Зрада й донос у контексті дослідження діяльності І.Мазепи

Зрада й донос у контексті дослідження діяльності І.Мазепи

Тема діяльності Івана Мазепи і його перехід із московського на шведський бік, а також реакція на це Петра І привертає до себе увагу і нині – через 325 років від початку гетьманування цієї непересічної особи. Залучення нових джерел, їх оцінка у загальноісторичному плані дозволяє доповнити наявну і...

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2012
Автор: Моця, О.П.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут історії України НАН України 2012
Назва видання:Український історичний журнал
Теми:
Історичні студії
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/106211
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Зрада й донос у контексті дослідження діяльності І.Мазепи / О.П. Моця // Український історичний журнал. — 2012. — № 5. — С. 65-76. — Бібліогр.: 26 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-106211
record_format dspace
spelling irk-123456789-1062112016-09-22T03:02:45Z Зрада й донос у контексті дослідження діяльності І.Мазепи Моця, О.П. Історичні студії Тема діяльності Івана Мазепи і його перехід із московського на шведський бік, а також реакція на це Петра І привертає до себе увагу і нині – через 325 років від початку гетьманування цієї непересічної особи. Залучення нових джерел, їх оцінка у загальноісторичному плані дозволяє доповнити наявну інформацію з непростої проблеми. The theme of Ivan Mazepa’s activity and his turn from Moscovian to Sweden’s coat, Peter I reaction to this are notice attention in nowadays. Involving new sources, their estimation in general historical terms make it possible to supplement the available information on this difficult problem. 2012 Article Зрада й донос у контексті дослідження діяльності І.Мазепи / О.П. Моця // Український історичний журнал. — 2012. — № 5. — С. 65-76. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/106211 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Історичні студії
Історичні студії
spellingShingle Історичні студії
Історичні студії
Моця, О.П.
Зрада й донос у контексті дослідження діяльності І.Мазепи
Український історичний журнал
description Тема діяльності Івана Мазепи і його перехід із московського на шведський бік, а також реакція на це Петра І привертає до себе увагу і нині – через 325 років від початку гетьманування цієї непересічної особи. Залучення нових джерел, їх оцінка у загальноісторичному плані дозволяє доповнити наявну інформацію з непростої проблеми.
format Article
author Моця, О.П.
author_facet Моця, О.П.
author_sort Моця, О.П.
title Зрада й донос у контексті дослідження діяльності І.Мазепи
title_short Зрада й донос у контексті дослідження діяльності І.Мазепи
title_full Зрада й донос у контексті дослідження діяльності І.Мазепи
title_fullStr Зрада й донос у контексті дослідження діяльності І.Мазепи
title_full_unstemmed Зрада й донос у контексті дослідження діяльності І.Мазепи
title_sort зрада й донос у контексті дослідження діяльності і.мазепи
publisher Інститут історії України НАН України
publishDate 2012
topic_facet Історичні студії
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/106211
citation_txt Зрада й донос у контексті дослідження діяльності І.Мазепи / О.П. Моця // Український історичний журнал. — 2012. — № 5. — С. 65-76. — Бібліогр.: 26 назв. — укр.
series Український історичний журнал
work_keys_str_mv AT mocâop zradajdonosukontekstídoslídžennâdíâlʹnostíímazepi
first_indexed 2025-07-07T18:07:16Z
last_indexed 2025-07-07T18:07:16Z
_version_ 1837012497224171520
fulltext Укр.іст.журн. – 2012. – №5 О.П.МОцЯ* ЗрАДА Й Донос У КонтеКстІ ДосЛІДЖеннЯ ДІЯЛьностІ І.МАЗеПИ Тема діяльності Івана Мазепи і його перехід із московського на шведський бік, а також реакція на це Петра І привертає до себе увагу і нині – через 325 років від початку гетьманування цієї непересічної особи. Залучення нових джерел, їх оцінка у загальноісторичному плані дозволяє доповнити наявну інформа- цію з непростої проблеми. У 2012 р. виповнилося 325 років від початку гетьманування в Україні І.Мазепи. Сталося це 1687 р., тобто через 30 років після смерті Б.Хмельницького. Через два десятиліття все скінчиться його персональною трагедією та остаточ- ним входженням більшої частини сучасної країни до складу Російської імпе- рії. Сам цей процес виявився досить болісним, а постать гетьмана цікавить іс- ториків та митців ще з ХVІІ ст. Як справедливо зазначає в одній зі своїх праць В.