Радянський кінематограф у Львові в перше повоєнне десятиліття

У статті йдеться про структуру повоєнного львівського кінопрокату, стан кінотеатрів, їх спеціалізацію й спрямування. Проаналізовано процес поширення радянської ідеології через кінофільми, цінову й репертуарну політику....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2011
1. Verfasser:	Генега, Р.Я.
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2011
Schriftenreihe:	Український історичний журнал
Schlagworte:	Історичні студії
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/105614
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Радянський кінематограф у Львові в перше повоєнне десятиліття / Р.Я. Генега // Український історичний журнал. — 2011. — № 2. — С. 106-122. — Бібліогр.: 88 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-105614
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1056142016-08-25T03:02:15Z Радянський кінематограф у Львові в перше повоєнне десятиліття Генега, Р.Я. Історичні студії У статті йдеться про структуру повоєнного львівського кінопрокату, стан кінотеатрів, їх спеціалізацію й спрямування. Проаналізовано процес поширення радянської ідеології через кінофільми, цінову й репертуарну політику. The article covers the structure, transformation and development tendencies of postwar cinemas in L’viv. The author analyses the spreading of Soviet ideology through cinema; he also studies prices and repertoire of post-war Soviet cinema. 2011 Радянський кінематограф у Львові в перше повоєнне десятиліття / Р.Я. Генега // Український історичний журнал. — 2011. — № 2. — С. 106-122. — Бібліогр.: 88 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/105614 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історичні студії Історичні студії
spellingShingle	Історичні студії Історичні студії Генега, Р.Я. Радянський кінематограф у Львові в перше повоєнне десятиліття Український історичний журнал
description	У статті йдеться про структуру повоєнного львівського кінопрокату, стан кінотеатрів, їх спеціалізацію й спрямування. Проаналізовано процес поширення радянської ідеології через кінофільми, цінову й репертуарну політику.
author	Генега, Р.Я.
author_facet	Генега, Р.Я.
author_sort	Генега, Р.Я.
title	Радянський кінематограф у Львові в перше повоєнне десятиліття
title_short	Радянський кінематограф у Львові в перше повоєнне десятиліття
title_full	Радянський кінематограф у Львові в перше повоєнне десятиліття
title_fullStr	Радянський кінематограф у Львові в перше повоєнне десятиліття
title_full_unstemmed	Радянський кінематограф у Львові в перше повоєнне десятиліття
title_sort	радянський кінематограф у львові в перше повоєнне десятиліття
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2011
topic_facet	Історичні студії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/105614
citation_txt	Радянський кінематограф у Львові в перше повоєнне десятиліття / Р.Я. Генега // Український історичний журнал. — 2011. — № 2. — С. 106-122. — Бібліогр.: 88 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT genegarâ radânsʹkijkínematografulʹvovívperšepovoênnedesâtilíttâ
first_indexed	2025-07-07T17:06:10Z
last_indexed	2025-07-07T17:06:10Z
_version_	1837008653352173568
fulltext	Укр. іст. журн. – 2011. – №2 р.я.ГенеГА* РАДЯНСьКИй КІНЕМАТОГРАФ У ЛьВОВІ В пЕРшЕ пОВОєННЕ ДЕСЯТИЛІТТЯ У статті йдеться про структуру повоєнного львівського кінопрокату, стан кінотеатрів, їх спеціалізацію й спрямування. Проаналізовано процес поши- рення радянської ідеології через кінофільми, цінову й репертуарну політику. Сентенція більшовицького лідера В.Ульянова (Леніна) про кіно як одне із найважливіших мистецтв світу стала наріжним каменем радянської політики у цій галузі. Досить швидко кінематограф, на розвиток якого коштів не шкодували, випередив за популярністю такий традиційний вид мистецтва, як театр. Однак кіноіндустрія в тоталітарних умовах поряд із розважальною функцією несла ще одну – політичну, і досить швидко вона стала важливим засобом радянізації. Відтак, Львів, як одне із найбільших міст Західної України, доволі швидко було залучено до республіканської мережі кінопрокату. Попри значне зацікавлення розглядуваною тематикою, ця проблема не знайшла належного висвітлення у вітчизняній історіографії, тим біль- ше в контексті географічних рамок одного міста. чи не першою колектив- ною працею, у котрій побіжно згадувалася тема кіно, став нарис «Історія Львова», що вийшов у світ 1956 р.1 його автори зосередили основну увагу на «суперечностях капіталізму та соціалізму», які добре простежувались у місті, в тому числі й на прикладі прокату. Праця подавала кількість кіно- театрів, динаміку зростання їх відвідуваності, але не розкривала загальне бачення проблеми. Того ж року вийшов збірник документів, присвячений 700-річчю Львова2, в якому теж зачіпалася згадувана тема. Сучасна українська історіографія також не приділяє належної ува- ги розвитку міської кіномережі. У тритомній монографії «Історія Львова» (2007 р.) побіжно згадується лише про кіно міжвоєнного періоду, однак зов- сім відсутній його аналіз радянського часу3. цю прогалину потрібно випра- вити, досліджуючи архівні фонди управління кінофікації, пресу, спогади, та на їх основі показати стан міського кінопрокату у перше повоєнне деся- тиріччя, проаналізувати цінову й кадрову політику, а також репертуар. Кіномережа міста підпорядковувалась обласному управлінню кіно- фікації при виконкомі Львівської облради, яке відновило свою роботу в липні 1944 р. Від 30 травня 1953 р., згідно з постановою Ради Міністрів УРСР, воно було реорганізоване у відділ кінофікації управління культу- ри виконкому Львівської обласної ради депутатів трудящих4. Наприкінці 1 Історія Львова: Короткий нарис. – Л., 1956. 2 Радянський Львів 1939–1955: Док. і мат. – Л., 1956. 3 Історія Львова: У 3 т. – Т.3. – Л., 2007. 4 Державний архів Львівської області (далі – ДАЛО). – Ф.