Руські переселенці в Угорщині ХІІ–XIV ст.: обов’язки та соціальне становище

Висвітлюється становище вихідців із руських земель у феодальній структурі Угорського королівства ХІІ–XIV ст. Відзначається високий статус частини переселенців, які обіймали важливі уряди при королівському дворі та в оточенні духівництва. Категорії населення, до яких належали міґранти, були високого...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2012
Автор:	Волощук, М.М.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2012
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Історичні студії
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/106122
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Руські переселенці в Угорщині ХІІ–XIV ст.: обов’язки та соціальне становище / М.М. Волощук // Український історичний журнал. — 2012. — № 4. — С. 21-34. — Бібліогр.: 81 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-106122
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1061222016-09-20T03:02:27Z Руські переселенці в Угорщині ХІІ–XIV ст.: обов’язки та соціальне становище Волощук, М.М. Історичні студії Висвітлюється становище вихідців із руських земель у феодальній структурі Угорського королівства ХІІ–XIV ст. Відзначається високий статус частини переселенців, які обіймали важливі уряди при королівському дворі та в оточенні духівництва. Категорії населення, до яких належали міґранти, були високого або, зазвичай, середнього статку. The author illustrate the situation of the immigrants from Rus’ in the feudal structure of the Hungarian Kingdom during XII–XIV centuries on the pages of the article. There were a high status of the settlers, who occupied leading posts at the royal court and surrounded by the clergy. They took a several positions, for example: magister, pristaldus, iudex. The categories of a population, which belonged the rus’ settlers were usually high or mediate: comites, iobagiones, iobagiones castri, filiis iobagiones, servientes regis etc. 2012 Article Руські переселенці в Угорщині ХІІ–XIV ст.: обов’язки та соціальне становище / М.М. Волощук // Український історичний журнал. — 2012. — № 4. — С. 21-34. — Бібліогр.: 81 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/106122 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історичні студії Історичні студії
spellingShingle	Історичні студії Історичні студії Волощук, М.М. Руські переселенці в Угорщині ХІІ–XIV ст.: обов’язки та соціальне становище Український історичний журнал
description	Висвітлюється становище вихідців із руських земель у феодальній структурі Угорського королівства ХІІ–XIV ст. Відзначається високий статус частини переселенців, які обіймали важливі уряди при королівському дворі та в оточенні духівництва. Категорії населення, до яких належали міґранти, були високого або, зазвичай, середнього статку.
format	Article
author	Волощук, М.М.
author_facet	Волощук, М.М.
author_sort	Волощук, М.М.
title	Руські переселенці в Угорщині ХІІ–XIV ст.: обов’язки та соціальне становище
title_short	Руські переселенці в Угорщині ХІІ–XIV ст.: обов’язки та соціальне становище
title_full	Руські переселенці в Угорщині ХІІ–XIV ст.: обов’язки та соціальне становище
title_fullStr	Руські переселенці в Угорщині ХІІ–XIV ст.: обов’язки та соціальне становище
title_full_unstemmed	Руські переселенці в Угорщині ХІІ–XIV ст.: обов’язки та соціальне становище
title_sort	руські переселенці в угорщині хіі–xiv ст.: обов’язки та соціальне становище
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2012
topic_facet	Історичні студії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/106122
citation_txt	Руські переселенці в Угорщині ХІІ–XIV ст.: обов’язки та соціальне становище / М.М. Волощук // Український історичний журнал. — 2012. — № 4. — С. 21-34. — Бібліогр.: 81 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT voloŝukmm rusʹkípereselencívugorŝiníhííxivstobovâzkitasocíalʹnestanoviŝe
first_indexed	2025-07-07T17:58:48Z
last_indexed	2025-07-07T17:58:48Z
_version_	1837011964559097856
fulltext	Укр.іст.журн. – 2012. – №4 М.М.Волощук* рУсьКІ переселенЦІ В УГОрщинІ ХІІ–XIV ст.: ОбОВ’ЯЗКи ТА сОЦІАльне сТАнОВище ** Реґулярні процеси переселення мешканців різних князівств-земель Русі до сусідніх європейських країн створили прецеденти оформлення окремих етніч- них громад, деякі представники яких займали доволі високе соціальне станови- ще в нових країнах. Чи не найбільш чітко подібні службові обов’язки та статус можна окреслити на прикладі Угорського королівства ХІІ–XIV ст., де, за наши- ми підрахунками, мешкало у цей час понад 50 сімейств (або окремих представ- ників), ідентифікованих у джерелах як «русь» («русини»). Загалом поява на території Угорщини руських вихідців припадає на другу половину ХІІ – першу половину ХІІІ ст. За повідомленнями джерел, більшість із цих осіб раніше належали до середніх та вищих прошарків східнослов’янського населення, що простежується як за характером інформації, так і з текстового «антропосоціологічного» супроводу конкретної людини. Абсолютна більшість їх на попередньому етапі свого життя належала до особисто вільного люду з сільської округи та, рідше, із міст. Свій статус переселенці не раз намагалися підтвердити. Про такий стан речей свідчать документальні повідомлення. Так, в Угорсь- кому королівстві цілий ряд вихідців із Русі (відомих саме з руською ідентифікаці- єю або таких, що могли походити з володінь Рюриковичів) належали до стану йо- баґіонів («Vruz Jobagio», «Dominicus Ruthenus» (?), «Iobagio Ruska de villa Simon», «Maladik/Mladik Ruthenus» та ін.)1 чи синів йобаґіонів («Filius iobagioni Ruthen», «Filiis iobagionum Vitk filius Prosemer», «Hosce filius Rus», «Dobez filius Leton (ru- theni?)» та ін.)2, обіймали різноманітні уряди («magister», «pristaldus») у куріях вищих і середніх представників угорської знаті («Iudex Nicolaus filius Laurency de genere Vrs», «Procurator Benedictus Ruthenus», «Magister Theza rutenus», «Magister (?) Iohannus Latinus dicta Russia de Talya», «Magister Petrus dictus Orrus», «Examinator Gregorius Vrzy», «Magister Miklos dictus Orrus», «magister Petrus filius * Волощук Мирослав Михайлович – кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (Івано-Франківськ). E-mail: myrko79@rambler.ru Матеріали для цієї публікації було зібрано протягом 2011 р. завдяки всебічній підтримці Музею історії Польщі (Варшава). 