Смолій, «в історії України важко знайти особу, навколо якої вже стільки віків точились би такі гострі суперечки, схрещувалися різні, часто полярні думки. Захоплення, різке несприйняття, замовчування – такий, щонайменше, діапазон суджень дослідників про великого гетьмана. Справді, ряд обставин зумовив, м’яко кажучи, неодно- значність існуючих оцінок і характеристик. Що спонукало Івана Мазепу виступити проти Росії? Яке його місце серед українських гетьманів та генераторів ідеї незалежності України? Чому улю- бленець Петра І, на кого сипалися царські щедроти, став його за- клятим ворогом і підданий анафемі? Це лише незначне коло пи- тань, що вимагають відповіді – правдивої, об’єктивної, зваженої, побудованої на фактах, а не на домислах та емоціях»1. Ще на початку минулого, двадцятого, століття робилися серйозні спроби охарактеризувати цю історичну постать. Як відзначав Г.Хоткевич: «Може, і не весь він чистий, як Христос, може, і не один гріх є на його душі, але все ж його ім’я серед борців, а не серед тих, хто “за шмат гнилої ковбаси” продавав і рідний край, і народ, і його будучність, і свободу, а гетьмана Мазепу узивав зрадником і анах- тему йому в церкві возглашав»2. Розвивав критичну думку і М.Грушевський, аналізуючи часи переходу геть- мана від російського на той час ще царя, а не імператора, на бік його шведсько- го супротивника: * Моця Олександр Петрович – доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАНУ, завідувач відділу давньоруської та середньовічної археології Інституту археології НАН України. 1 Смолій В. Іван Мазепа // Володарі гетьманської булави. – К., 1994. – С.385. 2 Хоткевич Г. Іван Мазепа // Гетьмани України. – К., 1991. – С.109. Укр.іст.журн. – 2012. – №5 66 О.П.Моця «Але і цей, пізній і вимушений обставинами, перелом хтозна чи врятував би репутацію Мазепи в української спільності; занадто він уже встиг себе скомпрометувати в її очах своєю політичною безхарактерністю, своєю податливістю на всі забаганки московсь- кої політики. Трагічну фігуру зробило з нього насамперед само московське правительство, зібравши на його голову всі гріхи українського миру, проклявши його страшенними клятвами як нечуваного злочинця, другого Юду, ворога християнства і пра- вославія заразом – типового представника української “измены”, якою, мовляв неустанно компроментували себе українці, так що московське правительство вважало себе надалі свобідним від усіх обіцянок і зобов’язань, які прийняло на себе перед Україною і не хотіло б більше рахуватися ні з якими правами і «древніми обича- ями» українськими»3. Це – у вітчизняній історіографії. А в російській ще з часів проголошення гетьманові-«зрадникові» анафеми й аж до сьогодення превалює майже одно- стайна думка, котра була задекларована під час відзначення 300-літнього юві- лею Полтавської битви: «Нині возведений у ранг героя України, тому що, на противагу загальному прагненню українців у ХVІІІ–ХІХ ст. до зближення з Росією, він в останній рік життя закликав козаків до походу на Москву разом зі шведами й очолив “антимосковську революцію”. Амбіційність була його характерною рисою. Пильно стежачи за кон’юнктурою й пристрасно бажаючи пробитися нагору, він сім разів змінював господарів… Важко сприйняти доводи, котрі мог- ли б виправдати мазепинську зраду»4. Начебто шанований російський колега і не знає, що для тогочасних подій європейського масштабу одним із проявів зовнішньої політики правителів неве- ликих держав, до котрих належала й тогочасна Україна, була почергова зміна своїх сюзеренів, а іноді – і прийняття одночасно двох (чи навіть трьох) протекцій задля збереження власної державності5. Але в даному випадку російський по- гляд на конкретну проблему знаходить пояснення у тривалій науковій політи- ці стосовно багатьох історичних явищ: «Державницька школа». Те, що вигідно державі (не має значення, якій конкретно), повинно бути визнано корисним для усіх її підданих (громадян). Власне, у закріпленні цієї тези в історичній пам’яті росіян і складалася до недавнього часу основна – пропагандистська – функ- ція вітчизняної історії6. Та, як бачимо в даному випадку, старі традиції швид- ко не зникають. Із цього приводу згадаймо хоча б умови Андрусівського догово- ру (перемир’я) 1667 р. між Росією та Польщею, коли українська територія була 3 Грушевський М. На українські теми: «Мазепинство» і «Богданівство» // Київська старовина. – 1995. – №6. – С.3. 4 Артамонов В. Горький путь предательства // Родина. – 2009. – №7. – С.17–18. 5 Чухліб Т. Гетьмани і монархи: Українська держава в міжнародних відносинах 1648– 1714 рр. – К.; Нью-Йорк, 2003. – С.352. 6 Данилевский И.Н. Русские земли глазами современников и потомков (ХІІ–ХІV вв.). – Москва, 2001. – С.211. Укр.іст.журн. – 2012. – №5 Зрада й донос у контексті дослідження діяльності І.