Постать Сергія Єфремова на сторінках журналу «Український історик»: студії та документи
У статті розглядаються наукові розвідки й археографічні публікації (листи, спогади, щоденники) що з’явилися на сторінках журналу «Український історик» в 1973–2007 рр. та були присвячені видатному вченому й публіцисту Сергію Олександровичу Єфремову (1876–1939). Автори доводять, що ці різножанрові м...
Збережено в:
| Дата: | 2016 |
|---|---|
| Автори: | , |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2016
|
| Назва видання: | Історіографічні дослідження в Україні |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/104855 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Постать Сергія Єфремова на сторінках журналу «Український історик»: студії та документи / С. Іваницька, Т. Єрмашов // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 26. — С. 161-181. — Бібліогр.: 62 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-104855 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1048552019-09-22T11:11:31Z Постать Сергія Єфремова на сторінках журналу «Український історик»: студії та документи Іваницька, С. Єрмашов, Т. Біоісторіографія У статті розглядаються наукові розвідки й археографічні публікації (листи, спогади, щоденники) що з’явилися на сторінках журналу «Український історик» в 1973–2007 рр. та були присвячені видатному вченому й публіцисту Сергію Олександровичу Єфремову (1876–1939). Автори доводять, що ці різножанрові матеріали нині є важливим джерелознавчим та історіографічним ресурсом єфремознавства. The article considers archeografic publication (letters, memoirs, diaries) and scientific research which have appeared the pages of «Ukrainskyi іstoryk» («Ukrainian historian») in 1973-2007 and dedicated to outstanding scientist and publicist Sergii Yefremov. The authors prove that a different genres of source and materials are an important documentary and valuable historiographical resource for studying life and creativity of S. Yefremov. 2016 Article Постать Сергія Єфремова на сторінках журналу «Український історик»: студії та документи / С. Іваницька, Т. Єрмашов // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 26. — С. 161-181. — Бібліогр.: 62 назв. — укр. 2415-8003 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/104855 329.12:323.39(477)»20» uk Історіографічні дослідження в Україні Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Біоісторіографія Біоісторіографія |
| spellingShingle |
Біоісторіографія Біоісторіографія Іваницька, С. Єрмашов, Т. Постать Сергія Єфремова на сторінках журналу «Український історик»: студії та документи Історіографічні дослідження в Україні |
| description |
У статті розглядаються наукові розвідки й археографічні
публікації (листи, спогади, щоденники) що з’явилися на сторінках журналу «Український історик» в 1973–2007 рр. та були
присвячені видатному вченому й публіцисту Сергію Олександровичу Єфремову (1876–1939). Автори доводять, що ці різножанрові матеріали нині є важливим джерелознавчим та історіографічним ресурсом єфремознавства. |
| format |
Article |
| author |
Іваницька, С. Єрмашов, Т. |
| author_facet |
Іваницька, С. Єрмашов, Т. |
| author_sort |
Іваницька, С. |
| title |
Постать Сергія Єфремова на сторінках журналу «Український історик»: студії та документи |
| title_short |
Постать Сергія Єфремова на сторінках журналу «Український історик»: студії та документи |
| title_full |
Постать Сергія Єфремова на сторінках журналу «Український історик»: студії та документи |
| title_fullStr |
Постать Сергія Єфремова на сторінках журналу «Український історик»: студії та документи |
| title_full_unstemmed |
Постать Сергія Єфремова на сторінках журналу «Український історик»: студії та документи |
| title_sort |
постать сергія єфремова на сторінках журналу «український історик»: студії та документи |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2016 |
| topic_facet |
Біоісторіографія |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/104855 |
| citation_txt |
Постать Сергія Єфремова на сторінках журналу «Український історик»: студії та документи / С. Іваницька, Т. Єрмашов // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 26. — С. 161-181. — Бібліогр.: 62 назв. — укр. |
| series |
Історіографічні дослідження в Україні |
| work_keys_str_mv |
AT ívanicʹkas postatʹsergíâêfremovanastorínkahžurnaluukraínsʹkijístorikstudíítadokumenti AT êrmašovt postatʹsergíâêfremovanastorínkahžurnaluukraínsʹkijístorikstudíítadokumenti |
| first_indexed |
2025-07-07T15:58:26Z |
| last_indexed |
2025-07-07T15:58:26Z |
| _version_ |
1837004391142391808 |
| fulltext |
161
УДК 329.12:323.39(477)»20»
Світлана Іваницька,
Тарас Єрмашов*
ПОСТАТЬ СЕРГІЯ ЄФРЕМОВА
НА СТОРІНКАХ ЖУРНАЛУ
«УКРАЇНСЬКИЙ ІСТОРИК»:
СТУДІЇ ТА ДОКУМЕНТИ
1
В статті розглядаються наукові розвідки й археографічні
публікації (листи, спогади, щоденники) що з’явилися на сторін-
ках журналу «Український історик» в 1973–2007 рр. та були
присвячені видатному вченому й публіцисту Сергію Олександ-
ровичу Єфремову (1876–1939). Автори доводять, що ці різно-
жанрові матеріали нині є важливим джерелознавчим та істо-
ріографічним ресурсом єфремознавства.
Ключові слова: Сергій Єфремов, Михайло Грушевський,
«Український історик», епістолярій, публіцистика.
Тривалий час, починаючи з 1963 р. – моменту заснування, й
до початку трансформаційних процесів у вітчизняних дослід-
ницьких практиках 1990-х рр., часопис «Український історик»
був поодиноким періодичним фаховим виданням історичної
науки в діаспорі, започаткованим із ініціативи професора Любо-
мира Винара та за підтримки «Українського історичного това-
риства». Підсумовуючи багаторічний досвід існування журналу,
Л. Винар відзначав, що «в українській історіографії на Заході
«… “Український історик” відіграв вийняткову, а навіть пере-
————————
* Іваницька Світлана Григорівна – кандидат історичних наук, до-
цент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Запорізького інсти-
туту економіки та інформаційних технологій.
Єрмашов Тарас Васильович – пошукувач Інституту української
археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ.
162
ломову ролю, якщо ідеться про розвиток української історичної
науки й допоміжних історичних наук поза межами України», а
тому його «треба уважати … за єдиний журнал української
національної історіографії, який уже протягом довшого часу
репрезентує і розбудовує українську історіографію на Заході»2.
