Зміцнення міжнародного авторитету Російської православної церкви у сталінському плані боротьби з Ватиканом (1943–1948 рр.)
На основі архівних документів аналізуються події, пов’язані з планами радянського уряду щодо перетворення Московського патріархату на центр вселенського православ’я та його використання у зовнішній політиці на завершальному етапі Другої світової війни й у повоєнний час із метою утвердження ідеологі...
Gespeichert in:
| Datum: | 2009 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Schriftenreihe: | Український історичний журнал |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/104924 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Зміцнення міжнародного авторитету Російської православної церкви у сталінському плані боротьби з Ватиканом (1943–1948 рр.) / Е.В. Бистрицька // Український історичний журнал. — 2009. — № 6. — С. 106-124. — Бібліогр.: 97 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-104924 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1049242016-07-31T03:02:33Z Зміцнення міжнародного авторитету Російської православної церкви у сталінському плані боротьби з Ватиканом (1943–1948 рр.) Бистрицька, Е.В. Студії На основі архівних документів аналізуються події, пов’язані з планами радянського уряду щодо перетворення Московського патріархату на центр вселенського православ’я та його використання у зовнішній політиці на завершальному етапі Другої світової війни й у повоєнний час із метою утвердження ідеологічного впливу на підконтрольних територіях. The article deals with the analysis of the events connected with the mysterious plan of the Soviet government to transform the Patriarchate of Moscow into the center of ecumenical orthodoxy and to use it in the foreign policy in the final stage of World War II and the post-war period to increase the ideological influence on the territory under its control. 2009 Article Зміцнення міжнародного авторитету Російської православної церкви у сталінському плані боротьби з Ватиканом (1943–1948 рр.) / Е.В. Бистрицька // Український історичний журнал. — 2009. — № 6. — С. 106-124. — Бібліогр.: 97 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/104924 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Студії Студії |
| spellingShingle |
Студії Студії Бистрицька, Е.В. Зміцнення міжнародного авторитету Російської православної церкви у сталінському плані боротьби з Ватиканом (1943–1948 рр.) Український історичний журнал |
| description |
На основі архівних документів аналізуються події, пов’язані з планами
радянського уряду щодо перетворення Московського патріархату на центр вселенського православ’я та його використання у зовнішній політиці на завершальному етапі Другої світової війни й у повоєнний час із метою утвердження ідеологічного впливу на підконтрольних територіях. |
| format |
Article |
| author |
Бистрицька, Е.В. |
| author_facet |
Бистрицька, Е.В. |
| author_sort |
Бистрицька, Е.В. |
| title |
Зміцнення міжнародного авторитету Російської православної церкви у сталінському плані боротьби з Ватиканом (1943–1948 рр.) |
| title_short |
Зміцнення міжнародного авторитету Російської православної церкви у сталінському плані боротьби з Ватиканом (1943–1948 рр.) |
| title_full |
Зміцнення міжнародного авторитету Російської православної церкви у сталінському плані боротьби з Ватиканом (1943–1948 рр.) |
| title_fullStr |
Зміцнення міжнародного авторитету Російської православної церкви у сталінському плані боротьби з Ватиканом (1943–1948 рр.) |
| title_full_unstemmed |
Зміцнення міжнародного авторитету Російської православної церкви у сталінському плані боротьби з Ватиканом (1943–1948 рр.) |
| title_sort |
зміцнення міжнародного авторитету російської православної церкви у сталінському плані боротьби з ватиканом (1943–1948 рр.) |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2009 |
| topic_facet |
Студії |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/104924 |
| citation_txt |
Зміцнення міжнародного авторитету Російської православної церкви у сталінському плані боротьби з Ватиканом (1943–1948 рр.) / Е.В. Бистрицька // Український історичний журнал. — 2009. — № 6. — С. 106-124. — Бібліогр.: 97 назв. — укр. |
| series |
Український історичний журнал |
| work_keys_str_mv |
AT bistricʹkaev zmícnennâmížnarodnogoavtoriteturosíjsʹkoípravoslavnoícerkviustalínsʹkomuplaníborotʹbizvatikanom19431948rr |
| first_indexed |
2025-07-07T16:04:00Z |
| last_indexed |
2025-07-07T16:04:00Z |
| _version_ |
1837004741746360320 |
| fulltext |
106 Е.В.Бистрицька
27 ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.65509. – Т.3. – Арк.107–110.
28 Там само. – Арк.18 зв.; Т.4 – Арк.283 зв. «Важкими підрозділами» («schwere
abteilungen») в німецьких військах називалися частини вогневої підтримки.
29 Там само. – Арк.18–23, 73.
30 Энциклопедия Третьего рейха. – Москва, 1996. – С.20.
31 ГДА СБУ. – Ф.2. – Оп.108. – № по оп.8. – Арк.161.
32 Там само. – Ф.5. – Спр.1737. – Арк.171.
33 Там само. – Спр.19288. – Арк.11–50.
34 Там само. – Спр.57649. – Т.2. – Арк.19–21, 58–60.
35 Там само. – Ф.5. – Спр.15777. – Арк.20 зв.
36 За кримінально-архівними справами ГДА СБУ.
37 ГДА СБУ. – Ф.2. – Оп.7. – № по оп.4. – Спр.44. – Т.1 – Арк.202–205 зв.
38 Там само. – Ф.68. – Спр.10. – Т.2. – Арк.99.
39 Там само. – Ф.5. – Спр.65585. – Арк.34.
40 Там само. – Ф.2. – Оп.7. – № по оп.14. – Спр.44. – Т.1. – Арк.157–158 зв.
41 Там само. – № по оп.4. – Спр.44. – Т.1 – Арк.91–94 зв.
42 Там само. – Ф.5. – Спр.65381. – Арк.21, 28 зв., 66.
43 Там само. – Арк.227 зв.
44 Там само. – Спр.65382. – Арк.120.
45 Дробязко С.И., Каращук А.В. Вторая мировая война 1939–1945. Русская освободи-
тельная армия. – Москва, 2000. – С.11.
46 Боляновський А. Указ. праця. – С.138–139.
47 ГДА СБУ. – Ф.5. – Спр.60339. – Арк.57.
The article examines the reasons for, conditions and results of attraction of
Ukrainians to formation of German police in Reichskommissariat Ukraine, their
institutional forms, material basis and everyday conditions of work. The author analyses
efficiency of the system of additional police, its role in occupation regime functioning.
Е.В.Бистрицька*
ЗМІЦНЕННЯ МІЖНАРОДНОГО АВТОРИТЕТУ РОСІЙСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ
ЦЕРКВИ У СТАЛІНСЬКОМУ ПЛАНІ БОРОТЬБИ З ВАТИКАНОМ (1943–1948 рр.)
На основі архівних документів аналізуються події, пов’язані з планами
радянського уряду щодо перетворення Московського патріархату на центр все-
ленського православ’я та його використання у зовнішній політиці на завершаль-
ному етапі Другої світової війни й у повоєнний час із метою утвердження ідеоло-
гічного впливу на підконтрольних територіях.
Концепція «Москва – Третій Рим» своїм корінням сягає глибини віків і
пов’язана з ідеєю звеличення Московської держави. У період загострення міжна-
родних відносин, які протягом ХХ ст. призвели до вибуху двох світових воєн,
плани перетворення Московського патріархату на центр вселенського православ’я
здобули підтримку на урядовому рівні. Так, згідно з договорами 1915 і 1916 рр.
про розподіл території Туреччини між союзниками, Росія отримувала право вста-
новлення протекторату над Стамбулом (Константинополем). Бойові дії на Ґал -
ліпольському півострові 1915 р. дозволили російським дипломатам упритул підій-
ти до обґрунтування практичних рекомендацій із церковних питань, що виклика-
ло серйозне занепокоєння Апостольського престолу та світової спільноти. А на
* Бистрицька Елла Володимирівна – канд. іст. наук, доцент кафедри стародавньої
і середньовічної історії Тернопільського національного педагогічного університету імені
Володимира Гнатюка.
E-mail: elherman@ukr.net
107Зміцнення міжнародного авторитету Російської православної церкви...
завершальному етапі Другої світової війни та після її закінчення сталінський
режим активно реалізовував плани щодо посилення впливу Російської православ-
ної церкви (РПЦ) у християнському світі з метою протистояння Ватикану і тран-
слювання політичної волі та організаційних імпульсів Кремля на територіях, які
опинилися у сфері впливу СРСР.
Слід зауважити, що українські науковці залишили поза увагою цю важливу
тему. Вітчизняна історична наука, зокрема її релігієзнавчий сегмент, здебільшого
зосереджена на вивченні державно-церковних відносин та діяльності церковних
інституцій в Україні. У своїх працях І.Білас1, Б.Боцюрків2, В.Пащенко3, В.Сер-
гійчук4 та інші автори, зауважуючи, що утиски католиків на зайнятих радян-
ською армією територіях були складовою плану боротьби проти Ватикану, основ-
ну увагу сконцентрували на з’ясуванні особливостей сталінської політики щодо
релігії та церкви, проблемі ліквідації Української греко-католицької церкви та її
наслідках. Серед російських науковців тему використання Російської православ-
ної церкви як інструменту зовнішньої політики СРСР порушували О.Васильєва5,
М.Одинцов6, М.Шкаровський7.
Залучивши розсекречені після 1991 р. документи Державного архіву Росій-
ської Федерації, автор даної статті пропонує розглянути події, які відбувалися в
Україні, у контексті ґлобальних планів радянського уряду. Зміцнення структур
Московського патріархату було складовою боротьби за майбутній устрій післяво-
єнного світу, в якому СРСР повинен був зайняти позицію лідера. При цьому РПЦ
використовувалась як інструмент міжнародної політики, а ліквідація католиць-
ких інституцій була одним із засобів її зміцнення.
