Організаційне та матеріальне забезпечення поліційних структур і підрозділів у райхскомісаріаті Україна

У статті розглянуто причини, умови і результати залучення українців до формувань німецької поліції в райхскомісаріаті Україна, їх інституційне оформлення, матеріальне забезпечення та побутові обставини проходження служби. Проаналізовано рівень ефективності системи допоміжної поліції, її роль у фун...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2009
1. Verfasser:	Дерейко, І.І.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2009
Schriftenreihe:	Український історичний журнал
Schlagworte:	Студії
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/104923
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Організаційне та матеріальне забезпечення поліційних структур і підрозділів у райхскомісаріаті Україна / І.І. Дерейко // Український історичний журнал. — 2009. — № 6. — С. 87-106. — Бібліогр.: 47 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-104923
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1049232016-07-31T03:02:32Z Організаційне та матеріальне забезпечення поліційних структур і підрозділів у райхскомісаріаті Україна Дерейко, І.І. Студії У статті розглянуто причини, умови і результати залучення українців до формувань німецької поліції в райхскомісаріаті Україна, їх інституційне оформлення, матеріальне забезпечення та побутові обставини проходження служби. Проаналізовано рівень ефективності системи допоміжної поліції, її роль у функціонуванні окупаційного режиму. The article examines the reasons for, conditions and results of attraction of Ukrainians to formation of German police in Reichskommissariat Ukraine, their institutional forms, material basis and everyday conditions of work. The author analyses efficiency of the system of additional police, its role in occupation regime functioning. 2009 Article Організаційне та матеріальне забезпечення поліційних структур і підрозділів у райхскомісаріаті Україна / І.І. Дерейко // Український історичний журнал. — 2009. — № 6. — С. 87-106. — Бібліогр.: 47 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/104923 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Студії Студії
spellingShingle	Студії Студії Дерейко, І.І. Організаційне та матеріальне забезпечення поліційних структур і підрозділів у райхскомісаріаті Україна Український історичний журнал
description	У статті розглянуто причини, умови і результати залучення українців до формувань німецької поліції в райхскомісаріаті Україна, їх інституційне оформлення, матеріальне забезпечення та побутові обставини проходження служби. Проаналізовано рівень ефективності системи допоміжної поліції, її роль у функціонуванні окупаційного режиму.
format	Article
author	Дерейко, І.І.
author_facet	Дерейко, І.І.
author_sort	Дерейко, І.І.
title	Організаційне та матеріальне забезпечення поліційних структур і підрозділів у райхскомісаріаті Україна
title_short	Організаційне та матеріальне забезпечення поліційних структур і підрозділів у райхскомісаріаті Україна
title_full	Організаційне та матеріальне забезпечення поліційних структур і підрозділів у райхскомісаріаті Україна
title_fullStr	Організаційне та матеріальне забезпечення поліційних структур і підрозділів у райхскомісаріаті Україна
title_full_unstemmed	Організаційне та матеріальне забезпечення поліційних структур і підрозділів у райхскомісаріаті Україна
title_sort	організаційне та матеріальне забезпечення поліційних структур і підрозділів у райхскомісаріаті україна
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Студії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/104923
citation_txt	Організаційне та матеріальне забезпечення поліційних структур і підрозділів у райхскомісаріаті Україна / І.І. Дерейко // Український історичний журнал. — 2009. — № 6. — С. 87-106. — Бібліогр.: 47 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT derejkoíí organízacíjnetamateríalʹnezabezpečennâpolícíjnihstrukturípídrozdílívurajhskomísaríatíukraína
first_indexed	2025-07-07T16:03:56Z
last_indexed	2025-07-07T16:03:56Z
_version_	1837004737057128448
fulltext	87Організаційне та матеріальне забезпечення поліційних структур і підрозділів... 7 Politica de moldovenizare în RASS moldovenească. Culegere de documente şi materiale. – Chişinău 2004. – А.31 8 Ibid. – A.30. 9 Образование Молдавской ССР и создание Коммунистической партии Молдавии: Сб. док. и мат. – Кишинёв, 1984 – С.45. 10 Там же. – С.55. 11 Стремидловский С. Приднестровье определяет свою судьбу // Российские вести. – 2006. – 30 августа – 6 сентября. 12 Там же. 13 Виленский Б.В. Образование Молдавской Советской Социалистической республи- ки. – К., 1951. 14 Образование Молдавской ССР и создание Коммунистической партии Молдавии. – С.46. 15 Там же. – С.64. 16 Там же. – С.45. 17 Politica de moldovenizare în RASS moldovenească. Culegere de documente şi materia- le. – А.30. 18 Образование Молдавской ССР и создание Коммунистической партии Молдавии. – С.44. 19 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Ф.1. – Оп.2. – Спр.665. – Арк.1. 20 Там само. – Арк.5. 21 Там само. – Спр.1813. – Арк.80 зв. 22 Центральний державний архів громадських об’єднань України. – Ф.1. – Оп.6. – Спр.48. – Арк.65. 23 Там само. – Оп.2. – Спр.1068. – Арк.28. 24 Там само. – Спр.1815. – Арк.14. 25 Государственно-правовые акты Молдавской ССР (1924–1941 гг.). – Кишинёв, 1963. – С.4. 26 Образование Молдавской ССР и создание Коммунистической партии Молдавии. – С.55. 27 Репида А.В. Образование Молдавской АССР. – С.103. 28 Образование Молдавской ССР и создание Коммунистической партии Молдавии. – С.85. 29 Съезды Советов Союза ССР, союзных и автономных советских социалистических респуб лик: Сб. док. – Т.V. – Москва, 1964. – С.150. The article is dedicated to the explanation of causes and process of the formation of the Moldavian Autonomous Soviet Socialist Republic, the problems which emerged in course of realization its political project and soviet methods of their decision. І.І.Дерейко* ОРГАНІЗАЦІЙНЕ ТА МАТЕРІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОЛІЦІЙНИХ СТРУКТУР І ПІДРОЗДІЛІВ У РАЙХСКОМІСАРІАТІ УКРАЇНА У статті розглянуто причини, умови і результати залучення українців до формувань німецької поліції в райхскомісаріаті Україна, їх інституційне оформ- лення, матеріальне забезпечення та побутові обставини проходження служби. Проаналізовано рівень ефективності системи допоміжної поліції, її роль у функ- ціонуванні окупаційного режиму. Дослідження Другої світової війни, зокрема, періоду окупації українських земель нацистською Німеччиною, завжди посідали особливе місце у вітчизняній історіографії і мали високий суспільний рейтинг. В ідеологічній конструкції радянської доби вони стали одним із наріжних каменів, оскільки обслуговували аксіому про «морально-політичну єдність радянського народу». Із цієї тези випли- * Дерейко Іван Іванович – канд. іст. наук, наук. співроб. відділу історії України періо ду Другої світової війни Інституту історії України НАНУ. 88 І.І.Дерейко вала наступна – про «всенародну боротьбу в тилу ворога», яка виключала можли- вість співпраці населення окупованих територій з агресором. Окремі випадки колабораціонізму подавалися лише як винятки, обумовлені непорушними марк- систськими догмами – старостами і поліцаями могли бути лише представники «експлуататорських класів» та декласовані елементи, тобто ідейні вороги кому- нізму. Реальні масштаби співпраці з окупантами, соціальна база й умови виник- нення колабораціонізму замовчувалися. Зникнення цензури та більш широкий доступ до архівних джерел дозволили вийти на якісно новий рівень досліджень. Проте і сьогодні вивчення питань оку- паційного періоду здебільшого виходить із тогочасного світобачення борців із нацизмом. Система окупаційних установ і збройних формувань описується у бага- тьох наукових працях украй побіжно, і, зрештою, попри досить ґрунтовне висвіт- лення обставин протистояння загарбникам із боку рухів опору, ми й досі не маємо реального «образу ворога» та його поплічників. Дана стаття є однією з низки спроб сучасних українських істориків заповнити цю інформаційну лакуну. У пропоно- ваній розвідці розглянуто процес інституалізації та умови функціонування систе- ми місцевих поліційних формацій, що перебували в підпорядкуванні цивільного командування райхскомісаріату, їх організаційну сутність і структуру, що визна- чала якісні особливості діяльності. Райхскомісаріат Україна (РКУ) на час свого найбільшого розвитку включав шість ґенеральних округів (Generalbezirke), 103 надрайони (Kreisgebiet або Geb- iet, на чолі з ґебітскомісарами) та 443 райони (Distrikt), маючи близько 17 млн осіб населення1. Розпорядженням Адольфа Гітлера від 17 липня 1941 р. «поліцій- на охорона окупованих східних областей» покладалася на райхсфюрера СС і шефа німецької поліції Гайнріха Гіммлера. Керівництво охоронно-каральною діяльніс- тю на окупованій території здійснювали комбіновані поліційні органи. Спів- робітники поліції безпеки зіпо (Sicherheitspolizei), таємної державної поліції ґес- тапо (Geheime Staatspolizei) та кримінальної поліції кріпо (Kriminalpolizei) були об’єднані у спецслужбу – поліція безпеки та СД (Sicherheitspolizei und SD), а пред- ставники охоронної поліції шупо (Schutzpolizei) та поліції порядку орпо (Ordnun- g spolizei) – у німецьку поліцію порядку (орпо) РКУ, до якої також входили цивільна жандармерія, що діяла у сільській місцевості, і пожежна поліція2. Весь цивільний окупаційний апарат РКУ разом із поліцією на січень 1943 р. налічував 25 тис. функціонерів, чого було явно недостатньо для ефективного контролю над сімнадцятимільйонним населенням райхскомісаріату. Діяльність поліції, як і всіх інших нацистських інституцій, напряму залежа- ла від настанов фюрера і расистських принципів Г.