Північноамериканська історіографія про діяльність націоналістичного підпілля в умовах німецької окупації УРСР

Стаття присвячена північноамериканській історіографії діяльності ОУН періоду Другої світової війни. Автор виділяє три групи питань, що становили особливу цікавість для північноамериканських істориків, а саме: Акт відновлення української держави 30 червня 1941 р., діяльність похідних груп ОУН, ІІІ...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Date:	2009
Main Author:	Примаченко, Я.Л.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут історії України НАН України 2009
Series:	Український історичний журнал
Subjects:	Методологія. Історіографія. Джерелознавство
Online Access:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/104927
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Північноамериканська історіографія про діяльність націоналістичного підпілля в умовах німецької окупації УРСР / Я.Л. Примаченко // Український історичний журнал. — 2009. — № 6. — С. 146-165. — Бібліогр.: 110 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-104927
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1049272016-07-31T03:02:20Z Північноамериканська історіографія про діяльність націоналістичного підпілля в умовах німецької окупації УРСР Примаченко, Я.Л. Методологія. Історіографія. Джерелознавство Стаття присвячена північноамериканській історіографії діяльності ОУН періоду Другої світової війни. Автор виділяє три групи питань, що становили особливу цікавість для північноамериканських істориків, а саме: Акт відновлення української держави 30 червня 1941 р., діяльність похідних груп ОУН, ІІІ надзвичайний великий збір ОУН (1943 р.). Порівняльний аналіз робіт еміґрантських та американських дослідників дозволяє встановити ступінь об’єктивності й науковості студіювань проблеми ОУН і УПА в північноамериканському історичному дискурсі Другої світової війни. The article is dedicated to North-American historiography of the OUN activity during World War II. The author distinguished three groups of problems that were interesting for North-American investigators. They were the followings: the Act of renewal of Ukrainian state on 30 June 1941, the activity of OUN march groups, the III congress of OUN in 1943. The comparative analysis of emigrant and American investigators let the author determined the degree of scientific objectivity of works dedicated to OUN and UPA problem in North-American discourse of World War II. 2009 Article Північноамериканська історіографія про діяльність націоналістичного підпілля в умовах німецької окупації УРСР / Я.Л. Примаченко // Український історичний журнал. — 2009. — № 6. — С. 146-165. — Бібліогр.: 110 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/104927 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Методологія. Історіографія. Джерелознавство Методологія. Історіографія. Джерелознавство
spellingShingle	Методологія. Історіографія. Джерелознавство Методологія. Історіографія. Джерелознавство Примаченко, Я.Л. Північноамериканська історіографія про діяльність націоналістичного підпілля в умовах німецької окупації УРСР Український історичний журнал
description	Стаття присвячена північноамериканській історіографії діяльності ОУН періоду Другої світової війни. Автор виділяє три групи питань, що становили особливу цікавість для північноамериканських істориків, а саме: Акт відновлення української держави 30 червня 1941 р., діяльність похідних груп ОУН, ІІІ надзвичайний великий збір ОУН (1943 р.). Порівняльний аналіз робіт еміґрантських та американських дослідників дозволяє встановити ступінь об’єктивності й науковості студіювань проблеми ОУН і УПА в північноамериканському історичному дискурсі Другої світової війни.
format	Article
author	Примаченко, Я.Л.
author_facet	Примаченко, Я.Л.
author_sort	Примаченко, Я.Л.
title	Північноамериканська історіографія про діяльність націоналістичного підпілля в умовах німецької окупації УРСР
title_short	Північноамериканська історіографія про діяльність націоналістичного підпілля в умовах німецької окупації УРСР
title_full	Північноамериканська історіографія про діяльність націоналістичного підпілля в умовах німецької окупації УРСР
title_fullStr	Північноамериканська історіографія про діяльність націоналістичного підпілля в умовах німецької окупації УРСР
title_full_unstemmed	Північноамериканська історіографія про діяльність націоналістичного підпілля в умовах німецької окупації УРСР
title_sort	північноамериканська історіографія про діяльність націоналістичного підпілля в умовах німецької окупації урср
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Методологія. Історіографія. Джерелознавство
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/104927
citation_txt	Північноамериканська історіографія про діяльність націоналістичного підпілля в умовах німецької окупації УРСР / Я.Л. Примаченко // Український історичний журнал. — 2009. — № 6. — С. 146-165. — Бібліогр.: 110 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT primačenkoâl pívníčnoamerikansʹkaístoríografíâprodíâlʹnístʹnacíonalístičnogopídpíllâvumovahnímecʹkoíokupacííursr
first_indexed	2025-07-07T16:04:14Z
last_indexed	2025-07-07T16:04:14Z
_version_	1837004755939885056
fulltext	146 Я.Л.Примаченко 19 Ісаєвич Я.Д. Українська археографія в XVIІ–XVIІІ ст. // Історичні джерела та їх використання. – К., 1964. – Вип.1. – С.187–194. 20 Див.: Журба О. І. Київська археографічна комісія: 1843–1921: Нарис історії та діяль- ності. – К., 1993. – 200 с. 21 Пещак М.М., Русанівський В.М. Правила видання пам’яток української мови XIV– XVIII ст. – К., 1961. 22 Правила издания исторических документов в СССР. – 2-е, перераб. и доп. изд. – Москва, 1990. – 190 с. 23 Передача текстів документів і пам’яток: Матеріали науково-методичної наради. – К., 1990. – 108 с. 24 Німчук В.В. Правила видання пам’яток, писаних українською мовою та церковно- слов’янською української редакції: Проект. – К., 1995. – 56 с. 25 Соловйова А. А. Передача тексту архівних джерел з новітньої історії України при підготовці науково-популярних видань // Архіви України. – 1995. – №4/6. – С.79–81. 26 Боряк Г.В. Указ. праця. – С.142–143. The modern public challenges in the field of the historical sources usage in archaeography publications is considered in the article. The attention turned to the necessity of the new historical records publication rules elaboration. There also represented proposals on content and character of the official record mentioned, that should be approved by the Presidium of the National Academy of Sciences of Ukraine and be recommended to all academic institutions. Я.Л.Примаченко* ПІВНІЧНОАМЕРИКАНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ ПРО ДІЯЛЬНІСТЬ НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО ПІДПІЛЛЯ В УМОВАХ НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ УРСР Стаття присвячена північноамериканській історіографії діяльності ОУН періоду Другої світової війни. Автор виділяє три групи питань, що становили особливу цікавість для північноамериканських істориків, а саме: Акт відновлен- ня української держави 30 червня 1941 р., діяльність похідних груп ОУН, ІІІ над- звичайний великий збір ОУН (1943 р.). Порівняльний аналіз робіт еміґрантсь- ких та американських дослідників дозволяє встановити ступінь об’єктивності й науковості студіювань проблеми ОУН і УПА в північноамериканському істо- ричному дискурсі Другої світової війни. Сучасний американський дослідник історії Східної Європи Т.Снайдер спра- ведливо зазначив, що «історія, пам’ять та політика є окремими царинами, і від- носини між ними далекі від ідеальних»1. У трикутнику історії, пам’яті та політи- ки лежать дві важливі проблеми: 1) значення національного суверенітету для колективної пам’яті; 2) можливість впливу політичної влади на процес формуван- ня колективної пам’яті. Адже історія і пам’ять не є тотожними, жоден учасник історичних подій не може бути об’єктивним щодо їх оцінки2. На лінії стику цих двох проблем відбувається суспільний конфлікт довкола оцінки діяльності національно-визвольного руху 1930–1950-х рр. Між бажанням політиків і роботою істориків лежить прірва колективної пам’яті. Політики, усві- домлюючи значення колективної пам’яті для національного суверенітету, праг- нуть інкорпорувати націоналістичний рух в українську національну свідомість як позитивне історичне явище. Історики, своєю чергою, намагаються подолати * Примаченко Яна Леонідівна – канд. іст. наук, мол. наук. співроб. Інституту істо- рії України НАНУ. E-mail: yana.prima@gmail.com 147Північноамериканська історіографія про діяльність націоналістичного... наслідки тривалого штучного розподілу наукового простору на радянську й діас- порну історичну науку. Але українське суспільство, як видається, ще неготове сприйняти нове бачення ролі та місця національно-визвольного руху у вітчизня- ній історії. Структура колективної пам’яті має дві складові: масову персональну пам’ять, що формується зі спогадів окремих індивідуумів про події, в яких вони брали участь, і «національну пам’ять», яка становить організаційний принцип, за допо- могою якого національно свідомі громадяни формують національну історію3. Відтак суспільна незгода довкола проблеми ОУН та УПА є конфліктом колектив- ної пам’яті, де одна частина громадян як на рівні «масової персональної пам’яті», так і на рівні модифікованої комуністичним режимом «національної пам’яті» категорично не сприймає націоналістичний рух, тоді як інша його підтримує. Колективна пам’ять, національний міф та символи формують поле україн- ської національної ідентичності. Відтак український націоналістичний рух має посісти своє місце в кожній із цих структур. Роль держави (як замовника) та істо- риків (як головних виконавців) дуже важлива, особливо зараз, коли останні вже не є заручниками ідеологічних доктрин. Розуміння загального контексту проблеми колективної пам’яті дуже важливе для об’єктивного аналізу та оцінки північноамериканської історіографії націона- лістичного руху. Праця історика так чи інакше ставить його в аванґард процесів формування національної пам’яті. Північноамериканська історіографія націона- лістичного руху своїм корінням сягала праць публіцистично-мемуарного характе- ру, написаних українськими повоєнними еміґрантами, колишніми активними учасниками подій. Ці дослідники опинились «у полоні» власної пам’яті, і, за окремими винятками, були не у змозі дати об’єктивну оцінку описуваних ними подій. Не останню роль відіграв і зовнішній чинник – здебільшого неґативне сприйняття націоналістичних концепцій на Заході. Тільки з появою нового «діас- порного» покоління українців можна говорити про початок процесу поступової інтеґрації націоналістичного руху в національну історичну пам’ять. Північноамериканська історіографія націоналістичного підпілля представлена двома головними групами: українською еміґрантською партійною та власне амери- канською. Студії представників цих двох груп (окрім праці Дж.