Про ефективність судочинства на Волині (на прикладі роботи Луцького ґродського суду 1598 і 1600 рр.)

На прикладі роботи Луцького ґродського суду впродовж двох років аналізується ефективність судового процесу у Волинському воєводстві Речі Посполитої наприкінці XVI ст. Зауважуються елементи судочинства, що перешкоджали швидкому ухваленню декретів, та виявляються чинники, які сприяли вреґулюванню ко...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2011
Автор:	Старченко, Н.П.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2011
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Історичні студії
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/105672
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Про ефективність судочинства на Волині (на прикладі роботи Луцького ґродського суду 1598 і 1600 рр.) / Н.П. Старченко // Український історичний журнал. — 2011. — № 5. — С. 4-27. — Бібліогр.: 88 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-105672
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1056722016-09-02T03:02:14Z Про ефективність судочинства на Волині (на прикладі роботи Луцького ґродського суду 1598 і 1600 рр.) Старченко, Н.П. Історичні студії На прикладі роботи Луцького ґродського суду впродовж двох років аналізується ефективність судового процесу у Волинському воєводстві Речі Посполитої наприкінці XVI ст. Зауважуються елементи судочинства, що перешкоджали швидкому ухваленню декретів, та виявляються чинники, які сприяли вреґулюванню конфліктів. Робота ґродського суду досліджується з урахуванням шляхетської культури у цілому. I have analyzed the effectiveness of judicial proceedings in Volyn’ palatinate in the end of XVI century based on two years of Luts’k castle court sessions. I underscore the elements of law procedure that impeded the speedy enactment of decrees, and pinpoint the factors that contributed to conflict settlements. When analyzing the work of castle court, I took into account the particularities of gentry (szlachta) culture. 2011 Article Про ефективність судочинства на Волині (на прикладі роботи Луцького ґродського суду 1598 і 1600 рр.) / Н.П. Старченко // Український історичний журнал. — 2011. — № 5. — С. 4-27. — Бібліогр.: 88 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/105672 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історичні студії Історичні студії
spellingShingle	Історичні студії Історичні студії Старченко, Н.П. Про ефективність судочинства на Волині (на прикладі роботи Луцького ґродського суду 1598 і 1600 рр.) Український історичний журнал
description	На прикладі роботи Луцького ґродського суду впродовж двох років аналізується ефективність судового процесу у Волинському воєводстві Речі Посполитої наприкінці XVI ст. Зауважуються елементи судочинства, що перешкоджали швидкому ухваленню декретів, та виявляються чинники, які сприяли вреґулюванню конфліктів. Робота ґродського суду досліджується з урахуванням шляхетської культури у цілому.
format	Article
author	Старченко, Н.П.
author_facet	Старченко, Н.П.
author_sort	Старченко, Н.П.
title	Про ефективність судочинства на Волині (на прикладі роботи Луцького ґродського суду 1598 і 1600 рр.)
title_short	Про ефективність судочинства на Волині (на прикладі роботи Луцького ґродського суду 1598 і 1600 рр.)
title_full	Про ефективність судочинства на Волині (на прикладі роботи Луцького ґродського суду 1598 і 1600 рр.)
title_fullStr	Про ефективність судочинства на Волині (на прикладі роботи Луцького ґродського суду 1598 і 1600 рр.)
title_full_unstemmed	Про ефективність судочинства на Волині (на прикладі роботи Луцького ґродського суду 1598 і 1600 рр.)
title_sort	про ефективність судочинства на волині (на прикладі роботи луцького ґродського суду 1598 і 1600 рр.)
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2011
topic_facet	Історичні студії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/105672
citation_txt	Про ефективність судочинства на Волині (на прикладі роботи Луцького ґродського суду 1598 і 1600 рр.) / Н.П. Старченко // Український історичний журнал. — 2011. — № 5. — С. 4-27. — Бібліогр.: 88 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT starčenkonp proefektivnístʹsudočinstvanavolinínaprikladírobotilucʹkogogrodsʹkogosudu1598í1600rr
first_indexed	2025-07-07T17:14:19Z
last_indexed	2025-07-07T17:14:19Z
_version_	1837009165302628352
fulltext	Укр. іст. журн. – 2011. – №5 СТОРИЧНІ СТУДІЇ Загальним місцем у характеристиці судочинства Речі Посполитої ранньо - модерного часу є твердження про його вкрай низьку ефективність, що іс- нує як історіографічний канон ще з XIX ст. Саме вади судової системи та низьку дієвість виконавчої влади вважають чи не головними причинами шляхетської сваволі. ця теза на перший погляд цілком справедлива, од- нак практично не верифікована. Не проаналізовано елементи процесу, що його гальмували, а також позасудові механізми досягнення «святої спра- ведливості», як її бачили шляхетні обивателі: «Право [...] пред ся росказует одъдати кожъдому, што чиего естъ»1. Тож спробую простежити ефективність судочинства на прикладі роботи Луцького ґродського суду протягом двох років, на які припало лише три сесії (рочки) – 8–17 жовтня і 19–28 листопа- да 1598 р. та 2–16 листопада 1600 р. Попри усталену на кінець XVI ст. чер- говість засідань – раз на шість тижнів2, дотримуватися її вдавалося вкрай рідко, тож попередня каденція до аналізованої жовтневої 1598 р. датується 1 центральний державний історичний архів України, м.Київ (далі – цДІАК України). – Ф.25. – Оп.1. – Спр.61. – Арк.302 зв. 2 Там само. – Спр.46. – Арк.508 зв. – 510 (1595 р.: «Рочки кгродские луцкие, которые одны по других у шести неделях припадати звыкли»). Н.П.СтарчеНко* ПРО ЕФЕкТИВНІСТь СУДОЧИНСТВА НА ВОЛИНІ (НА ПРИкЛАДІ РОбОТИ ЛУЦькОГО ґРОДСькОГО СУДУ 1598 і 1600 рр.) На прикладі роботи Луцького ґродського суду впродовж двох років аналізуєть- ся ефективність судового процесу у Волинському воєводстві Речі Посполитої наприкінці XVI ст. Зауважуються елементи судочинства, що перешкоджали швидкому ухваленню декретів, та виявляються чинники, які сприяли вреґу- люванню конфліктів. Робота ґродського суду досліджується з урахуванням шляхетської культури у цілому. * Старченко Наталія Петрівна – кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М.С.Грушевського НАНУ, науковий співробітник центру соціальної історії Інституту історії України НАНУ. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 5Про ефективність судочинства на Волині ... 6–14 листопада 1597 р.3, а остання перед листопадовою 1600 р. відбулася 2–10 грудня 1599 р.4, тобто, інтервал між засіданнями становив майже рік. За цей час у Луцькому повіті змінилося три старости – по смерті Олександра Семашка5, попри клопотання його вдови перед патроном померлого чо- ловіка – канцлером Яном Замойським, про передачу староства її синові Маркіяну6, уряд перейшов до люблінського воєводи Марка Собеського7, а майже за рік – до Миколая Семашка8. ці перипетії, безумовно, позначилися на частотності судових засідань. Три обрані сесії ввібрали справи про пра- вопорушення практично за два роки – 15989 і 160010. Із загальної кількості (437) на першу надійшло 177 справ11, на другу – 10812, а на третю – 152 спра- ви13. Такий досить великий масив дозволяє простежити певні тенденції у роботі ґродського судочинства. Ітиметься не про виконання декретів, що на масовому матеріалі встановити неможливо через спорадичність подібної інформації в актових книгах, а про ухвалення судових рішень. Зокрема, визначимо, яка кількість справ, що надійшли до суду, завершилася декре- том, скільки з них сторони спробували залагодити полюбовно, поза судом, скільки потрапило на апеляцію до Трибуналу тощо, урешті, яка кількість оскаржених не з’явилася на процес, що може служити показником тогочас- ної правової культури. Розподілимо справи залежно від участі судових урядників в їх вирішен- ні на групи: 1. Справи, що надійшли на розгляд до ґроду як першої судової інстан- ції – усього 294 (126, 68, 100), що становить 67,2%. 2. Справи, де сторони ставали до суду для виведення/слухання шкрути- нії – 33 (10, 4, 19), або 7,6%. 3. Справи, перенесені з попередніх рочків – 37 (4, 22, 11), або 8,5%. 4. Трибунальські декрети – 73 (37, 14, 22), або 16,7%. 3 Наступна після листопадової 1598 р. розпочалася 8 січня 1599 р. 4 Утім, саме 1599 р. під цим кутом зору був винятковим, оскільки відбулося сім судових засідань (див.: цДІАК України. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.57 (1559 р.)). 5 Луцький староста Олександр Семашко помер між 14 листопада, коли закінчилися останні у 1597 р. рочки, і 20 грудня, коли згадується про його смерть (див.: Там само. – Спр.52. – Арк.851). 6 Archiwum Główne Akt Dawnych. – Archiwum Zamoyskich. – Sygn.240. – K.9–11. 7 17 липня 1598 р. наступник Семашка – М.Собеський присягнув на Луцьке староство, а з ним і ґродські урядники – підстароста Якуб Лисаковський, суддя Матей Стемпковський, писар Іван Красенський; тоді ж розпочалися рочки, які, проте, були припинені, як зазначалося, через слушні причини (див.: Там само. – Спр.53. – Арк.1–4 зв.). 8 Миколай Семашко (а з ним і ґродські урядники) присягнув на старостинський уряд 21 ве- ресня 1600 р. Зі зміною старости склад суду не зазнав кардинальних змін. Так, суддя Матей Стемпковський обійняв уряд підстарости, писар Іван Красенський став суддею, а писарське місце посів Войтех Станішевський (див.: цДІАК України. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.61. – Арк.1–5). 28 жовтня Іван Красенський помер від ран, що їх він зазнав під час сутички в Луцьку, а його місце зайняв Остафій Єло-Малинський (див.: Там само. – Арк.95 зв., 243). 9 цДІАК України. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.54. 10 Після грудневих рочків 1599 р. наступні мали розпочатися 13 січня (в одній зі справ контр- аґент твердив, що вони тривали чотири дні, однак були припинені), 6 квітня, 18 травня, 29 черв- ня, 10 серпня та 21 вересня (18 травня – через передачу Луцького староства від Марка Собесь- кого до Миколая Семашка), однак не відбулися (див.: Там само. – Арк.352–358 зв., 369–375). 