Д.В.Карєв. Білоруська й українська історіографія кінця XVIII – початку 20-х рр. XX ст. у процесі генезису й розвитку національної історичної свідомості білорусів та українців

Рецензія на книгу: Карев Д.В. Белорусская и украинская историография конца ХVІІІ – начала 20-х гг. ХХ в. в процессе генезиса и развития национального исторического сознания белорусов и украинцев. – Вильнюс: ЕГУ, 2007. – 312 с....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2009
Автор:	Масненко, В.В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2009
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Рецензії
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/104932
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Д.В.Карєв. Білоруська й українська історіографія кінця XVIII – початку 20-х рр. XX ст. у процесі генезису й розвитку національної історичної свідомості білорусів та українців / В.В. Масненко // Український історичний журнал. — 2009. — № 6. — С. 217-222. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-104932
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1049322016-07-31T03:02:16Z Д.В.Карєв. Білоруська й українська історіографія кінця XVIII – початку 20-х рр. XX ст. у процесі генезису й розвитку національної історичної свідомості білорусів та українців Масненко, В.В. Рецензії Рецензія на книгу: Карев Д.В. Белорусская и украинская историография конца ХVІІІ – начала 20-х гг. ХХ в. в процессе генезиса и развития национального исторического сознания белорусов и украинцев. – Вильнюс: ЕГУ, 2007. – 312 с. 2009 Article Д.В.Карєв. Білоруська й українська історіографія кінця XVIII – початку 20-х рр. XX ст. у процесі генезису й розвитку національної історичної свідомості білорусів та українців / В.В. Масненко // Український історичний журнал. — 2009. — № 6. — С. 217-222. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/104932 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії Рецензії
spellingShingle	Рецензії Рецензії Масненко, В.В. Д.В.Карєв. Білоруська й українська історіографія кінця XVIII – початку 20-х рр. XX ст. у процесі генезису й розвитку національної історичної свідомості білорусів та українців Український історичний журнал
description	Рецензія на книгу: Карев Д.В. Белорусская и украинская историография конца ХVІІІ – начала 20-х гг. ХХ в. в процессе генезиса и развития национального исторического сознания белорусов и украинцев. – Вильнюс: ЕГУ, 2007. – 312 с.
format	Article
author	Масненко, В.В.
author_facet	Масненко, В.В.
author_sort	Масненко, В.В.
title	Д.В.Карєв. Білоруська й українська історіографія кінця XVIII – початку 20-х рр. XX ст. у процесі генезису й розвитку національної історичної свідомості білорусів та українців
title_short	Д.В.Карєв. Білоруська й українська історіографія кінця XVIII – початку 20-х рр. XX ст. у процесі генезису й розвитку національної історичної свідомості білорусів та українців
title_full	Д.В.Карєв. Білоруська й українська історіографія кінця XVIII – початку 20-х рр. XX ст. у процесі генезису й розвитку національної історичної свідомості білорусів та українців
title_fullStr	Д.В.Карєв. Білоруська й українська історіографія кінця XVIII – початку 20-х рр. XX ст. у процесі генезису й розвитку національної історичної свідомості білорусів та українців
title_full_unstemmed	Д.В.Карєв. Білоруська й українська історіографія кінця XVIII – початку 20-х рр. XX ст. у процесі генезису й розвитку національної історичної свідомості білорусів та українців
title_sort	д.в.карєв. білоруська й українська історіографія кінця xviii – початку 20-х рр. xx ст. у процесі генезису й розвитку національної історичної свідомості білорусів та українців
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Рецензії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/104932
citation_txt	Д.В.Карєв. Білоруська й українська історіографія кінця XVIII – початку 20-х рр. XX ст. у процесі генезису й розвитку національної історичної свідомості білорусів та українців / В.В. Масненко // Український історичний журнал. — 2009. — № 6. — С. 217-222. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT masnenkovv dvkarêvbílorusʹkajukraínsʹkaístoríografíâkíncâxviiipočatku20hrrxxstuprocesígenezisujrozvitkunacíonalʹnoíístoričnoísvídomostíbílorusívtaukraíncív
first_indexed	2025-07-07T16:04:39Z
last_indexed	2025-07-07T16:04:39Z
_version_	1837004782866268160