Армстронґа) відді- ляє значний часовий проміжок. Структура еміґрантської партійної історіографії вирізняється неспівмірністю праць представників мельниківського та бандерів- ського таборів. Така ситуація є результатом різного ступеня активності цих фрак- цій у зазначений період, а, отже, і необхідності донести саме свій погляд на тогочас- ні події. Щодо групи двійкарів, яка виокремилася з бандерівського середовища у повоєнний період, то з деяких питань вона була солідарною з представниками ОУН(б). Полеміка, яка відбувалася в рамках внутріпартійного діалогу, зводилась до монопольного права на спільну для обох фракцій історію руху. Фактич но, повоєнна партійна еміґрація сформувала певну традицію дослідження проблеми ОУН і УПА, яку ми пропонуємо називати націоналістичним історичним наративом. Однією з його особливостей була вибірковість у висвітленні історії діяльності руху. Особливу увагу приділяли двом подієвим блокам – державотворчим процесам, в аванґарді яких стояла ОУН, та подіям, що справили вирішальний вплив на трансформацію ідеологічних і програмних засад українського націоналістичного руху. Останнє, як відзначають сучасні американські дослідники, було зумовлене переорієнтацією руху на демократичні країни Заходу. На тлі популярного серед представників емі- ґрації методу хронологічного викладу матеріалу можна виділити три комплекси проблем, при висвітленні яких автори вдавалися до спроб концептуального осмис- лення питання в тогочасному загальносвітовому контексті, а саме: 1. Акт віднов- лення української держави 30 червня 1941 р.; 2. діяльність похідних груп ОУН; 3. ІІІ надзвичайний великий збір ОУН (1943 р.). 148 Я.Л.Примаченко Представники діаспори у своїй більшості залишалися в рамках «мученицько- го» історичного наративу, а, отже, займали апологетичну позицію щодо дослід- жень еміґрантських партійних істориків. Для американської історіографії укра- їнський самостійницький рух довгий час не становив значного інтересу. Сучасні американські дослідники спрямували свою увагу на найбільш «незручні» для українських націоналістів факти, як-от тоталітарний характер руху, участь у лік- відації євреїв, події на Волині тощо. Порушення «некомфортних» питань стало причиною ревізії націоналістичного історичного наративу, створеного повоєнною українською еміґрацією. Цей процес, на думку І.-П.Химки, є необхідною перед- умовою для інтеґрації українського наративу Другої світової війни у відповідний загальноамериканський історичний наратив4. Варто зупинитися на аналізі цих двох груп історичних досліджень у контексті зазначених вище комплексів проблем. Оскільки Акт відновлення української держави 30 червня 1941 р. був прого- лошений фракцією С.Бандери, то й більшість праць на цю тему належить її пред- ставникам. Головною тезою бандерівської партійної історіографії є таке тверджен- ня: даний акт був продиктований необхідністю поставити німців перед доконаним фактом і тим змусити відкрити свої плани щодо України5. Натомість їх опоненти з фракції А.Мельника стверджують, що акція 30 червня була настільки спонтан- ною і несподіваною, що навіть не всі члени ОУН(р) (революційної або бандерів- ської) були про неї поінформовані. Крім того, представники ОУН(м) хотіли про- голосити відновлення української державності у Києві, що надало б цій акції загальноукраїнського значення6. Історик В.Верига, аналізуючи текст документа, відзначав: «Це був акт однієї групи, а не цілого Українського національного комі- тету, який мав би був виступати в імені цілого українського народу»7. Він звину- вачує бандерівців у зведенні такої важливої події, як проголошення відновлення української державності, до рівня реґіонального явища, та й узагалі не визнає за ОУН(б) права говорити від імені українського народу, оскільки крило С.Бандери не було загальноукраїнською політичною силою. Досить стримано ініціативу ОУН(б) оцінює й авторитетний в українських націоналістичних колах американський історик Дж.Армстронґ, який відзна- чав, що ОУН(б) вдало скористалася ізоляцією західноукраїнських земель під час радянської окупації, унаслідок чого місцеве населення не знало про розкол в Організації українських націоналістів, а приязні стосунки націоналістів з офіце- рами вермахту створювали враження, що бандерівці користуються німецькою підтримкою8. Саме блискавичність акції, на думку Дж.Армстронґа, увела в оману західноукраїнську інтеліґенцію й забезпечила ОУН(б) народну підтрим- ку, яка зникла в міру усвідомлення суспільством справжнього стану речей. Зокрема, американський дослідник відзначав, що звернення митрополита А.Шеп тицького до пастви із закликом підтримати відновлення української дер- жавності було отримане представниками ОУН(б) нечесним шляхом. По-перше, митрополита не поінформували про розкол в ОУН; по-друге, він вважав, що про- голошення акту узгод жене з німцями. Слабким, на думку Дж.Армстронґа, виглядає виправдання бандерівських істориків, що А.Шептицький мав знати про внутрішній конфлікт в ОУН. Відтак, аби закріпити свій успіх, бандерівці почали залучати до своєї діяльності авторитетних галицьких громадських і полі- тичних діячів. Так, Раду сеньйорів, що мала виконувати функції парламенту, очолив К.Левицький9. Сучасний американський дослідник А.Рудлінґ також зазначає, що бандерівці прагнули поширити свої впливи на помірковану галицьку інтеліґенцію, яка сприймала останніх як «націонал-більшовиків» головно через спільний для обох політичних течій революційний нігілізм. До цього варто додати соціалістичні захоплення Д.Донцова у молоді роки та співробітництво КПЗУ і націоналістів у 149Північноамериканська історіографія про діяльність націоналістичного... міжвоєнний період на Волині10. Усе це в комплексі створювало досить неоднознач- ний образ націоналістів у середовищі старшого покоління галицької інтеліґенції. І.Лисяк-Рудницький, чиї студіювання виходять за рамки усталеного діаспор- ного наративу, досить критично оцінював як мотивацію, що спонукала ОУН(б) до проголошення акту, так і сам акт. Він писав: «Тенденція до монопартійної дикта- тури проявилася яскраво у т. зв. Акті проголошення української держави з 30 червня 1941 р. Апологети бандерівщини кажуть, що метою «проголошення» було поставити німців перед доконаний факт. Правильніше буде ствердити, що метою було поставити перед доконаний факт українське громадянство, ще приго- ломшене та здезорієнтоване після совєтського терору, та узурпувати владу, пере- бігши дорогу мельниківським суперникам. Не можна не підкреслити жахливого примітивізму політичної думки, віддзеркаленого у цьому документі»11. Одним із головних арґументів на користь тези І.Лисяка-Рудницького є питан- ня захисту української державності. Адже, як стверджує у своїх споминах сам голова уряду відновленої держави Я.Стецько, у розпорядженні ОУН(б) були зна- чні сили, а саме дружини українських націоналістів (ДУН) під командуванням сотника Р.Шухевича і майора Є.Побігущого та повстанці ОУН в околицях Львова і Золочева під керівництвом І.Климіва-Леґенди12. Однак, усі бандерівські дослід- ники наголошують на політичній недоцільності негайного переходу до конфронта- ції, оскільки існувала надія на більш сприятливий для України розвиток подій. Я.Стецько вказував на наявність двох поглядів у райхсміністерствах і команду- ванні вермахту щодо колоніальної політики на Сході, і саме цим пояснює відтермі- нування лідерами ОУН(б) початку збройної боротьби проти німців. Крім того, автор вказував на серйозність наслідків українсько-німецького протистояння13. Хоча, на нашу думку, тут Я.Стецько дещо лукавив, підганяючи історичні події під бажані мотиви, аби зберегти реноме фракції. Більшість праць бандерівських дослідників, присвячених Акту 30 червня 1941 р., були написані, як мінімум, із 25-річної пер- спективи. Отже, на висвітлення подій не могло не впливати північноамериканське культурне середовище та його демократичні цінності. Німецькі репресії проти ОУН(б) дезорієнтували рух, який фактично залишився без своїх провідників. Знадобився час для перегрупування сил та висунення нових гасел. Думку про передчасність збройного спротиву поділяв і знаний бандерівський дослідник П.Мірчук. Однак він називає інші причини: по-перше, це брак в укра- їнському суспільстві образу Німеччини як ворога через історико-географічні обставини (відсутність спільного кордону і українсько-німецького військового протистояння у минулому); по-друге, необхідність перехопити стратегічну ініціа- тиву у своїх одвічних конкурентів – ОУН(м) та закріпити свої позиції на західно- українських землях як провідної політичної сили14. П.Мірчук пояснював мотива- цію бандерівців тим, що опоненти із табору А.Мельника могли б представити дії ОУН(б) «як нерозважну провокацію «політично невироблених одиниць», яка, мовляв, знівечила безсумнівну прихильність гітлерівської Німеччини до держав- ницьких змагань України і, що найнебезпечніше, український загал міг би був у це повірити»15. Ця теза П.Мірчука вказує на слушність думки І.Лисяка-Руд- ницького про Акт 30 червня 1941 р. як акцентує й непідготовлену акцію. До того ж, наведена цитата вказує на той значний вплив, що його мала ОУН(м) серед населення Галичини. Бандерівська історіографія всіляко намагалася його применшити. Взаємні обвинувачення представників обох фракцій ОУН є головною рисою націоналістичного історичного наративу. Мельниківці вважали, що необдумані кроки їх опонентів спровокували німецькі репресії проти обох крил ОУН16. Тоді, як бандерівські дослідники наголошують, що жертовність була чеснотою лише представників їхньої фракції, а мельниківці, співпрацюючи з німцями, стали зна- ряддям цих репресій17. Хибність першої думки відзначав Дж.