Гіммлера – її безпосереднього керівника. Передусім це стосується наперед визначеної антислов’янської політи- ки райху, в рамках якої надання права вибору своєї долі «визволеним від більшо- виків народам», і, зокрема, створення ними власних збройних формувань, було неможливим. Проте ці теоретичні побудови йшли всупереч реальним потребам збройних сил Німеччини, для яких необхідність співпраці з місцевим населенням була питанням виживання. На території СРСР німецькі окупаційні інституції не застали місцевих органів правопорядку, без яких існування будь-якої влади було проблематичним. Цивіль- на адміністрація РКУ при перейнятті влади в Україні від військового командуван- ня на місцях зустрілася із мережею органів оунівської народної міліції та україн- ськими збройними загонами. Проте примиритися з існуванням націоналістичних формувань, які були носіями ворожої райху ідеології, а не громадською службою порядку, поліція не могла. Відтак народну міліцію було розформовано, а виявле- них членів ОУН – розстріляно. Таким чином німецькі органи правопорядку із самого початку змушені були порушувати настанови А.Гітлера та створювати міс- цеві воєнізовані частини. 89Організаційне та матеріальне забезпечення поліційних структур і підрозділів... Нацистський підхід до українських збройних формувань окреслив сам Г.Гім- млер. 17 жовтня 1941 р. він заявив, що «в Україні ніколи не можна буде створю- вати леґіони, а лише охоронні команди, при тому дуже багато»3. 6 листопада 1941 р. райхсфюрер СС видав наказ про створення і структуру місцевої допоміж- ної поліції, яка отримала назву шуцманшафт або шума (Schutzmannschaft, Schuma) і складалася з чотирьох компонентів: 1) місцева поліція – шуцманшафт індивідуальної служби (місто–район) (Schutzmannschaft-Einzeldienst (Stadt–Land)); 2) шуцбатальйони або закриті частини шума (Schutzmannschaft-Bataillonen, Geschlosenen Einheiten der Schutzmannschaft); 3) пожежна охорона (Feuerschutzmannschaft); 4) допоміжні і запасні формування (Hilfschutzmannschaft). Загальне керівництво процесом створення і діяльністю шума мав здійснювати командувач орпо РКУ, що обмежувало застосування української допоміжної полі- ції суто до підтримання громадського спокою. Про це мала свідчити і повна її назва – охоронна служба поліції порядку (Schutzmannschaft der Ordnungspo li- zei)4. Але оскільки орпо РКУ складалася з представників як поліції порядку (орпо), так і більш мілітаризованої охоронної поліції (шупо), то на останню покла- дався обов’язок створення воєнізованих закритих частин шума. Реально ж, оскільки шупо й орпо становили одну інституцію, дуже часто місцеві поліційні органи створювались офіцером тієї поліції, яка з’являлась у місті першою, неза- лежно від її номінальних функцій. Так, у Києві формуванням шума міста–району займалися співробітники шупо, а у Житомирі шуцбатальйони створили офіцери орпо. У прифронтових містах (Сімферополь, Харків), де ще не було відповідних структур орпо РКУ, створенням шума займалося навіть СД. Першою у вересні – жовтні 1941 р. нацистські власті почали створювати полі- цію міст і сіл. Шуцмани індивідуальної служби, вступаючи на службу, отримува- ли зарплатню, пільги і мінімум обов’язків. Основним їх завданням було вилучен- ня у населення розграбованого радянського державного, колгоспного та військо- вого майна. Уже на листопад – грудень 1941 р. система шуцманшафту індивідуальної служби була сформована остаточно. Шуцманам почали видавати однострої – здебільшого трофейне радянське з білими нарукавними пов’язками обмунди- рування. Згодом, протягом зими – весни 1941–1942 рр., його замінили на ново- введену чорну уніформу шума (модифіковані старі однострої загальних СС). Через це місцева поліція часто називалася «чорною», а у середовищі вояків шуцбатальйонів отримала прізвисько «ворони» або «чорногузи». Основною зброєю стала радянська ґвинтівка Мосіна з обмеженим (до 5–10 набоїв) боє- комплектом. Низовими одиницями поліції були сільські поліційні відділи, що створювали- ся при старостатах (від 3 до 15 осіб кожен). У містах і райцентрах кількість полі- цаїв становила 40–50 осіб, половина з яких була резервом на випадок непередба- чених ситуацій5. Райполіція як правило зводилася у взводи і роти для зручності керування. У центрах ґенеральних округів та великих містах було створено районні відділки (Revier) – від 6 (у Сумах) до 12 (у Києві). Кількість поліцаїв у кожному районі становила 70–250 осіб. Загальна чисельність місцевої поліції не повинна була перевищувати 1% населення, але навіть цього показника вона так ніколи й не досягла. Керівництво поліційними дільницями зазвичай перебувало в руках українсь- ких офіцерів, за якими закріплювалися німецькі офіцери для нагляду і зв’язку. Проте з грудня 1941 р. у відділках було впроваджене пряме німецьке керівництво, що пояснювалося окупаційною концепцією німецьких органів влади в РКУ і недовірою до місцевого населення. 90 І.І.Дерейко Німецькі ґарнізони і поліційні відділки стояли тільки в районних центрах і важливих містах. Спокій у сільській місцевості повинні були забезпечувати шуц- мани індивідуальної служби. На весну 1942 р. їх загальна чисельність становила 14 452 особи. Контролювати їх діяльність мали співробітники німецької цивільної жандармерії, дислоковані в райцентрах. Уже у середині 1942 р. із наростанням в Україні партизанського руху повною мірою виявилася слабкість та неефективність цієї системи. Сили шума не могли про- тистояти партизанам, а дії німецьких частин здебільшого зводилися до залякуючого «відплатного» терору проти населення і не забезпечували спокою в РКУ. Місцева поліція, до складу якої входили непрофесійні, випадкові люди, розкладалася на очах. У середовищі шуцманів ширилися корупція, мародерство і дезертирство. Це змусило нацистське керівництво вдатися до реформування шума, яке про- ходило у двох напрямах. По-перше, протягом 1942 р. чисельність шуцманшафту в обох (Україна й Остланд) райхскомісаріатах зросла з 33 тис. до 300 тис. осіб. Дві третини з них становили власне поліцаї, а решту – вояки шуцбатальйонів6. У РКУ чисельність шума зросла з 14 тис. до 70 тис. чол. Передусім було збільшено штати районних поліційних відділків, які на кінець року становили 150–200 осіб. Частково це здійснювалося за рахунок розформування передбачених у наказі від 6 листопада 1941 р. пожежної охорони і допоміжних формувань7. По-друге, командування орпо здійснило спробу зміцнити дисципліну і підви- щити професійний рівень шуцманів, влаштувавши велику кількість поліцейсь- ких курсів в окружних і районних центрах та шляхом подальшої мілітаризації поліції. У серпні – вересні 1942 р. начальники СС і поліції (SS- und Polizeiführer) округів РКУ отримали серію наказів вищого фюрера СС і поліції (Höhere SS- und Polizeiführer) України Г.Прюцмана та керівника СД М.Томаса з різкою критикою стану шуцманшафту й інструкціями щодо виправлення ситуації. В осередках поліції було запроваджено обов’язковий військовий вишкіл, наявний у поліцаїв боєзапас збільшено з 10 до 40 набоїв на людину, підтверджено заборону україн- ським службовцям на володіння автоматичною зброєю, розроблено більш жорстку систему покарань за службові порушення. За наказом ґрупенфюрера СС М.Тома- са, було проведено «чистку» особового складу шума та реорганізацію низових ланок, адже, на його думку, шуцманшафт був схожий радше на «отаманщину», аніж на поліцію. Відтак наявні формування було наказано перетворити на «справ- жню службу охорони порядку», обумовлено функції окремих працівників, реко- мендовано створення слідчих та оперативних груп для здійснення арештів і спеці- альних завдань8. Проте реорганізація поліції так і не була здійснена до кінця. Поза центрами округів вона і надалі становила напіввійськові загони, адже докорінні реформи в умовах партизанської війни та катастрофічної нестачі надійних і підготовлених кадрів були нездійсненними. У районних відділках справді було запроваджено посади слідчих, але суттєвих змін у діяльності допоміжної поліції не відбулося. А от репресії і «чистки» рядового та, особливо, керівного складу шума стали зви- чайним явищем і тривали протягом всього часу існування РКУ. Для підвищення професійного рівня шуцманів при районних поліційних від- ділках було створено десятиденні курси військового мінімуму, які давали стар- шим поліцаям сільської поліції базову стройову, стрілецьку, тактичну та юридич- ну підготовку (жовтень 1942 р.). Для навчання офіцерів та унтер-офіцерів шума у серпні 1942 р., за наказом Г.Прюцмана, окружні начальники СС і поліції та керів- ники орпо створили поліцейські школи. Підготовка у них тривала у середньому півтора – два місяці і давала слухачам певні навички бойових, слідчих та опера- тивних дій. Крім того, у цих школах зверталася увага і на ідеологічну обробку шуцманів, основи якої розробив штаб райхсфюрера СС (щоправда, без урахування місцевих умов). Слухачам шкіл намагалися прищепити захоплення досягнення- 91Організаційне та матеріальне забезпечення поліційних структур і підрозділів... ми націонал-соціалістичної Німеччини і ненависть до «світової єврейської змо- ви». Навіть антирадянський мотив було поставлено нижче антисемітського9. Проте всі ці реформи мало що змінили. Нацистська влада в РКУ поводилася як типовий окупант, а не як новий політичний режим, тож поліційні методи охо- рони порядку поступово заміщувалися військовими і терористичними. Відповідно зростало й незадоволення населення, яке щодалі активніше підтримувало україн- ський та радянський рухи опору. Поліція на місцях ще якось давала раду з еле- ментарним правопорядком та здійсненням певних охоронних і господарчих функ- цій (збір податків, організація громадських робіт), але вона була неспроможною долати масовий саботаж населенням заходів окупаційної адміністрації, і, тим більше, боротися з партизанами. На середину 1942 р. навіть збір продовольства і мобілізацію населення на роботи до Німеччини довелося перекласти на німецькі поліційні та військові частини і шуцбатальйони. Попри всі ідеологічні настанови, нацисти змушені були і далі перетворювати шуцманшафт індивідуальної служби на допоміжні військові підрозділи. Почи- наючи з липня 1942 р. у районах партизанської активності, а протягом осені – зи - ми 1942–1943 рр. по всьому РКУ сільські відділки шума було зведено в підрозділи так званої кущової поліції. У кожен кущ входило по 3–9 сіл, які охоронялись об’єднаним загоном сільських поліцаїв. Кожен такий підрозділ налічував 15–40 вояків, які разом могли чинити опір невеликим партизанським загонам. Крім того, кущову поліцію було легше контролювати, а за потреби – передислоко- вувати, аніж аморфні сільські відділки. При появі в районі партизанських загонів із