fulltext	217Рецензії ки авторам вдалося піти далі у порівнянні зі своїми попередниками, читачеві судити буде важко, бо пронуменгровані посилання до вступу виявилися загубленими (на стор. 464 огляд літератури і джерел починається з розділу І). Оскільки серія «Історія реґіонів України», очевидно, матиме продовження, хотілося б побажати авторам більшої теоретико-методологічної чіткості у визначенні жанру та напря- му своїх видань. Вважаю, що концепти «мікрореґіон», «мікрореґіональна історія», які були запропоновані у книзі про Лисянщину і виявилися «незатребуваними» у рецензовано- му виданні, можуть бути дуже вдалою структурною домінантою такого типу досліджень. Отже, варто подбати про те, щоб вписати новий науковий напрям – дослідження мікрореґі- ональної історії – у загальну структуру історичної реґіоналістики, представивши водночас вихід у сферу міждисциплінарності як ознаку його відмінності від «класичного» історич- ного краєзнавства. Я.В.Верменич (Київ) Карев Д.В. Белорусская и украинская историография конца ХVІІІ – начала 20-х гг. ХХ в. в процессе генезиса и развития национального исто- рического сознания белорусов и украинцев. – Вильнюс: ЕГУ, 2007. – 312 с. Карєв Д.В. Білоруська й українська історіографія кінця XVIII – почат- ку 20-х рр. XX ст. у процесі генезису й розвитку національної історичної свідомості білорусів та українців. – Вільнюс: ЄГУ, 2007. – 312 с. Монографія відомого білоруського дослідника Дмитра Володимировича Карєва, яка побачила світ у видавництві Європейського гуманітарного університету (Вільнюс), без пере- більшення має піонерний характер, оскільки репрезентує одразу кілька цілком нових напрямів історіографічних досліджень. Відтак потрібно не тільки запропонувати її огляд українському читачеві, а й бодай коротко окреслити ті перспективи, які пропонує автор. Монографія виконана у доволі трудомісткому, а тому й не дуже поширеному жанрі аналі- тичної компаративної історіографії. До її новаційних аспектів також можна зарахувати широке тлумачення історіографічного процесу, який, на думку дослідника, включає в себе не тільки генезу власне наукового знання, але і його постійну суспільну рефлексію на рівні елітної та масової історичної свідомості. Перспективною є спроба здійснення типології істо- ріографічних джерел, що працює на становлення нового напряму – «джерелознавство істо- ріографії». Рецензована монографія має неабияку наукову та суспільну актуальність, оскільки пропонує авторський погляд на проблеми, які становлять значний інтерес як у загально- методологічному плані, так і щодо розгляду конкретних дослідних тем і сюжетів. Автор утілив досить амбітний науковий проект, який полягає у дослідженні проблеми становлен- ня білоруської національної історіографії («текст» в авторському розумінні) у зіставленні з аналогічним процесом у межах української історичної науки («контекст») і самоусвідом- лення білорусів та українців періоду модерного націєтворення кінця ХVІІІ – початку 20-х рр. ХХ ст. У монографічному форматі таке дослідження здійснено вперше. Запро- понований порівняльний підхід видається повністю виправданим, оскільки обидва народи перебували в доволі подібній підімперській ситуації і вирішували аналогічні завдання як у сфері ідентифікації, так і щодо формування нової якості власного історичного знання. При цьому автор демонструє справді фахове розуміння цих складних процесів. Вони розглянуті відповідно до реальної альтернативної історіографічної ситуації, коли за «право на життя» змагалися не тільки вказані національні парадигми, але й домінуючі у силу політичних чи культурних обставин «річпосполитські», «західноруські», «спільноруські», «литовські» та інші інтелектуальні й ідеологічні конструкти. Монографія має традиційну структуру і побудована на класичних науково-методичних принципах. У першій главі автор подає детальний аналіз історіографії проблеми та джерельної бази, необхідної для її студіювання. Упадає в око, що остання є доволі представницькою й окрім власне історіографічних джерел включає велику кількість неопублікованих документальних матеріалів із багатьох архівів Східної Європи, які вперше вводяться до наукового обігу. Урізноманітнює джерельну базу періодика, публі- 218 Рецензії цистика, мемуари, епістолярій, матеріали особового походження. Варто відзначити особ- ливу увагу, навіть рафіновану прискіпливість, автора до джерелознавчого аналізу, у межах якого він вважає важливим не тільки інформаційні можливості