Р-1339. – Оп.1. – Арк.1. * Генега Роман Ярославович – кандидат історичних наук, доцент кафедри історичного крає- знавства історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. E-mail: r_genega@yahoo.com Укр. іст. журн. – 2011. – №2 107Радянський кінематограф у Львові в перше повоєнне десятиліття 1944 р. управління мало в своєму розпорядженні мережу з 17 колишніх польських кінотеатрів. Із початком 1945 р. всі вони, за винятком «Байки», були перейменовані. Зокрема, «Ампір» став «Спартаком», «Адрія» – «17 вересня», «Балтик» – «Комсомольцем», «Ванда» – «Імені Шевченка», «Європа» – «Україною», «Ґлорія» – «жовтнем», «Казино» – «Дніпром», «Коперник» – «Імені Коперника», «Рай» – «Імені Лесі Українки», «Міраж» – «Імені Івана Франка», «Муза» – «Зоєю», «Пакс» – «Імені 27 липня 1944», «Парк» – «Парком №1», «Ріяльто» – «Піонером», «Світ» – «Москвою», а «Химера» – «Києвом»5. Деякі згодом ще не раз змінюватимуть свою назву. Окрім перелічених, у місті діяли відомчі кінотеатри – шкірзаводу, трамвай- ного тресту, Львівської залізниці, різних навчальних закладів тощо. чотири з них – «Київ», «жовтень», «Байка» та «Імені 27 липня 1944» – були тимчасово непридатними для демонстрації фільмів, адже останній використовувався як військовий шпиталь, а решта три зазнали серйозних руйнувань під час бойових дій. Однак, незважаючи на це, усі вони були внесені в загальний реєстр львівських кінотеатрів і мали прийняти перших глядачів у липні 1945 р.6 Приміщення інших також перебували у стані, да- лекому від ідеального. «Київ», «Імені Шевченка», «Імені Коперніка», «Зірка» та «Парк №1» були недоукомплектовані апаратурою; у глядацьких залах бракувало крісел. З усіх львівських кінотеатрів тільки чотири були газифі- ковані («Імені Лесі Українки», «Москва», «Зоя» та «Комсомолець»), решта по- требували палива, котрого не вистачало в умовах воєнної розрухи. Значно дошкуляли глядачам у 1944–1945 рр. і п’яні військовослужбовці з фронтових частин та шпиталів. Так, неодноразові бійки й дебоші, що їх влаштовували червоноармійці під час демонстрації нових фільмів, були навіть винесені на порядок денний позачергового засідання бюро міськкому КП(б)У 6 жовтня 1945 р. Ухвалене рішення зобов’язувало військового коменданта Львова та начальника міської міліції забезпечити порядок у кінотеатрах7. Потерпала міська кіномережа і від звичайної злочинності, безгоспо- дарності та дій властей. Зокрема, у 1944 р. військові реквізували частину апаратури, а у 1945 р було пограбовано кінотеатр «Дніпро» – зловмисники зламали сейф і викрали 18 тис. руб. Того ж таки року з трьох закладів кон- фісковано меблі: з «Парку» – 450 крісел для міського будинку пропаганди, із «Зірки» – 350 для цК КП(б)У, а «Імені 27 липня 1944» позбувся 300 крі- сел на користь Академії наук УРСР, унаслідок чого згадані кінотеатри до 1946 р. практично не функціонували8. Доволі часто в культурних закла- дах міста скасовували показ фільмів, а приміщення використовували як тимчасові збірні пункти для військкоматів чи профспілкових зборів. Так, тільки із січня по жовтень 1952 р. у Львівському палаці культури залізнич- ників було анульовано 28 сеансів, чим завдано збитків на суму 56 тис. руб. Клуб місцевого шкірзаводу з 1 жовтня по 15 листопада використовувався як 5 Там само. – Спр.9. – Арк.1–17. 6 Там само. – Спр.13. – Арк.4. 7 Там само. – Спр.11. – Арк.36, 38–39. 8 Там само. – Спр.21. – Арк.8; Спр.25. – Арк.13. Укр. іст. журн. – 2011. – №2 108 Р.Я.Генега збірний пункт військкомату, що призвело до зриву 70 кіносеансів і 27 тис. руб. фінансових втрат, а у Львівському клубі трамвайників було скасовано 20 сеансів (21 тис. руб. збитків)9. Усі кінотеатри міста залежно від місця розташування та характерис- тик глядацької зали поділялися на три категорії. Від цього залежало на- дан ня кінопрокатом нових стрічок, що, своєю чергою, впливало на від- відуваність і виконання плану. Наприклад, такі центральні кінотеатри Львова, як «Україна», «Дніпро», «Імені Коперника», «Москва», «Парк» і «Київ» належали до першої категорії; «Імені Івана Франка», «Спартак», «Зоя», «Піонер» (згодом «Імені Щорса»), «Імені Богдана Хмельницького») та «Імені Короленка» – до другої. І, нарешті, до третьої було віднесено «Імені Шевченка», «Імені чкалова», «Імені Коцюбинського» та «Зірку»10. Окрім виконання плану, на львівські кінотеатри покладалися гро- мадські обов’язки. Їх працівники були закріплені за районами облас- ті, де зобов’язувалися бувати з пересувними кіноустановками не менше п’ятнадцяти разів на місяць11. Зважаючи на активну протидію українського підпілля кожен такий виїзд був доволі небезпечним12. Нерідко кіномеха- ніки приурочували ці поїздки до певних масових святкувань. Наприклад, під час проведення у Ходорівському районі 11–15 березня 1951 р. Тижня радянської культури туди виїхало 150 артистів, агітаторів, лекторів обкому КП(б)У, викладачі вузів і, у тому числі, кінопрокат13. За відсутності зручних нагод безпечніше було привезти селян на перегляд кінострічок до Львова. Так, у серпні 1946 р. 80 глядачів із Новояричівського району були організо- вано доставлені до міста на перегляд «ідеологічно вивіреного» кінофільму «Клятва» – цю подію навіть знімали львівські оператори-кінохронікери14. Деякі кінотеатри мали свою спеціалізацію. Так, «Імені Лесі Україн- ки» демонстрував здебільшого хроніку й науково-популярні стрічки, «Іме- ні Івана Франка» став кінотеатром повторного фільму, «Імені Коперника» – ди тячим, а «Комсомолець» мав ідеологічне спрямування. Подібне роз ме - жу вання закріпила постанова Львівської обласної ради депутатів тру дя щих №662 б від 27 листопада 1944 р. про відкриття протягом грудня 1944 р. кіно- театру хроніки та наукових фільмів, а також кінотеатру повторного фільму15. Невдовзі кінотеатр хроніки «Імені Лесі Українки» чи, як його ще називали, «Новини дня» розпочав свою роботу. Сеанси тут тривали не дов ше 40 хв., а протягом дня демонструвалося до п’яти кінострічок. Львів’яни могли озна- йомитися з останніми подіями у країні й за кордоном. ціна разового квитка становила 2 руб.16 Репертуар у перші повоєнні роки складався спонтанно, 9 центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – цДАГО України). – Ф.1. – Оп.72. – Спр.10. – Арк.64–65. 10 Вільна Україна (Львів). – 1948. – №73. – 11 квітня. 11 ДАЛО. – Ф.Р-1339. – Оп.1. – Спр.24. – Арк.60. 12 Там само. – Спр.36. – Арк.1–3. 13 цДАГО України. – Ф.1. – Оп.72. – Спр.5. – Арк.4–5. 14 ДАЛО. – Ф.Р-1339. – Оп.1. – Спр.23. – Арк.10. 15 Там само. – Спр.2. – Арк.16; Спр.132. – Арк.15. 16 Інтерв’ю з Михалевичем ярославом Євстаховичем, 1929 р.н., записане у Львові 17 люто- го 2009 р. (з архіву автора); Історія Львова: Короткий нарис; Вільна Україна (Львів). – 1948. – №73. – 11 квітня. Укр. іст. журн. – 2011. – №2 109Радянський кінематограф у Львові в перше повоєнне десятиліття фільми надходили із великим запізненням, нерідко протягом місяця не було жодних нових стрічок, зокрема, кіножурналу «Советский спорт», котрий ко- ристувався найбільшою популярністю серед глядачів, що неабияк непокоїло управління кінофікації. Адже, використовуючи популярну спортивну тема- тику, адміністрація відповідних закладів доволі часто об’єднувала хроніку про політичні та спортивні події. Так, у 1953 р. під час вечірнього сеансу поряд із репортажем про футбольні матчі СРСР – Індія й СРСР – Швеція львів’яни мали дивитися відзначення у Москві 36-ї річниці більшовицької революції17. Зважаючи, що на кінотеатр «Імені Лесі Українки» було покла- дено відповідальне завдання показу офіційних новин, контроль за його ро- ботою, а також перелік фільмів затверджувався в управлінні культури та відділі агітації й пропаганди міськкому КП(б)У18. Кінотеатр повторного фільму «Імені Івана Франка» розпочав свою ді- яльність у першому кварталі 1946 р.19 Тут львів’яни ще раз могли перегля- нути художні стрічки, які нещодавно демонструвались у кінозалах