1 Regesta rerum stirpis Arpadianae critico-diplomatica (далі – RSA). – Budapest, 1923. – T.1 (1001–1270). – Р.111; Codex diplomaticus patrius (далі – CDP). – Budapestini, 1880. – T.7. – Р.6–7; Codex diplomaticus Arpadianus continuatus (далі – CDAC). – Pest, 1871. – V.9 (1272–1290). – Р.479. 2 RSA. – Budapest, 1961. – T.2 (1270–1292). – Füzet 2/3. – Р.195–196; Codex diplomaticus et epistolaris Slovaciae: In 2 t. (далі – CDESl). – Bratislava, 1987. – T.2 (inde ab anno MCCXXXV usque ad anno MCCLX). – Р.355–356. Висвітлюється становище вихідців із руських земель у феодальній структурі Угорського королівства ХІІ–XIV ст. Відзначається високий статус частини пе- реселенців, які обіймали важливі уряди при королівському дворі та в оточенні духівництва. Категорії населення, до яких належали міґранти, були високого або, зазвичай, середнього статку. Укр.іст.журн. – 2012. – №4 22 М.М.Волощ, ук Petene (dictus Oros?)» та ін.)3, були комесами («Ruten Comes», «Comes Andreas fi- lius Johannis de Wruzy», «Comes Nicolaus dictus Orrus», «comes Bogomerius filius Subislai», «comes Petrus filius Zubuslay» та ін.)4 або ж просто ідентифікувались у джерелах як знатні – «nobilis» («Nobilis vir Oros filius Ertudo», «Domina Serefyl filia Boromerii de Ruzka (ruthena?)», «Domina Rusynth vocata та domine Rusa», «uxoris Vrsa», «Ladislaus Rutenus»5, який без сумніву належав до числа упривілейованої знаті, що видно за наданими в його користування маєтностями)6. Однак нерідко маємо справу і з переселенцями, чітко встановити обов’язки яких після переїзду до Угорщини неможливо за браком джерельних відомостей. Окреслення функціональних обов’язків, виконуваних міґрантами, дозво- лить краще зрозуміти їх місце та роль у структурі середньовічного угорсько- го суспільства, правове становище, адміністративні та військові повноваження тощо. Безумовно, це були люди, які володіли рухомим та нерухомим майном, а також залежним населенням. Пожалування, надавані східнослов’янським пе- реселенцям в Угорщині впродовж ХІІ–XIV ст., мали власну класифікацію, ві- дображену у джерелах та відому з історичних досліджень, узагальнених сло- вацьким істориком Л.Соколовським7. Серед найбільш популярних була «villa». Це поняття відоме ще з античних часів, коли під «віллою» розумівся окремий маєток латифундиста, в якому мешкали господар із сім’єю, слугами та раба- ми. У середньовічній Європі від часів Каролінґів вілла трансформувалася в по- селення сільського типу із притаманними йому формами феодального госпо- дарства. «Capitulare de villis», виданий франкською імперською канцелярією в IX ст., реґламентував управління віллою, узаконював форми виплати ренти тощо. В Угорському королівстві «villa» – це, як правило, пожалування, що пере- бувало в управлінні кількох сімейств8. Поширеним типом надання земельних угідь у володіннях Арпадів було «possessio», яке сприймалося або як окреме цілісне пожалування, що могло бути тотожним віллі, або ж як кілька земельних ділянок із рухомим і нерухомим майном. Таким чином, «possessio» могло дорівнювати навіть кільком віллам або ж якійсь її частині (половині чи третині)9. Такого типу надання успадковувало- ся як феодальний маєток, чому є не одне підтвердження. Неодноразово в доку- ментах, що окреслювали межі різних пожалувань, зустрічається поняття «pre- dium». За своїм значенням воно могло бути близьким до «possessio», хоча часто нагадувало вільновідчужувану сімейну власність типу алоду («allodium»)10. 3 Magyar Országos Levéltár (MOL, Budapest). – Diplomatikai Levéltár (DL) 2470; Regestum Varadinense examinum ferri candentis Ordine chronologico digestum descripta effigie editionis a. 1550 illustrantum sumptissimusque Capituli Varadiensis lat. rit. – Budapest, 1903. – Р.272; CDP. – Budapestini, 1880. – T.8. – Р.156–157, 378; Anjou-kori oklevéltár (далі – AKOkl). – Budapest; Szeged, 1996. – T.4 (1315–1317). – Old.65, 59; Documente privitóre la Istoria Românilor. – Bucurescĭ, 1887. – V.1 (1199–1345). – P.618. 4 Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis (далі – CDH). – Budae, 1829. – T.3. – V.1. – P.173; Szábo D. Két Árpád-kori oklevél // Századok (Budapesten). – 1906. – Évf.XL (40). – Old.628. 5 Див., напр.: Волощук М.М. Володислав Кормильчич: венгерская бытность 1214–1232 гг. // Древняя Русь: Вопросы медиевистики. – 2009. – №3 (37). – С.19–20. 6 AKOkl. – Budapest; Szeged, 1999. – T.23 (1339). – Old.251. 7 Sokolovský L. Terminológia dejín správy stredovekej dediny na Slovensku // Historický časopis (Bratislava). – 1985. – R.33. – Č.4. – S.506–508. 8 Ibid. – S.506–507. 9 Ibid. – S.507. 10 Ibid. – S.508. Укр.іст.журн. – 2012. – №4 Руські переселенц, і в Угорщ, ині ХІІ–XIV ст.: обов’язки та соціальне становищ, е 23 Відоме також земельне пожалування «terra», що могло являти собою як час- тину села, так і ліси, луки, придорожні землі, розташовані біля якихось шляхів тощо. Таке пожалування могло ототожнюватися також і з містечком чи зам- ком11. Значно рідше східнослов’янським поселенцям надавали земельні угіддя у формі «sessio». У даному випадку – це окремий двір з усіма маєтностями, які до нього входили. «Sessio» часто ототожнювалося із поняттями «curia», «mansio» та «predium». За своїми розмірами, господарськими можливостями, людськими ресурсами це було найменше з можливих угідь12. Не маючи достатніх підстав уважати населення названих поселень зі сто- відсотковою впевненістю руським за походженням (допускаючи велику ймо- вірність заснування частини з них вихідцями із Галицької землі), ми все ж зобов’язані провести бодай поверховий джерелознавчий та генеалогічний ана- ліз документальних повідомлень для того, щоби переконатись у вірогідності та- кого факту або ж його відкинути. Зрозуміло, що частина сіл і селищ, будучи за- снована у ХІІ–ХІІІ ст. дійсно вихідцями зі східнослов’янських земель, згодом, до XIV ст., у результаті асиміляції могла цілком втратити свій етнічний образ, а відтак у 4–5-му поколіннях відсоток русинів міг бути вже вкрай мізерним, при- хованим за угорськими (чи іншими) іменами, посадами, статусом і т.