самого «джерельного поля», а й ефективність дослідницьких методів і прийомів, які з відповідною коректністю застосовуються у роботі з джерелами. Помітним методологічним здобутком дослідника є виявлення важливої тенденції появи нових видів джерел і введення їх у науковий обіг, відповідно до процесу зміни різних модифікацій форм історичної пам’яті. Останнє явище він вважає закономірним наслідком «кристалізації» нових типів культур у Східній Європі. Таке «включення» історіографічних та інших джерел у загальний процес культурогенезу, гадаємо, є цілком відповідним найсучаснішим принципам дослідження. Більше того, автор має цілковиту рацію, коли зауважує про особливе значення для аналізу джерел професій- ної технології, яка вироблена у сфері дослідження соціальної історичної психології (с.35– 36). Такий підхід, справді, може бути серйозним запобіжником від «модернізму» при розгляді історичної свідомості минувшини. Характерною особливістю джерелознавчого аналізу є те, що він виконаний певним чином «на виріст», тобто охоплює значно більше інформації, ніж це потрібно для розкриття заявленої проблематики. Тому ця частина монографії становить додатковий прикладний інтерес для широкого кола дослідників історії української, білоруської та російської історичної науки, розвитку архівної справи, археографії, наукової періодики, біографій окремих істориків чи представників родової еліти тощо. Джерелознавчий огляд автор завершує пропозицією щодо кількох перспективних дослідних проектів історіографічного (точніше джерелознавчо-археографічного) харак- теру. Серед них – серія публікацій «Білорусистика. Пам’ятки історичної думки»; створен- ня зведеного каталогу документальної спадщини істориків України, Білорусії; розробка типології історіографічних джерел із метою виявлення їх репрезентативності. Можна приєднатися до думки автора, що успішна реалізація останнього проекту дозволила б упровадити у навчальний процес і практику історіографів Білорусії та України згаданий на початку новий науковий напрям – «Джерелознавство історіографії». Гадаємо, що така інтелектуальна новація цілком на часі. Щодо дослідження конкретної проблематики, заявленої у рецензованій монографії, то автор зауважує різні евристичні можливості наявного комплексу історіографічних джерел. Він є цілком репрезентативний для реконструкції історичної думки професійних істориків та історичної свідомості інтелектуальної й політичної еліт Білорусії та України означеного часу, але слабко відображає масову історичну свідомість. Отже, констатація того, що проблема типології та репрезентації джерел, які б дозволяли достеменно реконструювати історичну свідомість «нижчих верств» білоруського та українського суспільств, ще не розроблена ані в українській, ані в білоруській історіографії має розглядатися як спону- кальний чинник. У наступних главах дослідник шляхом неупередженого аналізу різнорідних чинників послідовно розглядає еволюцію білоруської та української історичних наук у національні наративи. Усе це дозволило йому повністю реалізувати мету дослідження. У другій главі, яка охоплює період ХVІІ – початку 30-х рр. ХІХ ст., автор на тлі добро- го розу міння світоглядного та філософського контексту доби аналізує початки формування історичних знань і становлення історичної свідомості. У параграфі 2.1, який охоплює найбільший хронологічний відрізок, у тезовій формі висвітлено основні тенденції розвитку історичної науки ранньомодерного часу. Тут же автор пропонує власне розуміння «основ- них періодів «леґітимації» історії у рамках системи історичного бачення при формуванні освіченої еліти Великого князівства Литовського. Таких періодів виокремлено три: 20– 90-ті рр. ХVІ ст., ХVІІ ст. – 40-ві рр. ХVІІІ ст., 50–90-ті рр. ХVІІІ ст. Сутність описаних процесів визначається через виявлення дії цивілізаційних впливів, політичних, конфесій- них та ідеологічних чинників, які визначали інтелектуальне обличчя Білорусії й України вказаного часу. Незважаючи на певний схематизм, запропонований автором аналіз історіо- графічного процесу виглядає цілком арґументованим. Також можна погодитися з тим, що народження історичної науки нового часу у ВКЛ і Правобережній Україні було результатом «взаємодії трьох основних чинників: корінних зрушень у соціальній психології освіченої шляхти Речі Посполитої, нових документів, як явищ культури та історичної пам’яті, та впливу на ментальність освіченої