міста. Різниця між прем’єрою і повторним показом становила у середньому один місяць. Вибором фільмів займалася дирекція закладу, яка складала місяч- ний план показу. Відповідну заявку відсилали на копіювальну фабрику, котра доволі часто не встигала виконати замовлення в обумовлені термі- ни. Наприклад, друга серія фільму-вистави «Ліс» надійшла в кінотеатр із місячним запізненням, що викликало скарги глядачів у редакцію газети «Вільна Україна»20. Статус дитячого було закріплено за львівським кінотеатром «Імені Коперника». Згідно із задумами партійних керівників, він мав виховувати в галицької молоді любов до новонабутої Батьківщини та поєднувати це з її активною політичною діяльністю21. Заклад було віднесено до вищої катего- рії, у ньому, як і в центральному кінотеатрі «Україна», виступав джазовий оркестр. Однак, попри особливий статус, значною популярністю серед учнів він не користувався. Так, за вісім місяців 1953 р. план залучення дітей було виконано тільки на 58%, а за валовим доходом – на 64%22. Намагаючись по- ліпшити фінансові показники й підвищити відвідуваність обласний відділ культури ініціював створення при закладі педагогічної ради, до складу якої разом із директором кінотеатру входило 13 осіб, зокрема представники від комсомолу, міського і районних відділів освіти, керівники шкіл, палацу піо- нерів, члени батьківських комітетів тощо23. Причини низької популярнос- ті кінотеатру насамперед полягали у значній заідеологізованості дитячих стрічок та відсутності, нових актуальних фільмів на молодіжну тематику. Зменшувала відвідуваність і наявність у Львові ще одного закладу подібно- го профілю – «Піонера». 17 Вільна Україна. – 1953. – №284. – 2 грудня. 18 ДАЛО. – Ф.Р-1339. – Оп.1. – Спр.23. – Арк.13; Спр.149. – Арк.34. 19 Там само. – Спр.24. – Арк.35. 20 Там само. – Ф.Р-1338. – Оп.1. – Спр.5. – Арк.201, 203. 21 Там само. – Спр.24. – Арк.30. 22 Там само. – Спр.128. – Арк.19. 23 Там само. – Арк.5. Укр. іст. журн. – 2011. – №2 110 Р.Я.Генега Із кінотеатром «Імені Коперника» за спеціалізацією перегукувався «Ком- со молець», який також мав на меті виховувати в «ідеологічно правильному руслі» підростаюче покоління, але вже старшого шкільного віку. Для цього залучалися ресурси не лише відділу кінофікації, а й комсомолу. Починаючи з 1945 р., заклад було закріплено за Шевченківським районним коміте- том ЛКСМУ, та на відміну від інших кінотеатрів міста він мав ідеологічно оформлений читальний зал. За допомогою плакатів, фотографій і портретів радянських та партійних діячів створювалася атмосфера «торжества кому- нізму» – бодай в окремо взятому приміщенні. Вибір літератури обмежувався офіційними журналами й газетами на кшталт «Сталинское племя», «Молодь України», «Вільна Україна» тощо. Не покладаючись повною мірою на філь- ми, у цьому кінотеатрі по декілька разів на місяць перед сеансами читалися тематичні лекції на суспільно-політичні теми, зокрема «Історичне минуле ро- сійського народу», «Комсомол і молодь у Вітчизняній війні» тощо24. Надмірна політизація спричинила зворотний ефект. За 1946 р. заклад недобрав 27 тис. глядачів, а в 1947 р. його збитки становили майже 64 тис. руб.25 Суто ідеологічну нішу серед львівських кінотеатрів зайняв лекторій, відкритий у березні 1948 р. з ініціативи обласного управління кінофікації. В ньому читалися лекції на загальнополітичні, історичні та науково-попу- лярні теми, при цьому вони супроводжувалися демонстрацією фільмів26. Поряд зі стаціонарними закладами діяли також звукові кінопересувки, котрі обслуговували навколишні села, колективи підприємств, навчальних закладів, госпіталі, репатрійованих і вище партійне керівництво. Таких установок у Львові нараховувалося три, їх кількість залишалася незмін- ною з 1944 по 1955 рр.27 як згадував кіномеханік пересувки в 1948–1949 рр. я.Михалевич, йому неодноразово доводилося демонструвати фільми для першого секретаря Львівського обкому КП(б)У І.Грушецького, його заступ- ника М.Козирєва та в обласному управлінні НКВС. У таких випадках разом із головним комуністом області на перегляді кінострічок були присутні чле- ни його родини, а також вище військове і міліцейське керівництво, здебіль- шого до десяти осіб. Заздалегідь повідомлялося, який саме фільм хоче пере- глянути начальство. Смаки партійного керівництва при їх виборі збігалися з народними – це були в основному трофейні, кольорові, на широкоформатній плівці й не порізані цензурою кінострічки, котрі вигідно відрізнялися від чорно-білих радянських. Доволі часто після такого перегляду ці фільми не допускалися до широкого глядача. Потрібний примірник кіномеханік одер- жував у Львівській конторі кінопрокату. За ним приїжджала машина, яка забирала його разом з апаратурою та везла на вул. Гвардійську, де мешкав І.Грушецький. Окрім цього, я.Михалевич демонстрував фільми в таборах військовополонених німців, а також у пересильній тюрмі Бриґідки28. 24 ДАЛО. – Ф.Р-1338. – Оп.1. – Спр.11. – Арк.35. 25 Там само. – Спр.40. – Арк.1; Спр.42. – Арк.1. 26 Вільна Україна. – 1948. – №47. – 6 березня. 27 ДАЛО. – Ф.Р-1339. – Оп.1. – Спр.22. – Арк.17 зв. 28 Інтерв’ю з Михалевичем ярославом Євстаховичем, 1929 р.н., записане у Львові 17 лютого 2009 р. (з архіву автора). Укр. іст. журн. – 2011. – №2 111Радянський кінематограф у Львові в перше повоєнне десятиліття На початку 1950-х рр. у місті могло з’явитися стереоскопічне кіно29. Плани відкрити відповідний заклад з’явилися ще у 1946 р., про що заявило управління кінофікації у своєму звіті30. На жаль, вони залишилися на папе- рі. Після цього сім років про стереокіно у Львові ніхто не згадував. Справа зрушила з місця восени 1953 р. після виходу наказу міністра культури СРСР П.Пономаренка, в якому йшлося про реконструкцію одного з кінотеатрів міста для показу стереофільмів31. У грудні того ж року наказ передрукував орган Львівського обкому КП(б)У – газета «Вільна Україна». Для потреб сте- реокіно навіть виділили один із міських кінотеатрів – «Імені Івана Франка», який передбачалося значно розширити й переобладнати32. Але й ці плани не було реалізовано. У матеріалах Львівського обласного управління кіно- фікації та управління культури за 1944–1955 рр. так і не вдалося знайти жодного документа, який би підтверджував існування стереоскопічного кі- нотеатру у місті. Навпаки, заклад, котрий мав стати базою експерименту, в 1953–1955 рр. продовжував виконувати свої звичні функції. Нічого про сте- реокіно не можуть пригадати й сучасники тих подій33. Очевидно, на втілен- ня проекту банально забракло коштів. Нагадаємо, що відповідні заклади функціонували лише в Москві та у столицях союзних республік. Утім, відмовившись від ідеї створити в Львові стереокінотеатр, радянська влада продовжувала будівництво звичайних. У серпні 1949 р. в місті їх уже діяло 19 (не рахуючи 2 літніх), а у 1955 р – 22. якщо в перший повоєнний рік львівською кіномережею було охоплено 3,8 млн