В.Шандра. Совісні суди в Україні (остання чверть ХVIII – середина ХІХ ст.)

Рецензія на книгу: Шандра В. Совісні суди в Україні (остання чверть ХVIII – середина ХІХ ст.). – К.: Інститут історії України НАН України, 2011. – 266 с.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2012
Автори:	Гейда, О.С., Демченко, Т.П.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2012
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Рецензії й огляди
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/106222
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	В.Шандра. Совісні суди в Україні (остання чверть ХVIII – середина ХІХ ст.) / О.С. Гейда, Т.П. Демченко // Український історичний журнал. — 2012. — № 5. — С. 202-207. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-106222
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1062222016-09-22T03:02:51Z В.Шандра. Совісні суди в Україні (остання чверть ХVIII – середина ХІХ ст.) Гейда, О.С. Демченко, Т.П. Рецензії й огляди Рецензія на книгу: Шандра В. Совісні суди в Україні (остання чверть ХVIII – середина ХІХ ст.). – К.: Інститут історії України НАН України, 2011. – 266 с. 2012 Article В.Шандра. Совісні суди в Україні (остання чверть ХVIII – середина ХІХ ст.) / О.С. Гейда, Т.П. Демченко // Український історичний журнал. — 2012. — № 5. — С. 202-207. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/106222 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії й огляди Рецензії й огляди
spellingShingle	Рецензії й огляди Рецензії й огляди Гейда, О.С. Демченко, Т.П. В.Шандра. Совісні суди в Україні (остання чверть ХVIII – середина ХІХ ст.) Український історичний журнал
description	Рецензія на книгу: Шандра В. Совісні суди в Україні (остання чверть ХVIII – середина ХІХ ст.). – К.: Інститут історії України НАН України, 2011. – 266 с.
format	Article
author	Гейда, О.С. Демченко, Т.П.
author_facet	Гейда, О.С. Демченко, Т.П.
author_sort	Гейда, О.С.
title	В.Шандра. Совісні суди в Україні (остання чверть ХVIII – середина ХІХ ст.)
title_short	В.Шандра. Совісні суди в Україні (остання чверть ХVIII – середина ХІХ ст.)
title_full	В.Шандра. Совісні суди в Україні (остання чверть ХVIII – середина ХІХ ст.)
title_fullStr	В.Шандра. Совісні суди в Україні (остання чверть ХVIII – середина ХІХ ст.)
title_full_unstemmed	В.Шандра. Совісні суди в Україні (остання чверть ХVIII – середина ХІХ ст.)
title_sort	в.шандра. совісні суди в україні (остання чверть хviii – середина хіх ст.)
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2012
topic_facet	Рецензії й огляди
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/106222
citation_txt	В.Шандра. Совісні суди в Україні (остання чверть ХVIII – середина ХІХ ст.) / О.С. Гейда, Т.П. Демченко // Український історичний журнал. — 2012. — № 5. — С. 202-207. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT gejdaos všandrasovísnísudivukraíníostannâčvertʹhviiiseredinahíhst AT demčenkotp všandrasovísnísudivukraíníostannâčvertʹhviiiseredinahíhst
first_indexed	2025-07-07T18:08:07Z
last_indexed	2025-07-07T18:08:07Z
_version_	1837012550189842432
fulltext	Укр.іст.журн. – 2012. – №5 Шандра В. соВісні сУди В Україні (остання чВерть ХVIII – середина ХіХ ст.). – К.: Інститут історії України нАн України, 2011. – 266 с. Як відомо, вісімнадцяте століття в історії європейської цивілізації ознамену- валося поступовою втратою впливу церкви на державу та суспільство. Українські землі, інкорпоровані до складу двох імперій, разом з імперською уніфікацією дер- жавного апарату, переживали й зміни у судовій практиці попередніх епох, викли- кані трансформацією традиційного суспільства у громадянське. Секуляризація духовної сфери оголила численні суспільні вади, які державна машина нама- галася виправити шляхом удосконалення законодавчої бази та судової системи. Ґрунтовне монографічне дослідження знаного фахівця з історії українських земель нового та модерного часу Валентини Степанівни Шандри присвячене висвітленню історії заснування і діяльності маловідомого