М.М.Кром. Між Руссю та Литвою. Прикордонні землі у системі російсько-литовських відносин кінця XV – першої третини XVI ст. – 2-ге вид.
Рецензія на книгу: Кром М.М. Між Руссю та Литвою. Прикордонні землі у системі російсько-литовських відносин кінця XV – першої третини XVI ст. – 2-ге вид., випр. та доп. – Москва: Квадриґа; Об’єднана редакція МВС Росії, 2010. – 320 с....
Збережено в:
| Дата: | 2011 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2011
|
| Назва видання: | Український історичний журнал |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/105682 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | М.М.Кром. Між Руссю та Литвою. Прикордонні землі у системі російсько-литовських відносин кінця XV – першої третини XVI ст. – 2-ге вид. / А.В. Блануца // Український історичний журнал. — 2011. — № 5. — С. 179-189. — Бібліогр.: 29 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-105682 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1056822016-09-02T03:02:19Z М.М.Кром. Між Руссю та Литвою. Прикордонні землі у системі російсько-литовських відносин кінця XV – першої третини XVI ст. – 2-ге вид. Блануца, А.В. Рецензії Рецензія на книгу: Кром М.М. Між Руссю та Литвою. Прикордонні землі у системі російсько-литовських відносин кінця XV – першої третини XVI ст. – 2-ге вид., випр. та доп. – Москва: Квадриґа; Об’єднана редакція МВС Росії, 2010. – 320 с. 2011 Article М.М.Кром. Між Руссю та Литвою. Прикордонні землі у системі російсько-литовських відносин кінця XV – першої третини XVI ст. – 2-ге вид. / А.В. Блануца // Український історичний журнал. — 2011. — № 5. — С. 179-189. — Бібліогр.: 29 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/105682 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Рецензії Рецензії |
| spellingShingle |
Рецензії Рецензії Блануца, А.В. М.М.Кром. Між Руссю та Литвою. Прикордонні землі у системі російсько-литовських відносин кінця XV – першої третини XVI ст. – 2-ге вид. Український історичний журнал |
| description |
Рецензія на книгу: Кром М.М. Між Руссю та Литвою. Прикордонні землі у системі російсько-литовських
відносин кінця XV – першої третини XVI ст. – 2-ге вид., випр. та доп. – Москва:
Квадриґа; Об’єднана редакція МВС Росії, 2010. – 320 с. |
| format |
Article |
| author |
Блануца, А.В. |
| author_facet |
Блануца, А.В. |
| author_sort |
Блануца, А.В. |
| title |
М.М.Кром. Між Руссю та Литвою. Прикордонні землі у системі російсько-литовських відносин кінця XV – першої третини XVI ст. – 2-ге вид. |
| title_short |
М.М.Кром. Між Руссю та Литвою. Прикордонні землі у системі російсько-литовських відносин кінця XV – першої третини XVI ст. – 2-ге вид. |
| title_full |
М.М.Кром. Між Руссю та Литвою. Прикордонні землі у системі російсько-литовських відносин кінця XV – першої третини XVI ст. – 2-ге вид. |
| title_fullStr |
М.М.Кром. Між Руссю та Литвою. Прикордонні землі у системі російсько-литовських відносин кінця XV – першої третини XVI ст. – 2-ге вид. |
| title_full_unstemmed |
М.М.Кром. Між Руссю та Литвою. Прикордонні землі у системі російсько-литовських відносин кінця XV – першої третини XVI ст. – 2-ге вид. |
| title_sort |
м.м.кром. між руссю та литвою. прикордонні землі у системі російсько-литовських відносин кінця xv – першої третини xvi ст. – 2-ге вид. |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2011 |
| topic_facet |
Рецензії |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/105682 |
| citation_txt |
М.М.Кром. Між Руссю та Литвою. Прикордонні землі у системі російсько-литовських відносин кінця XV – першої третини XVI ст. – 2-ге вид. / А.В. Блануца // Український історичний журнал. — 2011. — № 5. — С. 179-189. — Бібліогр.: 29 назв. — укр. |
| series |
Український історичний журнал |
| work_keys_str_mv |
AT blanucaav mmkrommížrussûtalitvoûprikordonnízemlíusistemírosíjsʹkolitovsʹkihvídnosinkíncâxvperšoítretinixvist2gevid |
| first_indexed |
2025-07-07T17:15:07Z |
| last_indexed |
2025-07-07T17:15:07Z |
| _version_ |
1837009215699288064 |
| fulltext |
Укр. іст. журн. – 2011. – №5
ЕцЕНЗІЇ
Санкт-петербурзький історик М.Кром через п’ятнадцять років після
виходу своєї відомої монографії1, яка вже встигла стати бібліографічною
рідкістю та завоювала міцні позиції з тематики дослідження литовсько-мос-
ковських воєн рубежу XV–XVI ст., розширивши історіографічну й, головне,
джерельну базу представив друге видання праці, дещо змінивши терміно-
логічне означення земель, які стали ареною боротьби великих князівств
Литовського та Московського за «давньоруську спадщину». Зваживши на
критичні зауваження білоруських литуаністів, автор відмовився від термі-
нів «Західна Русь» та «західноросійські землі» (рос. «западнорусские»), яки-
ми активно оперував у першому виданні. Водночас М.Кром пояснив, чому
він удавався до означення литовсько-московського прикордоння як «захід-
норосійського», адже на той час прихильно ставився до позиції російської
імперської історіографії XIX ст., представники якої активно вживали цей
штучний термін (детальніше про це див. вступ до книги).
Відразу хочеться відзначити високий фаховий рівень праці. Тож зав-
данням рецензента буде ретельне прочитання всіх нюансів складних взаємо -
відносин Литви та Москви в боротьбі за прикордонні землі у баченні ро-
сійського історика М.Крома. Що вдалося, а що ще доведеться уточнювати
чи поглиблювати у цій проблематиці – це залучення нових джерел та їх
глибокий аналіз.
