Національне питання в Україні у 1917–1921 роках

У статті досліджується основні напрями національної політики за часів Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії, аналізуються законодавчі ініціативи влади по відношенню до національних меншин. Також характеризуються болгарський фактор у громадянських протистояннях Півдня України...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2015
Автор:	Грищенко, Ю.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2015
Назва видання:	Український історичний збірник
Теми:	Проблеми історії XIX–XXI ст.
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/103301
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Національне питання в Україні у 1917–1921 роках / Ю. Грищенко // Український історичний збірник — 2015. — Вип. 18. — С. 204-211. — Бібліогр.: 21 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-103301
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1033012016-06-16T03:02:08Z Національне питання в Україні у 1917–1921 роках Грищенко, Ю. Проблеми історії XIX–XXI ст. У статті досліджується основні напрями національної політики за часів Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії, аналізуються законодавчі ініціативи влади по відношенню до національних меншин. Також характеризуються болгарський фактор у громадянських протистояннях Півдня України. In the article the basic directions of the national policy during the Central Rada, the Hetmanate Skoropadsky and Directory analyzed legislative initiative power in relation to national minorities. It is also characterized by the Bulgarian factor in civil conflict of the South of Ukraine. 2015 Article Національне питання в Україні у 1917–1921 роках / Ю. Грищенко // Український історичний збірник — 2015. — Вип. 18. — С. 204-211. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. 2307-5848 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/103301 94(477) «1917/1921» uk Український історичний збірник Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Проблеми історії XIX–XXI ст. Проблеми історії XIX–XXI ст.
spellingShingle	Проблеми історії XIX–XXI ст. Проблеми історії XIX–XXI ст. Грищенко, Ю. Національне питання в Україні у 1917–1921 роках Український історичний збірник
description	У статті досліджується основні напрями національної політики за часів Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії, аналізуються законодавчі ініціативи влади по відношенню до національних меншин. Також характеризуються болгарський фактор у громадянських протистояннях Півдня України.
format	Article
author	Грищенко, Ю.
author_facet	Грищенко, Ю.
author_sort	Грищенко, Ю.
title	Національне питання в Україні у 1917–1921 роках
title_short	Національне питання в Україні у 1917–1921 роках
title_full	Національне питання в Україні у 1917–1921 роках
title_fullStr	Національне питання в Україні у 1917–1921 роках
title_full_unstemmed	Національне питання в Україні у 1917–1921 роках
title_sort	національне питання в україні у 1917–1921 роках
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2015
topic_facet	Проблеми історії XIX–XXI ст.
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/103301
citation_txt	Національне питання в Україні у 1917–1921 роках / Ю. Грищенко // Український історичний збірник — 2015. — Вип. 18. — С. 204-211. — Бібліогр.: 21 назв. — укр.
series	Український історичний збірник
work_keys_str_mv	AT griŝenkoû nacíonalʹnepitannâvukraíníu19171921rokah
first_indexed	2025-07-07T13:35:13Z
last_indexed	2025-07-07T13:35:13Z
_version_	1836995380827389952
fulltext	204 Український історичний збірник, Вип. 18, 2015 УДК 94(477) «1917/1921» Юлія Грищенко* НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ В УКРАЇНІ У 1917–1921 РОКАХ У статті досліджується основні напрями національної політики за часів Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії, аналізу- ються законодавчі ініціативи влади по відношенню до національних меншин. Також характеризуються болгарський фактор у громадянських протистояннях Півдня України. Ключові слова: болгарська національна меншина, національна політика, Центральна Рада, Гетьманат П. Скоропадського, Директорія, громадянська війна на Півдні України. Події початку ХХ століття та Перша світова війна істотно посилили політичні та національні суперечності в Російській імперії, що незабаром призвело до повалення режиму самодержавства — Лютневої буржуазно-демо- кратичної революції 1917 р. 4 (17) березня 1917 р. в Києві було створено Центральну Раду, до складу якої увійшли представники різних політичних груп та організацій, головою було обрано М.