Армстронґ: «Група Бандери була неспроможна збагнути справжню природу претензійності німецької 150 Я.Л.Примаченко політики. З огляду на те, що пізніше відбувалося в Україні, можливо, що суворі репресії проти будь-яких форм самоврядування все одно були б запроваджені Гітлером, незважаючи на те, був би акт проголошений чи ні»18. Американський дослідник також указував на факт, що дав підстави бандерівцям звинувачувати своїх опонентів у співпраці з німцями, а саме – прибуття у Львів разом з айнзатц- групою СС (якій було доручено розібратися з новоствореним українським урядом) відомого діяча фракції ОУН(м) О.Чучкевича, що офіційно був одним із переклада- чів. Однак Дж.Армстронґ це ніяк не коментує19. Серед усього загалу досить тенденційних праць бандерівської еміґрації окре- мо треба згадати студії воєнних істориків. Л.Шанковський пропонував відійти від усталеної в діаспорі практики, коли оцінка певних подій, зокрема й Акту 30 черв- ня 1941 р., визначалася ставленням автора до тієї політичної сили, що його про- голосила, тобто до ОУН(б). Л.Шанковський застосував компаративний підхід і вийшов за рамки традиційного для еміґрантської історіографії проблеми ОУН та УПА трикутника: мельниківці – бандерівці – двійкарі. Так, автор у контексті про- голошення Акту 30 червня 1941 р. акцентує на особливому невдоволенні серед уенерівських кіл через відсутність посилань на державотворчі традиції україн- ського народу часів Української Народної Республіки20. На прикладі Литви укра- їнський дослідник показує, як національні інтереси мають превалювати над дріб- нопартійними. Зокрема, коли 23 червня 1941 р. литовська підпільна організація ЛАФ (Фронт литовських активістів) проголосила відновлення Литовської Рес- публіки, цей акт було позитивно сприйнято в екзильному уряді у Лондоні. Л.Шан- ковський зазначав, що уряд Литовської Республіки в еміґрації «не дезавуював … акту 23 червня, але, навпаки, уже у серпні 1941 р. покликався на нього перед західними альянтами як на вияв волі литовського народу жити своїм незалежним життям у самостійній литовській державі»21. Відсутність чіткого посилання на державотворчі традиції УНР автор поясню- вав, по-перше, орієнтацією екзильного уряду на західних союзників, а, отже, подібні посилання були б нелогічними з огляду на пронімецькі симпатії ОУН(б); по-друге, обмеженістю кордонів УНР, адже внаслідок Варшавського договору 1920 р. провід Української Народної Республіки був змушений відмовитися від західноукраїнських земель на користь Польщі. ОУН(б), яка мріяла про незалежну Україну «від Кубані до Карпат», не бажала зв’язувати себе подібними диплома- тичними договорами22. Навряд чи, проголошуючи Акт відновлення української держави 30 червня 1941 р., бандерівці керувалися таким глибоким аналізом міжнародної політики. Як правильно зауважував І.Лисяк-Рудницький, і це підтверджували деякі банде- рівські історики (зокрема, П.Мірчук), ОУН(б) за будь-яку ціну прагнула перехо- пити стратегічну ініціативу в інших політичних сил, підтвердженням чого весь час була практична політика угруповання С.Бандери. Ю.Тис-Крохмалюк уважав, що «більшість праць, дискусій і критик послуго- вуються всякими арґументами, тільки не військовими, хоч найважливіші події історії двадцятого століття проходили у часах великих воєн і революцій»23. За логікою автора, спочатку має бути відновлено державу, а потім з’являється її військо24. Тому він особливо наголошував на своєчасності проголошення Акту 30 червня 1941 р., відзначаючи виняткову зручність перехідного моменту, обра- ного для відновлення української державності25. На думку Ю.Тис-Крохмалюка, за відсутності організаційної діяльності державотворчої еліти нації «народні почування, ворожі до противника, не сягнуть вище бунту»26. Доказ своєї правоти автор убачав в українському минулому доби Центральної Ради, коли остання з ініціативи В.Винниченка відмовилась від ідеї створення української армії27. Велика увага бандерівської історіографії до Акту 30 червня 1941 р. викликана також тим, що дії німецької репресивної машини проти представників ОУН(б) стали 151Північноамериканська історіографія про діяльність націоналістичного... поштовхом для переходу бандерівців на антинімецьку платформу. Зокрема, україн- ський еміґрантський дослідник із позанаціоналістичного табору С.Горак на підтвер- дження цієї думки подає такий приклад: «ОУН(м), не переживши потрясіння разом із демократичним табором, залишилась, як і перед тим, у позиції вичікування, готов- ності до компромісу і праці (з німцями – Я.П.) в існуючих обставинах»28. Ця думка не зовсім відповідає дійсності. Були дані як про перехід на антині- мецькі позиції самої ОУН(м), так і про репресії німців щодо її членів. Однак від- сутність практичної боротьби проти німців усе ж таки дозволяє вести мову щодо пронімецької позиції ОУН(м) та інших політичних сил Західної України. Полеміка в еміґрантській партійній історіографії довкола Акту 30 червня 1941 р. та його значення в українській державотворчій традиції не давала одно- значної оцінки цій історичній події. Апологетичний тон більшості праць зумовле- ний, як правило, або партійними інтересами, або тією особливою важливістю, яку має державотворча діяльність за умови відсутності самої державності. І.Лисяк- Рудницький та Дж.Армстронґ не надавали цій події епохального значення, оскільки вважали, що вона справила більший вплив на організацію, що її ініцію- вала, аніж на реальний розвиток історичних подій. Наступною, як за хронологією, так і за значенням, подією є відрядження на територію Східної України (під якою в націоналістичній історіографії малися на увазі українські землі, що входили до складу СРСР) похідних груп ОУН. Пред- ставники обох фракцій організації як головну мету «походу на Схід» декларували необхідність розбудови осередків української цивільної адміністрації. Дж.Арм- стронґ уважав, що фракція С.Бандери насправді керувалася більш амбіційними планами, а саме – поширити свій вплив на всі українські землі. Серед завдань, які були поставлені перед групами ОУН(б), американський історик відзначав три головні: 1. довести до відома місцевих жителів проголошення Акту відновлення української держави; 2. організувати «державний апарат»; 3. сформувати україн- ську армію з колишніх вояків радянських та польських збройних сил. Дж.Арм- стронґ, як і інші дослідники, наголошував на неспівмірності людських кадрів із поставленими перед ними завданнями29. Дослідники з обох таборів вказували на кількісну перевагу бандерівських похідних груп. Мельниківський партійний історик і учасник подій Я.Шумелда відзначав декілька суттєвих особливостей похідних груп ОУН(м) – старший вік більшості їх членів, на відміну від практично молодіжного складу груп фракції С.Бандери; присутність у таборі мельниківців великої кількості уродженців Наддніпрянської України і учасників Української революції 1917–1921 рр., що давало перевагу не тільки у знанні території, але й на рівні розуміння культурної специфіки центрально-східних українських земель30. Бандерівські дослідники подавали різну інформацію про кількість членів похідних груп: А.Бедрій говорить про 7 тис. осіб31, тоді як Я.Стецько, праця якого вийшла пізніше, зменшував цю цифру до 5 тис.32 За інформацією учасника «походу на Схід» Є.Стахіва, на весну 1942 р. частина членів похідних груп, що не змогла провадити боротьбу, поверну- лася назад до Галичини. Від загальної кількості залишилось десь близько 5%, тобто 60–70 підпільників33. Нескладний арифметичний підрахунок дає підстави стверджувати, що усього учасників похідних груп ОУН(б) було щонайбільше 1,5 тис. осіб. Цікаво, що кількісний склад похідних груп бандерівців зменшуєть- ся в міру збільшення часового проміжку між самою подією та часом написання праць. Якщо перша праця була підготовлена майже відразу після подій, то остан- ня – уже на початку 1990-х рр. Ця тенденція перегляду оцінок та фактів разом зі збільшенням часового проміжку, що відділяв автора від події, була характерною рисою всієї бандерівської партійної історіографії. Історики ОУН(м) взагалі не подавали кількісних даних, зате досить детально зупинялися на аналізі якісного складу похідних груп обох фракцій. Біографії осо- 152 Я.Л.Примаченко бового складу мельниківців, які наводив В.Верига, давали підстави говорити про більш високий освітній рівень останніх у порівнянні з представниками бандерів- ської фракції34. На користь доволі низького якісного складу похідних груп банде- рівців, які, головним чином, складалися з молодих людей, колишніх студентів, свідчать і самі учасники подій. Як згадував Є.Стахів, склад груп не завжди був вдалим, оскільки туди «потрапило багато випадкових людей та молодих запаль- них ідейних хлопців, але політично недосвідчених». Окремою проблемою для бандерівців був «брак розуміння підрадянської дійсності»35. До того ж, із деталь- ного аналізу, представленого Дж.Армстронґом, випливає, що саме похідні групи мельниківців, попри те, що вони становили меншість, були більш успішними у розбудові національного життя на теренах окупованої радянської України. Оче- видно, молодечий запал націоналістичної галицької молоді розхитався прагма- тичними питаннями, що їх порушували «східняки», адже, як зазначають усі дослідники, саме «східний» фактор змусив ОУН переглянути свої ідеологічні позиції. Представники бандерівської фракції при всій повазі до праці Дж.Арм- стронґа уважають, що вона не досить об’єктивна, оскільки автор черпав свої відо- мості здебільшого у середовищі представників ОУН(м)36. Сам Дж.Армстронґ, аналізуючи діяльність похідних груп ОУН, у своїй праці неодноразово підкреслю- вав, що більшість населення підрадянських територій не бачила різниці між ОУН(б) та ОУН(м)37. Міжфракційні чвари також знайшли своє відображення в еміґрантській істо ріо рафії «походу на Схід». Оскільки похідні групи обох фракцій ОУН були організовані за однаковим принципом і поділялися на північну, центральну та південну групи, лінії маршрутів яких були практично ідентичними, це створюва- ло додаткові умови для поглиблення конфлікту та взаємних звинувачень у співп- раці з німцями. Піком ескалації конфлікту стало вбивство членів проводу ОУН(м) О.