Поряд із традиційною тематикою (методологія, історичні дже-
рела, україніка, історія мови, літературознавство, мазепіяна,
шевченкознавство, воєнна історіографія, українська еміграція,
Друга Світова війна, джерела до історії церкви, 1000-ліття хре-
щення України, українське шкільництво, історія української
преси, історія студентства, рецензійні статті), суттєве місце на
сторінках часопису зазвичай приділялося постатям із середо-
вища інтелектуальної й політичної еліти. Звичайно, найповніше
були висвітлені життя й творчість Михайла Сергійовича Гру-
шевського (розділ «Грушевськіяна»). Але подекуди з’являлися й
новаторські студії та цінні документальні публікації, присвячені
видатному публіцисту, літературному критику, історику укра-
їнського письменства, громадсько-політичному діячеві доби
модерного націєтворення Сергію Олександровичу Єфремову
(1876–1939). В професійній сфері це був відзначений само-
бутнім і неповторним талантом журналіст, літературний критик,
літературо- та мовознавець, редактор, видавець, в політиці –
прихильник свободи нації й свободи особистості, поступу й
еволюції. В практично-організаційній площині С.О. Єфремов
виявив себе як фундатор Української демократично-радикальної
партії (УДРП, 1905 р.), 1908 р. перетвореної на Товариство
українських поступовців (ТУП), яке згодом реорганізувалося у
червні 1917 р. в Українську партію соціалістів-федералістів
(УПСФ). В науково-дослідницькій ділянці С.О. Єфремов – з
1919 р. академік Української академії наук (УАН), віце-пре-
зидент Всеукраїнської академії наук (ВУАН, 1923–1928), керів-
ник її історико-філологічного відділення, в 1923–1929 рр. –
очільник Постійної комісії для складання біографічного слов-
ника. Його праця «Історія українського письменства» (1-е вид. –
1911 р., 2-е – 1912 р., 3-е – 1917 р. у Києві, четверте, змінене та
доповнене – 1919–1924 рр., у Вецлярі) – класика національного
літературознавства.
163
Зважаючи на інтерес українського суспільства, котрий по-
стійно підвищується, до постаті й творчості Сергія Єфремова3,
вважаємо за потрібне систематизувати, проаналізувати й уза-
гальнити історіографічний доробок «Українського історика»
(далі – «УІ». – С.І., Т.Є.) в ділянці єфремознавства – між-
дисциплінарного й комплексного за своєю суттю напрямку гу-
манітарних студій. Проаналізуємо передусім шість найбільш
важливих публікацій, оприлюднених на шпальтах журналу з
1973 по 1996 рр. По-перше, це листи С.О. Єфремова до
Є.X. Чикаленка, які свого часу розпочав готувати до друку
В.В. Міяковський, а завершив Марко Антонович4. В 1973–1974
рр. у рубриці «Архівні матеріяли» він оприлюднив єфремов-
ський епістолярій. Листи зберігалися у фонді громадсько-
політичного діяча, видавця, мецената Є.Х. Чикаленка (архів
ім. Д. Антоновича УВАН у Нью-Йорку), куди їх передав з
Німеччини професор П. Феденко, отримавши ці папери від Ган-
ни Євгенівни Чикаленко-Келлер (1884–1964). Архів, що потра-
пив до Нью-Йорка на початку 1960-х рр., був упорядкований
В. В. Міяковським, який зробив з листів копії, підготував ар-
хеографічний опис, подав деякі коментарі. На момент публікації
листів (розквіт брежнєвської доби «торжества пролетарського
інтернаціоналізму» та боротьби з «буржуазним націоналізмом»)
в Радянській Україні у межах офіційної історіографії неможливо
було неупереджено та документовано вивчати цей період.
Архіви української еміграції були недоступні для науковців з
материкової України. Друкований творчий доробок Єфремова
як «ворога народу» було надійно заховано в спецсховищах біб-
ліотек. Але «УІ» можна було там все ж таки надибати та
ознайомитися з його текстами.
Листування охоплює період від 23 травня 1922 р. до 26 лю-
того 1928 р. Епістоли С.О. Єфремова відбивають надзвичайно
важливий, переломний період у його житті: сприйняття публі-
цистом і критиком реалій радянської влади, оцінки тоталітар-
ного режиму доби «воєнного комунізму» та НЕПу, перебіг укра-
їнізації, реакцію на репресивні заходи влади, наміри Сергія
Олександровича емігрувати, рефлексії щодо «Спогадів (1861–
1907)» Євгена Чикаленка, інтенсивну й самовіддану працю у
164
ВУАН... Зміст листів Єфремова, у співставленні зі спогадами
автора (які на той час також були в рукописах), а також його
однодумців по праці у політичних та культурних інституціях
українства 1900-х рр. (Є.Х. Чикаленка, О.Г. Лотоцького, В.М. Ле-
онтовича, Д.І. Дорошенка), дозволяє повноцінно реконструюва-
ти організаційний етап українського модерного націєтворення.
Вони містять унікальний просопографічний матеріал, подають
маловідомі штрихи про буття С. О. Єфремова у добу україні-
зації, свідчать про його життєві й творчі плани. Значну цінність
мають примітки, власноручно зроблені Міяковським, що був
знайомий з Єфремовим по праці в ВУАН. Не менш важливими є
коментарі упорядника епістолярію М.Д. Антоновича. Дослід-
ники ХХІ ст. мають бути вдячні за подані цими визначними
діаспорянами зернини дорогоцінної інформації.
Звірені з автографами й ретельно прокоментовані І.М. Ста-
ровойтенко (Інститут української археографії та джерелознав-
ства ім. М.С. Грушевського), ці листи були відтворені у виданні
«Євген Чикаленко, Сергій Єфремов. Листування, 1903–1928 ро-
ки» (К.: Темпора, 2010)5. В розлогих примітках дослідниці
(відомого епістолографа і текстолога), які, безперечно, станов-
лять самостійний науковий інтерес, були використані матеріали
українських архівосховищ (Інституту рукопису НБУВ НАНУ,
Інституту архівознавства НБУВ НАНУ та ін.), мемуари, щоден-
ники (передусім двох кореспондентів – Чикаленка та Єфре-
мова), нарешті, сучасна фахова література з проблем громад-
сько-політичного життя України. Це посприяло розгляду листів
Єфремова в новому, збагаченому маловідомими фактами й ін-
терпретаціями, історико-літературному контексті.
Поява двох наступних матеріалів припадає на важливу дату –
100-річний ювілей з дня народження С.О. Єфремова. У розвідці
Марка Антоновича «До взаємин М.С. Грушевського з С.О. Єф-
ремовим» змальована історія стосунків цих двох видатних ін-
телектуалів й лідерів українського руху, простежено перед-
умови й причини зародження, критичні фази й далекосяжні
наслідки конфлікту, що розгортався між ними впродовж 1906–
1924 рр. «Ворожнеча ця перетривала смерть Грінченка, ви-
звольні змагання і загострювалася ще й політичними розход-
165
женнями, а зокрема поверненням Грушевського в 1924 році на
Україну»6. В подальшому проблема, сформульована М.Д. Анто-
новичем, була детально досліджена в працях нової генерації
істориків (передусім в роботах І.Б. Гирича й Р.В. Пирога).