осіб, то у 1955 р. – 9,3 млн34. На окрему уваги заслуговує персонал. У штатному розписі типово- го міського кінотеатру «Піонер» на 1945 р. нараховувалося 20 осіб, цен- трального «Україна» – 32 (разом з оркестром). До штатних розписів то- дішніх кінотеатрів, за старою звичкою, ще входили такі екзотичні нині професії, як швейцар, пожежник, вартовий35. У цілому в 1952 р. у 19 від- повідних закладах Львова працювали 350 спеціалістів різного профілю. Більшість із них були вихідцями зі східних областей України, оскільки кваліфіковані спеціалісти-поляки виїхали на історичну Батьківщину. На жаль, місцевих українців серед кіномеханіків були одиниці. Тому уряд УРСР направляв до міста фахівців із Кіровоградської, Запорізької, Дніпропетровсь кої, Кам’янець-Подільської й Одеської областей36. Готували 29 Технологія стереоскопічного кіно базувалася на використанні растрового екрану, винай- деного бельґійським інженером Ноайоном у 1928 р. За допомогою спеціального обладнання глядачі мали змогу бачити лівим і правим оком різні зображення. це відбувалося завдяки ра- стру – тоненькій металевій сітці, яка розсіювала світловий потік почергово для кожного ока, що створювало ефект об’ємності й просторовості зображення. У СРСР перший стереокінотеатр було відкрито в Москві 1941 р. (див.: Кинословарь: В 2 т. – Т.2. – Москва, 1970. – С.596–598; Юренев Р. Книга фильмов: Статьи и рецензии разных лет. – Москва, 1981. – С.79–80). 30 ДАЛО. – Ф.Р-1339. – Оп.1. – Спр.24. – Арк.66. 31 центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Ф.5116. – Оп.1. – Спр.2. – Арк.50–52. 32 Вільна Україна. – 1953. – №285. – 3 грудня. 33 ДАЛО. – Ф.Р-1339. – Оп.1. – Спр.149. – Арк.27; Інтерв’ю з Михалевичем ярославом Єв- стаховичем, 1929 р.н., записане у Львові 17 лютого 2009 р. (з архіву автора). 34 Історія Львова: Короткий нарис. – С.272; Львів: Довідник. – Л., 1955. – С.231. 35 ДАЛО. – Ф.Р-1339. – Оп.1. – Спр.20. – Арк.11–12. 36 Там само. – Спр.110. – Арк.18; Спр.1. – Арк.83. Укр. іст. журн. – 2011. – №2 112 Р.Я.Генега спеціалістів також на відповідних львівських курсах, але їх підготовка загалом була низькою. цінова політика в міських кінотеатрах, як і у всіх галузях радянського господарства, чітко контролювалася державою та змінювалася відповідно до політичної кон’юнктури. В перші повоєнні роки ціна квитка становила 5–7 руб. і була однаковою для всіх цих закладів. На денні сеанси до 17-ї год., крім недільних та святкових днів, надавалася знижка у розмірі 30%. Для порівняння: в той час кілограм масла на ринку коштував 150 руб., картоп- лі – 4 руб., хлібина – 50–100 руб.37 Після нормалізації економічної ситуації й скасування карткової системи у квітні 1948 р. було ухвалено постанову Ради Міністрів СРСР про зниження цін і на квитки – тепер вони залежали від розряду кінотеатру. Для першого ціна коливалася від 6 до 3 руб., у дру- горозрядних – від 5 до 2 руб., третьорозрядних – від 4 руб. 50 коп. до 2 руб. Для дітей ціна квитка становила 2 руб.38 На деякі фільми перекупники штучно створювали дефіцит квитків, пе репродуючи їх по 20–25 руб.39 Спекуляція охопила всі без винятку кіно- театри. Нею займалися в основному безпритульні діти й інваліди. Маючи зв’язки з касирами, які співпрацювали з ними за певний відсоток, останні могли дістати квитки на всі фільми і в усі кінотеатри40. Доволі часто при- дбати квиток можна було тільки у спекулянтів. Однак іноді на фільм можна було потрапити й без квитка. як згадує я.Михалевич, друзів можна було провести на сеанс безплатно, правда їм доводилося стояти. У крайніх випадках можна було забрати апаратуру разом із фільмами додому та демонструвати їх для родичів і мешканців свого будинку при зачинених дверях. Але за таку самодіяльність могли й покарати41. Небувалого розмаху набули зловживання серед адміністрації кіноте- атрів. Однією з найпоширеніших афер було розповсюдження фальшивих квитків, а виручку ділили між собою директор, бухгалтер і контролери. Зважаючи на несподівані перевірки кінотеатрів і вилучення фальшивок, шахраї придумали нову махінацію. Схема обману була досить простою. Після пропуску в зал квитки у глядачів вилучалися неушкодженими, і по- тім певна частина їх поверталася в касу як непродана. За один сеанс таких могло налічуватися до 16042. Обласне управління кінофікації звичайно ж підозрювало у зловжи- ванні працівників відповідних закладів. час від часу в них під час сеансів вмикали світло, після чого спеціальна бригада проводила ревізію – пере- вірку наявності квитків у глядачів. Такі заходи в першу чергу викликали їх протести. Наприклад, у січні 1953 р. вони зірвали подібну перевірку в 37 ДАЛО. – Ф.П-3. – Оп.1. – Спр.456. – Арк.132. 38 Вільна Україна. – 1948. – №73. – 11 квітня. 39 Там само. – 1946. – №50. – 7 березня. 40 ДАЛО. – Ф.Р-1338. – Оп.1. – Спр.59. – Арк.56. 41 Інтерв’ю з Михалевичем ярославом Євстаховичем, 1929 р.н., записане у Львові 17 люто- го 2009 р. (з архіву автора); Історія Львова: Короткий нарис; Вільна Україна. – 1948. – №73. – 11 квітня. 42 ДАЛО. – Ф.Р-1338. – Оп.1. – Спр.5. – Арк.23–25, 41. Укр. іст. журн. – 2011. – №2 113Радянський кінематограф у Львові в перше повоєнне десятиліття кінотеатрі «Україна»43. Однак посилення контролю за закладами кіномере- жі поступово звело нанівець зловживання у прокаті, за винятком дрібних правопорушень. Для глядачів кінотеатрів перших повоєнних років часто поєднувалися дві мистецькі акції – концерт і перегляд фільму. Починаючи з 1945 р. та перші два квартали 1946 р. за півгодини перед кожним сеансом у фойє ви- ступали артисти філармонії. Концерти кваліфікувалися як додаткові роз- ваги кінотеатрів із затвердженням кошторису на суму 490 тис. руб. щоріч- но. З другого півріччя 1946 р., обласне управління кінофікації повернулося до передвоєнної практики запрошення джазових оркестрів. Планувалося, що вони виступатимуть лише у кінотеатрах першого розряду. На опла- ту одного джазового колективу, котрий за графіком виступав в «Україні» й «Імені Коперника», щоквартально виділялося 75 тис. руб.44 У 1950-х рр. оплата зросла. Так, за станом на кінець 1951 р. вона в першому закладі становила 22 630 руб. (включно з оплатою у святкові дні та за амортиза- цію інструментів і костюмів). У 1952 р. перевитрата по зарплаті оркестру дорівнювала 5 тис. руб. Протягом місяця останній повинен був виступити не менше 16 разів. За одиницю норми брався концерт перед трьома сеан- сами на день45. Окремі ансамблі працювали також у кінотеатрах «Москва», «Комсомолець», «Дніпро» й «Імені Богдана Хмельницького»46. Репертуар естрадних оркестрів Львівської обласної філармонії, зокрема на 1952 р., був такий: вальс «Бостон», «Падеспань», «Падекатр», «Падеґрас», «Краков’як», «Венгерка», «чардаш», а також різноманітні джазові варіації, фокстроти, танґо47. Відомим творчим колективом на той час був естрадно- концертний ансамбль під керівництвом А.