поліції сіл і міст створювали тим- часові зведені загони, які повинні були разом із німецькими військовими частина- ми проводити бойові операції по «боротьбі з бандами». У північноукраїнських містах, що перебували під постійною загрозою нападів великих радянських пар- тизанських з’єднань, німецькі ортскомендатури формували з поліцаїв постійні «особливі сотні» та роти, вояки яких перебували на казармовому становищі і вели самостійні операції10. Крім того, у складі шума індивідуальної служби в Києві існував єдиний у РКУ поліційний підрозділ для контролю за водними шляхами. У грудні 1941 р. штаб української охоронної поліції на залишках матеріальної бази Дніпровської річко- вої флотилії сформував українську водну поліцію під керівництвом районного коменданта Павлюка11. Спочатку до неї входило близько 30 осіб, одна половина з яких були прибулими до міста із Західної України активістами ОУН, а друга – міс- цевими добровольцями. У січні 1942 р. українську водну поліцію окупанти роз- формували, перетворивши її вже на німецьку водну поліцію вассершутцполіцай (Wasserschutzpolizei). Уродженців Західної України з особового складу вивели, натомість поповнивши її двадцятьма німцями і кількома військовополоненими. Комендантом став німецький обер-лейтенант Григорайт, а його заступником – міс- цевий фольксдойче Віктор Вітман. Відтоді і до кінця свого існування у жовтні 1943 р., крім 20 німецьких солдатів і офіцерів, водна поліція мала 7 унтер- капралів і 15 шуцманів, з яких більшість були українці, кілька росіян – уроджен- ців України, і один білорус. Цей підрозділ контролював Київський річковий вокзал, прилеглі вулиці, Труханів острів та здійснював патрулювання по Дніпру з метою реєстрації плавза- собів, боротьби з незаконним глушінням риби, перевезенням до міста товарів для спекуляції, охороняв мостові опори від можливих диверсій. Для цього водна полі- ція була оснащена радянськими моторними човнами й озброєними катерами та одним німецьким швидкісним катером. Із весни 1943 р., коли радянські партиза- ни С.Ковпака почали топити річкові транспорти окупантів, зона патрулювання збільшилася до верхів’їв Дніпра. Улітку 1943 р. водні шуцмани брали участь у трьох антипартизанських операціях, протягом яких переправляли задіяні 92 І.І.Дерейко ні мецькі частини через річку та вивозили поранених і награбоване в «бандитських селах» майно12. Створення перших відділків пожежної охорони здійснювалося німецькими поліційними органами вже у вересні – жовтні 1941 р., а в наказі райхсфюрера СС про шуцманшафт вони були виділені в окрему структурну одиницю. Проте на міс- цях, тобто в райцентрах і селах, за відсутності підготовлених кадрів і матеріальної бази створення ефективних протипожежних служб було неможливим. Для звіт- ності про виконання наказу райхсфюрера СС у селах і містечках формувалися групи по 4–5 осіб, озброєні ґвинтівками, які вважалися пожежниками, але вико- ристовувалися для охорони тих чи інших об’єктів13. Керівництво орпо округу Волинь–Поділля зробило спробу створити пожежну школу, але у зв’язку з поваль- ним дезертирством її слухачів (колишніх добровольців націоналістичного полку імені Холодного Яру) цей крок виявився невдалим14. Паралельно з цим існувала нагальна потреба у розширенні охоронних форму- вань, тому в більшості випадків особовий склад створених пожежних команд невдовзі переводився до поліції чи шуцбатальйонів. У результаті на 1943 р. більш- менш повноцінні, оснащені трофейним радянським обладнанням, протипожежні служби існували тільки в центрах ґенеральних округів. Найбільш чисельну систему пожежної охорони було створено в Києві для боротьби з поширенням пожежі на підірваному радянськими диверсантами Хре- щатику15. На кінець 1941 р. вона складалася з 13 районних команд під керівни- цтвом українських брандмейстерів і брандмайорів. У кожну команду входило до 70 добровольців, значною мірою колишніх пожежників. Загальна кількість пра- цівників цієї служби Києва сягала 800 осіб. Технічні засоби (2–3 пожежні машини або прості вантажівки) були радянського виробництва. Центральне протипожеж- не управління міста розміщувалося на вул. Тарасівській, 4, а його шефом був німець обер-лейтенант поліції Шульц. Репресій проти особового складу шуцманів- пожежників не було аж до серпня 1943 р., коли СД розстріляла всіх українських керівників районних команд16. Аналогічні, але менш чисельні служби в різний час існували і в інших цен- трах округів. Як і в Києві, вони становили собою більш-менш оснащені трофейним радянським обладнанням районні загони. Дані про загальну кількість працівни- ків протипожежного шуцманшафту на сьогодні в доступних джерелах виявити не вдалося, але орієнтовно вона становила 3–5 тис. осіб. У листопаді 1942 р. у прифронтових містах РКУ (Ворошиловград, Харків, Ростов) місцеве поліцейське командування здійснювало заходи щодо створення служб ліквідації наслідків повітряних нальотів люфтшутц (Luftschutz). Базою для цього мали стати структури пожежної охорони. Але вже у грудні того ж року стало зрозуміло, що наявні ресурси не дозволяють створення нової служби, тому до виконання цих функцій було наказано залучити всі допоміжні сили: пожежни- ків, районну поліцію, загони самооборони, заводську охорону, допоміжні команди вермахту, цивільне населення17. Після цього спроб створення місцевих структур люфтшутц у РКУ не зафіксовано. Ще однією складовою системи шума в Україні мали стати шуцбатальйони – територіальні охоронні частини з місцевих добровольців під німецьким команду- ванням. Як і решта структур шума, батальйони повинні були підпорядковуватися командувачу орпо України, на це ж указувала і їх повна назва – Schutzmanns- chafts-Bataillonen der Ordnungspolizei. Основу кожної частини мали становити три стрілецькі роти по 124 вояки кожна, а разом з усіма службами загальний склад батальйону налічував 501 чол. Керівний склад частин був подвійним – усі пости займали українські офіцери, але паралельно існував німецький шеф- командир батальйону зі своїм штабом і німецькі командири рот, усього 30 осіб. Реальна влада, зрозуміло, перебувала в руках останніх. 93Організаційне та матеріальне забезпечення поліційних структур і підрозділів... Шуцбатальйони мали поділятися на три основні типи: охоронні (Wach- bataillonen), запасні (Ersatzbataillonen) та польові (Feldbataillonen). У РКУ плану- валося створення тільки перших двох. У документації це відображалося введен- ням першої букви в назву частини, наприклад, Schutzmannschafts-W-Bataillon 116, або Schm.-Btl. 48-E. Озброювалися ці формування винятково легкою стрі- лецькою зброєю радянського зразка (ґвинтівки Мосіна у рядових та револьвери і пістолети різних систем в офіцерів). Уніформа шуцманів в основному була литов- ська армійська без відзнак, а в окремих випадках – модифікована чорна СС чи радянська. Нумерація шуцбатальйонів РКУ була з 101 по 200, інших райхскомі- саріатів (зокрема Остланд і планованого Московія) 1–100, ГГ–201–250. Згодом більшість попередніх настанов райхсфюрера СС були порушені відпо- відно до ситуативних вимог. Чисельність особового складу шуцбатальйонів зміню- валася від 150 до 700 осіб, з яких німців було від 2 до 130 солдатів і офіцерів, а кількість рот у батальйонах – від 2 до 7. Створення частин здебільшого здійснюва- лося співробітниками шупо, нерідко – СД і жандармерії, а в окремих випадках – тиловими службами вермахту. Порядок нумерації шуцбатальйонів теж неоднора- зово порушувався, зокрема через їх вимушену передислокацію. Українські батальйони як у РКУ, так і поза його межами часто використовува- лися у бойових діях проти партизанів та на фронті. У результаті на 1943 р. із назв багатьох із них «випала» буква W, і вони стали «просто» щуцбатальйонами. А 136-й батальйон у Чернігові навіть отримав назву польового (Schutzmanns chafts-Bataillon 136 (F)). Відповідно змінилося й озброєння – шуцмани отримували від німецьких властей чи здобували в боях легку протитанкову та польову артилерію, міномети, автоматичну зброю, ручні і станкові кулемети. При штабах частин створювалися спеціальні єґерські команди (Jagdkommando) та кавалерійські підрозділи (Reite- rabteilungen). У 57-му українському шуцбатальйоні в Біло русі була навіть панцерна рота, яка мала на озброєнні бронемашини і легкі танки. Жодної резервної частини шуцманшафту в РКУ створено не було, але з’яви- лися нові, не передбачені раніше типи. 114-й охоронний батальйон у Києві з початку свого існування виконував функції штрафного формування для шуцманів індивідуальної служби. А з відступом німецьких військ зі складу частин шума створювались оперативні батальйони (Einsatzbataillonen), призначені для ведення бойових дій безпосередньо на лінії фронту. Особовий склад шуцбатальйонів, як і інших структурних одиниць шума, повинен був набиратися з місцевих добровольців на індивідуальних засадах. Згідно з першими інструкціями штабу райхсфюрера СС, волонтери мали підпису- вати річний контракт і складати при цьому присягу. Контракти на рік служби підписали перші українські батальйони №1 (згодом 41), №2 (згодом 42) у райхско- місаріаті Остланд та №201 – у Ґенерал-ґубернаторстві. Проте вже з лютого 1942 р. при перетворенні на шуцбатальйони наявних у РКУ місцевих збройних частин, воякам було запропоновано контракти на два роки з випробувальним терміном у 4 тижні. А з 2 листопада 1942 р. шуцмани почали підписувати зобов’язання на несення служби протягом невизначеного часу, без будь-якого випробування18. Дуже характерним є те, що перші українські батальйони шуцманшафту вини- кли не в РКУ, а в сусідньому райхскомісаріаті Остланд. Власне, там, у таборах військовополонених у Білостоку і на території Білорусі, ще в липні 1941 р. було оголошено набір до 1-го і 2-го українських батальйонів. Згодом вони за місцем дій отримали «білоруські» номери 41 і 42, а ще пізніше були поповнені і переформо- вані у 46-й, 47-й і 48-й Е (запасний) шуцбатальйони. Власне, у Білорусі діяв і пере- формований у 201-й шуцбатальйон (леґіон «Дружина українських націоналістів»; ДУН). У цьому відбилась як більша потреба у місцевих бойових частинах на неспо- кійних білоруських теренах, так і типова колоніальна практика окупантів – «поділяй і володарюй». Тобто, український рух опору придушувався силами 94 І.І.