та малодосліджено- го, але неординарного й цікавого складника правової культури Російської ім- перії, – совісним судам, які діяли і в українських губерніях майже безперервно з 1780-х до 1850-х рр. Звідси випливає ще один аспект – аналіз впливу названої інституції на тогочасний український соціум. На основі глибокого аналізу документального матеріалу архівних фондів совісних судів дев’яти українських губерній Російської імперії, авторка дослі- дила структуру, функції, законодавчу базу, кадровий склад, практику совісних судів, що дало змогу відповісти на питання – яким чином був реалізований принцип милосердного і справедливого судочинства заради збереження ста- більності, внутрішнього порядку та гармонійного розвитку соціуму у ХІХ ст. Дослідниця докладно проаналізувала наукову літературу, присвячену ви- світленню аспектів діяльності совісних судів, розподіливши її на правознавчі та історичні праці. Історіографічний розділ відрізняється високим рівнем аналітичного підходу до праць як дореволюційних, так і сучасних вітчизняних та зарубіжних дослідників, із чітким визначенням позитивів і недоліків, а та- кож наголосом на науковій новизні робіт. Особливу увагу звернуто на тракту- вання у літературі питань становості та функцій совісних судів, співіснування їх із державною системою судочинства, а також історичним аналогіям «суду по совісті» у європейському (передовсім англійському), річпосполитському (полю- бовні суди) та українському доби Гетьманщини правових полях (с.9–15). Наприкінці розділу чітко сформульовані основні завдання, які поставила дослідниця, приступаючи до розгляду теми: наголос зроблено на мало або зовсім недосліджених аспектах діяльності совісних судів, а саме: український вимір діяльності, хронологічні рамки існування, соціоетнічний склад, освітній рівень суддів, судова практика та її наслідки для вирішення суперечок і викорінення суспільних вад. Окремий підрозділ роботи присвячено огляду думок сучасників про діяльність совісних судів, який допомагає чіткіше зрозуміти мету заснуван- ня такого роду судочинства, де на перший план поставлено не «судилище, а від- крите адвокатство» (с.22–23) заради захисту нужденних, виправлення помилок, примирення. Залучення джерел особового походження (спогадів, щоденнико- вих записів) дає змогу відтворити процес становлення законодавчої бази совіс- ного судочинства, жорсткі принципи відбору суддів та виборних представників, Укр.іст.журн. – 2012. – №5 Рецензії й огляди 203 а також виявити негативний бік роботи совісних судів: чиновницьку тяганину, превалювання особистих інтересів, хабарництво. Другий розділ дослідження висвітлює процес становлення та юрисдикцію совісного суду. Особливо вдалим є параграф 1, в якому ретельно проаналізова- но умови запровадження совісних судів у Російській імперії за часів правління Катерини ІІ. В.Шандра наголошує, що ідею запровадження совісного суду було невипадково запозичено з англійського, польського та малоросійського судочин- ства, а також трактату італійського гуманіста Ч.Беккаріа «Про злочини і покаран- ня». Упроваджуючи гуманістичні ідеї в судову практику, передбачалося готувати людність до «сприйняття закону як необхідної складової суспільного життя», тим самим створювалося законодавство не караюче, а виховуюче – «стыдом вместо бича» (с.30–33). Також переконливо розкриті державні причини впровадження совісних судів: нагальна потреба уніфікації судового законодавства та подолання сепаратистських настроїв національних окраїн Російської імперії. У наступному параграфі цього ж розділу чітко окреслено межі повноважень, з’ясовано юрисдикцію совісних судів. У сучасного читача не може не викликати інтерес той факт, що найгуманніші норми судочинства ХХ ст. були розроблені ще у ХVІІІ ст., і певною мірою знайшли відображення в юридичній практиці совісних судів: недоторканність особи, повага до гідності людини, неможливість ув’язнення без пред’явлення обвинувачення, контроль за попереднім слідством, адекватність покарання скоєному злочину, законність