Великий інтерес для єфремознавців становить мемуарний
нарис Лева Устимовича (Юстимовича) Биковського «Мої зуст-
річі з Сергієм Єфремовим (Жмут спогадів)»7. Л.У. Биковський
(10 (23) квітня 1895, Вільховець – 11 січня 1992, Денвер) –
український бібліограф, книго- та бібліотекознавець, історик,
журналіст, мемуарист, творчу спадщину якого складають понад
450 наукових праць8. Впродовж свого життя він намагався
нотувати відомості про зустрічі з видатними представниками
української та іноземної науки, що мали вплив на його світогляд
і діяльність. До цієї плеяди «значущих інших» належав й Сергій
Олександрович Єфремов, «відданий патріот і організатор укра-
їнської науки». За словами мемуариста, «зустрічі з цією скром-
ною, привітною та розсудливою особою були в мене безпосе-
редніми (тобто особистими) й посередніми (через твори, обста-
вини та події). Ці часткові згадки про «зустрічі» з С. Єфремовим
обіймають майже півстолітній проміжок часу, від 1911 до
1961 pp. Вони були коротшими й довшими, іноді частіше чи
рідше, але завжди залишали по собі добре враження та тривалі,
будуючі наслідки»9. Як твердить Биковський, перша зустріч з
С.О. Єфремовим відбулася ще за часів навчання автора в 1905–
1912 pp. у Звенигородській Комерційній школі на Київщині.
«Впродовж цього часу український вплив на багатьох учнів, і
мене у тому числі, мав наш вчитель письменства...»10. Саме
завдяки книгозбірні свого педагогічного наставника Биковський
ознайомився з творами М.С. Грушевського («Ілюстрована Істо-
рія України», 1911 р.) та С.О. Єфремова («Історія українського
письменства», 1911 p.), що «мали великий освідомляючий вплив
на молодь у той час». Особливо відзначає він вагу єфремов-
ського твору в процесах соціалізації й національної самоіден-
тифікації покоління 1910-х рр.11. Восени 1912 р. Л. Биковський
виїхав на вищі студії в Політехнічному Інституті в Петербург:
«... під впливом цих двох «євангелій» українства, а особливо
«Історії українського письменства» С. Єфремова, я відразу увій-
166
шов у життя української колонії в Петербурзі, нав’язав зносини,
поза студентським середовищем, з багатьма тодішніми видат-
ними українськими діячами, став серед них “своєю люди-
ною”»12. Коли юнак від’їздив на початку літа 1913 р. на вакації
на Звенигородщину, діячі Петербурзької громади передали че-
рез нього довірочний лист С.О. Єфремову у Київ, якого не
хотіли, з цензурних причин, пересилати поштою. Студент «охо-
че погодився на це доручення, пишався ним, тішився з нагоди
особисто пізнати автора «Історії українського письменства», яку
перед тим вже був придбав в Українській книгарні (Базарі) на
власність і зачитувався нею. По 36 годинах їзди поспішним
поїздом я опинився з північного, похмурого Петербургу в пів-
денному, соняшному Київі. ... На цей раз, учетверте, вже
самостійно, я відвідував це винятково гарне й приємне мені
місто. ... Довідався докладнішу адресу С. Єфремова й поніс
йому листа від петербурзьких українців. Він мешкав недалеко, в
тій же околиці, не пам’ятаю вже при якій вулиці, в невеличкому
старому двоповерховому дерев’яному домі. Хтось з жіноцтва, з
родини Єфремових, відчинив мені двері»13. Биковський залишив
цінний опис кабінету та бібліотеки Єфремова, на який поси-
лаються нині в своїх працях сучасні дослідники. «Чекаючи на
С. Єфремова, я розглядався довкола, – пише автор. – Кімната
була устаткована кількома простими меблями. Під вікном малий
столик і якась квітка. Але особливу увагу мою притягла книго-
збірня, розташована в кімнаті. Неглибокі полиці обснували всі її
стіни від долівки по стелю. Вони були вщерть виповнені
книжками й брошурами, здебільшого малого розміру й пере-
важно без оправ»14. Мемуарист подає й опис зовнішності самого
господаря: «Я його відразу впізнав зі світлин, що прикрашали
його публікації: середнього росту, літ під сорок, з приємним,
дещо ширшим обличчям і вусами, просто вдягнений». Показово,
що Биковський після першої зустрічі «був під враженням не так
самого С. Єфремова, як його засібної книгозбірні. Я мав її все в
своїх очах, дивувався, як вона, така цінність, може міститися у
тому старенькому, дерев’яному, висохлому домі, непевному з
боку кожночасної пожежі? Ця думка муляла мене довший
час»15. Друга зустріч відбулася 1918 р., коли у січні автор
167
споминів повернувся під час Першої Світової війни з російсько-
турецького фронту у Київ та почав працювати в видавничому
товаристві «Друкаръ» (секретар, згодом організатор філій, а
потім завідувач продажем книг, центральною книжковою комо-
рою й книгарнями у Києві, Ніжині та Житомирі). «Наслідком
того нав’язав зносини з багатьма діячами в царинах української
науки, культури й мистецтва. Усе це відбувалося у той час в
калейдоскопічному темпі. Але з деякими з них все ж таки мав
ближчі й більш тривалі взаємовідносини службового й това-
риського характеру. «Друкар» гуртував навколо себе переважно
дві групи українських діячів: петербурзьку, звідкіля її перенесли
у Київ (П. Балицький, Гр. Голоскевич, В. Міяковський, П. Зай-
цев та інших) і київську, місцеву (К. Широцький, В. Модзалев-
ський, Ю. Нарбут, С. Русова, М. Біляшевський, В. Кордт, Гнат
Житецький, С. Єфремов та інші). Всі вони вчащали до «Дру-
каря» на різні наради, засідання як видавці, автори, набували
публікації, перепродували свої тощо. Згодом «Друкар» почав
видавати, під ред. П. Зайцева, часопис «Наше минуле» (1918–
1919), в якому й С. Єфремов містив і свої причинки. При того
роду нагодах впродовж 1918 року мені доводилось чимало разів
зустрічався з ним. Він впізнав мене, але поза короткими рече-
вими розмовами годі було нав’язати ближчий зв’язок через брак
часу та різні інші причини» 16. Щодо «Короткої історії укра-
їнського письменства» Єфремова, яка вийшла друком саме у
1918 р., Биковський пише, що він з комерційною метою набував
її у значній кількості для «Друкаря», але все ж таки «більшого
враження, після видання з 1911-го року», вона на нього не
справила»17. Від січня 1919 р. Л. Биковський перейшов на працю
в Національну бібліотеку Української Держави (перейменовану
згодом у Всенародну бібліотеку України) при Українській Ака-
демії наук у Києві. Серед членів Комітету, що керував бібліо-
текою, був і академік С. О. Єфремов. Від того часу, впродовж
1919–1921 pp., Биковський багато разів службово зустрічався з
С. Єфремовим, як «начальником». У споминах він свідчить, що
Єфремов «... був одним з тих, що постійно опікувались
Нац[іональною] Б[ібліоте]кою. Він увесь час приносив і дарував
Б[ібліоте]ці окремо й пачками різні публікації та інші цінні
168
матеріяли. Першу книжку, що її урочисто було записано в
інвентар Нац[іональної] Б[ібліоте]ки, подарував С. Єфремов. То
був «Кобзар» Т. Шевченка, з дарчим надписом академіка С. Єф-
ремова. Поза тим він посередничав у набуванні Нац[іональною]
Б[ібліоте]кою книгозборів від родин колишніх членів «Київської
Старої Громади», якої він сам був членом, та від інших укра-
їнських діячів у Києві. ... Єфремов раз-у-раз відвідував
Нац[іональну] Б[ібліоте]ку й давав вказівки в справах її комп-
лектування, різні поради у її веденні та каталогізуванні книжок
тощо»18. Востаннє Биковський бачив С.О. Єфремова в Києві на
Першому Всеукраїнському Православному Церковному соборі,
що відбувся 14–30 жовтня 1921 р. та проголосив створення
УАПЦ19. Брали участь у цій важливій події громадського життя
також А.Ю. Кримський, П.Я. Стебницький та інші діячі укра-
їнської науки й культури.