1 Кром М.М. Меж Русью и Литвой: Западнорусские земли в системе русско-литовских
отношений конца XV – первой трети XVI в. – Москва, 1997. – 231 с.
кром М.М.
Меж Русью и Литвой. Пограничные земли в системе рус ско-
литовских отношений конца XV – первой трети XVI в. – 2-е изд.,
испр. и доп. – Москва: квадрига; Объединённая редакция
МВД России, 2010. – 320 с.
кром М.М.
Між Руссю та Литвою. Прикордонні землі у системі російсько-литовських
відносин кінця XV – першої третини XVI ст. – 2-ге вид., випр. та доп. – Москва:
квадриґа; Об’єднана редакція МВС Росії, 2010. – 320 с.
Укр. іст. журн. – 2011. – №5
180 Рецензії
У передмові до своєї книги М.Кром означив причини, які спонукали
його до перевидання – це продовження студіювань, у результаті чого було
значно розширено й доповнено картину суспільно-політичних відносин
на литовсько-московському прикордонні, поглиблення історіографічної та
джерельної бази проблематики, врахування висловлених рецензентами за-
уважень до першого видання, а також виявлення ряду фактологічних но-
вин і доповнень (с.5–8).
Структурно праця побудована за проблемно-хронологічним принципом
і складається зі вступу, двох частин («Князі та князівства Литовської Русі
в період московсько-литовського протистояння кінця XV – першої третини
XVI ст.»; «Міста Литовської Русі у ситуації вибору між Вільно та Москвою на-
прикінці XV – у першій третині XVI»), додатків та науково-довідкового апа-
рату. У вступі автор детально й глибоко аналізує історіографію проблеми, у
тому числі вказуючи на праці, які узагальнено або побічно торкаються заде-
кларованої проблеми. Для досягнення поставлених дослідницьких завдань,
тобто «показати крупним планом процеси, що відбувалися в Литовській
Русі», такі, як право населення прикордонних територій вирішувати свою
долю, співвідношення добровільності та насилля у процесі формування дер-
жав у Східній Європі, міжетнічні та міжконфесійні конфлікти М.Кром у
двох великих частинах висвітлює позицію: 1) князів та князівств; 2) міщан і
міських поселень періоду литовсько-московського протистояння кінця XV –
першої третини XVI ст. При цьому автор подекуди (і, слід визнати, цілком
виправдано) залучає до аналізу джерела більш раннього чи пізнього періо-
ду, ніж заявлені хронологічні межі.
В історіографічній частині вступу М.Кром детально аналізує праці по-
передників, починаючи з кінця XVIII ст. – часу появи перших студій та пуб-
лікацій документів з історії московсько-литовських відносин XV–XVI ст., і,
слідуючи хронології, доводить до моменту здачі книги у друк (с.10–30). Автор
не обмежується лише аналізом раніших праць – він активно дискутує з істо-
риками щодо спірних питань. Проте, поза його увагою залишилася частина
доробку сучасних українських та білоруських литуаністів2, тим самим не-
достатньо повно демонструється поточний історіографічний процес. Заради
справедливості зазначимо, що автор і не ставив задачу вичерпного аналі-
зу літератури, присвяченої долі слов’янських земель Великого князівства
Литовського (с.30), а проте, складається враження, що історіографічний про-
цес литуаністичних студій за М.Кромом завершився наприкінці 1990-х рр.
Також постійно звертаючись до праць ю.Вольфа та А.бонецького, як до
авторитетних досліджень із генеалогії шляхетських і князівських родів
2 Щодо сучасної української історіографії Великого князівства Литовського див. бібліографію
в: Блануца А., Ващук Д. Украина: литовский период истории (современная историография и
историческое сознание) // Lietuvos didžiosios kunigaikštijos tradicija ir tautiniai naratyvai. – Vilnias,
2009. – P.321–336. Щодо білоруської історіографії див.: Саганович Г. Великое княжество Литовское
в современной белорусской историографии // Lietuvos didžiosios kunigaikštijos tradicija ir paveldo
«dalybos». – Vilniaus, 2008 – P.73–91. бібліографію національних шкіл до 2003 р. див.: Вялікае
княства Літоўскае: гісторыя вывучэння ў 1991–2003: Мытэрыялы міжнар. круглага стала «Гісторыя
вывучэння Вялікага княства Літоўскага ў 1991–2003 гг.», Гродна (16–18 мая 2003 г.). – Мінск, 2006. –
544 с. Окремі праці згадуватимуться при аналізі відповідних глав нової монографії М.Крома.
Укр. іст. журн. – 2011. – №5
181Рецензії
середньовічної Литви, автор не враховує нових даних, представлених у су-
часних довідкових виданнях із даної проблематики3.
У частині вступу, присвяченій аналізу джерел із теми, фундаментом
свого дослідження М.Кром справедливо визначає Литовську метрику.
Автор указав на недостатній фаховий рівень перших археографічних публі-
кацій, проте за браком інших видань змушений, як і більшість дослідників,
задовольнятися ними. Історик використав чотири книги метрики – 7, 17,
23, 24 книги записів, досі неопубліковані, а також поряд з опублікованими
звертається до їх ориґіналів (книги 5, 6, 8, 11, 12, 14, 15, 19, 20, 25, 224, 225).
При цьому автор не підозрює, принаймні він не вказав про це у своїй книзі,
що частина з них уже опублікована литовськими археографами (книги 6,
12, 14, 15, 19, 20). Водночас поза увагою М.Крома залишилося кілька книг
Литовської метрики, що стосуються хронології його праці. це – 30, 43, 227–
231, 523, 560 книги записів, переписів, судових та дипломатичних справ4.
