих сановників пєтровської адміністрації. Див: Алмазов А.С.
Политический портрет украинского гетмана Ивана Самойловича в контексте русско-
украинских отношений (1672–1687 гг.) — М., 2012. — С. 35, 39, 42, 215–216, 219–220;
Лазарев Я.А. «Великороссийская» администрация на Гетманской Украине в 1700–
1727 гг.: эволюция институтов и их статуса. Дис. … к. и. н. — Екатеринбург, 2012. —
С. 31, 35–37, 113; Його ж. Проблема соотношения Киевской губернии и гетманской
Украины в годы пертовских реформ в российской историографии // Научные ведомости
БГУ. История. Политология. Экономика. Информатика. — 2012. — Вып. 23. — № 13
(132). — С. 96–97; Його ж. «К вашей ясновельможности охочий слуга»: к вопросу о
функционировании неформальных связей в российско-украинских отношениях в 20-е —
первой половине 30-х гг. XVIII в. // Правящие элиты и дворянство России во время и
после петровских реформ (1682–1725) / Отв. сост. Н.Н. Петрухинцев, Л. Эррен; отв. ред.
серии А.В. Доронин. — М., 2013. — С. 409; Киселев М.А., Лазарев Я.А. Историогра-
фический призрак «Украинской дивизии»: К вопросу о российско-украинских отно-
шениях в 1706–1708 годах // Славяноведение. — 2013. — № 2 — С. 41–50.
276
оцінки та трактування петербурзького україніста, не залежно від того поділяють
чи заперечують їх її російські колеги по цеху
Висновки
Підводячи підсумки маємо зазначити, що після розпаду СРСР в сучасній
російській історіографії постать гетьмана І. Мазепи, зокрема, та ранньомодерні
козацько-московські взаємини так і не перейшли у площину суто наукових
досліджень. Доволі прикро, але для значної частини сучасних російських нау-
ковців вони відіграють роль поля битви за «позбавлену спотворень історичну
правду» та однобоке конструювання історичної пам’яті.
Щодо висвітлення біографії та діяльності гетьмана, сучасні російські істо-
рики умовно можуть бути поділені на три групи. До першої, представники якої
обстоюють «імперську візію», що змальовує гетьмана у чорних барвах,
належить низка поважних фахівців із русистики таких як В. Артамонов,
Г. Санін, І. Андрєєв, Н. Павлєнко. Дотримуючись русоцентричного прочитання
українського минулого, при зображені І. Мазепи вони апелюють насамперед до
російського історичного наративу ХІХ–ХХ ст., та досліджень представників
народницької течії в українській історіографії другої половини ХІХ — початку
ХХ ст. Праці останніх, як відомо, містять низку негативних характеристик
гетьмана. Затребувані у радянські часи, останні й досі знаходять застосування в
сучасному російському історіописанні. Подібний підхід подовжує життя чима-
лій кількості «антимазепинських» міфів, почасти заперечених в українській
історіографії наприкінці ХІХ–ХХ ст. Однак, найголовнішим у цій ситуації є те,
що він дозволяє прихильникам «імперської візії» вбачати у гетьмані людину
політичним і життєвим кредо якої була перманентна зрада. Найбільш вразливою
ланкою прихильників «імперського» підходу є джерельна складова, адже у своїй
більшості російські історики покликаються на вже відомі документи і лише
спорадично, як засвідчує доробок В. Артамонова, впроваджують у свої тексти
покликання на нові документи, зміст яких має підтвердити наперед зумовлене
негативне зображення гетьмана.