д. Більшість переселенців могли мешкати в передгірських районах Галицьких Карпат. Ця теза підтверджується джерельними відомостями про отримання в майбутньому таких земельних пожалувань, які в господарському розумінні та з погляду географічного розташування дуже нагадували східнокарпатське при- кордоння (сучасні Вижницький район Чернівецької області, Богородчанський, Вер ховинський, Долинський, Коломийський, Косівський, Надвірнянський, Рож ня тівський райони Івано-Франківщини, Самбірський, Сколівський, Стрийсь кий, Турківський райони Львівської області, Підкарпатське воєводс- тво Польщі, реґіон Буковина в Румунії – тобто терени, які в різний час упро- довж ХІІ – першої половини XIV ст. входили до сфери впливу галицьких воло- дарів). Подібна практика, очевидно, була не поодинокою, оскільки дозволяла інтенсивніше вести освоєння внутрішніх земель королівства, використовува- ти природні ресурси та ін. Відтак володіння переселенців у таких комітатах, як Ліптоу, Туроц, Спіш, Шариш, Земплен, Марамарош, Клуж у Трансільванії можна, на нашу думку, розглядати як цілком закономірне явище з погляду господарської доцільності окремо взятої родини та економічної політики прав- лячої династії загалом. Саме на територіях сучасних Словаччини, Румунії, частково Східної Угор- щи ни існували компактні громади, які з часом почали називатися русинськи- ми13, однак втратили знання про шляхи потрапляння їхніх прародичів до Угорщини. Зрозуміло також, що ми не можемо бути впевнені, чи всі зі згаданих 11 Ibid. 12 Ibid. – S.509. 13 Наші підрахунки, виконані за «Географічним словником Угорщини», укладеним у сере- дині ХІХ ст. засновником угорської статистики, членом-кореспондентом Угорської академії наук Е.Фийнешем, показали, що в межах сучасного Закарпаття існувало не більше 10 поселень, без- посередньо пов’язаних із руською топонімікою (див.: Фийнєш Е. Географічний словник Угорщини (Опис населених пунктів Закарпаття середини ХІХ ст.). – Ужгород, 2011. – С.12–13, 15–16, 56, 64, 67, 71, 78–79). Інші ж виникали на основі слов’янських, угорських, німецьких тощо. Укр.іст.журн. – 2012. – №4 24 М.М.Волощ, ук у документах особи раніше належали до категорії боярства (галицького, волин- ського, чернігівського та ін.), однак опосередковано до такого висновку нас під- штовхує проведений аналіз наявних документальних повідомлень. Комеси Категорія військово-служилої та придворної знаті, відома з документів як комеси («comes», угорський варіант – «ispán», слов’янський – «жупан»), нале- жала до вищих прошарків суспільства. За деякими виконуваними обов’язками їх можна було б ототожнити з графами («grafio»). Існують згадки про «comes parochiae», «comes castri», «comes comitatus», «comes provinciae» та ін. Комеси були тісно пов’язані з правлячими монархами системою поземель- них та особистісних відносин, леґітимізованих, очевидно, васально-сюзеренни- ми зобов’язаннями, не завжди добре висвітленими у джерелах. Обов’язки їх були найрізноманітнішими. Вони очолювали комітати, міста, збирали королів- ські податі, контролювали ведення господарства («iudex regius»), були головни- ми воєначальниками на місцях («maior exercitus») тощо. Безумовно, військова складова служби комесів вважалася однією з пріори- тетних. Внутрішня диференціація за функціональними обов’язками призвела з часом до виокремлення посад, відомих як «comes castri» та «comes confinii»14. Особи цього статусу зобов’язувалися охороняти кордони Угорщини та прикор- донні фортеці, що інтенсивно розбудовувалися від середини ХІІІ ст. Вони мали у своєму підпорядкуванні загони дрібного військово-служилого люду. Також комеси виконували доручення при дворі монарха («curialis comes»), були його довіреними особами в різних справах15. Зокрема, в артикулі 5 «Золотої булли» від 1222 р. згадувалося принаймні про дві категорії цього суспільного прошарку – «comites parochiani» (очільник комітату) та «comites curie» (началь- ник комітатського замку)16. Згаданий закон в артикулі 29 від 1222 та в артикулі 21 від 1231 рр. передбачав, що комес у межах комітату міг користуватися пра- вами власного сану17. «Золота булла» 1222 та її оновлений проект від 1231 рр. чітко встановила реґламентацію повноважень комесів у кількох важливих аспектах їхньої діяль- ності. Зокрема, військова служба на користь правлячого монарха не залежа- ла тепер від бажання самого воїна, оскільки за умов організації та проведення 14 Див., напр.: Zsoldos A. Az Árpádok és allatvalóik (Magyarország története 1301-ig). – Debrecen, 1997. – Old.120–121, 124. 15 Про інші обов’язки комесів див.: Borosy A. Főurák, familiárisok, udvári harcosok Ma gya ror- s zágon a XIII. században // Hadtörténelmi közlemények (Budapest). – 1978. – Évf.25. – Old.315–338; Idem. A királyi várispánságok hadakozó népei Magyarországon a tatárjárás előtt // Ibid. – 1983. – Évf.30. – Old.3–24; Fügedi E. Ispánok, bárók, kiskirályok: A középkori magyar arisztokrácia fejlődése. – Budapest, 1986. – 424 l.; Engel P. Honor, Castrum, Comitatus: Studies in the Government System of the Angevin Kingdom // Quaestiones Medii Aevi Novae. – Warszawa, 1996. – Vol.1 (Principles and Ideology of Government). – P.91–100. 16 «Нехай комеси комітатів не виносять вироків щодо маєтків сервієнтів, якщо справа не сто- сується стягнення грошей, або ж десятини. Комеси комітатських замків узагалі нікого нехай не судять, крім осіб, які належать замку» («Comites parochiani predia servientum non discuciant, nisi in causa monetarum et decimarum. Comites curie parochiani nullum penutusdiscuciant, nisi populos sui castri») (див.: The Laws of the Medieval Kingdom of Hungary: In 2 t. – Idyllwild, 1999. – T.1 (1000–1301). – Р.32). 17 Ibid. – Р.34. Укр.іст.