Також історик, указуючи на низький рівень археографічних видань кінця
XIX – початку XX ст., чомусь не завжди використовує сучасні якісні публіка-
ції книг записів часів Казимира та Александра Яґеллончиків, зокрема кни-
ги записів 1, 3 й 45, опубліковані задовго до перевидання його монографії.
Зазначаючи прізвища дослідників метрики (с.35–36), а це вчені з Литви,
білорусії, України, Польщі, Росії та США, відразу можна помітити, що пе-
тербурзький історик явно не до кінця орієнтується в питаннях сучасного
стану литуаністичних студій та проробленій ученими різних країн архео-
графічній роботі щодо видання книг Литовської метрики6.
3 Urzędnicy centralni i dostojnicy Wielkiego Księstwa Litewskiego XIV–XVIII wieku: Spisy /
Oprac. H.Lulewicz, А.Rachuba. – Kórnik, 1994; Urzędnicy województw kijowskiego i czer ni how s-
kie go XV–XVIII wieku. Spisy. – Kórrnik, 2002; Urzędnicy Wielkiego Księstwa Li tew s kie go. Spisy /
Oprac. H.Lulewicz, А. Rachuba. – T.4: Ziemia smoleńska i województwo smoleńskie XIV–XVIII
wiek. – Warszawa, 2003 та ін.
4 Метрыка Вялікага Княства Літоўскага: Кн.30 (1480–1546): Кніга запісаў 30 (копія канца XVI ст.) /
Падрыхт. В.Мянжынскі. – Мінск, 2008; Метрыка Вялікага Княства Літоўскага: Кн.43 (1523–1560 гг.):
Кніга запісаў 43 (копія канца XVI ст.) / Падрыхт. В.Мянжынскі. – Мінск, 2003; Lietuvos Metrika.
Kn.№227 (1533–1535): 8-oji Teismų bylų knyga (XVI a. pabaigos kopija) / Spaudai parengė I.Valikonytė,
S.Lazutka. – Vilnius, 1999; Судебная книга витебского воеводы, господарского маршалка, волковыского
и оболецкого державцы М.В.Клочко / 1533–1540 (Литовская метрика. Кн.№228. Книга судных дел
№9) / Подгот. В.А.Воронин, А.и.Груша и др. – Москва, 2008; Lietuvos Metrika. Kn.№229 (1540–1541):
10-oji Teismų bylų knyga (XVI a. pabaigos kopija) / Spaudai parengė S.Lazutka, I.Valikonytė, S.Viskantaitė,
L.Steponavičienė, J.Karpavičienė. – Vilnius, 2003; Lietuvos Metrika. Kn.№230 (1542): 11-oji Teismų bylų
knyga (XVI a. pabaigos kopija) / Spaudai parengė I.Valikonytė, S.Viskantaitė, L.Steponavičienė. – Vilnius,
2001; Lietuvos Metrika. Kn.№231 (1540–1543): 12-oji Teismų bylų knyga (XVI a. pabaigos kopija) / Parengė
I.Valikonytė, N.Šlimienė, S.Viskantaitė-Saviščevienė, L.Steponavičienė. – Vilnius, 2007. Вичерпну
бібліографію виданої метрики див.: Lietuvos Metrika. Kn.№22 (1547): Užrašymų knyga 22 / Parenge
A.Blanutsa, D.Vashchuk, D.Antanavičius. – Vilnius, 2010. – P.169–173.
5 Lietuvos Metrika. Kn.№1 (1380–1584): Užrašymų knyga 1 / Parengė A.Baliulis, R.Firkovičius. –
Vilnius, 1998; Lietuvos Metrika. Kn.№3 (1440–1498): Užrašymų knyga 3 / Parengė L.Anužytė,
A.Baliulis. – Vilnius, 1998; Lietuvos Metrika. Kn.№4 (1479–1491): Užrašymų knyga 4 / Parengė
L.Anužytė. – Vilnius, 2004. Дослідження щодо книги данин Казимира Яґеллончика свого часу
здійснив А.Ясинський (див.: Ясінскі А. Спроба крытычнага вывучэньня Кнігі данін вялікага
князя Казіміра (з дадаткам паведамленьня А.Сядзельнікава аб пісару Якубе) // Гістарыяграфія
1920-х: Сярэднявечча і раньнемадэрны час (Arche. – 2009. – №7). – С.1022–1067).
6 Окрім названих автором монографії, литуаністичними студіями активно займаються А.Груша,
В.Воронін, М.Вайтович, А.Дзярнович, А.Мяцельський, В.Свяжинський (білорусія), Д.Антонавічус,
Л.Анужите, Д.баронас, Л.йовайша, Д.Вілімас, А.Раґаускас, Р.Раґаускене, Р.Фірковичус, Л.Караліус,
Л.Степонавічене, й.Карпавічене, С.Віскантайте-Савіщевене, Е.Римша (Литва), А.Рахуба (Польща),
А.блануца, Д.Ващук, В.Кравченко (Україна).
Укр. іст. журн. – 2011. – №5
182 Рецензії
Автор здійснив широку евристичну роботу з виявлення інформації щодо
теми дослідження в інших групах джерел. Так, М.Кром скористався у сво-
їй праці матеріалами колишнього Радзивилівського архіву, посольськими
книгами зносин Росії з Литвою та Польщею, родословними та писцовими
книгами, а також групою наративних джерел – літописами й хроніками
(с.37–42). Загалом він використав і проаналізував широке коло джерел, на
основі яких представив концепцію литовсько-московських відносин кінця
XV – першої третини XVI ст.