С. Грушевського. Відзначимо, що тематика, пов’язана з дослідженням національного питання в Україні впродовж останніх років займає чи не центральне місце в творчому доробку В.Ф. Верстюка, Ю.В. Котляра, В.М. Литвина, О.С. Рубльова, В.Ф. Сол- датенка, В.М. Чопа та Л.Д. Якубової1. Актуалізація даної теми передусім пов’я- зана із можливістю дослідження ряду проблем вітчизняної історії, які тривалий час залишались «білими плямами». Однією з останніх фундаментальних праць із заданої теми є колективна монографія «Нариси історії Української революції 1917–1921 рр.» у двох книгах. Відродження Української держави розпочалося зі створення Центральної Ради (березень 1917 р.), керівництво якої ставило на мету затвердження прин- ———————— * Юлія Грищенко — аспірант відділу історії України 20–30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України, gonzzales@ukr.net 1 Верстюк В.Ф. Роль і місце Центральної Ради в модерній історії України // Український історичний журнал. — 1997. — № 5. — С. 17–25; Його ж. Українська ре- волюція: доба Центральної Ради // Український історичний журнал. — 1995. — № 2. — С. 65–78; Котляр Ю.В. Повстанський рух етнічних меншин Півдня України (1917–1930). — Миколаїв, 2008. — 156 с.; Солдатенко В.Ф. Проблема класово- і національно-політич- них сил у концепції української революції // Український історичний журнал. — 1997. — № 6. — С. 3–14; Литвин В.М. Україна: доба війн та революцій (1914–1920). — К., 2003. — 488 с.; Чоп В.М. Махновський рух в Україні 1917–1921 рр.: проблеми ідеології, сус- пільного та військового устрою. — Дис. … к. і. н. — Запоріжжя, 2002. — 184 с.; Рубльов О.С., Якубова Л.Д. Органи етнополітичного регулювання в контексті політики коренізації: український досвід. — К., 2012. — 406 с. 205 ципів автономії та федералізації. Вирішення національного питання на теренах колишньої імперії стало одним із основних завдань нової влади. Провідні діячі Української революції намагалися закласти правову основу з регулювання між- етнічних відносин в Україні, де чверть населення складали національні мен- шини2. Зауважимо, що на відміну від програм деяких політичних партій, Центральна Рада публічно виступала за рівність усіх націй та за відновлення прав та потреб представників усіх національностей: «територіальна автономія України з державною українською мовою, із забезпеченням прав національних меншостей — росіян та інших»3. 6 квітня 1917 р. відбувся Український національний з’їзд, в резолюціях якого, зокрема, наголошувалося, що «згідно з історичними традиціями і сучас- ними реальними потребами українського народу з’їзд вважає, що тільки широка автономія України забезпечить потреби нашого народу і всіх інших націо- нальностей, котрі живуть на українській землі… Центральне місце в дискусіях, що розгорнулися на Конгресі, посіли питання про роль і місце національних меншин не лише в українській революції, а у майбутній українській державі. Його учасники визначили, що одним із основних принципів української авто- номії є забезпечення прав етнічних меншин. Центральній Раді було передано право увести до свого складу 15% представників національних меншин. Наступним кроком до вирішення проблем національних меншин стало звернення Центральної Ради від 3 червня 1917 р. до українського народу із закликом «організуватися і приступити до скорішого закладання підвалин авто- номного ладу України»4, яке віднайшло своє відображення на сторінках І Уні- версалу Центральної Ради. У цьому документі була зазначена чітка позиція влади стосовно національних меншин, які проживали на території держави: «В городах і тих містах, де українська людність живе всуміш з іншими націо- нальностями, приписуємо нашим громадянам негайно прийти до згоди і поро- зумітися з демократією тих національностей і разом з ними приступити до підготовки нового правильного життя»5. У своїх публічних виступах голова Центральної Ради М.С. Грушевський постійно наголошував на тому, що домог- тися майбутньої автономії у складі Російської республіки можливо лише шля- хом згуртування усіх народностей, які проживають на території України6. 28 червня Центральна Рада прийняла «Постанови комісії у справі проекту поповнення національного складу Української Центральної Ради представни- ками народів, що живуть на Вкраїні в меншості». У цьому документі зазна- чалося, що постає необхідність про переформатування національної Української ———————— 2 Котляр Ю.В. Повстанський рух етнічних меншин Півдня України (1917–1930). — Миколаїв, 2008. — С. 8. 3 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: у двох томах. — К., 1996. — Т. 1. — С. 88–89. 