Лабіринти жанрових модифікацій у казкотворчості Івана Франка

Рецензія на книгу: Тихолоз Н. Казкотворчість Івана Франка (генологічні аспекти). Л., 2005. – 316 с.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2006
Автор:	Сабат, Г.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України 2006
Теми:	Рецензії
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/10232
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Лабіринти жанрових модифікацій у казкотворчості Івана Франка / Г. Сабат // Слово і Час. — 2006. — № 8. — С. 84-87. — укp.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-10232
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-102322013-02-13T02:39:00Z Лабіринти жанрових модифікацій у казкотворчості Івана Франка Сабат, Г. Рецензії Рецензія на книгу: Тихолоз Н. Казкотворчість Івана Франка (генологічні аспекти). Л., 2005. – 316 с. 2006 Article Лабіринти жанрових модифікацій у казкотворчості Івана Франка / Г. Сабат // Слово і Час. — 2006. — № 8. — С. 84-87. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/10232 uk Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії Рецензії
spellingShingle	Рецензії Рецензії Сабат, Г. Лабіринти жанрових модифікацій у казкотворчості Івана Франка
description	Рецензія на книгу: Тихолоз Н. Казкотворчість Івана Франка (генологічні аспекти). Л., 2005. – 316 с.
format	Article
author	Сабат, Г.
author_facet	Сабат, Г.
author_sort	Сабат, Г.
title	Лабіринти жанрових модифікацій у казкотворчості Івана Франка
title_short	Лабіринти жанрових модифікацій у казкотворчості Івана Франка
title_full	Лабіринти жанрових модифікацій у казкотворчості Івана Франка
title_fullStr	Лабіринти жанрових модифікацій у казкотворчості Івана Франка
title_full_unstemmed	Лабіринти жанрових модифікацій у казкотворчості Івана Франка
title_sort	лабіринти жанрових модифікацій у казкотворчості івана франка
publisher	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
publishDate	2006
topic_facet	Рецензії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/10232
citation_txt	Лабіринти жанрових модифікацій у казкотворчості Івана Франка / Г. Сабат // Слово і Час. — 2006. — № 8. — С. 84-87. — укp.
work_keys_str_mv	AT sabatg labírintižanrovihmodifíkacíjukazkotvorčostíívanafranka
first_indexed	2025-07-02T12:09:35Z
last_indexed	2025-07-02T12:09:35Z
_version_	1836537008454893568
fulltext	8 4 Слово і Час. 2006 • №8 дослідникові доводиться обережно “віддирати” маску “ліричного героя” від авторського творчого обличчя, в тому числі й маску “атеїста”. Це було б неможливим без цілісного прочитання твору, яке дає змогу обґрунтовано верифікувати й за потреби спростовувати рецептивні стереотипи, що ними “обросла” хрестоматійна збірка, особливо за радянських часів. Авторитет Будди, як й авторитет Христа, на котрого спирається протагоніст “Зів’ялого листя” у вірші “Самовбійство — се трусість…”, — не більше, ніж судомні спроби логічного опертя для зневіреного естетика, сповненого єдиним відтепер прагненням — позбутися власного “я”. Погоджуючись із Т. Гундоровою та М. Ільницьким, що ця “лірична драма” — діагностика світовідчування доби декадансу, Б. Тихолоз наприкінці праці справедливо наголошує, що для самого Франка “Зів’яле листя” було не “об’явом декадентизму”, а його подоланням. І навіть коли прийняти, що письменник розглядав самогубство як вихід з особистої кризи, то, за словами дослідника, “він однозначно відкинув цей варіант екзистенційного фіналу, витіснивши його, проте не в підсвідомість, а в літературу — в площину текстуальної реальності” (с. 77). Саме завдяки цьому Монографію “Казкотворчість Івана Франка (генологічні аспекти)” Наталя Тихолоз присвятила конкретній проблемі. Однак, аналізуючи жанрову специфіку літературних казок українського письменника, вона насамперед подала загальну типологічну характеристику жанру казки. У праці чітко простежується думка, що жанр — це художні принципи психологічному механізмові витіснення біографічного негативу в текст і виникла “лірична драма”, над таємницями якої розмірковує вже не одне покоління франкознавців. Ретельне й фахове перепрочитання Франкового шедевру “свіжими очима” — як цілісного “метатексту” із захопливим філософським “сюжетом” — призводить Б. Тихолоза до цікавих, небанальних висновків про “ліричну драму” як психодраму, розіграну на кону поетової душі, на сцені художнього світу“театру”, sui generi автопсихотерапію, де основним антисуїцидальним засобом стає сама поезія. Мініатюрне за форматом, лаконічне у викладі, дослідження Б. Тихолоза багате на оригінальні думки і влучні спостереження, а відтак цілком заслуговує на жанровий маркер монографії не тільки з огляду на монотематичність, а й у сенсі системного, комплексного, ґрунтовного висвітлення досліджуваного предмету. Кваліфіковане виконання концептуально продуманого задуму збагатило франкознавство ще однією вартісною студією, яка прислужиться не лише науковцям, а й педагогам, студентам, та й просто допитливим читачам Франкової поезії. Галина Сабат ЛАБІРИНТИ ЖАНРОВИХ МОДИФІКАЦІЙ У КАЗКОТВОРЧОСТІ ІВАНА ФРАНКА Тихолоз Н.Б. Казкотворчість Івана Франка (генологічні аспекти) / Відп. ред. С.К.Нахлік. — Львів, 2005. — 316 с. (Львівське відділення Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України. “Франкознавча серія”. Вип. 6.). пізнання мистецтвом людини, суспільства та їх взаємозв’язку. Жанр завжди виявляє себе через певні сталі формальні й змістові властивості. І хоча казка як жанр також репрезентує систему стабільних і тривких жанрових чинників, проте аж до ХІХ ст. вона не здобула теоретичного обґрунтування. За час свого існування казка пройшла Слово і Час. 2006 • №8 8 5 чималий еволюційний шлях, збагатилася численними художніми та філософськими відкриттями. У ХVІІІ ст. вона складається як жанр, що органічно поєднує в собі багато рис, формується в чітку структурну систему, найхарактернішою ознакою якої стає різноманітність художніх форм. Така багатоаспектність спричиняє амбівалентність суджень у трактуванні казки як жанру в кінці ХІХ — початку ХХ століть. У художніх різновидах казки викристалізовується визначений тип сюжетів, особливий композиційний ракурс компонування систем, сталість і подібність мотивів, проблематики, типу героїв та інших прикмет, які дають змогу зауважити їх самобутність у загальному творчо вербальному потоці. Монографія Наталі Тихолоз складається з двох розділів, які містять низку підрозділів. У першому — “Генологічна кваліфікація казки та її модифікації” — дослідниця робить генезисний екскурс у генологічне “царство” казки, узагальнює й систематизує літературознавчі дослідження про жанрову класифікацію й специфіку казки як особливого народноепічного твору. Обґрунтувавши творчі набутки в пізнанні казки, вона з’ясовує специфіку казок про тварин, чарівних (героїкофантастичних) казок, соціальнопобутових (новелістичних) та кумулятивних казок і подає свою інтерпретацію цих жанроутворів. Загальноприйнята фольклористами класифікація фольклорних казок, має різну парадигму жанрової діагностики. На це, зокрема, і вказує авторка: “...Різновиди народної казки виділені за різними критеріями: казки про тварин — за персонажним принципом, чарівні та кумулятивні казки — за структурним, а соціальнопобутові казки — за проблемнотематичним” (с.67). Доцільні й цікаві спостереження Н.Тихолоз і над жанровою поліфонією літературних казок. Опираючись на праці Ю.Тинянова й Я.Мукаржовського, які визначальну функцію твору позначають “домінантою”, дослідниця, керуючись власною системою групування основопоположних ознак, класифікує казки за принципом естетико* функціональної типології. “Домінантні” функції в літературних казках, на переконання авторки, це розважально* дидактична, сатирична і філософська, які, поєднуючись, утворюють нові “дифузно* синкретичні”, змішані жанрові модифікації казок, зпоміж котрих найпопулярнішими є розважально сатиричні та філософськосатиричні. Авторка розглядає генезу й історичний розвиток літературної казки, звертає увагу на те, що вона зазнала дуже різких змін у минулому столітті: втратила канонічну суворість, стала відкритою для вираження індивідуальноавторської ініціативи і впливу на неї інших жанрів, у ній проявилася тенденція до дедалі більшого синтетичного вираження. Не випадково Н.