Детально аналізуючи (наскільки це дозволяють історіографія та джере-
ла) процеси суспільно-політичних трансформацій у прикордонних землях,
автор окремо розглядає статус і роль князів та князівств, міщан і міст. Так,
М.Кром встановив, що «українні» князі у вказаний період являли собою «за
походженням і статусом вельми строкату картину», а серед них виділялися
дві категорії – князі-вотчинники (Рюриковичі) й князі-володільці отрима-
них від господаря вотчин (Ґедиміновичі). Вони, своєю чергою, залежно від
обсягу прав, ступеня залежності від великого князя литовського та розмі-
ру вотчинних володінь перебували на різних полюсах соціальних сходинок
держави (с.78). Зокрема, із-поміж Рюриковичів ключові позиції у когорті
«українних» володарів посідали князі-васали Новосильські, представники
яких аж до XV ст. будували свої відносини з віленським двором на договір-
них засадах. При цьому кожна з гілок князів Новосильських (Воротинські
та Одоєвські) прагнула самостійно укласти «докончання» з господарем, що
детально, на джерельних прикладах, ілюструє автор. Утім, М.Кром, не зна-
ючи про існування вельми цікавого й важливого документа про звернення
князів Одоєвських (Михайла та Федора) до Казимира Яґеллончика з метою
переходу на литовську службу, уже робить неповні або й хибні висновки.
Ідеться, власне, про документ-договір перед докончанням між указани-
ми Одоєвськими та Казимиром Яґеллончиком від 26 січня 1481 р.7 (само-
го договору-докончання досі не виявлено). Нижчу ланку посідали князі
Масальські, які перетворилися на звичайних вотчинників і, до того ж, на
думку М.Крома, втратили князівські права (с.64). Щодо останнього дозво-
лимо не погодитися з автором.
Князі Масальські за своїм майновим статусом, звісно, не могли рівнятися
з потужними князівськими родами Великого князівства Литовського, проте
формально володіли тим самим обсягом прав, що й решта осіб із князів-
ським титулом8. боротьба шляхти за зрівняння у правах з князями тривала
не одне десятиліття й відображалася в юридично-правових документах –
уставних земських грамотах кінця XV – початку XVI ст. та Литовських
статутах. Із часом вона формально досягла бажаного результату, проте в
ментальності ранньомодерного суспільства закріпилися такі базові основи
7 Archiwum Główny Akt Dawnych. – Archiwum Radziwiłłów. – Dz.I. – Zbiór dokumentów
pergaminowych. – Sygn.7364. У книзі вказано лише на документ за 1483 р.
8 Про особливе становище й статус князів у Литві див.: Яковенко Н.М. Українська шляхта
з кінця XIV до середини XVII ст. Волинь і центральна Україна. – Вид.2-ге, перегл. і випр. –
К., 2008. – С.77–127; Блануца А. Земельні володіння волинської шляхти в другій половині
XVI ст. – К., 2007. – С.39–57.
Укр. іст. журн. – 2011. – №5
183Рецензії
статусних відносин, за якими князівський титул ще довго вивищував його
носіїв над рештою представників привілейованої верстви – шляхти9.
Представники трьох гілок князів Масальських у питанні вибору між ві-
ленським та московським підданством схилися до першого й усі, окрім двох
онуків лінії князя Василя юрійовича – Семена та Василя Михайловичів,
які еміґрували до Москви, залишилися вірними великому князеві литов-
ському, за що отримали у вотчинне (або доживотне) володіння невеличкі
маєтності у Троцькому, браславському, Городенському, Смоленському,
Василишському, Рошському повітах, а князь Іван Федорович – онук Василя
юрійовича – шляхом вигідного одруження заволодів містом Шумськ у
Кременецькому повіті на Волині10. Окрім того, Масальські – один із небага-
тьох князівських родів, який протягом тривалого часу займав помітне міс-
це у суспільно-політичному житті Великого князівства Литовського та Речі
Посполитої, до самого кінця існування держави, і не вигас, як більшість
князівських династій11.
Маєтності князів-зрадників Семена та Василя Михайловичів Ма са ль сь-
ких, пожалувані Сиґізмундом І Старим, відразу після їх від’їзду до Москви
були надані на умовах хлібокормління московським боярським синам, ко-
трі перейшли на службу до великого князя литовського (травень 1534 р. –
Іва нові Поросукову, Федорові Салєву, Іванові Козиновичу, Артемові
Ва си льовичу)12. У липні 1534 р. Сиґізмунд І Старий остаточно роздав усі
ва си лишські володіння князя Василя Масальського боярам, які донедав-
на були підданими московського правителя. У книги Литовської метрики з
приводу цього спеціально було внесено список московських бояр, яким ве-
ликий князь литовський пожалував маєтності у Василишках та Жолудку,
колишніх володіннях князя В.М.Масальського13.
Проміжний щабель між князями Новосильськими та Масальськими, за
М.Кромом, займали князі Мезецькі та В’яземські. «Українних» князів, які
вели свій родовід від Ґедиміна, автор відніс до двох груп. Так, якщо воло-
діння бєльських та Трубецьких на кінець XV ст. він не вважає уділами, то
Можайські й Шем’ячичі вже цілком можуть претендувати на статус напів-
удільних князів (с.78).
Відповідно до визначених М.Кромом статусів, «українні» князі мали й
позиції у зовнішньополітичній сфері. чим менше службовий князь залежав
від сюзерена (литовського або московського), тим більш активно проявляв
9 Яковенко Н.М. Українська шляхта… – С.77–86.