11 цДІАК України. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.54. – Арк.207–480. 12 Там само. – Арк.481–691 зв. 13 Там само. – Спр.61. – Арк.243–544. Формально їх фіксується 155 – у чотирьох випадках записи дублювалися. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 6 Н.П.Старченко До першої (найбільш чисельної та репрезентативної) групи належать ініційовані позивачем у відповідь на порушення його прав справи, що на- дійшли до суду вперше. Вони вимагали максимально можливої участі суду при з’ясуванні провини оскарженого й прийнятті рішення, яке б у відповід- ності з правом забезпечувало інтереси скривдженого. Судовий процес мав змагальний (контрадикторний) характер, де сторони почергово обмінюва- лися арґументами на свою користь, тобто, позивач доводив факт кривди, а відповідач намагався вибудувати максимально ефективну стратегію захис- ту (т.зв. контроверсії або розмови сторін: «контроверсіє своє з обудву сторон до суду вносили и объясняли»14). Процес, таким чином, розпадався на низку проміжних етапів, де після окремих арґументів/контрарґументів сторін суд оцінював їх слушність і ступінь доказовості, звіряв посилання на статутові норми й коректність їх трактування, урешті – ухвалював рішення. Між тим лише 88 (37, 29, 22) із 294 справ завершилися ухваленням декрету, що становить приблизно 30%. Зауважу, що у 27 (6, 13, 8) випад- ках (близько 9% від загальної кількості справ першої групи) відповідач не з’явився і не поінформував суд та контраґента про причину відсутності, що не стало на заваді винесенню вироку, більше того – значно полегшило ро- боту суддів. У таких випадках позивач мав перевагу – представляв докази на підтвердження своєї кривди в односторонньому порядку, без контровер- сій оскарженого. Декрет, за усталеним порядком, мав виконуватися через два тижні після його ухвалення, однак у 33 (18, 5, 10) з 88 (37,5%) випадків можна говорити про відкладення його виконання на певний час: у 29 – до наступних рочків, відтак щонайменше на шість тижнів, а у 4 випадках – не менше, ніж на рік, оскільки присуджена ґродським судом баніція мала отримати підтвердження на Трибуналі. У переважній більшості перене- сених на наступну судову сесію випадків за рішенням суду одна зі сторін мала присягнути15: відповідач – на доведення своєї невинуватості, або пози- вач – для підтвердження своїх кривд. Серед 88 ухвалених декретів присяга, як остаточний спосіб доведення, була присуджена у 33 (17, 7, 9) випадках, що становило майже 37,5%. Серед них у 25 (12, 5, 8) випадках виконання рішення відкладалося до наступних рочків (76%), у 8 – присягати мали од- разу ж, однак результат відомий лише щодо 5 з них: у 3 – присягнули, а у 2 – позивач звільнив від присяги обвинуваченого. Коротко зупинюся на проблемі присяги, що призначалася сторонам су- довим декретом. За правовими приписами, основним способом доведення у суді мали бути документи та свідки, «наипевнейшые и накгрунтовнеишые доводы», і лише коли їх бракувало передбачалося застосування присяги (розд.4, арт.52)16. На практиці ж вона виявилася вкрай поширеним доказом кривди чи очищення від звинувачень. За словами Лукаша Ґурницького, 14 цДІАК України. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.54. – Арк.454–454 зв. 15 На наступних рочках у двадцяти п’яти випадках із двадцяти дев’яти сторона мала при- сягнути, у двох – за рішенням суду відповідач мав повернути борг, ще у двох – обвинуваче- ному наказано було вивести шкрутинію (довести свою невинуватість через свідків, про що йтиметься нижче). 16 Тут і далі – посилання на артикули II Литовського статуту. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 7Про ефективність судочинства на Волині ... «не виграти у вас жодної речі без присяги»17. Вона застосовувалася навіть тоді, коли ситуація була очевидною. Скажімо, судовий декрет про страту правопорушника, за очевидності його вини, передбачав наостанок присягу оскаржувача на підтвердження обвинувачень (і саме цей акт ставив остан- ню крапку в процесі)18. Урешті, і в самому II Литовському статуті містили- ся норми, що передбачали обов’язкове підсилення свідчень «людей добрих, віри гідних» присягою обвинуваченого (розд.11, арт.27)19, а також за сеймо- вою конституцією 1578 р. «про збігів» – особа, оскаржена у переховуванні чужих підданих, мала через присягу очиститися від цих звинувачень. Однак шляхта, що у судовому процесі за найменшої нагоди заявляла про свою готовність присягнути на доведення власної «правди», насправді виконувати заяви не поспішала, оскільки цей акт вважався небажаним для доброго християнина. Особливо показова відмова від присяги навіть ціною втрат20, мотивацією чого могло бути твердження: «Не хотячи я о такъ реч малую присягати, бомъ яко чоловикъ почтивый, з молодости литъ своихъ ажъ и по сесь часъ николи ни о што не присегалъ»21. Звернімо увагу на судову справу про втечу підданого Януша Уг ри нов сь- кого – Яцка Звалейка, який тримав корчму в Угринові, до маєтку балтазара Гнівоша – Свинюхи. Адвокат оскарженого доводив, що втікач лише тимчасо- во мешкав у посілості позивача, а насправді він – підданий Гнівоша. Суд на- казав тивуну і двом підданим Угриновського присягнути в тому, що Звалейко кілька років тримав угринівську корчму і втік, не віддавши панові грошей. Однак свинюський урядник Войтех Ґрибовський, який із боку відповідача мав стежити за дотриманням формальностей при виконанні присяги контра- ґентами, відмовився від покладених на нього обов’язків, адже, як він твердив, присяга плямувала його сумління: «Видячи врядникъ пана Гневоша свинюс- кии то, же тые люди мели бы ничие иншее сумненє тою присягою своею ооб- разити, одно его властное, ку присязе их не вел»22. Нерідко скаржники, що впродовж усього процесу вели затяті дискусії, намагаючись змусити підозрюваного присягнути, часто перед самою при- сягою звільняли контраґента від неї. Так, у справі щодо звинувачення Миколая боговитина у вбивстві Григорія Дедеркала під час наїзду на має- ток, оскаржений мав, відповідно до правових приписів, присягою засвідчити правдивість своєї хвороби, через яку розгляд справи відкладався впродовж 17 Górnicki Ł. O elekcyi, wolności, prawie i obyczajach polskich rozmowa Polaka z Włochem. – Sanok, 1855. – S.396. 18 Див.: Старченко Н. Судова риторика як вияв цінностей волинської шляхти кінця XVI ст. (на прикладі справи про вбивство балтазара Гнівоша з Олексова) // Соціум: Альманах соціальної історії. – Вип.9. – К., 2010. – С.318–360. 19 За II Литовським статутом передбачалася відповідальність особи, яка оскаржувала вирок після присяги: у випадку звинувачення сторони в її неправдивості, що ображало шляхетську честь – виплата грошової суми та ув’язнення у замку впродовж чотирьох тижнів; за позивання вдруге, однак без ображання контраґента («не соромотечы») – штрафні санкції (розд.4, арт.50). 20 цДІАК України. – Ф.26. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.88 зв. Так, суд визначив присягу потерпілій стороні на доведення своїх втрат, однак супротивна сторона не допустила її, «уживши на то людеи зацных», і відшкодувавши всі збитки. 21 Там само. – Спр.3. – Арк.714. 22 Там само. – Спр.2. – Арк.813 зв. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 8 Н.П.Старченко тривалого часу23. боговитин заперечував і просив про апеляцію, однак суд наказав продовжувати процес. Урешті, коли відповідач був готовий присяг- нути, сторона обвинувачення, усупереч своїм попереднім наполяганням та нехтуючи інтересами, з власної ініціативи звільнила його від присяги24. Траплялися й зворотні випадки – звільнення відповідачем позивача від присяги, якою той мав довести факт завданої йому кривди та в такий спосіб виграти справу («од присеги вызволили и поприсегат собе не допустили, даю- чися винными во всемъ»25). За своєю суттю такий крок означав визнання вини оскарженого, однак воно маскувалося під християнський вчинок: «Помнячи на сумнене своє»26. При цьому від програшу якнайменше страждала честь відповідача. Звільнення від присяги свідчило про намагання сторони зала- годити стосунки із супротивником поза судом і сприймалося як оголошення про наміри, що зобов’язувало навзаєм удатися до поступок, зробити крок на- зустріч, натомість примушування до присяги робило його ворогом. За право присягнути виникали цілі судові баталії, де кожна зі сторін намагалася довести свою першочергову «близькість до доводу чи отводу». Уважалося, що присягати передусім має скаржник на доведення кривд («стороне позванои водле права жаденъ отводъ допущон быти не можетъ, одно поводовои яко укривжонои»27; «яко укривжоные близшие естесмы ку доводу, нижли тот, хто ми кгвалтом што взявши, ку отводу»28), і лише у ви- падках, коли докази його були недостатніми чи сумнівними, право відвести звинувачення через присягу надавалося оскарженому29. Однак у 27 справах присяга була призначена оскарженому, що за- галом відповідало фундаментальній засаді судочинства – презумпції невинуватості: «Суд [...] в речах вонтпливых склоннейший мает быти ку вызволеню, нижли ку караню»30. Лише у шести випадках присягати мав позивач, однак у двох із них за початковим рішенням суду присяга теж призначалася позваному, який відмовився від неї, дозволивши позивачеві доводити в такий же спосіб свою кривду. Коротко зупинюся на деталях од- нієї з них. Так, богдан Виґура на грудневі рочки 1599 р. попередньо пози- вав йону Охлоповського і його дружину Раїну Дахнівну з Перекальських із приводу захоплення ґрунтів. За декретом, обвинувачені мали присягну- ти, що позивача з маєтності «не вибивали». Виґура погодився звільнити їх від присяги під умовою повернення відібраного, на що оскаржені погоди- лися, однак домовленостей так і не дотримали. Тож практично через рік, 23 Нагадаю, що вбивство трапилося 7 грудня 1594 р., а справа розглядалася 4 липня 1596 р., за півтора роки. Позивачі твердили, що позивали винуватця 1595 р. на рочки 22 червня, 14 вересня, 26 жовтня (були скасовані через татарську небезпеку) і 7 грудня, однак він до суду не ставав, посилаючись на хворобу. 