журн. – 2012. – №4 Руські переселенц, і в Угорщ, ині ХІІ–XIV ст.: обов’язки та соціальне становищ, е 25 кампанії поза межами держави комес, на відміну від королівського сервієнта, був зобов’язаний супроводжувати свого сюзерена власним коштом18. Обов’язок комеса супроводжувати монарха в походах за кордон зберігся і в артикулі 8 акту від 1231 р.19 Представники даного прошарку мали своїх підлеглих («vice comes»), які за- ступали їх у різноманітних ситуаціях. Віце-комеси, своєю чергою, часто обира- лися із числа йобаґіонів королівських замків, які допомагали головному комесу на місцях у військових і господарських справах. Відтак внутрішній ієрархічний континуїтет дозволяв доволі безболісно функціонувати адміністративному та військовому управлінню на місцях. Безумовно, що до кінця ХІІІ–XIV ст. представники цього стану ввійшли до кола королівських баронів, склавши найбільш заможну категорію угорського суспільства. Серед комесів, які були русинами за походженням, можна назва- ти особу, ідентифіковану як «Ruten Comes» і відому з епізодичної згадки під 1165 р.20 сервієнти Поняття «serviens regis», що сформувалося під впливом традиції поділу угор- ського суспільства на особисто вільне та залежне населення, як станова одини- ця відоме на сторінках документів від початку ХІІІ ст.21, хоча епізодичні згадки про сервієнтів мають місце й у другій половині – наприкінці ХІІ ст.22 До цієї ка- тегорії входили різні за статусом особи. Насамперед це були вільні мешканці, які володіли нерухомим і рухомим майном, правом передачі його у спадок, нес- ли військову службу тощо. Однак форми та місця служіння були різними. Можна припустити, що саме вони складали ядро королівського війська, бу- дучи доволі чисельним прошарком суспільства23. Водночас є підстави вважати, що сервієнти належали до числа придворних слуг, з яких потім утворилася ка- тегорія військово-служилих осіб – «familiariis»24. Непростим залишається питан- ня про рівень їх заможності та знатності, яка, очевидно, була різною у середо- вищі сервієнтів і відповідала тенденціям внутрішньої диференціації. Окремі представники цього прошарку напряму залежали від грошової підтримки, ко- тру їм надавали їхні сюзерени із числа світської та церковної знаті25. Безумовно, їх можна ототожнити з міністеріалами західноєвропейського типу, широко відо- мими, зокрема, у сусідніх імперських землях. Такої думки дійшли угорські до- слідники ще на початку ХХ ст.26 18 Ibid. – Р.33. 19 Ibid. – Р.37. 20 CDH. – Budae, 1829. – T.3. – V.1. – P.173. 21 Див. головні праці, присвячені цьому прошарку населення: Szekfű Gy. Serviensek és fa mi- lia risok: Vázlat a középkori magyar alkotmány-és közigazgatástörténet köréből. – Bu da pest, 1912. – Old.25–37; Váczy P. A királyi serviensek és a patrimoniális királyság // Száza dok. – 1927–1928. – Évf.61–62. – Old.243–290. 22 Див., напр.: Váczy P. A királyi serviensek és a patrimoniális királyság. – Old.261. 23 Zsoldos A. Az Árpádok és allatvalóik (Magyarország története 1301-ig). – Old.150–153. 24 Szekfű Gy. Serviensek és familiarisok... – Old.28. 25 Див., напр.: Monumenta ecclesiae Strigoniensis: In 2 t. (далі – MES). – Strigonii, 1874. – T.1 (ab a. 979. ad a. 1273). – Old.430. 26 Váczy P. A királyi serviensek és a patrimoniális királyság. – Old.245. Укр.іст.журн. – 2012. – №4 26 М.М.Волощ, ук За активної участі сервієнтів у квітні 1222 р. було організовано змову проти короля Андраша ІІ (Андрія ІІ, 1205–1235 рр.), у результаті якої він був змушений визнати за ними широке коло прав і привілеїв, чітко обумовлених у документі, відомому як «Золота булла». Недотримання постанов акту не тільки правлячим монархом, але і його наступниками загрожувало відкритим виступом сервієнтів. Саме їхні господарства в першій чверті ХІІІ ст. найбільше потерпали від сваволі королівських урядників та самих верховних правителів, про що прозо- ро натякали постанови «Золотої булли» від 1222 та її оновленого варіанту від 1231 рр. Зокрема, в артикулі 2 йшлося: «Ми також бажаємо, щоб і ми, і наші нащадки в будь-який час не могли б схопити чи розорити нікого з сервієнтів на користь будь-якого маґната, це можна зробити лише після виклику до суду і звинувачення у законному порядку»27. Артикули 3–5, 18 та 22 передбачали дотримання з боку королівської адміністрації умов успадкування сервієнтами власної землі (в тому числі по жіночій лінії), фіксували податі. Урядникам за- боронялося без згоди сервієнта зупинятися в його землях, користуватися його будинком, рухомим і нерухомим майном28. Ці постанови підтвердила та розши- рила булла від 1231 р.29 Не виключено, що ряди сервієнтів поповнило чимало осіб зі складу руських переселенців, хоча з документів нам відомий лише один лаконічний приклад, датований 15 серпня 1325 р. – згадка про «Orosz (Ruthenus) Jacobus», який меш- кав в околицях Шариша30. Приблизно на першу чверть XIV ст. через політич- ні та династичні трансформації умови функціонування стану сервієнтів дещо змінилися. Чимало з них перебували на службі в опозиційних новій династії сил, зокрема у загонах Матея Чака, Петера Петене та ін. За підрахунками угор- ського історика А.Бороші, вірних М.Чаку сімейств фаміліаріїв і сервієнтів було близько 7031. Відтак представники Анжуйської династії були змушені піти на підтвердження «Золотої булли» від 1222 р., що у 1351 р. і зробив король Лайош I (Людовік І, 1342–1382 рр.). Йобаґіони Представники дрібної військово-служилої знаті, відомі з джерел як «ioba- giones» (з угорської «iobbágy» – «кращий», тобто «кращі мужі»), селилися за- звичай на кордонах королівства з метою захисту володінь правлячої династії. У ХІІ–XIV ст. йобаґіони поділялися на замкових («iobagiones castri») та тих, що мешкали у сільській околиці. Проте періодично в документах зустрічаються згадки про особистих йобаґіонів тих чи інших представників знаті, у тому чис- лі духівництва32. Їх класифікація та внутрішньо-станова еволюція достатньо 27 «Volumus eciam quod nec nos posteri nostril aliquot tempore servientes capiant vel destruant favore alicuius potentis, nisi prius citati fuerint et ordine iudiciario convicti» (див.: The Laws of the Medieval Kingdom of Hungary. – Р.32). 28 Ibid. – Р.32–34. 29 Ibid. – Р.37–38. 30 AKOkl. – Budapest; Szeged, 1997. – T.9 (1325). – Old.202. 31 Borosy A. Főurák, familiárisok, udvári harcosok Magyarországon a XIII. században // Had tör té- nelmi közlemények. – 1978. – Évf.25. – Old.323. 32 Див., напр.: Váczy P. A királyi serviensek és a patrimoniális királyság. – Old.259, 263; Bolla I. A jogilag egységes jobbágyosztály kialakulása Magyarországon. – Budapest, 1983. – Old.262. Укр.іст.