Корінний поворот у ставленні радянського уряду до Російської православної
церкви та інших конфесій відбувся після зустрічі Й.Сталіна 5 вересня 1943 р. з
ієрархами РПЦ, а згодом і з представниками Ґрузинської православної церкви та
мусульман. Серед причин, які вплинули на рішення Й.Сталіна певною мірою від-
родити церкву, історики називають кілька головних, з яких не останню роль віді-
гравали зовнішньополітичні. Зокрема, отримання матеріальної допомоги від
Великобританії та США, відкриття другого фронту в Європі уряди цих країн ста-
вили у залежність від вирішення у тому числі релігійного питання у СРСР. На
початку жовтня 1941 р. США надали радянській стороні безпрецедентний кредит
в 1 млрд доларів на закупівлю озброєння й сировини. Надалі за умовами ленд-лізу
передбачалося отримати ще 10 млрд доларів. У «Декларацію 26 держав», які
об’єдналися в антигітлерівську коаліцію, за ініціативи Ф.Рузвельта було внесено
пункт про свободу релігії. Політичний компроміс, на який пішов Й.Сталін, спри-
яв пожвавленню діяльності церкви у воєнні роки, а відновлення патріаршества
стало превентивним кроком у справі обговорення проблем релігійної свободи у
СРСР на Москов ській конференції міністрів закордонних справ СРСР, США і
Великобританії (19–30 жовтня 1943 р.) і Тегеранській зустрічі керівників країн
антигітлерівської коаліції (28 листопада – 1 грудня 1943 р.).
Чи не головне значення у цій справі мала політична воля Й.Сталіна. Атеїзм і
релігія розглядалися ним як суспільні феномени, які використовувалися або ніве-
лювалися залежно від потреб суспільства8. Нетривалий період діяльності радян-
ських органів влади на новоприєднаних територіях Західної України та Західної
Білорусії у 1939–1941 рр. засвідчив необхідність продуманої ідеологічної роботи
серед населення. В очах традиційно релігійної Європи, де авторитет церкви і свя-
щеника був незаперечним, РПЦ своїми каналами мала забезпечити підтримку
прокомуністичних партій та урядів. У першу чергу передбачалося використати
православні церкви Центрально-Східної Європи.
Діяльність церкви одразу була поставлена Й.Сталіним під жорсткий контроль
держави. Функції, які їй делеґувалися, мали перетворити РПЦ на одну з під-
контрольних режимові інституцій. Для цього ще напередодні зустрічі з ієрархами
108 Е.В.Бистрицька
було вирішено створити спеціальний державний орган, який би здійснював
зв’язки з РПЦ. Постановою РНК СРСР від 14 вересня 1943 р. було створено Раду
у справах Російської православної церкви при уряді СРСР, яку очолив полковник
(згодом ґенерал-майор) держбезпеки (!) Ґ.Карпов.
Для відновлення свого міжнародного авторитету Московська патріархія мала
значний ресурс. У багатьох країнах із часів еміґрації діяли російські громади.
Православні російські екзархати, єпархії, духовні місії провадили свою діяль-
ність в Європі, Північній і Південній Америках, у Китаї, Японії, Палестині, Кореї
тощо. Проте лише незначна їх частина зберігала канонічні зв’язки з Московським
патріархатом. Таким чином, радянському керівництву видавалося можливим від-
новити цю ділянку роботи, поширивши свій вплив на значну частину світу. Із
Московським патріархатом пов’язувалися ґлобальні плани перетворення його на
центр вселенського православ’я, щось на кшталт «московського Ватикану».
Програма зміцнення міжнародного авторитету Російської православної церкви
передбачала діяльність за трьома напрямами: РПЦ – східні патріархати; РПЦ –
автокефальні православні церкви країн Центрально-Східної Європи; РПЦ –
православні громади Західноєвропейської єпархії та Карловацької церкви9.
Напрям взаємовідносин «РПЦ – східні патріархати» було визначено Кремлем
як один із пріоритетних. Рада у справах РПЦ займалася з’ясуванням становища
східних патріархатів. В архівних матеріалах зберігаються відповідні довідки-
інформації. Зокрема, у листі, який Ґ.Карпов надіслав Й.Сталіну, В.Молотову і
Л.Берії напередодні собору РПЦ 1945 р., відзначалося, що патріарх Антіохії і
всього Сходу Александр ІІІ, патріарх Александрійський Христофор є прихильни-
ками російського православ’я; але Вселенський патріарх, архієпископ Констан-
тинополя «перебуває під сильним впливом турків»10.
Слід зауважити, що східні церкви чи не завжди відчували гострий брак
коштів. До революції 1917 р. їх традиційно підтримував російський уряд.
У 1945 р. НКЗС фіксував матеріальну залежність православних громад від
англійців. Наявних грошей не вистачало навіть на утримання шкіл, не кажучи
вже про інші потреби. Особливо у цьому плані потерпала Антіохійська церква11.
Тому щедра матеріальна підтримка як інструмент впливу мала широке застосу-
вання у сталінській політиці. Питання грошових субсидій присутнє у більшості
звітних документів Ради у справах РПЦ, які надсилалися керівництву СРСР.
У 1944 р. рада отримала 100 тис. руб. на придбання цінних подарунків для вищо-
го духівництва. Таку ж суму за статтею «Інші витрати» Ґ.Карпов просив передба-
чити і на наступний рік12. На початку 1946 р. він запропонував Й.Сталіну «з
метою зміцнення встановлених зв’язків», а також «в інтересах майбутніх планів»
надати значну матеріальну «допомогу» східним патріархатам, виділивши для
цього кошти з державного бюджету і передавши їх російському патріархові
Алексію. Останній вважав доцільним фінансово підтримати константинополь-
ського (Мак сима), єрусалимського (Тимофія), антіохійського (Александра) патрі-
архів, на давши їм відповідно 50 тис., 40 тис. і 25 тис. американських доларів13.
Відповідне рішення про виділення з державного бюджету суми, еквівалентної
115 тис. доларів, було ухвалене радянським урядом того ж року14.
У налагодженні зв’язків зі східними патріархами була проведена значна робо-
та. На помісний собор (31 січня – 2 лютого 1945 р.), який обрав патріархом РПЦ
Алексія замість померлого Серґія, до Москви з’їхалися глави і представники
7 автокефальних православних церков: патріархи Александрійський і всієї
Африки Христофор, Антіохійський – Александр ІІІ, католікос усієї Ґрузії
Калістрат, від Константинопольського патріархату – архієпископ фіатирський
Германос, від єрусалимської церкви – архієпископ севастійський Афінагор, від
сербської – митрополит скоплянський Йосиф, а також єпископ Румун ської пра-
вославної церкви Йосиф15.
109Зміцнення міжнародного авторитету Російської православної церкви...
Уже у травні – червні 1945 рр. видавалося можливим закріпити встановлені
зв’язки офіційним візитом патріарха Алексія до єрусалимського, антіохійсько-
го, александрійського патріархів, одночасно відновлюючи традицію паломниц-
тва до святих місць.
Ще більшого успіху РПЦ за підтримки Кремля досягла у Центрально-Східній
Європі. У січні 1945 р. вдалося вплинути на Константинопольський патріархат у
питанні зняття схизми з Болґарської православної церкви. Це був перший ваго-
мий крок на шляху нормалізації взаємин між Московським патріархатом і
Болґарським екзархатом. Окрім того, патріарх РПЦ Алексій не заперечував проти
інтронізації митрополита Стефана в патріархи болґарської церкви16 та надання їй
грошової позики17.
Разом із просуванням радянських військ в Європі РПЦ розширювала межі
своєї юрисдикції. При цьому активно використовувалися національні, політичні,
релігійні суперечності між українцями Закарпаття і Галичини. Першою «ластів-
кою» стала Мукачівсько-Пряшівська єпархія. 8 листопада 1944 р. її представники
мали зустріч з Алексієм, згодом ще три зустрічі з митрополитом і членами синоду
РПЦ. 11 грудня делеґацію прийняв Ґ.Карпов. На зустрічі обговорювалися питан-
ня про вихід зазначеної єпархії з-під юрисдикції Сербської православної церкви та
її підпорядкування РПЦ. Порушувалися питання перерозподілу майна між право-
славними і греко-католиками, освітньої підготовки канди да тів у священики,
матеріальної допомоги тощо18. 6 березня 1945 р., згідно з рішенням синоду
Естонської православної церкви, відбулося її «возз’єднання» з РПЦ19.
У сферу впливу Московського патріархату потрапила й Чехословацька право-
славна церква (ЧПЦ) в юрисдикції Сербської православної церкви, яка у 1942 р.
втратила свого єдиного єпископа Ґоразда (Матей Павлік) – він був розстріляний
німецькими окупантами під час акції відплати за вбивство у Празі начальника
Головного управління імперської безпеки й заступника імперського протектора
Богемії та Моравії оберґрупенфюрера СС Райнгарда Гайдріха. Архієпископ орлов-
ський Фотій провів переговори з представниками віруючих про перехід цієї церк-
ви із сербської в юрисдикцію Російської православної церкви і призначення їй
єпископа з СРСР20. Остаточно питання вирішилось у 1946 р., коли ЧПЦ на правах
екзарха Московського патріархату очолив колишній єпископ ростовський Єлев-
ферій (Воронцов).
Досить швидко вдалося знайти спільну мову із сербським патріархом Гав-
риїлом, який після звільнення з концтабору Дахау оселився в Римі і не виявляв
бажання повернутися до Юґославії. Потреба у ньому виникла внаслідок необхід-
ності перевести під юрисдикцію РПЦ Мукачівсько-Пряшівську єпархію та ЧПЦ,
а також у зв’язку з розбіжностями між Московським патріархатом і митрополи-
том скоплянським Йосипом, який очолював Сербську православну церкву за від-
сутності патріарха, у питанні засудження карловацького духовенства21. Рішення
сербського патріарха допоміг змінити єпископ Єлевферій, який за дорученням
російського патріарха Алексія переконав Гавриїла повернутися до Юґославії й
співпрацювати з «демократичним урядом». До самої своєї смерті у 1950 р. патрі-
арх Гавриїл лояльно ставився до влади, а дружні відносини з РПЦ зберігав навіть
після розриву Й.Сталіна і Й.Тіто22.
Успішно проходив процес «возз’єднання» російських еміґрантських парафій.
У листопаді 1944 р. глава Західноєвропейської єпархії в юрисдикції Констан-
тинопольського патріархату митрополит Євлоґій (Ґеорґієвський) заявив про
бажання «відновити канонічний зв’язок» із РПЦ. 29 серпня митрополит Ніколай
(Ярушевич), який виїхав у Францію, «прийняв в єднання» митрополитів Євлоґія
і Серафима (Лук’янова) із 75-ма парафіями, які ввійшли до складу РПЦ23.
У цьому процесі головним чинником виявився авторитет Євлоґія. Проте вже
17 жовтня 1946 р., усього лише за півтора місяці після смерті останнього (серпень
110 Е.В.Бистрицька
1946 р.), єпархіальні збори кліру і мирян ухвалили рішення залишитися у складі
Константинопольського патріархату на правах автономного екзархату. У віданні
митрополита Серафима, якого російський патріарх Алексій призначив очільни-
ком Західноєвропейського екзархату РПЦ, залишилося всього близько 20 громад,
а до 1948 р. їх кількість скоротилася вдвічі24.