24 цДІАК України. – Ф.21. – Оп.1. – Спр.32. – Арк.38. 25 Там само. – Спр.35. – Арк.58 зв. – 60, 100–101. 26 Там само. – Ф.28. – Оп.1. – Спр.18. – Арк.385–386. 27 Там само. – Ф.26. – Оп.1. – Спр.6. – Арк.560. 28 Там само. – Ф.28. – Оп.1. – Спр.19. – Арк.533. 29 Там само. – Ф.26. – Оп.1. – Спр.6. – Арк.700. 30 Там само. – Ф.28. – Оп.1. – Спр.22. – Арк.626 зв. «Суд в речах таковых вонтпливых до вызволеня, аниж до поконаня каждыи мает быти прихилнеишии» (див.: Там само. – Ф.21. – Оп.1. – Спр.32. – Арк.32 (1596 р.)). Укр. іст. журн. – 2011. – №5 9Про ефективність судочинства на Волині ... 15 листопада 1600 р., суд наказав позивачеві присягнути на наступних рочках, що ґрунтів від відповідачів не отримував. Охлоповський у відпо- відь спробував оскаржити рішення суду, подавши апеляцію до Трибуналу, однак безрезультатно31. Тобто, початково, як бачимо, теж мала присягати оскаржена сторона. Призначення присяги мало підштовхувати сторони до залагодження конфлікту поза судом, а відкладення її до наступної сесії створювало ча- совий проміжок для переговорів. Загалом же лише 55 декретів могли бути виконані у встановлений термін – за два тижні після їх ухвалення, що ста- новить 18,7% від 294 справ, які надійшли до ґроду на розгляд. У 109 (45, 15, 49) випадках у результаті контроверсій сторін справи пере- давалися до вищої апеляційної інстанції – Люблінського трибуналу (37%). Приводом до цього на вимогу однієї зі сторін (чи відразу двох) міг стати як судовий декрет, так й інші обставини процесу, найчастіше – твердження однієї зі сторін про неналежність справи ґродській юрисдикції та прохання увільнити її на цій підставі від відповідальності. В основі таких заяв зазви- чай лежали спроби перекваліфікувати характер правопорушень. Скажімо, Ян циминський скаржився на князя юрія Пузину про «кгвалтовное виби- тє» з ґрунту, тобто, його захоплення, втрати від чого позивач оцінив у 6 тис. золотих. Відповідач твердив, що справа перебуває поза компетенцією ґрод- ського суду, оскільки йшлося про «просту кривду» на спірній землі, належ- ність якої попередньо розглядалася земським судом. Позивач у відповідь наполягав, що йдеться саме про захоплення ґрунту, а не про визначення його власника. Суд пристав на арґументи відповідача і звільнив його від об- винувачень. циминський просив про апеляцію, що й було дозволено32. Опозиція «справи кримінальні – кривда проста» на контроверсіях сто- рін звучала достатньо часто: «Тая справа судови нинешнему не належит, бо то естъ простою кривъдою, а не жаденъ грабежъ, о што не кгродъ, але судъ земъскии судить»33. У широкому значенні під поняттям «кримінал» малися на увазі справи, що належали до компетенції ґродського судо- чинства («каждыи артикул кгродскии ведлугъ того ж нашого права естъ криминалныи»34), у вузькому – ті, де правопорушникові загрожувала втрата життя й честі (інколи – покарання «вежею», тобто, ув’язнення). У коронній практиці під «криміналом» розумілися справи, де йшлося про покарання за сам факт скоєння злочину. Якщо ж у позові вказувалася вартість кривд (такса), яку мав відшкодовувати оскаржений, то це автома- тично перетворювало справу на цивільну, метою якої було задоволення пре- тензій позивача35. Подібних арґументів не використовували на Волині, хоч інколи адвокатська фразеологія дуже нагадувала коронну практику. Так, під час процесу за скаргою на захоплення ґрунтів ґродський суд відмовився 31 Там само. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.61. – Арк.450 зв. – 452. 32 Там само. – Арк.245 зв. – 247 зв. 33 Там само. – Арк.302. 34 Там само. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.52. – Арк.138–138 зв. 35 Moniuszko A. Przestępstwa przeciw życiu i zdrowiu przed płockim sądem ziemskim pod koniec XVI stulecia // Społeczeństwo staropolskie: Seria nowa. – T.II. – Warszawa, 2009. – S.13–14. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 10 Н.П.Старченко розглядати той аспект цієї справи, що стосувався відшкодування втрат: «А о шкоды, в позве помененыхъ, яко в речи суду моему кгродскому нена- лежачом, сторону поводовую до суду земського, в том належъного, отослал есми»36. В аналогічній справі ґродський суд відмовився розглядати скаргу про поранення при захопленні збіжжя, залишивши за собою лише звинува- чення щодо «вибиття з ґрунту»: «...о две речи позвал, то ест один артикул о выбите спокоиного дер- жаня, а другии о побране жита и о зранене свое, што иж ведле права судови кгродскому судити не належит, пре то о зранене и побране жита до суду земского князя бискупа позывати, а о выбите з спокоиного держанья стороне далеи поступовати сказал есми»37. Однак насправді йшлося про риґористичне дотримання статутових норм, які резервували за ґродом певне коло правопорушень – розбій на до- рогах, підпал, напад на шляхетський дім, сексуальне насильство над жін- кою, справи про порушення спокою («ґвалт») у містах, убивство шляхтича, крадіжки, фальшування (розд.4, арт.20); «вибитття з спокойного держання», тобто захоплення маєтку, ґрунтів і підданих (розд.4, арт.69). За сеймовою конституцією 1578 р. до компетенції ґродського суду було також віднесено справи про «збігів» (слуг і підданих – утікачів) та грабежі38. Свідченням цього є наявність у ґродських позовах не лише звинувачень відповідача у певних правопорушеннях, а й вартості втрат скривдженого, а також судові декрети, якими було передбачено поряд із фіксованими у II Литовському статуті покараннями також виплати конкретних сум відшкодування для потерпілої сторони. Разом із дотриманням правових приписів у тих випадках, коли це було вигідно, широко практикувалося доволі вільне їх тлумачення. Спробую це продемонструвати на прикладі справи про наїзд39. Так, Ян Пилитовський 2 жовтня 1599 р. разом зі слугами наїхав на маєток Виґуричі, учинивши стрілянину, поранивши двірника та розлякавши підданих. Однак оскарже- ний твердив про непідсудність цього правопорушення ґродській юрисдикції всупереч тому, що саме наїзд на шляхетський дім від початку належав до старостинських артикулів. Він протестував щодо образливих слів, ужитих у позові обвинувачем, а також про невідповідність суду: «А потом позваныи поведил, учинивши наперед протестацыю не- слушное помазане в книги оного чоловека невинного, которыи и помысленем того учинку не есть винен, што се на своем пляцу покаже, [...] ужил актор в своеи протестацыи и в позве слов та- ких, которые толко до кавзы мере крыминалныи належат». Головною причиною невідповідності справи ґродській юрисдикції нази- вався некримінальний характер вчинку. Пилитовський визнавав, що наїзд 36 цДІАК України. – Ф.28. – Спр.19. – Оп.1. – Арк.490 зв. 37 Там само. – Арк.520. 38 Volumina constitutionum. – Т.II. – Vol.1: 1550–1585. – Warszawa, 2005. – S.411, 415–416. 39 цДІАК України. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.61. – Арк.296–298 зв. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 11Про ефективність судочинства на Волині ... належить до ґродських справ, однак твердив, що під цим злочином потрібно розуміти збройний напад з «умислу», наслідком якого мало бути поранення або вбивство господаря дому, членів його родини, слуг чи прия телів. За його словами, лише сукупність цих обставин дозволяла називати правопорушен- ня наїздом: «То доперо артыкул гродскии, за чим вина горловая и поцтивос- ти идет». У відповідь позивач доводив належність справи до компетенції ґрод- ського суду, а також зауважував, що так звані «образливі слова» становлять суть справи, обійтися без яких було неможливо: «Што се тыче тых словь крыминалных, в протестацыеи и позве написаных, тые се писат мусели, абы се [...] набытая справа яко крыминас форум метъ могла в суде тутошнем, кгды ж водле права волынского индеи форум быт не може с правом крыминалнымъ, одно в кгроде». Суд визнав слушність доказів позивача, однак дозволив відповідачеві апелювати на своє рішення до Трибуналу. Попри прагматичне підґрунтя подібної судової риторики, спрямованої на пом’якшення покарання за правопорушення, а частіше – на затягу- вання справи, ішлося також про вкрай важливий для шляхетської само- свідомості чинник – збереження честі оскарженого. Адже звинувачення кримінального характеру шкодили добрій славі шляхтича, на чому, зокре- ма, наголошувалося у протестаціях, що вносилися до ґродських актових книг звинуваченими у таких правопорушеннях. Звернімо увагу на протестацію Яна Ясениницького від себе та іменем своїх братів на Миколая боговитина, який скаржився на них «обычаем криминалным ку обелженю доброе славы и учтивости нашое шляхетское» з приводу нападу на дорозі й поранення приятеля скаржника – Івана Красенського40. Зацікавлений у зволіканні відповідач намагався перенести справу на Трибунал упродовж усього процесу, однак на проміжних стадіях суд зазви- чай апеляцію не дозволяв. За правовими приписами, вона могла йти лише «від головної справи», тобто після ухвалення декрету з приводу суті супереч- ки. Утім, цього далеко не завжди вдавалося досягти. У випадку відмови суду надати можливість апеляції стороні, яка будь-що прагнула досягти свого, та через возного засвідчувала цей факт для подальшої скарги вже на суд. Так, позивач «светъчилсе напротивко судови нинешънему. [...] А судъ нинеш- нии светчилсе, же ничого в тои справе над право противного не сказал»41. Справи за скаргами на судових урядників розглядалися на Трибуналі, тож розплатою за заборону апеляції міг бути процес із незадоволеним саме там. Відтак не дивно, що на 109 дозволів апелювати на рішення суду фіксується лише 7 випадків заборони апеляції. Урешті, невідомо, яка кількість справ таки доходила до Трибуналу, а яка вирішувалася поза судом після дозволу на апеляцію. 40 Там само. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.61. – Арк.95–95 зв. 41 Там само. – Арк.478. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 12 Н.П.