Перебуваючи в еміграції, Л. Биковський впродовж 1928–
1944 pp. працював у Варшавській Публічній бібліотеці. Керу-
ючи в ній Відділом закупів нових видань, подбав про те,
щоб для українознавчої збірки бібліотеки надійшло найновіше
видання «Історії українського письменства» С.О. Єфремова. В
Нью-Йорку в 1948–1954 рр. автор неодноразово бував у міс-
цевих українських книгарнях. Одного разу в книгарні «Сурма»
він натрапив на двотомне видання «Історії українського пись-
менства» С. Єфремова 1924 р. (видавець – Я. Оренштайн) та
негайно його придбав. «Воно було мені цінне не тільки своїм
змістом, але й згадками про колишнього мого опікуна за київ-
ських часів»20, – коментує цей факт у своїх нотатках мемуарист.
Остання сюжетна лінія твору стосується згадок автора про
бесіду з професором, д-ром Марією Овчаренко на конференції
УВАН у США восени 1954 р. після обговорення її доповіді
«Сергій Єфремов як шевченкознавець». В приватній розмові
виникло питання щодо постаті С.О. Єфремова як політика,
зокрема про його діяльність у зв’язку з арештом у справі СВУ
1929 p. «Я відповів, що про громадсько-політичну діяльність
С. Єфремова замолоду знаю з відповідної літератури про нього.
Але згодом, після зміни політичних обставин в Україні та після
обрання його від січня 1919 року академіком ВУАН у в віці
169
коло 43 літ, С. Єфремов, за моїх часів, по своїй вдачі тоді,
наставленню й заінтересуванням зовсім на політика не нада-
вався і ним не був. Вся його діяльність, за моїми спостере-
женнями, мала тоді тільки науковий та науково-організаційний
характер»21, – пише мемуарист. Ця думка підтвердилася зараз
опублікованими 1997 р. щоденниковими записами С. Єфремова
1920-х рр. Він, хоч і не декларував публічно свого антибіль-
шовизму та антикомунізму, все ж виразно дистанціювався від
партійно-бюрократичних можновладців та співпраці з ними.
І цей критицизм сповна виплескувався на сторінки його потаєм-
ного діаріуша... В 1905–1920 рр. політика цікавила Єфремова
лише в креативному сенсі, як один із дієвих інструментів
реалізації «проектів майбутнього», а не в сенсі боротьби за
владу заради самої влади чи з метою задоволення власних
лідерських амбіцій або стягання матеріальних статків. З початку
1920-х рр. в умовах комуністичного режиму й відсутності
свободи слова про реальну й вільну від офіційної марксистсько-
ленінської ідеології політичну діяльність годі було й думати –
так що в даному випадку враження Биковського щодо демон-
стративного аполітизму й апартійності Єфремова у радянську
добу можна вважати достовірними.
Завершується спогад Биковського описом величезної пожежі
в бібліотеці АН УРСР («Державна Публічна Бібліотека Академії
Наук УССР», як її в тексті іменує Биковський), що відбулася
2 травня 1964 р. Тоді загинула значна частина цінної книгозбірні
Єфремова: «Від пожежі й води під час «рятування» Бібліотеки
навмисне був знищений переважно її УКРАЇНСЬКИЙ ВІДДІЛ з
його архівними та унікальними книжними збірками, опрацьо-
ваними й неопрацьованими. Серед тих цінних збірок була й
книгозбірня та архіви академіка С. Єфремова. Доля її відтоді
нам невідома»22.
Слід також відзначити насичену влучними спостереженнями
й міркуваннями й надруковану в 1980 р. на сторінках «УІ»
розвідку патріарха українського літературознавства Юрія Бойка
(Блохина) «Тарас Шевченко в насвітленні Сергія Єфремова»23.