Дерейко російських, польських, азіатських частин і леґіонів, а радянський і польський – силами українців, які хотіли чи були змушені боротися з більшовизмом у лавах німецьких окупаційних збройних формувань. Це значною мірою сприяло розпалу братовбивчої війни між самими національними рухами, піком чого стали події на Волині та Холмщині у 1943–1944 рр. Як уже зазначалося, німецьке поліційне керівництво намагалося не залучати до своїх органів на місцях збройні частини, сформовані ОУН(б). Українські курені в Луцьку і Рівному залишались у віданні армії, а згодом були розформовані і пере- творилися на неозброєні робочі формування. Дещо іншим було ставлення до частин, сформованих за участю ОУН(м). Після переформування і доповнення німецьким персоналом із них створювали відділки поліції міст і районів та шуцбатальйони. Процес створення першого шуцманшафтбатальйону №101 розпочався в Києві наприкінці зими 1942 р. 28 лютого 250 бійцям розформованих українських куренів було запропоновано вступати до новоствореної частини з підписанням контракту на два роки служби. Протягом весни чисельність батальйону збільши- лася за рахунок військовополонених і мобілізованої на роботу молоді, а його номер було змінено на 115. Оскільки у місті була велика кількість галицьких і буко- винських добровольців, яким після розформування українських частин не було що робити, а також три табори військовополонених, то зі складу 115-го батальйо- ну було виділено роту для створення нової частини – 118-го шуцбатальйону. У подібний спосіб виник і 109-й шуцбатальйон у Вінниці. Він був створений ще наприкінці 1941 р. під керівництвом одного з активних учасників Української революції 1917–1921 рр. ґенерал-хорунжого Армії УНР Івана Омеляновича- Павленка як український козацький курінь. Із прибуттям до міста цивільної адміністрації батальйон було переведено до шуцманшафту, призначено шеф-ко- мандира, лейтенанта німецької поліції. Протягом 1942 р. особовий склад не за з- нав жодних репресій і переформувань, за винятком поодиноких арештів активіс- тів ОУН. Проте самого І.Омеляновича-Павленка визнано не ґенералом, а полков- ником. Улітку 1943 р. його нагородили за бої з партизанами, визнали звання ґенерала, але перевели на пост керівника міської поліції у Вінниці19. У вересні – жовтні 1941 р. український курінь почав формуватись і у Жито- мирі за підтримки місцевих функціонерів ОУН. У лютому 1942 р. контроль над ним перейняли німці, а за рахунок військовополонених особовий склад був дове- дений до 500 осіб (4 роти), вояки отримали литовські однострої та встановлену райхсфюрером СС зарплатню і пільги. Шефом батальйону, що здобув номер 108, став гауптман Новак, а українським командиром – колишній капітан Червоної армії Мирний20. У Білій Церкві на початку 1942 р. представник ОУН(м) Пустовіт за підтримки начальників міської і районної поліції галичан Томасевича і Сокальського почав організовувати український курінь. Імовірно, участь у його створенні взяли і члени Буковинського куреня з Києва, оскільки є інформація про їх виїзд до Білої Церкви для створення там національних органів влади. Проте вже навесні 1942 р. курінь був розформований німецькою поліцією, а натомість частково з того ж осо- бового складу було створено 116-й шуцбатальйон. Його командирами, окрім нім- ців, були призначені донські козаки на чолі з обер-лейтенантом Васілієм Попо- вим. Це було зроблено для унеможливлення впливу ОУН на цю частину21. Нумерація новостворених шуцбатальйонів із початку 1942 р. була прив’язана до ґенеральних округів, з умовною послідовністю чисел із заходу на схід. В окрузі Волинь–Поділля – 101–107, Житомир – 108–110, Київ – 112–121, Миколаїв – 122–124, Дніпропетровськ – 129–131. Крім того, органами шупо і охоронних військ шуцбатальйони створювалися у Чернігові (136–140) і Сталіно (157–165), а СД і вермахтом – у Харкові (143–146) та Сімферополі (147–156). Створювалися вони відповідно до зазначеної схеми, а тому не за послідовною нумерацією. 95Організаційне та матеріальне забезпечення поліційних структур і підрозділів... Першим етапом масового формування батальйонів стала зима – весна 1942 р. У цей час виникли 101–107-й батальйони в окрузі Волинь–Поділля, 108-й і 109-й – в окрузі Житомир, 112-й, 113-й, 115–120-й – в окрузі Київ, 122-й – у Миколаєві, 136-й і 137-й – у Чернігові (136-й невдовзі був перекинутий на Сумщину), 143-й і 144-й у Харкові, 157-й і 158-й у Сталіно. Спочатку всі шуцба- тальйони в РКУ створювались як суто охоронні (Wach-) та озброювалися тільки ґвинтівками. Таким чином, вони справді становили лише великі караульні коман- ди, а не повноцінні батальйони. Проте вже до осені 1942 р., тобто з активізацією дій партизанів, з ініціативи місцевих властей на їх озброєння почали надходити ручні та станкові кулемети, міномети, легка артилерія. Цього вимагав реальний досвід бойового застосування цих частин. У липні 1942 р. 118-й шуцбатальйон зазнав важких втрат у бою з рейдовим загоном радянських партизанів зі з’єднання С.Ковпака поблизу міста Хабине. На боці партизанів була повна кількісна і якісна перевага, вони мали кавалерію, артилерію та більший бойовий досвід. Тому про- тягом усього наступного періоду, із середини 1942 р. і до кінця окупації, кількість шуцбатальйонів постійно збільшується, а озброєння і підготовка наявних за мож- ливістю поліпшуються. Уже на першому етапі формування батальйонів шуцманшафту нацисти вия- вили, що кількість добровольців із цивільного населення до більшості з них явно недостатня. Частково проблеми вирішувалися за рахунок військовополонених, але їх надійність була дуже сумнівною. Що ж до націоналістів, то вони поповню- вали німецькі інстанції і військові формування, виконуючи завдання своїх органі- зацій. Це не могло не викликати обґрунтованого занепокоєння окупантів, які на цей період активно здійснювали боротьбу як проти більшовизму, так і проти всьо- го українського. Тому взимку і навесні 1942 р. основним континґентом «добро- вольців» у шуцбатальйонах стала мобілізована сільська молодь, як найменш «отруєна» більшовизмом верства населення. На середину 1942 р. середня чисельність шуцбатальйонів становила 300– 350 осіб. Більшість із них виконувала власне охоронні функції, зрідка виїжджа- ючи на місця дій ще нечисленних тоді партизанів. У РКУ більш-менш серйозні бойові дії довелося вести лише 101, 102, 108, 109 і 136-му батальйонам. Вояки 119-го шуцбатальйону, дислокованого у Кременчуку, на операцію виїжджали тільки раз, але замість розшуку партизанів влаштували у селі, що було ціллю опе- рації, пиятику, після чого наступного дня були вивезені звідти німцями і більше в таких акціях не застосовувалися. 110-й батальйон, створений у Житомирі у квіт- ні – травні 1942 р., до вересня 1943 р. взагалі жодного разу не виводився з міста. Своєю чергою 115-й і 118-й батальйони, навпаки, у боях на Київщині довели високу надійність, після чого були направлені в зону найбільшої активності партизанів. Волинські батальйони, за винятком 101-го і 102-го, були неоднорідними за національним складом, а 107-й батальйон був повністю польським. Крім того, вони були значною мірою інфільтровані представниками Організації українських націоналістів і Армії крайової, що призводило до їх майже повної небоєздатності. 108-й батальйон, дислокований у Житомирі, після застосування у червні 1942 р. у розстрілах єврейського населення на Рівненщині, поступово розклався і вже не представляв цінності як бойова одиниця22. 109-й (як і 102-й) батальйон був най- більш боєздатним із-поміж вищеназваних частин, та активно використовувався в бойових діях. Але він був занадто насичений націоналістами, щоб бути слухняним знаряддям у руках окупантів, і був ефективним тільки в боротьбі проти більшови- ків, і тільки з власними командирами. У кінці 1942 р. до активних бойових дій проти партизанів у прифронтових районах долучилися 113-й і 120-й шуцбатальйони. 136-й батальйон був розгром- лений на Сумщині, його залишки звели в роту. Навесні 1943 р. на базі цієї роти він був наново сформований у Чернігові як польовий (Feld-), і застосовувався проти 96 І.І.Дерейко місцевих і білоруських партизанських з’єднань23. Обидва харківські батальйони просувалися вперед разом із тиловим командуванням групи армій «Дон», і на кінець 1942 р. забезпечували тили 6-ї армії на підступах до Сталінґрада і у самому місті. 12 грудня 1942 р. їх залишки у складі 2-го Харківського батальйону шума ввійшли до складу створеної з добровольців уже в котлі дивізії ґенерал-лейтенанта фон Штумпфельда, яка була знищена в лютому 1943 р. на території Сталінґрад- ського тракторного заводу. Шуцбатальйони №147–154, створені у другій половині 1942 р. на Кримсько- му півострові, номінально вважалися татарськими, і в більшості такими й були з типовим паралельним німецьким командуванням. Але у складі 147-го і 148-го батальйонів служили великі групи військовополонених-українців, а 154-й баталь- йон був сформований на базі української робочої колони у Сімферополі у грудні 1942 р. Татарами у цій частині були тільки кілька офіцерів, тоді, як українці ста- новили 350 осіб. Тільки в кінці наступного року українців невеликими групами розподілили по інших частинах, замінивши їх місцевими добровольцями24. У структурі й озброєнні батальйонів відбувалися суттєві зміни. Більшість із них отримали ручні та станкові кулемети (переважно радянські ДП-27 і системи Максима), а найбільш задіяні в боях із партизанами – ще й міномети та легку артилерію. Обмеження на володіння автоматичною зброєю для українських шуц- манів були забуті, але діставати її вони могли переважно у вигляді трофеїв. На початок 1943 р. існуючі шуцбатальйони поступово перетворилися з караульних команд на військові частини, а префікс «Wach-» (караульний) зберігся лише у 119-го, 157-го і 158-го батальйонів. Середня чисельність особового складу біль- шості частин становила 450–670 осіб, і тільки у трьох названих вахбатальйонах та у №120 не сягала навіть 300 чол. Узимку 1942–1943 рр. на знак зміни статусу шуцбатальйонів воякам видали зелену польову уніформу шупо, українські офіцери отримали погони. У деяких частинах із відчутним націоналістичним наповненням шуцмани добилися права носити стрічки національних кольорів і вивішувати синьо-жовтий прапор. Зар- платня рядового