Старченко В 11 (3, 6, 2) випадках справа відкладалася на наступні рочки, так звана «диляція» (3,7% від 294 справ), причому у 9 з них – через хворобу оскарженого. Загалом до підпорядкування в 1589 р. Волинського воєвод- ства юрисдикції Люблінського трибуналу посилання на хворобу було чи не найпоширенішим способом затягнути справу. Оскаржені також часто вдавалися до зачіпок формального характеру для відкладення судово- го процесу – переважно через похибки в позиванні оскарженого. Схоже, що з початком 1590-х рр. на зміну цим способам прийшла апеляція до Трибуналу. Так, звільнення від позову відповідача фіксується у 37 (20, 11, 6) справах (12,6%), зазвичай через формальні причини, неналежність спра- ви до компетенції ґродського суду (неналежний «форум») та нез’явлення позивача. Однак серед них фіксуються й два дуже показових випадки – звільнення позивачем оскарженого, коли той відмовлявся присягати на підтвердження власної невинуватості та пропонував позивачеві через при- сягу довести свої кривди. Звернімо увагу на справу Яна циминського, який звинуватив сина свого запеклого ворога Федора Шимковича-Скленського – Томаша в пораненні слуги. Спочатку оскаржений спробував звільнитися від справи з формальних причин, а потому – отримати дозвіл на апеляцію до Трибуналу, однак безрезультатно. Після чого Томаш передав своє пер- шочергове право присягати слузі циминського, який мав у такий спосіб до- вести, що він «од пана Томаша Шъклєнского раны заданые мает». Урешті позваний звільнив позивача від присяги, а позивач «для того позваного од позву и самое справы часы вєчными волнымъ учинил»42. У такий же спосіб відбувалася та в підсумку завершилася й інша справа: «Поводовая сторона перед урядом очевисто стоячи, позваную сторону зо всее справы и позву доб- роволне выпустила»43. Поширеним способом залагодження конфліктів у шляхетському середо- вищі було єднання (полюбовний суд), тобто позасудове вирішення суперечок, готовність оскарженого до відшкодування втрат та відпущення йому прови- ни постраждалим, що досягалося сторонами за посередництва та з ініціати- ви спільних приятелів (так званий «роспис року», або «розейм»). Про намір залагодити свої стосунки полюбовно сторони заявили перед провадженням процесу у 49 (21, 7, 21) справах; тобто шоста частина (16,7%) скривджених, що попередньо вирішили вдатися до суду задля отримання сатисфакції, змінили своє рішення. За умов, якщо б домовленостей досягти не вдалося, контраґенти мали стати до суду на наступні рочки, щонайменше за шість тижнів. Попри загалом невелику кількість таких випадків, слід зауважити, що йшлося про справи, які надійшли до суду вперше. Приятельська ж угода не укладалася автоматично, а представляла собою складний процес залагод- ження суперечок шляхом поступок з обох сторін. Тож зазвичай контраґенти мали бути готові до компромісу, чому неабияк сприяло проходження справи через суд. Теоретично він мав би забезпечити максимальну сатисфакцію для постраждалого, водночас міг наочно продемонструвати примарність 42 цДІАК України. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.54. – Арк.295–296. 43 Там само. – Арк.296–296 зв. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 13Про ефективність судочинства на Волині ... шансів на швидке відшкодування кривд через великі можливості відповіда- ча затягнути процес, а також проблеми з виконанням декретів. Утім, заява про готовність залагодити справу поза судом теж була одним із варіантів за- тягування з відповідальністю за кривди, що проартикулював у своїй скарзі на богуша Зайця Кирик Визґерд. Скаржник заявив, що його контраґент усіляко зволікав із виконанням домовленостей про приятельське єднання, оскільки «ничого на томъ року пан Заяцъ кончити не хотел, толко тому рад был, же пана Визкгерда с того трибуналуу с тою справою зволокъ»44. До другої групи належать справи, де сторони ставали до суду для виве- дення/слухання шкрутинії, усього 33 випадки (10, 4, 19). У кількох справах із першої групи під час процесу інколи поставало прохання до суду про до- звіл на шкрутинію, однак в основі таких випадків усе ж лежала скарга на правопорушення, що дало підставу зарахувати їх до першої групи. Шкрутинія – тобто, слідство з ініціативи суду через опитування свідків – уважається інквізиційним елементом у змагальному за своїм характером судовому процесі. За конституцією 1578 р., ця процедура передбачалася у кримінальних справах, які мав розглядати сеймовий суд, відповідно таких, де обвинуваченому шляхтичу загрожувала смертна кара та позбавлення честі. Однак не уточнювалася процедура її провадження. На прохання шляхти Великого князівства Литовського на тому ж сеймі 1578 р. до ІІ Литовського статуту серед інших змін було введено шкрутинію як спосіб спростування обвинувачень оскарженим у «кривавих» справах. У подальшому тексті статутової «поправи» це поняття уточнювалося й роз- ширювалося – ішлося про вбивство, розбій, зґвалтування жінки та крадіжку, тобто про справи ґродської юрисдикції. Для цього суд мав делеґувати двох земських урядників або інших осіб, що заслуговували на довіру, які разом із возним і свідками-шляхтичами повинні були прибути на місце злочину та у присутності обох сторін опитати свідків. Ті, «маючи пред очима свои- ми боязнь божую и сомненя доброе, прирекши и шлюбывши словом своим добрым и под сумненем», мали поінформувати представників уряду про все, їм відоме45. Записані представниками суду та скріплені їхніми підписами й печатками свідчення передавалися сторонам у «закритому» вигляді для представлення ґродським урядникам на найближчому судовому засіданні. Ті мали оцінити переконливість слів та у випадку неправдивості обвинува- чень присудити позивача до кари – піврічного сидіння у замку та сплати 100 кіп. Апеляція щодо декрету ґродського суду йшла до великого князя. Як бачимо, повноваження суду, що зазвичай зводилися до вислуховування арґументів сторін під час процесу й ухвалення декрету, розширювалися, зо- крема, на нього покладалися слідчі процедури. Утім, здійснена у 1578 р. з ініціативи шляхетських обивателів Великого князівства Литовського «поправа» ІІ Литовського статуту, яким, за умо- вами Люблінської унії, продовжувало судитися Волинське воєводство, 44 Там само. – Спр.50. – Арк.627–628 зв. 45 Статути Великого князівства Литовського. – Т.ІІ: Статут Великого князівства Литовського 1566 року. – Одеса, 2003. – С.214–215. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 14 Н.П.Старченко поширювалася лише на територію Литви, тож волинською шляхтою до уваги практично не бралася, більше того, інколи навіть оскаржувалася46. Випадки виведення шкрутинії на Волині траплялися зрідка, так і не на- бувши тут поширення47. Ситуація змінилася з ухваленням сеймової конституції 1588 р., що наголошувала на обов’язковості провадження шкрутинії у справах про вбивство та уточнювала її процедуру. Шкрутинія мала виводитися обома сторонами – як обвинувачем, так і обвинуваченим – на першому після вчи- нення злочину засіданні ґродського чи земського судів. Присутність свідків, не більше дванадцяти з кожного боку, забезпечувалася самими зацікав- леними особами через звичну процедуру позивання до суду. У випадку нехтування свідком своїми обов’язками передбачалося стягнення з нього штрафу – 100 гривень. Перед виведенням шкрутинії контраґенти мали присягнути, що представлені ними свідки не підкуплені. Перевага надава- лася очевидцям, а не тим особам, що знали про злочин із чуток. Свідчення мали виголошуватися особисто, а не зачитуватися з підготовлених зазда- легідь «карт». бажано було, щоби свідки-шкрутатори також через присягу засвідчили правдивість своїх слів, однак у випадку їх відмови дозволялося «говорити правду під вірою і сумлінням». Свідчення записувалися, засвід- чувалися членами суду та передавалися сторонам для подальшого провад- ження справи у вищій судовій інстанції48. Різниця між статутовою поправою 1578 і конституцією 1588 рр. поляга- ла в тому, що, у першому випадку, слідство провадилося самими судовими урядниками або їх представниками, а у другому – роль суду звично зводила- ся до фіксації свідчень осіб, обраних сторонами процесу (вони ж забезпечу- вали їх присутність у суді). це добре розумів шляхетський загал, заявляючи, що «в справе о шкрутиниум [...] судъ теперешнии не естъ судъею тое справы, толко слухачем свядецствъ повода до вывоженъя шкрутениум»49. До того ж, якщо поправа передбачала, що після виведення шкрутинії справа про- вадитиметься у ґродському суді та лише допускала можливість апеляції до монарха і перегляд справи на сеймі, то за конституцією 1588 р. шкрутинія запроваджувалася задля пришвидшеного провадження процесу на сеймо- вому суді чи у Трибуналі. Проаналізуємо особливості виведення шкрутинії на Волині на основі даних матеріалів. На жаль, свідчення практично не потрапляли до акто- вих книг, де лише фіксувався факт виведення шкрутинії, тож говорити на- певно про те, чи їх давали очевидці, а чи переважно ті, хто чув про подію 46 цДІАК України. – Ф.26. – Оп.1. – Спр.6. – Арк.579 зв. (1586 р.) («...толко в Литве служить, а не тутъ»). 47 Про шкрутинію згадувалося у 1573 р. (див.: Там само. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.14. – Арк.220 зв.). «[…] инших декретов тутъ у суду кгродского луцкого, где позволяно шкрутынии, кому идеть о горло, до тое справы подобных показовали» (див.: Там само. – Ф.26. – Оп.1. – Спр.6. – Арк.580 (1587 р.)). 48 Volumina constitutionum. – Т.ІІ. – Vol.2: 1587–1609. – Warszawa, 2005. – S.67–69. 49 цДІАК України. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.61. – Арк.338. Аналогічно «в справе шкрутении судъ нинешънии не може быти судею учинъку, толъко слухачемъ сведецтва» (див.: Там само. – Спр.54. – Арк.263). Укр. іст. журн. – 2011. – №5 15Про ефективність судочинства на Волині ... з розповіді самої зацікавленої сторони або інших осіб, – неможливо. Однак характер досудових процедур схиляє до думки, що судді мали справу з ін- формацією, яка надходила з других і третіх рук. Позвані свідки вписувалися в реєстр справ, а потому закликалися че- рез возного до суду, як і головні учасники процесу. Про це свідчить скарга Михайла Гулевича на Політана Слуцького, який, за словами скаржника, виводив шкрутинію «легкими особами» й близькими родичами, а також не вписав їх, як годилося, у головний реєстр: «Запозвати и в реестръ ихъ уписать у головныи и з реестру во- лать, а то для того, если бымъ до которого свитъка што видалъ, абымъ его до вывоженя шкрутинии не припустилъ. […] Ани позываючи шкрутаторов, ено ихъ никоторыхъ наимовали, ани тежъ в реестръ уписовали, ено такъже секретъне на реестри впи- савши, до замъкненья суду отдали, с которого были приволаны»50. Однак мені не траплялися справи, де шкрутаторам як невідповідним особам було відмовлено у праві свідчити. А от протестації незадоволених щодо виведення шкрутинії через таких свідків зустрічаються. чи не найпоширеніший матеріал із приводу шкрутинії представлено контроверсіями сторін. Попри те, що йшлося лише про фіксацію свідчень, сторони вдавалися в розлогі дискусії, зокрема, про недотримання всіх фор- мальностей при позиванні оскарженого до суду для слухання шкрутинії та виведення своєї51. Похибки в тексті позову чи при його врученні могли при- звести до припинення розгляду справи або апеляції на рішення суду. Утім, спостерігалося й намагання судових урядників запобігти затягуванню у ви- веденні шкрутинії, оскільки «шкрутениумъ [...] зволоки не терпитъ и засви- жа выправована бываеть»52. Про недопустимість перенесення таких справ часто вказувалося під час контроверсій: «Тут в суду, где очевисто жадныхъ деляцыи ани теж оборон правных и неправных противко шкрутиниумъ, которое вол- но каждому заживати, не может. [...] Кромъ вшелякое зволоки шкрутинии мают быти отправованы, кгды ж тут тепер не о реч головную идет, толко о выслухане и выведене свитъковъ»53. Однак у 14 випадках вивести шкрутинію так і не вдалося (у восьми – була дозволена апеляція, у трьох – справа переносилася на наступну су- дову сесію, ще у трьох – оскарженого звільнили через похибки у позові). це становить майже половину всіх справ про шкрутинію (14 із 29, тобто 48,3%), оскільки 4 із 33 зафіксованих випадків, пов’язаних із цією проце- дурою, представляли декрети ґродського суду з дозволом окремим свідкам 50 Там само. – Спр.61. – Арк.460–460 зв. 51 Хоч суд, зазвичай, не вважав такі докази за слушні, маємо лише три випадки відкладення справи через похибки в позові: «Тая справа о шкрутениумъ жадных конътроверсии не потребуетъ, досыт на томъ, жемъ я довелъ року позваному слушне» (див.: Там само. – Арк.269). 52 Там само. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.61. – Арк.249 зв. 53 Там само. – Ф.26. – Оп.1. – Спр.8. – Арк.147–149. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 16 Н.П.Старченко в одній і тій же справі, обивателям Люблінського воєводства, з огляду на дальність дороги свідчити в найближчому ґроді. Така практика була пе- редбачена й конституцією 1588 р. Тож надалі знехтую цими справами й аналізуватиму лише 29 процесів. Із приводу яких же правопорушень виводилася шкрутинія? Як па м’я- таємо, конституція 1578 р. непрямо вказує на справи, де обвинуваченому могло загрожувати скарання на смерть і втрата честі. Таке розуміння під- тверджує й судова практика: «Шкрутиния належить тым, которым бы шло о чест и зараз по выступе або обжалованю от жалобника або от обвиненого выправована быти маеть, абы вжо на сеимъ за позвом кождыи был з доводом своим готов»54. У конституції 1588 р. йшлося про виведення шкрутинії у справах про вбивство. Тож проаналізую належні до цієї групи справи. Оскільки скрив- джений провадив процес не проти всіх учасників водночас, а проти кож- ного окремо, то кількість справ за означенням була більшою від кількості правопорушень, що стали причиною ініціювання процесу. Так, 29 справ провадилися з приводу 15 злочинів, причому на одну справу – про бійню між членами родин Гулевичів та Семашків – припадає 10 процесів. Серед 15 правопорушень – 6 убивств, 7 наїздів на дім/«вибиття з держання»/пора- нення при цьому, по 1 справі про розбій на дорозі («о розбои, мужобоиство, раны и лупы слуг») та зґвалтування, – тобто, ті, що належали до юрисдикції ґродського суду. Як і в традиційному процесі, у справах про виведення шкрутинії сто- рони часто намагалися перекваліфікувати справу, доводячи, що харак- тер правопорушення не потребує застосування цієї процедури. Так, Адам Сопотко позивав Івана, Миколая і Василя Єловичів-букоємських про слухання шкрутинії й виведення своєї у справі з приводу наїзду на двір, стрілянини та поранення його слуг («про наистьє і дому скривавлення»). Оскаржені спочатку спробували припинити справу з формальних причин – на підставі неправильного позивання, а також намагалися отримати дозвіл на апеляцію через відмову суду брати до уваги їхні арґументи, однак без- результатно. Тож далі вони почали вимагати доведення Сопотком права на тримання двору, з якого того було вибито, наголошуючи, що у випадку недоведення обвинувачення його ініціатор, за волинським правом, ризикує життям, маєтністю та «учтивістю» (розд.1, арт.2). У відповідь позивач навів низку доказів на підтвердження своїх маєткових прав, а також акцентував на тому, що у випадку майнових претензій відповідача «не наездзати было, але правемъ ся конътенътовати». Суд, вислухавши арґументи сторін, заува- жив, що йдеться про наїзд і «скривавлення» дому, а не про доведення прав на тримання маєтності, тож наказав виводити шкрутинію й апеляції відпо- відачеві не дозволив. 54 цДІАК України. – Ф.28. – Оп.1. – Спр.19. – Арк.22 зв. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 17Про ефективність судочинства на Волині ... Наступним кроком адвоката якраз і була спроба довести, що обвинува- чення не повинне трактуватися як справа кримінальна55, за яку оскаржений розплачувався життям, адже за статутовою нормою (розд.11, арт.1) смертна кара передбачалася лише у випадку наїзду з метою вбивства та його скоєн- ня: «Кгды бы хто на чии дом умыслъне наехал и забилъ, таковыи горломъ мает быти каранъ». У даній же справі позивача під час наїзду вдома не було, «якожъ и не забито никого». За такий переступ, що, за твердженням адвоката, був «кривдою простою», передбачалося грошове відшкодування, а також справа мала розглядатися у земському суді: «Шкрутыниумъ быти не може [...], але мял чинити повод яко о простую кривъду до земъства, бо там о раны и шкоды судят, а не в кгроде». Адвокат посилався на конституцію 1588 р., яка шкрутинію «толко о забите головы позваляет выправовати, а не в простых кривъдах таковыхъ», звинувачуючи позивача в тому, що він «барзо шероко криминалемъ ростягает». Тож оскаржений просив дозволу на апеляцію, посилаючись на досвід аналогічних справ. Суд не прийняв до уваги арґументів відповідача, не зважив на його про- хання затримати виведення шкрутинії до вирішення справи про належність двору, а також не дозволив оскарженим апелювати на це рішення. Тоді вони свідчили у присутності возного проти суддів, а ті, своєю чергою, заявили, що нічого «над право» не допустили. Позивачам було дозволено виводити шкру- тинію, перед якою Адам Сопотко у присутності Івана букоємського присяг- нув «на ставлення свідків», тобто в тому, що їх «не пренаимовалем ани сут через мене коррупти»56. Свідки, як указувалося в одній зі справ, мали «при- сягнути, албо тежъ муси под сумъненемъ сознане свое учынити»57. Траплялися випадки, коли справи, де виводилася шкрутинія, вирішу- валися у суді першої інстанції. Так, Михайло, Захаріяш і Василь Зенковичі- Гуляльницькі позвали Федора Шляхту, його дружину, а також їхніх синів – Івана, Данила, богдана й Вікторина Федоровичів Шляхту-Гуляльницьких про слухання шкрутинії за звинуваченням їх у вбивстві Василя Дахновича- Гуляльницького та виведенні оскарженими своєї. Обидві сторони представи- ли свідків, вислухавши яких суд дійшов висновку про ненавмисне вбивство «в обороні» та наказав обвинуваченим підтвердити це через присягу58. Після виведення шкрутинії у присутності всього складу суду писар письмово оформляв дані59, потому їх підписом та печаткою засвідчували підстароста і суддя: «Шкрутыниумъ наболшеи на писару належит, кгды ж судя с подстаростим слуха, а писар пишет и доперо написавши, дает до под- пису подстаростъему и суди, а потом печатуют»60. 55 Там само. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.61. – Арк.340 зв. («Наистъе жадное ани наслане не было ани могло быти умыслъне, бо и господара самого дома не было, то юж криминалом быти не може ани се маетъ розумити»). 56 Див. також «преречоную присегу на незопсоване и перенаняте светков водле констытуцыи выконали и шкрутыниумъ свою выводили» (див: Там само. – Спр.57. – Арк.100). 57 Там само. – Спр.57. – Арк.819. 58 Там само. – Спр.54. – Арк.303 зв. – 304 зв.; Спр.57. – Арк.174 зв. – 178. 59 Там само. – Спр.54. – Арк.264 зв. («которую мы на особливымъ местъцу по достатку выслухавши и оную списавши, в заварътомъ листе стороне поводовои вышъ менованои давъши»). 60 Там само. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.57. – Арк.813. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 18 Н.П.