житницького, котрий обслу- говував готель «Інтурист» і кінотеатр «Україна». І якщо у другому він ви- конував «прекрасну, життєрадісну музику радянських композиторів», то в ресторані – «музику та пісні продажних голлівудських композиторів на кшталт Едуарда Александера», як зауважувала тодішня критика48. Хітом сезону була танцювальна композиція у стилі танґо «Розамунда», яку гра- ли всі ансамблі міста. Були претензії в критиків і до Бабенка – керівника «Кавказького оркестру». Солістом у ньому працював З.Брустін, який вико- нував радянські пісні тільки за плату, окрім того, піддавав їх своєрідному аранжуванню, що значно зменшувало «патріотичне наповнення»49. Намагаючись залучити до перегляду фільмів широкі верстви насе- лення, обласне управління кінофікації значну увагу приділяло рекламі. У 1944–1946 рр. вона обмежувалася фасадними афішами, виконаними художниками кінотеатрів. Їх виготовляли шляхом проекції найцікавіших кадрів на папір, після чого наносився та розмальовувався силует. Назви 43 Вільна Україна. – 1953. – №5. – 7 січня. 44 ДАЛО. – Ф.Р-1339. – Оп.1. – Спр.25. – Арк.42; Інтерв’ю з Михалевичем ярославом Євстаховичем, 1929 р.н., записане у Львові 17 лютого 2009 р. (з архіву автора). 45 ДАЛО. – Ф.Р-1339. – Оп.1. – Спр.99. – Арк.61–65; Спр.122. – Арк.95. 46 Там само. – Ф.Р-1338. – Оп.1. – Спр.2. – Арк.39; Ф.Р-1339. – Оп.1. – Спр.158. – Арк.34. 47 цДАГО України. – Ф.1. – Оп.72. – Спр.9. – Арк.373. 48 Вільна Україна. – 1950. – №177. – 6 вересня. 49 Там само. Укр. іст. журн. – 2011. – №2 114 Р.Я.Генега фільмів на афішах писали російською мовою50. Існувала спеціальна май- стерня, котра обслуговувала всі відповідні заклади Львова у 1944–1954 рр. Зокрема, 1954 р. міськком КП(б)У разом із виконкомом міської ради депута- тів трудящих прийняли рішення виселити художників, а їхнє приміщення передати торговельній організації. Відтак, вони змушені були працювати у кінозалах або у власних помешканнях51. У 1946 р. в центрі міста на вул. Академічній було встановлено пер- ший рекламний стенд «В кинотеатрах города Львова», де подавалася ін- формація про репертуар. Того ж року з’явилася реклама в газеті «Вільна Україна» й дещо пізніше – у «Львовской правде» та на міському радіо. В 1947 р. перелік відповідних послуг розширився. Окрім рекламного стен- ду на вул. Академічній аналогічні встановили на вулицях Леніна (тепер Личаківська) й 1 Травня; випускалися також спеціальні листівки52. Щороку на пропаганду фільмів виділялися значні асигнування, які по- стійно зростали. Наприклад, за 1947 р. для реклами 12 львівських кінотеа- трів було витрачено близько 300 000 руб., із них 133 439 руб. – на діяльність художньої майстерні, де гроші розподілялися наступним чином – 62 500 руб. на зарплату восьми художникам, решту їм же, але вже, згідно з договорами, за виконання різних додаткових робіт. Ще більші кошти – 163 715 руб. – ви- ділялися на централізовану пропаганду. Вона охоплювала рекламу на радіо (24 000 руб.), у пресі (71 247 руб.), на світлових стендах (28 725 руб.), афішах (19 743 руб.) і трамваях (20 000 руб.)53. А в 1952 р. Львівським управлінням кінофікації на рекламу вже було витрачено 392 200 руб., що на 26 500 руб. перевищувало встановлені ліміти. Перевитрата пояснювалася платою для додатково залучених художників. Слід зазначити, що весь спектр реклами був дозволений лише для радянських та фільмів країн «народної демокра- тії»; для трофейних кінострічок – тільки фасадна реклама54. Важливу роль у популяризації фільмів у 1944–1955 рр. відігравали спеціальні уповноваже- ні, які добре знали репертуар кінотеатрів і рекламували його в установах та підприємствах міста. через них також можна було придбати квитки55. На початку 1950-х рр. у Львові з’явилися й готові кіноафіші, виготовлені спеціально для України московським «Рекламфильмом». Дизайн у 1951 р. розробив художник А.Зеленський, а друкарня «Гудок» надрукувала їх 8 млн примірників. Після цього афіші були розіслані в кіномережу республіки. У службовій записці секретарю цК КП(б)У Л.Мельникову від 11 вересня 1951 р. завідувач відділу художньої літератури і мистецтва цК КП(б)У Н.Бєлогуров характеризував їх так: «В оформленні афіш було використа- но недоладний малюнок соняшників, прикрашених орнаментом, що від- повідало швидше архаїчним смакам стародавніх чумаків, а не тогочасним 50 Інтерв’ю з Михалевичем ярославом Євстаховичем, 1929 р.н., записане у Львові 17 лютого 2009 р. (з архіву автора). 51 ДАЛО. – Ф.Р-1338. – Оп.1. – Спр.60. – Арк.47, 81. 52 Там само. – Ф.Р-1339. – Оп.1. – Спр.24. – Арк.42, 61; Спр.40. – Арк.11, 17. 53 Там само. – Спр.42. – Арк.13. 54 Там само. – Спр.122. – Арк.97; Ф.Р-1338. – Оп.1. – Спр.5. – Арк.121. 55 Там само. – Спр.40. – Арк.11. Укр. іст. журн. – 2011. – №2 115Радянський кінематограф у Львові в перше повоєнне десятиліття поняттям про Україну». Наголошуючи на хибному уявленні московського «Рекламфильма» про УРСР, Н.Бєлогуров рекомендував: «По перше, негай- но припинити розповсюдження таких афіш; по друге, повідомити відділ художньої літератури й мистецтва цК ВКП(б) про якість рекламної пропа- ганди Головкінопрокату СРСР»56. Проте були фільми, котрі не потребували особливої реклами. Ідеться насамперед про трофейні кінострічки. У перші повоєнні роки фонди львівського кінопрокату нараховували всього 206 копій художніх фільмів (без урахування науково-популярних), що становило 42% від норми. Незначна кількість їх спричинила повторні покази наявних стрічок по декілька разів на рік, що значно зменшувало відвідуваність кінотеатрів57. Репертуар першого повоєнного десятиріччя більшою мірою складався з трофейних фільмів. Причому до них зараховува- лися не тільки німецькі, а й усі віднайдені у захоплених студіях кіностріч- ки. Тому до категорії «трофеїв» потрапила також продукція американських, англійських і французьких студій. Радянська кіноіндустрія в перші після- воєнні роки не могла сповна забезпечити попит на нові стрічки58. Над усіма реквізованими фільмами добре попрацювала цензура. Вони були позбавлені не лише «пікантних» сцен, але іноді й титрів; доволі час- то змінювалися назви. Фільми демонстрували мовою оригіналу з біжучим рядком перекладу. Перед показом обов’язково був кіножурнал на історич- ну чи суспільно-політичну тематику59. Наприклад, як згадував кіномеханік я.Михалевич, у 1948 р. перед показом трофейних кінострічок в обласному управлінні МВС він демонстрував документальний фільм про венеричні захворювання60. Єдиний позитив – тривалість таких додатків не перевищу- вала 20 хв. Подекуди механіки на свій розсуд скорочували демонстрацію журналу, що тягнуло за собою неприємності. Наприклад, працівник кіноте- атру «Україна», котрий вирізав із «Новин дня» політично важливий сюжет про партизанський рух у республіці, поплатився місцем роботи61. Одним із перших трофейних фільмів, який з’явився у львівському про- каті, був мюзикл «Дівчина моєї мрії» (1944 р.) режисера Ґеорґа якобі з ні- мецькою актрисою угорського походження Марікою Рекк у головній ролі. його було знято під кінець війни на студії у чехословаччині. Режисер усвідомлював, що Німеччина війну програла, тому цілеспрямовано уни- кав нацистської символіки. Фільм, де було багато пісень і танців, вийшов легким і ненав’язливим, як справжній мюзикл. У радянському прокаті кі- нострічка перебувала із кінця 1940-х до початку 1950-х рр. та демонстру- валася з ремарками «цей фільм взято як трофей» і «Діти до 16 років не допускаються». Незважаючи на цілком вільний сюжет, цензура вирізала 56 цДАГО України. – Ф.1. – Оп.72. – Спр.6. – Арк.168–170. 