Україна найдавнішого часу – ХVІІІ століття: цивілізаційний контекст пізнання

Рецензія на книгу: Україна найдавнішого часу – ХVІІІ століття: цивілізаційний контекст пізнання / М.Ф.Юрій, Л.М.Алексієвець, Я.С.Калакура, О.А.Удод. – Тернопіль: Астон, 2012. – Кн.І. – 700 с....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2012
1. Verfasser:	Реєнт, О.П.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2012
Schriftenreihe:	Український історичний журнал
Schlagworte:	Рецензії й огляди
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/106343
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Україна найдавнішого часу – ХVІІІ століття: цивілізаційний контекст пізнання / О.П. Реєнт // Український історичний журнал. — 2012. — № 6. — С. 185-192. — Бібліогр.: 5 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-106343
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1063432016-09-26T03:02:12Z Україна найдавнішого часу – ХVІІІ століття: цивілізаційний контекст пізнання Реєнт, О.П. Рецензії й огляди Рецензія на книгу: Україна найдавнішого часу – ХVІІІ століття: цивілізаційний контекст пізнання / М.Ф.Юрій, Л.М.Алексієвець, Я.С.Калакура, О.А.Удод. – Тернопіль: Астон, 2012. – Кн.І. – 700 с. 2012 Article Україна найдавнішого часу – ХVІІІ століття: цивілізаційний контекст пізнання / О.П. Реєнт // Український історичний журнал. — 2012. — № 6. — С. 185-192. — Бібліогр.: 5 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/106343 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії й огляди Рецензії й огляди
spellingShingle	Рецензії й огляди Рецензії й огляди Реєнт, О.П. Україна найдавнішого часу – ХVІІІ століття: цивілізаційний контекст пізнання Український історичний журнал
description	Рецензія на книгу: Україна найдавнішого часу – ХVІІІ століття: цивілізаційний контекст пізнання / М.Ф.Юрій, Л.М.Алексієвець, Я.С.Калакура, О.А.Удод. – Тернопіль: Астон, 2012. – Кн.І. – 700 с.
format	Article
author	Реєнт, О.П.
author_facet	Реєнт, О.П.
author_sort	Реєнт, О.П.
title	Україна найдавнішого часу – ХVІІІ століття: цивілізаційний контекст пізнання
title_short	Україна найдавнішого часу – ХVІІІ століття: цивілізаційний контекст пізнання
title_full	Україна найдавнішого часу – ХVІІІ століття: цивілізаційний контекст пізнання
title_fullStr	Україна найдавнішого часу – ХVІІІ століття: цивілізаційний контекст пізнання
title_full_unstemmed	Україна найдавнішого часу – ХVІІІ століття: цивілізаційний контекст пізнання
title_sort	україна найдавнішого часу – хvііі століття: цивілізаційний контекст пізнання
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2012
topic_facet	Рецензії й огляди
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/106343
citation_txt	Україна найдавнішого часу – ХVІІІ століття: цивілізаційний контекст пізнання / О.П. Реєнт // Український історичний журнал. — 2012. — № 6. — С. 185-192. — Бібліогр.: 5 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT reêntop ukraínanajdavníšogočasuhvííístolíttâcivílízacíjnijkontekstpíznannâ
first_indexed	2025-07-07T18:17:15Z
last_indexed	2025-07-07T18:17:15Z
_version_	1837013124822073344
fulltext	Укр.іст.журн. – 2012. – №6 РЕЦЕНЗІЇ Й ОГЛЯДИ Україна найдавнішого часУ – ХVііі століття: цивілізаційний контекст пізнання / М.Ф.Юрій, Л.М.Алексієвець, Я.С.Калакура, О.А.Удод. – Тернопіль: Астон, 2012. – Кн.І. – 700 с. До радикальних змін, яких зазнала методологія української історіографії часів незалежності України, можна віднести дедалі помітніший перехід від формаційного до цивілізаційного трактування історичного процесу. Такий підхід дозволяє створити більш цілісне знання з історії України як складової європейської і світової цивілізації, акцентувати увагу не стільки на соціально- економічному і політичному аспектах, скільки на культурних та духовно-цін- нісних. Поспіль за дослідженнями Ю.В.Павленка1, М.Є.Горєлова, О.П.Моці, О.О.Рафальського2, В.