зросла до 34 марок на місяць. Через те, що найбільшого розмаху партизанський рух набув у Білорусі, то наприкінці осені 1942 р. уже обстріляні 115-й і 118-й батальйони потрапили саме туди. Згодом до них долучилися 101-й, 102-й і 104-й батальйони, які діяли пере- важно на білоруських землях, включених до складу райхскомісаріату Україна, та у суміжних районах райхскомісаріату Остланд. Крім того, у ґенеральному окрузі Білорусь (райхскомісаріат Остланд) було створено низку інших українських шуцбатальйонів. Крім уже згаданих 46-го, 47-го, 48-го Е, там діяли українські 51-й, 52-й, 53-й, 54-й, 55-й шуцбатальйони, 56-й артдивізіон25 та 50-й штрафний батальйон мішаного складу. Вони здебільшо- го формувалися на базі «українських робочих колон» у таборах військовополоне- них, куди записувалися представники всіх національностей із метою вижити. Тобто, такий базовий елемент національного леґіону, як моноетнічна спільнота на чужому терені, у даних частинах був відсутній за визначенням, також не існувало якогось стрижневого прошарку ідейних добровольців – симпатиків ОУН(м), на зразок 102-го, 115-го, 118-го батальйонів. Усі згадані формування були створені і діяли виключно поза межами України, тож і поповнювалися ще більш неоднорід- ним особовим складом, нерідко ще й мобілізованим примусово. Так, 50-й баталь- йон створено в таборі військовополонених в Мітау, 51-й, 52-й, 53-й, 54-й і 55-й – у Могильовській області, 57-й – на Смоленщині. У всіх цих частинах було поширене дезертирство, мародерство, а 51-й батальйон «уславився» ще й злочинами проти місцевого населення26. Тож не дивно, що протягом 1943 р. усі вони, крім 57-го, були розформовані або перейшли до партизанів. Більша ж частина особового складу була перетворена 97Організаційне та матеріальне забезпечення поліційних структур і підрозділів... на робочі команди і роти, а згодом влита до інших формувань. Зокрема, за рахунок цього поповнення 57-й батальйон у лютому 1944 р. було розгорнуто в полк з осо- бовим складом близько 1000 чол. на чолі з майором Зіґлінґом27. Полк поділявся на 7 рот, із них 5 стрілецьких, 1 панцерна, озброєна легкими танками і броньови- ками, і одна важка з 76-мм і 45-мм гарматами та мінометами28. Також був окре- мий кавалерійський ескадрон. Причина більшої боєздатності і надійності остан- ньої частини полягає, на нашу думку, в якісно вищому командному складі, що набирався не тільки зі службовців охоронної поліції, але й із бойових офіцерів військ СС та вермахту. Українським командиром батальйону був капітан В’яче- слав Муравйов, людина з вищою освітою, до війни працював учителем у Сталін- ській (Донецькій) області. Вочевидь, він був автором доволі нетипової присяги, яку складали шуцмани цього формування 20 квітня 1944 р. Вона містила, зокре- ма, фразу про боротьбу «за створення вільної, незалежної України, Білорусії і Росії», тобто бодай якось задовольняла питання про мету війни для всіх наявних у частині етнічних груп29. На території РКУ наприкінці 1942 – на початку 1943 рр. створювалися все нові частини шума. Їх формували із ще більшим поспіхом, ніж попередні, і тому часто вони не досягали навіть штатного розпису роти. Деякі батальйони, як наприклад 110-й у Житомирі, були обмундировані не у належну закритим части- нам шума зелену уніформу, а у чорну поліцейську. Також зафіксована видача воякам новостворених частин усіх можливих варіантів старих одностроїв вермах- ту, військово-будівельної Організації Тодта, трофейних мундирів європейських армій. Усього ж до середини 1943 р. у РКУ було створено 45 шуцбатальйонів різ- ного складу: 101–106, 108–110, 112–125, 129–131, 134, 136–140, 143–145, 157, 158, 162–169. Ще 11 батальйонів (146–156) були татарськими, 2 – козацькими (159-й і 160-й), 1 – польським (107-й), але всі вони теж підпорядковувалися вищо- му фюрерові СС і поліції України. На території Остланду було сформовано 12 українських батальйонів: 46–48, 50–57, 285. Загальна кількість українців у шуцбатальйонах становила 35 тис. чол., з яких близько 7 тис. перебували поза межами РКУ. Створювали свої місцеві формування і структури СД РКУ. На першому етапі окупації забезпечити «порядок» на окупованій території мала превентивна діяль- ність айнзатцгруп СД (Einsatzgruppen, оперативні команди), які за домовленістю з армією повинні були очистити терен від «небезпечних елементів» та придушити партизанський рух у зародку. Дані групи формувались у травні 1941 р. в основно- му з офіцерів СС різних управлінь. За встановленою Г.Гіммлером пропорцією, 1000 членів айнзатцгрупи повинні були включати 30–35 офіцерів СД, 40–50 спів- робітників кріпо, 130 – орпо, 100 ґестапівців і 350 солдатів частин «Мертва голо- ва» та інших військ СС. Решту становили 150 шоферів і механіків, по кілька пере- кладачів, телеграфістів, радистів і клерків, 10–15 працівниць борделю, а також до 80 осіб місцевої допоміжної поліції30. Айнзатцгрупи поділялися на айнзатцкоман- ди, а ті, якщо потрібно, на зондеркоманди. На території України діяли дві з чотирьох айнзатцгруп – С і D, чисельністю, відповідно, 750 і 600 чол. Своєї антипартизанської функції вони не виконали, натомість майже повністю зосередились на винищенні мирного населення, пере- дусім єврейського. Політичне значення цих підрозділів виявилося прямо проти- лежним до задуманого – замість пацифікації району вони викликали у населення побоювання за власне життя і недовіру до нацистського режиму вже на першому етапі окупації, що тільки загострювало наявні суперечності. У складі айнзатцгруп служили і невеликі групи добровольців із громадян СРСР. Тільки набиралися вони переважно не з місцевого населення, а з військово- полонених, і не мали жодного стосунку до української поліції РКУ. Так, напри- клад, у розстрілах мирного населення в Києві брали участь троє колишніх радян- 98 І.І.Дерейко ських військовополонених: Єґор Устинов, Никифор Юшков, Венедикт Баранов. Після ротації штату айнзатцгруп у кінці 1941 р. усі вони були звільнені зі служби і залишилися в Києві. Тут вони працювали, Устинов – столяром, Юшков – маля- рем, і тільки Баранов пішов у шума, а саме у пожежну охорону31. У випадку залу- чення місцевих частин до масових розстрілів їм відводилася роль зовнішнього оточення, а саме знищення людей проводили безпосередньо есесівці. У 1942 р. перед службами поліції безпеки і СД РКУ постала проблема створен- ня власних допоміжних формувань. Спочатку для оперативних дій, проведення облав і арештів, охорони концтаборів і тюрем керівництво СД зверталося із про- ханням надати необхідні сили до орпо. Але вже навесні 1942 р. під егідою поліції безпеки почали створюватись окремі частини шума (Schutzmannschaft der Sicher- heitspolizei). Першим українським формуванням СД став створений у березні 1942 р. у Києві 23-й шуцбатальйон поліції безпеки. Він суттєво відрізнявся від інших частин шума, що визначала вже сама його належність до СД. Набір вівся із того ж континґенту, що й інших батальйонів, тобто з мобілізованих на роботи юна- ків 1-ї категорії, але передусім із немісцевих. Переважно відбиралися жителі Полтавської області, яких вивозили до Німеччини через Київ, тому він був відо- мий, як «Полтавський батальйон». Чисельність частини була вищою за їй подібні, і становила 700 чол., але була сформована у менші підрозділи (5, згодом 7 рот по 100 чол.). У кожній роті існувало ударне відділення, а також «зондерцуґ» (спеці- альний взвод) із фольксдойче батальйонного підпорядкування. Командування частини було унітарним (без дублювання німецьких офіцерів українцями) і скла- далось із есесівців. Підпорядковувалася вона безпосередньо керівництву зіпо і СД, яке розміщувалося на Короленка, 33. Зарплатня тут була аналогічна іншим шума – 24 марки для рядового, але зростала майже вдвічі при участі в бойових операціях. Однострої батальйону були чорного кольору без особливих відзнак, на зразок шума індивідуальної служби – вочевидь, щоб не виділятися з маси цивіль- ної поліції. На озброєнні перебували трофейні радянські ґвинтівки, автомати, ручні і станкові кулемети, легка артилерія і міномети. Сам батальйон розміщувався по вул. Мельникова, 48, тут же перебувала і школа СД. Як свідчать радянські джерела, «у школі викладалися загальновій- ськові предмети, вивчалися всі види зброї і спеціальні предмети з розвідки як на окупованій німцями території, так і в тилу Червоної армії. Слухачі школи виходи- ли з широкими знаннями загальновійськового і спеціального диверсійно-розві- дувального напрямку»32. Зазначимо, що диверсійна підготовка шуцманам баталь- йону в подальшому так і не стане у пригоді. Крім військової підготовки особовий склад ніс службу з охорони концтаборів на Сирці і Мишоловці, караульну службу (у тому числі і на Короленка, 33), конвоював в’язнів у Німеччину, брав участь в облавах нарівні із німецькою поліцією. Іноді виконував специфічні завдання – наприклад, охорона барж із хлібом, які сплавлялися Десною. Із весни 1943 р. роти 23-го батальйону брали активну участь у боротьбі з партизанським рухом на Київщині. У вересні 1943 р. шуцмани евакуювали на Захід «свої» концтабори, а у жовтні через Рівне виїхали на боротьбу з партизанами до Білорусі33. Аналогічний батальйон спробували створити співробітники харківського СД. Для цього знову ж таки залучалися немісцеві, передусім військовополонені. Батальйон було сформовано у серпні 1942 р., він налічував 206–210 чол. і складав- ся з двох рот. Перша, озброєна автоматами, була оперативною, а друга (з ґвинтів- ками) – караульною. Шуцмани займались охороною об’єктів СД, іноді виїжджали на пошук партизанів чи диверсантів. Самостійною військовою частиною цей батальйон так і не став, а при наближенні лінії фронту взимку 1942 р. більшість його вояків розбіглася, і частина була розформована34. Ще одну окрему поліційну структуру РКУ становила охорона залізниць – бан- шутцполіцай (Bahnschutzpolizei). Вона була повністю німецькою, українці ж ста- 99Організаційне та матеріальне забезпечення поліційних структур і підрозділів... новили окремі загони допоміжних залізничних поліцаїв (Eisenbahnhilfspolizei). Управління баншутц були в кожному центрі округу під керівництвом німецького окружного керівника (Bezirkfuhrer). Центральний штаб перебував у Києві, по вул. Франка, 17. У червні 1942 р. тут було організовано