57 ДАЛО. – Ф.Р-1339. – Оп.1. – Спр.21. – Арк.5. 58 Там само. – Ф.Р-1338. – Оп.1. – Спр.5. – Арк.30; Інтерв’ю з Крикуном Миколою Гри горо- вичем, 1932 р.н., записане у Львові 11 червня 2009 р. (з архіву автора). 59 Інтерв’ю з Крикуном Миколою Григоровичем, 1932 р.н., записане у Львові 11 червня 2009 р. (з архіву автора). 60 Інтерв’ю з Михалевичем ярославом Євстаховичем, 1929 р.н., записане у Львові 17 лютого 2009 р. (з архіву автора). 61 ДАЛО. – Ф.Р-1339. – Оп.1. – Спр.22. – Арк.12–13. Укр. іст. журн. – 2011. – №2 116 Р.Я.Генега декілька музичних фрагментів, викинули також сцени, де головна героїня танцює канкан і купається62. У львівський прокат потрапив також фільм німецької кінокомпанії «UFA» – «Пригоди Мюнхгаузена» (1943 р.). Режисер Дж. фон Бакі використав неймовірні спецефекти й кольорову плівку, гідно конкуруючи з Голлівудом63. У 1948–1949 рр. «Дівчина моєї мрії» та «Пригоди Мюнхгаузена» збирали аншлаги у кінотеатрах Львова й були найкасовіши- ми фільмами того часу. Лідерами серед американських кінострічок, котрі також демонструва- лися під ремаркою «трофейні», слід відзначити «Тарзана» й «Трьох мушке- терів». Радянський прокат заволодів чотирма окремими фільмами про при- годи людини з джунґлів, купленими німцями ще до війни64. Незважаючи на те, що кожен із них мав окремий сюжет і назву, у СРСР їх не розрізня- ли, демонструючи як окремі серії єдиної кінострічки. Головну роль в усіх чотирьох фільмах зіграв багаторазовий олімпійський чемпіон із плавання Джоні Вайсмюллер (справжнє ім’я Петер йоганн). Саме образ, створений останнім, а також придуманий ним характерний крик і донині асоціюються з Тарзаном65. Музична комедія А.Дуена «Три мушкетери» (1939 р.) також завоюва- ла чимало прихильників у Львові. Головні ролі в фільмі виконали брати Рітц – учасники однойменного ансамблю. Музика з нього була популярною до кінця 1950-х рр. та довго трималася у репертуарі оркестрів. Привертає увагу той факт, що її до кінострічки написав радянський емігрант Самуїл Покрас – автор відомої пісні «Красная армия всех сильней». У 1948–1950 рр. трофейні фільми займали 80% радянського кінопро- кату. Така їх шалена популярність не сподобалася кремлівському керівни- цтву; у пресі навіть з’явилася стаття «Дівчина не нашої мрії». У багатьох організаціях і навчальних закладах відразу після перегляду зарубіжної кі- нострічки партійні керівники влаштовували її обговорення у контексті про- тиставлення західної й соціалістичної культури з висновком про «занепад і загнивання буржуазного мистецтва, вульгарного та хворобливого»66. Проте повністю нав’язати, зокрема молоді, «соціалістичний світогляд» не вдавало- ся. Наприклад, студентка 5-го курсу медінституту Ковтунович, котра похо- дила зі Східної України, на противагу закордонним фільмам назвала поба- чене в радянських «брехнею»67. Попри значне зацікавлення іноземним кінематографом, львів’яни знаходили раціональне зерно і в радянських стрічках. Адже до війни кіно у Галичині було розкішшю; тепер же воно стало доступним для всіх. М.Крикун пригадував, що у свідомості тогочасних людей кіно було освіт- нім засобом, за допомогою якого розширювали світогляд. Серед радянських 62 ДАЛО. – Ф.Р-119. – Оп.6. – Спр.17. – Арк.23; Ф.П-3. – Оп.3. – Спр.268. – Арк.71, 90. 63 Kronika filmu. – Warszawa, 1995. – S.179. 64 Ibid. 65 Інтерв’ю з Крикуном Миколою Григоровичем, 1932 р.н., записане у Львові 11 червня 2009 р. (з архіву автора). 66 ДАЛО. – Ф.Р-119. – Оп.6. – Спр.17. – Арк.23. 67 Там само. – Ф.П-3. – Оп.3. – Спр.268. – Арк.71, 90. Укр. іст. журн. – 2011. – №2 117Радянський кінематограф у Львові в перше повоєнне десятиліття фільмів у Львові в 1944–1955 рр. найбільшу популярність здобули «Веселі хлоп’ята», «Свинарка та пастух», «Два бійці», «Весна»68, а також «Повість про справжню людину», «Падіння Берліна», «Суд честі», «Сталінґрадська бит- ва», «Райдуга», «Подвиг розвідника», «Тарас Шевченко», «У степах Украї- ни». Були серед радянських кінострічок також відверто провальні фільми. Зок рема, через відсутність глядачів недодавали коштів до плану такі кіно- стрічки, як «Бєлінський» – 130 тис. руб., «Буря» – 37 тис. руб., «чук і Ґек» – 3 тис. руб.69 Переважна більшість із них були відзняті на московських студі- ях ще до війни. Співвідношення на користь радянських фільмів змінилося лише на початку 1950-х рр. та становило 5 до 1. І хоча радянська кіноіндустрія поступово набирала обертів, постачан- ня нових художніх стрічок у Львівське відділення кінопрокату відбувалося незадовільно. Міністерство культури УРСР неодноразово звертало увагу союзного відомства на необхідність «зміцнення» керівництва республікан- ського кінопрокату. Однак ці питання вирішувалися незадовільно70. За таких обставин значно почастішали випадки отримання Львівською кон- торою кінопрокату тільки однієї чи двох копій фільмів. Крім того, встанов- лювалися стислі терміни їх показу; через тиждень кінострічки мали бути відправлені в іншу область. Виходячи з цього, один фільм демонстрував- ся одночасно у кількох кінотеатрах міста. Причому механіки, перебігаючи між ними з частинами стрічки, змогли залучити до перегляду якнайбіль- шу кількість глядачів71. Із початку 1950-х рр. у львівському прокаті почалася ера індійського кіно, котра з перемінним успіхом протрималася до кінця 1980-х рр. ці філь- ми відразу ж захопили глядачів своєю динамічністю, ексцентричністю, одночасним поєднанням двох стилів – бойовика й мелодрами. Перші кіно- стрічки – «Ураган» і «Бродяга» – з’явилися в місті у 1954 р., викликавши неабиякий ажіотаж. черги за квитками були довжелезними, а за три дні до початку демонстрації фільмів вони вже були розпродані. В день сеансу квиток можна було купити хіба що у перекупників72. Питома ж вага українського радянського кіно в прокаті була незнач- ною, незважаючи на присутність у республіці двох потужних кінофабрик – Київської й Одеської. Попри ідеологічні штампи, певний резонанс серед глядачів викликали два фільми – «Подвиг розвідника» і «Тарас Шевченко». Обидва вони були зняті на Київській кіностудії й стали справжніми сим- волами епохи. До першої стрічки (1947 р.) режисер Борис Барнет запросив корифеїв українського і російського мистецтва – Амвросія Бучму і Павла Кадочникова. У 1948 р. чорно-білий фільм здобув Сталінську премію. П.