Мазепи 67 розподілена між ними по Дніпру, а умови Переяславської ради 1654 р. було проігноровано російською стороною (у цьому випадку спрацювала «політична доцільність»). Детально розглядати весь спектр проблеми переходу одного з найбільш близьких цареві українських діячів від нього до його супротивників – справа марудна і безперспективна: це вже багато разів робили представники як старої, так і нової вітчизняної науки у часи існування Російської імперії, Радянського Союзу, сучасних незалежних держав. Тому в даному випадку нас цікавить лише один аспект: наскільки випадок конкретної гетьманської зради був унікальним фактом в європейській історії, що його «пережовують» (перепрошуємо за неака- демічний вислів) вже трохи більше трьох століть? І взагалі, що ж таке «зрада»? Визначення цього поняття в енциклопе дич- ному словнику Ф.Брокгауза та І.Єфрона таке: «Зрада становить державний злочин, спрямований супроти зовніш- ньої безпеки й цілісності держави. Винуватцем цього злочину може бути як підданий даної держави, проти якої спрямовано злочинну діяльність, так і іноземний підданий, котрий проживає в державі; у деяких випадках можлива зрада й проти іноземної держави, напри- клад союзної чи тієї, що перебуває в договірних взаємовідносинах»7. А за В.Далем: «Зрада – невірність, відступництво, підступний перехід, при- єднання до супротивника»8. Нагадаємо, що всі українські гетьмани плекали на- дію відновити конфедеративні відносини між власними державними структу- рами і московсько-петербурзькими. Тож почнімо з розгляду аналогічних дій, котрі проводили в цьому руслі як сам І.Мазепа, так і його знаменитий попередник Б.Хмельницький, коли свого часу дізналися про дійсні плани царського уряду у відношенні до України: «Мазепина кон’юнктура таким чином тільки нав’язувала наново нитки політики великого гетьмана. Богданів союз зі Швецією зо- стався нереалізованим у своїм часі, бо напад Данії змусив Швецію залишити свої агресивні пляни проти Польщі і замиритися з нею, а спільна боротьба з Польщею була, власне, першою підставою проектованого шведсько-українського союзу (уже в дальшім пля- ні він звертався також проти Москви). Коли Карло ХІІ, розгро- мивши Польщу, звернув свою зброю проти Москви […] заклики до українців, аби скористатися з цієї нагоди, зв’язавшись зі шведа- ми, скинути з себе московську зверхність – це був немов поклик до продовження політики Хмельницького, до діла й традицій слав- ного освободителя від іга лядського»9. Тож і Б.Хмельницький був зрадником?! Але при цьому слід пам’ятати, що засновник української козацької держави та його наступники жили в епо- ху, коли українська сторона не полишала мрії про конфедеративну державу з 7 Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. – Т.24. – Санкт-Петербург, 1893. – С.854. 8 Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. – Т.2. – Москва, 1981. – С.28. 9 Грушевський М. На українські теми... – С.5. Укр.іст.журн. – 2012. – №5 68 О.П.Моця більш-менш рівними правами (у Московії це бачилося по-іншому). Тож зраду тогочасних українських очільників можливо хоча б пояснювати в цьому сенсі. А що ж творилося в подібному плані у самій метрополії? Можна навести кілька прикладів у руслі порушеного питання. Звернімося хоча б до часів правління не менш визначної особи, ніж її попе- редник Петро І – Катерини ІІ, та процесу зайняття нею імператорського престо- лу. Як відомо, це був класичний державний переворот. 28 червня 1762 р. май- бутня імператриця таємно виїхала з Петергофа, де перебував двір її чоловіка Петра ІІІ, до Петербурґа, коли гвардійці на чолі з братами Орловими вже під- няли бунт. Змовникам допоміг і командир Ізмайловського полку, майбутній гетьман К.Розумовський. Війська вийшли на вулиці міста і вітали Катерину, супроводжували коляску, коли вона їхала до Казанського собору, де відбули- ся молебень і присяга на вірність новій государині. Після цього рушили на Петергоф, законного імператора було заарештовано, він зрікся престолу, а піз- ніше помер за загадкових обставин10. Ну й що, імідж «Великої» хоча б у науко- вих працях постраждав? Аж ніяк. Ще один приклад із життя імперії часів абсолютизму. Ідеться про імпера- тора Миколу І – звичайно, особи досить несимпатичної, але цілком легітимної щодо зайняття престолу. Його присяга була призначена на 14 грудня 1825 р., але проти цього виступили «діти 1812-го року» – декабристи. В їхніх планах змі- ни влади розглядалося навіть питання вбивства нового государя-імператора. Як відомо, повсталі зазнали повного краху, їхніх лідерів було страчено, а у си- бірське заслання вирушили понад 120 осіб, серед них аристократи з найвищих прошарків суспільства, представники військової еліти11. Лише тогочасна правляча верхівка осудила дану акцію, направлену на від- сторонення від влади верховного представника законної влади. В якійсь мірі їх можна зрозуміти, адже це був прямий та жорстокий виклик режиму – абсолют- но легітимному в той історичний момент. Але з погляду російської, а пізніше радянської, свідомості ніякої зради не було: благородство і сміливість декабрис- тів підкреслювалися й підкреслюються скрізь та завжди – адже вони боролися за «народне щастя». Але з позицій формальної «історичної правди» це не зовсім так – відбувся прямий виклик законній владі, на котрий вона швидко й жорстко відреагувала. Але ж у цьому розумінні й І.