Тихолоз, контекстуально аналізуючи жанр казки, насамперед акцентує на її різнобічності, на виході за жанрові рамки. Молода дослідниця вперше в нашому вітчизняному літературознавстві так розлого опрацювала теорію літературної казки. Розглядаючи цей жанр, вона показала перспективність генологічного вивчення цього унікального мистецького явища. Літературний процес у кожну нову історичну епоху породжує інші зразки авторської казки, яка, еволюціонуючи, постійно модифікується, оновлюється, привносить елементи тої чи тої культури. Літературна казка схильна до проникнення в інші жанри, тому за жанровою специфікою синкретична, може побутувати в різних видових проявах. Методологічно вагомий висновок Н.Тихолоз про те, що казка — це “паралітературний, дифузний” жанр, який виявляє себе в різних родах, проникає в інші види мистецтв, зокрема, симфонію, оперу, графіку, мультиплікацію, кінострічку. На нашу думку, це справді оригінальний і цікавий результат її роздумів над жанровою специфікою казки. В цілому ж вона зуміла з’ясувати природу ідейнохудожнього пафосу цього жанру, особливості зображально стильової системи, суть змістоформи загалом. Виведену авторкою дефініцію казки можна вважати правомірною. У центрі пропонованого дослідження — 8 6 Слово і Час. 2006 • №8 казки Івана Франка. І хоча інтерес до казок українського письменника незмінний (і не лише в дітей), літературознавці не квапилися ґрунтовно їх досліджувати. В основному вчені, розглядаючи твори для дітей, принагідно зачіпали й казки І.Франка (Л.Маляренко, І.Шанюк, Є.Городецька, М.Скорський, Л.Мостова та ін.). Найхарактерніший досі дослідницький вияв уваги— звертання до казок І.Франка в оглядових монографіях про творчість письменника (О.Дей, Л.Рудницький, О.Вертій, Р.Чопик) — це насамперед системнокомплексний погляд на внесок І.Франка в літературно культурний процес. Ґрунтовне осмислення казкової скарбниці І.Франка вперше зустрічаємо у 1960х роках у монографії лінгвіста Я.Закревської “Казки Івана Франка: (Мовнохудожній аналіз)” (К., 1966). Однак вона розглянула цю скарбницю тільки в мовностилістичному плані, виділивши й обґрунтувавши мовно художні прийоми та словеснозображальні засоби творчої манери письменника. В останні десятиліття у векторі франківського казкознавства з’явилася певна прогалина. Нині дослідження казок І.Франка дещо пожвавилося. Найновіші праці про казки письменника припадають на початок третього тисячоліття — це статті В.Гуменної, І.Гончар, Л.Водяної, Ю.Бондаренка та ін. 2002 року в Дрогобичі відбулася міжнародна конференція “Проблеми вивчення творів Івана Франка і його сучасників у початковій школі”, на якій обговорювалися й питання дослідження Франкових казок для дітей. Новий етап у вивченні казок письменника започаткувала рецензованою працею Наталя Тихолоз. Теоретично осмислюючи казки письменника, авторка вказує на такі основні чинники, що впливали на його генологічну свідомість: “літературна традиція (емпіричні уявлення про жанри, витворені протягом століть творчою практикою багатьох письменників та засвоєні індивідуальною читацькою свідомістю в процесі рецепції), тогочасна теоретиколітературна думка (найперше німецька та польська), жанрові пошуки митця у власній художній творчості та його генологічні роздуми у теоретичному, історичному й літературнокритичному аспектах” (с.7071). Власне, другий розділ “Естетико* функціональна типологія жанрових модифікацій казки у творчості Івана Франка” присвячений генологічному осягненню казкової спадщини письменника. В полі дослідницької уваги — розважальнодидактичні, сатиричні, сновізійні казки І.