журн. – 2012. – №4 Руські переселенц, і в Угорщ, ині ХІІ–XIV ст.: обов’язки та соціальне становищ, е 27 складні, оскільки частина йобаґіонів у XV ст. перейшла у категорію залежного селянства, а хтось зберіг свій попередній статус33. Королівські йобаґіони не раз згадуються в актах як особиста військова сила монарха34. Йобаґіони періодично потрапляли у володіння Рюриковичів і, мабуть, не лише в результаті воєнних виправ. Так, краківський єпископ Вінцентій Кадлубек у своїй хроніці під 1198–1199 рр. згадує у столиці Галицького князівства «satra- pas et eubagionum florentissimos», які зазнали втрат після захоплення міста во- лодимирським князем Романом Мстиславичем (1198/1199–1205 рр.)35. Сам факт де монстрації міжстанових відносин галицької та угорської знаті на рубежі ХІІ– ХІІІ ст. доволі важливий36. Не виключено, що наприкінці свого правління місце- вий володар Володимир Ярославич (1187–1198/1199 рр.) після складного періоду стосунків із Белою ІІІ (1172–1196 рр.) налагодив відносини із новим угорським мо- нархом Імре (1196–1204 рр.). Присутність у Галичі певної кількості королівських йобаґіонів37, які у ХІІІ ст. іноді виконували дипломатичні та посольські доручення Арпадів38, виглядає логічною, проте ми не можемо однозначно окреслити катего- рію, до якої слід було б зарахувати осіб, згаданих польським хроністом. На сторінках пам’яток угорського права ХІІІ ст. «iobagiones» згадуються неодно- разово, причому з різноманітними означеннями. Так, у буллі короля Андраша ІІ від 1222 р. між поняттями «iobagio habens honorem» та «iobagiones castrorum» про- стежується чітка різниця. До першої категорії зараховували знатних осіб («habens honorem»), натомість до другої – воїнів, прикріплених до замків, де вони й несли службу. Зрозуміло, що «iobagio habens honorem» займали у соціальній ієрархії вище становище порівняно з сервієнтами, про що свідчив, зокрема, артикул 10: «Якщо йобаґіон знатного чину загине під час воєнного походу, його синові або ж братові належить подарувати відповідну посаду, якщо аналогічним чином загине 33 Див.: CDP. – T.8. – P.207; CDAC. – Pest, 1874. – V.12 (1274–1300). – P.619–620; CDH. – Budae, 1838. – T.9. – V.6 (1342–1382). – P.106–108. 34 Zsoldos A. A várjobbágyi birtoklás megítélésének változásai a tatárjárást követő másfél év szá- zadban // Aetas. – 1990. – №3. – Old.5–34; Idem. Néhány adat a várjobbágyság létszámának kérdéséhez // Scripta manent: Ünnepi tanulmányok a 60. életévét betöltött Gerics József professzor tiszteletére. – Budapest, 1994. – Old.85–94; Idem. Királyi szerviensek és nemzetsége(i)k // Az Alföld társadalma. – Nagykőrös, 1998. – Old.149–171; Idem. A szent király szabadjai: Fejezetek a várjobbágyság története. – Budapest, 1999. – 210 l.; The Laws of the Medieval Kingdom of Hungary. – Р.97. 35 Kadłubek W. Kronika polska. – Wrocław, 2003. – S.255. Не виключено, що під поняттям «sat- ra pas» польський хроніст мав на увазі сервієнтів, записавши їх із помилкою. Принаймні не зро- зуміло, кого ж слід уважати «сатрапами» поряд із «найславнішими йобаґіонами». На нашу думку, це були саме сервієнти, котрі в угорських документах дуже часто виступають разом із йобаґіонами. 36 Волощук М.М. Особливості русько-угорських відносин у період об’єднання Галицького і Волинського князівств (1199–1205 рр.) // Nad Wisłą i Dnieprem: Polska i Ukraina w przestrzeni europejskiej – przeszłość i teraźniejszość: Seria «Systemy Międzynarodowe i Globalny Rozwój». – Toruń; Kijów, 2005. – №2/3. – S.290; Його ж. Вплив державотворчої діяльності князя Романа Мстиславича на еволюцію міжнародно-правового статусу Галицької та Волинської земель (кінець ХІІ – поча- ток ХІІІ ст.) // Україна соборна: Зб. наук. ст. – К., 2005. – Вип.2. – Ч.3. – С.22–23; Його ж. Роман Мстиславич – видатна постать української історії // Історичний журнал. – 2005. – №3. – С.75. 37 Точна їх чисельність невідома, проте свідчення В.Кадлубка про розправу князя Романа Мстиславича над іноземцями переконують у тому, що йобаґіонів було чимало. Йобаґіони королівсь- ких фортець належали до середнього за статусом і заможністю прошарку військово-служилої знаті, часто розселеної на прикордонні з метою його оборони. Це були різні за етнічним походженням люди, у тому числі – вихідці зі східнослов’янських земель. Крім Угорщини ця категорія населення не зустрічалася у жодній іншій країні Європи. Польський хроніст безумовно знав, звідки походять ці йобаґіони, саме тому й навів їх соціальну ідентифікацію. 38 CDP. – Györött, 1867. – T.4. – P.28–29; Ibid. – Budapestini, 1876. – T.6. – P.139, 150, 273; Malyúsz E. A Szent-Istvány család levéltára 1230–1525. – Budapest, 1988. – Old.16. Укр.іст.журн. – 2012. – №4 28 М.М.Волощ, ук сервієнт – то його син буде обдарований як уважатиме за потрібне король»39. Відтак можна припустити, що чин йобаґіона був здебільшого спадковим. Замкові ж йобаґіони, прикріплені до фортець обов’язком служби, були людь- ми особисто вільними («iobagiones castrorum teneantur secundum libertatem a sancto rege institutam» – згідно з артикулами 19 від 1222 та 14 від 1231 рр.40) і перебували, очевидно, на одному соціальному щаблі з сервієнтами. Про це на- тякає «Золота булла» короля Андраша ІІ від 1231 р. Зокрема, уже у преамбулі до закону йшлося про свободи «aliis iobagionibus et servientibus regni nostri»41. Згідно з артикулом 8, йобаґіони королівських фортець, а також комеси та інші особи, котрі перебували на королівському утриманні, були зобов’язані вируша- ти у закордонні походи монарха42. Йобаґіонів – вихідців зі східнослов’янських земель, про яких згадано в угор- ських документах, було, як видається, чимало. На основі відомих прикладів ми можемо припустити, що «Vruz Jobagio», «Dominicus Ruthenus (?)», «Iobagio Ruska de villa Simon», «Maladik/Mladik Ruthenus» тощо43 належали до категорії замко- вих йобаґіонів. Також до них можемо віднести прикріплених до фортеці Бан і ві- домих від 1214 р. «castrenses Chedur», «Iecur filius Redea», «Sol et Boutun», «filios Sacicu», «Syteci filius Babuci liberos et genere Ruthenos»44. Цілком можливо, що ці особи брали участь в угорських походах у Галичину та на Волинь. сини йобаґіонів Представники військово-служилого прошарку синів йобаґіонів («filii ioba- gioni») були особисто вільними людьми, і як правило виконували військові або сторожові функції на прикордонні («confinium») королівства. У «Золотих бул- лах» ХІІІ ст. згадок про них немає, проте в межах окремих комітатів, як-от Спіш, на думку словацького історика М.Гомзи, вони користувалися відмінними від ін- ших військових прошарків привілеями45. Згідно з дослідженнями А.