меншості ідей та етики європейського Просвітництва» (с.61). Новації в історичній сфері не могли не позначитися й на змінах в архівній справі 219Рецензії ВКЛ, ставленні до збереження документів тощо. Зрештою, на основі проведеного аналізу автор виділяє три етапи становлення історичної свідомості білорусів та українців усього періоду існування ВКЛ і Речі Посполитої: «літописний період» (охоплює ХІІІ–ХV ст.), «епоху переходу» (ХVІ ст.) та «час становлення історії як науки» (ХVІІ–ХVІІІ ст.) (с.70). Вельми цікавими видаються авторські спостереження над функціонуванням спільного історичного простору Речі Посполитої і початком нового етапу в існуванні української і білоруської культур, включно з історичною наукою, який настав унаслідок розділення цього простору. Звернуто також належну увагу на особливості розвитку української історичної думки. Зрештою, автор доходить важливого висновку, що у «кінці ХVІІІ ст. українська історіографія, на відміну від білоруської, на «старті» процесів націєгенезу мала низку суттєвих переваг», які дозволили краще реалізувати історичний національний «проект» у ХІХ ст. (с.75). Зміст параграфа 2.2 виявився значно ширшим, аніж його назва – «Початок білорусь- кого й українського джерелознавства». Насамперед дослідник аналізує процес входження Білорусії та Правобережної України до складу Російської імперії і його наслідки. Ця оцінка здебільшого стосується соціально-економічної сфери і побудована за принципом «врівнова- ження» позитивів та неґативів. Проте тут автор усе ж виявляє зміни соціальних харак- теристик пануючого шляхетського стану і трансформацію його політичної ролі та іденти- фікації. Далі відображена політика офіційного Санкт-Петербурґа стосовно приєднаних територій, яка у різні періоди (за різних імператорів) була то максимально ліберальною, то жорстко репресивною. У цих умовах відбувається цілком очікувана актуалізація історич- них знань про минуле Білорусії та Правобережної України. Офіційна позиція у цьому питанні була також цілком прогнозованою – указані території розглядалися як невід’ємні складові «російської («русской») держави», свого часу відокремлені від неї, а тепер повер- нуті до її складу. У контексті формування концептуальних засад і джерельного комплексу офіційної історіографії проаналізовано наукову діяльність М.Бантиша-Каменського. Д.Карєв зауважує, що остання чверть ХVІІІ – початок ХІХ ст. були для російського наукового світу періодом «першого знайомства» з Білорусією та Правобережною Україною. З іншого боку, розділи Речі Посполитої породили небачений інтерес до історичних пошуків у середовищі місцевої полонізованої інтеліґенції. Під цим кутом зору розглянуто наукову спадщину низки вчених та діячів, маловідомих українському читачеві – С.Богуш-Сестрен- цевича, Й.Лелевеля, І.Даниловича, І.Ярошевича, І.Онацевича, І.Лобойка, М.Бобров сь- кого. Переважна більшість із них були пов’язані з Віленським університетом, провідним на той час центром формування історичного знання про білоруські та литовські землі. Іншим «центром тяжіння» у першій третині ХІХ ст. було коло співробітників графа М.Румянцева. Серед них автор виділяє постать І.Григоровича – зачинателя білоруської археографії. У цілому можна погодитися з висновком Д.Карєва щодо висхідного розвитку біло- руської історіографії у першій третині ХІХ ст. і кількох її фундаментальних досягнень: уведення у науковий обіг великого корпусу джерел, на основі якого у наступний період (1840–1860-ті рр.) було створено перші узагальнюючі концепції ВКЛ; виділення історії ВКЛ у самостійний об’єкт дослідження; з’ясування провідної ролі східнослов’янських народів у формуванні політичних і культурних традицій ВКЛ ХІV–ХVІ ст. Наприкінці параграфа (с.105–108) подано досить стислий огляд розвитку української історіографії кінця ХVІІІ ст. – першої чверті ХІХ ст. Основним змістом цього процесу Д.