Недовіру РПЦ висловила Карловацька церква, архієрейський собор котрої,
що пройшов у Мюнхені 10 травня 1946 р., і в якому взяли участь 26 єпископів,
відкинув пропозицію про «возз’єднання», звинувативши РПЦ у «протиприродно-
му союзі з безбожною владою»25. Рішення Мюнхенського собору, супроводжувані
теоретичним обґрунтуванням неканонічності Московського патріархату, завдали
відчутного морального удару по міжнародному авторитету РПЦ26.
Незабаром суперечності між зарубіжними російськими ієрархами, зумовлені
їх ставленням до РПЦ, відбилися на взаєминах Московського патріархату з
Північноамериканською автономною православною церквою. У лютому 1945 р. її
делеґація відвідала Москву, запропонувавши надати церкві автономію у складі
РПЦ, яка фактично межувала з автокефалією. У 1947 р. виник проект повної
внут рішньої самостійності церкви, включно із правом необов’язкового виконання
постанов патріарха і помісних соборів РПЦ. Московський патріархат відхилив
подібні пропозиції, оскільки вони не узгоджувалися з його централізаційними
принципами, а патріарх Алексій оголосив про притягнення до «церковного суду
собору єпископів» – митрополита Феофіла, чиказького архієпископа Леонтія та
єпископів аляскінського (Іоанна) й бруклінського (Никона)27.
Церковні інтереси Кремля поширювалися і на Фінляндію. Однак дії, пов’яза-
ні з питаннями «возз’єднання» Фінляндської православної церкви (ФПЦ) із РПЦ,
мали половинчастий характер. У 1945 р. Московському патріархатові було підпо-
рядковано Коновецький і Валаамський монастирі та дві парафії у Гельсінкі.
Упродовж перебування у Фінляндії митрополита ленінґрадського і новґородсько-
го Ґріґорія вдалося досягти домовленості з фінськими православними ієрархами
про вихід з-під юрисдикції Константинопольського патріархату і перехід до
Московського. Однак, попри всі вжиті заходи, опозиція духовенства ФПЦ намі-
рам Кремля виявилася сильнішою. Тільки у 1957 р. синод РПЦ визнав автономію
Фінляндської православної церкви та її належність до Константинопольського
патріархату28.
У результаті поїздки на Далекий Схід (у Харбін) московського представника
єпископа Єлевферія (Воронцова) відбулося «возз’єднання» тамтешніх православ-
них місій із Московським патріархатом. Єлевферію вдалося знайти спільну мову з
митрополитом Мелетієм (Харбінська єпископська нарада) і єпископами Несто-
ром, Ювеналієм, Дмітрієм, Віктором – усього 126 громад у Маньчжурії, Китаї і
Кореї29.
Підсумовуючи наслідки роботи Ради у справах РПЦ за 1943–1945 рр. у сфері
зовнішньополітичної діяльності, Ґ.Карпов писав Й.Сталіну, що російська церква,
яка на 1943 р. майже не мала зв’язків із закордонними конфесіями, станом на
1945 р. налагодила церковно-канонічні контакти з усіма автокефальними церква-
ми, за винятком грецької. Під юрисдикцію Московського патріархату повернула-
ся значна кількість громад, які впродовж 20 років перебували в опозиції, у тому
числі 3 митрополити, 17 єпископів, 285 парафій30. Незважаючи на певні складно-
щі канонічного спілкування, повернення РПЦ у християнський світ відбулося.
Завдяки політичній і матеріальній підтримці радянського уряду Російська право-
славна церква активізувала свою діяльність як у середині країни, так і за кордоном.
Ідея «Третього Риму» набувала дедалі зримих обрисів, що й стало основою для реа-
лізації подальших планів.
Відзначивши суттєве зміцнення престижу РПЦ, Ґ.Карпов вважав, що надалі
«перед радою постає ряд нових і важливих проблем, пов’язаних із використанням
111Зміцнення міжнародного авторитету Російської православної церкви...
православної церкви в політичних інтересах Радянського Союзу»31. Було визнано
активність головних опонентів, проти яких і спрямовувалися акції – Ватикан,
який «не полишає планів поглинання православ’я», англіканська церква, як іні-
ціатор «екуменічного руху», і Карловацький синод32.
Активізація боротьби з Ватиканом диктувалася прагматичною метою мінімі-
зації впливу католицької церкви у державах «народної демократії», більшість
населення яких традиційно сповідувала християнство західного обряду. Пріо-
ритетність цього напряму роботи Ґ.Карпов підкреслив у звіті за 1946 р., уважаю-
чи, що «у сфері організації ефективної боротьби з Ватиканом і підриву його впли-
ву на міжнародній політичній арені» постають серйозні проблеми33.
Узагалі, відносини з Ватиканом набули особливої гостроти після оголошення
Пієм ХІ «хрестового походу» проти СРСР (початок лютого 1930 р.). На той час
радянсько-ватиканські переговори, які з різною динамікою проходили з 1922 до
1929 рр., були заморожені. При цьому у 1922–1923 рр. Апостольська столиця
виступала для СРСР тим суб’єктом міжнародного права, який повинен був запо-
чаткувати процес входження «країни рад» у світову спільноту. У Ватикані, зі
свого боку, були зацікавлені зберегти кадровий потенціал і підписати двосторон-
ній договір, який би ґарантував діяльність католицької церкви у Радянському
Союзі. У наступні роки в очах радянського уряду визнання СРСР Ватиканом втра-
тило свою актуальність (у першу чергу завдяки розширенню кола держав, які
налагодили дипломатичні стосунки із СРСР), однак укладення спеціального дого-
вору ще зберігало своє значення, головно як засіб зміцнення міжнародного авто-
ритету СРСР у католицьких країнах (Іспанія, Портуґалія, держави Південної
Америки). Але у 1927 р. з ініціативи Святого престолу переговори були згорнуті.
На таке рішення вплинули репресії проти церковних інституцій і духівництва,
політика атеїзації радянського суспільства, що фактично призвела до припинення
діяльності католицької церкви у СРСР. Так, на початок 1939 р. у країні функціо-
нувало лише два католицьких храми – у Москві і Ленінґраді, і то лише тому, що
ними опікувалися священики – громадяни іноземних держав. До кінця 1939 р.
занепали всі католицькі громади, настоятелі яких відбували покарання34. Насад-
ження комуністичної ідеології, яке супроводжувалося брутальними методами
боротьби з релігією, репресіями проти духівництва та вірних призвело до глибоко-
го конфлікту між СРСР і Святим престолом, який засуджував порушення принци-
пів свободи совісті. Відтак радянсько-ватиканські відносини перемістилися у пло-
щину ідеологічного протистояння.
Створення в роки Другої світової війни антиватиканського блоку відбувалося
на основі звинувачень Апостольської столиці у підтримці «фашистських» урядів.
Адже зовнішня політика Ватикану 1939–1942 рр. характеризувалася непослідов-
ністю і двозначністю. Так, не було засуджено фашизм і нацизм як політико-
ідеологічні системи. Навпаки, інституції католицької церкви, духівництво, ди -
пло матичні служби Ватикану продовжували підтримувати відносини з урядовими
структурами нацистської Німеччини та фашистської Італії.
Протистояння по лінії «Москва – Ватикан» виразно окреслилось у 1943 р.,
коли союзники по антигітлерівській коаліції безпосередньо підійшли до проблеми
повоєнного облаштування світу. Саме тоді зросла дипломатична роль Ватикану,
який прагнув стати посередником між воюючими блоками. Збереження балансу
сил в Європі, боротьба проти поширення комуністичної ідеології залишалися його
пріоритетами. У цій програмі СРСР уособлював ворога, який становив пряму
загрозу системі західноєвропейських демократичних цінностей.
8 серпня 1942 р. секретар Конґреґації з надзвичайних церковних питань кар-
динал Д.Тардіні підготував проект послання Святого престолу на випадок можли-
вих дипломатичних відносин із СРСР: «Після тривалих років переслідувань,
після майже повного знищення католицизму і постійного посилення атеїзму як
112 Е.В.Бистрицька
основного принципу комуністичної ідеології, перш за все було би необхідно вста-
новити на практиці, як російський уряд дотримується й охороняє релігійну свобо-
ду. Тільки після того, як пройде певний випробувальний термін, Святий престол
міг би зі знанням справи визначити свою позицію»35.
Переконання, що кремлівське керівництво не відмовилося від політики атеї-
зації суспільства спонукало Ватикан проводити активний діалог із представника-
ми США та Великобританії, намагаючись пом’якшити умови капітуляції країн
гітлерівського блоку. Майбутнє Італії ватиканські очільники пов’язували з від-
новленням колишнього авторитету церкви у цій країні й наполягали на її окупації
союзними військами36. У Ватикані існувало переконання, що виведення Італії з
війни загрожує захопленням влади лівими силами. Важливе місце у планах
Пія ХІІ відводилося Німеччині. Денацифікована, вона повинна була зберегти свої
сильні позиції у світі. Обговорювалися питання створення Придунайської конфе-
дерації, розширення території Польщі, збереження Румунії, Угорщини, які мали
відіграти роль своєрідного санітарного кордону між СРСР і Західною Європою.
На переговорах із представниками президента США М.Тейлором і Г.Тітманом
та посланником Великобританії при Святому престолі Ф. д’Арсі Пій ХІІ і його
держсекретар Луїджі Мальйоне повідомили незаперечні факти порушення прав
віруючих у СРСР. На цій основі Ватикан наполягав на створенні тимчасового
уряду Литви за підтримки США та Великобританії. Але утвердження сфер впливу
і нових кордонів відбулося не у Ватикані, а у Тегерані (1943 р.), Ялті й Потсдамі
(1945 р.).
Очевидно, у президента США та прем’єр-міністра Великобританії, представ-
ники яких упродовж війни підтримували контакти з Ватиканом, були наміри від-
крити офіційний канал для його впливу на переговорний процес. Проблеми віру-
ючих у СРСР Ф.Рузвельт обговорював зі Й.Сталіним на Тегеранській конферен-
ції37. Після зустрічі з М.Тейлором 13 червня 1944 р. кардинал Д.Тардіні записав,
що його співрозмовник наполегливо радив Святому престолу при побудові після-
воєнної Європи співпрацювати з СРСР38. У Вашинґтоні вважали, що для збере-
ження інтересів католицької церкви на територіях, окупованих радянською армі-
єю, Ватикан повинен досягти взаєморозуміння з Кремлем.