Жолдоша, «filii iobagionum» головним чином фік- сувалися в комітатах Туроч, Ліптоу і Спіш, що являли собою частину так звано- го Зволенського лісового комітату. Деякі з них осіли в Абауйварі та Шариші, що їх королівська курія розглядала як прикордонні землі. Німецькі та слов’янські мешканці тут зосереджувалися довкола відповідних міських центрів46. Відомо, що належність до цієї категорії в перспективі створювала умови для започатку- вання дрібношляхетських родів, які мешкали у сільській околиці. 39 «Si quis iobagio habens honorem in exercitu fuerit mortuus, eius filius vel frater congruo honore sit donandus et si serviens eodem modo fuerit mortuus, eius filius – sicut regi videbitur – donetur» (див.: The Laws of the Medieval Kingdom of Hungary. – Р.33). 40 Ibid. – Р.34. 41 Ibid. – Р.36. 42 Ibid. – Р.37. 43 RSA. – Budapest, 1923. – T.1 (1001–1270). – P.111; CDP. – T.7. – P.6–7; CDAC. – Pest, 1871. – V.9 (1272–1290). – P.479. 44 Regestum Varadinense examinum ferri candentis Ordine chronologico digestum descripta effigie editionis a. 1550 illustrantum sumptissimusque Capituli Varadiensis lat. rit (далі – RV). – Budapest, 1903. – P.180. 45 Homza M. Ku genéze spišských kopijníkov // Historický sbornik (Bratislava). – 2006. – Č.1/2. – S.23. 46 Zsoldos A. Vznik Spišského komitátu // K stredovekým dejinám Spiša. – Stara Ľubovňa, 2003. – S.26–27; Idem. Az Árpádok és allatvalóik (Magyarország története 1301-ig). – Old.205. Укр.іст.журн. – 2012. – №4 Руські переселенц, і в Угорщ, ині ХІІ–XIV ст.: обов’язки та соціальне становищ, е 29 Дослідникам невідомо, до якої саме групи долучалися руські за похо- дженням сини йобаґіонів, принаймні джерела про це нічого не повідомляють. Узагалі, етнічний склад прикордонної сторожі, починаючи з ХІ–ХІІ ст., відзна- чався строкатістю47. Угорський історик П.Немет арґументовано довів цей факт на основі аналізу середньовічної мікротопоніміки, топоніміки прикордонної східної області Боржава, вивчення системи надання місцевих земельних наді- лів представникам угорської знаті, яка не завжди була автохтонною48. Відтак немає нічого дивного, що у ХІІІ–XIV ст. поряд із руськими (галицькими) пе- ре селенцями за охорону Арпадових володінь могли відповідати німці, місцеві слов’яни, печеніги, яси, половці, волохи й т.д. Вивчаючи суспільний прошарок синів йобаґіонів словацький дослідник Д.Рапант упевнено зараховував таких осіб до дітей колишніх галицьких бояр, які перебралися в Угорщину49. Ця думка автора знайшла певне продовження на сторінках праці Е.Маюса, присвяченої утворенню комітату Туроц, де історик наголосив, що угорське поняття «filii iobagiones» та руське «діти боярські» дуже близькі50. Утім, уважати всіх синів йобаґіонів галичанами чи волинянами, звіс- но, підстав немає. Представники даного прошарку населення зазвичай мешкали у сільській місцевості, отримуючи різнотипні пожалування від правлячих монархів. У со- ціальній ієрархії сини йобаґіонів стояли нижче йобаґіонів та несли службу під орудою місцевого комеса51. До синів йобаґіонів, які переселилися з Русі, на нашу думку, належали «filius iobagioni Ruthen», «Filiis iobagionum Vitk filius Prosemer», «Hosce filius Rus», «Dobez filius Leton». Можливо, були й інші особи, про яких у документах не збереглося жодної згадки. спішські списоносці Спішськими списоносцями («lancelarii») називалась особлива катего- рія військово-служилої знаті, перші згадки про яку датуються 1243 р., при- чому винятково в межах комітату Спіш («terra Scepusia»), натомість в інших частинах середньовічної Угорщини нічого подібного не було. М.Гомза при- пускає, що ця категорія сформувалася за аналогом королівських йобаґіо- нів52. Списоносці відрізнялися за своїм етнічним походженням, не підля- гали юрисдикції місцевого комеса й управлялися призначуваною королем особою. Після смерті списоносця його майно успадковувалося по жіночій лі- нії – переходило до нового чоловіка вдови небіжчика або ж до його доньки53. 47 Borosy A. Határőrség és határőrök az Árpádok korában // Hadtörténelmi köz lemények. – 1977. – Évf.24. – Old.557. 48 Немет П. Образование пограничной области Боржавы // Проблемы археологии и древ- ней истории угров: Сборник статей советских и венгерских археологов / Отв. ред. А.П.Смирнов, В.Н.Чер нецов, И.Ф.Эрдели. – Москва, 1972. – С.207, 214–215. 49 Rapant D. Drobné štúdie k slovenskému stredoveku // Slovenská archivistika (Bra tis lava). – 1974. – R.IX. – Č.1. – S.61–74. 50 Mályúsz E. Turóc megye kialakulása. – Máriabesnyő; Gödöllő, 2005. – Old.149–150. 51 Див., напр.: CDH. – Budae, 1830. – T.6. – V.2. – P.246. 52 Homza M. Ku genéze spišských kopijníkov. – S.16. 53 Žifčak F. K identifikácii najstarších kopijníckych rodín // K stredovekým dejinám Spiša. – S.41. Тут див. огляд останніх досліджень на тему спішських списоносців. Укр.іст.журн. – 2012. – №4 30 М.М.Волощ, ук Часто ця група населення формувалася з іноземних переселенців, що при- бували на Спіш, у тому числі – руських (галицьких). Історики не раз вислов- лювали думку, що етнічне ядро списоносців становили словаки54. Подібні спо- стереження сформувалися на основі аналізу їхніх імен, серед яких було чимало типово слов’янських: Юрай – Юрко, Віт – Вітко та ін.55 На думку М.Гомзи, вони активно використовувалися у збройних виправах проти руських князів, реґулярно організовуваних Арпадами від кінця ХІІ ст.56 Однак з огляду на пізню появу спішських списоносців у документах (підтверд- ження привілею Белою IV у 1243 р.) ми можемо лише припускати, що вони брали учать як окремий підрозділ в угорських походах у Галицьку землю в 1230–1240-х рр. На другу половину ХІІІ–XIV ст. у комітаті Спіш нараховувало- ся понад 100 родин спішських списоносців57. Не виключено, що частина вихідців із Галичини чи інших руських земель, потрапивши до Угорщини та отримавши статус списоносців, брали участь у східних виправах монархів протягом першої половини ХІІІ ст. Серед згаданих у джерелах осіб від 1273 до 1298 рр. відомі спішський списоносець «Myculay fili- us Rutheni» та його син «Myculaus filius Myculai»58. Маґістри Поняття «magister» (із лат. «начальник», «учитель») – давньоримського по- ход ження. У середньовічній Угорщині носії цього звання виконували широкі функ ціональні обов’язки, у тому числі військові та церковні. У джерелах зустрі- чаємо поняття «magister tawarnicorum» (управляв палацовим гос по дарст вом), «magister dapiferorum» (стольник), «magister pincernarum» (підчаший), «ma- gister agazonum» (стайничий) та ін. При цьому особа, відома як маґістр, могла виконувати одночасно обов’язки віце-комеса. Згідно з «Анонімним опи сан ням Східної Європи» початку XIV ст., «другим після короля є двірський, що стоїть вище трибутарія»59. Таким чином, двірські в рецепції автора наративу розгля- далися як проміжна ланка між палатином і збирачем податей до королівської скарбниці. Обов’язки маґістрів розкриває зміст виконуваних ними доручень, а їх військовий статус передбачав командування сервієнтами60. Не раз особи східнослов’янського походження виконували різноманітні маґістерські завдання. Зокрема, «Bogomerius filius Subislai» при дворі «молод- шого короля» Бели (майбутній Бела IV, 1235–1270 рр.) у Трансільванії був підчашим («magistri pincernari»)61. Серед управителів господарськими спра- вами дружини короля Карла Роберта (1308–1342 рр.) королеви Марії під 1318 р. згадується «Magister Tysa [rutenus], dilectus et fidelis Aulae nostrae 54 Žifčak F. K identifikácii najstarších kopijníckych rodín. – S.43. 