4 Верстюк В.Ф. Українська революція: доба Центральної Ради // Український істо- ричний журнал. — 1995. — № 2. — С. 65–78. 5 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: у двох томах. — К., 1996. — Т. 1. — С. 104–105. 6 Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991. — С. 120. 206 Центральної Ради на Тимчасовий Крайовий Парламент. Також були ухвалені рішення щодо скликання територіальних зборів. Все це повинно було вико- нуватися після доповнення складу Ради представниками національних меншин. Співпраця Центральної Ради з неукраїнськими організаціями віднайшла своє яскраве відображення у тезах ІІ Універсалу Центральної Ради від 16 липня 1917 р., у якому наголошувалося про те, що Генеральний Секретаріат, який було створено 28 червня 1917 р. з метою виконання ним розпорядчих функцій, а також «завідування справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, зе- мельними, хліборобськими, міжнаціональними і іншими в межах України»7 повинен чітко виконувати усі проекти законів, підготовлені Центральною Радою щодо утвердження автономного устрою України. Структура Секретаріату у сфері задоволення прав національних меншин передбачала створення гене- рального секретарства з міжнаціональних справ і трьох товаришів секретарів — з російських, єврейських та польських справ. Черговим кроком у налагодженні життя національних меншин стала участь 11 липня 1917 р. 18 осіб, делегованих різними меншинами, у засіданні роботи Малої Ради, яка, була утворена у квітні 1917 р. Спочатку Мала Рада існувала як виконавчий комітет Центральної Ради, а після створення Генерального Секре- таріату здійснювала підготовчі та законодавчі функції між сесіями Центральної Ради. Вже 30 липня до складу Центральної Ради увійшли представники націо- нальних меншин (202 члени і 52 кандидати)8. ІІІ Універсал Центральної Ради від 7 листопада утвердив вже існуючу позицію влади «твердо охороняти волю національного розвитку всіх народ- ностей на Україні сущих»9. Про певну послідовність у діях Ради щодо про- ведення національної політики вказує такий крок як підвищення статусу віце- секретарів у справах національних меншин до рівня рівноправних Генеральних секретарів. Важливими засадами етнонаціональної політики Центральної Ради дослід- ники вважають ухвалення двох документів: «Закону про утворення єврейських рад і проведення виборів членів цих рад» від 2 грудня 1917 р. та «Закону про національно-персональну автономію» від 9 січня 1918 р. Проголошення 9 січня 1918 р. IV Універсалу Центральної Ради завершило складний шлях до відновлення української національної державності. Зокрема, у ньому зазначалося, що «всі демократичні свободи, проголошені третім Універ- салом, Українська Центральна Рада підтверджує і проголошує: в самостійній Республіці всі нації користуватимуться правом національної та персональної автономії…»10. ———————— 7 Конституційні акти України, 1917–1920. Невідомі конституції України. — К., 1992. — С. 63–64. 8 Там само. — С. 10. 9 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: у двох томах. — К., 1996. — Т. 1. — С. 401. 10 Конституційні акти України, 1917–1920. Невідомі конституції України. — К., 1992. — С. 71. 207 29 квітня 1918 р. був ухвалений «Статут про Українську Народну Респ- убліку» (Конституцію), який став вершиною законотворчої діяльності Цент- ральної Ради. Прийнятий закон гарантував особливі права національним мен- шинам: «Кожна з населяючих Україну націй має право в межах Республіки на національно-персональну автономію, цебто право на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи влади Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця поселення в УНР». На жаль, цей юридичний акт так і не вступив в юридичну силу через складні політичні обставини внутрішнього та зовнішнього характеру, у яких діяла Центральна Рада, які в майбутньому призвели до приходу до влади П. Скоропадського. Центральна Рада започаткувала процес формування української державної етнополітики, представники якої своєю діяльністю заклали високий рівень демо- кратичності та гуманізму законодавчих актів, що були пов’язані з міжетнічною сферою. Весна 1918 р. привнесла масштабні зміни до політичного ладу України — замість Української Народної Республіки була утворена гетьманська держава П. Скоропадського, яка являла собою монархічну модель організації влади. Зважаючи на короткий термін свого існування, Гетьманат не зміг досить чітко визначити засадничі основи своєї внутрішньої політики. Це стосувалося і пи- тання національних