добутих слідством свід- чень, можливість звільнення підсудного під заставу. До компетенції совісних судів була віднесена група порушень закону, яка торкалася особистих, навіть ін- тимних відносин: зі сфери карного судочинства – ненавмисно вчинені злочини, у тому числі вбивства з необережності, дітозгубництво, злочини неповнолітніх та душевнохворих, чаклунство, ворожіння, крадіжки церковних речей; зі сфери цивільного судочинства – особисті і майнові конфлікти, сімейні сварки, сексу- альні збочення, образа батьків дітьми (с.36–38). На Правобережній Україні до повноважень совісних судів, крім того, належав ще й перегляд справ про на- дання дворянського стану, який був ініційований державою як каральний захід стосовно польської шляхти за участь у повстанні 1830–1831 рр. (с.45). Ретельно виписана також процедура судочинства й моральні аспекти діяльності совісно- го суду: відповідальність за винесені рішення перед Богом, можливість оскар- ження рішень у губернатора та в Сенаті. Дослідниці вдалося уточнити загальноприйняті хронологічні рамки діяльності совісних судів на українських теренах у складі Російської імперії (с.19). Заснування совісних судів, як відомо, було пов’язано з адміністратив- но-територіальною реформою Катерини ІІ та утворенням намісництв, а міс- цями їх перебування ставали губернські центри. Першими серед інших було відкрито Харківський (1780 р.), Київський (1782 р.), Чернігівський (1782 р.) та Новгород-Сіверський (1782 р.) совісні суди. Трохи згодом були засновані Таврійський (1787 р.), Катеринославський (1791 р.), Волинський, Брацлавський і Вознесенський (усі – 1796 р.) суди. За правління Павла І, у 1796 р., коли скасува- ли намісництва, діяльність совісних судів було на деякий час згорнуто, мотиву- ючи це занадто розгалуженою судовою системою та завеликим бюрократичним Укр.іст.журн. – 2012. – №5 204 Рецензії й огляди апаратом імперії. Тож більшість дослідників кінцевою датою існування совіс- них судів уважали 1796 р. Ретельний аналіз законодавчої бази і документів з архівів совісних судів дав змогу В.Шандрі з’ясувати, що за Олександра І у 1801 р. їх діяльність було поновлено. В українських губерніях совісні суди відновилися з ініціативи малоросійського генерал-губернатора О.Куракіна, який звернувся до Сенату, обґрунтувавши своє рішення тим, що подібні інсти- туції вже існують у решті губерній Російської імперії. Тож у 1803 р. було від- крито, окрім відновлених Чернігівського, Харківського, Катеринославського, Таврійського, ще й Полтавський та Херсонський (Миколаївський) совісні суди (с.42). На Правобережжі друге відкриття їх затягнулося до 1836 р. (Київський, Волинський і Подільський), а їхні повноваження виявилися подібними до ве- лико- та малоросійських губерній без урахування пропозицій правобережного дворянства (с.44–45). 1852 р. було визначено постійні штати для совісних судів, а також скасовано Таврійський суд. Решта вісім совісних судів в українських губерніях проіснували до 1857 р., а їхній кадровий склад після ліквідації було використано для потреб місцевих органів громадської опіки та судових палат. Держава фінансувала совісні суди в залежності від штату губернії. Оскільки всі українські намісництва-губернії було віднесено до першої категорії, то асигнована на утримання одного совісного суду сума становила 2230 руб. на рік. Окремі члени суду отримували незначне жалування: найбільшу суму платили засідателеві від дворян – 720 руб., голові – 600 руб., засідателю від міщан – 400 руб., а від селян – 120 руб. (с.51). Головною фігурою совісного суду був суддя, який обирався на загальних ви- борах губернської корпорації. На Правобережжі ця посада не завжди була ви- борною: голови совісних судів призначалися генерал-губернатором. На посаду голови совісного суду обирали з двох виборних кандидатів у результаті голосу- вання; після обрання голову суду схвалював імператор. Решту посад у совісному суді теж заміщувалися внаслідок виборів та затвердження їхнього результату губернатором. Посада голови