55 Homza M. Ku genéze spišských kopijníkov. – S.19. 56 Ibid. – S.22–23; Historia Scepusii. – Bratislava; Kraków, 2009. – V.1. – P.375–376. 57 Žifčak F. K identifikácii najstarších kopijníckych rodín. – S.44. 58 CDP. – T.8. – P.156–157, 378. 59 «Secundus a rege magister tarnicorum uocatur ille, qui est super tributa» (див.: Anonymi Descriptio Europae Orientalis. – Cracoviae, 1916. – P.51). 60 Див., напр.: CDH. – Budae, 1829. – T.5. – V.2. – P.99–102. 61 Wertner M. Az Árpádkori megyei tisztviselők. – Budapest, 1897. – Old.50. Укр.іст.журн. – 2012. – №4 Руські переселенц, і в Угорщ, ині ХІІ–XIV ст.: обов’язки та соціальне становищ, е 31 [regis] Tauarnicus»62. Саме він, мабуть, і був «правою рукою» монаршої персо- ни. Відомо також про кількох осіб, «прозваних руськими» і згаданих як маґі- стри, однак їх функціональних обов’язків встановити так і не вдалося. Серед них «Magister (?) Iohannus Latinus dicta Russia de Talya» (1291 р.)63, «Magister Petrus dictus Orrus» (1331, 1335, 1345 рр.)64, «Magister Miklos dictus Orrus» (1333, 1337–1341 рр.)65. В адміністративному управлінні комітатами маґістр, як світська посадова особа, виконував обов’язки, дуже схожі з обов’язками комеса. Це добре поміт- но на прикладі маґістра Петра Петене («magister Petrus filius Pethene»), який наприкінці ХІІІ – на початку XIV ст. у комітатах Земплен, Шариш та Унґ по- сідав значні маєтності, займався земельними, податними та військовими до- ручення королів, контролював господарський розвиток відданих йому в управ- ління й користування земель66. Утім, словацький дослідник Д.Рач доводить, що в Угорщині на рубежі ХІІІ–XIV ст. посада маґістра здебільшого належала до церковної сфери67. пристави та прокуратори У період правління Арпадів пристав («pristaldus», «prestaldos», «prestaldus») уважався одним із головних державних урядників, який виконував у тому числі обов’язки юридичного характеру, зокрема адвоката та судді. За часів Андраша ІІ посади приставів і прокураторів («procurator») були дуже схожими за обсягом повноважень, причому перші не раз виконували обов’язки других. За Арпадів бачимо приставів при королях, палатинах, єпископах, комесах. Фіґурують вони також і на сторінках «Золотої булли» від 1231 рр. Зокрема, в артикулі 10 ішлося про те, що у випадку несправедливо вирішеної судової справи місцевий єпископ має право відлучити пристава-винуватця від церкви допоки той не відшкодує завданих збитків68. Від 1285 р. осіб, що обіймали цей уряд, часто згадували із предикатом «homo regius», хоча в подібному статусі вони відомі фактично з по- чатку ХІІІ ст. Представники роду Ludan, до якого, на нашу думку, належав літописний Судислав, часто обіймали уряди приставів при дворі Арпадів. За свою службу отримували різноманітні пожалування. У літописанні зафіксоване їх перебу- вання при дворі «молодших» Арпадів у Галичині, де вони виконували судові функції. Також у роки правління останніх представників цієї угорської династії відомий «procurator Benedictus Ruthenus» (1297 р.)69. 62 CDH. – Budae, 1832. – T.8. – V.2. – P.147. 63 Árpád-kori oklevelek a Heves megyei levéltárban (Diplomata aetatis Arpadiana in archivo comitatus Hevesiensis conservata). – Eger, 1997. – Old.69. 64 Documente privitóre la Istoria Românilor. – V.1 (1199–1345). – P.618; Magyar Országos Levéltár (MOL, Budapest). – Diplomatikai Levéltár (DL) 3772. 65 AKOkl. – Budapest; Szeged, 2002. – T.17 (1333). – Old.133; MOL. – DL 2470; CDH. – T.9. – V.3. – P.127. 66 Див.: Волощук М.М. До питання східнослов’янського походження Петра Петуні // Ук раїн сь- кий історичний журнал. – 2011. – №2. – С.21–35. 67 Rácz Gy. Otázka magistra spojená s vol’bou spišského prepošta v roku 1301 // Spiš v 12. a 13. storoči. – Stará Ľubovňa, 2011. – S.94. 68 The Laws of the Medieval Kingdom of Hungary. – Р.37. 69 CDAC. – Pest, 1873. – V.10 (1290–1300). – №162. Укр.іст.журн. – 2012. – №4 32 М.М.Волощ, ук судді Судові функції у середовищі угорської знаті покладалися на осіб, котрі не тільки були обізнаними зі звичаєвим, часто застосовуваним на практиці, але й цивільним та канонічним правом. Навчання у західноєвропейських універ- ситетах (Болонському, Паризькому, Падуанському та ін.) дозволяло їм здобути необхідну кваліфікацію. У поточному актовому матеріалі представники Феміди відомі як «iudex» та «examinator». Розмежування між цими посадами провести непросто, виконання службових обов’язків велося як на місцевому, так і на ку- ріальному рівнях. Не виключено, що під поняття «iudex» підпадали також при- стави чи прокуратори. Судді брали участь у засіданнях не тільки королівської та курії вищого духів- ництва, але й світської знаті місцевого рівня, особливо в комітатських центрах. Розглядали вони найрізноманітніші справи – від упорядкування земельних питань, пов’язаних з успадкуванням, продажем чи обміном володінь, до роз- слідування суто кримінальних переступів, яких у період правління в Угорщині династій Арпадів та Анжу було чимало. Серед переселенців, відомих у джерелах як «Rutheni» або ж «dicti Rutheni», неодноразово згадуються судді. Такими, зокрема, були «iudex Nicolaus filius Laurency de genere Vrs»70, «examinator Gregorius Vrzy»71. Очевидно, що уряд співсудді певний час обіймав також і «Subislaus genere Ludan comes et coniudex archibiscupi Strigoniensi» (станом на 1236 р.)72. Госпіти Суспільний прошарок госпітів («hospes», «hospites», тобто «гості») для