Ця праця безумовно поглиблює розсліди автора в царині вив-
чення літературно-критичної спадщини академіка24. Більшість
170
тез, сформульованих Ю. Бойком щодо змісту та спрямованості
шевченкознавчих студій С.О. Єфремова, не втратили наукової
цінності й дотепер. Оригінальною є методологічна оцінка Ю. Бой-
ком шевченкознавчого доробку Єфремова. Так, процитувавши
відому єфремовську фразу, що «важко з Шевченком розлу-
чатись, раз почавши про нього говорити», науковець відзначає,
що Єфремов не розлучався з великим поетом протягом усього
свого творчого життя: «Шевченко так глибоко ввійшов у
свідомість Сергія Олександровича, що став невід’ємною част-
кою, інтимною складовою частиною його «я». Пишучи про
нашого Кобзаря, дослідник завжди захоплювався, палахкотів
надхненням і спромагався проникнути в святая святих душі
поетової, збагнути головні психологічні спонуки, які керували
Шевченком у житті і в творчості. Єфремов перший розкрив для
українства велич Шевченка на повний зріст... Дореволюційні
писання Єфремова на шевченківські теми слід було б назвати
«боротьбою за Шевченка». Це справді боротьба проти пере-
кручень літературної спадщини великого поета, проти плюгав-
лення його постаті представниками чорної реакції всіх ґа-
тунків»25. Ю. Бойко слушно звертає увагу на «міцний поле-
мічний талант» Єфремова та на той факт, що Єфремов, хоча й
«не вважав за доцільне поборювати культ Шевченка, але хотів
надати цьому культові глибшого змісту і в статті «Живе слово»
(1911 р.) виставляв бажане за дійсне...»26. «Апостол правди» –
акцентує Бойко єфремовське узагальнююче визначення Тараса
Шевченка27. Головне завдання Єфремова в осягненні доробку
Кобзаря до 1917 р., це, на думку дослідника, – «встановлення, на
основі даних біографії, творчости й історичного тла духовної
фізіономії Шевченка...»28. Марксистський постулат класовості
Єфремову «зовсім чужий»29, але увага до соціальної природи
творчості Шевченка, розуміння ролі його поезії у боротьбі з
кріпацтвом є у Єфремова надзвичайно глибокою. Ю. Бойко
проникливо писав про те, що Єфремов бачив «саме в уні-
версальній етичній поставі, далекій від класової моралі, послі-
довний зв’язок між Шевченковим антикріпосництвом і політич-
ним радикалізмом...»30. Як твердив дослідник, «Єфремов немов
би закликає своїх сучасників до гідности, до принциповості
і безстрашности в поставі супроти ворога. Ці слова могли
171
хвилювати громадянство незадовго до вибуху національної
революції, але вони не менш актуально звучать і сьогодні, коли
досвід наших шестидесятників на Україні завершується, з од-
ного боку, готовністю витримати Голготу, а з другого, – впасти
в обивательщину або й у зраду...»31. Зауважимо, що це спо-
стереження літературознавця щодо морально-етичної спрямова-
ності єфремовської спадщини є значущим й для сучасного
українського соціуму. Так само, як і помічені вченим паралелі
між єфремовським розумінням Шевченка та тлумаченням спад-
щини Кобзаря українськими інакомислячими радянсько-бреж-
нєвської доби: «Наші дисиденти попросту власним зусиллям
дійшли точнісінько до тих-таки висновків про Шевченка, до
яких дійшов Єфремов, і моральну Шевченкову поставу при-
йняли за свою»32. Вірогідно, специфіка українського буття по-
лягає в тому, що, порівняно зі «старими» європейськими наці-
ями, у нас немає непрохідної межі між минулим і сьогоденням;
апелюючи до досвіду й образів минулих епох, ми фактично
конструюємо своє майбутнє. Відтак власний досвід С. Єфремова
у пізнанні творчості Т. Шевченка та інтерпретації цього досвіду
такими визначними літературознавцями, як Юрій Бойко-Бло-
хин, не втрачають своєї актуальності навіть через десятиріччя.
Ю. Бойко подає також власну періодизацію шевченкознавчих
студій С. Єфремова, підкресливши, що революція 1917 р. була
для нього «початком нового етапу його шевченкознавчої праці».
Після прийняття Єфремова в дійсні члени ВУАН розпочи-
нається новий, «академічний» етап його студій. «Розвідки Єфре-
мова, які припадають на період його діяльності в Академії,
носять наскрізь науковий характер, хоч і не бракує їм чуттєвого
захоплення, з яким Єфремов завжди підходив до Шевченка»33. В
підсумку Ю. Бойко наголосив, що Єфремов «став жертвою
терору саме тоді, коли він на повну міру розгортав свою шев-
ченкознавчу міць»34 та підкреслив важливість інтеграції єфре-
мовської спадщини в культурну свідомість українства, заува-
живши, що «наше завдання є ясне – відгорнути зі спадщини
Єфремова порох забуття й привернути наново його вклад у
вічну скарбницю української культури»35.
До 120-річчя з дня народження академіка на сторінках «УІ»
вперше в українському перекладі Олександра Рибалки з’явилася
172
стаття С. Єфремова «На страже национального достоинства: к
характеристике публицистической деятельности проф. М.С. Гру-
шевского»36. Ця праця була вперше 1916 р. надрукована в № 12
часопису «Украинская жизнь» (Москва) до 50-річчя М.С. Гру-
шевського, який тоді, у часи Першої Світової війни, за зви-
нуваченням у «мазепинстві» та «шпигунстві» на користь
Австро-Угорщини перебував на засланні (Симбірськ, Казань,
Москва). Стаття С. Єфремова містить важливі тези, які дозво-
ляють успішно реконструювати його суспільний світогляд.
С. Єфремов висловлює свої думки про окреме й надзвичайно
важливе місце публіцистики у житті Російської імперії, конс-
татує зміну ситуації у цій царині літературної творчості у роки
революції 1905–1907 рр., окреслює два типи публіцистів («пуб-
ліцисти-фотографи» та «публіцисти-мистці», «публіцисти-соціо-
логи»)37.
Важливою для висвітлення місця й ролі С. Єфремова у
середовищі легально-народницької еліти на межі століть є ана-
літична праця знаного київського історика Ігоря Гирича
«М. Грушевський і С. Єфремов на тлі суспільно-політичного
життя кінця XIX – 20-х років XX століття» (УІ. – 1996. – № 1–
4)38. Дослідник датує факт знайомства між Грушевським та
Єфремовим початком 1890-х років, у час навчання останнього в
Київській духовній семінарії, акцентуючи, що на той момент
вони перебували на різних щаблях суспільно-політичної ієрархії
(Грушевський – молодий лідер та перспективний історик, Єфре-
мов – початкуючий громадський діяч та літератор)39, простежує
визрівання публіцистичного таланту Єфремова, роблячи припу-
щення, що, вірогідно, саме Грушевський сприяв його станов-
ленню як публіциста40. Цікавою є також думка дослідника щодо
різниці літературних смаків обох діячів: «... Хоч обидва і були
народниками, різниця у баченні сучасного літературного про-
цесу відчувалася досить виразно. М. Грушевському мало імпо-
нував народницький критично-публіцистичний підхід С. Єфре-
мова в оцінці літературної продукції. Обидва вони були вихо-
ванцями й продовжувачами старогромадівських традицій і тому
оцінювали художній твір з погляду його суспільного звучання
та відповідності культурно-політичним завданням української
173
нації, як нації селянської... С. Єфремов був вірний цій народ-
ницькій настанові практично до кінця життя. Що ж до
М. Грушевського, то він видається нам більш «плюралістич-
ним» поціновувачем літературної творчості...»41. Зауважимо, що
твердження щодо виключно народницьких уподобань С. Єфре-
мова в літературно-мистецькій сфері звучить, як уявляється,
нині занадто категорично. Так, наприклад, на думку знавця його
творчості Елеонори Соловей, літературно-критична методологія
Єфремова, – це «дещо химерний», типовий для інтелектуаль-
ного «клімату» початку ХХ ст. симбіоз неонародницького «ро-
мантизму», позитивістських ідей і сцієнтизму42. Дослідниця
українського модернізму Наталя Шумило зауважувала, що мето-
дологічні принципи Сергія Олександровича були значно багатші
у застосуванні на практиці, аніж в теоретичному декларуванні,
й, відповідно, «... його дослідницька методологія постала необ-
хідним і непроминальним етапом на шляху осягнення передусім
історизму наукового мислення, такого необхідного для висвіт-
лення не лише історико-художнього, а й сучасного літератур-
ного процесу»43. На наш погляд, виразна еволюція літературно-
критичних настанов С. Єфремова простежується передусім в
його оцінках творчого доробку Михайла Коцюбинського44.