школу української заліз- ничної поліції, її керівником став колишній військовополонений Іван Ковальов. Добровольців мобілізували здебільшого із місцевих жителів середнього віку під загрозою відправки на роботу до Німеччини. Умови служби і забезпечення були такими ж, як і у шума індивідуальної служби. Управління і школа проіснували трохи більше року, тобто до серпня 1943 р., але у самодостатню організацію баншутц так і не перетворилася. Власними сила- ми залізнична охорона могла забезпечити контроль лише за цивільними пасажир- ськими та товарними перевезеннями, і, частково, охорону найважливіших вузлів і вокзалів. Охорону військових ешелонів, важливих перегонів і мостів, та навіть залізничного майна і станцій довелося покладати на німецькі й армійські частини країн-сателітів III райху, місцеву поліцію, і навіть на цивільне населення окремих сіл. В останньому випадку старості оголошувалося про відповідальність його села за цілісність певної ділянки шляху, у випадку пошкодження якого буде розстрі- ляно заручників із жителів старостату. Тому останні були змушені формувати охоронні команди, які несли чергування на своєму відрізку залізниці під керівни- цтвом сільських поліцаїв35. Для ознайомлення з особовим складом українських формувань, підпорядкова- них цивільній адміністрації, було зібрано інформацію про 119 солдатів шуцбаталь- йонів і 30 поліцаїв індивідуальної служби, співробітників СД і пожежників36. Досліджені нами дані стосовно 119 шуцманів дають таку картину. Переважну більшість становили українці, було також 7 росіян, 3 кавказців, 2 білорусів, 1 фольксдойче і 1 єврей. Найбільша група однолітків серед них – це юнаки 1924 року народження. Але основну масу шуцманів, як і добровольців вермахту, становили молоді чоловіки призовної категорії (1916–1923 років народження) – 70 чол., тобто 59%. Добровольці середнього віку (від 25 до 40 років на 1941 р.) становили лише 22% (26 чол.), молодь (до 18 років) – 24 чол. (19%). Більшість із них мали початкову освіту (91 чол.). Середню освіту здобули 15 шуцманів, вищу – 3, військові училища закінчили 13 чол. (11 – радянські і 2 – польські). Колишні вояки Червоної армії становили 64% розглянутої групи (77 чол.), але з них із таборів військовополонених були взяті лише 43 вояки (36% від загаль- ної кількості), тоді як 29 були відпущені додому і вступили до шуцбатальйонів за місцем проживання. Ще 4 – дезертири із Червоної армії, а один перебіг із парти- занського загону. 16 вояків – колишні командири і сержанти РСЧА, 1 – лейтенант НКВС, 1 – пілот-інструктор і 2 офіцери польської армії. Половину всієї кількості становили колишні радянські активісти (53 комсо- мольці та 6 членів і кандидатів ВКП(б)). Репресовані радянською владою – 13 чол., 15 чол. втратили родичів під час голодомору, а батьки одного шуцмана були вбиті партизанами. За кримінальні злочини до війни засуджувався тільки один шуц- ман. Таким чином, максимальна кількість «ображених» радянською владою сягає 30 чол., тобто близько 25%. За час служби у шуцбатальйонах 13 вояків займали офіцерські й унтер- офіцерські посади, 14 – отримали нагороди. На завершальному етапі війни 15 чол. перейшло до Червоної армії, із них 8 були нагороджені радянськими орденами і медалями. Ще 2 вояки, до речі, уродженці Київщини, втекли до УПА. Таким чином, із загальної кількості шуцманів тільки чверть зазнавали персо- нальних утисків із боку радянської влади, тоді як чисельність радянських акти- вістів вдвічі більша і становить половину всіх розглянутих нами вояків. Але це тільки середні показники участі щонайбільше індоктринованих у радянський режим осіб у створених німцями формуваннях. Адже, наприклад, у 8-му поліцей- 100 І.І.Дерейко ському батальйоні майора Буглая, створеному у Білорусі з місцевих поліцаїв і військовополонених, три із чотирьох командирів рот були колишніми офіцерами НКВС (із них два українці). Багато колишніх міліціонерів, які не встигли евакую- ватися з київського котла, ішли у поліцію, особливо після усунення звідти значної кількості націоналістів. Пожежні підрозділи, що входили до системи шуцман- шафту, майже повністю формувалися на базі радянських пожежних служб, які теж були частиною апарату НКВС. Для порівняння військових формувань із «цивільними» складовими шуцман- шафту було зібрано інформацію про 30 поліцаїв та службовців СД і пожежної охоро- ни. Вони більш-менш рівномірно представляють усі вікові групи, починаючи з 1898 і до 1926 років народження. Близько третини з них (9 чол.) здобули середню чи серед- ню технічну освіту, решта закінчили від двох до семи класів початкової школи. Колишніми червоноармійцями були 50% поліцаїв, але тільки один із них зголосився на службу з табору військовополонених, тоді, як решта були відпущені додому і пішли до поліції вже як цивільні. Ще 5 були працівниками різних установ НКВС – 1 міліціонер, 1 співробітник управління охорони, 1 прикордонник і 2 пожежники. Тільки шестеро з усіх були комсомольцями, і жоден не був комуністом. У порівнянні з добровольцями в армії і шуцбатальйонах, високий відсоток серед поліцаїв становили постраждалі від радянської влади (16 чол., тобто більше половини). Родини трьох були репресовані за участь в українських визвольних змаганнях, шестеро були розкуркулені, двоє втратили членів сім’ї під час голо- домору, ще двоє були засуджені за кримінальні злочини (хуліганство і крадіжки). До цієї категорії також включено трьох поліцаїв, чиї батьки були вбиті вже під час війни радянськими партизанами (батько одного був сільським поліцаєм, решта – просто «сім’ї зрадників»). Із цих 30-ти поліцаїв тільки 8 відступили разом із німцями і продовжували службу у різних формуваннях до кінця війни, 1 був заарештований СД за крадіж- ки. Решта – дезертирували при наближенні радянських військ, причому 10 були мобілізовані до Червоної армії і завершили війну на боці переможців, 4 здобули бойові нагороди. Таким чином, коли кількість «ображених радянською владою» у шуцбаталь- йонах становить меншість, тобто 25%, то у місцевій поліції ця цифра сягає 50%. Пропорційне відношення кількості членів партії, комсомолу і НКВС у двох скла- дових шуцманшафту зворотне. У воєнізованих частинах вони становили половину складу, а в поліції – лише п’яту частину. Основна причина такого стану речей, на нашу думку, полягає виключно у більшій можливості перевірки сільських і місь- ких поліцаїв місцевим командуванням німецької поліції, але навіть тут присутня невелика кількість, здавалося б, ідейних ворогів нацизму. Це знову підштовхує нас до вивчення матеріального стимулювання добровольців. Система забезпечення працівників шуцманшафту як індивідуальної служби, так і закритих з’єднань, була розроблена краще, ніж у вермахті. Службовців міс- цевої поліції набирали спочатку на добровільних засадах, а пізніше під тиском можливої відправки до Німеччини. Проте ті, хто не хотів служити окупантам, могли легально піти зі служби під приводом хвороби, зміни місця проживання або декларування своєї участі в комсомолі чи партії. Більшість же солдатів шуцбатальйонів, крім військовополонених та справ- жніх добровольців, набиралися наступним чином. По селах мобілізувалася мо - лодь для роботи у Німеччині. У кінці 1941 – на початку 1942 рр. ця перспектива нікого не лякала, мало того, було немало бажаючих поїхати «на заробітки». Але з надходженням у нелеґальному листуванні і від тих, кому вдавалося повернутися, перших звісток про реальні умови праці кількість добровольців упала до нуля. Тому з весни 1942 р. відправка до Німеччини стала примусовою, і нерідко вико- ристовувалась як покарання. В управліннях праці (Arbeitsamt) (найбільше з 101Організаційне та матеріальне забезпечення поліційних структур і підрозділів... них – у Києві поблизу Сінного ринку) проводився медогляд, за результатами якого чоловіків розділяли на дві категорії. Придатні до військової служби потрап- ляли до першої. Їм пропонували вступати до «німецької армії» в Україні, обіцяю- чи спокійну охоронну службу з високою зарплатнею та пільгами. Так, насильно мобілізовані перетворювалися на добровольців. Хоча застосування до рекрутів безпосереднього примусу та шантажу було рідким явищем, але воно теж мало місце. Так, 28 лютого 1942 р. у Києві при переформуванні українських куренів у батальйон шума (згодом розгорнутого в 115-й і 118-й), націоналістам і військово- полоненим, з яких він складався, було запропоновано підписати контракт на два роки служби. Із 250 чол. відмовилися десятеро, яких того ж дня заарештували і відправили в Дарницький концтабір. Перші вказівки щодо утримання службовців шуцманшафту надійшли в наказі райхсфюрера СС від 6 листопада 1941 р. і уточнювалися протягом року37. Згідно із цим наказом, рядовий неодружений шуцман отримував 80 пфеніґів на день, а унтер-офіцер – 1 райхсмарку (рм) 10 пфеніґів (пф), фельдфебель – 1 рм 30 пф, командир взводу – 1 рм 50 пф, командир роти – 2 рм 30 пф, командир батальйону – 3 рм 30 пф. Одружені солдати у тих же званнях одержували, від- повідно, 1 рм 80 пф, 2 рм 10 пф, 2 рм 80 пф, 3 рм 00 пф, 3 рм 80 пф, 4 рм 80 пф. Зарплатня виплачувалася подекадно, причому шуцмани індивідуальної служби отримували плату відповідно до кількості виходів на роботу. Солдати шуцба- тальйонів, в яких вибору в даному питанні не було, отримували в результаті 24–54 райхсмарки на місяць. Утім, найчастіше платня виплачувалась окупацій- ними карбованцями за офіційним курсом. Крім того, забезпечувалося триразове харчування, якість якого різнилася залежно від обставин. Найкраще забезпечувалися частини, які брали участь у бо йових діях – тут до раціону додавалися горілка і шоколад. Для родин щотижня видавали продуктовий пайок. Коли постачання продуктами ускладнювалося з тих чи інших причин (рейди, перебування на віддалених постах, відрядження тощо) шуцманам додатково видавали по 60 пфеніґів на день. Тільки у 1944 р., у період поразок німецьких військ по всьому фронту, система постачання порушилася, і командування пішло на безпрецедентний крок – шуцманів перестали карати за мародерство, тобто вони отримали можливість «самозабезпечення». Солдати шуцбатальйонів утримувалися на казармовому становищі, як армій- ські частини. Службовці сільської чи міської поліції, здебільшого місцеві жителі, проживали вдома, казарми забезпечувалися тільки для немісцевих або позбавле- них житла. У Києві шуцманам індивідуальної служби, а на перших порах і солда- там шуцбатальйонів, дозволялося винаймати житло, половину ціни якого сплачу- вала міська управа. Двокімнатне помешкання неподалік від центру коштувало тоді близько 50 райхсмарок на місяць. У травні 1942 р., у зв’язку зі збільшенням чисельності шуцманшафту, і, зок- рема, шуцбатальйонів було запроваджено додаткові чини – унтер-капрала, віце- фельдфебеля, старшого командира взводу. Ними ставали найбільш надійні шуц- мани, унтер-офіцери та молодші командири, яким надавали вищу, належну за новими чинами, зарплатню. Що важливо, для українських шуцманів не було передбачено посад начальника штабу батальйону чи начальника зв’язку – ці фун- кції залишалися за німцями. У результаті, наприклад, український начальник штабу 118-го шуцбатальйону одержував 39 марок і виконував функції завгоспа, тоді, як німецький мав 200 марок і планував операції38. Із початку 1943 р. з наростанням інтенсивності партизанської війни зарплат- ню солдата шуцбатальйону підняли до 37 марок, пропорційно збільшивши ставки і для вищих чинів. Як і раніше, одружені шуцмани отримували гроші на утриман- ня сім’ї – додатково від 145% платні для рядового до 45% для командира батальйону. 