Сеника та М.Сціборського, яке сталося у Житомирі 30 серпня 1941 р. Більшість представни- ків мельниківського табору вважала це справою рук бандерівців. На думку В.Ве - риги, на користь цього свідчили два факти: по-перше, відсутність заяви з боку ОУН(б), яка б засудила вбивство; по-друге, реакція частини членів ОУН(б), т.зв. «лівих» оунівців на чолі з І.Мітрингою, які, перебуваючи у складі похідної групи, на знак протесту вирушили з-під Києва додому38. Дж.Армстронґ уважав, що довести «бандерівський слід» у житомирському вбивстві складно, адже ОУН(б) завжди заперечувала свою причетність, наголошу- ючи, що за цими подіями стоять або німецькі, або комуністичні аґенти – перші таким чином «убивали двох зайців» одночасно, послаблюючи мельниківців та сприяючи формуванню неґативного іміджу ОУН(б) серед українського населення; другі ж мали на меті спровокувати ескалацію конфлікту всередині націоналістич- ного середовища39. Сам автор уважав найбільш вірогідним «радянський слід». Хоча, зважаючи на політичну практику ОУН(б), на думку Дж.Армстронґа, така тактика відповідала духу бандерівської фракції. Представники мельниківців також схилялися до радянської версії вбивства, з єдиною відмінністю, як зазначав американський дослідник, – «московську руку» вони вбачали у середовищі самих бандерівців, яка свого часу спричинила і розкол в організації. До того ж націоналісти були обізнані з почерком роботи радянських спецслужб на прикладах вдалих замахів на С.Петлюру та Є.Коновальця40. Американській дослідник називав три причини, що давали підстави вказува- ти саме на бандерівців: 1. удар був спрямований проти двох лідерів ОУН(м); 2. за даними секретного німецького звіту, невдовзі після житомирського вбивства бан- дерівці розповсюдили в Києві листівки, що виправдовували цю акцію; 3. існувала секретна директива проводу ОУН(б), відповідно до якої лідери мельниківської фракції не повинні були дістатися Києва41. 153Північноамериканська історіографія про діяльність націоналістичного... Однак для Дж.Армстронґа питання про те, хто стояв за цими подіями, усе ж таки було другорядним. Він звертав увагу на наслідки вбивства для подальшого розвитку подій. По-перше, це суттєво підвищило ступінь напруження у міжфрак- ційних відносинах ОУН (зокрема, ОУН(м) навіть удалася до масованої атаки проти бандерівців у своїй пресі). По-друге, це вбивство розв’язало німцям руки для масштабних репресій, унаслідок яких більшість учасників похідних груп ОУН(б) було знищено. Найбільших втрат зазнали північна та південна групи. Першій так і не вдалося дістатися Києва, унаслідок чого домінуючі позиції у від- будові культурного і громадського життя столиці дісталися мельниківцям. Не в дачі зазнала група, відправлена на Південь України. Так, у Миколаєві, як зазначав автор, мельниківці здали німцям членів ОУН(б), діяльність останніх у Кривому Розі і Кіровограді була серйозно підірвана. Фактично, на думку Дж.Арм- стронґа, унаслідок арештів представників ОУН(б) у вересні 1941 р. головним цен- тром діяльності бандерівської фракції на підрадянських теренах залишився тіль- ки Дніпропетровськ42. Партійні історики ОУН(м) спростовували закиди щодо допомоги німцям у винищенні кадрів ОУН(б). Так, В.Верига вважав, що «вишукувати націоналістів, зокрема з-під стягу С.Бандери, не було трудно, бо діяли вони в той час зовсім відкрито»43. Натомість звинувачував бандерівців у ліквідації особового складу похідної групи ОУН(м), що направлялася на Волинь під проводом І.Шуйського та Є.Шульги44. На відміну від партійних істориків ОУН(б), представники мельниківського табору не заперечували внеску похідних груп бандерівців у розбудову національ- ного життя у Центральній та Східній Україні. Узагалі розкол, на думку Я.Шу - мелди, дуже зашкодив реалізації планів націоналістів: «ОУН під проводом пол- ковника А.Мельника у своїй праці надзвичайно сильно відчувала брак середніх провідних кадрів, які після розколу опинилися у великій мірі по другій стороні «барикади», і прогалину цю заповнити швидко не вдалося. Від чутною на кожному кроці була недостача заправленого низового оперативно-технічного персоналу (охорона, перевірка тощо), що теж було пов’язане з розколом»45. Дж.Арм ст ронґ відзначав суттєве підкріплення, що його отримала ОУН(м) унаслідок приєднання до її похідних груп понад півтисячі молодих буковинців, які залишилися вірними старому проводові. Це значно посилило позиції мельниківців46. Спільною для партійних істориків з обох таборів була оцінка стану розвитку національної самосвідомості центрально-східних земель. Дослідник із середовища двійкарів Т.Гунчак уважав, що на території Східної України існували соціальні прошарки, які були проникнуті національною ідеєю, але, на його думку, саме західні українці виступали як консолідуюча, організаційна та провідна сила47. Представник ОУН(м) Я.Шумелда також заперечує думку, що дух самостійництва був цілком привнесений у Наддніпрянщину з Галичини. У своїх спогадах він писав: «У складі тих аванґардних груп, зокрема у час їхньої акції на Над дніп- рянщині, було багато наддніпрянців, і то не еміґрантів, а тих, які весь час були під більшовицьким пануванням. Коли для прикладу взяти основну аванґардну групу ОУН, яка прийшла до Києва, то в її складі були такі місцеві діячі, як професор інженер Дубина, інженер Антін Барановський та інші. По-друге, Наддніпрян- щина, батьківщина основоположників українського модерного націоналізму, колиска великих українських політично-революційних сил … не терпіла ніколи на брак українського самостійництва чи енергії»48. Найбільшу розробку ці спостереження оунівців дістали у працях І.Лисяка- Рудницького, який влучно охарактеризував різницю між національним рухом західної й центрально-східної частин України, відзначивши більшу «політичну скристалізованість» національного руху опору на західних теренах, тоді як на сході націоналізм, на його думку, так і не зміг оформитися організаційно. 154 Я.Л.Примаченко Причини такого стану речей полягали в наявності рис громадянського суспіль- ства, що встигли сформуватися у Західній Україні за часів австрійського й поль- ського панування. Цей дослідник одним із перших підкреслив, що всі «репрезен- тативні особистості та провідні ідеї новітньої України переважно походили зі Східної України». Зокрема, духовний наставник українських націоналістів Д.Дон цов мав східне походження. І.Лисяк-Рудницький уважав, що вся історія українського державотворчого процесу ХХ ст. – це «постійна взаємодія по осі схід – захід. Усі, хто не враховують цю закономірність, не ознайомлені з динамі- кою внутрішнього українського історичного процесу»49. Цікавими із цього приводу є думки Дж.Армстронґа, якому належить най- більш детальна характеристика соціальної бази ОУН і УПА на Східній Україні. Як головне джерело автор використовував періодичні видання українських наці- оналістів, які виходили під час Другої світової війни50. Будучи за фахом політоло- гом, Дж.Армстронґ розглядав український національно-визвольний рух як суто політичне явище. Підхід, використаний ним при дослідженні, сам учений визна- чив як метод соціальної політології51. Аби зорієнтувати західного читача в українській дійсності, американський дослідник простежив еволюцію соціальної бази українського націоналізму від середини ХІХ ст. Він звернув увагу на той факт, що в передреволюційній Росії національна належність майже збігалася з класовою. В Україні ситуація склалася таким чином, що землевласники й службовці представляли російську та польську національності. Незначна кількість українців, які теж належали до цих верств, були цілковито зросійщеними. Клас торгової буржуазії репрезентували насампе- ред євреї. А українці, за винятком невеликого прошарку інтеліґенції, належали до селянства52. Таким чином, американський дослідник робив висновок, що будь-який націо- нальний рух у Російській імперії автоматично ставав класовим. Ураховуючи, що період українського відродження збігся з поширенням впливу у Росії ідей соціаліз- му, автор зазначав, що комунізм, як суто міський рух, не міг розраховувати на успіх у країні, де 4/5 населення були селянами. Проте більшовицьке керівництво швидко зорієнтувалось і почало боротьбу за селянство з українським націоналізмом53. Дж.Армстронґ повернувся до дослідження соціальної структури Східної України після понад двадцятирічного панування радянського тоталітарного ре - жиму, аби зрозуміти, як останній вплинув на національну свідомість мас, та як маси сприймуть модифіковану версію українського націоналізму, що у своїй осно- ві теж була тоталітарною. Він структурував українське суспільство за традицій- ною для радянської соціології схемою 2+1 (робітничий клас і селянство + інтелі- ґенція) та за схемою, яку умовно можна назвати «батьки і діти» (вікова структу- ра), де розглядав відмінності у ставленні до визвольного руху між старшим поко- лінням і молоддю. Автор визначав специфіку та умови діяльності кожного про- шарку, труднощі, що виникли, а також основні допущені помилки54. Особливості використаних джерел наклали певний відбиток на дане дослідження, отже, воно не могло бути вичерпним. Щодо оцінки ролі та впливу східноукраїнського чинника на розвиток україн- ської національної ідеї середини ХХ ст., то тут Дж.Армстронґ звертався до струк- тури українського національного міфу, в основу сюжету якого покладено події, які розвивалися на теренах Наддніпрянської України55. Він указував на східно- українське походження ще одного видатного теоретика українського націоналіз- му – М.Сціборського56, підкреслюючи історично обумовлену роль Центрально- Схід ної України як ядра (центру) національного життя. Ситуація, що склалася на теренах Центрально-Східної України на момент її окупації нацистською Німеччиною, характеризувалася пригніченістю національ- ної свідомості57 та ускладнювалася наслідками уніфікаторської політики радян- 155Північноамериканська історіографія про діяльність націоналістичного... ського уряду. Свідоме сприяння перемішуванню населення за рахунок російсько- го елементу призвело до того, що міста перетворилися на осередки чужорідної для українців культури58. Найбільшого впливу російщення зазнали великі промисло- ві центри, тоді як невеликі міста Центральної України у своїй основі залишилися українськими59. На думку Дж.