Кадочников неодноразово приїжджав до Львова, де виступав у кінотеа- трах із лекціями про зйомки стрічки. 68 Інтерв’ю з Крикуном Миколою Григоровичем, 1932 р.н., записане у Львові 11 червня 2009 р. (з архіву автора). 69 ДАЛО. – Ф.Р-1339. – Оп.1. – Спр.132. – Арк.19. 70 цДАГО України. – Ф.1. – Оп.71. – Спр.180. – Арк.22. 71 ДАЛО. – Ф.Р-1338. – Оп.1. – Спр.58. – Арк.30–31. 72 Там само. – Спр.60. – Арк.220–223. Укр. іст. журн. – 2011. – №2 118 Р.Я.Генега Кольоровий фільм «Тарас Шевченко» був відзнятий на Київській кі- ностудії й з’явився на екранах у 1951 р. Автором сценарію і режисером стрічки виступив Ігор Савченко, котрий запросив на головну роль Сергія Бондарчука. Ролі другого плану виконали Гнат Юра та Наталія Ужвій. Такий зірковий склад акторів суттєво зменшив ідеологічне навантажен- ня на глядача, знівелювавши такі «ідейні» сцени, як зустріч Т.Шевченка з М.чернишевським, виступ поета перед селянами із закликом до повстання тощо. Насправді ж жодної із цих подій не було. Москва фактично перебра- ла на себе відповідальність за фільм і прерогативу інтерпретувати україн- ську історію73. Серед вітчизняних документальних кінострічок слід виокремити фільм «Возз’єднання радянської соціалістичної України» (1951 р.) режисера Р.Фо- щен ка. Зазначену тему було вирішено шляхом широких політичних уза- гальнень. Вони дали можливість, з одного боку, висвітлити велич УРСР – складової частини Радянського Союзу, а, з іншого, показати її як суверенну державу українського народу74. Авторами сценарію виступили відомі пись- менники та поети – А.Малишко, О.Левада й О.Півторацький, котрі побуду- вали його у вигляді самостійних літературних нарисів, що дало можливість всебічно висвітлити багатогранність і неповторність України75. Апаратура для демонстрації кінострічок була трофейна (німецька) – ши- рокоплівкові проектори К-25. це три апарати, чутливість яких можна було виставляти на дистанцію 60 м76. Їх використовували до 1953 р., поступово замінюючи радянськими типу КПС та СКП-2677. Технологія проекції філь- мів у перше повоєнне десятиліття була вузькоекранною; перша радянська широкоекранна стрічка з’явилася тільки в 1956 р.(«Ілля Муромець»)78. До 1946 р. радянська кіноіндустрія не знала кольорових фільмів. Екс- пе рименти у цій галузі проводилися, але далі двоколірного зображення (переважно оранжевого й голубого) справа не пішла. Після ознайомлення інженерів із німецькими трофейними технологіями фірми «Agfa» у 1946 р. з’явилася перша радянська кольорова кінострічка режисера О.Птушка «Кам’яна квітка». Починаючи з 1947 р., Шосткінський хімзавод освоїв випуск спеціальної плівки, у результаті чого кольорові фільми почали з’являтися частіше: «Мічурін» (1949 р.), «Тихий Дон» (1957–1958 рр.) та ін.79 90% усієї кінопродукції, котра в 1944–1955 рр. демонструвалась у Льво- ві, були російськомовними. Така ситуація стала вигідною державі, яка на- магалася перетворити місто на центр «радянської культури». І це попри те, що, принаймні, половина львів’ян не володіла російською мовою. Єдине, на що спромоглася держава, – видавати протягом 1945 р. лібрето українською 73 Єкельчик С. Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. – К., 2008. – С.234–235. 74 цДАГО України. – Ф.1. – Оп.72. – Спр.6. – Арк.34. 75 Там само. – Арк.35, 111. 76 Інтерв’ю з Михалевичем ярославом Євстаховичем, 1929 р.н., записане у Львові 17 лютого 2009 р. (з архіву автора). 77 ДАЛО. – Ф.Р-1339. – Оп.1. – Спр.111. – Арк.21. 78 Кинословарь. – С.381. 79 Там же. – С.846–847. Укр. іст. журн. – 2011. – №2 119Радянський кінематограф у Львові в перше повоєнне десятиліття мовою для всіх стрічок, котрі постачалися до Львова. При цьому Управлін- ня кінофікації при уряді УРСР заборонило місту самостійно створюва ти й друкувати лібрето, а ухвалило очікувати їх із Києва80. За час правління й.Сталіна кількість вітчизняних фільмів та квота дубляжу українською мо- вою залишалися незмінно малими. Несміливі спроби збільшити її почали- ся хіба що за два роки після смерті диктатора. На початку травня 1955 р. заступник міністра культури УРСР І.Мазепа звернувся з доповідною за- пискою «Про стан кінообслуговування в УРСР» у відділ науки і культури цК КПУ. Він охарактеризував процес дублювання кінострічок українською мовою як незадовільний. Було встановлено, що питома вага таких копій у загальному фільмофонді УРСР дуже низька: із 35 тис. художніх стрічок, у тому числі 25 тис. радянських, лише 5 тис. їх продубльовано українською мовою; із них 4 тис. – на широкій і 1 тис. – на вузькій плівках81. Здійснюючи русифікаторську політику, міністерство культури СРСР у 1955 р. встановило план дублювання українською мовою 21 фільму на рік, тоді, як виробнича потужність Київської й Одеської студій дозволяла організувати цей процес для 45 кінострічок. На них цілеспрямовано від- правлялися вихідні матеріали для дублювання фільмів із великим запіз- ненням. це призводило до того, що їх українські копії виходили на екран із затримкою до трьох місяців після випуску основного варіанту кіностріч- ки. Окрім того, великою вадою україномовного дубляжу було серйозне зни- ження якості вихідного матеріалу. Кольорові фільми з’являлися у прокаті в чорно-білому варіанті82. Відповідно, більшість глядачів переглядали їх у російському, чого і прагнула Москва. Незважаючи на страх звинувачення в націоналізмі, колегія Міністерс- тва культури УРСР неодноразово офіційно зверталася до керівництва со- юзного відомства із проханнями виправити ситуацію. Зокрема у листі від 17 лютого 1955 р. вона просила усунути вади в організації дублювання кіно- стрічок українською мовою, затвердити план виробництва його на 1955 р. у кількості 45 назв художніх фільмів та надати для цього необхідні кошти. Також з огляду на те, що в кіномережі УРСР існувала 2371 вузькоплів- кова установка, колегія розглянула питання про забезпечення республіки відповідними стрічками для кінопересувок, які здебільшого обслуговували сільське населення. Постачання цих установок вузькоплівковими фільма- ми проходило незадовільно; до 50% нових кінострічок взагалі не переводи- лося на цю плівку, і фільми не могли бути показані широкому загалу. явно хибувала справа з копіюванням тих кінострічок, котрі дублювались укра- їнською мовою. Протягом 1945–1954 рр. було продубльовано 152 художні фільми, а переведено на вузьку плівку – лише 17. Незадовільно забезпечу- валася кіномережа УРСР відповідними стрічками з науково-популярної та документальної тематики. Не переводилися на цю плівку республіканські 80 ДАЛО. – Ф.Р-1339. – Оп.1. – Спр.10. – Арк.3. 81 цДАГО України. – Ф.1. – Оп.71. – Спр.180. – Арк.21. 82 Там само. – Арк.21–26. Укр. іст. журн. – 2011. – №2 120 Р.Я.