Мазепа, порівнюючи з прагнення- ми декабристів, теж хотів досягнути «благоденства» (звичайно, з урахуванням власних інтересів), але не для всіх підданих імперії, а лише для свого народу. Список подібних «зрад» можна було б продовжити і далі (зречення Миколи ІІ і роль у цьому російської світської та військової еліти, Й.Сталін і «старі більшо- вики», М.Хрущов і Л.Брежнєв тощо). Але в усіх випадках, як і у мазепинсько- му, спрацьовувала одна закономірність: переміг – герой, програв – зрадник. В.Коротич відзначав: «Кожен поворот колеса Фортуни, кожна зміна влади в будь-якій державі безжально перемішує шари населення. Кожен держав- ний переустрій перевішує іконостаси на свій вибір, і Україна, 10 Нариси історії Росії. – К., 2007. – С.433–434. 11 Там само. – С.458–461. Укр.іст.журн. – 2012. – №5 Зрада й донос у контексті дослідження діяльності І.Мазепи 69 пройшовши за чверть тисячоліття крізь гетьманство, самодер- жав’я та радянську владу, так надивилася на святих і мучеників несумісних релігій, що іноді починає їх плутати. Узагалі, яку б із тем, запропонованих ювілеями, не зачепи – скрізь є про що заду- матися»12. Але досить часто поряд зі «зрадою» фігурує таке поняття, як «донос», на яко- му ми також тут зупинимося, адже це має безпосереднє відношення й до теми діянь І.Мазепи на останньому етапі його життя. Тут уже слід удатися й до циту- вання окремих повідомлень таких «доброзичливців», звертаючи також увагу на історично-географічні терміни тих часів стосовно сучасних українських земель. Для початку слід нагадати, що потрібно розуміти під цим поняттям (хоча воно, звичайно, для усіх цілком зрозуміле): «Донос – означає повідомлення при- ватної особи належній владі про скоєний кимсь злочин із метою викликати су- дове розслідування»13. Або ж: «Донос – довод на когось, не скарга на себе, а ого- лошення про якісь незаконні вчинки іншого, обмовлення»14. У даний час вони вже систематизовані, поряд з іншими документами цієї доби15. Почнімо з пасквіля 1691 р., у котрому невідомий доповідач характеризував цього «злага и прелеснаго давного губителя христіанскаго Мазепы, гет- мана нынешняго, которой преж сего людей наших подольских, рус- ских и волынских в очах емля бусурман продавал, церкви наши благочестивые, оклады и наряды здирая, туркам сребро продавал». Тут під «руськими людьми» слід розуміти населення підкарпатських облас- тей, що перебували під польською владою. А стосовно розорення православних церков узагалі наявна повна нісенітниця – достеменно відомо, що І.Мазепа був видним вельможею-меценатом: на його рахунку 12 побудованих і ще 20 відре- монтованих церков (ряд будівель Києво-Печерської Лаври, церква Вознесіння в Переяславі; на його замовлення було виготовлено срібну плиту для церкви Гробу Господнього в Єрусалимі). Саме за його правління Київський колегіум одержав високий статус академії (1701 р.). На потреби церкви він жертвував чималі кошти. Тож він зовсім не вписувався в коло «пташенят» Петра І з їх- нім армійським стилем взаємовідносин та грубими розвагами16. Мабуть, десь із Підкарпаття був і сам «доброзичливець», який указував на своє тогочасне під- порядкування «Короне польской» і безпідставно звинувачував гетьмана у його церковних справах (вірогідно, не маючи достатньої інформації). Одна із тогочасних назв країни знаходиться у зізнанні Д.Апостола після його переходу від гетьмана на російський бік: «До Лещинскаго послан слуга Мазепин з Бахмачева с листами ко- роля шведскаго и его ж, зменника Мазепы […] жебы все тамошніе 12 Коротич В. Верхний слой // Жыли-были-ели-пили. – Х., 2005. – С.232. 13 Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. – Т.21. – С.26. 14 Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. – С.468. 15 Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. – К., 2007. – С.365–411. 16 Курукин И.В. Образы и трагедия гетмана Мазепы // Артамонов В.А., Кочегаров К.А., Куру- кин И.В. Вторжение шведской армии на Гетманщину в 1708 г. – Санкт-Петербург, 2008. – С.197. Укр.іст.журн. – 2012. – №5 70 О.П.