се- редньовічної Угорщини відомий від ХІ–ХІІ ст. Під цією категорією слід розу- міти переселенців, які через різні обставини прибували на постійне місце про- живання до володінь Арпадів, користуючись тут різноманітними правами. Цілеспрямований процес переселення госпітів із метою залюднення неосвоєних земель розпочався за правління Кальмана І (Коломана І, 1096–1116 рр.). У новій країні прибульці отримували земельні угіддя, котрі мали до пев- ної міри екстериторіальні щодо місцевого суду та збирачів податей права. Як правило, поселення госпітів утворювали локальні моноетнічні анклави, де мешкали переселенці одного етнічного походження – німці, чехи, русь тощо. При цьому подібні осередки могли бути розкиданими по всій території коро- лівства, що, очевидно, залежало від господарських потреб розселення міґран- тів. Госпітами вважалися ті громади, які проживали в Угорщині не більше 70 років73. Госпіти належали до категорії особисто вільного населення. Вони не тіль- ки займалися розвитком власних господарств, але й виконували різноманітні 70 CDP. – T.7. – P.18. 71 Codex diplomaticus Regni Croatiae, Dalmatiae et Slavoniae: In 14 v. – Zagrabiae, 1912. – V.10 (1332–1342). – P.87, 472. 72 CDESl. – T.2. – P.10. 73 Zimmermann H. Hospites Theutonici: Rechtsprobleme der deutschen Südostsiedlung // Ge den- k schrift für Harold Steinacker (1875–1965). – München, 1966. – S.69. Укр.іст.журн. – 2012. – №4 Руські переселенц, і в Угорщ, ині ХІІ–XIV ст.: обов’язки та соціальне становищ, е 33 службові обов’язки, брали участь у війнах та ін. Такий відносно незалежний у правовому розумінні прошарок був потрібен правлячим династіям в їх проти- стоянні з місцевою заможною знаттю. Правовий статус госпітів частково окреслювали норми «Золотих булл» від 1222 і 1231 рр. Зокрема, в артикулі 11 від 1222 р. зазначалося: «Якщо до ко- ролівства прийдуть госпіти, тобто люди з добрими намірами, то вони не пови- нні займати високе становище без згоди королівської курії»74. Таким чином, до- ступ іноземців до державних посад обмежувався волею правлячого монарха та його найближчого оточення. Особисті свободи госпітів ґарантував артикул 1975. Відповідно до постанов 1231 р. госпіти-іноземці у сфері судочинства перебува- ли в невигідній щодо угорців ситуації, адже їхні питання, як про це йшлося в артикулі 4, мали розглядатися лише після розв’язання судових справ корінних мешканців76. Окрім численних і добре вивчених у спеціальній літературі німецьких гос- пітів77, чималий відсоток в Угорському королівстві становили громади, іденти- фіковані як «homines liberos rutenes». Це були, безумовно, госпіти. Із документів нам відомі як поселення, так і поодинокі згадки руських гостей. Зокрема, на нашу думку, до такого роду мешканців могли належати приписані в 1214 р. до замку Бан «castrenses Chedur», «Iecur filius Redea», «Sol et Boutun», «filios Sacicu», «Syteci filius Babuci», котрі вважалися «liberos et genere Ruthenos»78. Групу «homines liberos rutenos» між 14 січня і 5 лютого 1324 р. згадує кілька угорських актів79. Імена госпітів відомі з документів 1330–1350-х рр. Так, в одному з актів Еґерської капітули від 8 липня 1337 р. йшлося про «Ozyph rutheni» (Йосипа Руського), «hospitibus de Wynna» у Земпленському комітаті80. Під 9 серпня 1358 р. згадано «Johannes Oruz et Dymith hospites similiter»81. Щоправда, неві- домо, чи був цей «Dymith» також руським переселенцем, як Іоанн (Іван), адже з документа це незрозуміло. * Отже, соціальний та функціональний статус переселенців із володінь Рюриковичів на території, підвладні угорським династіям, упродовж ХІІ– XIV ст. був доволі помітним. Особисто вільні люди, які обіймали в новій кра- їні найрізноманітніші уряди, зробили значний внесок в її розвиток. Десятки сімей переселенців, отримуючи у користування зручні в господарському плані 74 «Si hospites videlicet boni hominess ad regnum venerint, sine sonsilio regni ad dignitates non promoverentur» (див.: The Laws of the Medieval Kingdom of Hungary. – Р.33). 75 Ibid. – Р.34. 76 Ibid. – Р.37. 77 Див., напр.: Zimmermann H. Hospites Theutonici. Rechtsprobleme der deutschen Sü dos t sied- lung. – S.67–84; Idem. Siebenbürgen und seine hospites Theutonici: Vorträge und Forschungen zur südostdeutschen Geschichte. – Köln; Weimar; Wien, 1996. – S.77–80. 78 RV. – P.180. 79 Székely oklevéltár 1219–1776. – Budapest, 1934. – Old.6–9; AKOkl. – Budapest; Szeged, 1993. – T.8 (1324). – Old.20, 37; Erdélyi O. Oklevelek levelek és más irások emlékek Erdély történetéhez. – Budapest, 2004. – K.2 (1301–1339). – Old.181–182. 80 A Nagymihályi és Sztárai gróf Sztáray család oklevéltára. – Budapest, 1887. – K.1 (1234–1396). – Old.132. 81 Ibid. – Old.301. Укр.іст.журн. – 2012. – №4 34 М.М.Волощ, ук землі, часто використовувалися місцевою й центральною адміністрацією у вій- ськових цілях, при виконанні судочинства тощо. Вони обіймали значні посади в королівських куріях, були наближеними до монархів особами, перебували в епіцентрі палацових справ. Переселенці започатковували свої роди, більшість з яких не набула високого статусу, так і залишившись дрібними земськими. Частина міґрантів швидко асимілювалась. Зі входженням Галичини та Волині до володінь Анжуйської династії, яка короткий час контролювала також і поль- ські землі, міґраційні процеси активізувалися, проходячи водночас на тлі во- лоської колонізації. Тенденції переселення східнослов’янських мешканців до Угорщини зростали, чому сприяли як політичні, так і господарські обставини середини – другої половини XIV ст. Руські переселенці відіграли помітну роль в історичному розвитку Угорщини, ставши ядром чималої громади, ідентифіко- ваної у джерелах як «русини». The author illustrate the situation of the immigrants from Rus’ in the feudal struc- ture of the Hungarian Kingdom during XII–XIV centuries on the pages of the ar- tic le. There were a high status of the settlers, who occupied leading posts at the royal court and surrounded by the clergy. They took a several positions, for example: magister, pristaldus, iudex. The categories of a population, which belonged the rus’ settlers were usually high or mediate: comites, iobagiones, iobagiones castri, filiis iobagiones, servientes regis etc.

Руські переселенці в Угорщині ХІІ–XIV ст.: обов’язки та соціальне становище

Репозитарії

Схожі ресурси