Генега кіножурнали: «Радянська Україна», «Молодь України» і «Піонерія»83. А в травні 1951 р. Міністерство кінематографії УРСР взагалі повідомило, що на Київській студії художніх фільмів план виробництва зменшено з 24 млн до 14 млн руб., що призвело до скорочення її штату на 100 осіб84. як вихід із ситуації, колегія просила керівництво міністерства культу- ри СРСР створити в Києві, на кінокопіювальній фабриці, цех масового дру- ку вузькоплівкових фільмів та організувати переведення на вузьку плів- ку художніх, науково-популярних і документальних фільмів85. У відповідь заступник міністра культури СРСР Кафтанов листом повідомив Мінкульт УРСР про неможливість збільшення плану виробництва дубляжів на 1955 р. у зв’язку з нібито відсутністю коштів, відмовлено також було і в проханні включити у нього 17 радянських фільмів випуску минулих років, і в орга- нізації у Києві цеху масового друку вузькоплівкових кінострічок. Не було вирішене також питання про керівництво конторами прокату в республіці, а також про тиражі копій нових фільмів86. Завдяки своїй архітектурі та природнокліматичним і ландшафтним особ- ливостям Львів нерідко перетворювався на знімальний майданчик як ху- дожніх, так і документальних кінострічок. У 1949 р. студія «Мосфильм» про- вела в місті широкомасштабні зйомки другої серії стрічки «Сталінградська битва». як пояснював режисер В.Петров, вибір на користь Львова був зроб- лений завдяки помірній зимі. Зйомки проходили на Замарстинові (Львів), Куликові та Грядах (жовківський районі), інших місцевостях Львівської об- ласті, що викликало неабияке зацікавлення місцевого населення87. Попри те, що фільм отримав Сталінську премію (у 1950 р.), у післясталінський пе- ріод він потрапив під вогонь мистецтвознавчої критики. Основний сюжет полягав у тому, що битва була виграна завдяки геніальному плану Ставки верховного головнокомандування. Після смерті й.Сталіна саме це виклика- ло найбільше нарікань, а також – однобічне висвітлення перемоги, відобра- ження її як результат стратегічної думки радянських воєначальників і,тим самим нівелювання подвигів простих солдатів88. Проаналізувавши доступні документи й літературу, можна зробити такі висновки: 1. На час звільнення Львова від німців у місті нараховувалося 17 кі- нотеатрів, пристосованих для показу фільмів ще за австро-угорських та польських часів. У 1944–1947 рр. чотири з них були непридатними для демонстрації стрічок через аварійний стан, відсутність крісел і апаратури. Підпорядковувалися всі ці заклади Львівському управлінню кінофікації, котре розділило їх на категорії й спеціалізації. Найвища категорія давала право пріоритетного показу нових фільмів, що впливало на ціну квитків і чималі касові збори. Кінотеатри другої та третьої категорій мали менш 83 цДАГО України. – Ф.1. – Оп.71. – Спр.180. – Арк.22. 84 Там само. – Оп.72. – Спр.6. – Арк.86. 85 Там само. – Оп.71. – Спр.180. – Арк.22. 86 Там само. – Арк.22–24. 87 Львовская правда (Львов). – 1949. – №69. – 24 марта. 88 Кинословарь. – С.478. Укр. іст. журн. – 2011. – №2 121Радянський кінематограф у Львові в перше повоєнне десятиліття вигідне розташування, а також демонстрували стрічки, які вже показува- лися в першій, що значно зменшувало кількість глядачів. 2. Три кінотеатри – «Імені Лесі Українки», «Імені Коперника» й «Ком со- молець» – були виокремлені із загального числа з суто пропагандистськими завданнями. Серед інших їх вирізняли обов’язкові лекції на політичну те- матику перед початком сеансів, скрупульозний підбір фільмів та хроніки, посилений контроль партійних органів. Надмірна політизація призводила до збитковості. У 1946–1955 рр. в Львові діяв і спеціалізований кінотеатр повторного фільму – «Імені Івана Франка», котрий фактично дублював фун- кції відповідних закладів другого та третього розрядів. 3. Важливе місце у міському кінопрокаті займали пересувні кіноуста- новки, які не лише доповнювали стаціонарні кінотеатри, а й активно пропа- гували кінематограф у сільській місцевості, часто не без ризику для життя кіномеханіків із боку українського підпілля. 4. Похід у кіно для пересічного мешканця Львова в 1944–1955 рр. був справжньою подією і сміливо міг конкурувати з театром чи філармонією, тим більше, що перед кожним сеансом виступав джазовий оркестр. Фінансова ж політика радянської влади щодо кіноіндустрії була доволі ліберальною. ціни коливалися від 3 до 5 руб. за квиток залежно від розряду закладу та часу сеансу. При середній зарплаті 1500 руб. фільми стали доступними для всіх верств населення. Притаманні кінотеатрам дефіцит квитків і спекуля- ція ними були характерними рисами всієї радянської системи. 5. Зважаючи на те, що доходи від кіноіндустрії були основними напов- нювачами місцевого бюджету, заохоченню глядачів та рекламі надавалося першочергове значення. Спочатку використовували звичайні афіші й лис- тівки, пізніше – рекламу на трамваях, у пресі та на радіо, згодом утримува- ли цілий штат уповноважених, котрі популяризували фільми і розповсюд- жували квитки на них в організаціях та на підприємствах Львова. Такі заходи мали успіх. якщо у перший повоєнний рік міською кіномережею було охоплено 3,8 млн осіб, то в 1955 р. – уже 9,3 млн. 6. Перші фільми, котрі з’явилися у Львові в 1944–1945 рр., в основно- му були довоєнного радянського виробництва, чорно-білі й вузькоекранні, тому особливого інтересу у місцевих глядачів не викликали. Але навіть старих стрічок не вистачало, що разом із частими перебоями в електро- постачанні призводило до простоїв кінотеатрів. Поява у прокаті знятих на кольоровій плівці трофейних фільмів докорінно змінила ситуацію. Вони настільки відрізнялися від радянських кінострічок своїм рівнем, аполітич- ністю, карколомністю сюжетів, що перших сім повоєнних років у місті про- йшли під знаком трофейного кіно. У 1954 р. у Львові з’явилися індійські фільми. Феномен цих стрічок незбагненний, зважаючи на простоту сюжету та перенасиченість музикою, але вони майже сорок років тримали у полоні глядачів міста, конкуруючи за популярністю з французьким та американ- ським кінематографом. 7. Радянська політика в галузі кіно, з одного боку, сприяла культур- ним прагненням львів’ян, з іншого, була активним чинником русифікації. Укр. іст. журн. – 2011. – №2 122 Р.Я.Генега Більшість фільмів демонструвалися саме російською мовою, частка україно- мовних була незначною і значно гіршої якості. Після дубляжу ук раїнською у кі нострічці зникав колір; часто російськомовний аналог фільму з’являвся у про каті на два місяці раніше ніж україномовний. Спроби Міністерства культури УРСР збільшити квоти дубляжу кінострічок українською резуль- тату не дали, що, зважаючи на зростаючу кількість україномовних гляда- чів, було серйозною втратою для національної ідентифікації мешканців Львова. The article covers the structure, transformation and development tendencies of post- war cinemas in L’viv. The author analyses the spreading of Soviet ideology through cinema; he also studies prices and repertoire of post-war Soviet cinema.

Радянський кінематограф у Львові в перше повоєнне десятиліття

Institution

Ähnliche Einträge