10 Князі Масальські: документи і матеріали XVI ст. – Вип.1 / Підгот. до друку й авт. текст
А.блануци, Д.Ващука. – К., 2007. – С.14–20, 106–125; Блануца А.В. Ващук Д.П. Князівський
рід Масальських за матеріалами Литовської метрики (середина XV – перша половина
XVI ст.) // Укр. іст. журн. – 2007. – №4. – С.37–51; Поліщук В. Городенська лінія князів
Масальських на Волині у XVI ст. (Руська титулована знать Великого князівства Литовського
у структурі шляхетського землеволодіння) // Там само. – 2008. – №2. – С.4–16.
11 Бранденбург Н. Род князей Мосальских XIV–XIX вв. – Санкт-Петербург, 1892. На жаль,
М.Кром у своєму дослідженні не використав указані вище праці, що могло б вплинути на його
позицію стосовно статусу князів у Литві.
12 Князі Масальські… – С.116–118; Lietuvos Metrika. Kn.№227. – P.165. Указану книгу
М.Кром не використав.
13 Князі Масальські… – С.118; Lietuvos Metrika. Kn.№227. – P.131.
Укр. іст. журн. – 2011. – №5
184 Рецензії
себе у міждержавних відносинах і тією чи іншою мірою його володіння ста-
вали об’єктом претензій Литви, Москви та Криму (с.79–81). М.Кром також
указав на неможливість впливу віленського чи московського дворів на вибір
верховських князів у духовній сфері (с.81–82), пояснюючи це віддаленістю
від центру влади та слабкою інтеґрацією цих державців у політичне життя
Великого князівства Литовського.
У другій главі першої частини праці автор торкнувся питання вибору
служби «українними» князями віленському або московському урядам, а
в цьому контексті й питання переходів до відповідних сюзеренів. М.Кром
установив чіткий зв’язок між статусом «українних» князів та проблемою ви-
бору – залишитися вірним великому князеві литовському й при цьому втра-
тити свої володіння чи перейти на службу до великого князя московського й
таким чином зберегти маєтності? У результаті автор довів чітку закономір-
ність – чим більші володіння та незалежний від сюзерена (великого князя
литовського) статус мав князь, тим частіше такі державці схилялися до ви-
бору на користь московського правителя, адже їм було, що втрачати. Дрібні
ж землевласники були тісніше пов’язані з віленським двором і, як прави-
ло, зберігали вірність великому князеві литовському (с.116–118). Взамін
втрачених під час воєн маєтностей вони могли отримували рівнозначні во-
лодіння в інших частинах Литви, а за сприятливих обставин навіть їх роз-
ширювали. До того ж більшість дрібних князів значною мірою залежали від
служби при дворі великого князя литовського й тим самим будували свою
кар’єру та добробут родини.
Третю главу присвячено аналізу статусу та політичної ролі православ-
них князів у Литві на предмет їх лояльності верховній владі, чи могли вони
створити опозицію, утворювати окремі «партії», «рухи» тощо. Автор вірно
завважив поступовий процес заміни удільної системи централізованою,
у результаті чого на початок XVI ст. уділи зберігалися лише за князями
М.Заславським (Мстиславль і Мглин), Ф.Ярославичем (Пінськ і Клецьк),
ю.Семеновичем (Слуцьк і Копиль) (с.119–120). Неабияку роль тут відігра-
ло неминуче дроблення князівських родів і гнізд, зменшення їх впливу на
політичне життя держави та наступ панської верстви. Водночас автор, ана-
лізуючи дані перепису війська Великого князівства Литовського 1528 р.,
знову таки звертається до видання 1915 р. – попри те, що це джерело опуб-
лікували майже одночасно білоруські та литовські археографи (причому
до литовського видання долучено досі невідому частину документа)14. Та,
по суті, це не так уже й важливо. Для з’ясування монолітності чи розріз-
неності князівських корпорацій, на нашу думку, значно більш важливіше
встановити рівень концентрації земельних володінь і політичної активності
князів у конкретних реґіонах, а не державі загалом. Так, наприклад, нами
встановлено, що князівське землеволодіння станом на 1528 р. на Волині
14 Перапіс войска Вялікага княства Літоўскага 1528 года / Метрика Вялікага княства
Літоўскага. Кн.523. Кніга публічних спраў 1 / Падрыхт. да друку А.І.Груша, М.Ф.Спірыдонаў,
М.А.Вайтовіч. – Мінск, 2003; Lietuvos Metrika. Kn.№523 (1528): Viešųjų reikalų knyga 1 /
Parengė A.Baliulis, A.Dubonis. – Vilnius, 2006.
Укр. іст. журн. – 2011. – №5
185Рецензії
сягало 44%. Воно практично не змінилося через півстоліття (45%)15. Удалося
також вирахувати ймовірну долю концентрації земельних володінь усе-
редині двох основних груп князівської верстви. Так, «княжата-повітники»
тримали у своїх руках 16% землі на Волині, а «головні княжата» – 84%16.
Таку ж процедуру доцільно було б зробити з реґіонами, які цікавлять автора
монографії.
Складніше встановити рівень політичної активності реґіональної
князівської еліти в період, коли практично всі питання функціонування
державного організму Литви вирішувалися великим князем та призначу-
ваними ним панами-радою, а місцеві органи самоуправління були запрова-
джені лише у середині 1560-х рр. Указаний період виходить за хронологічні
межі книги М.Крома. Автор, на нашу думку, не в повному обсязі представив
кар’єри дрібних князів після здійснення ними вибору на користь великого
князя литовського, обмежившись лише кількома прикладами, зачепивши
початок XVI ст. та оминувши щедро представлені джерелами 1520–1540-
ві рр.17, які, як вважає дослідник, можуть дати уявлення про узагальнену
картину їх ролі у суспільно-політичному житті держави (с.128–129, 131–132).