Моця остановивши интереса, яко найпильней поспешили сюда в Укра- ину; а контистенціи ему, кгды бы прибыл, назначено в полках Переяславском, Кіевском и Нежинском». Звичайно, у географічному плані тут ідеться про дніпровське Лівобережжя, але українська назва використовується у даному зізнанні й далі: «Привиліе тое мает собе выраженъе упевняючое Украину воль- ностями, як в короне полъской, так и в Великом князстве Литов- ском, жебы такими ж правами Украина щитилася и зоставала, и там же доложено, абы вседы по всей Украине тот привилій был читан, а сеймом далъним якый потребовати б мела Украина по сконченъю войны, на все позволити обещано. В листе помянутых канцлера и подканцлерого подякованъе до него ж, Мазепы, за одзов той, который от писал до кроля, поддаючи Украину под их власть, и всяких прав и вольностей, о що тілко мели б потребовати Украина и все Войско Запорожское, нечого не отмовити обещано». Тож, окрім постійного вживання «української» назви, випливає ще одне – розвінчується твердження багатьох дослідників, що лише Петро І обіцяв май- бутні вольності лояльним до нього місцевим мешканцям, а І.Мазепа – ні (ма- буть, це все ж було зроблено ним, проте запізно). Але найбільше доносів поступало від В.Кочубея та І.Іскри. І це було в пер- шу чергу не через великий проросійський патріотизм, а з цілком земних при- чин. Перший із них у вересні 1707 р. разом із дружиною скаржився ієромонахові Севського монастиря Никанорові: «Хотел он, гетман, их родную, и свою крест- ную, дочь взятъ за себя замуж, и они, де, гетман тое их дочъ, зазвав к собе в го- сти, изнасиловал блудом». І далі: «Гетман, де, Иван Степанович Мазепа, хочет великому государю изменитъ и отложитца к ляхам; и Московскому государству учинить пакость великую, пленити Украйну, государевы городы». Та не слід за- бувати і про честолюбні плани на гетьманство цього «шановного сімейства», за- ради реалізації котрих вони могли піти на наклеп. А з іншого боку, за свідчен- нями на допиті 19 квітня 1708 р. І.Іскри, прибічники І.Мазепи зруйнували його садибу. Як аналогію для такої причини ненависті можна вказати хоча б на зни- щення на Полтавщині майна І.Вишневецького, після чого він став «національ- ним героєм Польщі», воюючи з особливою жорстокістю проти своїх земляків17. Про бажання гетьмана прийняти польський бік В.Кочубей сигналізував че- рез Петра Яценка (чи Яковлева): «Гетман Иван Степанович, меет согласіе с ко- ролем Станиславом и хочет изменити вашему царскому величеству и поддатися зо всею Малою Руссіею» (ще одне найменування тогочасної України). Про відхід від царя Петра обидва вищеназвані «антигерої» повідомляли його через охтир- ського полковника Федора Осипова: «А мимошедшій сей Филипов пост, совокупишися с полками сво- ими, и откривши змеиническую злобу, хотел идти войною на его, великого государя вотчину, на великоросійскіе городы […] А буде с Кіева ево с полками выпустить, или полки его упредять в Белую Церковъ, и тогды уже ему нечого не ученитъ, кроме что всякой 17 Рудницький Ю. Ієремія Вишневецький: Спроба реабілітації. – Л., 2008. – С.179. Укр.іст.журн. – 2012. – №5 Зрада й донос у контексті дослідження діяльності І.Мазепи 71 беды от него сподеваться, для того, что с обоих сторон Днепра великая сила с ным будет, паче же и ляхов к себе сподевается вскоре». Слід відзначити, що обидва «доброзичливці» відчували зміну політичних орієнтирів гетьмана. Адже у жовтні 1707 р. він дійсно звертався до польського короля із пропозицією перейти на його бік, знищивши в Україні царські залоги і зробивши в них «міст для шведів»18. Але таємні плани І.Мазепи до кінця вони так і не прорахували, не маючи й гадки про північний вектор, лише про захід- ний, де планувалося створення конфедерації, у котрій Україна мала отримати права, аналогічні Великому князівству Литовському. Сам І.Мазепа одержав би Полоцьке та Вітебське воєводства, а до того ще й князівську титулатуру19. Хоча за титулами Іван Степанович тоді вже, вірогідно, «не ганявся»: окрім гетьман- ських регалій він мав найвищий російський орден Св. Андрія (другий із черги на цю нагороду), найвищу польську відзнаку – орден Білого орла, і, можливо, уже титул князя Св. Римської імперії20. Та й у матеріальних статках «Бог його не зобидив» – володів 19 654 дворами в Україні та ще 4117 в південних повітах Росії (всього близько 100 000 душ), тобто був одним із найбільш заможних лю- дей свого часу у цій частині Європи21. Та не йметься генеральному судді й далі. У квітні 1708 р. під Вітебськом він повідомляє Петра І про начебто такі крамольні плани правителя України: «А под Кіев идти мает королъ Станеслав зо всеми войсками полъскими, при котором мают быти шведы: генерал Решелф з своею дивизіею. А коли, мовит, я просил у великаго государя вой- ска в помочъ себе боронити Кіева и всее Украйны, теди отказал, же довлеет и вас, войск козацких, з войсками московскими в Кіеве и при вас будучими, а так в наступство короля Станеслава з вой- сками прійдется нам с ними соединитися». Не забував у доносі й про свою дочку: «В четверток, мая 28, приказавъ его милостъ, абы дочка моя, де- вица посватанная и звенчанная, прибыла к нему на Гончаровку у кумовство, для крещенія девчини жидовки (некоторіи поведают, же была уже и крещена). Там, меючи у себе дочку мою на обеде, говорил ей же: “Москва мает у крепкую работу взяти всю малорос- сийскую Украйну”». У відношеннях між гетьманом і суддівським сімейством сам «чорт може ногу зламати» (то бідну дівчину ґвалтують, то запрошують кумою в заміську резиденцію…). Чергуються історично-географічні найменування та конкретна інформація про «поганого» І.