Карєв вважає надання ідеї автономізму дедалі глибшого наукового характеру і націо- нального обрамлення. Упадає в око, що український і білоруський матеріал у другій главі подано майже ізольовано один від одного, хоча автор постійно наголошує на потребі «парності» у розгляді історіографічного процесу і націєтворення в Білорусії та Правобережній Україні. Третя глава монографії присвячена історичній науці Білорусії й України та генезі історичної свідомості білорусів і українців у 1830-х – на початку 1860-х рр. У параграфі 3.1 розглянуто історичну політику російської імперської влади й, відповідно, формування образу минулого Білорусії й України в російській історіографії дореформеного періоду. На початку автор подає загальний огляд публікації джерел та досліджень за попередній пе ріод. Водночас постійно наголошується на політичній зумовленості цих наукових здобут- ків. Зрештою, після придушення польського повстання 1830–1831 рр. урядові та наукові кола імперії усвідомили доконечну потребу вирішення двох проблем: зібрати найповнішу інформацію про Білорусію та Україну й розпочати контрпропаґандистську діяльність щодо 220 Рецензії переорієнтації суспільної свідомості місцевих еліт у бік Росії. Цій меті й було підпорядко- вано офіційну історичну політику означеного періоду, що реалізовувалась, як показав автор, через найрізноманітніші інституції та персоналії. Зокрема, помітну роль відіграли ґубернські статистичні комітети, археографічні комісії тощо. Великодержавні монархічні версії історії Білорусії та України, на думку автора, були закладені працями М.Устрялова та М.Поґодіна. Чимало прислужилися й спеціальні заходи міністерства внутрішніх справ, ґенерального штабу російської армії та інших відомств. Очевидно, випадково у цей параграф потрапив аналіз праці О.Турчиновича «Обозрение истории Белоруссии с древней- ших времён» (с.127–129), оскільки у ній історія Білорусії розглядалася не як частина минувшини інших держав, у тому числі й Росії, а як цілком самобутній «осібний» історич- ний процес. Тим більше, книга цього автора згадується у наступному параграфі (с.149–150) як свідчення початку формування нової національної історіографії, хоча й у дворянській оболонці. Окрема проблема, яка досить детально тут розглянута, – це впорядкування вели- чезного архівного фонду Білорусії, Правобережної України та Литви (віленський і вітебсь- кий центральні архіви давніх актових книг тощо). Загальний висновок виглядає цілком адекватним – до початку 1860-х рр. сформувалися основні концептуальні засади офіційно- охоронної історіографії, яка ще не мала великого суспільного ефекту, оскільки признача- лася для «службового використання» (с.147). Невеликий за обсягом параграф 3.2 формально присвячений з’ясуванню ролі Вільно, Харкова і Києва як центрів історичних та архівно-археографічних досліджень Білорусії й України. Насправді, як і раніше, тут автор розглядає більш ґлобальну проблему визначен- ня національних орієнтирів історичних студій і, відповідно, спрямування масової історич- ної свідомості. Він декларує принципово важливу тезу про те, що гостра політична та ідей- на боротьба з білоруського та українського питань між представниками обох «крайнос- тей» – польської націоналістичної та російської великодержавно-монархічної історіогра- фічних традицій – мала несподівані для них наслідки, а саме «виділення історії Білорусії та України як самостійних об’єктів дослідження, зі своєю предметно окресленою сферою і колом питань для вирішення» (с.149). Принагідно кілька разів наголошується, що кінцевої мети переорієнтації історичної свідомості місцевої еліти Білорусії на свій бік царизму так і не вдалося досягти (с.148, 158). Автор детально аналізує інтелектуальну роль Вільно, яка попри закриття Віленського університету та інших навчальних закладів, зберігалася завдяки виданню наукових і науково-популярних журналів. Українського читача також має зацікавити авторський аналіз наукової спадщини істориків із кола «литвинів-пат- ріотів»: Т.Нарбута, І.Ярошевича, А.Кіркора. Перший із них, хоча і репрезентував «анти- кварний» напрям в історіографії, усе ж мав помітний вплив на історичну свідомість тодіш- ньої білоруської та литовської інтеліґенції, підтримуючі її «литвинську» ідентифікацію. У цьому параграфі більш органічно проаналізовано розвиток історичних досліджень в Україні, пов’язаний із функціонуванням університетських центрів у Харкові та Києві, діяльністю окремих видатних інтелектуалів. Усе це підвело автора до обережного висновку про зародження на початку 1860-х рр. «інтеґративного напрямку в дослідженні білорусів і Білорусії, українців і України – біло- русознавства й українознавства» (с.150). При цьому він спеціально наголошує, що україн- ська історіографія у цю добу мала помітні переваги порівняно з білоруською у сенсі розши- рення й поглиблення національної свідомості, пояснюючи таку ситуацію різною лояльніс- тю й ідентифікаційною орієнтацією білоруських та українських