Розвиваючи тему, автор робить висновок про те, що князі «займали
хоч і не першочергове, проте важливе місце в політичній системі Великого
князівства Литовського» (с.136), із чим ми повністю згодні18. Утім, М.Кром
доволі схематично пояснює специфіку намісницьких урядів у Великому
князівстві Литовському, акцентуючи увагу на «частій зміні намісників у
багатьох землях», що призводило до зловживань з їх боку та неможливості
закріплення за ними лідерства в реґіоні серед православного населення,
за винятком волинських князів (с.136–137). Справа в тому, що часта змі-
на намісників була наслідком політики віленського двору щодо подолання
місцевого корпоративізму19, яка йшла в унісон зі здійснюваними великими
князями литовськими земельними наданнями, коли володіння князівських
та шляхетських родів розпорошувалися по всій території держави20.
15 Блануца А. Земельні володіння…– С.51–53. Також цій проблемі присвячено окрему
статтю: Блануца А. Структура шляхетського землеволодіння на Волині (за матеріалами
Попису війська Великого князівства Литовського 1528 р. та Поборового реєстру Волинського
воєводства 1570 р.) // Metriciana: Даследаванні і матэрыялы Метрикі Вялікага княства
Літоўскага. – Т.IV. – Мінск, 2007. – С.42–58.
16 Блануца А. «Княжата головні» та «княжата-повітники» на Волині у XVI – першій
половині XVII ст. // Україна в центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця
XVIІI ст.). – К., 2006. – Вип.6. – С.230.
17 Автор рецензованої праці не скористався вказаними вище книгами Литовської метрики
№30, 43, 227–231, 560.
18 Указуючи на поступовий процес зрівняння у правах руських князів та бояр із
литовськими, М.Кром чомусь оминає увагою фундаментальну працю Г.Ловмянського (див.:
Łowmiański H. Polityka Jagiellonów. – Wyd.2. – Poznań, 2006), посилаючись лише на його
статтю (с.134 рецензованої монографії), видрукувану у збірнику «Феодальная Россия во
всемирно-историческом процессе» (Москва, 1972 р.).
19 Переважна більшість намісницьких урядів у Великому князівстві Литовському перебувала
в одних руках від року до трьох (траплялися окремі винятки) (див., напр.: Яковлів А. Намісники,
державці і старости господарського замку черкаського в кінці XV і в XVI вв. – К., 1907).
20 Див.: Блануца А. Політика земельних надань Сигізмунда ІІ Августа на українських
землях Великого князівства Литовського: основні тенденції та джерела дослідження //
Україна крізь віки: Зб. наук. праць на пошану академіка НАН України професора Валерія
Смолія. – К., 2010. – С.213–232.
Укр. іст. журн. – 2011. – №5
186 Рецензії
В останній, четвертій, главі першої частини монографії автор аналізує
роль князів у заколоті Глинських. Він ґрунтовно відтворює хід подій та вста-
новлює, що більшість князів загалом були задоволені своїм становищем, не
прагнучи створення окремих партій чи груп, що й зумовило їх непідтримку ам-
бітних планів заколотників у подіях 1508 р. (с.152)21. Наприкінці глави автор
стисло виклав узагальнюючі висновки до першої частини праці (с.152–153).
Не менш цікаві дослідницькі підходи застосовує М.Кром у другій частині
монографії, присвяченій ролі міст та міщан порубіжних територій у ситуації
вибору між Вільно та Москвою. Тут, як і загалом у книзі, дослідник методич-
но, дотримуючись того ж порядку, що й у першій частині, у кожній із чотирьох
глав на широкому джерельному матеріалі викладає авторську концепцію.
Так, у першій главі М.Кром аналізує статус порубіжних сіверських та вер-
ховських міст у політичній системі Великого князівства Литовського. І якщо
ситуація із сіверськими міськими поселеннями нам відома передусім за моно-
графією О.Русиної, то дуже мало студій присвячено прикордонним верховським
містам, які, за словами М.Крома, були занадто слабко втягнені у внутрішньопо-
літичне життя «материкової» Литви (с.154–155). До того ж наявний джерельний
пласт метрики демонструє лише зовнішній бік історії верховських міст, і тільки
«при ретельному аналізі з цих скупих даних можна вичленити цінну інформа-
цію» (с.155). Погляньмо, наскільки це вдалося зробити авторові монографії.
М.Кром слушно зауважує, що більшість порубіжних міст перебували
у власності князів, відтак у зносинах із великокнязівською владою пред-
ставлені від імені своїх власників, що утруднює з’ясування позиції міщан
(с.156). Князівські міста являли собою центри відповідних уділів, де госпо-
дар визначав та впливав на всі сторони міського життя. На жаль, брак дже-
рел щодо цього реґіону не дозволяє комплексно й різносторонньо показати
функціонування «українних» міст зазначеного статусу середини XV – пер-
шої третини XVI ст.
Іншу категорію порубіжних міст становили міські поселення з гос-
подарським статусом. Проте й вони, залежно від міри привілейованос-
ті, поділяються на великі (Полоцьк, Вітебськ, Смоленськ) та дрібні міста,
що управлялися великокнязівськими намісниками: Торопець – на півно-
чі; Любутськ і Мценськ – у верхів’ях Оки; брянськ, Радогощ і Путивль –
у Сіверській землі. Дорогобуж та Рильськ через часту зміну власників автор
відніс до категорії міст із неясним статусом. М.Кром встановив закономір-
ність, що з віддаленістю від центру зв’язок зі столицею держави слабшав
і, до того ж, ці міста дуже мало представлено в документації Литовської
метрики (с.162–163). цим зумовлюється й недостатня увага щодо таких міст
21 Уважаємо, що остання захищена дисертація з теми повстання князів Глинських (див:
Шніп М.А. Унутрыпалітычны канфлікт 1508 г. у Вялікім княстве Літоўскім у кантэксце
міжнародных адносін ва Усходняй Еўропе: Автореф. дисс. … канд. ист. наук. – Мінск, 2009. –
24 с.), не використана М.Кромом, дещо доповнила б, а почасти й змінила низку акцентів із
даної проблематики. Див. також: Шніп М.А. Сацыяльны склад удзельнікаў мяцяжу Глінскіх
у Вялікім княстве Літоўскім // Весн. беларус. дзярж. ун-та: Сер.3: Гісторыя. Філасофія.