меншин. Слід, очевидно, навіть говорити про повне ніве- лювання цієї проблеми. Не випадково, 8 липня 1918 р. голова гетьманського уряду Ф. Лизогуб заявив, що «Закон про національно-персональну автономію», виданий в часи Української Народної Республіки, припиняє свою дію, а націо- нальні міністерства скасовуються через те, що «національні привілеї можуть сприяти тільки розквіту національної боротьби». Але, незважаючи на ці непопулярні кроки, гетьманська держава була по- слідовною у збереженні національної рівноправності громадян, що підтверд- жується створенням російського національного центру, нової єврейської партії, проведення єврейського та польського з’їздів та відновлення роботи чехосло- вацького комітету. Особливе місце у дослідженні національної політики часів Революції займає доба Директорії УНР, яка, прийшовши до влади, намагалась якомога швидше знизити градус протистояння у суспільстві та створити умови для зміни став- лення меншин до нової Української держави. Майже в усіх програмних доку- ментах Директорії прослідковуються яскраві акценти на відродженні позицій УНР доби Центральної Ради. У «Зверненні до російської, єврейської і польської демократії на Україні» в листопаді 1918 р. Директорія підтверджувала віднов- лення дії національно-персональної автономії. У січні 1919 р. було припинено дію закону Гетьманату про скасування національно-персональної автономії11. Незважаючи на ці кроки, влада отримала опозицію з боку російського та поль- ського населення (арешти та розстріли росіян, незрозуміла прив’язка позиції ———————— 11 Гольдеман С. Жидівська національна автономія в Україні. 1917–1920 рр. — Мюнхен, 1967. — С. 96. 208 щодо поляків до покращення ставлення до українців у Польщі зробили свою справу). Єдиними, хто був задоволений національною політикою були євреї. Прийняття закону «Про єврейське громадське самоуправління» створило основу для самостійного національного розвитку єврейської громади України через створення місцевих органів публічно-правової влади. До компетенції цих структур увійшли питання реєстрації актів громадян, юридична допомога та представництво у державних та громадських організаціях12. Наступними кроками до реалізації закону «Про національно-персональну автономію» стало ухвалення 16 лютого 1919 р. «Положення про єврейське самоврядування». За цим документом призначалися вибори до єврейських гро- мадських рад, визначалися розміри фінансування державою друку книг для єврейських шкіл, надавався дозвіл єврейській громаді впроваджували податкову політику тощо. На жаль, етнополітична ситуація в Україні у 1918–1919 рр. залишалася складною (питання, пов’язані з поляками та росіянами, явище антисемітизму тощо). Погроми у Кам'янці та Проскурові змусили владу вдатися до реальних кроків з вирішення цього питання. Задля цього було створено Особливу слідчу комісію з питань розслідування протиєврейських погромів, органам державної влади на місцях наказано вживати заходів для упередження погромів та міні- мізації їх наслідків, проведення агітаційної роботи. Після детального розслі- дування вищезгаданих випадків, надзвичайним військовим судом було винесено декілька смертних вироків13. Зважаючи на впроваджені заходи, влада домоглася зменшення кількості виявів антисемітизму, але остаточно їх загасити не змогла. Окремим вектором у стосунках Директорії УНР з національними меншинам стало питання національних мов. У січні 1919 р. був затверджений закон «Про державну мову в УНР», за яким державною мовою було визначено українську, а представникам різних національностей дозволено використовувати мову своєї меншини. Прийняття подібних правових актів засвідчує про утвердження досить толе- рантної етнонаціональної політики доби Директорії УНР. Навіть незважаючи на надскладний останній період свого існування, Директорія не відійшла від об- раних нею принципів у впровадженні задекларованих принципів внутрішньої політики. По суті, усі розроблені тоді конституційні акти містили у собі статті та норми, що стосувалися проблем національних меншин14. Іншою була національна ситуація на Півдні України. У серпні 1919 р. тут утвердився денікінський режим, основою діяльності якого стало відновлення державного ладу дореволюційної Росії. Ця ідея не оминула й основних засад ———————— 12 Котляр Ю.В. Повстанський рух етнічних меншин Півдня України (1917–1930). — Миколаїв, 2008. — С. 33. 13 Гошуляк А. До питання про національну політику УНР доби Директорії // Наукові записки [Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса]. — К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса, 1999. — Вип. 8. — С. 110. 