інтелектуалів. Якщо перші продовжували орієнтуватися на польську культурну домінанту, то другі, дотримую- чись ідеї культурного автономізму, залишалися все ж лояльними до політичних реалій Російської імперії. Звідси й різні умови для проведення історичних досліджень та обґрун- тування місцевої самобутності. Зрештою, дослідних вказує й на спільне у розвитку як біло- руської, так і української історіографій дореформеного періоду – надто слабкий вплив на масову свідомість більшої частини населення. В останній, четвертій, главі дослідник характеризує білоруську й українську істо- ріографію періоду пореформеної модернізації та формування національної історичної свідо- мості білоруської й української національної еліти в 1860–1920-х рр. По суті, це найго- ловніша й найбільш опрацьована частина монографії. Назва параграфу 4.1 – «Західнорусизм і його представники в білоруській та українсь- кій історіографії пореформеного періоду» – дещо не відповідає змісту в його українській частині, оскільки і сам автор визнає, що ідеологія «західнорусизму» відсутня в українській 221Рецензії традиції. На початку параграфа чимало місця приділено аналізу чинників, які впливали на розвиток білоруської історіографії у нових умовах. Серед них виокремлюється соціально- політичний резонанс, викликаний польським повстанням 1863–1864 рр. та його приду- шенням. Безумовно важливе наукове значення має проведений Д.Карєвим докладний роз- гляд генеалогії та суті течії західнорусизму. Важливо, що автор аналізує різні її рівні – суто ідеологічний, організаційний, персональний і, власне, історіографічний. Подано докладну інформацію про М.Кояловича, К.Говорського, П.Жуковича та їх наукову й видавничу діяльність. Заслуговує на увагу авторська інтерпретація видових ознак західнорусизму, який він відносить до пізнього слов’янофільства та монархічної православної традиції. Концептуальними засадами історичної схеми вважає протиборство «двох головних сил – російської та польської», іґнорування соціального чинника тощо. У параграф включено також детальний і фаховий розгляд стану білоруських архівів у 60-х рр. ХІХ ст. – на початку ХХ ст. та діяльності Віленської археографічної комісії (с.182– 193). Подано інформацію і про історико-краєзнавчу діяльність ґубернських статистичних комітетів, Північно-Західного відділу Російського географічного товариства тощо. Висновок із викладеного цілком закономірний: офіційні чинники значною мірою реалізували свою основну мету – досягли русифікації масової історичної свідомості біло- русів до 1914 р. Однак цього не вдалося здійснити у підросійській Україні. Перепоною для русифікаторського курсу тут була професійно підготовлена українська наукова еліта (с.205–296). Завершальний параграф 4.2. присвячено формуванню ліберального і демократичного напрямів у білоруській та українській історіографії 70-х рр ХІХ – початку ХХ ст. Подано детальну характеристику життєвого шляху, інтелектуальної біографії (з елементами аналі- зу теоретико-методологічних підстав наукових праць) Є.Карського, І.Лаппо, О.Турцевича, М.Любавського, П.Бессонова, М.Довнар-Запольського, В.Ластовського та ін. Особливий наголос зроблено на їх зацікавленні білоруською проблематикою та впливові їхньої спад- щини на загальний процес націєусвідомлення. Д.Карєв висловлює принципово важливу думку, що на етапі початкового формування білоруської національної історіографії україн- сько-білоруські зв’язки набувають суттєвого значення (с.242). Можна привітати увагу автора до безпосереднього або опосередкованого впливу на білоруську історіографію М.Кос- томарова, В.Антоновича, М.Драгоманова, М.Грушевського та інших українських істори- ків. Наприкінці параграфа проаналізовано нові явища національного розвитку та історіо- графічного процесу в роки Першої світової війни та революційних подій. Зокрема, певний інтерес становить поява т.зв. «краєвої» ідеології (М.Ромер), яка мала відповідники в українському інтелектуальному середовищі (проте автор цього не зауважує). Указано на відмінності між Україною та Білорусію щодо національно-державного будівництва і стату- су національної історіографії. Д.