Старченко Тож, як бачимо, судова практика цілком відповідала вимогам сеймової конституції 1588 р. Справи цієї групи демонструють ті ж тенденції, що й у попередній – намагання представити тяжкі злочини як некримінальні правопорушення, що знімало б потребу у виведенні шкрутинії та, відтак, припиняло провадження справи, принаймні на певний час. До третьої групи належать справи, що надійшли на судові рочки з попередніх сесій – усього 37 (4, 22, 11). Їх було вирішено в такий спосіб. У 19 випадках (49%) сторони залагодили стосунки чи принаймні заявили про готовність це зробити: втрати потерпілих було відшкодовано у 5 з них; позивач звільнив відповідача від присяги, що могло означати відшкодуван- ня або готовність до відшкодування, – у 7 випадках; ще у 7 сторони заявили про «розейм» (у трьох із них відповідач мав присягати, у чотирьох – справи не було залагоджено після заяви сторін на попередніх рочках про готовність удатися до полюбовного суду, однак контраґенти вирішили спробувати ще раз). Решта справ розподілилися таким чином: відповідач до суду не став, тож було ухвалено декрет на користь позивача – 1 випадок (2,7%); «диляція» (з приводу хвороби відповідача/відсутності на рочках через необхідність ста- ти до іншого суду, де розглядалася важливіша («більша») справа) – 7 ви- падків; звільнення обвинуваченого через похибки у позові – 2 випадки; дозволена апеляція – 8 випадків. У переважній більшості справ (26 випадків, 70%) відповідач за декретом мав присягнути на підтвердження своєї невинуватості, що виключало по- требу у провадженні процесу. Однак у всіх без винятку випадках розгляд справ починався від початку, причому дійшло до апеляції у тих із них, де йшлося лише про виконання присяги оскарженим. Детальніше проаналізуємо ті справи, що надійшли на листопадову се- сію 1578 р. з попередньої жовтневої, тобто інтервал між ними становив шість тижнів – усього 22 справи. У 8 з них сторони на жовтневій сесії заявили про готовність залагодити конфлікт полюбовно («взяли на розейм»), однак до замирення так і не дійшло. Усього ж тоді було зафіксовано 21 розейм, тож можна припустити, що у 13 випадках (майже 62%) контраґентам таки вда- лося залагодити суперечки. Серед цих 8 справ, де сторони знову поверну- лися до судового варіанту вирішення конфлікту, вдалося одразу вирішити конфлікт у трьох випадках: в одному позивач після присудження присяги оскарженому звільнив його від її виконання («сторона поводовая тут же оче- висто у суду стоечи, сторону позваную с присяги выпустила, для того уряд нинешънии кродскии луцкии позваного од позву и речи, в нем описаное, волнымъ вечными часы учинил»61); у двох інших позваний, «уходечи присе- ги», повернув збігів-підданих позивачеві62. чотири справи знову були пере- несені на розейм, і лише в одному випадку відповідач на суд не став. В 11 випадках із 22 за судовим декретом сторона мала присягнути (всьо- го ж на жовтневих рочках присяга була присуджена у 12 справах), однак у жодному випадку до виконання не дійшло: у двох – відповідачі відшкодували 61 цДІАК України. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.54. – Арк.491 зв. 62 Там само. – Арк.562 зв. – 563, 563 зв. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 19Про ефективність судочинства на Волині ... втрати потерпілого, щоправда, удавшись попередньо до контроверсій («по- становившисе, конътроверсие свое правные до суду вточали»63); у п’яти – перенесли присягу до наступних рочків через хворобу й «більшу» справу відповідача; по одному випадку – сторони погодилися на розейм; не став позивач, тож позваний був звільнений від обвинувачень; не став відповідач, відтак рішення було ухвалене на користь позивача; дозвіл на апеляцію. 3 справи, де на листопадове засідання призначене було відшкоду ван ня оскарженим кривд позивача, завершилися таким чином: вимоги скривдже- ного було задоволено; справу відкладено через хворобу відповідача; відпові- дача звільнили через неявку позивача. Загалом було залагоджено 6 справ, лише у двох випадках із двадцяти двох (9%) відповідач не став до суду. Усього ж максимальна кількість справ (за винятком розеймів), які мог- ли надійти на листопадові рочки з жовтневої сесії, становила 33 (у 16 ви- падках виконання декретів відкладалося до наступних рочків; у 14 справах відповідач був звільнений через формальні причини, ліквідувавши які скривджений мав змогу позвати оскарженого вдруге; у 3 випадках суд до- зволив відповідачеві диляцію до наступних рочків). При цьому надійшло лише 14 справ, що становило 45% від усіх можливих. цілком імовірно, що в тих випадках, де сторони не стали на листопадову сесію, їм удалося залаго- дити стосунки без втручання суду, або ж кривди виявилися для позивачів менш важливими, аніж підтримання загального спокою у спільноті. До четвертої групи належать справи, що надійшли з Трибуналу – усьо- го 73 (37, 14, 22). Нас цікавитимуть передовсім матеріали першої і третьої судових сесій, тобто жовтневої 1578 і листопадової 1600 рр. (усього 59 декре- тів). Вони були першими після трибунальських засідань, де розглядалися справи Волинського воєводства64, а також брацлавського та Київського, на які потрапляли й волинські апеляції65. Саме на перші рочки, не раніше, аніж за шість тижнів після розгляду справи, надходили трибунальські декрети. Інколи йшлося про необхідність проведення додаткових судових процедур, скажімо, звірки документів66 чи виведення шкрутинії67, однак найчастіше на ґродський суд покладалися функції виконання трибунальських ухвал («екзекуція»). А оскільки Трибунал був вищою апеляційною інстанцією, то й 63 Там само. – Арк.551–551 зв. 64 Люблінський трибунал, де розглядалися справи з Малопольщі, а також Київського, брацлавського й Волинського воєводств, розпочинав роботу після Великодня. Воєводства судилися почергово, однак не було передбачено певного сталого часу для кожного з них. 65 Зазвичай у декреті суду першої інстанції вказувалося, чи справа має розглядатися на Трибуналі в той час, коли вирішуються справи Волинського воєводства (після київської і брацлавської каденцій: «На тотъ часъ, кгды справы воеводства Волынъского порядкомъ инъшихъ воеводъствъ сужоны и отправованы будутъ» (див.: цДІАК України. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.53. – Арк.147)), а чи поміж справами одного з трьох українських воєводств, що ввійшли до Корони Польської за умовами Люблінської унії. Із цього приводу інколи траплялися суперечки між стороною та судом (див., напр.: Там само. – Спр.54. – Арк.278–278 зв.). 66 Так, одного разу сторони подали до Трибуналу декрети й виписи з книг судових контроверсій, які різнилися між собою, тож наказано було їх звірити у ґроді (див.: Там само. – Спр.54. – Арк.244 зв. – 246). 67 Там само. – Арк. 330 зв. – 332 зв. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 20 Н.П.Старченко перегляд його декретів судами першої інстанції не допускався68, що на позір виключало повторний розгляд справ, які надходили з Трибуналу, у ґроді. Між тим, перш, ніж удатися до передбачених правом процедур виконання вироку, позивач проходив ще раз усі етапи звичайного судового процесу з позиванням оскарженого, доведенням дотримання всіх вимог позивання, контроверсіями сторін («контроверсиє своє з обудву сторон до суду вносили и объясняли»69) тощо. Як результат, екзекуція 59 трибунальських вироків відкладалася у 35 випадках (59%), у тому числі 26 переносилося на наступні рочки (13 із них – за розеймом сторін), 2 – на невизначений час, у 7 – справа знову була направлена до Трибуналу, тобто її завершення можна було очіку- вати у кращому випадку лише через рік. У 8 випадках (14%) позваний присягнув (усього присяга була призначена у 43 випадках, що становило практично 73% декретів), а в 11 – позивач звільнив позваного від присяги (18,6%), що слід трактувати як залагодження конфлікту. Відповідно – ці 19 випадків (32%) можна розцінювати як виконання декрету на перших рочках, щоправда, у більшій частині випадків – через домовленості сторін. У 4 (7%) випадках позваний на суд не став, що призвело до публічного ого- лошення баніції («публікація баніції») – вигнання винуватця за межі Речі Посполитої. В одному випадку ґродський суд констатував підтвердження трибунальського декрету. Проаналізуємо долю трибунальських декретів, що були відкладені з жовтневих рочків на листопадові: тож із 26 справ надійшло лише 14; цілком імовірно, що решта 12 були вирішені сторонами шляхом взаємних домовле- ностей в інтервалі між судовими сесіями. У 9 випадках із цих 14 сторони, що попередньо заявили про свою готовність залагодити суперечки через прия- тельський суд, не дійшли згоди й повторно позвали оскарженого до ґроду (згадаймо, що на жовтневих рочках до книг було внесено 13 розеймів, тобто результативними виявилися лише 4 з них). Із 9 невдалих спроб у 5 випад- ках ґродський суд наказав виконати декрет (у 2 – одразу виконаний), а в 4 – сторони знову перенесли суперечки на приятельський суд, що свідчить про готовність контраґентів до компромісу і певну долю оптимізму щодо його досягнення. У двох випадках справи відкладалися на наступні рочки за рі- шенням ґроду. У трьох – позваний на суд не став. Про складнощі на шляху залагодження стосунків може свідчити спра- ва, що надійшла на жовтневі рочки 1598 р. за трибунальським декретом про передачу трьох дворищ у маєтку Суськ від княгині Маґдалени Якацької Маркової Сокольської Андрієві Загоровському. Уперше справа потрапила на Трибунал у 1595 р., однак тоді сторони заявили про готовність залаго- дити суперечку полюбовно70. Після невдалої спроби замирення в 1597 р. 68 Трибунальські декрети були остаточними й для таких інстанцій, як король та сейм, хоча й вважалося, що Трибунал не повинен розглядати справи, котрі мали прецедентний характер, які належали до виняткової компетенції короля і сейму. Тож декрети в таких випадках могли оскаржуватися саме там. 69 цДІАК України. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.54. – Арк.454–454 зв. 70 Там само. – Арк.242–244 зв. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 21Про ефективність судочинства на Волині ... контраґенти повернулися до трибунальського розгляду, відтак позиваче- ві присудили маєтність і відшкодування в 1096 кіп і 52 ґроша, у випадку невіддачі цієї суми Загоровського мали «ув’язати» в маєтки княгині, тоб- то передати йому у тримання до виплати коштів. Утім, спроби виконан- ня декрету ґродським урядом виявилися невдалими, урядники княгині заявляли, що вона про цей декрет не знала і, відтак, ув’язання провести не дозволила71. Як наслідок, ґродський суд, відповідно до конституції, на- діслав справу до Трибуналу для оголошенняСокольської баніткою. Там княгині, яка запевняла, що не чинила спротиву виконанню декрету, на- казали на підтвердження своїх слів присягнути, однак позивач звільнив її від присяги і скасував баніцію. Тож за декретом 1598 р. відповідачка, під загрозою публі кації баніції, через шість тижнів мала передати має- ток Загоровському. Ґродський суд, виконуючи трибунальську ухвалу, на- казав княгині Сокольській за два тижні після засідання (14 жовтня), де розглядалася справа за трибунальським декретом, передати дворища по- зивачеві та відшкодувати втрати72. 