Франка й, безумовно, казкипоеми “Лис Микита”, “Коваль Бассім”, “АбуКасимові капці”. Окремий параграф відведений інтерпретації Франкових творів неказкової жанрової природи, проте позначених рисами казки (“Наймит”, “Захар Беркут”, “Петрії і Довбущуки”, “На роботі”, “Як Юра Шикманюк брів Черемошом” та ін.), а також текстів, які містять в авторських заголовках і підзаголовках визначення “казка” (“Правдива казка”, “Снігова казка”, “Мавка”, “Поєдинок”, “Хома з серцем і Хома без серця”, “Будяки”), проте за своєю жанровою структурою далекі від цього окреслення. Цікаві спостереження зв’язані з циклом “Коли ще звірі говорили”. Дослідниця вважає, що художній світ Франкової збірки — “це світ постійної небезпеки для життя” (с.114). У своїх роздумах вона спирається на Франкову філософську статтю “Мислі о еволюції в історії людськості” (1881), в якій письменник, розглядаючи суспільний розвиток, доводить, що в основі вдосконалення громадських об’єднань був єдиний важіль — боротьба за існування. Казкові історії — це фікції, але в них зафіксована основна реальна сутність тваринного світу: вчинками звірів рухає голод й інстинкт самозахисту, ці спонтанні вітальні властивості онтології є провідними стимуляторами вчинків персонажів і в казках про тварин І.Франка. Н.Тихолоз у цьому ракурсі зауважує, що в казках письменника діями персонажів керує основний інстинкт тваринного світу, який ще до І.Франка був сформульований Слово і Час. 2006 • №8 8 7 Іван Франко, захоплення його історіософією, а відтак і постаттю загалом прийшло до В.Мазепи наприкінці 90х. У міру осягання дослідником справжніх масштабів Франкової постаті та спадщини, в міру відчуття потреби діяльної присутності митця в духовному просторі сучасних українців, митець дедалі міцніше приковував до себе увагу автора майбутньої книжки “Культуроцентризм світогляду Івана Франка” . В.Мазепу обурювало намагання деяких нинішніх інтелектуалів відсунути поета на культурний маргінес. Він визнав у ньому “духовного лідера” української спільноти. Намагаючись оцінити вагомість Дарвіном та Воллесом як закон боротьби за виживання. Казки Франкової збірки виходять за рамки повсякденної моралі, сповідуючи філософію недосконалості світу й боротьби за існування в ньому, тому в цих творах прочитується екзистенційна підоснова концепції смерті. На думку дослідниці, І.Франко “екстремалізує безжальність законів природи майже у соціалдарвіністському чи ніцшеанському дусі: щасливий, хто вижив, най згине, хто впав” (с.118). Загалом, Наталя Тихолоз зуміла з’ясувати природу генології казок І.Франка, розкрити парадигму художнього стилю письменника. Її праця вирізняється системністю і ґрунтовністю підходів, точністю й оптимальністю методів дослідження. Можемо стверджувати, що в монографії приділено належну увагу всім основним аспектам інтерпретації твору: генетичному, структурному, контекстуальному й історико функціональному. Книжка яскраво засвідчує, що творчість Івана Франка це прекрасний ґрунт для дослідження теоретичних проблем розвитку жанрів. Авторка монографії також ставить перед собою ще й завдання популяризації призабутих літературознавчих розвідок І.Франка, його перекладів. Зокрема, в “Додатках” читач знайде статтю молодого Франка “Женщинамати”, його передмову до “Галицьких народних казок”, зібраних О.Роздольським, а упорядкованих І.Франком, записану письменником у рідних Нагуєвичах ще в дитинстві цікаву кумулятивну “Казку” про курочку чорненьку. Уперше Н.Тихолоз публікує досі не відомий читачам Франковий переклад німецької казки “Як король Карло В[еликий] ходив красти”. На окрему симптоматичну відзнаку заслуговує “Порівняльна характеристика сюжетнокомпозиційної структури казок І.Франка “Коли ще звірі говорили” та їхніх передтекстів”, а також багатство ілюстрацій. Дослідження Наталі Тихолоз вносить нові моменти в розуміння однієї зі складних і багатих сторінок української літератури, зокрема казкового світу І.Франка. м.Дрогобич СУЧАСНИЙ ФРАНКО ВОЛОДИМИРА МАЗЕПИ Мазепа В.І. Культуроцентризм світогляду Івана Франка. — К.: вид�во “ПАРАПАН”, 2004. — 232 с. 150�м роковинам від дня народження Івана Франка присвячується. інтелектуального досвіду І.Франка, масштаб зрушень, здійснених ним у духовному світі українства, В.Мазепа потрактовував митця не як історіософа чи філософа, а як універсального мислителя з виразною науковою налаштованістю (у книжці І.Франка постійно іменовано ученим). Іншою спонукою до творення В.Мазепою його останньої книжки була глибока стурбованість “духовним сирітством” сучасної української культури. Ідеться про віртуальну відсутність у ній вирізненої потужної вітчизняної інтелектуальної традиції, насамперед, про відмову від її

Лабіринти жанрових модифікацій у казкотворчості Івана Франка

Репозитарії

Схожі ресурси