Е.Гончаревського3 та ін. побачила світ перша книга великого проекту «Україна: цивілізаційний контекст пізнання» М.Ф.Юрія, Л.М.Алексієвець, Я.С.Калакури та О.А.Удода, яка охоплює надзвичайно ши- рокий за хронологією пласт української історії – від найдавніших часів до ХVІІІ ст. включно. Автори поставили перед собою досить амбітну мету: сис- темно і комплексно викласти витоки, зародження і найважливіші етапи піз- навальної діяльності українського народу в контексті цивілізаційного осмис- лення свого етногенезу, формування української нації, боротьби за волю, незалежність і власну державу. Акцент зроблено на з’ясування місця і ролі культури та духовності в історії України і світу як ключового компонента циві- лізаційного розуміння історичного процесу, унікальності української цивіліза- ції, зумовленої перехрестям Сходу і Заходу. Реалізуючи цю мету, вони залучи- ли широкий спектр конкретно-історичних та історіографічних джерел, сучасні методи дослідження, запропонували оригінальну структуру праці. Книга має підсумково-узагальнюючий і системний характер, вона підготовлена як між- дисциплінарне дослідження, спрямоване на інтеграцію найновіших надбань не лише істориків, а й етнологів, культурологів, соціологів, психологів, право- знавців, філологів тощо. Дослідження побудоване за проблемно-хронологіч- ним принципом з акцентом на феномен самостійної цивілізації українського народу, його культури та духовності на тлі світової і східноєвропейської циві- лізації. 1 Павленко Ю.В. Історія світу: цивілізаційний і соціокультурний розвиток людства. Вид. 3-є, стереот. – К., 2001. – 360 с. 2 Горєлов М.Є., Моця О.П., Рафальський О.О. Цивілізаційна історія України. – К., 2005. – 632 с.; Їх же. Держава і цивілізація в історії України. – К., 2009. – 879 с. 3 Гончаревський В.Е. Цивілізаційний підхід до історії: сучасний український досвід (1991– 2009). – К., 2011. – 219 с. Укр.іст.журн. – 2012. – №6 186 Рецензії й огляди Епілогом праці, окрім вступу, виступає перший розділ «Українознавчий вимір культури і соціокультурної картини світу», в якому викладені методо- логічні засади дослідження українського і світового історичного процесу на основі цивілізаційного підходу. Автори досить докладно розглянули сутність і специфіку не тільки формаційного та цивілізаційного різновидів осмислення історії, але й інших, зокрема синергетичного, переконливо показали обмеже- ність можливостей формаційного підходу з його класовим трактуванням істо- ричного процесу і довели переваги цивілізаційного, який забезпечує цілісне сприйняття світової та національної історії, насамперед багатомірності її со- ціокультурного і духовного змісту. Разом із тим автори не ідеалізують, більше того ставлять під сумнів універсальність цивілізаційного трактування історії, висловлюються за синтез теорії прогресу і циклічності з теорією локальних цивілізацій та ментальностей. Переконливо аргументується концепція соці- окультурного виміру історії, за якою культура – найбільше багатство люди- ни і людства, виступає організованим досвідом всієї попередньої історії. Під цим кутом зору змальовується культурна картина світу і місце в ній України. Картина світу – це карта-схема життєвого простору і часу людини і людства, його еволюції, яка інтегрує всі відомі образи й поняття в єдиний системний об- раз, динамічно змінюється і збагачується. Торкаючись картини світу України як держави, етнічної та політичної спільноти, науковці виділяють такі її скла- дові як: теоретичні та прикладні проблеми культурно-антропологічного, ет- нологічного, етнопсихологічного розвитку українського етносу; аксіологічні засади; історична пам’ять і її свідомісні виміри; етнічна ідентичність; мовний феномен у етнополітичному полі; духовний потенціал українства; сучасний стан титульного етносу, його ресурси (с.67). Вони висловлюють стурбованість тим, що деякі політичні сили