Мазепу в даному документі і далі: 18 Смолій В. Іван Мазепа. – С.394–395. 19 Там само. 20 Мацків Т. Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах: 1687–1709. – К.; Полтава, 1995. – С.91–92. 21 Курукин И.В. Образы и трагедия гетмана Мазепы. – С.198. Укр.іст.журн. – 2012. – №5 72 О.П.Моця «А так певное зо всех мер и неперименное есть намереніе отло- житися от великаго государя и соединитися Станиславу, для чего ждал и ждет з желаніем упадку (от чого, Господи Боже, сохрани) на силы его царского пресветлаго величества, а наближенняся к Украйни Станислава, жебы могл малороссійский народ из вой- ском латве з собою потягнути». Далі ще один «цвях»: «Подозренія з давна зношеняси з бусурманы». А го- ворячи про дніпровське Лівобережжя іменує його «Задніпровською стороною». Не забуває суддя також і про ситуацію в країні після Коломаку 1687 р., коли І.Мазепа якраз і став гетьманом: «На Коломацкой раде соглашено было, абы малороссійскіе люде с великороссійскими людми между собою сватовством пріятелъским и в пріязнъ свойства для стислейшой любви обязувалися; а теперї гетман через увесъ час гетманства своего не тилко в обязателъство свойства и пріязни стислой входити не допускает, але с прилучив- шейся окказіи малороссійским людям з великороссійскими сво- бодно привитатися зазорствует, а в дом на хлеб и солъ зазвати всецело не пущает, кладучи о тое свій гнев и уразу гневливую, чрез що не тилко пріязни, але й знаемостъ малороссійским з ве- ликороссійскими не близкостъ до приязне, но удаленіе и незна- емость умножается». Із цього начебто випливає, що пообіцявши московським урядовцям всілякі поступки в етнічному відношенні (а якраз це І.Мазепі закидає цілий ряд сучас- них дослідників), гетьман і не збирався виконувати їх у реальному житті. Говорячи ж про «малоросійські» міста, зокрема про тогочасну столицю – Батурин, В.Кочубей відзначає, що він «двадцать лет стоит без починки, и того ради валы около него всю- да осунулися и обвалилися, взглядом чого и одного дня непрія- тельского наступства отсидетися невозможно. Якое о крепости не- раденіе для чого деется, могут тое благоразумніе особы разсудити и уважити; а подварок свій Гончаровку (оставивши город) обнести велел знатным валом для якоись неведомой причины». Та, як показали археологічні роботи в тогочасній гетьманській столиці, про- ведені протягом багатьох сезонів, а також кореляція їх результатів із даними писемних джерел, таке твердження було явною неправдою22. Будівельні роботи на Гончарівці – заміській резиденції І.Мазепи – на момент загибелі міста пере- бували десь у середній фазі реалізації: окрім палацу було збудовано лише пару флігелів для слуг гетьмана, а укріплення обмежувалися лише земляними осно- вами для валів без будь-яких дерев’яних конструкцій. Сама ж фортифікація міста утримувалася належним чином, а гетьманський двір дуже нагадував вар- шавську резиденцію польських королів. «Польський слід» для В.Кочубея у його доносах був основним. Так, 7 вересня 1707 р. він зафіксував прибуття до Батурина зі Львова міщанина Русеновича, 22 Батуринська старовина. – К., 2008. – С.39–176. Укр.іст.журн. – 2012. – №5 Зрада й донос у контексті дослідження діяльності І.Мазепи 73 який привіз спеціального листа: «Правда (мовит) на дорозе к Заславлю реве- довали мене москале, але я штучне оные листы схоронил и в целости до рук его милости довезл». У цьому листі коронний гетьман Сенявский запитував, «що на Украине деется, а особливе, чи склонніи к нам, поляком, козаки, чили ни. […] Яблоновскій, воевода рускій, передався до шведа, тое бывало частокрот- не говорит: «Маем добрую надею о Украине, же в ней найдуются шляхта, брати наши»». У географічному плані Русь і Україна – це різні території (десь дале- ко на сході знаходиться ще й «Москва»). Ще одним каналом польсько-козаць- ких контактів була княгиня А.Дольська, якій І.Мазепа довіряв деякі свої заду- ми, зокрема клопотання перед королем Станіславом про «вольності» для всієї України і для Чернігівського князівства зокрема. Не давали «спати спокійно» генеральному судді й матеріальні статки геть- мана: «А для чого ж бы тым великим скарбом гетману богатитися, а не отда- ти б его в казну монаршую для плату ратным людем, в Малороссіи зостаю- чим? Нехай бы хотяй в том оказалося владеніе великаго государя над Малою Россіею!». Ще раз чернець вищезгаданого Севського монастиря виникає у квітні 1708 р. як посередник між очорнителями І.