Повертаючись до праці І.Б. Гирича, зазначимо, що в ній
переконливо простежено зв’язки молодогромадівської течії над-
дніпрянців з галицьким «П’ємонтом», проаналізовано спів-
працю М.С. Грушевського й С.О. Єфремова щодо політизації
російського й українського громадського життя (1894–1905 рр.),
розглянуто поборення соборницьким напрямом М.С. Грушев-
ського в революційний період 1905–1907 pp. партикулярист-
ських тенденцій наддніпрянської течії, одним із лідерів якої на
той час був С. Єфремов, стосунки обох діячів у постреволю-
ційний період 1907–1912 рр. та їхні громадсько-політичні і
літературні взаємини напередодні та в роки Першої Світової
війни. Щодо революційного й буремного 1905 року, то його
науковець обґрунтовано називає «апогеєм позитивних стосун-
ків» між великим істориком і Єфремовим45. Політична ситуація
відкривала нові можливості для українського культурного жит-
тя. М.С. Грушевський був цілком задоволений та зацікавлений
174
Єфремовим і як літератором, і як політиком. Більш того:
історик, аби відвернути літературознавця від співробітництва в
російськомовних виданнях, згодився виплачувати С.О. Єфре-
мову гонорар у тому розмірі, який платила редакція «Киевской
старины» – 25 крб. за аркуш друку, але з умовою, що статті
будуть оригінальними, спеціально написаними для «ЛНВ».
Власне, це була пропозиція самого Єфремова, на яку погодився
історик як редактор журналу46. Іншою спільною справою обох
науковців була «спроба політичної організації свідомих україн-
ців Великої України», сприяння консолідації в середовищі Ук-
раїнської радикально-демократичної партії (серпень–грудень
1905 р.). В ці процеси був активно залучений і Грушевський47.
Висвітливши кардинальну різницю між політичними курса-
ми, які в роки Української національно-демократичної револю-
ції сповідували Єфремов як лідер Української партії соціалістів-
федералістів («консерватизм») та Грушевський як провідний
діяч Української партії соціалістів-революціонерів («лівизна»),
змалювавши негативну реакцію Єфремова та національно-сві-
домих кіл Києва на повернення Грушевського з еміграції,
сприйняте як «капітуляція, визнання М. Грушевським більшо-
вицької окупації України», дослідник логічним чином перехо-
дить до детального аналізу стосунків вчених в академічний
період їх буття – 1924–1929 рр.48. Позицію Грушевського щодо
української версії більшовизму І.Б. Гирич кваліфікує як «ево-
люціоністичну», позицію Єфремова – як «безкомпромісну»49.
Доречно процитовано спомини Людмили Івченко, яка називала
Грушевського «єдиною світлою постаттю» тоді, коли розгор-
тався злочинний процес СВУ: «Чи сварився він з С.О. Єфре-
мовим, чи ні – але він не кинув каменем на Єфремова, коли той
опинився за ґратами...» (Нові дні. – Торонто, 1966. – Ч. 126–
127).
І.Б. Гирич також детально зупиняється на ставленні обох
вчених до більшовицької влади50. Відтепер, коли знову спа-
лахують дискусії щодо федералізму та самостійництва як двох
альтернативних напрямків українського руху, цікавою є думка
дослідника про те, що і Грушевський, і Єфремов, хоча й обидва
народницького спрямування й світосприйняття, вже з кінця
175
ХІХ ст. були «самостійниками», але «вважали це справою
нездійсненою в часах тоді ще кволого новітнього українського
суспільства»51. В процесі революції 1917–1920 рр. вони оста-
точно прийшли до розуміння необхідності державної незалеж-
ності України. Але Грушевський у 1917 р. «діяв рішучіше за
С. Єфремова у сфері автономізації й усамостійнення україн-
ського життя від Росії». Єфремов змодернізував програму
УПСФ в 1918 р., зазначивши, що федералізм нині розуміється як
всеєвропейська спілка, у якій Україна є самостійною державою.
Обидва негативно поставилися до гетьманату П.П. Скоропад-
ського. Дещо різнилося їх ставлення до С.В. Петлюри й поль-
сько-української угоди 1920 р.52.
Щодо ставлення обох діячів до більшовизму, І.Б. Гирич
переконливо доводить, що в 1924–29 рр. позиція Грушевського
була компромісною: він «змушений був вести подвійну гру»,
одночасно постійно засвідчуючи свої національно-демократичні
погляди на противагу більшовицькій ідеології, виявляючи в
науковій діяльності «неабияку мужність і принциповість»53.
Єфремов же, починаючи з 1917 р. і до кінця свого вільного
буття, займав непримиренну позицію щодо більшовизму. Надія
на примирення між цими двома велетнями духу, яка з’явилася
1924 р., виявилася, за словами дослідника, «примарною»54. І все
ж таки І.Б. Гирич виважено підсумовує, що не слід нині пере-
більшувати конфлікт Грушевського й Єфремова: «Одна річ –
особисті амбіції, а на них мав право як М. Грушевський, так і
С. Єфремов, зовсім інша – інтереси справи, яка завжди ними
ставилася на перше місце»55.
В 2000-ті рр. спеціальних публікацій, присвячених С.О. Єф-
ремову, на сторінках «УІ» не з’являлося. Але подекуди зустрі-
чалися принагідні згадки і посилання. Наприклад, в публікації
С.М. Кіржаєва «З листів Михайла Слабченка до Олександра
Оглоблина»56 у листі за 1926 р. (без конкретної дати: «не раніше
лютого й не пізніше квітня») читаємо: «Н.Б. Відчинити думаю в
Одесі Наук. Т-во, посилав до УАН все, що треба, обіцяють під-
тримати й, думаю, підтримають, бо обіцяв поміч Єфремов, лю-
дина дуже гарна»57.
В статті історика В.Ф. Верстюка «Російська революційна
демократія: рефлексія на український національний визвольний
176
рух у 1917 р.»58 містяться згадки про С.О. Єфремова в контексті
розповіді про делегацію Української Центральної Ради (УЦР) до
Петрограда59.
Згадки про С. Єфремова і поклики на нього містяться також в
тексті щоденника М.С. Грушевського за 1904–1905 рр.60.