Армстронґа, саме це спонукало представників похідних груп, що прибули до Центрально-Східної України, скерувати свої ресурси на організа- цію національного життя у містах, які були форпостами російського впливу60. Однак кадрова обмеженість та погане розуміння специфіки центрально-східно- українських теренів призвели до суттєвого послаблення навіть тих невеликих можливостей національного будівництва, що існували в той період. Повертаючись до проблеми соціальної бази, доцільно згадати думку Дж.Арм- стронґа про те, що носієм національної ідеї завжди є середній клас. За умов радян- ської дійсності такий клас сформуватися не зміг, але його функції перебирала на себе інтеліґенція61. Цей соціальний прошарок американський дослідник поділяв на дві групи: академічна й літературна (викладачі, письменники, учителі) та тех- нічна (інженери), кожна з яких мала специфічні особливості62. На важливе зна- чення першої групи вказувало те, що із шістдесяти видатних діячів націоналіс- тичного руху у Центрально-Східній Україні (чиї посади й освіта були відомі) 3/5 становили викладачі вищої школи, учителі, журналісти й письменники. На - приклад, усі три мери окупованого Києва були викладачами. Більшість харків- ської групи, включаючи всіх головних організаторів «Просвіти», – професори університету. Редактором націоналістичної газети у Кривому Розі також був пред- ставник творчої інтеліґенції – поет Пронченко63. Така значна кількість викладачів і письменників у націоналістичному керів- ництві пояснювалася, на думку Дж.Армстронґа, діяльністю націонал-комуністів О.Шумського й М.Скрипника. Саме вони втілили у життя більшовицьке гасло – культура «національна за формою, соціалістична за змістом», і фактично вирос- тили покоління, що говорило й думало українською мовою (нехай і меншовартіс- ною порівняно із російською). Не останню роль відіграли й утиски (позбавлення можливості професійної діяльності), яких зазнала інтеліґенція за часів радян- ської влади. Щодо технічної інтеліґенції, то вона більше займалася відбудовою, аніж політикою64. Домінування представників розумової праці у керівництві націоналістичного руху призвело також до деяких неґативних тенденцій. Зокре ма, нестача досвіду адміністративної роботи та концентрація зусиль насамперед у куль- турній та просвітницькій діяльності65. Цю думку поділяв і Я.Шумелда, відзначаю- чи, що німці першочергово взялися за господарський сектор, який «мав прохарчу- вати їхні армії, піднести харчові пайки в Райху та одночасно стати інструментом для політики депопуляції в Україні». Натомість ОУН не мала кадрових ресурсів, які «були б здібні на цьому відтинку дати вирішальний бій»66. Однак, навряд чи наявність господарських кадрів ОУН щось суттєво змінила б. Хіба що це змусило б німців раніше розпочати репресії проти оунівців. Адже окупаційна адміністрація не звертала уваги на культурно-просвітницьку діяльність ОУН протягом другої половини 1941 р. тільки тому, що в неї були більш важливі справи. Найбільша за кількістю соціальна верства селянства, що традиційно була носієм української національної ідентичності, у період Другої світової війни зали- шилася пасивною на відміну від західноукраїнського селянства, що стало оплотом ОУН і УПА. Дж.Армстронґ слушно вказував, що широке використання селянами української мови ще не свідчило про їх національну свідомість67. Страх бути вби- тими радянськими партизанами та ненадійність сільської поліції призводили до того, що навіть свідомі національні елементи відмовлялися від пропозиції обійня- ти офіційні посади. Навчені гірким досвідом радянських репресій, селяни зайня- ли вичікувальну позицію68. Т.Гунчак відзначав, що боячись покарань із боку 156 Я.Л.Примаченко німецької влади за нездачу харчів та прагнучи уникнути вивозу до Німеччини, селяни змушені були тікали в ліс, створюючи тим самим партизанські осередки69. Отже, окупаційна влада стала чинником, що змусив селян до опору. Загалом же селянство керувалось у своїх діях інстинктом виживання, полишивши будь-які політичні аспірації. Дж.Армстронґ зазначав, що серед свідомих учасників руху була сільська інтеліґенція (бухгалтери, колгоспне начальство, фельдшери) та учасники подій 1917–1921 рр. Деякі прояви симпатії до націоналістичного під- пілля траплялися й серед колгоспників70. Теза Дж.Армстронґа про те, що головною помилкою ОУН було спрямування своїх і так обмежених ресурсів тільки на міста, тоді, як села також потребували допомоги для розбудови національного життя71, є вірною лише частково. Міста, як осередки політичного та економічного життя, природно, були важливими об’єктами для відродження національної свідомості, особливо з огляду на те, що вони у більшості своїй були зросійщеними. Крім того, як твердив сам дослідник, селяни зайняли вичікувальну позицію, а, отже, за сприятливих умов розвитку подій, логічно припустити, вони б у більшості підтримали ОУН. А тому розраху- нок був цілком прагматичним. Класифікація соціальної бази ОУН у Центрально-Східній Україні за віковою структурою виявила досить специфічну ситуацію. За твердженням учасника похідної групи ОУН(б) Є.Стахіва, у Донбасі існувала сильна націоналістична молодіжна організація, яка послугувала прообразом для відомої «Молодої ґвар- дії» з однойменного роману О.Фадєєва, а прізвище самого Є.Стахіва навіть було запозичене для одного з героїв цього твору – Є.Стаховича72. Узагалі для Цент- рально-Східної України не характерний «конфлікт поколінь», що мав місце у Галичині. Ба більше, саме вплив «батьків» призводив до вступу в лави націоналіс- тів. Іншим досить впливовим чинником підтримки ОУН були особисті мотиви. До таких Дж.Армстронґ відносив дітей засуджених радянським режимом селян («куркулів»), священиків, інтеліґентів, які мали за що «дякувати» «совєтам»73. Траплялися випадки виникнення окремих груп націоналістичного спрямування, які, проте, не підтримували жодну фракцію ОУН. Наприклад, така група існувала в Павло граді Дніпропетровської області74. Загалом східноукраїнська молодь не стала аванґардом руху через низьку національну свідомість. До того ж саме східні області радянської України були головним постачальником людських ресурсів для вивозу на примусову працю до Німеччини. На думку Дж.Армстронґа, взаємодія ОУН з центрально-східноукраїнським масивом, що за площею у кілька разів переважав західні терени, а також демо- кратичні традиції державного будівництва, зафіксовані в українському націо- нальному міфі, не могли пройти безслідно75. Я.Шумелда взагалі вважав, що цей період визвольної боротьби незаслужено забутий в українській повоєнній історі- ографії. Автор називав дві причини: по-перше, нестача джерел; по-друге, – затьмарення «пізнішою повстансько-партизанською боротьбою, яка мала біль- шу притягаль ність»76. Однак саме «похід на Схід» привів до лав ОУН «тисячі українських патріотів осередніх та східних земель України … чи не перший раз в історії ОУН число членства Наддніпрянщини перейшло суму членів зі всіх інших земель разом узятих … серед лав членства осередніх і східних земель були висококваліфіковані фахівці, які мали за собою основну фахову підготовку та практику, ми розуміємо глибину тих великих змін та процесів, які відкрилися тоді перед ОУН»77. І.Лисяк-Рудницький відзначав вирішальну роль трьох груп подій для розви- тку українського націоналізму: 1. розкол в ОУН; 2. окупація України німцями; 3. конфронтація з українським Сходом і радянською системою, початок якої був покладений у 1939 р. Усі ці події безпосередньо чи опосередковано призвели до створення Української головної визвольної ради (УГВР), що знаменувало перехід 157Північноамериканська історіографія про діяльність націоналістичного... до нової, демократичної, платформи78. Якщо з першими двома подіями більш- менш усе зрозуміло, то на третій варто зупинитися детально. Приєднання Західної України до УРСР «відкрило доступ до східноукраїнсько- го масиву»79. Серед основних проблем, з якими зіштовхнулися підпільники ОУН у Центрально-Східній Україні, було несприйняття ідеї про владу однієї партії, оскільки українці УРСР мали вже досвід правління більшовиків і нацистів. Та - кож перегляду вимагали соціально-політичні й економічні аспекти програми ОУН та питання прав людини і національних меншин. Останні на той момент станови- ли 20% населення УРСР. Бандерівський дослідник М.Прокоп зазначав, що члени похідних груп поступово зрозуміли, що залучення центрально-східноукраїнських земель до національної боротьби вимагає ревізії програмних положень ОУН80. На думку Дж.Армстронґа, не останню роль у перегляді ідеологічних засад руху відіграла поява вихідців із центрально-східних земель у військових формуваннях УПА. Саме в УПА ці процеси знайшли підтримку, тоді як фанатичні представни- ки ОУН у Галичині здебільшого залишалися прихильниками старих ідей81. Ця теза Дж.Армстронґа була підтримана І.Лисяком-Рудницьким, який уважав, що процес ревізіонізму захопив різні напрямки націоналістичного руху не одна- ково, наголошуючи на тому, що найбільшого впливу зазнали саме бандерівці. Крім того, він зазначав, що ревізіоністські тенденції у середовищі ОУН(б) мали свого попередника – Івана Мітрингу, якій ще у довоєнні роки порушував «радян- ську проблематику та ліві соціальні гасла»82. Зміна політичної платформи була зумовлена східноукраїнськими впливами, і у цьому питанні всі дослідники одностайні. У націоналістичному наративі є багато праць, присвячених ІІІ надзвичайному великому збору ОУН та його прогресивно- му значенню. Партійний історик М.Прокоп, відтворюючи загальну картину між- народного становища, яке склалося на початок 1943 р., відзначав, що після пораз- ки під Сталінґрадом та втрати Північної Африки «вперше захиталась імперіальна будівля т.зв. нової Європи». Для українців же окупація стала масштабною ката- строфою, що розвіяла будь-які ілюзії про можливість створення незалежної дер- жави під егідою нацистської Німеччини83. У цьому ключі важливими є дослідження П.