Мазепи та царською величністю: «Когда он будет в Москве, чтоб донес боярину Ивану Алексеевичу Мусину- Пушкину, что в Украйне есть опасность от гетмана в неверности, и дабы на то было осмотреніе». Майже маніакальна антипольська позиція В.Кочубея у той же день – 21 квітня 1708 р. – була повторена і в новому посланні до Москви: «Яко гово- рил пан гетман своими устами, мне, Василю, «же быть нам под ляхами, бо если бы не хотелисмо им по доброй воле нашой поддатися, то оны нас завоюют, и ко- нечне будем под ними»». Ні про які антисуддівські позиції І.Мазепи тут ітися не може – адже він ділився з ним своїми сокровенними планами (після майже річ- ного конфлікту через його доньку). Але той затявся: «Так мы, того быти хотячого огня сердцами нашими устрашив- шися, прибегаем под крыла великаго милосердія его царскаго пресветлаго величества, покорственными душами нашими про- сячи, дабы учинен был благосердный монаршій промысл, о еже- бы напятому на Малороссію злу не приіти в скуток. И то речь, рассужденія высокого требующая, же в листе певном написано, що король шведский, переправивши реку Одру, намерает идти до Днепра и за Днепр на Украйну, которую одобравши и привернув- ши оную королю Станиславу, а скупивши до своей потуги войска козацкіе, идти з ними просто на Москву […] тут при своих домах, в Украйне […] А если (уховай Боже!) не будет, вернаго на тое ра- детеля, то повонтпивати о удержаню и о целостности того Украин- ского края. Во всей Малороссіи будучіи народы не знают власти лядской […] токо всемилосердейшій великий государь, премудро разсмотрителъными своими промыслами, крепкое тому малорос- сійскому народу да сотворит заступленіе!». Окрім відкритого підлабузництва у даному доносі вперше фіксується «швед- ський слід». Але це і не дивно – звичайно такий високопосадовець вже мав Укр.іст.журн. – 2012. – №5 74 О.П.Моця інформацію про тогочасні явні наміри шведського короля у його протистоянні царю російському та участі в ньому української складової. Та не лише письмово, а й усно В.Кочубей доносив на свого ворога Петрові І. Зокрема, це було зроблено під Вітебськом у квітні того ж 1708 р., коли в тако- му зверненні згадувалася ще й зрада гетьмана І.Брюховецького «в многих ма- лороссійских городах» хоча в результаті все ж «малороссійскій край под велико- державную его монаршую область подхилен зостал». Та і в наступному доносі підвладні цареві південні території названі «Малою Россією», а далі згадуються «малороссійскіє города». Не обійшли «добрим словом» згадані співдоповідачі і генерального писаря П.Орлика, про що, зокрема, свідчив полковник І.Іскра під час допиту теж у квітні 1708 р.: «А ведает, де, у него, гетмана, все дела тайные Орлик». «Малоросійське» найменування зафіксоване і в записці В.Кочубея на нього, «коли Серко з за- порожцами, для запалу внутрного в Малой Россіи огня, вышол было з Низу в городы полку Полтавскаго», але далі, буквально через рядок, продовжуючи роз- мову про згаданого кошового отамана відзначає: «Кеды мели вщатися чрез него, Серка, смятенія и расколы межи народом Украиным». А ще далі по тексту зга- дується «весь край Украинскій». Але саме квітень того року став особливо «врожайним» на доноси генераль- ного судді на свого «шефа» – як у письмовій, так і в усній формі, як персональ- но, так і через різних осіб. Одним із таких «щирих» сигналів стали свідчення попа І.Святайла: «Кочубей, зело плакал, и говорил ему при жене своей, кото- рая тоже плакала, что он не о чем ином, но о том, что чает, по измене гетман- ской, Украйне быть под ляхами». Ну, прямо предтеча В.Кочубея – канцлера Миколи І, який на прохання земляків із Лівобережної України допомогти їм відповідав: «Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж хто інший. Моє становище підносить мене над усякими дріб’язковими мірку- ваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній з точки зору спіль- них інтересів усього нашого суспільства. Мікроскопічні погляди мене не турбують»23. Але для наших основних «героїв» у скаргах на І.Мазепу, як відомо, усе закін- чилося досить трагічно: вони були схоплені, допитані, а потім страчені. Уже в кінці квітня 1708 р. у Смоленську І.Іскра свідчив, що «нікакой подсылки к нему от непріятеля не было, и ни за кем того не знает, а подущал его в том Кочубей, тому уже два года, наговоря ево, что он чинит с верности своей к царскому ве- личеству» (за що й отримав «нагороду» у вигляді страти та конфіскації майна). Певною мірою його слова підтвердив і основний донощик: «И потом Кочубей пред пыткою сказал, что “он гетмана написал и подал статьи и словесно доно- сил в измене, то все затеял ложь по злобе на него, гетмана”». Правда, такі «чи- стосердечні зізнання» супроводжувалися ударами батогом (по 5, 8, 10 – під час кожного допиту). 