Паліталогія. Сацыялогія. Эканоміка. Права. – 2007. – №2. – С.3–7; Яго ж. Мяцеж Міхаіла
Глінскага // беларус. гіст. часоп. – 2007. – №3. – С.9–14; Яго ж. Антыдзяржаўны мяцеж 1508
года ў Вялікім княстве Літоўскім // Гісторыя: праблемы выкладання. – 2007. – №4. – С.53–57.
Укр. іст. журн. – 2011. – №5
187Рецензії
із боку, зокрема, великого князя. Проте, на нашу думку, литовська влада
прагнула контролювати віддалену від центру периферію й докладала щодо
цього чималих зусиль, хоча, звісно, мала тут суттєві проблеми. Уважаємо
невиправданим твердження автора про відсутність будь-яких контактів ві-
ленського двору з жителями Любутська та Мценська, які дослідник зара-
хував до шерегу міст зі слабким, ба навіть «нульовим», ступенем контакту
з Вільно (с.163). Адже в так званій книзі данин Казимира Яґеллончика22
місцем видання низки підтверджувальних та надавчих листів великого
князя литовського видавці визначили саме Любутськ. Відтак очевидно, що
Казимир Яґеллончик перебував у цьому місті зі своїм двором та як повно-
правний господар здійснював на підвладних територіях свої функції.
Аналізуючи систему управління у брянську, М.Кром укотре вказує на
нетривалий термін управління тут великокнязівських намісників і цим
доводить неможливість міцного закріплення влади23. Та часом активне
відс тою вання своїх привілеїв і протидія свавіллю великокнязівських на-
місників (зокрема, Ф.Заславського) дає підстави автору вважати брянську
міську громаду згуртованою24.
Віднесені М.Кромом до «другої лінії оборони» Великого князівства
Литовського міста (Могильов, Слуцьк, Пінськ, Орша, Кричев, Мозир та ін.)
автор відзначив як такі, що мали у прикордонних справах «свій голос», кон-
такти тут із центром були вже набагато продуктивнішими й, відповідно,
вони отримали окремі права (с.169–175). Нарешті, група крупних привілейо-
ваних міст (Смоленськ, Вітебськ, Полоцьк, Мінськ) мала статус, який ви-
разно виділяв їх серед решти прикордонних фортець держави (с.175–192).
Їх жителі отримали великий обсяг ґарантованих великокнязівською вла-
дою спеціальними грамотами (уставними чи обласними земськими) прав
та привілеїв, які вони активно відстоювали. Для доведення своєї концепції
М.Кром залучає широке коло джерел і праці дослідників – литуаністів та
урбаністів. Водночас автор, як уже зазначалося вище, залишив поза своєю
увагою найновіші студії, зокрема ті з них, що стосуються проблеми функ-
ціонування уставних земських грамот у достатутовий період25 та інститу-
ту старини й новини26. До того ж вельми цінну інформацію про специфіку
22 Lietuvos Metrika. Kn.№3 (1440–1498): Užrašymų knyga 3 / Parengė L.Anužytė, A.Baliulis. –
Vilnius, 1998. – Р.42; Ясінскі А. Спроба крытычнага вывучэньня Кнігі данін вялікага князя
Казіміра... – С.1022–1067.
23 Див. із цього приводу посилання 19.
24 У достатутовий період судом першої інстанції був намісницький чи воєводський, відтак усі кон ф-
лік ти поміж старостою або намісником та жителями міста мали вирішуватися саме ними, тобто тими,
на кого, власне, скаржилися міщани. У такому разі міщани теоретично (й це при де та льному розгляді
джерел можна підтвердити) могли відразу позиватися зі скаргою до великого кня зя литовського,
оминаючи таким чином суд першої інстанції. Утім, це тема окремого ґрунтовного дослідження.
25 Ващук Д. Aбыхмо дεръжали ихъ пωдлѢ права ихъ зεмъли (Населення Київщини та
Волині і великокнязівська влада в XV–XVI ст.). – К., 2009.
26 Блануца А. Ващук Д. Інститут «старини» й «новини» в правових та економічних джерелах
Великого князівства Литовського (друга половина XV–XVI ст.) // Укр. іст. журн. – 2006. – №2. –
С.11–23; Blanutsa A., Vashchuk D. “Old ways” versus “novelties” in the legal and economic sources of
the Grand duchy of Lithuania ca. 1450–1700 // Lithuanian historical studies. – 2007. – Vol.12. – P.19–40;
Ващук Д. Непорушність «старини»: державна політика Великого князівства Литовського чи
історіографічна традиція кінця XIX – першої третини XX ст. // Україна в центрально-Східній
Європі (з найдавніших часів до кінця XVIІI ст.). – К., 2006. – Вип.6. – С.423–438.
Укр. іст. журн. – 2011. – №5
188 Рецензії
здійснення судових функцій вітебським воєводою у 1530-х рр. автор міг би
почерпнути з чергового видання однієї з книг Литовської метрики27.
Друга глава проливає світло на події боротьби за порубіжні території між
Московською державою та Литвою наприкінці XV – у першій третині XVI ст.