102 І.І.Дерейко Важливим матеріальним і психологічним стимулом для солдатів закритих час- тин шума було соціальне забезпечення сімей шуцманів, які загинули чи постражда- ли на службі. Цей момент було обумовлено ще у додатку до наказу райхсфюрера СС від 6 листопада 1941 р. Згідно із ним, родичі вбитого неодруженого шуцмана отри- мували від 40 марок (якщо йому було менше 35 років) до 55 (якщо йому було більше 35 років) щомісяця. Для одружених ця ставка зростала до 70 марок за відсутності дітей, або до 80 – при їх наявності. Крім того, виплачувалися надбавки на членів сім’ї – 48 марок удові і по 9,60 марки на кожну дитину щомісяця. Сиро ти отриму- вали по 16 марок (плюс вказані 80) на місяць. Сума виплат зростала відповідно до чину шуцмана, тобто за вбитого командира батальйону сім’я отримувала 160 марок, плюс вдвічі більші, ніж для рядового, надбавки для вдови й дітей. За умов отримання каліцтва на службі, виплати перші три місяці здійснюва- лися в розмірі останньої зарплати потерпілого, а потім зменшувалися відповідно до рівня зниження працездатності. За цей час потерпілого безкоштовно лікували, після чого забезпечували навчання професії, якою той міг би займатися зі своїми фізичними вадами (наприклад, годинникар, швець, кравець тощо). При потребі шуцманам безкоштовно виготовляли протези замість втрачених кінцівок. А найважливіше, сім’я шуцмана повністю звільнялася від податків, продук- тових зборів, трудових повинностей і позбувалася загрози бути висланою до Німеччини чи потрапити у групу заручників на випадок диверсій партизанів або підпільників39. Методи ідеологічної обробки українських добровольців найкраще ілюструє наказ райхсфюрера СС від 19 серпня 1942 р. про створення шкіл для поліцаїв. У розділі «Політичне виховання» перелічені теми лекцій для шуцманів із коротки- ми конспектами до них. Вони мали кілька головних напрямів – геополітичний нарис, що доводив «історичну місію» Німеччини, яка об’єднує Європу у «сім’ю народів», антисемітська та антирадянська (левова частка якої складалася з дове- дення єврейської природи більшовизму) пропаганда і вихваляння досягнень націонал-соціалістичного режиму та фюрера особисто. Особлива увага зверталася на соціальні заходи А.Гітлера для забезпечення добробуту робітників і селян, зок- рема на програми народного автомобіля та опіки над материнством. У 1943 р. для заслужених шуцманів як нагороду практикували двотижневу поїздку до Німеч- чини, де ті могли на власні очі переконатися у правильності нацистської політики, добробуті та розвиненості німецького народу. Жодної патріотичної риторики чи обіцянок «світлого майбутнього» для конкретних східноєвропейських народів чи груп населення не було40. Вояки шуцбатальйонів, за попереднім задумом, при вступі до частини повин- ні були підписувати службовий контракт на 1 рік зі складанням присяги А.Гіт- леру. Контракти на рік служби підписали перші українські батальйони №1 (зго- дом №41), №2 (згодом №42) та №201. Проте вже взимку 1941 р. стало зрозуміло, що війна затягується, і тимчасові місцеві формування потрібні і надалі, тому воя- кам як наявних батальйонів, так і новостворюваних із лютого 1942 р. було запро- поновано контракти на два роки з випробувальним терміном у чотири тижні. А невдовзі і цей термін став недостатнім, тому 2 листопада 1942 р., згідно з розпо- рядженням командування орпо, вояки шуцбатальйонів почали підписувати зо - бов’язання на несення служби протягом невизначеного часу, без будь-якого вип- робування (наказ №705/42)41. Шуцмани, згідно з наказом командування орпо №49/42 від 30 липня 1942 р., за важкі правопорушення підлягали лише судам СС і поліції на місцях (у центрах округів). При потребі їх розшуком займалося СД і всі поліційні інстанції. Смертні вироки виконувались, як і у вермахті, перед строєм. Винятком стали вироки, які були виконані до виходу наказу, або позасудові репресії, здійснювані зіпо і СД, у тому числі і розстріл близько сорока офіцерів 115-го і 118-го батальйонів (буковин- 103Організаційне та матеріальне забезпечення поліційних структур і підрозділів... ців і галичан) у Бабиному яру у травні 1942 р. Найважчими злочинами у листопаді 1942 р. були визнані невиконання наказу, дезертирство, мародерство і звільнення арештованих. Легкі проступки, найпоширенішим з яких було запізнення з відпуст- ки, карались, як і в армії, нарядами поза чергою або фізичними навантаженнями (біг з повною викладкою). Іноді за специфічні злочини як покарання практикувала- ся відправка до концтабору. Наприклад, ув’язненням у концтаборі було покарано шуцмана водної поліції міста Києва Миколу Корнієнка за хабарництво та вико- ристання службового становища для особистого збагачення42. Як засіб моральної стимуляції і підняття бойового духу добровольчих форму- вань у німецьких збройних силах, як і в будь-яких інших, використовувалася система нагород за віддану службу. Основною нагородою для українських вояків стала запроваджена 14 липня 1942 р. відзнака «За хоробрість для службовців схід- них народів» (Tapferkeits-Auszeichnung für Angehorige der Ostvölker) із мечами. Відзнака існувала у двох класах і п’яти ступенях (1-го класу «у золоті» і «у срі- блі», 2-го класу «у золоті», «у сріблі» і «у бронзі»). Нагороджувалися ті доброволь- ці, які відзначилися на полі бою. Так, наприклад, шуцмана Миколу Наконечного було нагороджено за захоплення ворожого кулемета43, а капітана Івана Зарічан- ського – за здобуття 45-мм гармати разом із кіньми44. Вищий ступінь зазвичай присуджувався після триразового отримання нижчого. У деяких частинах, що були найактивніше задіяні в антипартизанських операціях, нагородження 2-м класом відбувалося не тільки за конкретні дії, а й за кількість «акцій», в яких брав участь вояк. Так, у 115-му шуцбатальйоні бронзову відзнаку видавали за 60 бойових виїздів, срібну – за 90. Для нагородження за досягнення у невійськових галузях було запроваджено відзнаку «За заслуги» (Verdienst-Auszeichnung) без мечів, у тих же класах і ступе- нях, що й «За хоробрість». Шуцмани та добровольці вермахту нагороджувалися за успіхи в навчанні або тривалу бездоганну службу45. Її ж видавали за заслуги і цивільним працівникам окупаційних органів влади. Наприклад, було нагородже- но голову київської міськуправи Леонтія Форостівського, вінницького бурґомі- стра Севастьянова, а також 17 житомирських робітників («за врятування цінного майна перед більшовиками»). Для більшого ефекту нагородження, зазвичай, супроводжувалося грошовими або майновими подарунками. Серед добровольців були і свої герої. Окупаційні газети раз по раз описували подвиги тих чи інших українців, здійснені у боях із Червоною армією і партизанами, та їх насолоду від виконаного обов’язку і заслуженої нагороди. Здебільшого вихваля- лися окремі вояки, без указівки на частини, де вони служили, та без конкретних даних, тому це рідко викликало довіру. Дещо по-іншому сприймалась інформація місцевого характеру, яку читачі могли порівняти з власними даними і чутками. В Україні окупаційна преса неодноразово згадувала українського військового діяча, ґенерал-хорунжого Армії УНР Івана Омеляновича-Павленка. Він сформував у Вінниці козацький загін, який із приходом цивільної адміністрації був переформова- ний у 109-й шуцбатальйон. За успішні бої з партизанами сам командир і 28 його воя- ків були нагороджені відзнаками «За хоробрість» 2-го класу у бронзі з мечами46. Узагалі використання авторитетних учасників визвольних змагань як коман- дирів добровольчих формувань було одним із найвдаліших кроків нацистів при створенні українських частин. Це придавало окупаційному режимові таких необ- хідних йому національних рис без надання добровольцям будь-яких політичних гарантій. Так, командирами та офіцерами шуцбатальйонів стали багато колишніх старшин Армії УНР. Після вже згаданого І.Омеляновича-Павленка командиром 109-го батальйону був сотник Микола Фещенко-Чопівський, 102-го – майор Іван Шурига, 115-го – майор Петро Захвалинський, 118-го – полковник Костянтин Смовський, 204-го – підполковник Степан Микулин, пізніше – капітан Василь Татарський, 31-го СД – сотник Володимир Герасименко, пізніше – полковник 104 І.І.Дерейко Петро Дяченко, багато інших служили на офіцерських посадах в охоронних і фронтових частинах вермахту. А колишнього полковника Армії УНР Якова Гальчевського-Войнаровського, організатора української самооборони на Холм- щині, планували зробити командувачем Українського визвольного війська (УВВ), чому завадила тільки його загибель 22 березня 1943 р. Відповідь на питання, чому ці люди йшли на співпрацю з нацистами, на нашу думку, лежить на поверхні. Усім відоме гасло, яким Вінстон Черчилль пояснив співпрацю з більшовизмом проти нацизму: «Якщо Гітлер вторгнеться в пекло, я укладу союз із дияволом». Для багатьох українських діячів питання стояло так само гостро – вони були готові співпрацювати з будь-яким ворогом Радянського Союзу за принципом «ворог мого ворога – мій друг». Інше питання, що «друг» виявився не кращим за ворога. Ілюзій тут ніхто не мав. Найкраще становище цих вимушених колаборантів характеризують слова президента Білоруської Народної Ради В.