Активізація дипломатичних зусиль Апостольської столиці не залишилася
непоміченою у Москві. Наприкінці 1943 р. та у 1944 р. католицьким напрямом
зайнялися НКДБ і Рада у справах Російської православної церкви при РНК СРСР.
Улітку 1944 р. до справи підключилася щойно створена Рада з релігійних культів
при РНК СРСР, яку очолював І.Полянський. Актуалізація ватиканського напря-
му в очах кремлівського керівництва була пов’язана з планами встановлення
лояльних режимів у країнах Європи після Другої світової війни та досягнення
домінуючого політичного впливу Москви в інших реґіонах планети. Відомі на
сьогодні документи дають підстави припустити, що до початку атаки на україн-
ських греко-католиків (березень 1945 р.) Й.Сталін та його оточення мали намір
вступити у діалог із Ватиканом.
У квітні – травні 1944 р. СРСР відвідав американський католицький свяще-
ник польського походження Ст.Орлеманський. Мабуть, у Кремлі вважали, що
його приїзд узгоджений із ватиканським або американським керівництвом. Гостя
двічі прийняли Й.Сталін і В.Молотов, які під час двогодинних бесід підкреслили
важливість збереження прав віруючих католиків і готовність до діалогу з Вати-
каном39. На підтвердження намірів Кремля 28 квітня 1944 р. орган ЦК ВКП(б)
газета «Правда» вмістила фото зі Й.Сталіним, В.Молотовим і Ст.Ор ле манським, а
14 травня з’явилася стаття, де чи не вперше з часів встановлення радянської влади
про Ватикан ішлося як про можливого міжнародного партнера40. На кошти уряду
було видрукувано невеликий наклад Біблії і молитовників. У Західній Україні
відновили діяльність деякі костели.
113Зміцнення міжнародного авторитету Російської православної церкви...
Але у Ватикані не повірили у щирість намірів Кремля. Кардинал Д.Тардіні на
основі звіту Ст.Орлеманського підготував для Пія ХІІ офіційну ноту, в якій
ви к лав дві умови для початку переговорів із московською делеґацією: 1) Й.Сталін
визнає свободу віросповідання; 2) Святий престол займеться проблемою можливо-
го встановлення відносин із СРСР лише після того, як переконається, що радян-
ський режим дотримується першої умови. Понтифік схвалив цей документ41.
Інформація про бажання О.Боґомолова, члена міжнародної контрольної
комісії союзників в Італії, установити контакти з Ватиканом у червні 1944 р.
надійшла від дипломатичного радника президента США Р.Мерфі, який співпра-
цював у цій комісії з радянським дипломатом42. Але позиція Д.Тардіні залиша-
лася непорушною – встановлення двосторонніх дипломатичних відносин із
Радянським Союзом може відбутися лише за умови збереження свободи віроспо-
відань для всіх конфесій43.
Улітку 1944 р. радянські війська зайняли Львів, і на перших порах ніщо не
віщувало майбутнього знищення греко-католицької церкви. Митрополит А.Шеп-
тицький наприкінці серпня – на початку вересня навіть направив до Москви лист,
в якому заявив про лояльне ставлення до радянської влади і просив прийняти
делеґацію для остаточного вреґулювання відносин44. Голова Ради у справах релі-
гійних культів при РНК СРСР І.Полянський детально інформував В.Молотова про
зміст листа і рекомендував, беручи до уваги авторитет митрополита, який доціль-
но було б використати для «розкладу націоналістичних організацій», не чинити
перешкод відкриттю парафіяльних церков, зберегти монастирі, богословську ака-
демію і духовну семінарію, дозволити видання релігійного часопису45. І після
смерті митрополита А.Шептицького (1 листопада 1944 р.) І.Полянський допові-
дав, що очолювана ним рада не заперечує проти функціонування монастирів,
духовних освітніх закладів та відстрочки студентам цих навчальних закладів від
призову у радянську армію46. 22 і 27 грудня 1944 р. делеґація УГКЦ була прийня-
та керівництвом Ради у справах релігійних культів при РНК СРСР. На цій зустрі-
чі було заявлено, що на церкву поширюється чинність радянського законодавства
про релігійні організації47. Посланці українських греко-католиків передали у
фонд Червоного Хреста 100 тис. руб.48
Однак уже в лютому 1945 р. у публічних заявах пролунала гостра критика
ініціатив Ватикану. Уперше – від учасників Московського помісного собору РПЦ
1945 р., які у зверненні до православних народів закликали «стояти на сторожі
православ’я», щоб у будь-який момент можна було дати «належну відсіч Вати-
кану, що чинить наступ на слов’янство»49.
15 березня 1945 р. на стіл Й.Сталіну ліг документ із поміткою «надзвичайно
таємно», який являв собою план фронтальної боротьби з Ватиканом. Другий і тре-
тій примірники отримали для ознайомлення В.Молотов і Л.Берія. У ньому було
виділено 5 головних блоків – напрямів роботи, реалізація яких сприяла б підриву
прагнень Апостольської столиці до «світового панування»:
1. «Заходи щодо відриву парафій греко-католицької (уніатської) церкви у СРСР
від Ватикану і подальшого приєднання їх до Російської православної церкви». Серед
п’яти пунктів був і про створення ініціативної групи, «яка має декларативно
за явити про розрив із Ватиканом, закликавши уніатське духівництво до переходу
у православ’я»50.
2. «Використання старокатолицьких груп, їх опозиції Ватикану та інші заходи
щодо боротьби з римо-католиками у західних республіках СРСР». Рекомендувалося
організувати православні братства у Ризі, Вільнюсі, Гродно, Луцьку, Львові та
Чернівцях, надавши їм право на ведення місіонерської і добродійної діяльності з
метою зміцнення православ’я і протиставлення його католицизму.
3. «Заходи щодо зміцнення впливу Російської православної церкви за кордо-
ном». Цей блок містив дев’ять пунктів, п’ять з яких передбачали розширення меж
114 Е.В.Бистрицька
юрисдикції РПЦ. Зокрема, за рахунок «ліквідації автокефалії Польської право-
славної церкви і приєднання її у цілому до Московського патріархату» та планів
«оформити приєднання» Мукачівсько-Пряшівської єпархії за згодою синоду
Сербської православної церкви.
4. «Заходи щодо організації всесвітньої конференції християнських церков».
Зібрання представників християнських (некатолицьких) церков у Москві плану-
валося «з метою протистояння претензіям Ватикану на провідну роль у світі». До
участі в конференції передбачалося залучити російську, сербську, ґрузинську,
константинопольську, александрійську, антіохійську, єрусалимську, болґарську,
румунську, грецьку, фінляндську православні церкви; неправославні церкви (ста-
рообрядців австрійського спрямування у СРСР і Румунії, старообрядців-безпопів-
ців у СРСР та Америці); коптську церкву в Єґипті та Ефіопії, вірмено-григоріан-
ську конфесію у СРСР, країнах Близького Сходу, на Балканах, Франції та
Америці; англіканську церкву у Великобританії, Америці, Канаді; протестант-
ську і методистську церкви у США, Англії, Фінляндії, СРСР. При встановленні
зв’язків із РПЦ планувалася участь у конференції делеґатів від «старокатоли-
цької» церкви (Франція, США, СРСР), всесвітнього союзу баптистів (США,
Англія) та євангелістів (Америка, СРСР). Усі заплановані Ґ.Карповим доповіді
мали політичний характер і ґрунтувалися на звинуваченнях Апостольської столи-
ці у «фашистській і антидемократичній лінії у довоєнні роки», «сприянні гітле-
ризму» в роки війни, «втручанні у справу повоєнного облаштування світу».
Наслідком всесвітньої конференції християнських (некатолицьких) церков пови-
нна була стати «ізоляція Ватикану і зниження авторитету папи». На підготовку
заходу відводилося п’ять – шість місяців.
Останній, 5-й, блок під назвою «Інші заходи» передбачав вирішення організа-
ційних, кадрових і майнових питань зміцнення РПЦ. Вони ставилися у пряму
залежність від прийняття урядом попередніх пунктів цієї програми51.
Записка супроводжувалася об’ємними додатками у вигляді історичних дові-
док, в яких роз’яснювалося становище конфесій та російсько-ватиканські відно-
сини (матеріали про Ватикан, старокатолицтво, православну, греко-католицьку
(уніатську) церкви, дипломатичні зв’язки Ватикану з Росією у минулому, зовніш-
ні зносини РПЦ та її місіонерська діяльність, автокефалія Польської православної
церкви тощо)52.
Отже, першою мішенню в боротьбі з Ватиканом мала стати Українська греко-
католицька церква. Адже, як ішлося у документі, саме з допомогою «уніатства»
«римсько-католицькій церкві вдалося відірвати від православ’я деяку частину
населення західних областей України», і саме «уніатство» Ватикан розглядає «як
перехідну ланку до повного покатоличення населення західних районів для від-
риву їх від Росії»53.
Навесні 1946 р. більшість узятих на облік греко-католицьких священиків під-
писали заяву про підтримку відомої ініціативної групи. 8–10 березня Львівський
собор прийняв рішення про «возз’єднання» з Російською православною церквою,
анулювавши Берестейську унію 1596 р. Акція відбувалася під контролем вищих
керівників держави і республіки за безпосередньої участі органів держбезпеки.
4 квітня Г.Костельник, єпископи Антоній (Пельвецький) і Михаїл (Мель ник)
прибули для звіту до Москви. Тут же Ґ.Карпов організував інтерв’ю цих священ-
нослужителів для поширення його за кордоном54. Звітуючи про проведену роботу,
3 квітня 1946 р. голова Ради у справах РПЦ писав, що процес «возз’єднан ня»
зайняв 10 місяців. 1001 священик із загальної кількості 1304 підписав заяви про
перехід у православ’я55.
Знищення УГКЦ стало відчутним ударом по Ватикану, адже в односторон-
ньому порядку, із грубим порушенням канонічних норм було ліквідовано цер-
ковну інституцію, яка перебувала в безпосередньому підпорядкуванні Святого
115Зміцнення міжнародного авторитету Російської православної церкви...
престолу. Протягом усієї кампанії з підготовки й проведення Львівського собору
Ватикан так і не зміг ужити бодай якихось дієвих заходів на захист УГКЦ.