совісного суду прирівнювалася до посади голови судової палати. Служба у совісному суді належала до державної, тому вима- гала відмови від попереднього місця служби (с.57–63). До виборних совісного суду висувався ряд вимог: високий освітній рівень, відсутність судимості, стаж роботи на державній службі. Заборонялося обирати до одного суду родичів, а також (із 1839 р.) представників юдейського віросповідання. Члени совісного суду в документах характеризуються цілим набором високих моральних яко- стей: здібні, совісні, розсудливі, справедливі, бездоганні (с.71). Крім того, при обранні враховувалися життєвий досвід, розуміння народного життя, участь у громадських справах, бралися до уваги «прояви місцевого патріотизму», а та- кож тривале проживання на одному місці та володіння земельною власністю (с.74). Цікавим є висновок В.Шандри про те, що посади голів совісного суду на Лівобережжі обіймали представники та нащадки старої української еліти – ко- зацької старшини, бо користувалися повагою та довірою місцевої людності. Так, головами Чернігівського совісного суду у різні часи його існування були пред- ставники відомих родин козацької старшини та лівобережного духівництва: бун- чуковий товариш Михайло Стороженко, зять Семена Полуботка; чернігівський сотник, бунчуковий товариш Іван Тризна; борзненський сотник Федір Забіла; Укр.іст.журн. – 2012. – №5 Рецензії й огляди 205 предводитель дворянства Лохвицького повіту Іван Милорадович. Засідателями були обрані бунчуковий товариш Василь Тарновський, Василь Милорадович, депутат Законодавчої комісії Гаврило Божич, Матвій Почепа, землевласник Яків Гамалія, колезький асесор Іван Лизогуб (с.231–238). Можна лише зауважити, що автор не використала щедрі на деталі та кри- тичні за характером спогади Тадеуша Бобровського (1829–1894 рр.), знаного то- гочасного громадського діяча. Адже там названі совісні судді Київської губернії «другого призиву», вказано на мотивації обіймання такої посади, матеріальні статки суддів і їх відношення до служби. Та найголовніше, Тадеуш Бобровський, будучи сам правником, фахово порівняв совісні суди з полюбовними1. У праці детально розглянуто такі особливості формування кадрового складу совісних судів, як можливість обрання засідателів від різних національностей (та- тар, вірмен, азійських народів та переселенців-колоністів) для південноукраїнських і кавказьких губерній імперії та територій Війська Донського. Проте діловодство в судах велося винятково російською мовою; у південних губерніях із високим відсот- ком татарського населення від членів суду вимагалося знання російської мови, для цього їх спеціально екзаменували (с.81–83). Зібраний матеріал переконливо ілю- струє домінування русифікаторської тенденції у національній політиці Російської імперії та показує відповідне ставлення центральної влади до національних еліт. Увагу привертають зібрані у дослідженні матеріали, які засвідчують активне залучення державою церкви та духівництва до виконання судових рішень совіс- них судів, що стосувалися покарань совісті через вчинені злочини «судьбу отя- гощающие» (вбивства, насильство, гріхопадіння, чаклунство): епітимія, сповідь, привселюдне каяття, направлення на виправлення у монастир (с.115, 127, 133– 135, 145, 150, 167). Уже на початковому етапі існування совісних судів, у 1785 р., було впроваджено принцип віротерпимості до виборних та обвинувачених нехри- стиянських віросповідань. Крім того, із часу заснування совісних судів у Грузії (1824 р.) було визнано доцільним обрання до совісних судів представників міс- цевого грузинського і вірменського духівництва, кандидатури котрих подавали- ся грузинським екзархом та вірменським архієпископом (с.82). Подібна співпра- ця держави й церкви у вирішенні проблем суспільних негараздів та вихованні, ймовірно, давала позитивні плоди і була б не зайвою й сьогодні. Окремий параграф монографії присвячено умовам служби та повсякденній практиці совісних судів. У результаті копіткого опрацювання джерел авторці вда- лося зібрати