14 Ейхельман О. Проект Конституції основних державних законів УНР. — К., 1921. — С. 74, 76, 78. 209 національної політики. Політика А. Денікіна у питаннях нацменшин мала від- чутні негативні наслідки — розпочався національний рух тотального неспри- йняття білогвардійського режиму. П. Врангель, який очолив Збройні Сили Півдня Росії, прагнув вплинути на ситуацію, що склалася. Задля цього 25 травня було схвалено «Правила про передачу казенних, державних та приватних земель у власність за формою тих господарів, що обробляють землю»15. Незважаючи на намагання радянської влади вирішити існуючі соціальні та економічні суперечності в країні, у 1917–1920 рр. набуває величезного масштабу повстансько-партизанський рух Півдня України, участь у якому брали пред- ставники національних меншин. Якщо говорити про часи Центральної Ради, то основою причиною невдоволень стало аграрне питання та боротьба за землю. За доби Гетьманату П. Скоропадського поміщики за допомогою німецько-авст- рійських військ почали відновлювати свою власність на землю, відбираючи її у селян та змушуючи останніх відшкодовувати втрати, яких зазнали поміщики під час революції. Повстанський рух проти більшовиків був ознаменований прора- хунками останніх у багатьох економічних питаннях. Аграрні суперечки, неви- рішені релігійні питання, примусова мобілізація до Червоної армії — все це викликало масові протести широких верств населення. Антибільшовицькі пов- стання спалахнули на територіях сучасних Миколаївської, Херсонської, Запо- різької та частини Одеських областей. Не обійшов повстанський рух й денікінський режим, який став досить різнобарвним за своїм соціальним і національним складом. Загалом відбулося 321 антиденікінське повстання16. Гуляйпільська республіка Нестора Махна як центр потужного і строкатого на національним складом учасників селянського повстанського руху приваб- лювала до своїх лав і місцевих мешканців болгар, які поряд із українцями, греками, німцями та навіть євреями брали активну участь у махновських загонах. Болгари Таврії, яких на той час було близько 40 тис. осіб, на 1918 р. заселяли у Приазов’ї 30 колоній, розміщених між річками Бердою та Мо- лочною17. Контроль над цими територіями давав стратегічне право виходу до Азовського моря. Але, в той же час, саме тут існувала можливість проникнення денікінців та врангелівців (такі наступи вже були проведені у червні 1919 та квітні–червні 1920 рр.). Махновська верхівка розуміла усю важливість під- тримки болгарського населення, ставлення яких на початкових етапах було досить неоднозначним. Після ознайомлення з махновськими пропозиціями щодо майбутньої реор- ганізації суспільного ладу між болгарськими представниками та особисто Нес- тором Махно були проведені ряд переговорів. Пропозиції сторін дещо різни- лися, але суттєвих суперечок не виникло. Болгарське населення отримувало ———————— 15 Цветков В.Ж. Аграрное законодательство правительства Юга России в 1920 г. // Крестьянство и власти в России. — Ростов-на-Дону, 1994. — С. 22–23. 16 Котляр Ю.В. Повстанський рух етнічних меншин Півдня України (1917–1930). — Миколаїв, 2008. — С. 50. 17 Народи Північного Приазов’я (етнічний склад та особливості побутової куль- тури). — Запоріжжя, 1997. — С. 21. 210 право автономії в махновській республіці, центром якої повинно було стати м. Бердянськ. В болгарських селах запроваджувалося самоврядування, основане на старих управлінських кадрах старост та писарів, були створені загони самоохорони для виконання міліцейських функцій. Під протекторатом Махна болгарські території Приазов’я перебували до літа 1919 р. За цей час були створені збройні загони в селах Палаузові, Діанові, Троянах, Ботєвому і Софіївці18. Не зважаючи на існуюче сприйняття політики махновців існувала величезна лакуна у їх стосунках з болгарськими поселен- цями. Першою причиною стало те, що болгарські селяни стали жертвою викрив- лених уявлень про «махновщину» як явище загалом. Активним противником махновського руху став відомий на той час болгарський літератор Мішо Хад- жійськи. Другою — відсутність широкомасштабної торгівлі на підконтрольній махновцями території (через своєрідне ставлення анархістів до торгівлі та через повну ізоляцію території від зовнішнього світу). Раніше торгівля сільськогос- подарською продукцією та вином приносила болгарам величезні прибутки. Третьою причиною стало неоднозначне ставлення до болгар приазовського українського селянства через конкуренцію на місцевому ринку. 