Потічного, сфера наукових інте- ресів якого – політична думка українського підпілля. Автор зазначає, що кінець 1942 – початок 1943 рр. став періодом інтенсивних політичних дискусій. Ціла плеяда публіцистів закликала до ревізії чинних програмних положень ОУН (О.Бродовий, Я.Бусел, Ю.Херсонець, М.Прокоп)84. Майже всі дослідники були одностайні в тому, що головну роль у цьому процесі відіграли східні українці, які влилися до лав УПА. Відтак і не дивно, що сама реформа йшла «знизу», а її поча- ток був покладений приходом до влади саме керівників УПА. Те, що національно свідомі українці з центрально-східних земель приставали саме до УПА, а не до ОУН, зумовлювалося ідеологією останньої. А.Рудлінґ відзначає, на кінець 1943 р. 40% вояків УПА не були членами ОУН85. Безпосередні учасники подій М.Прокоп та Є.Стахів зазначають, що концепція монопартійності та відсутність чіткої соціально-економічної програми не витримали «зустрічі зі Сходом». Навчені важ- ким досвідом радянського керівництва, представники Центрально-Східної Украї- ни прагнули демократичного устрою й соціальних ґарантій86. А.Камінський, досліджуючи соціологічне тло конфліктів в українському націо- нально-визвольному русі, зазначав його ментальну однорідність, адже у своїй основі він був селянським. На його думку, усі конфліктні ситуації зумовлювалися двома факторами: розбіжностями між «краєм й еміґрацією» та «характером політичного профілю націоналістичних формацій у поодиноких фазах їх розвитку». Дослідник узагалі вважав, що націоналізм більш властивий «інтеліґент-пролетарській» мен- тальності, для якої характерна крайня ідеологізація. Україн ському підпіллю, за А.Камінським, був притаманний прагматичний підхід, акцент на дію («чин»). 158 Я.Л.Примаченко Обрання націоналістичної ідеології було зумовлене неефективністю демократично- го шляху боротьби за незалежність, звідси виходить, що повернення на демократич- ну платформу є природним, навіть неминучим кроком87. Однак оптимізм щодо еволюції тоталітарного руху в напрямку демократизації поділяють не всі дослідники. Зокрема, І.Лисяк-Рудницький не вважав подолання монопартійності ОУН переконливим. По-перше, він відзначав, що саме деклару- вання демократичних принципів ще не означало їх дотримання, адже якщо під- ходити з цієї позиції, то СРСР, відповідно до його конституції, був чи не найбільш демократичною державою світу. По-друге, якби ці зміни дійсно мали глибинний характер, то демократична тенденція перемогла б в еміґрації після 1945 р. Утім, історик допускав можливість реальної демократизації руху, якби історія дала йому шанс розвиватися на рідних землях. По-третє, І.Лисяк-Рудницький відзна- чав, що навіть створення УГВР не змінило організаційної структури організації – в руках однієї людини (Романа Шухевича) була сконцентрована вся влада, оскіль- ки він одночасно був і лідером ОУН, і командиром УПА, і головою УГВР88. Непомірно роздутою тему переходу на демократичну платформу вважає і А.Руд лінґ, який розглядає цей процес як суто декларативний, добре прорахова- ний стратегічний крок, що мав на меті переорієнтуватися на західні країни. Американський дослідник відзначав, що рішення приймалося після поразки німців у Сталінґрадській битві та безпосередньо перед початком компанії УПА проти поляків. А.Рудлінґ писав: «Новий курс робив наголос на громадянському націоналізмі, плюралізмі та демократії. Навряд чи формальна зміна політичної орієнтації могла бути більш різкою. Ті ж самі люди, що відстоювали етнічну чистоту нації, територіальну експансію і геноцид кількома роками раніше, тепер стали шукати прихильності Рузвельта замість Гітлера та підтверджувати свою відданість західним цінностям»89. При цьому перехід на демократичну платформу не завадив українським націоналістам улаштувати етнічну чистку на Волині. До речі, часові межі переходу на демократичну платформу, які були вказані А.Рудлінґом, можуть викликати плутанину. Відомо, що ІІІ надзвичайний вели- кий збір ОУН відбувся 21–25 серпня 1943 р., тоді як Сталінґрадська битва, котра тривала півроку, закінчилася у лютому 1943 р., а пік Волинської трагедії припа- дає на червень – липень 1943 р. Однак А.Рудлінґ не помиляється, хоча він і не вдається в деталі. У цьому випадку ми стикаємося з усталеною практикою ОУН, коли збори замість того, щоб приймати рішення, просто леґітимізували вже існу- ючий стан речей, як це, наприклад, було під час ІІ великого збору ОУН. Партійні історіографи ОУН(б) виправдовують таку практику воєнним часом, що вимагав швидких рішень. Узагалі у націоналістичному наративі доволі мало праць, які б розкривали механізм приходу до влади Р.Шухевича. Хоча поява саме цієї постаті на керівних посадах в ОУН і УПА знаменувала перемогу ревізіоністських тенден- цій, якими б декларативними вони не були. Незначна увага до внутрішніх проце- сів зумовлювалася, по-перше, небажанням партійних істориків показувати полі- тичну кухню ОУН(б), де навіть після розколу тривала боротьба за владу; по-друге, «націоналістична іконографія» законсервувала образи лідерів організації як без- компромісних борців за незалежність України, яким були притаманні лише шля- хетні лицарські риси. Звичайно ж, у цю канву не могли вписуватись особисті амбіції. «Культ вождя», що був характерний для ідеології українського націона- лізму, у відповідному наративі набув крайнього ступеня екзальтації. Тому всі життєписи лідерів ОУН хибують на необ’єктивність. Особливо це стосується постаті Р.Шухевича, яка, за винятком образу Є.Коновальця, була найбільш шано- ваною в бандерівському середовищі. Практично всі партійні дослідники відзначають, що влітку 1943 р. бюро про- воду ОУН очолив Р.Шухевич, проте уникають пояснень, чому це сталося. Най- більш повно процеси 1943 р. відображено у працях П.Мірчука, М.Прокопа та, 159Північноамериканська історіографія про діяльність націоналістичного... певним чином, спогадах М.Лебедя. Двоє останніх були активними учасниками тих подій. Зокрема, М.Прокоп був одним із соратників Р.Шухевича, брав участь у засіданні проводу ОУН 13 травня 1943 р., коли й відбулася фактична зміна керів- ництва. На відміну від М.Прокопа, М.Лебедь, який після арешту Я.Стецька очо- лив крайовий провід ОУН(б), був тим, кого змінив на цій посаді Р.Шухевич. Цілком зрозуміло, що навіть при високій внутрішній самоцензурі, обидва дослід- ники в тій чи іншій мірі опинились заручниками своїх політичних уподобань. П.Мірчук, який також був членом ОУН, протягом вересня 1941 р. – травня 1945 р. перебував у німецьких концтаборах, фактично усунений від націоналістичної боротьби. Після звільнення з табору він еміґрував до США, де займався суто на уковою та громадською діяльністю. Відтак його праці становлять значний інтерес для розгляду даного питання. Окремо стоять студії Г.Васьковича, П.По - тічного, А.Камінського, Є.Стахіва та Дж.Армстронґа, що допомагають уточнити та розкрити певні аспекти внутрішньопартійної боротьби у середовищі ОУН. У націоналістичному наративі 1943 рік уважається переломним для україн- ського національно-визвольного руху, оскільки він цілком змінив організаційно- політичне обличчя руху, зробивши його більш толерантним в очах західних демо- кратій. Протягом цього року відбулася низка подій, головні серед яких: ІІІ конфе- ренція ОУН (17–21 лютого), ІІІ надзвичайний великий збір ОУН (21–25 серпня), І конференція поневолених народів Східної Європи й Азії (21–22 листопада)90. Найбільш змістовний фактичний матеріал міститься у праці П.Мірчука «Генерал Тарас Чупринка: командир армії безсмертних». Автор указує, що у черв- ні 1941 р. виник конфлікт між виконуючим обов’язки провідника ОУН М.Лебедем і крайовим керівником ОУН І.Климівим. Суть конфлікту полягала у ставленні до німців. Рядові оунівці, виразником думки яких був І.Климів, виступали за поча- ток негайного збройного опору окупантам і розбудову необхідних для цього вій- ськових сил. М.Лебедь же вважав такий шлях неприйнятним і залишався на поміркованих позиціях91. За П.Мірчуком, саме з ініціативи Р.Шухевича 17–21 лютого 1943 р. була скликана ІІІ конференція ОУН(б), основними рішеннями якої якраз і були курс на збройну боротьбу з німцями та поширення діяльності підрозділів УПА, яка вже на той час фактично була сформована, тобто йшлося про надання юридичного статусу УПА як збройного крила ОУН. Також було вирішено скликати позачерговий збір ОУН, аби вирішити питання керівництва92. Однак нагальність моменту призвела до того, що 13 травня 1943 р. на засідан- ні проводу, в якому брали участь Д.Маївський, З.Матла, М.Матла, М.Степняк і М.Прокоп (решта членів не змогли прибути через воєнні дії), тодішній голова М.Лебедь склав із себе повноваження. За пропозицією Р.Шухевича, до скликання ІІІ надзвичайного великого збору ОУН було створено колеґіальний орган – бюро проводу (БП) ОУН у складі 3-х осіб: Р.Шухевича (голова), З.Матли та Д.Маїв- ського93 (після арешту останнього було дообрано Р.Волошина)94. За свідченням учасника подій М.Прокопа, тоді ж Р.Шухевич стає командуючим УПА, хоча юри- дично рішення було оформлене лише 27 січня 1944 р.95 Отже, 13 травня 1943 р. фактична влада перейшла до рук ревізіоністів. Із цього моменту основні зусилля нового керівництва проводу спрямовуються у русло реалізації нової програми організації. Цікава подальша доля М.Лебедя. Г.Васькович зазначає, що усунутий від при- йняття важливих рішень, він перейшов в опозицію й згодом «зумовив фактичний відхід із рядів ОУН частини членів»96. Дане твердження не зовсім вірне, оскільки М.Лебедь продовжував брати активну участь у діяльності організації, зокрема й у створенні УГВР. Його важливу роль відзначають навіть колишні опоненти97. Скоріш за все, під впливом подій М.Лебедь змінив свою думку щодо окремих позицій, під- твердженням чого може слугувати його книга, присвячена діяльності УПА98. 160 Я.Л.Примаченко Треба зазначити, що більшість авторів уникала оціночних суджень. Наприк- лад, П.Мірчук подавав в основному факти. Наявні в його роботі узагальнення та оцінки стосуються, головним чином, подій, а не постатей. Розуміння суті конфлікту М.Лебедь – Р.Шухевич (у ширшому контексті – провід ОУН, оскільки незадоволення політикою М.Лебедя мало масовий харак- тер) є дуже важливим із двох причин: по-перше, необхідністю чіткого окреслення ступеня відповідальності за тогочасні події цих двох діячів націоналістичного руху; і, по-друге, визначенням об’єктивності спогадів М.