15 листопада сторони стали на рочки («конътроверсие и поступки свое правные до суду нинешнего вносили»), де позивач просив про публікацію Сокольській баніції – як такій, що не ви- конала декрету, а та, своєю чергою, твердила, що спротиву не чинила й на підтвердження продемонструвала свідчення возного. Відповідачка також заявила про готовність через присягу засвідчити, що у Суську більше нічо- го не має. Суд наказав княгині присягнути, однак Загоровський звільнив її від присяги. Суперечка, утім, на цьому не закінчилася – приводом для по- дальших дискусій стали умови відшкодування втрат, через що Сокольська просила дозволу на апеляцію, яку судові урядники не дозволили. У від- повідь княгиня публічно заявила про свою незгоду з рішенням суддів і засвідчила возним: «Позваная сторона светъчилася, уряд осведченъе при- нявши, так же сведчился, иж не упорне, але ведле права посполитого в томъ поступуетъ»73. цей схематичний виклад подій засвідчує існування складних комбіна- цій при залагодженні конфліктів, де тісно співіснували судові процедури й позасудові механізми, адже звільнення від присяги чи баніції не могло обій тися без активного втручання приятелів. *** Таким чином, узагальню наведені вище цифри, які, звичайно, не мож- на сприймати як абсолютні. Очевидно, що вони могли коливатися від одних засідань до інших, однак подібні підрахунки виконують інше завдання – верифікувати дослідницькі спостереження щодо тенденцій у функціону- ванні судочинства, які загалом складно надаються для відносно точних способів доведення. 71 Там само. – Спр.53. – Арк.69–70 зв., 145–147. 72 Там само. – Спр.54. – Арк.242–244 зв. 73 Там само. – Арк.453–454 зв. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 22 Н.П.Старченко Формально діяльність ґродського суду була малоефективною, що за- свідчує передусім кількість декретів, ухвалених у справах, які надійшли до ґроду вперше. Лише 18,7% (менше 1/5) потенційно мали шанс заверши- тися відшкодуванням потерпілому втрат після завершення судових рочків. Однак навіть ця цифра могла далеко відбігати від реальної ситуації, адже виконання декрету загалом залежало від готовності відповідача добровіль- но підкоритися судовому рішенню. Сеймовою конституцією 1589 р., якою Волинське воєводство підпоряд- ковувалося юрисдикції Люблінського трибуналу, було змінено порядок екзекуції вироків, закріплений у ІІ Литовському статуті. За статутовою нор- мою, проти особи, яка чинила спротив виконанню декрету, передбачалося застосування сили через скликання посполитого рушення, тобто зібрання повітової шляхти74. Натомість, за конституційними приписами, після того, як ослушник відмовлявся поступитися маєтком переможцеві, до нього мали прибути члени суду у супроводі двох возних і шляхти, щоби схилити до правових дій. У випадку подальшого непослуху справа надсилалася до Трибуналу, який ухвалював баніцію (своєю чергою, засудженому надавало- ся право апеляції на рішення суду). Остаточно вирок набував чинності за рік і шість тижнів після трибунальського декрету, якщо до того часу винува- тець не замирювався з потерпілим75. Тож велике значення надавалося не- силовому тиску на непослуха з боку спільноти й судових урядників, а також добровільності прийняття засудженим кари. Урешті, право не передбача- ло заходів щодо банітів, які чинили спротив виконанню декрету. На цьому наголошували луцькі ґродські урядники, які, прибувши до засудженого на баніцію Криштофа Лодзинського, зіткнулися з його відмовою чинити від- повідно до трибунальської ухвали – поступитися маєтком на користь су- противника. Відтак до актових книг було вписано судовий вердикт, який засвідчував безпорадність членів суду у цій і подібних справах: «Мы [...], добре се праву и констытуцыи, о одправе речи осужоное учиненое, припатрившисе, далшое науки в неи описанои, яко противко банитови упорному поступовати, не видели есмо»76. В особи, що виграла процес, був, щоправда, інший шлях отримати своє – самовільно захопити маєток. Проте такі дії не схвалювалися77 та часто ста- вали приводом для чергового звернення до суду, але вже кривдника, тобто сторони мінялися ролями. 74 За арт.67, розд.4, у випадку спротиву відповідача скривджений мав позвати його до ґроду і через два тижні довести цей факт у суді. Якщо й після судового нагадування винуватець не змінював позиції, за статутовою нормою староста (або його намісник) скликав посполите рушення для тиску на нього. Однак воно на практиці вкрай рідко вдавалося до прямого, санкціонованого правом насильства, а було назагал заходом впливу. 75 Volumina constitutionum. – Т.ІІ. – Vol.2: 1587–1609. – Warszawa, 2005.– S.125. цю конс- ти туцію було також підтверджено у 1590 р. (s.153). У випадку замирення баніція мала бути скасована Трибуналом або земським чи ґродським судом за ініціативою позивача. Утім, засуджений міг апелювати до Трибуналу. 76 цДІАК України. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.53. – Арк.309 зв. – 310 (1598 р.). 77 Там само. – Ф.28. – Оп.1. – Спр.12. – Арк. 233–237 зв. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 23Про ефективність судочинства на Волині ... Велика частина справ, що надходила до суду, відкладалася на різний термін, деякі – до наступних рочків, щонайменше на шість тижнів (33%), більше третини (37%) ішло на апеляцію до Трибуналу, відтак залагодження суперечок відкладалося на рік. Утім, річний інтервал був оптимістичним прогнозом навіть для справ, які завершувалися трибунальським декретом78. Адже лише у третині вироків, що надходили для виконання до ґроду, інтере- си скривдженого було задоволено79, до того ж у більшості випадків – через домовленості сторін, тобто за допомогою позасудових чинників. близько 60% трибунальських декретів переносилися на різні терміни: на наступні рочки, на невизначений час, бралися сторонами на розейм, поверталися до Трибуналу тощо. Серед справ, що розглядалися у ґродському суді повторно (після перене- сення з перших рочків на наступні), позивачі отримали сатисфакцію мен- ше, ніж у третині випадків (27%), стільки ж – ще раз перенесли вирішення суперечок на чергову сесію80. Звичною причиною перенесення справ була присяга як спосіб доведен- ня, що активно використовувався у судовому процесі. Так, у справах, які розглядалися вперше, вона призначалася у 37,5%; при їх перегляді на на- ступних рочках – від 50 до 70%, у трибунальських декретах – 73%. З одного боку, присяга була найшвидшим і найпевнішим способом досягнення свого, адже після виконання цієї процедури стороні, що програла, заборонялося повторно скаржитися у тій же справі, а в разі звинувачення у «кривопри- сяжництві» оскаржувачу загрожувало ув’язнення на чотири тижні у замку за образу честі контраґента (розд.4, арт.50). З іншого боку, присяга зазвичай відкладалася з ініціативи суддів або ж приятелів сторін на наступні рочки, що затягувало завершення справи. У підсумку до присяги доходило нечас- то, однак загроза її виконання підштовхувала конфліктуючі сторони до за- мирення, компромісу, як варіанта залагодження конфлікту. Звільнення відповідача від процесу через формальні причини (за- звичай похибки у позові, при його врученні, в уповноважувальних листах адвокатів на ведення справ тощо), або ж відкладення справи на наступ- ні рочки через хворобу відповідача (диляція), що було основним варіантом затягування процесу в 1560–1580-х рр., значно зменшується з підпорядку- ванням Волинського воєводства юрисдикції Люблінського трибуналу (разом становили 15–20% ). Після 1589 р. у волинських судах набуває поширення 78 частина справ, де сторони отримували дозвіл на апеляцію, вирішувалася за посередництва приятелів. Ті ж із них, які доходили до Трибуналу, не конче завершувалися декретом, що засвідчують окремі справи, де фіксуються етапи їх проходження по судових інстанціях. через велику кількість справ з інших воєводств до волинських могло й не дійти. Так, у володимирській ґродській книзі за 1609 р. зустрічається згадка про те, що Волинське воєводство не судилося на Трибуналі впродовж семи років (див.: цДІАК України. – Ф.28. – Оп.1. – Спр.41. – Арк.107–114 зв.). Непрямим підтвердженням цього є реєстр справ, що надійшли до Трибуналу від Луцького повіту, де їх налічувалася рекордна кількість – 922 (див.: Archіwum Państwowe w Lubline. – Zesp. «Trybunał Koronny Lubelski». – Sygn.603). 79 Тут не йдеться про фактичне виконання, яке могло не відбутися навіть у разі попередніх домовленостей сторін. Тож у випадку спротиву відповідача справа знову надходила до Трибуналу для ухвалення ослушнику баніції. 80 Для обрахунків бралися до уваги матеріали лише двох сесій 1598 р. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 24 Н.П.