15 березня 1919 р. махновські загони зайняли м. Бердянськ, а вже у червні почався їх відступ під натиском збройних сил Півдня Росії генерала А. Денікіна. Одним із керманичів загону махновців був Г.З. Голик, а його помічником став С.І. Кара. Обидва вони були болгарами за національністю. У 1919–1920 рр. махновцями було здійснено ще кілька спроб у захопленні території Приазов’я, які виявилися невдалими. Жовтень–листопад 1920 р. озна- менувався боями з регулярними частинами Червоної армії. Ворогуючі сторони, намагаючись винищити все на своєму шляху, тим самим повністю зруйнували господарства болгарських поселенців — були розорені угіддя, пасовища, зруй- новані транспортні засоби. Все це завдало непоправного удару по колись квітучих болгарських колоніях. На початку грудня 1920 р. після поразки від Червоної армії у бою під Преславом, що був центром Таврійської Болгарії, махновці вимушені були залишити болгарські райони. Шляхом через Катеринославщину вони пройшли на північ і назад вже не поверталися. Втім, взаємини між болгарами та повстанськими загонами складалися не лише на засадах взаємодопомоги та спільності інтересів. Частина загонів, які не контролювалися в окремі періоди селянської війни Н. Махно не минали мож- ливості поживитися за рахунок «заможних» болгар. Грабіжницькі набіги мах- новських загонів були руйнівним фактором історії болгарських поселенців Приазов’я впродовж 1918–1921 рр. Протягом усієї громадянської війни колонії зазнавали безперервних розбійницьких нападів. Особливо страждали поселення ———————— 18 Чоп В.М. Стосунки махновських повстанців з болгарськими колоністами При- азов’я (1919–1921 рр.) // Наукові записки [Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса]. — К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса, 1999. — Вип. 11. — С. 175. 211 сс. Ботєве, Інзове та Коларове. У 1921 р. махновцями було вбито 24 болгарських чоловіків із с. Інзове. Болгарське населення не стояло осторонь антибільшовицьких виступів, а підтримувало їх. Болгари-колоністи виступали об’єднаними силами з німець- кими поселенцями Півдня України через свою схожість у соціальному та май- новому статусах. Основними центрами повстань болгарського населення 1917– 1918 рр. стали Северинівська Краснянської волості, Буялик та Благоєве Іванів- ського району Одещини19. У серпні 1919 р. повстанський рух перемістився на територію Миколаївської області та охопив ряд поселень увздовж Південного Бугу. Болгари-колоністи знову приєднались до боротьби німецьких повстанців. Центром виступів стали колонії Тернівка та Поповка20. Боротьба проти біль- шовиків згодом переросла тут у виступи проти денікінців, які були жорстоко придушені каральними загонами21. Загалом, можна стверджувати, що виступи представників громад націо- нальних меншин стали важливою складовою повстанського руху Півдня Украї- ни. Протистояння армій П. Врангеля, А. Денікіна, Нестора Махна та інші ло- кальні конфлікти на цих територіях перетворили болгарські поселення на театр воєнних дій та ідеологічного протистояння. Відсутність у болгарському сере- довищі власних усвідомлених прагнень та еліти, що могла відстоювати їх на ментальному та політичному рівні, відіграла фатальну роль в історії громади. Болгарські поселенці, прагнучи до вирішення своїх поточних економічних та соціальних проблем примикали до різних сторін-учасників революційної бо- ротьби. Але, різновекторність цих суперечностей та відсутність єдиного центру на півдні України призвела до повного нівелювання інтересів національних груп загалом, та болгарського населення зокрема. NATIONAL QUESTION IN UKRAINE IN 1917–1921 YEARS Julia Grishchenko (graduate student of the Department of History of Ukraine (1920–1930s) of Institute of History of Ukraine, gonzzales@ukr.net) In the article the basic directions of the national policy during the Central Rada, the Hetmanate Skoropadsky and Directory analyzed legislative initiative power in relation to national minorities. It is also characterized by the Bulgarian factor in civil conflict of the South of Ukraine. Keywords: Bulgarian National Minorities, national policy, the Central Rada, Hetmanate Skoropadskiy, Directory, the civil war in the south of Ukraine. ———————— 19 Котляр Ю.В. Повстанський рух етнічних меншин Півдня України (1917–1930). — Миколаїв, 2008. — С. 102. 20 Кин Д. Повстанческое движение против деникинщины на Украине // Летопись революции. — 1926. — №3–4 (18–19). — С. 73. 21 Коган С., Межберг Н. Повстання куркулів у німецьких колоніях на Одещині (1919) // Літопис революції. — 1929. — № 2. — С. 18.

Національне питання в Україні у 1917–1921 роках

Репозитарії

Схожі ресурси