Львівський собор став початком відкритої боротьби з Апостольською столицею.
14 лютого 1947 р. Ґ.Карпов надіслав на затвердження Й.Сталіну нову програму, яка
передбачала: «а) остаточно ліквідувати уніатську церкву у СРСР; б) підготувати
проведення аналогічних заходів у деяких країнах за кордоном (наприклад, у
Чехословаччині, Юґославії); в) створити альянс християнських церков у вигляді
міжнародного руху на чолі з Російською православною церквою для боротьби з
Ватиканом, запросивши до участі у ньому всі інші віро спо відання»56.
У річищі цієї політики було ліквідовано Ужгородську унію. Схема боротьби з
греко-католиками була настільки відпрацьованою, що скласти план ліквідації
цієї церкви у Закарпатті московське керівництво доручило вповноваженому Ради
у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР в УРСР П.Вільховому.
У грудні 1948 р. до Києва прибув Ґ.Карпов, який вніс свої корективи. Відповідну
ініціативну групу очолив титулярний архідиякон, настоятель кафедрального
греко-католицького собору в Ужгороді І.Кондратович, який у березні 1949 р. звер-
нувся до віруючих із закликом «відректися від Ватикану» і «возз’єднатися з пра-
вославними Московського патріархату»57.
Після Галичини та Закарпаття ліквідацію греко-католицької церкви було
здійснено у всіх країнах «народної демократії». За результатами перебування у
Чехословаччині влітку 1946 р. Ґ.Карпов рекомендував керівництву МЗС викорис-
тати внутрішні розбіжності між уніатами Пряшівщини з метою «поступового
переведення у православ’я як окремих віруючих і священиків, так і громади зага-
лом», при цьому за апробованою в Україні схемою рекомендувалося розкладати
церкву зсередини58. У співпраці з місцевою православною ієрархією, очолюваною
митрополитом Єлевферієм (Воронцовим), органи влади Чехословаччини провели
т.зв. «акцію П» і на соборі у Пряшеві (квітень 1950 р.) греко-католицьку церкву
оголосили поза законом. 160 із 267 священиків Пряшівської єпархії погодилися
перейти у православ’я. Єпископ василіанин Павло (Петро Ґойдич) і 65 греко-
католицьких душпастирів були заарештовані, 27 панотців залишили свої парафії
та перейшли на нелеґальне становище. У січні 1951 р. відбувся показовий судовий
процес (спочатку навіть вели його пряму радіотрансляцію, але єпископ так упев-
нено тримався, що влада змушена була її припинити), на якому стандартно звину-
вачений у «колабораціонізмі» та «співпраці з бандерівськими ворогами» греко-
католицький предстоятель Пряшівської єпархії Павло (Ґойдич) був засуджений
до довічного (!) ув’язнення (17 липня 1960 р. в день свого народження 72-річний
єпископ помер у в’язниці). Греко-католицька церква у Чехословаччині припини-
ла своє існування59.
У 1948 р. зникла й Румунська греко-католицька церква, 700 священиків якої
«погодилися» перейти у православ’я60. Лише невелика кількість греко-като-
лицьких парафій продовжувала діяти у Болґарії, Угорщині, Юґославії, Польщі.
Греко-католиків Крижевацької єпархії врятувало лише рішення уряду Й.Тіто
розірвати дипломатичні відносини з СРСР (1949 р.). Польська влада з огляду на
складні міжконфесійні взаємини у минулому обмежилася підтримкою пропаґан-
дистської кампанії «навернення» українців-католиків у православ’я61.
Звичайно, усі ці заходи значно зміцнили становище православних конфесій.
Захищені підтримкою урядів країн «народної демократії», вони впевнено конку-
рували з католицькою церквою.
Методи боротьби з християнством західного обряду власне у СРСР були дещо
іншими. Заходи Ради з релігійних культів при РНК СРСР спрямовувалися на
створення з вищого церковного керівництва групи, яка могла б «не тільки декла-
ративно заявити про свою підтримку радянської влади і готовність співпрацювати
з нею, а й розірвати відносини з Ватиканом, ставши на шлях створення автоке-
116 Е.В.Бистрицька
фальної католицької церкви у СРСР»62. Уповноважені ради зупинили свій вибір
на ризькому архієпископі А.Спринґовичу, який, на відміну від інших ієрархів,
зайняв більш помірковану позицію, оприлюднивши звернення до католиків –
учасників національного руху опору, із закликом повернутися до мирної праці.
Слід зауважити, що на той час архієпископові виповнилося 78 років.
Але вже наприкінці 1945 р. у доповідній записці на ім’я В.Молотова голова
Ради з релігійних культів при РНК СРСР І.Полянський зазначав про неможливість
створення ані такої групи, ані релігійного католицького центру, оскільки це
пов’язане з отриманням обов’язкової санкції Ватикану. Не припиняючи роботи
щодо створення групи, спрямованої «на розкол католиків зсередини», рада реко-
мендувала зберегти існуюче становище католицької церкви у СРСР. І.Полянський
пропонував спочатку створити відповідну законодавчу базу в республіках для
реєстрації релігійних громад, націоналізації храмових споруд, припинення релі-
гійного виховання дітей. Не заперечував він проти відкриття костелу в Києві, у
внутрішніх районах СРСР та відновлення діяльності духовної семінарії у Латвії63.
1 лютого 1947 р. ради у справах РПЦ і релігійних культів при РМ СРСР напра-
вили у ЦК ВКП(б) спільну доповідну, в якій відзначали «деякі труднощі у роботі»,
оскільки традиційні, «невиправдані логічно і політично», методи боротьби з като-
лицизмом лише посилили опір населення. Радянські керівники від релігії пропо-
нували зосередити зусилля на контролі за діяльністю католицьких громад із
метою забезпечення їх лояльного ставлення до комуністичної влади64.
Деякі документи вказують на те, що для країн «народної демократії» існував
план створення «автокефальних католицьких церков». У листопаді 1946 р.
Ґ.Карпов і І.Полянський, приймаючи міністра юстиції Польщі, обговорювали
питання становища католицької церкви, зокрема йшлося «про створення польсь-
кої національної народної католицької церкви з центром у Кракові»65. Однак у
Польщі проявилася серйозна опозиція атеїстичній політиці Кремля, причому не
тільки серед духівництва в особі кардинала А.Сапеги, а й серед політичного керів-
ництва цієї країни, де навіть поділяли ідею відновлення дипломатичних відносин
із Ватиканом66.
Штучне зміцнення православних громад у країнах Центрально-Східної Євро-
пи засвідчило, що план децентралізації католицької церкви зазнав повного прова-
лу, відтак Рада у справах РПЦ знову зосередилася на ідеї використання Мос-
ковського патріархату як основного засобу протистояння Римській курії. У липні
1946 р. у доповідній на ім’я Й.Сталіна Ґ.Карпов писав, що в «організації ефектив-
ної боротьби з Ватиканом і підриву його впливу на міжнародній політичній
арені ... Російська православна церква повинна виступити як організуючий
центр, який об’єднує не тільки всі православні церкви за кордоном, а й усі релігій-
ні об’єднан ня, які діють у СРСР, із тим, щоб узгоджувати свої заходи проти
Ватикану»67.
Характерно, що у вересневому за 1946 р. номері «Журнала Московской патри-
архии» з’явилася стаття, де йшлося «про незвичайне пожвавлення в лоні право-
славної вселенської кафолічної церкви, під фактичним керівництвом російського
православ’я: «Москва – Третій Рим, а четвертому не бувати»68. Ця публікація
була тільки верхівкою айсберґа широкомасштабної підготовчої роботи з проведен-
ня вселенського собору. Ідея його скликання зародилася у 1945 р., коли на обран-
ня патріарха Алексія до Москви прибули глави автокефальних православних
церков. У 1946 р. було вирішено повернутися до цього питання. Алексій у листі до
Ґ.Карпова назвав імовірну дату проведення – з 1 по 10 жовтня 1947 р., і доповів,
що делеґації від усіх православних церков очолять їх першоієрархи69.
24 грудня 1946 р. російський патріарх направив голові Ради у справах РПЦ
листа, в якому звертав увагу на необхідність розпочати ремонт храмів для переда-
чі їх Єрусалимському, Антіохійському й Александрійському патріархатам. Одно-
117Зміцнення міжнародного авторитету Російської православної церкви...
часно він писав про необхідність достатнього фінансування на утримання «як
наших церков, так і на допомогу самим патріархам в їх церковних потребах» із
метою зміцнення впливу РПЦ і «тісних взаємин» зі східними ієрархами70.
Очевидно, під час підготовки собору давалися взнаки труднощі не тільки
організаційного характеру. Звичайно, із боку держави РПЦ отримувала потужну
політичну і, що не менш важливо, фінансову підтримку, яка, проте, жодним
чином не могла компенсувати тих втрат, що їх пережила церква в роки гонінь.
Зокрема, непоправної шкоди зазнали теологічна наука і система духовної освіти,
що відбилося на кадровому забезпеченні єпархій і богословському рівні єпископа-
ту. Були й інші проблеми, які спонукати митрополита крутицького Ніколая
викласти Ґ.Карпову свої арґументи на користь відтермінування вселенського
собору. Проаналізувавши внутрішній стан церкви і необхідні заходи щодо її
подальшого відродження, митрополит звернув увагу на деякі несприятливі зов-
нішньополітичні обставини. Він вважав, що опозиційність александрійської і
грецької церков, за «нинішнього їх керівництва», не дасть змоги реалізувати
положення про надання московському патріарху статусу вселенського та забезпе-
чити «єдність у засудженні профашистської лінії Ватикану». Не виключалося, що
деякі делеґації могли порушити питання про «загальноправославну боротьбу з
атеїзмом і цим поставити російську церкву у незручне становище». У жодному
разі не відмовляючись від ідеї проведення вселенського собору, митрополит
Ніколай указував на необхідність скликання передсоборної наради. У контексті
цього документа можна зрозуміти, що її проведення також вимагало ретельної
підготовки: «Російська православна церква повинна була б з’явитися (на передсо-
борну нараду – Е.Б.) вже зі зміцнілими богословськими силами, щоби гідно зуст-
рітися з представниками грецької, сербської, болґарської церков, які мають
високо кваліфікованих учених-богословів»71.