Карєв слушно наголошує на випереджаючому розвиткові української історичної науки та її стимулюючому впливі на становлення білоруської історіографії. Серед причин цього явища автор виділяє якість української національно-орієнтованої інтелектуальної еліти, вищий рівень економічного розвитку, оптимальнішу етносоціальну структуру насе- лення, мережу університетів, наявність другого національного центру – «галицького П’ємонту», кращу динаміку національного руху, у тому числі й на Наддніпрянщині, наяв- ність історичної державно-політичної традиції. Зрештою, дослідник запропонував низку новацій в осмисленні історіографічного про- цесу. До них можна зарахувати виділення політичного чинника впливу як визначального, урахування особливостей становлення еліт та інтеліґенції обох народів, показ конкуренції між різними напрямами історичного знання, формулювання власної схеми періодизації історіографічного процесу тощо. Важливою науковою сентенцією є показ потужного націє- творчого потенціалу як української, так і білоруської історичної науки на різних етапах їх становлення. У монографії проаналізовано творчий шлях, наукові здобутки, вплив на роз- виток історіографічного процесу величезної кількості істориків. Приваблює у книжці, зрештою, і вишуканий академічний стиль викладу матеріалу. Характерною особливістю монографії є звернення до дискусійних питань. Так, доволі контраверсійними видаються авторські тлумачення наслідків входження Білорусії та Правобережної України до складу Російської імперії (особливо у контексті посилення полонізаційних процесів) (с.76–78), теза про «недалекоглядність» лібералізму Олек санд- ра І та «прозорливість» єдинонеподільної позиції М.Карамзіна (с.117–118), зарахування 222 Рецензії К.Харламповича до школи М.Кояловича (с.204) тощо. Певною редукцією історіографічно- го процесу, на нашу думку, є те, що автор пов’язує формування національної історичної парадигми лише з демократичним баченням минулого (народницький, національно-демо- кратичний або демократичний підхід). Можливо, що це певним чином виправдане стосовно білоруської ситуації. В українському випадку такої однобічності все ж не було. Дещо несподіваною для монографії такого рівня виявилося широке використання автором термінологічних анахронізмів на кшталт «дожовтневий період», «клерикальна і дворянська», «дворянська» або «буржуазна» історіографія, «дворянсько-монархічний істо- рик», «монархісти-історики», «епоха капіталізму», «військово-політичний блок антира- дянських сил у громадянській війні» тощо. Зустрічаються й окремі помилки у відтворенні прізвищ та імен істориків і діячів націо- нального руху, особливо українських (Харлампович, Бачинський, Біднов). «Не поталани- ло» й окремим науковцям, як українським, так і зарубіжним. Так, Лія Ґрінфелд в авторській інтерпретації перетворилася на чоловіка (с.29), історик Удод у російськомовно- му тексті замість ініціалу «А.» отримав «О.» (с.32). У тексті трапляються й окремі суто технічні недоречності. Серед них можна назвати «збої» у посиланнях (с.24, 25, 91, 120, 156, 160, 179, 223, 224, 234), які створюють певні незручності при роботі з науковим апаратом монографії. Як побажання щодо вдосконалення монографічного дослідження хотілося б назва- ти потребу зосередження більшої уваги на суто методологічних новаціях, які з’явилися на завершальному етапі становлення національних парадигм у білоруській та українсь- кій історіографіях. Очевидно, що поява нової якості в оснащенні наукового пошуку свідчила про їх загальний рівень, який кореспондувався з національним розвитком. Для продуктивнішого прочитання монографії бажаними були б іменний та географіч- ний покажчики. Проте висловлені зауваження і побажання не знижують загального високого науково- го рівня рецензованого видання. Сподіваємося, що нова монографія професора Д.Карєва прислужиться науковцям, аспірантам, студентам, усім тим, хто цікавиться розвитком істо- ричних знань і становленням національної свідомості білорусів та українців. Чимало нау- кових підходів, гіпотез, висновків спонукають до серйозної фахової дискусії, якої, на жаль, досить гостро бракує як українській, так і, тим більше, білоруській історичній науці. Урешті-решт, рецензована книга породжує певне «інтелектуальне невдоволення» з того приводу, що й досі подібної праці не написано з української перспективи. Оскільки маємо певний парадокс – при випереджаючому розвитку української історичної науки, у тому числі її національної парадигми, не говорячи вже про значно потужніше українське націєусвідомлення, порівняльні студії базуються на помітно слабшому контраґенті – біло- руському. Отже, слово за українськими істориками. В.В.Масненко (Черкаси)

Репозитарії

Схожі ресурси