Лебедя та їх впливу на розвиток досліджень проблеми ОУН і УПА. З огляду на це, важливим є інтерв’ю М.Лебедя з приводу роковин загибелі Р.Шу хевича, де він дуже стриманий у своїх оцінках цієї постаті. М.Лебедь лише побіжно згадував події 13 травня 1943 р., коли, за його словами, було вирішено створити бюро проводу ОУН, обране і затверджене рішенням ІІІ надзвичайного великого збору ОУН. Щодо ролі Р.Шухевича у цих процесах М.Лебедь зазначав: «Про ролю Шухевича у скликанні надзвичайного збору мені детальніше неві- домо»99. В інтерв’ю М.Лебедь відзначав неабияку роль Р.Шухевича в організації УГВР і відсилав дослідників до чотирьох документів (малися на увазі «Заява Головного командування УПА» від вересня 1947 р.; «До генези УГВР» від 1948 р.; репортаж на основі інтерв’ю «У голови Ґенерального секретаріату УГВР Р.Ло - зового» (один із псевдонімів Р.Шухевича – Я.П.) від 1948 р. і «Звернення воюючої України до всієї української еміґрації» від жовтня 1949 р.), де, на його думку, Р.Шухевич найбільш повно висловив свої погляди100. Опосередковано даної теми торкається Дж.Армстронґ у статті «Героїчне та людське: спогад про українських національних провідників 1941–1945 років», де розкриває велику роль «націоналістичної іконографії» для соціалізації нового покоління. У своїй праці Дж.Армстронґ подає типологію героїзму на прикладі п’яти діячів українського національно-визвольного руху періоду Другої світової війни. Американський дослідник не обмежував цю категорію тільки націоналіс- тичним рухом, а додавав образи Т.Бульби-Боровця – прибічника УНР, та В.Ку - бійо вича, що репрезентував помірковані інтеліґентські кола. На жаль, Дж.Арм- стронґ не мав достатньої інформації, аби дати характеристику постаті Р.Шухеви- ча, проте він був особисто знайомий із М.Лебедем101. Визначаючи останнього як «революційного національного конспіратора», автор зазначає, що він справляв сильне враження, проте «люди типу Лебедя, як і більшість конспіраторів ... не бувають приємними колеґами». Дж.Армстронґ зауважував, що «за Лебедем полю- вали не лише радянські й нацистські аґенти, але й вороги з числа своїх, які звину- вачували його в організації актів насильства проти політичних опонентів»102. Серед явних позитивних сторін цієї особистості американський дослідник називав «здатність визнавати помилки своїх прибічників і досягнення своїх супротивників»103. Дж.Армстронґ також відзначав важливий внесок М.Лебедя у розбудову УГВР та остаточний розрив із проводом Я.Стецька – С.Бандери. У роз- мові з американським дослідником М.Лебедь наголошував: «Після 1941 р. не бував на Волині і передав усю партизанську діяльність там Р.Шухевичу до березня 1943 р.»104. Останнє твердження є сумнівним і прямо торкається окресленого нами вище питання ступеня особистої відповідальності обох провідників руху. По-перше, подібна заява означає, що М.Лебедь контролював тільки Галичину. А, отже, він не мав впливу як на формування підрозділів УПА, так і на їх діяль- ність. По-друге, навряд чи він мав реальні важелі впливу на партизанську діяль- ність на Волині й до березня 1943 р., оскільки вже в лютому відбулася ІІІ конфе- ренція ОУН, з якої фактично й розпочався демонтаж старих програмних засад, а заразом – і зміна старого керівництва. Повертаючись до теми особистої відповідальності, хотілося б наголосити, що дане питання наштовхується на проблему юридичних повноважень та наявності 161Північноамериканська історіографія про діяльність націоналістичного... фактичної влади у керівника організації. Судячи з того, з якою легкістю М.Лебедя було усунуто з посади керівника проводу ОУН, можна констатувати, що він уже давно втратив контроль над ситуацією. За свідченнями П.Мірчука, Р.Шухевич робив спроби об’єднати рух. Зокрема, велися переговори з ОУН(м) та групою І.Мітринги, т.зв. «лівими» оунівцями. На жаль, вони не дали жодного результату. У своїй праці П.Мірчук наголошував, що ІІІ надзвичайний великий збір ОУН був покликаний вирішити організаційні питання, а саме – затвердити новий провід та «декларативно зняти з тих, хто пере- бував у німецьких концтаборах і тюрмах, усяку відповідь за ... дію ОУН». На практиці статус С.Бандери обійшли мовчанкою, оскільки на той момент він уже був символом безкомпромісної боротьби. Уважалося, що він повернеться до керів- ництва, щойно вийде на волю105. Також на ІІІ надзвичайному великому зборі ОУН робилися спроби затвердити реальну соціальну програму організації. Однак, як зазначав учасник тих подій Є.Стахів, це питання не було розроблене достатньою мірою, оскільки воно все- таки залишалося другорядним106. 21–22 листопада 1943 р. на Волині відбулася І конференція поневолених наро- дів Східної Європи й Азії, в якій узяли участь 39 делеґатів, що репрезентували різні національності СРСР (українці, азербайджанці, білоруси, ґрузини, татари, узбеки, чуваші, осетини, казахи та ін.). Усі учасники заходу були вояками націо- нальних частин УПА107. В умовах наступу радянських військ конференція мала радше пропаґандистсько-декларативний характер і повинна була ще раз проде- монструвати імперіалістичний характер СРСР перед Заходом. На той момент у середовищі українського руху була поширена думка про конфронтацію СРСР і Заходу після остаточного розгрому нацистської Німеччини. Загалом ця подія, попри її широку подачу у націоналістичній пресі, була досить формальною і мало- значущою. Конференція поневолених народів стала останньою анонсованою подією 1943 р. Фактично, саме протягом цього року український національно-визвольний рух зазнав кардинальних змін, що зумовили як його подальший розвиток, так і такти- ку боротьби. У націоналістичному історичному наративі ІІІ надзвичайний вели- кий збір ОУН уважається визначною подією, тоді, як кількість досліджень, при- свячених внутрішнім конфліктам, – мізерна. Для більшості істориків тема незгод у середовищі ОУН вичерпується розколом організації у 1940 р. Як справедливо зазначають деякі вчені, ОУН постала не просто як складова визвольної боротьби, а як модний у той період орденський рух, за прикладом релігійних орденів мину- лого, де накази керівників (маґістрів) мали безумовну силу й не обговорювалися. Не останню роль зіграло й бажання зберегти героїчний образ його учасників для нащадків. Перспектива подальшої розробки конфліктів у середовищі ОУН напряму зале- жить від обмеженості джерельної бази. Однак дана проблема становить значний інтерес для узагальнюючих праць, що виходять за рамки історії українського під- пілля. Зокрема, хотілося б звернути увагу на два аспекти: по-перше, оцінюючи місце українського національно-визвольного руху у загальноєвропейській системі рухів Опору, варто дослідити зміни, що відбулися з побудованою на суто західних (за своєю цивілізаційною належністю) засадах ОУН після перенесення її діяльності на український ґрунт; по-друге, із політологічного погляду, дана проблема може бути цікавою, якщо її розглянути в контексті історії українських владних еліт. Створення у липні 1944 р. Української головної визвольної ради (УГВР) стало ще однією знаковою подією в історії націоналістичного руху108. І хоча де-юре на момент виникнення УГВР в Україні не існувало жодної політичної партії, окрім ОУН, проте колишні члени українських партій де-факто залишилися на тих самих політичних позиціях, що колись репрезентували їхні партійні організації. 162 Я.Л.Примаченко Виходячи з цього твердження, представники націоналістичного наративу вважа- ли УГВР леґітимним представником усього українського народу109. Із перспективи сьогодення створення УГВР було радше віхою в історії україн- ської політичної думки, аніж фактором реального впливу на події. Однак є певна символічність у тому, що сама реалізація програми ОУН (створення української самостійної соборної держави) вимагала переходу до демократичної платформи. Це зайвий раз підтверджує правильність висновків, зроблених Дж.Армстронґом на основі аналізу українського національного міфу, про українців, як про націю з демократичними традиціями, альфою й омегою історичного процесу якої є Над- дніпрянська Україна. По суті ідеалістична філософія українського інтеґрального націоналізму, для якого держава була самоціллю, зіштовхнулася з матеріалістичною (марксист- ською) ідеологією «східняків», яких далеко не в останню чергу цікавили соціальні питання110. Таким чином, північноамериканська історіографія націоналістичного підпіл- ля ОУН у період німецької окупації УРСР, як, власне, і комплексу проблеми ОУН і УПА, є прикладом складної взаємодії трьох чинників – політики, пам’яті та істо- рії. Домінування одного чи певні комбінації цих чинників впливали не тільки на актуальність проблеми націоналістичного руху на певному етапі розвитку, але й віддзеркалювали стан суспільної свідомості української громади США та Канади. 1 Snyder T. Memory of Sovereignty and Sovereignty Over Memory: Twentieth-Century Poland, Ukraine, and Lithuania. – Cambridge, 2002. –P.40. 2 Ibid. – P.39. 3 Ibid. 4 Himka J.-P. War Criminality: A Blank Spot in the Collective Memory of the Ukrainian Diaspora // Space of identity. – 2005. – Vol.5, №1. – Р.17. 5 Мірчук П. Акт відновлення української державності 30 червня 1941 р.: його генеза та політичне і історичне значення. – Нью-Йорк, 1952. – С.17. 6 Верига В. Втрати ОУН в ІІ світовій війні. – Торонто, 1991. – С.60. 7 Там само. – С.61. 8 Armstrong J.A. Ukrainian nationalism 1939–1945. – New York, 1955. – P.77. 9 Ibid. – Р.80–81. 10 Rudling A. Theory and Practice: Historical Representation of the Wartime Activities of OUN-UPA // East European Jewish Affairs. – 2006. – Vol.36, №2. – Р.168. 11 Лисяк-Рудницький І. Націоналізм і тоталітаризм (Відповідь М.Прокопові) // Його ж. Історичні есе: У 2 т. – К., 1994. – Т.2. – С.491–492. 12 Стецько Я. Історичний чин нації // 30 червня 1941: проголошення відновлення державності України / Під ред. І.Вараниці, Р.Малащука. – Торонто; Нью-Йорк; Лондон, 1967. –С.19. 13 Там само. – С.29. 14 Мірчук П. В річницю проголошення акту відновлення української державності // 30 червня 1941: проголошення відновлення державності України. – С.424. 15 Там само. – С.425. 16 Верига В. Втрати ОУН в ІІ світовій війні. – С.119–120. 