Ще один фрагмент про С.О. Єфремова на сторінках «УІ»
знаходимо в статті Олександра Оглоблина «Як большевики руй-
нували українську історичну науку»61. «Боротьба, одверта ни-
щівна боротьба почалася з 1929–30 рр., з процесу СВУ. Чи
існувала тая «Спілка Визволення України», чи ні – тяжко ска-
зати. Є дуже серйозні підстави думати, що маємо тут справу з
звичайною провокацією ГПУ. […] Але факт лишається фактом:
большевики добре намітили собі ціль і обрали живі «мішені» –
відомих українських діячів, найбільш тоді авторитетних і, на
думку совєтської влади, найбільш небезпечних. В центрі постав-
лено було постать академіка Сергія Єфремова, цього лицаря
нездоланного української науки й громадськости на терені
совєтської України, людину, яку за його кришталеву громадську
й особисту чесність нерідко називали «першим джентльменом
України», «совістю української нації», перед ким схиляли з
пошаною чоло його політичні вороги, навіть люди, що особисто
його ненавиділи. Єфремову зовсім не треба було творити якусь
спеціяльну таємну політичну організацію: за ним ішла і пішла б,
куди б він повів, велика частина української наддніпрянської
інтелігенції. Большевики чудово знали, що Єфремов не піде на
жадний компроміс з совєтською владою. Цю людину можна
було тільки знищити – і це мав зробити інсценізований у Хар-
кові, за режисурою Миколи Скрипника й Панаса Любченка,
процес над «головними учасниками СВУ»62.
Вочевидь, різножанрові матеріали про С.О. Єфремова, опри-
люднені за останні десятиріччя на сторінках «УІ», є «золотим
фондом» єфремознавства, його важливим історіографічним і
джерелознавчим ресурсом. Свого часу ці праці прискорили від-
родження української історичної науки й літературознавства
після довгого періоду комуністичного фальсифікаторства і за-
мовчування, завдяки їм молодші покоління нашої діаспори не
забули про вклад цього визначного діяча в інтелектуальний
177
набуток світового українства. Актуалізовані в історіографічному
просторі, вони й надалі слугуватимуть надійним підґрунтям для
подальшого розвитку єфремознавчих студій, пробудження інте-
ресу до них нових поколінь дослідників.
————————
1 Підготовку статті було уможливлено за підтримки гранту Канад-
ського інституту українських студій Альбертського університету,
2012–2014 рр. (із Вiчнoгo фонду ім. Михайла та Дарії Кoвальських).
2 Винар Л. На службі історичній науці: «Український історик»,
1963–1988 // Укр. історик. – 1988. – Ч. 1-4 (97-100). – С. 6.
3 Про актуальність творчого доробку С. Єфремова докладніше див.:
Іваницька С.Г., Єрмашов Т.В. Постать Сергія Єфремова – публіциста в
українській пострадянській гуманітаристиці // Українська біографісти-
ка: зб. наук. праць. – К., 2013. – Вип. 10. – С. 281–307; Іваницька С.Г.,
Єрмашов Т.В. Рец.: Єфремов С. Щоденник: Про дні минулі (спогади).
Упор., вступ. ст. І. Гирича. К.: Темпора, 2011 // Український істо-
ричний журнал. – 2013. – № 1. – С. 221–229; Іваницька С. Михайло
Драгоманов як «Значущий інший» у візії Сергія Єфремова // Збірник
наукових праць П’ятих Єфремовських читань. – Черкаси: ЧНУ, 2012. –
С. 25–49.
4 Міяковський В. Листи С.О. Єфремова до Є.X. Чикаленка (редакція
М. Антоновича) // Укр. історик. – Нью-Йорк; Торонто; Мюнхен, 1973. –
Т. 10. – Ч. 3–4 (39–40). – С. 146–156; 1974. – Ч. 1–3 (41–43). – С. 187–
204; 1975. – Ч. 1–2 (45–46). – С. 136–143; 1975. – Ч. 3–4 (47–48). –
С. 112–119. Листи датовані наступним чином: 23 травня до 30 червня
1922 р., 5 серпня, 4 жовтня 1925 р.; 9 травня, 31 серпня, 17 вересня,
11 та 18 грудня 1926 р.; 27 січня – 29 березня 1927 р.; 26 лютого 1928 р.
5 Євген Чикаленко, Сергій Єфремов. Листування, 1903–1928 роки /
Упоряд. та вступ. ст. І. Старовойтенко; наук. ред. Н. Миронець; НАН
України [та ін.]. – К.: Темпора, 2010. – С. 201–260, 269–276, 279–281,
285–288, 291–292, 294–296, 298–99, 301–303, 306–307, 310–312, 316–
317. Цій публікації передувало видання: Листи Євгена Чикаленка з
еміграції до Сергія Єфремова (1923–1928 рр.) / Упор. Старовойтенко І. –
К., 2003. – 107 с.
6 Антонович М. До взаємин М.С. Грушевського з С.О. Єфремовом //
Укр. історик. – 1975. – Ч. 1–2 (45–46). – С. 91–99. – С. 94.
7 Биковський Л. Мої зустрічі з Сергієм Єфремовим (Жмут спогадів) //
Укр. історик. – 1976. – Ч. 1–4 (49–52). – С. 103–109.
178
8 Докладніше про постать мемуариста див.: Левко Устимович Би-
ковський (1895–1992): біобібліогр. нарис / НПБ України ; авт.-склад.
Н.В. Казакова. – К., 1996. – 63 с. – (Видатні діячі української книги;
вип. 5); Книгознавець, публіцист, історик (До 115-річчя від дня народ-
ження Л. Биковського) // Бібліотечна планета. – 2010. – № 2. – С. 16–
19.
9 Биковський Л. Мої зустрічі з Сергієм Єфремовим (Жмут спогадів). –
С. 103.
10 Там само. – С. 103–104.
11 Там само. – С. 104.
12 Там само. – С. 104.
13 Там само. – С. 104–105.
14 Там само. – С. 105.
15 Там само. – С. 105.
16 Там само. – С. 105–105.
17 Там само. – С. 106.
18 Там само. – С. 106. «Книжний Вістник» Всенародної Бібліотеки
України в Києві, в ч. 2, за квітень–червень 1919 р. на с. 36 занотував
серед отриманих дарів від С. О. Єфремова більше як 150 книжок,
70 брошур, чимало часописів та 25 малюнків.
19 Див.: Білокінь С. Дослідження історії Української Автокефальної
Православної Церкви (1921–1930-ті рр.) у незалежній вітчизняній та
зарубіжній історичній літературі // Україна XX ст.: культура, ідеологія,
політика: Зб. статей / Ред. В.М. Даниленко; Ін-т історії України АН
України, 1993. – С. 86–106; Перший Всеукраїнський Православний
Церковний Собор УАПЦ 14–30 жовтня 1921 р.: документи і матеріали /
Упорядники: Михайліченко Г., Пилявець Л., Преловська І. – К. –
Львів: «Жовква», 1999. – 560 с.