23 Субтельний О. Україна: Історія. – К., 1991. – С.188–189. Укр.іст.журн. – 2012. – №5 Зрада й донос у контексті дослідження діяльності І.Мазепи 75 Таким чином, можна зробити кілька висновків: на початку ХVІІІ ст. абсо- лютно однаково використовувалися як «українські», так і «малоросійські» на- йменування не лише канцелярією пізніше опального гетьмана, але й інши- ми представниками козацької старшини. Окремі з них – зокрема горезвісні В.Кочубей та І.Іскра – у першу чергу доносили на «шефа» із цілком меркан- тильних причин матеріального та політично амбіційного характеру. Не слід забувати при цьому і про «зовнішній фактор», який таки вплинув на пози- цію ініціатора такого вчинку: ще на початку 1691 р. думний московський дяк Є.Українцев доручав генеральному писареві В.Кочубею наглядати за геть- маном24. Політика звичайна для переважної більшості державних структур, і не лише середньовічних часів: «Довіряй, але перевіряй». Мабуть, аналогіч- ні пропозиції робилися й іншим представникам тогочасного українського су- спільства, але реально «відгукнулися» лише вищезгадані антигерої (не раху- ючи кількох більш несистематичних «сигналів» з боку інших осіб). Говорячи про далекосяжні плани І.Мазепи, вони насамперед розглядалися в польсько- козацькому ключі, а козацько-шведський варіант виник безпосередньо в ре- зультаті воєнних перемог Карла ХІІ (цей «шлях» гетьман зберігав у таємниці набагато ретельніше, ніж перший). У результаті дипломатичний хист та при- родний розум І.Мазепи призвів до фізичної страти його суперників, але гло- бальна історична ситуація у тогочасній Європі, і в першу чергу перемога в Полтавській битві, все ж у цілому позитивно сприяла становленню та розви- тку Російської імперії та краху гетьманських надій. У повній мірі можна погодитися із Т.Таїровою-Яковлевою, яка відзначає: «Давно вже пора відмовитися від політичних анафем і проклять в адресу І.Мазепи та спробувати отримати урок із трагедій наших предків. Не треба слідувати пропагандистським штампам, котрі намагалися пояснити українсько-російський конфлікт початку ХVІІІ ст. корисливістю одного “зрадника-гетьмана”. Треба набра- тися мужності й визнати, що інтереси й цілі молодої Російської імперії й ослабленої Гетьманщини були дуже різними. В якійсь мірі Україна стала заручницею геополітичних планів Росії. Петро намагався створити нову державу, котра як у військовому, так і в економічному плані могла б конкурувати з європейськими дер- жавами. Така політика була можлива лише за найжорстокішої централізації. Військова й економічна ситуація дозволяла про- вести об’єднання України та вирвати зі страшної прірви Руїни Правобережжя. Одначе такі плани були принесені в жертву ди- пломатичній грі. Перед лицем шведського наступу Лівобережжя повинно було перетворитися у випалену землю, арену воєнних дій. Якраз ці два фактора, наряду з особистими образами, і спро- вокували І.Мазепу на спробу союзу з Карлом ХІІ. Ще одним фак- тором був план ліквідації Гетьманщини і включення її в загальну структуру Російської імперії. Щоб не говорили про І.Мазепу, але йому був далеко не байдужий цей план, і не лише тому, що він не бажав міняти реальну владу гетьманської булави, на пустий титул князя. Йому було дійсно дороге те, що було часткою і його двадцятилітньої праці, інакше б він почив на лаврах свого вели- 24 Хоткевич Г. Іван Мазепа. – С.115. Укр.іст.журн. – 2012. – №5 76 О.П.Моця кого багатства. Правда полягала у тому, що багато зі старшини спокійно сприйняли перспективу перетворення в мирних російсь- ких дворян-поміщиків, ким вони і стали надалі»25. А от окремим із них – зокрема В.Кочубею та І.Іскрі – це зробити не вдалося. Та пізніше система все ж спрацювала: «А вже найкраще з усіх царі московські нагородили потомство того, хто продав не ту чи іншу особу або організацію, а весь рід- ний край – предателя України Кочубея. І княжество, і графство, і тисячі десятин землі з рабами українськими мужиками на ній, і ліси, і поля, і всякі угодья – все посипалося. Дорогу річ купили царі московські, що так добре платили»26. Із вищевикладеного можливо зробити один основний висновок: тема дале- ко ще не вичерпана, а залучення нових джерел та використання порівняльного методу досліджень дозволяють реставрувати події тієї непростої епохи. 25 Таирова-Яковлева Т. Мазепа. – Москва, 2007. – С.238–239. 26 Хоткевич Г. Іван Мазепа. – С.138. The theme of Ivan Mazepa’s activity and his turn from Moscovian to Sweden’s coat, Peter I reaction to this are notice attention in nowadays. Involving new sources, their estimation in general historical terms make it possible to supplement the available information on this difficult problem.

Схожі ресурси