Автор у хронологічному порядку детально висвітлює всі перипетії москов-
сько-литовських воєн крізь призму позиції «українних» міст та їх населен-
ня. М.Кром цілком переконливо довів висловлене ним у попередніх главах
припущення про прямий зв’язок між статусом того чи іншого міста та його
позиціонуванням щодо зовнішньополітичних подій. Так, «українні» удільні
містечка не виражали будь-якої самостійної позиції й не виявляли протидії
під час їх захоплення московськими військами. Міста другої категорії – крупні
приватні та малі великокнязівські – були більш пов’язані з центральною вла-
дою, тому їх позиція змінювалася залежно від співвідношення воюючих сто-
рін. Крупні привілейовані міста з розвиненими міськими громадами, умовно
віднесені М.Кромом до третьої категорії, найбільш активно проявляли себе
у внутрі- та зовнішньополітичній сфері, займаючи безкомпромісну позицію
у боротьбі з московськими військами та активно підтримуючи вищу владу
держави (с.225–226). Вочевидь не можна вважати необізнаність автора з дея-
кими архівними фондами, де зберігається цінна інформація про внутрішньо-
міську боротьбу під час Стародубської війни 1534–1537 рр., прорахунком чи
недоглядом, адже, на превеликий жаль, робота в іноземних архівах – задо-
волення не з дешевих. А проте, деталі зговору гомельських гармашів зі старо-
дубськими попами відображено у листі Сиґізмунда I Старого до гомельського
князя Василя юрійовича Толочинського28.
Третя глава, на нашу думку, представляє найбільший інтерес, адже ав-
тор намагається встановити рівень лояльності окремих груп міського на-
селення «українних» міст до віленського уряду й, де дозволяють джерела,
назвати конкретних осіб, котрі залишилися на литовській або перейшли на
московську службу. Таку інформацію можна отримати внаслідок копіткої
роботи щодо виявлення в актах Литовської метрики надавчих чи підтвер-
джувальних великокнязівських листів або привілеїв. Указуючи на особ-
ливості позицій різних верств населення сіверських міст щодо проблеми
переходу на службу до великих князів литовського або московського, автор
відзначив суттєву залежність боярства від місцевих князів, при цьому явно
недооцінюючи (вірніше, зовсім не бачачи) клієнтарно-патрональні відноси-
ни перших і других. А саме їх високий ступінь значною мірою й пояснює,
чим після переходу певного князя на литовську або московську службу зу-
мовлювалося відповідне рішення та вибір бояр-клієнтів29.
27 Судебная книга витебского воеводы, господарского маршалка, волковыского и оболецкого
державцы М.В.Клочко / 1533–1540 (Литовская метрика. Кн.№228. Книга судных дел №9) /
Подгот. В.А.Воронин, А.и.Груша и др. – Москва, 2008.
28 Archiwum Główny Akt Dawnych. – Archiwum Potockich z Radzynia. – F.334. – Sygn.295. – S.37.
29 Існує низка теоретичних та конкретно-історичних праць із клієнтарно-патрональних відносин
у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій. Див., напр.: Klientelism and patron – client
relations: a bibliography // Political Clientelism, Patronage and Development (Contemporary Political
Sociologi, 3) / Wyd. S.N.Eisenstadt, R.Lemarchand. – Beverly Hills; London, 1981; Mączak A. Klientela.
Nieformalne systemy władzy w Polsce i Europie XVI–XVIII w. – Warszawa, 2000.
Укр. іст. журн. – 2011. – №5
189Рецензії
В останній главі книги висвітлюється система заходів московських пра-
вителів щодо закріплення за собою новоприєднаних територій. це – запро-
вадження на місцях замість удільного намісницького управління, постійна
присутність тут загонів московського війська, заселення завойованих те-
риторій служилими людьми з центральних реґіонів Московії та одночасне
переселення місцевої людності вглиб московських територій. До того ж на
віддалених від Москви сіверських землях процес заселення московськими
підданими розпочався набагато пізніше, ніж на заоцьких, саме тому новій
владі довелося докласти тут значно більше зусиль (і це тривало довше) для
остаточного їх закріплення (с.253–255). Наприкінці цієї глави автор виклав
короткі узагальнення/висновки до всієї книги (с.258–259).
Слід окремо відзначити пророблену санкт-петербурзьким істориком
чималу роботу, що втілилася в додатках до монографії. Зокрема, М.Кром
публікує раніше невідомий привілей Сиґізмунда І Старого Смоленську від
1513 р., уведений дослідником до наукового обігу в 2003 р. У додатку №2 він
подав інформацію про долі брянських бояр після 1500 р. – якому з прави-
телів (великому князеві литовському чи московському) вони зберегли вір-
ність. Тут подано 36 родів, більшість представників яких залишилися на
литовській службі. Ще більше боярських родів (понад півтори сотні позицій)
представлено у додатку №3, де йдеться про смоленських бояр та їх вибір на
користь Литви чи Москви після 1514 р. Звісно, перелік можна доповнюва-
ти з віднайденням нових ориґінальних документів, розпорошених по архі-
восховищах багатьох країн. Наприкінці книги вміщено перелік скорочень,
зручні для роботи дослідників іменний та географічний покажчики, а та-
кож списки карт, схем і таблиць.
Виконана на високому фаховому рівні монографія М.Крома представ-
ляє значний інтерес для дослідників історії великих князівств Литовського
та Московського, а ґрунтовні висновки автора базуються на аналізі комп-
лексу джерел, чимало з яких вводяться до наукового обігу вперше. Та все ж
остаточну крапку у справі дослідження литовсько-московського прикордон-
ня ставити ще зарано, насамперед ураховуючи низку причин об’єктивного
та суб’єктивного характеру. безперечна ж заслуга російського історика в
тому, що він – перший, хто провів глибоку комплексну та узагальнюючу
роботу в такій складній темі.
А.В.Блануца (Київ)
|