20 Биковський Л. Мої зустрічі з Сергієм Єфремовим (Жмут спо-
гадів). – С. 107.
21 Там само. – С. 108.
22 Там само. – С. 108.
23 Бойко Ю. Тарас Шевченко в насвітленні Сергія Єфремова // Укр.
історик. – 1980. – № 1–4. – С. 45–57. Перевидано: Бойко-Блохин Ю.
Вибране. – Т. 3. – Мюнхен, 1981. – С. 349–362.
24 Вперше Ю. Бойко свої міркування щодо сприйняття С. Єфре-
мовим творчості Т. Шевченка оприлюднив 1976 р. у Нью-Йорку, на
Пленарній науковій конференції УВАН до 100-річчя з дня народження
179
С. Єфремова. Стаття опублікована в журналі «Сучасність» (1976. –
№ 10. – С. 32–51) та перевидана в його «Вибраних працях» (К.:
Медекол, 1992. – С. 182–203).
25 В діаспорі про С. Єфремова-шевченкознавця писали також
П. Одарченко: Тарас Шевченко в працях С. Єфремова (до 170-річчя з
дня народження Т. Шевченка) // Визвольний шлях. – 1984. – № 3. –
С. 319–325; перевидано: Одарченко П.В. Тарас Шевченко і українська
література: Зб. ст. – К.: Смолоскип, 1994. – С. 170–178 та М. Овча-
ренко: Сергій Єфремов як літературознавець // Записки НТШ. Праці
іст.-філософічної секції: Збірник на пошану українських учених, зни-
щених большевицькою Москвою. ЗНТШ. – Т. CLXXIII. – Париж;
Чикаго, 1962. – С. 127–184. Визначив також місце Шевченка в твор-
чості С. Єфремова Г. Грабович: «Тут видно стрижень романтичної
мислі, починаючи від Гердера та німецьких романтиків й переходячи
через переформулювання слов’янських романтиків (яких годі пере-
лічити: Бродзінського, Мохнацького і Доленгу-Ходаковського, Жуков-
ського, Пушкіна і Гоголя, Костомарова, Шевченка і Куліша). ... як і для
вищезгаданих романтиків, для Єфремова принцип народності відіграє
першу роль...» (Див.: Грабович Г. Сергій Єфремов як історик україн-
ського письменства // Грабович Г. До історії української літератури:
Дослідження, есеї, полеміка. – К.: Основи, 1997. – С. 421).
26 Бойко Ю. Тарас Шевченко в насвітленні Сергія Єфремова. –
С. 45.
27 Там само. – С. 46.
28 Там само. – С. 46. Також див. с. 49–51.
29 Там само. – С. 46.
30 Там само. – С. 47.
31 Там само. – С. 47.
32 Там само. – С. 48.
33 Там само. – С. 52.
34 Там само. – С. 57.
35 Там само. – С. 57.
36 Єфремов С. На сторожі національної гідності. До характеристики
публіцистичної діяльності професора М.С. Грушевського / Переклад
Олександра Рибалки (за правописом 1929 р.) // Укр. історик. – 1995. –
Т. 32 – 4 (124–127). – С. 167–179. Вміщена в рубриці «Грушевсько-
знавство».
37 Єфремов С. На сторожі національної гідності. До характеристики
публіцистичної діяльності професора М.С. Грушевського. – С. 167–169.
180
38 Гирич І. М. Грушевський і С. Єфремов на тлі суспільно-полі-
тичного життя кінця XIX – 20-х рр. XX ст. // Український історик. –
1996. – № 1–4. – С. 142–187.
39 Там само. – С. 143–144.
40 Там само. – С. 145.
41 Там само. – С. 146.
42 Соловей Е. На шляху до синтезу // Єфремов С. Літературно-
критичні статті / вступ. стаття та коментарі: Е. Соловей. – К. : Дніпро,
1993. – 351 с.: з портр. – (Сер. «Укр. літ. думка»). – С. 6.
43 Шумило Н.М. Сергій Єфремов: до питання методології // Акту-
альна література і проблеми освіти: Зб. наук. праць. – Херсон, 2010. –
С. 6, 12.
44 Іваницька С., Єрмашов Т. Постать Михайла Коцюбинського в
рецепції Сергія Єфремова // М. Коцюбинський: погляд з ХХІ століття:
зб. матеріалів Всеукр. наук.-практ. конф., присвяченої 150-річчю від
дня народження Михайла Коцюбинського. – Чернігів: видавець Лозо-
вий В.М., 2014. – С. 153–165; Іваницька С. Творчий спадок Михайла
Коцюбинського в оцінках Сергія Єфремова на сторінках часопису
«Книгарь» (1917–1919 роки) // Сіверянський літопис. – Чернігів, 2015. –
№ 1. – С. 146–154.
45 Гирич І. Назв. праця. – С. 148.
46 Там само. – С. 150.
47 Там само. – С. 150.
48 Там само. – С. 171–183.
49 Там само. – С. 176.
50 Там само. – С. 183–187.
51 Там само. – С. 184.
52 Там само. – С. 184–185.
53 Там само. – С. 186.
54 Там само. – С. 187.
55 Там само. – С. 175.
56 Кіржаєв С. З листів Михайла Слабченка до Олександра Оглоб-
лина // Укр. історик. – 2000. – № 1–3. – С. 280–303.
57 Там само. – С. 284.
58 Верстюк В. Російська революційна демократія: рефлексія на
український національний визвольний рух у 1917 р. // Укр. історик. –
2003. – № 1–5. – С. 239–265.
181
59 Там само. – С. 251.
60 Грушевський М. Щоденник: [1904–1905] / Упоряд., комент.
І. Гирич, О. Тодійчук // Укр. історик. – 2006–2007. – № 4 (172) / 1–2
(173–174). – С. 15–74. Згадки про С.О. Єфремова і поклики на нього
див.: С. 54, 56, 57, 59. Також див.: Гирич І. Михайло Грушевський в
1904–1905 рр. (за його щоденником) // Там само. – С. 75–94. Згадка
про С. Єфремова – на с. 89.
61 Оглоблин О. Як большевики руйнували українську історичну
науку (За ред. Л. Винара) // Укр. історик. – 2000. – № 1–3 (144–146). –
С. 16–53.
62 Там само. – С. 26.
The article considers archeografic publication (letters, memoirs, dia-
ries) and scientific research which have appeared the pages of «Ukrainskyi
іstoryk» («Ukrainian historian») in 1973-2007 and dedicated to outstanding
scientist and publicist Sergii Yefremov. The authors prove that a different
genres of source and materials are an important documentary and valuable
historiographical resource for studying life and creativity of S. Yefremov.
Keywords: Sergii Yefremov, Mykhailo Hrushevsky, «Ukrainskyi іsto-
ryk», epistolary, journalism.
|