розпорошені по різних фондах відомості про процес будівництва й умови найму приміщень, внутрішнє оздоблення і, навіть, режим роботи совісних судів. Належну увагу приділено опису зовнішнього вигляду (формі) чиновників совісного суду, розміру жалування, системі відпусток, державним відзнакам, пен- сійному забезпеченню суддів та засідателів (с.86–92). Цей матеріал дає можливість до дрібниць уявити щоденні умови роботи суду, а ілюстрації і фотодокументи, вмі- щені у додатках та на обкладинці книги, вдало візуалізують фактичний ряд. Четвертий розділ монографії присвячений опису практик совісного суду на матеріалах українських губерній. Завдяки аналізу значної кількості діловодної 1 Bobrowski T. Pamiętnik mojego życia. – Lwów, 1900. – T.1–2. Перевид.: Bobrowski T. Pamiętnik mojego życia / Oprac., wstępem i przypisami opatrzył S.Kieniewicz. – Warszawa, 1979. – T.1–2. Укр.іст.журн. – 2012. – №5 206 Рецензії й огляди документації совісних судів та високопрофесійному стилю викладу матеріалу, чи- тач має змогу перенестися у ХІХ ст. на засідання совісного суду і побачити, як діяв цей «суспільний інструмент примирення», з’ясувати, у чому полягали його обов’яз- ки і як вони реалізовувалися на практиці. Популярність совісних судів у населення авторка пояснює відсутністю тяганини, характерною для більшості судових установ імперії, значно меншими затратами на судовий процес, можливістю укласти юри- дично оформлену й обов’язкову для виконання мирову угоду за пропозицією сторін. Ретельно аналізуючи архівні джерела, В.Шандра виокремлює декілька груп позовних заяв, найбільш поширених у практиці совісних судів. У першу чергу, це вимоги про повернення грошового боргу: особливу цікавість привернула справа про вимогу батька повернути незаконно отримані кошти за навчання сина перукарській майстерності через недостатність отриманих професійних знань (с.95). До категорії найбільш поширених позовів дослідницею віднесені також справи про незакон- не володіння рухомим та нерухомим майном, порушення спадкових справ (у тому числі й духівництва всіх віросповідань), недотримання умов письмового договору. Справедливості заради, автор зазначає, що совісні суди розглядали іноді й нетипові справи про майнові права кріпосних селян, хоча згідно з діючим законодавством можливість така була обмежена (с.102–103, 165). Дослідниця звертає увагу на позови до совісних судів і представників духівництва, хоча законодавчо це не було закріпле- но. Священики активно залучали інститут совісних судів до вирішення земельних конфліктів, захисту майнових прав, повернення боргів, дотримання духовних за- повітів і доведення їх істинності, вимагали втручання совісного суду у разі незакон- ного ув’язнення духовної особи церковним судом (с.105–106, 108). Із 1775 р. держа- ва перебрала на себе контроль над справами про чаклунство, забобони, ворожіння, псевдознахарство, розкопування могил, які раніше належали до церковної юрисдик- ції. Перераховані порушення проти віри були віднесені з кінця ХVІІІ ст. до таких, які перебувають у площині людської дурості, ошуканства та невігластва (с.112–121). Окрема категорія судових справ стосувалася злочинів, учинених неповнолітніми дітьми. У монографії подано класифікацію правопорушників в залежності від віку: неправоздатні (до 10 років), малолітні (з 10 до 14 років), неповнолітні (з 14 до 21 року) з урахуванням змін у законодавстві (з 1845 р. відбулося розширення меж неповноліт- тя з 17 до 21 року). До юрисдикції совісних судів були віднесені крадіжки, незаконний перетин кордону, насильство у сім’ї над неповнолітніми, вбивство з необережності, злочини про порушення норм статевого життя, підпали. Для порушників закону віком 14–21 року застосовувалися майже ті ж самі покарання, що й для дорослих: фі- зичні покарання (різки, батіг), відробітки з метою повернення вкрадених коштів, цер- ковне каяття, позбавлення стану та військова служба рядовим солдатом, передача на поруки родичам з умовою ретельного виховання. Порівнюючи дані норми із законо- давством петровської епохи, дослідниця робить висновок про те, що совісні суди кате- рининської доби щодо покарань дітей керувалися принципами гуманності, поваги та ставлення до злочинця як до ближнього; крім того, суду необхідно було зважати на обставини, за яких було вчинено злочин; покарання неповнолітніх вимагали контро- лю з боку державної влади (губернатор, Сенат) (с.122–143). Поблажливе ставлення до неповнолітніх злочинців мало на меті через виховання й милосердя скорегувати у майбутньому поведінку молодої людини, дати можливість виправити помилки та Укр.