Другу групу становлять прихильники «ліберальної візії». Її представники,
такі як Є. Анісімов, А. Камєнскій, А. Чудінов хоча і апелюють, подібно до
прихильників «імперської візії», до праць творців російського наративу ХІХ–
ХХ ст., на кшталт С. Соловйова, втім не мають схильності вбачати у Мазепі
втілення усіх вселенських гріхів. Відзначаючи, що політичний вибір гетьмана
восени 1708 р. цілком вписується у сценарій козацько-московських взаємин
другої половини XVII ст., прихильники ліберального підходу, на відміну від
вище окресленої першої групи дослідників є відкритішими щодо сприйняття
доробку української історіографії і західної україністики. Спільним для пред-
ставників як першої, так і другої групи, є те, що найчастіше їх трактування
Мазепи не передбачають спеціального пошуку і впровадження у науковий обіг
нових джерел, а також повторює наявні у доробку попередників історіографічні
міфи про різні аспекти життя та політичної діяльності гетьмана. Фактично і в
працях адептів імперської візії і в послідовників ліберального підходу ми
бачимо приклад інтерпретаційної історіографії, опертої не на архівну евристику,
277
а на спробу повторного прочитання вже викладених в працях істориків ХІХ–
ХХ ст. фактів. До того ж для прихильників обох напрямків постать гетьмана і
козацько-московські взаємини переважно не є головним предметом авторських
зацікавлень.
На цьому тлі істотно відрізняється доробок російського україніста Т. Таї-
рової-Яковлєвої. Її візія Мазепи, сперта передусім на впровадження до нау-
кового обігу нових джерел, відрізняється цілковитою відкритістю до висвіт-
лення мазепіади в працях представників державницької школи української
історіографії, західної україністики і сучасних українських істориків. Це дозво-
ляє нам стверджувати, що в сучасній російській історичній науці науковець
презентує цілком самостійну — радикальну візію гетьманства І. Мазепи.
Авторка чи не єдина з російських дослідників вийшла за межі інтерпре-
таторського історіописання і суттєво збагатила висвітлення біографії і полі-
тичної діяльності гетьмана новими фактами і трактуваннями. Втім її бачення
настільки сильно різниться від російської історіографічної традиції, що, як не
парадоксально, охочіше сприймається українськими, ніж російськими науков-
цями. Відіграючи на сьогодні, роль каталізатора уваги, до вивчення постаті
І. Мазепи серед російських вчених, доробок дослідниці є більш затребуваним у
сучасній вітчизняній і закордонній україністиці, ніж безпосередньо в російській
історичній науці, де панівну роль усе ще займає імперська візія. Подібна
ситуація не лише ускладнює діалог сучасної української та російської істо-
ріографії, вона також засвідчує своєрідну тенденцію в російській історичній
науці: пошук власного прочитання українського минулого опертого на русо-
центричну візію історії України.
ОСОБЕННОСТИ ИЗОБРАЖЕНИЯ ГЕТМАНА ИВАНА МАЗЕПІ
В СОВРЕМЕННОЙ РОССИЙСКОЙ ИСТОРИОГРАФИИ:
ОСНОВНЫЕ ТЕНДЕНЦИИ
Яценко Владислав (кандидат исторических наук, докторант Института
украинской археографии и источниковедения им. М.С. Грушевського, глава
исторической секции Харьковского историко-филологического общества,
wladyslawjatcenko@gmail.com)
В статье анализируются главные подходы, которые господствуют в
современной российской историографии при изображении гетмана Ивана
Мазепы. Автор утверждает, что изображение правления И. Мазепы в рос-
сийской историографии представлено тремя подходами: консервативным
имперским, либеральным и радикальным
Ключевые слова: Иван Мазепа, Петр І, современная историография,
гетман.
278
SPECIFIC FEATURES OF THE HETMAN IVAN MAZEPA’S IMAGE IN THE
CONTEMPORARY RUSSIAN HISTORIOGRAPHY: MAIN CURRENTS
Vladyslav Yatcenko (Candidate of Historical Sciences, doktorant by
M.S. HrushevskyInstitute of Ukrainian Archaeography and Source Studies,
Chieftain by historical section of Kharkiv historical-filology Fellowship,
wladyslawjatcenko@gmail.com)
This paper is related to the main approaches to the personality of Hetman Ivan
Mazepa in the contemporary Russian historiography. It is stated that the rep-
resentation of Mazepa’s rule as a Hetman by Russian historians follows three possible
ways: conservative imperial, liberal, and moderate.
Keywords: Ivan Mazepa, Peter I, contemporary historiography, Hetman.
|