17 Мірчук П Гітлерівський наступ на українських самостійників // 30 червня 1941: проголошення відновлення державності України. – С.429. 18 Armstrong J.A. Ukrainian nationalism 1939–1945. – P.82. 19 Ibid. – Р.83. 20 Шанковський Л. За об’єктивну оцінку акту 30 червня (З перспективи 25 років) // 30 червня 1941: проголошення відновлення державності України. – С.344. 21 Там само. – С.352–353. 22 Там само. – С.360–362. 23 Тис-Крохмалюк Ю. 30-те червня в світлі науки про війну // 30 червня 1941: проголо- шення відновлення державності України. – С.435. 24 Там само. – С.441. 163Північноамериканська історіографія про діяльність націоналістичного... 25 Там само. – С.443. 26 Там само. – С.440–441. 27 Там само. – С.440. 28 Горак С. Українці і друга світова війна: Досвід співпраці з Німеччиною, 1941–1942 // Український історик. – 1979. – №1/4. – С.31. 29 Armstrong J.A. Ukrainian nationalism 1939–1945. – P.84–85. 30 Шумелда Я. Похід на Схід // Організація українських націоналістів 1929–1954. – Б.м. [На чужині], 1955. – С.255. 31 Бедрій А. Українська держава, відновлена Актом 30 червня 1941 р. (У 40-річчя Акту 30 червня 1941 р.) // http://www.ukrnationalism.org.ua/library/?s=2&f=4 32 Стецько Я. Політична армія хоробрих // 30 червня 1941: проголошення відновлен- ня державності України. – С.74. 33 Стахів Є. Еволюція українського націоналізму – від тоталітаризму до демократії: думки про ОУН (бандерівців) // УПА і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940– 1950 рр.: Мат. Всеукр. наук. конф. (25–26 серпня 1992 р.). – К., 1992. – С.80. 34 Верига В. Втрати ОУН в ІІ світовій війні. – С.63–71. 35 Стахів Є. Еволюція українського націоналізму – від тоталітаризму до демократії: Думки про ОУН (бандерівців). – С.77. 36 Стецько Я. Політична армія хоробрих. – С.112. 37 Armstrong J.A. Ukrainian nationalism 1939–1945. – P.91. 38 Верига В. Втрати ОУН в ІІ світовій війні. – С.67. 39 Armstrong J.A. Ukrainian nationalism 1939–1945. – P.95. 40 Ibid. – Р.96. 41 Ibid. – Р.95. 42 Ibid. – Р.96–97. 43 Верига В. Втрати ОУН в ІІ світовій війні. – С.63. 44 Там само. – С.65. 45 Шумелда Я. Похід на Схід. – С.278. 46 Armstrong J.A. Ukrainian nationalism 1939–1945. – P.90. 47 Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. – К., 1993. – С.237–238. 48 Шумелда Я. Похід на Схід. – С.255. 49 Лисяк-Рудницький І. Український визвольний рух під час Другої світової війни // Його ж. Історичні есе. – Т.2. – С.269. 50 Armstrong J.A. Ukrainian nationalism 1939–1945. – P.237–253. 51 Ibid. – Р.5. 52 Ibid. – Р.4–10. 53 Ibid. – Р.11. 54 Ibid. – Р.237–253. 55 Armstrong J.A. Myth and History in the Evolution of Ukrainian Consciousness // Ukraine and Russia in their Historical Encounter. – Edmonton, 1992. – P.130–131. 56 Armstrong J. A. Ukrainian nationalism 1939–1945. – Р.35. 57 Україна у Другій світовій війні у документах: Збірник німецьких архівних матеріа- лів. – Т.2: 1941–1942 / [yпор. В.Косик]. – Л., 1998. – С.292–293. 58 Там само. – С.237. 59 Там само. – С.236. 60 Armstrong J.A. Ukrainian nationalism 1939–1945. – Р.237–238. 61 Ibid. – Р.238–239. 62 Ibid. – Р.240–241. 63 Ibid. – Р.240. 64 Ibid. – Р.241. 65 Ibid. – Р.242. 66 Шумелда Я. Похід на Схід. – С.265–266. 67 Armstrong J.A. Ukrainian nationalism 1939–1945. – Р.250. 68 Ibid. – Р.253. 69 Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. – С.238. 70 Armstrong J.A. Ukrainian nationalism 1939–1945. – Р.252–253. 164 Я.Л.Примаченко 71 Ibid. – Р.249. 72 Стахів Є. «Я не Олег Кошовий і не Євген Стахович» // Україна. – 1994. – №6. – С.4–6. 73 Armstrong J.A. Ukrainian nationalism 1939–1945. – Р.246. 74 Ibid. – Р.247. 75 Armstrong J.A. Myth and History in the Evolution of Ukrainian Consciousness. – Р.129– 131. 76 Шумелда Я. Похід на Схід. – С.274. 77 Там само. – С.278. 78 Лисяк-Рудницький І. Націоналізм // Його ж. Історичні есе. – Т.2. – С.254–255. 79 Там само. – С.255. 80 Прокоп М. Програмові процеси в ОУН під час Другої світової війни і питання полі- тичної платформи УПА //Сучасність. – 1983. – №1/2. – С.159. 81 Armstrong J.A. Ukrainian nationalism 1939–1945. – Р.158–159. 82 Лисяк-Рудницький І. Націоналізм // Його ж. Історичні есе. – Т.2. – С.256. 83 Прокоп М. Роман Шухевич-Чупринка й ОУН і УПА в 1943–1944 роках // Сучас- ність. – 1976. – №1. – С.64. 84 Потічний П. Політична думка українського підпілля 1943–1951 // Сучасність. – 1997. – №1. – С.80. 85 Rudling A. Theory and Practice: Historical Representation of the Wartime Activities of OUN-UPA. – Р.170. 86 Прокоп М. УПА і демократизація програми ОУН // УПА і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940–1950 рр. – С.8–9; Стахів Є. Роль Східної України у формуванні нових ідейно-політичних засад ОУН-б // Україна: культурна спадщина, національна свідо- мість, державність (Львів). – 2004. – Вип.11: Українська повстанська армія: в боротьбі проти тоталітарних режимів. – С.52–54. 87 Камінський А. Соціологічне тло конфліктних ситуацій в організованому націоналіс- тичному русі // Сучасність. – 1992. – №7. – С.38–39. 88 Лисяк-Рудницький І. Націоналізм і тоталітаризм (Відповідь М.Прокопові) // Його ж. Історичні есе. – Т.2. – С.489–491. 89 Rudling A. Theory and Practice: Historical Representation of the Wartime Activities of OUN-UPA. – Р.169. 90 Васькович Г. Роман Шухевич – провідник повстанських війн // Збірник на пошану генерала Романа Шухевича (Дві доповіді). – Б.м. [Вид. ЗЧ ОУН], 1966. – С.63. 91 Мірчук П. Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка). Командир армії безсмерт- них. – Нью-Йорк; Торонто; Лондон, 1970. – С.171. 92 Там само. – С.172–173; Прокоп М. Роман Шухевич-Чупринка й ОУН і УПА в 1943– 1944 роках. – С.73–74. 93 Мірчук П. Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка). Командир армії безсмерт- них. – С.173. 94 Камінський А. Соціологічне тло конфліктних ситуацій в організованому націоналіс- тичному русі. – С.40. 95 Прокоп М. Роман Шухевич-Чупринка й ОУН і УПА в 1943–1944 роках. – С.66– 72. 96 Васькович Г. Роман Шухевич – провідник повстанських війн. – С.77. 97 Prokop M. Lebed Mykola // Encyclopedia of Ukraine / Ed. by D.Struk. – Vol.3: L–Pf. – Toronto; Buffalo; London, 1993. – P.65. 98 Лебедь М. УПА: Українська повстанська армія. Її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за українську самостійну соборну державу. – Ч.1: Німецька окупація України. – Дрогобич, 1993. – 204 с. 99 У роковини загибелі Романа Шухевича. [Інтерв’ю з Миколою Лебедем] (провів П.Со доль) // Сучасність. – 1986. – №3. – С.101. 100 Там само. – С.102. 101 Армстронґ Дж. Героїчне та людське: спогад про українських національних провід- ників 1941–1945 років // Україна модерна. – 1996. – №1. – С.101–104. 102 Там само. – С.101–107. 103 Там само. – С.107–108. 104 Там само. – С.107. 165Дещо про спокусу джерел та пастки інтерпретацій (на прикладі справ... 105 Мірчук П. Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка). Командир армії безсмерт- них. – С.174. 106 Стахів Є. Еволюція українського націоналізму – від тоталітаризму до демократії: думки про ОУН (бандерівців). – С.76–77. 107 Прокоп М. Роман Шухевич-Чупринка й ОУН і УПА в 1943–1944 роках. – С.72. 108 Прокоп М. Генеза, устрій і платформа УГВР // Сучасність. – 1978. – №7/8. – С.146– 147. 109 Проник С. Розвиток програми визвольної боротьби ОУН (1943–1950 рр.) // УПА і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940–1950 рр. – С.35; Прокоп М. Генеза, устрій і платформа УГВР. – С.143. 110 Проник С. Розвиток програми визвольної боротьби ОУН (1943–1950 рр.). – С.36. The article is dedicated to North-American historiography of the OUN activity during World War II. The author distinguished three groups of problems that were interesting for North-American investigators. They were the followings: the Act of renewal of Ukrainian state on 30 June 1941, the activity of OUN march groups, the III congress of OUN in 1943. The comparative analysis of emigrant and American investigators let the author determined the degree of scientific objectivity of works dedicated to OUN and UPA problem in North-American discourse of World War II. Н.П.Старченко* ДЕЩО ПРО СПОКУСУ ДЖЕРЕЛ ТА ПАСТКИ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ (НА ПРИКЛАДІ СПРАВ ПРО ШЛЯХЕТСЬКІ НАЇЗДИ НА ВОЛИНІ НАПРИКІНЦІ XVI ст.) У статті на прикладі шляхетських наїздів аналізуються проблеми, що постають перед дослідником, основним джерелом для якого є продукція судових установ. Наїзди, що до сьогодні слугують підставою для тверджень про високий рівень насильства серед шляхетської спільноти Речі Посполитої та її неправо- вий характер у ранньомодерний період, розглядаються через призму лицарського етосу шляхти. Саме такий підхід дозволяє аналізувати цей елемент шляхет- ського повсякдення не як звичний спосіб збагачення чи перерозподілу земельної власності, а як варіант підтримання або відновлення честі серед шляхти, від- так – порушити питання про переосмислення проблеми насильства та правової культури у шляхетській Речі Посполитій. Даний текст є певною спробою поділитися роздумами над дослідницькою «кухнею» історика, які доволі давно займають мою увагу. Ітиметься переважно про те, яким чином, ґрунтуючись на судових записах як основному джерельному масиві для дослідження найрізноманітніших сторін буття ранньомодерного соціу- му, історик створює свій наратив, які можливості надає йому такий тип джерел та які обмеження накладає. При цьому не оминути і питання дослідницького інстру- ментарію, а також його впливу на репрезентацію минулого, тобто, іншими слова- ми, чому, працюючи з одним і тим же колом джерел, «задаючи» їм одні і ті ж питання, різні історики отримують різні відповіді. Розумінням необхідності такої розмови я завдячую передовсім студіям своїх колеґ, що працюють над близькими до моїх темами, і чиї твердження, принаймні на перший погляд, конфронтують із моїми, провокуючи тим самим до роздумів про особливості роботи історика1. * Старченко Наталія Петрівна – канд. іст. наук, наук. співроб. Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАНУ, наук. співроб. центру соціальної історії Інституту історії України НАНУ.

Північноамериканська історіографія про діяльність націоналістичного підпілля в умовах німецької окупації УРСР

Institution

Similar Items