іст.журн. – 2012. – №5 Рецензії й огляди 207 адаптуватися до норм суспільної моралі. «Діяльність совісних судів у цьому спряму- ванні можна розцінювати за перші кроки зародження ювенальної юстиції, що набра- ла значного нині поширення», – слушно підсумовує В.Шандра (с.166). Розуміння того факту, що душевнохворі та розумово відсталі люди вима- гають особливої уваги і піклування суспільства, зумовила передачу розгляду злочинів цих людей за Катерини ІІ до компетенції совісних судів. Оскільки дана категорія не була підсудною, то покарання передбачали передачу їх (після обов’язкового висновку лікаря про наявність хвороби) до будинків для душев- нохворих, сповідь, повернення під нагляд родини або ув’язнення у монастирі. До компетенції совісних судів за Олександра І було віднесено і таку делікат- ну категорію справ, як сімейні сварки (зневага дітьми батьків, образи, насиль- ство у сім’ях, непорозуміння між подружжям, майнові претензії, повернення приданого, справи про догляд дітьми немічних батьків, «витіснення» зі спадщи- ни членів родини). Позови, в яких відображені подібні сімейні конфлікти, до- статньо часто розглядалися совісними судами, що засвідчує високий авторитет та повагу до нього, а також певний рівень правової культури населення. Цілком переконливо виглядають і висновки даного дослідження. До совісно- го суду зверталися різні верстви та категорії населення (дворяни, міщани, духів- ництво, чиновники, селяни), люди різного віку, статі, походження, статків і віро- сповідання. Така демократичність, на думку автора, є рисою неоднозначності суспільного поділу української людності, яка відрізнялася не чітким розмежуван- ням станів внаслідок інкорпорації та пристосування старої української еліти до но- вих умов існування на межі ХVІІІ–ХІХ ст. (с.106). Щоденна практика совісного суду на українських теренах засвідчила традиційність українського соціуму, поваги до власності, свободи особи, а також високої довіри до сили даного слова, зобов’язань та присяги (с.107). Загалом практика судів оцінюється позитивно: «Доступність, нескладність процедури, спрямованої на примирення, а не на покарання, участь місцевих громад у формуванні суддівського корпусу – ось найхарактерніші риси совісних судів, цього оригінального явища яскравої історичної доби» (с.168). Дане видання може слугувати своєрідним взірцем наукового оформлення і багатства довідкового матеріалу. Понад третину монографії відведено під до- датки. Це документи із практики совісних судів, дані про їх кадровий склад, інформація щодо архівних фондів совісних судів та ілюстрації, серед яких при- вертають увагу портрети чотирьох суддів першої половини ХІХ ст. Схильність дослідниці дотримуватися сучасних «нормативів» до історичних праць засвідчи- ли дбайливо складені географічний та іменний покажчики. Насамкінець варто зазначити, що наукова цінність нової роботи В.Шандри далеко виходить за межі історико-правового дослідження. Це помітний внесок у церковну історію, вивчення приватного життя, побуту різних верств населен- ня. Особливо ж цікавим виглядає регіональний вимір теми. З огляду на те, що, скажімо, значна частина фактів безпосередньо стосується Чернігівщини, не буде перебільшенням схарактеризувати дане дослідження як непересічне яви- ще в історіографії цього краю. О.С.Гейда (Чернігів), Т.П.Демченко (Чернігів)

В.Шандра. Совісні суди в Україні (остання чверть ХVIII – середина ХІХ ст.)

Репозитарії

Схожі ресурси