Старченко апеляція (37%), що разом із новими правилами виконання вироків, важли- вою ланкою яких був Трибунал, дозволяло достатньо довго маніпулювати як з ухваленням декрету, так і з його екзекуцією. Додаймо до цього також усталену судову практику, за якою на кожній сесії всі справи розглядалися від початку навіть тоді, коли ґроду належало лише посприяти виконанню трибунальського вироку. Як результат, в оскарженого з’являлися додаткові можливості для зволікання з відшкодуванням кривд позивача. У діяльність ґродського судочинства було тісно вплетене полюбовне за- лагодження суперечок, тобто вирішення конфлікту між контраґентами за допомогою, а зазвичай і з ініціативи, спільних приятелів, інколи й самих суддів. Таке втручання помітне на всіх можливих етапах перебігу ворож- нечі – від досудового періоду до реалізації декрету. Так, у 16,7% справ, що надійшли до суду вперше, сторони заявили про готовність до замирення поза судом ще перед початком процесу. цей акт засвідчує, що певна робота із супротивниками була проведена спільними приятелями одразу, як во- рожнеча проявилася та була зафіксована скривдженим у судових книгах із метою ініціювати процес. При повторному розгляді у 19% справ сторони за- явили про готовність замирення, причому в 10% – повторно81. Серед справ, що надійшли з Трибуналу, про розейм заявили у 22%. Серед трибуналь- ських декретів, відкладених на наступні рочки, про розейм говорилося у 23%. Загалом, схоже, що приблизно п’ята частина всіх справ, які надходили до суду, ще до початку процесу переходили у стадію «приятельського єд- нання» (попри матеріальні витрати на досудові процедури – вписи до книг, отримання позову, плату возному за вручення позовів і засвідчення у ґроді, у багатьох випадках попередні домовленості з адвокатом, запрошення до участі приятелів, перебування у місті в очікуванні своєї черги за реєстром судових справ тощо). Кількість справ, що з різних причин були відкладені й потенційно мали перейти на наступні рочки, однак так і не надійшли, для першої групи стано- вить 55%, а для четвертої (трибунальських декретів) – 46%, тобто приблизно половина конфліктів вирішувалася поза судом. Найочевидніше – залагод- ження суперечок відбувалося за допомогою приятельського єднання, однак подібна інформація не завжди фіксувалася у судових книгах. Тож, очевид- но, перспектива тривалої судової тяганини з усіма елементами процесу, зо- крема, велика вірогідність необхідності присягати, підштовхувала сторони до замирення, тобто створювався ґрунт, на якому могло дійти до угоди або порозуміння. Водночас полюбовний суд міг бути не лише способом припи- нення ворожнечі, а й її затягування та консервації: «Тыми обетницами своими толко приводите, а николи, деи, имъ досыт не учините, якож вас неподнокрот до суду кгродского во- лодимерского в прошлых роках, то естъ в року тисеча пятсот де- ветдесят третим, и деветдесят четвертомъ, и деветдесят пятом позывали, а вы, деи, кгды пред рочками их прозбами своими 81 У 22,7% справ, що перейшли з жовтневої сесії на листопадову, сторони заявили про розейм. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 25Про ефективність судочинства на Волині ... уживши и уводячи обетницами, а кгды роки минутъ або ся не судятъ, [...] им сумы з нагороженемъ шкод заплатити не хочете, и до сих часовъ заплата ани ся справедливостъ з вами о то не стала, ку немалым шкодам и накладом ихъ привели есте»82. Тож попри поширеність саме такого способу вирішення конфліктних ситуацій не можна говорити про його автоматизм. Полюбовний суд часто переносився, затягувався, зривався самими сторонами, інколи досить про- вокативно – через акти насильства одразу по досягненні домовленостей. Однак саме в його рамках створювалися можливості для замирення між ворогуючими сторонами без подальшої ескалації неприязні та відновлення стосунків без втрат для честі однієї з них та з урахуванням потреб іншої. Попри на перший погляд малу ефективність ґродського судочинства, кількість тих, хто не ставав на суд, коливалася в межах 10%, причому до їх числа доволі рідко потрапляли ті, хто мав достатньо матеріальних та влад- них ресурсів для досягнення свого через застосування сили. чому ж, гостро зауважуючи всі труднощі в пошуках справедливості на шляхах судочинства, шляхтич за найменшої підстави звертався до суду, демонструючи загалом добру обізнаність із правом і повагу до нього? При цьому витрачаючи час і чималі кошти на подання скарг до канцелярії, виписи із судових книг окре- мих актів конфлікту та процесу, оплату послуг офіційних свідків – возних і «людей добрих» при них, адвокатів, присутніх у суді приятелів, на «подяки» суддям за декрет тощо. І це далеко не повний перелік можливих витрат осо- би, що провадила судовий процес. До того ж їх кількість неминуче зростала при апеляції до Трибуналу. З іншого боку, навіщо шляхтичу, який удавався до насильства, конче потрібно було принаймні спробувати леґітимізувати свої явно нелеґітимні дії? чому особи, що мали на це матеріальні й владні ресурси, не обмежувалися лише силою, а змушені були ставати до суду? У пошуках відповіді на ці питання слід звернутися до заяв самих шлях- тичів. Навіть якщо йшлося лише про риторику, апелювалося при цьому до загальновизнаної системи цінностей, адже адресатом був шляхетський за- гал і його репрезентанти – судді. Тож шляхтичі часто скаржилися на ослав- лення їх супротивниками, які вносили до ґроду неправдиві протестації: «Неправдиве и непобожне, яко людем хрестиянским и шляхетским не при- стои, [...] ославили»83. Показовою є також риторика у справі за звинуваченням князем Андрієм Курбським Андрія Монтовта в наїзді зі слугами й помічниками на його скуминський ґрунт, спаленні буди та побитті й пораненні будників на «до- бровольній» дорозі, як зауважувалося у позові – «розбойнымъ обычаемъ». Адвокат Монтовта Михайло Линевський у розлогій репліці передовсім за- декларував невідповідність звинувачення особі його підзахисного, відомого «знаменитими предками, добрим вихованням і особистою доброю славою»: 82 цДІАК України. – Ф.27. – Оп.1. – Спр.9. – Арк.292 зв. 83 Там само. – Ф.28. – Оп.1. – Спр.16. – Арк.315 зв. – 316, 337 зв. – 338. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 26 Н.П.Старченко «Панъ Монтолтъ, будучи чоловикомъ почтивым, в дому учти- вом с крови шляхетское от зацных родичовъ, которых продъкове бывали радами панскими, урожоный и учтиве от них выхованый, и до всих цнот выцвичоный, яко се так спросных учинъковъ от продковъ своих не навчалъ, так теж и самъ ими се брыдить, але живучи учтиве, во всемъ бачне, доброе славы своее постерегает». Відтак висунуте Курбським оскарження ображало шляхетську честь Мон- товта, на чому й будувалася вся подальша стратегія адвоката оскарженого84. Можна було б продовжувати наводити приклади, однак очевидно, що звинувачення у правопорушеннях, які належали до ґродської юрисдикції («справи кримінальні»), ображали шляхетську честь. А саме вона – вро- джена ознака, що забезпечувала її носія набором чеснот – зобов’язувала шляхтича до певного нормативного способу поведінки85. Так, Миколай Рей, автор «Життя людини поштивої» (1568 р.) – взірця для досконалого шляхти- ча, наголошував: «А так, якщо ти шляхтич, живи поштиво, як шляхтичеві належить». це означало поводитися таким чином, аби ніхто не міг звину- ватити шляхтича у жодних невластивих представникові стану вчинках86. Своєю чергою, волинський шляхтич Михайло Загоровський підтверджував власне поважне місце у спільноті посиланням не лише на добре походжен- ня, а й наслідуванням прикладу предків – побожне життя у злагоді з «по- чтивими» людьми: «Пpодковъ своих цнотливыхъ наслядуючи, [...] с кождымъ добpымъ цнотливымъ на свете учътивє и побожне [мешкаючи], таковому кождому въ таковыхъ спpавахъ его учътивыхъ спомо- жителем естєм»87. Обвинувачення у негідній поведінці маркувало шляхтича як осо- бу, «на поштивості убитій» чи «на поштивості згвалцоній»88, і тим самим зобов’язувало його очиститися від таких закидів перед спільнотою. Тож схо- же, що судові рочки, де збирався чималий шляхетський загал, були своє- рідним форумом для реабілітації, поєдинком за відновлення доброї слави, однак риторичними засобами. Декрет при цьому ставив крапку у двобої, указував на винного та вимагав задоволення прав потерпілого, тим самим шкодячи честі переможеного, що могло призвести до подальшої ескалації 84 цДІАК України. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.19. – Арк.191–197 (1579 р.). 85 Звернімо увагу, зокрема, на справу луцьких міщан зі шляхтичем Лукашем Лапою, слугою Станіслава Граєвського, який був звинувачений у розбої. Уповноважений оскарженого заявив, що той – поштивий шляхтич, і «яко поцтивыи шляхтич в томъ не есть винен» (Там само. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.13. – Арк.259 зв. – 261 зв. (1572 р.)). Також: «Згордивши всимъ тымъ, што шляхтичу цнотливому приналежить заховать» (див.: Там само. – Спр.55. – Арк.666 зв.). Про лицарський етос як підставу шляхетської ідентичності див.: Baczewski S. Szlachectwo. Studium z dziejów idei w piśmiennictwie polskim. Druga połowa XVI wieku – XVII wiek. – Lublin, 2009. 86 Rej M. Żywot człowieka poczciwego. – T.I. – Księga II. – Kapitulum IV. – Wrocław, 2003. – S.198 («A tak, jesliżeś ślachcic, żywże poczciwie, jako na ślachcica przysłusze»). 87 цДІАК України. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.26. – Арк.108. Утім, таке акцентування на добрій поведінці не стало на заваді конфлікту Михайла Загоровського з рідним братом, який поп- ла тився у цій суперечці життям, а пізніше – затятій судовій тяжбі за маєтність із власною матір’ю. 88 Там само. – Ф.28. – Оп.1. – Спр.9. – Арк.223 зв. Укр. іст. журн. – 2011. – №5 27Про ефективність судочинства на Волині ... ворожості. Між тим приятельський суд мав на меті саме залагодження стосунків між супротивниками через добровільну готовність кривдника до врахування потреб скривдженого та певні поступки з боку останнього. При цьому так звана добровільність з обох сторін маскувала тиск на них із боку судової системи та шляхетської спільноти, а також пом’якшувала почуття образи одного контраґента та знімала гостроту урази для честі іншого. Таким чином, шляхетське судочинство вибудовувалося як конвенційне, засноване на врахуванні інтересів сторін і груп, які стояли за особою, куль- турних пріоритетів, вразливих місць культивованої честі, що дозволяло б надалі співіснувати шляхтичам, кожної хвилини готовим удатися до зброї. Слабкі місця судової системи були, як видається, необхідними й передбачу- ваними, адже вона значною мірою творилася з урахуванням особливостей шляхетського стилю життя. Іншими словами, добре функціонування право- вої системи було неприйнятним для шляхти, якою рухало загострене по- чуття честі. Як бачимо, дослідження судових інституцій ранньомодерного соціуму порушує гостру проблему їх аналізу як частини культури у цілому, тобто зсередини шляхетської спільноти з урахуванням її внутрішньої логіки та цінностей. I have analyzed the effectiveness of judicial proceedings in Volyn’ palatinate in the end of XVI century based on two years of Luts’k castle court sessions. I underscore the elements of law procedure that impeded the speedy enactment of decrees, and pinpoint the factors that contributed to conflict settlements. When analyzing the work of castle court, I took into account the particularities of gentry (szlachta) culture.

Про ефективність судочинства на Волині (на прикладі роботи Луцького ґродського суду 1598 і 1600 рр.)

Репозитарії

Схожі ресурси