14 січня 1947 р. Ґ.Карпов мав розмову з патріархом РПЦ Алексієм із приводу
скликання наради глав (або їх представників) усіх автокефальних православних
церков. Було визначено термін її проведення – з 18 по 28 вересня 1947 р. Питання,
які планувалося винести на обговорення, мали явні ознаки політичної заанґажо-
ваності, серед них – про ставлення до римсько-католицької церкви, екуменічного
руху і заходи щодо протистояння активності Ватикану, про питання, які планува-
лося обговорити на вселенському соборі, про церковний календар, коптську і вір-
менську церкви (за згодою їх представників) тощо72.
Таким чином, хоч нарада й не афішувалася як передсоборна, але по суті мала
стати такою. Водночас вона повинна була започаткувати процес підготовки до скли-
кання вселенського собору і створити таку собі «православну ліґу» на чолі з РПЦ
для протистояння Ватикану і його домінуючому впливу у Всесвітній раді церков.
Усі пропозиції щодо зміцнення РПЦ (відкриття духовних академій у Москві,
Ленінґраді, Києві; запрошення з-за кордону чотирьох – п’яти професорів для
викладання; надання фінансової допомоги) і підготовки наради (дозвіл на виїзд
православних делеґацій та їх фінансування) були підтримані радянським керів-
ництвом і знайшли своє вирішення у спеціальній постанові Ради Міністрів СРСР
за підписом Й.Сталіна73.
Але ґрандіозні проекти так і залишилися на папері. Невдовзі виявилося, що схід-
ні патріархи не мають наміру підтримувати політичні амбіції РПЦ та Кремля. Доволі
толерантну (до 1947 р.) позицію займав константинопольський патріарх Максим,
якого вважали прибічником співпраці з РПЦ74. Проте через хворобу він повністю
відійшов від справ, а його оточення вже мало зовсім інший погляд на все зростаючі
апетити російської церкви. «Возз’єднання» зарубіжних православних громад із РПЦ
суттєво скоротило юрисдикційні межі Константинопольського патріархату. Але особ-
ливо його непокоїли неприховані претензії РПЦ на першість у православному світі.
Відтак Вселенський патріарх зайняв у цьому питанні більш жорстку позицію.
118 Е.В.Бистрицька
Новий курс константинопольського архієрея повністю підтримали предстоя-
телі інших православних церков. Упродовж червня – липня 1947 р. з’ясувалося,
що більшість із них не прибуде до Москви. Так, александрійський патріарх писав,
що надає перевагу проведенню собору в Єрусалимі або на Св. Горі, «де ми були б
захищені від усякого політичного втручання і тиску»75. Патріарх Кіпрської церк-
ви однозначно відмовився взяти участь у соборі в Москві, мотивуючи це тим, що
на його скликання «має повноваження одна лише Вселенська константинопольсь-
ка патріархія»76. Аналогічними причинами у відповідному листі свою відсутність
пояснив єрусалимський патріарх77. Підтримку висловив лише предстоятель
Антіо хійської церкви. Унаслідок такого демаршу патріарх Алексій повідомив
Ґ.Кар пова про доцільність перенесення наради на літо наступного року, приуро-
чивши її до 500-річчя відзначення автокефалії РПЦ78. Московські плани виклика-
ли різку неґативну реакцію за кордоном. Преса писала, що «радянсько-церковна
нарада» має суто політичну мету, яка призведе до підпорядкування «радянському
Алексію» всіх православних церков79.
Ватикан не залишився осторонь цієї кампанії і використав усі можливі кана-
ли, щоби переконати східних патріархів у непередбачуваних наслідках звеличен-
ня РПЦ. У другій половині 1947 р. Апостольський престол установив дипломатич-
ні відносини з Єґиптом. За інформацією радянського МЗС, інтернунцій А.Г’юґз
налагодив «особисті зв’язки» з александрійським патріархом Христофором і
коптським – Амбу-Юссефом, а також великим рабином Єґипту – Хамом Наумом
Ефенді. Наслідком його діяльності стало проведення трьох значних міжконфесій-
них церемоній, в яких узяли участь представники всіх єґипетських церков.
З ім’ям А.Г’юґза пов’язана ідея створення ради східних патріархів для співпраці
з католицькою церквою, яка була підтримана александрійським патріархом80.
18–22 червня 1947 р. у Канаді відбувся Міжнародний конґрес католиків, в
якому взяли участь тисячі представників від 48 країн81. На зібранні лунала гостра
критика атеїстичної політики СРСР і його прагнень нав’язати свій режим країнам
Європи, зневаживши права католиків в Угорщині, Польщі та інших країнах
«народної демократії»82.
Давнім опонентам – Ватикану і Московському патріархату – власну програму
об’єднання християнського світу запропонувала англіканська церква. Для коор-
динації діяльності християнських рухів було створено тимчасовий, а згодом пос-
тійний комітет Всесвітньої ради церков (ВРЦ), одним із керівників якого став
впливовий американський політик Джон Фостер Даллес, обраний пізніше голо-
вою міжнародної комісії ВРЦ. Використовуючи значний фінансовий ресурс83,
протестантські релігійні організації спрямовували свою роботу на боротьбу з
«націонал-фашистською ідеологією», одночасно допомагаючи населенню у відбу-
дові мирного життя. Тільки за 1947 р. відділ взаємодопомоги церков при комітеті
ВРЦ витратив на це 14,5 млн доларів, що було на 1 млн більше, ніж у 1946 р.84
Критикуючи невигідні для радянської політики вимоги протестантських
рухів, Ґ.Карпов пропонував Й.Сталіну перехопити в англіканської церкви ініціа-
тиву, позбавивши її керівної ролі в екуменічному процесі. Під час переговорів з
архієпископом кентерберійським керівництво РПЦ отримало від Ґ.Карпо ва
завдання спонукати екуменістів відмовитися від політичних виступів, зосередив-
ши роботу лише на релігійно-церковних проблемах, та значно розширити кіль-
кість представницьких місць для православних церков на чолі з РПЦ85. Проте,
узгодити ці питання сторонам не вдалося.
У 1948 р. великого міжнародного резонансу набула підготовка до проведення у
серпні того ж року засідання Всесвітньої ради церков в Амстердамі. Там очікували
на приїзд 800 делеґатів від 136 православних і протестантських церков, близько 100
представників церковних молодіжних організацій. Серед учасників із правом вирі-
шального голосу велику роль відігравали православні, які мали 85 мандатів.
119Зміцнення міжнародного авторитету Російської православної церкви...
Делеґатам із США і Канади належало 90; Англії та Ірландії – 60; Центральної
Америки, Азії, Тихоокеанського басейну – 50; Південної Америки – 25; протестант-
ських церков континенту – 11 мандатів. Міжнародна комісія ВРЦ вела активні
переговори про участь в Амстердамській конференції східних патріархатів, пред-
стоятелів сербської і румунської церков. Одним із президентів ВРЦ був обраний
представник Константинопольського патріархату митрополит Германос86.
Протистояння у сфері релігійно-церковних відносин, яке поглиблювалося
політичним антагонізмом між колишніми союзниками, суттєво ускладнило зав-
дання щодо перетворення Московського патріархату на такий собі «Третій Рим».
І все ж улітку 1948 р. Москва готувалася до наради глав православних церков із
приводу відзначення 500-річчя автокефалії РПЦ. Оскільки східні патріархи про-
явили самостійність і приїзду більшості їх не очікували, було вирішено створити
бодай європейський блок православних церков. Перехід від «вселенських» до кон-
тинентальних масштабів відбувся у січні 1948 р., коли на засіданні комісії зі скли-
кання наради предстоятелів автокефальних православних церков російський
патріарх доповідав про нові терміни її проведення87. Проблемним питанням зали-
шався приїзд глав константинопольської, кіпрської, грецької та олександрійської
церков. Проте у Кремлі твердо розраховували на участь предстоятелів семи авто-
кефальних православних церков (російської, ґрузинської, румунської, сербської,
антіохійської, албанської, болґарської)88.
Формування європейського блоку православних церков вимагало значних
зусиль із боку організаторів Московської наради, адже ускладнення політичних
відносин між СРСР та юґославським урядом Й.Тіто робило проблематичним при-
сутність сербського патріарха Гавриїла. Несподівано для Москви палким прихиль-
ником екуменічного руху виявився митрополит болґарської церкви Стефан. Проте
це питання тамтешньому урядові вдалося швидко владнати, давши принципову
згоду на встановлення у країні патріархату89.
Готуючись до Московської наради, необхідно було внормувати відносини з
Польською автокефальною православною церквою. Рішенням уряду Польщі від
6 квітня 1947 р. патріарха Діонісія було усунуто від керівництва церквою. Згідно
з церковною процедурою, православні громади цієї країни перейшли у канонічне
підпорядкування Московського патріархату (рішення синоду РПЦ від 22 червня
1948 р.)90. За три роки, у 1951 р., православну церкву у Польщі очолив колишній
львівський і тернопільський архієпископ РПЦ Макарій.
Напередодні наради спеціальна делеґація Московського патріархату виїхала
до Албанії – для висвячення єпископів Албанської православної церкви та, зара-
зом, з’ясування можливості приїзду до Москви глави церкви архієпископа Хрис-
тофора, який побоювався санкцій із боку уряду своєї держави. У результаті було
висвячено єпископа Паїсія (Пашко Водиця), що створило можливості для діяль-
ності синоду та налагодження тісних зв’язків із метою забезпечення підтримки
позиції РПЦ на Московській нараді. У 1949 р. Паїсій очолив Албанську православ-
ну церкву91.
Для вирішення юрисдикційного оформлення православних громад в Угор-
щині уряд цієї країни запропонував Московському патріархатові призначити
єпископа92. Тісні зв’язки РПЦ встановила і з Румунською православною церквою
та її новообраним (у травні 1948 р. і не без сприяння уряду) патріархом Юсти-
ніаном93.
Неоднозначність підготовчого етапу відбилася на складі учасників Москов-
ської наради глав і представників автокефальних православних церков, яка відбу-
лася 8–18 липня 1948 р. Та, попри все, вона виявилася доволі представницькою.
До столиці СРСР прибули делеґації 8 автокефальних православних церков (конс-
тантинопольської, антіохійської, ґрузинської, сербської, румунської, болґар-
ської, польської, албанської), представники чотирьох екзархатів РПЦ (Західно-
120 Е.В.Бистрицька
європейського, Середньоєвропейського, Чехословацького, Американського),
де ле ґати місії у Китаї та від православних громад Голландії, Бельґії й Німеч-
чини94. Від александрійської церкви документи підписував митрополит емес-
ський Александр. Єрусалимський патріарх свою відсутність пояснив військовим
конфліктом у Палестині і згодом схвалив усі прийняті рішення. Опозиційною
залишалася тільки Кіпрська православна церква. Делеґації константинопольсь-
кої та грецької церков отримали повноваження лише на участь в урочистих захо-
дах, відтак засідання проіґнорували95.