Захарки: «Немає у нас вибору «або-або». Якщо переможуть німці, то знищать нас усіх, якщо переможуть Ради, то знищать інтелігенцію й асимілюють народ... Третього виходу немає». Проте, якщо Сталін на 1941 р. повною мірою виявив своє ставлення до українців масовими репресіями і геноцидом, то Гітлер у цій ситуації видавався «меншим злом», і єдиним чинни- ком, який реально міг змінити стан речей у Східній Європі. Так, один сільський поліцай, забираючи молоко у селянки при відступі німецьких військ із Київщини, обґрунтував свої дії тим, що «хай краще твоє молоко п’є Адольф Адольфович [Алоїзович], аніж Сталін»47. Про третій варіант, коли українці могли б самі «пити своє молоко», тоді явно не йшлося. Ставлення українців до служби в німецькій армії добре ілюструє подальша доля шуцбатальйонів, створених на теренах РКУ. 101-й, 103-й, 110-й, 120-й, 121-й – розформовані через ненадійність; 104-й, 105-й, 109-й, 114-й – більша час- тина вояків перейшла до УПА; 102-й, 115-й, 118-й – у повному складі перейшли на бік французького руху Опору; 157-й і 158-й – розбіглися при відступі, і тільки 23-й і 31-й СД, 116-й, 117-й, 119-й, 136-й відійшли з більшістю особового складу до Німеччини. Решта, у тому числі і єдиний український полк шума, що почав створюватися на базі 57-го батальйону в Білорусі, були розбиті або розсіяні. Ті їх бійці, які вижили, майже однаковою мірою поповнили лави радянської та німець- кої армій. І при цьому 57-й, 102-й, 115-й, 118-й, 136-й батальйони шума та 23-й і 31-й батальйони СД зарекомендували себе надійними бойовими частинами, які успішно справлялися з поставленими завданнями до кінця свого існування, неза- лежно від того, на чиєму боці вони закінчили війну. Таким чином, створення місцевого поліційного апарату в РКУ було виму- шеним кроком нацистів, обумовленим специфікою існування правоохоронних органів у СРСР. Тут, на відміну від країн Західної і Центральної Європи, нацисти не застали функціонуючої громадської служби правопорядку, яка б працювала незалежно від зміни правлячого режиму. Їм довелося самим ство- рювати таку службу, початково покладаючи на неї винятково допоміжні функ- ції. Проте зі зростанням рухів опору значення і чисельність системи україн- ської поліції (шуцманшафт) різко зросли. Українські збройні частини і підроз- діли з’явилися в усіх наявних у РКУ поліційних структурах – орпо, СД, заліз- ничній та пожежній охороні. На початку 1943 р. їх чисельність сягала 80 тис. шуцманів. Проте стимулом до колаборації для шуцманів був передусім матеріальний бік служби. У результаті комплектування частин шума відбувалося за рахунок випад- кових людей під прямим чи непрямим тиском. Їх бійці вступом до німецької армії і поліції вирішували тільки власні тактичні питання – виживання, матеріального добробуту, боротьби з більшовизмом, і не отримували жодних далекосяжних полі- тичних цілей чи інших підстав для тіснішого зв’язку власного майбутнього з 105Організаційне та матеріальне забезпечення поліційних структур і підрозділів... націонал-соціалізмом. Тому українські формування так і не стали надійним засо- бом проведення окупаційної політики й опорою нацизму в Україні. Глибинною причиною такої форми залучення місцевого населення до окупа- ційних збройних частин відверто антислов’янського режиму стала базова супе- речність, яка містилась у планах нацистів. З одного боку, вони прагнули військо- вої перемоги над СРСР, яка була недосяжна без залучення мобілізаційних ресур- сів поневолених територій. З іншого, расистська сутність режиму підштовхувала його до негайної колонізації загарбаних країн з елементами геноциду проти місце- вого населення. Ці дві цілі не поєднувались, а заперечували одна одну, тож зрештою жодна не була досягнута. Колабораційні формування, попри свою чисельність, були вкрай ненадійними, і так і не відіграли відчутної ролі в перебігу війни. У десятьох укра- їнських шуцбатальйонах відбулися повстання, а решта постійно потерпали від стихійного дезертирства. Підкорені території, перш за все у Східній Європі, не те що не стали колоніями, а перетворилися на арену запеклої партизанської війни. 1 Dean M. Collaboration in the Holocaust: Crimes of the Local Police in Belorussia and Ukraine, 1941–1944. – New York, 2000. – P.106–107. 2 Детальніше про структурні особливості німецької поліції в РКУ див.: Дерейко І. Структура окупаційних органів рейхскомісаріату «Україна» // Сторінки воєнної історії України. – 2004. – Вип.8. – Ч.1. – С.259–268. 3 Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939–1945). – Л., 2003 – С.126. 4 Див.: Егерс Е.В. Партизаны и каратели. – Рига, 1998. – С.19–21. 5 Галузевий державний архів СБУ (далі – ГДА СБУ). – Ф.13. – Спр.55663. – Т.1. – Арк.10. 6 Dean M. Op. cit. – P.60. 7 ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.62249. – Арк.42. 8 Там само. – Ф.2. – Оп.7. – № по оп.4. – Спр.44. – Т.2. – Арк.130–135, 180–184. 9 Там само. – Т.1. – Арк.152–158. 10 Там само. – Ф.5. – Спр.57752. – Арк.24–25, 32–33, 36 зв. 11 Там само. – Ф.13. – Спр.397. – Арк.30. 12 Там само. – Ф.5. – Спр.42948. – Т.1. – Арк.32, 40, 59, 66, 101, 114–117, 159. 13 Там само. – Ф.5. – Спр.62249. – Арк.19–22, 28. 14 Там само. – Спр.64260. – Арк.125–130. 15 Малаков Д.В. Київ. 1941–1943: Фотоальбом. – К., 2000 – С.121. 16 ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.63076. – Арк.20–25, 32–33 зв., 109. 17 Там само. – Ф.2. – Оп.7. – № по оп.4. – Спр.44. – Т.1. – Арк.232–235. 18 Там само. – Арк.91–94. 19 Там само. – Ф.5. – Спр.51092. – Арк.117–121; Ф.16. – Спр.40. – Т.2. – Арк.17–18; Дуда А., Старик В. Буковинський курінь у боях за українську державність 1918–1941– 1944. – Чернівці, 1995. – С.93–95. 20 ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.64268. – Арк.9–14, 33. 21 Там само. – Спр.25523. – Арк.158. 22 Там само. – Спр.64268. – Арк.10, 31. 23 Там само. – Спр.50907. – Арк.70. 24 Там само. – Спр.64353. – Арк.19 зв., 22 зв., 25–26. 25 56-й артдивізіон, сформований із військовополонених переважно української націо- нальності й озброєний трофейною радянською артилерією, самостійною частиною не був, а придавався залежно від необхідності різним підрозділам шума чи «Східних військ». Його залишки в липні 1944 р. були влиті до 30-ї дивізії військ СС (Windrow M., Burn J. The Waffen SS. – London, 1995. – P.26). 26 ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.28786. – Арк.59, 99, 104. 21 травня 1943 р. шуцмани 51-го батальйону спалили с.Кражино Воложинського району Мінської області, і розстріляли 211 його мешканців. Дана акція була помстою за загиблих напередодні у партизанській засідці на околиці цього села 27 вояків 51-го шуцбатальйону. Протягом червня 1943 р. окремі роти згаданої частини брали участь у спаленні ще кількох сіл Воложинського району і виселенні їх жителів із метою обезлюднення контрольованих партизанами територій. 106 Е.В.Бистрицька 27 ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.65509. – Т.3. – Арк.107–110. 28 Там само. – Арк.18 зв.; Т.4 – Арк.283 зв. «Важкими підрозділами» («schwere abteilungen») в німецьких військах називалися частини вогневої підтримки. 29 Там само. – Арк.18–23, 73. 30 Энциклопедия Третьего рейха. – Москва, 1996. – С.20. 31 ГДА СБУ. – Ф.2. – Оп.108. – № по оп.8. – Арк.161. 32 Там само. – Ф.5. – Спр.1737. – Арк.171. 33 Там само. – Спр.19288. – Арк.11–50. 34 Там само. – Спр.57649. – Т.2. – Арк.19–21, 58–60. 35 Там само. – Ф.5. – Спр.15777. – Арк.20 зв. 36 За кримінально-архівними справами ГДА СБУ. 37 ГДА СБУ. – Ф.2. – Оп.7. – № по оп.4. – Спр.44. – Т.1 – Арк.202–205 зв. 38 Там само. – Ф.68. – Спр.10. – Т.2. – Арк.99. 39 Там само. – Ф.5. – Спр.65585. – Арк.34. 40 Там само. – Ф.2. – Оп.7. – № по оп.14. – Спр.44. – Т.1. – Арк.157–158 зв. 41 Там само. – № по оп.4. – Спр.44. – Т.1 – Арк.91–94 зв. 42 Там само. – Ф.5. – Спр.65381. – Арк.21, 28 зв., 66. 43 Там само. – Арк.227 зв. 44 Там само. – Спр.65382. – Арк.120. 45 Дробязко С.И., Каращук А.В. Вторая мировая война 1939–1945. Русская освободи- тельная армия. – Москва, 2000. – С.11. 46 Боляновський А. Указ. праця. – С.138–139. 47 ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.60339. – Арк.57. The article examines the reasons for, conditions and results of attraction of Ukrainians to formation of German police in Reichskommissariat Ukraine, their institutional forms, material basis and everyday conditions of work. The author analyses efficiency of the system of additional police, its role in occupation regime functioning. Е.В.Бистрицька* ЗМІЦНЕННЯ МІЖНАРОДНОГО АВТОРИТЕТУ РОСІЙСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ У СТАЛІНСЬКОМУ ПЛАНІ БОРОТЬБИ З ВАТИКАНОМ (1943–1948 рр.) На основі архівних документів аналізуються події, пов’язані з планами радянського уряду щодо перетворення Московського патріархату на центр все- ленського православ’я та його використання у зовнішній політиці на завершаль- ному етапі Другої світової війни й у повоєнний час із метою утвердження ідеоло- гічного впливу на підконтрольних територіях. Концепція «Москва – Третій Рим» своїм корінням сягає глибини віків і пов’язана з ідеєю звеличення Московської держави. У період загострення міжна- родних відносин, які протягом ХХ ст. призвели до вибуху двох світових воєн, плани перетворення Московського патріархату на центр вселенського православ’я здобули підтримку на урядовому рівні. Так, згідно з договорами 1915 і 1916 рр. про розподіл території Туреччини між союзниками, Росія отримувала право вста- новлення протекторату над Стамбулом (Константинополем). Бойові дії на Ґал - ліпольському півострові 1915 р. дозволили російським дипломатам упритул підій- ти до обґрунтування практичних рекомендацій із церковних питань, що виклика- ло серйозне занепокоєння Апостольського престолу та світової спільноти. А на * Бистрицька Елла Володимирівна – канд. іст. наук, доцент кафедри стародавньої і середньовічної історії Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. E-mail: elherman@ukr.net

Організаційне та матеріальне забезпечення поліційних структур і підрозділів у райхскомісаріаті Україна

Institution

Ähnliche Einträge