Під час наради вдалося досягти цілковитої єдності її учасників, які одноголос-
но затвердили дві постанови – «Ватикан і православна церква» (доповідь на цю
тему робив протопресвітер Г.Костельник) та «Екуменічний рух і православна цер-
ква». У першій засуджувався «папізм» і проголошувалася необхідність просвітни-
цької роботи серед східних православних християн96. У другій повідомлялося, що
«всі православні помісні церкви, учасники цієї наради, змушені відмовитися від
участі в екуменічному русі у сучасному його розумінні»97.
Таким чином, політична програма Московської наради була успішно викона-
на. Православні церкви Центрально-Східної Європи об’єдналися під керівницт-
вом РПЦ, підтримавши запропоновану програму боротьби з Ватиканом і протисто-
яння екуменічному рухові. Проте зібрання засвідчило втрату позицій Москви
серед східних патріархів. Амбіційні плани РПЦ на першість у православному світі
спонукали їх відмовитись від ідеї проведення вселенського собору і навіть перед-
соборної наради. Східні патріархи не виявили бажання особисто прибути на
Московську нараду глав і представників автокефальних православних церков, а
лише надіслали свої делеґації. Але навіть досягнення скромніших результатів –
забезпечення лідерства РПЦ серед православних церков Центрально-Східної
Європи – дало змогу радянському керівництву вирішувати складні міжнародні
завдання, скориставшись церквою як важливим інструментом зовнішньополітич-
ної діяльності.
1 Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953: Суспільно-політичний та
історико-правовий аналіз: У 2 кн. – К., 1994.
2 Боцюрків Б. Українська греко-католицька церква і радянська держава (1930–
1950). – Л., 2005. – 268 с.
3 Пащенко В. Греко-католики в Україні: від 40-х років ХХ століття до наших днів. –
Полтава, 2002. – 615 с.; Його ж. Православна церква в тоталітарній державі. Україна
1940 – початок 1990-х років. – Полтава, 2005. – 630 с.
4 Сергійчук В. Вступна стаття // Нескорена церква. Подвижництво греко-католиків
України в боротьбі за віру і державу / Упор. В.Сергійчук. – К., 2001. – 494 с.
5 Васильева О.Ю. Русская православная церковь в политике Советского государства в
1943–1948 гг. – Москва, 2001. – 213 с.; Её же. Кремль против Ватикана // Новое время. –
1993. – №30; Её же. «Тайная вечеря» // Ленинградская панорама. – 1991. – №7.
6 Одинцов М.И. Религиозные организации в СССР накануне и в годы Великой Отечест-
венной войны 1941–1945 гг. – Москва, 1995. – 222 с.; Его же. Другого раза не было (О встре-
че И.В.Сталина с руководством Русской православной церкви) // Наука и религия. –
1989. – №2; Его же. И.В.Сталин: «Церковь может рассчитывать на всестороннюю поддерж-
ку правительства…» // Диспут. – 1992. – №3.
7 Шкаровский М.В. Русская православная церковь при Сталине и Хрущёве (Государст-
венно-церковные отношения в СССР в 1939–1964 гг.). – Москва, 1999. – 399 с.
8 Див.: Одинцов М.И. Религиозные организации в СССР накануне и в годы Великой
Отечественной войны 1941–1945 гг. – С.7–13; Шимон И.Я. Сталин сказал «Да»: Новая
политика Советского государства в период Великой Отечественной войны. – Дубна,
2002. – С.17–40; Шкаровский М.В. Русская православная церковь при Сталине и
Хрущёве (Госу дарственно-церковные отношения в СССР в 1939–1964 гг.). – С.200;
Волкогонов Д.А. Сталин и религия // Наука и религия. – 1989. – №2. – С.11; Васильева О.Ю.
Русская православная церковь в политике Советского государства в 1943–1948 гг. –
121Зміцнення міжнародного авторитету Російської православної церкви...
С.111; Пащенко В. Православна церква в тоталітарній державі. Україна 1940 – початок
1990-х років. – С.42.
9 Російська православна церква закордоном (РПЦЗ; усупереч граматиці російської й
української мов написання «закордоном» є офіційним) була заснована за рішенням собору,
який засідав 21 листопада – 12 грудня 1921 р. у сербському місті Сремскі-Карловци.
Послання собору, зокрема, про відновлення династії Романових, патріарх РПЦ Тихон засу-
див, що стало початком конфлікту між митрополитом Антонієм (Храповицьким) і архіє-
пископом Євлоґієм (Ґеорґієвським). На соборі 17 жовтня 1924 р. було вирішено ліквідувати
автономію Західноєвропейського округу і підпорядкувати його архієрейському синоду
РПЦЗ. Однак митрополит Євлоґій продовжував зберігати автономію свого округу, втратив-
ши лише німецькі парафії, які очолював вікарний єпископ Тихон (Ляшенко). Остаточний
розрив синоду РПЦЗ із митрополитом Євлоґієм відбувся у 1926 р. під час собору РПЦЗ.
Наступний собор (січень 1927 р.) постановив заборонити митрополитові Євлоґію служити.
Таким чином, за кордоном сформувалися три гілки російського зарубіжного православ’я
поза юрисдикцією Московського патріархату: Російська православна церква закордоном
(т. зв. Карловацька церква); релігійні структури, які позиціонували себе як неросійські
церкви (Американська митрополія); церкви, що визнали юрисдикцію Вселенського патрі-
арха (Західноєвропейський екзархат). Одночасно функціонували закордонні російські пра-
вославні громади у підпорядкуванні Московського патріархату (див.: Попов А.В. Российс-
кое православное зарубежье: история и источники. – Москва, 2005. – 619 с.).
10 Государственный архив Российской Федерации (далі – ГАРФ). – Ф.6991. – Оп.1. –
Д.29. – Л.30, 31, 34.
11 Там же. – Д.14. – Л.33–43.
12 Там же. – Д.3. – Л.242, 243.
13 Там же. – Д.80. – Л.137.
14 Там же. – Л.155.
15 Там же. – Д.29. – Л.41, 45, 48.
16 Проти обрання Стефана патріархом заперечував уряд Болґарії на чолі з Г.Димитро вим,
який вважав, що церква недостатньо підтримує курс уряду (ГАРФ. – Ф.6991. – Оп.1. – Д.80. –
Л.169).
17 Питання вирішувались у травні 1946 р. під час поїздки патріарха РПЦ Алексія в
Болґарію. Її план узгоджувався зі Й.Сталіним і Л.Берією доволі оперативно. На останній
сторінці тексту доповідної Ґ.Карпова від 29 квітня 1946 р. додруковано: «7.05. о 21 год.
Мені зателефонував т. Берія і передав такі вказівки: 1) патріархові Алексію з делеґацією
виїхати дозволяється; 2) немає заперечень проти того, щоб п. Алексій здійснював інтроні-
зації; 3) п. Алексій може передати п. Стефану, що позика 30 млн левів може бути надана, і
сказати, що коли він захоче отримати більше, то може розраховувати і на більшу суму»
(ГАРФ. – Ф.6991. – Оп.1. – Д.80. – Л.122 об.)
18 ГАРФ. – Ф.6991. – Оп.1. – Д.3. – Л.266–268.
19 Юрисдикційний статус Естонської православної церкви (ЕПЦ) є ще одним крас-
номовним свідченням залежності церкви від політичних обставин. 10 травня 1920 р.
РПЦ визнала її автономною. Після здобуття Естонією незалежності керівництво ЕПЦ
7 липня 1923 р. отримало томос від патріарха Мелетія IV про юрисдикційне підпоряд-
кування церкви Константинопольському патріархатові. Згідно з таємними протокола-
ми до пакту Молотова – Ріббентропа Естонія у 1940 р. разом з іншими прибалтійськими
республіками була анексована СРСР. А вже 28 лютого 1941 р. ЕПЦ перейшла в юрис-
дикцію Московсько го патріархату. За кілька місяців Німеччина розпочала війну проти
СРСР, і митрополит Александр (ЕПЦ) заявив про повернення своєї церкви до складу
Константинопольського патріархату. Із другим приходом в Естонію радянської влади
канонічний статус ЕПЦ був вирішений на користь РПЦ. На початку 1990-х рр. ЕПЦ
розкололася на дві структури: Естонську православну церкву Московського патріарха-
ту (ЕПЦ МП) та Естонську апостольську православну церкву Константинопольського
патріархату (ЕАПЦ КП).
20 ГАРФ. – Ф.6991. – Оп.1. – Д.129. – Л.137.
21 Там же. – Д.29. – Л.157–160.
22 Шкаровский М.В. Русская православная церковь при Сталине и Хрущёве (Госу-
дарст венно-церковные отношения в СССР в 1939–1964 гг.). – С.290.
23 Там же. – С.60.
122 Е.В.Бистрицька
24 Поспеловский Д.В. Русская православная церковь в ХХ веке. – Москва, 1995. –
С.231–232; Польский М. Каноническое положение высшей церковной власти в СССР и за
границей. – Джорданвилль, 1948. – С.150.
25 Польский М. Каноническое положение высшей церковной власти в СССР и за грани-
цей. – С.120.
26 У 1946 р. у США побачило світ видання «Современное состояние церкви в СССР», в
якому відзначалося, що третій леґальний склад єпископату РПЦ, що налічує 66 осіб, ство-
рений майже за два роки (1943–1944 рр.). У більшості – це овдовілі священики зі старою
семінарською освітою, яких «розшукали по всіх кутках Росії». «Увесь клір перебуває у
повній залежності від свавілля більшовиків, які одних допускають до леґального священ-
нодійства, а інших усувають, звичайно надаючи перевагу гіршим перед кращими. Люди,
які не мають видатної сили морального характеру, готові йти на всілякі угоди із совістю і
плазують перед більшовиками, тільки б останні дали їм спокій. Весь клір пройшов відомий
фільтр й уникнути тюрми і заслань він не може без компромісу, це якщо ще влада його
пропонує. Усі вивірені через репресії. Із невеликого залишку старих єпископів, не кажучи
вже про нових, усі побували в ув’язненні і недаремно отримали свободу. Нинішній патріарх
Алексій був на засланні у Семипалатинську, митрополит крутицький Ніколай – в Усть-
Сисольську, митрополит ленінґрадський Ґріґорій, колишній протоієрей Чуков разом із
митрополитом Веніа міном були засуджені до розстрілу, але помилувані. Усі пройшли через
в’язниці і всі отримали пропозицію про співробітництво, а хто на це не пристав, той із
тюрми не вийшов» (цит. за.: Польский М. Каноническое положение высшей церковной
власти в СССР и за границей. – С.41, 99).
27 Григорий, епископ (Граббе). К истории русских церковных разделений за границей.
Опровержение ошибок и неправд в сочинении Д.Поспеловского «The Russian Church Under
the Soviet Regime 1917–1982». – Джорданвиллъ, 1992. – С.49–56; Рар Г. (Ветров А.).
Пленённая церковь. Очерк развития взаимоотношений между церковью и властью СССР. –
Франкфурт-на-Майне, 1954. – С.84.
28 Цыпин В. История Русской православной церкви: синодальный и новейший перио-
ды / 3-е изд., испр. – Москва, 2007. – С.492.
29 ГАРФ. – Ф.6991. – Оп.1. – Д.80. – Л.127–128.
30 Там же. – Л.126, 128.
31 Там же. – Л.183–184.
32 Там же. – Л.75.
33 Там же. – Л.184.
34 Докладніше про перебіг радянсько-ватиканських переговорів у 1922–1929 рр. та
переслідування католицької церкви західного і східного обрядів у СРСР див.: Бистри-
цька Е. Східна політика Ватикану в контексті відносин Святого престолу з Росією та СРСР
(1878–1964 рр.). – Тернопіль, 2009. – 416 с.
35 Роод В. Рим и Москва. Отношения между Святым престолом и Россией/Советским
Союзом в период от октября 1917 г. до 1 декабря 1989 г. – Л., 1995. – С.136–137.
36 Мэнхэттен А. Ватикан. Католическая церковь – оплот мировой реакции. – Москва,
1948. – С.134.
37 Венгер А. Рим и Москва: 1900–1950. – Москва, 2000. – С.557.
38 Там же. – С.129.
39 Шейнман М. Ватикан во второй мировой войне. – Москва, 1951. – С.263–265; Винтер Э.
Политика Ватикана в отношении СССР: 1917–1968: Трилогия. – Москва, 1977. – Ч.3. – С.182.
40 Правда. – 1944. – 14 мая.
41 Роод В. Рим и Москва. Отношения между Святым престолом и Россией/Советским
Союзом в период от октября 1917 г. до 1 декабря 1989 г. – С.136–137.
42 Венгер А. Рим и Москва: 1900–1950. – С.558.
43 Роод В. Рим и Москва. Отношения между Святым престолом и Россией/Советским
Союзом в период от октября 1917 г. до 1 декабря 1989 г. – С.144.
44 Листа А.Шептицького у фондах Ради у справах релігій при Раді міністрів СРСР, які
зберігаються у ДАРФ, не виявлено. На лист митрополита УГКЦ посилається І.Полянський
у доповідних на ім’я В.Молотова від 27 жовтня і 7 грудня 1944 р. (ГАРФ. – Ф.6991. –
Оп.3. – Д.1. – Л.40, 50), а також на телеграму, в якій А.Шептицький просить звільнити від
призову до радянської армії студентів богословської академії і духовної семінарії (ГАРФ. –
Ф.6991. – Оп.3. – Д.1. – Л.40).
123Зміцнення міжнародного авторитету Російської православної церкви...
45 ГАРФ. – Ф.6991. – Оп.3. – Д.1. – Л.41.
46 Там же. – Л.50.
47 Там же. – Д.8. – Л.30, 36.
48 Там же. – Л.36.
49 Там же. – Оп.1. – Д.77. – Л.1.
50 Зазначені пункти були повторені у листі на ім’я М.Хрущова від 20 квітня 1945 р., в
якому до його відома доводився план боротьби з УГКЦ у Західній Україні (див.: Нескорена
церква. Подвижництво греко-католиків України в боротьбі за віру і державу / Упор.
В.Сергійчук. – К., 2001. – С.42–43). Ще 5 завдань були включені з інших розділів цього
документа.
51 Повний текст документа див.: Бистрицька Е. Східна політика Ватикану в контексті
відносин Святого престолу з Росією та СРСР (1878–1964 рр.). – С.332–336.
52 ГАРФ. – Ф.6991. – Оп.1. – Д.29. – Л.70–100.
53 Там же. – Л.102.
54 Там же. – Д.129. – Л.167.
55 Там же. – Д.80. – Л.74.
56 Васильева О.Ю. Русская православная церковь в политике Советского государства в
1943–1948 гг. – С.184.
57 Сергійчук В. Документи колишніх таємних архівів про ліквідацію греко-католиць-
кої церкви у 1944–1949 рр. // Розстріляна і відроджена церква (Матеріали науково-
теоретичної конференції до 55-ї річниці ліквідації УГКЦ радянським режимом). – Івано-
Франківськ, 2001 – С.122–124.
58 ГАРФ. – Ф.6991. – Оп.1. – Д.130. – Л.353.
59 Лєтц Р. Становище греко-католицької церкви у Чехословаччині у другій половині
40-х – на початку 50-х рр. ХХ ст. // Ковчег: Наук. зб. із церковної історії (Львів). – 2000. –
№2. – С.183–288; Маґочій П. Пряшівська греко-католицька єпархія: русинська чи сло-
вацька церква? // Ковчег. – 2003. – №4. – С.171–172.
60 Рар Г. (Ветров А.). Пленённая церковь: очерк развития взаимоотношений между
церковью и властью в СССР. – С.65.
61 Боцюрків Б. Українська греко-католицька церква і радянська держава (1930–
1950). – С.185, 202.
62 ГАРФ. – Ф.6991. – Оп.3. – Д.10. – Л.129.
63 Там же. – Л.130.
64 Шкаровский М.В. Русская православная церковь при Сталине и Хрущёве (Госу-
дарст венно-церковные отношения в СССР в 1939–1964 гг.). – С.300.
65 ГАРФ. – Ф.6991. – Оп.2. – Д.10. – Л.41.
66 Там же. – Оп.1. – Д.78. – Л.13.
67 Там же. – Д.80. – Л.184–185.
68 Журнал Московской патриархии. – 1946. – №9. – С.56.
69 ГАРФ. – Ф.6991. – Оп.1. – Д.65. – Л.1–3.
70 Там же. – Л.15.
71 Там же. – Л.29–30.
72 Там же. – Л.5–6.
73 Там же. – Д.80. – Л.154–155.
74 Там же. – Д.129. – Л.128.
75 Там же. – Оп.2. – Д.65. – Л.64.
76 Там же. – Л.57.
77 Там же. – Л.156–157.
78 Там же. – Л.73.
79 Там же. – Оп.1. – Д.65. – Л.53.
80 Там же. – Д.294. – Л.225–226.
81 Там же. – Д.78. – Л.126.
82 Там же. – Л.106, 109.
83 Ґ.Карпов доповідав, що тимчасовий комітет Всесвітньої ради церков має у своєму
розпорядженні значні кошти – 250 тис. фунтів стерлінґів, наданих свого часу Джоном
Рокфеллером, і планується зібрати ще 3–4 млн доларів, переважно у США, для потреб
постійного комітету ВРЦ (ГАРФ. – Ф.6991. – Оп.1. – Д.80. – Л.132).
84 ГАРФ. – Ф.6991. – Оп.1. – Д.294. – Л.82.
124 В.О.Крупина
85 Там же. – Д.149. – Л.126.
86 Там же. – Д.294. – Л.56–58.
87 Там же. – Л.1.
88 Там же. – Л.25.
89 Там же. – Л.57–58.
90 Там же. – Д.295. – Л.76.
91 Там же. – Д.294. – Л.141.
92 Там же. – Л.228.
93 Там же. – Л.109–110.
94 Там же. – Д.295. – Л.19.
95 Там же. – Л.103.
96 Там же. – Л.63–66.
97 Там же. – Л.72–74.
The article deals with the analysis of the events connected with the mysterious
plan of the Soviet government to transform the Patriarchate of Moscow into the center
of ecumenical orthodoxy and to use it in the foreign policy in the final stage of World
War II and the post-war period to increase the ideological influence on the territory
under its control.
В.О.Крупина*
ВЛАДА РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ В ОЦІНЦІ ГРОМАДЯН
(ДРУГА ПОЛОВИНА 1940-х – ПОЧАТОК 1950-х рр.)
Стаття присвячена оцінці населенням діяльності повоєнної влади радян-
ської України. Зазначається, що існувало як позитивне, так і неґативне став-
лення до владних дій. Незважаючи на складне матеріально-побутове становище,
політична оцінка влади була високою.
Переможне закінчення Другої світової війни підняло авторитет радянської
форми правління, представників центральної і місцевої влади. Неймовірно зросла
популярність Й.Сталіна, адже перемога неодмінно пов’язувалась з його іменем.
Громадяни з оптимізмом дивились у майбутнє, оскільки найскладніші випробу-
вання, як здавалося багатьом, були позаду. Перемога у війні підтверджувала тезу
про «прогресивність соціалістичного ладу» і його перевагу над капіталізмом.
Тобто реформи політичного устрою були недоцільні, система продовжувала функ-
ціонувати на тих самих засадах.
Частина країни перебувала в руїні й потрібна була злагоджена, копітка праця
з відбудови народногосподарського комплексу. Громадяни небезпідставно споді-
валися на всебічну допомогу влади, адже сформований у роки війни духовний
моноліт «влада – народ» наперед визначав віру у самовіддачу всіх без винятку.
В амбівалентній суспільній свідомості гору брали позитивні тенденції.
Існували латентні сподівання на якісно нове ставлення представників влади до
своїх співвітчизників. Водночас ані центральна, ані республіканська влада не змі-
нювали пріоритетів у розбудові держави – першочерговий розвиток виробництва
групи «А» і залишковий принцип підтримки групи «Б». Спекулюючи на народному
ентузіазмі, компартійно-радянському керівництву певний час удавалося тримати
високі темпи відбудови, проте непродумана внутрішня політика вповільнила цей
процес. У міру віддалення від війни трудовий героїзм видихався.
* Крупина Віктор Олександрович – канд. іст. наук, наук. співроб. відділу історії
України другої половини ХХ ст. Інституту історії України НАНУ.
|