намагаються утвердити в Україні «общерусскую» картину, закріпити провінційний статус української історії, периферійності української мови. Історіософське бачення і діалектика знання в контексті історії культури, цивілізації і держави викладені у другому розділі. Заслуговує уваги порів- няльне зіставлення феноменів культури і цивілізації (с.87–89), за результа- тами якого обґрунтовується висновок про культурно-цивілізаційну взаємодію буття і свідомості українців, необхідність формування етнонаціональної, со- ціокультурної, геополітичної цілісності України як держави, території та на- роду, подолання модернізаційних суперечностей і адаптації до європейських цінностей. Аналізуючи історичне минуле України, науковці прагнули виявити її ци- вілізаційну приналежність, власну самобутність, розкрити особливості пе- реходу від однієї цивілізації до іншої. При цьому увага звернута на розколи всередині тіла українського народу і його наслідки для соціальних відносин, у культурі, релігії, у змісті відтворюючої діяльності, способі життя, в особис- тісній культурі тощо. Йдеться про наслідки розколу християнства на католи- цизм і православ’я для України, про розпад Київської держави, розділ козаць- кої України за Андрусівським перемир’ям, процес насильницького відриву України від Європи, починаючи з часів Петра І, про поділ українських земель Укр.іст.журн. – 2012. – №6 Рецензії й огляди 187 між Російською та Австро-Угорською імперіями. Не оминули автори й проблему межовості України між Сходом і Заходом і формуванням периферійних куль- тур, сліди яких рельєфно простежуються й сьогодні. Дослідження переконливо доводить, що з цивілізаційної ретроспективи Україна належить до християн- ського світу, до європейського цілого і це обумовлює її євроінтеграційний вибір сьогодні. Значне місце у праці посідають проблеми історичної пам’яті та свідомості українського народу (розд.3). У цьому зв’язку розглянуто особливості міфо- логічного мислення українців та їх пращурів, співвідношення релігійних і світських міфів, несвідомого й архетипів, взаємодію міфів створення і героя. Автори виокремили найбільш характерні ознаки міфологічного мислення, на конкретних прикладах показали його формально-логічне-образне, сим- волічне, метафоричне забарвлення з паростками наукового пояснення сві- ту, з проявами парадигматизму та конгнітивізму, з елементами реальності (с.145–146). На основі аналізу праукраїнських легенд, міфів, казок, епосу, їх порівняння з творчістю інших народів моделюються витоки і розвиток свідо- мості українського етносу, які цілком уписуються в етапи становлення свідо- мості європейців. Велике зацікавлення викликає четвертий розділ, присвячений з’ясуванню сутності та характеристиці традиційного суспільства і традиційної карти- ни світу. Наголошується, що історія людства постає як ланцюг традицій, які успадковуються і передаються від покоління до покоління і складають під- ґрунтя його прогресу. Вони відтворюються в історичній свідомості та сприяють установленню ідентичності суспільства, його культурної відмінності від «ін- ших». Пізнання традицій – це ключ до осмислення традиційного суспільства як соціальної системи і життєвого середовища людини, а відтак і традиційної культури та свідомості, в яких поєднуються концепти правди й істини, дій- сності та справжності. За хронологічним виміром історії людства традиційне суспільство займає найбільший відрізок часу, в якому вирізняють три історич- ні епохи: первісно общинність, рабовласництво та середньовіччя. З розколом первіснообщинного ладу природа традиціоналізму набуває принципово іншо- го характеру, в неї вплітаються протиріччя, багатоманітність. Своєю чергою рабовласництво та феодалізм викликають до життя нові форми соціальної ре- гуляції і трансляції соціального досвіду: держава, поділ праці, виникнення і розвиток писемності, інституціалізація освіти, науки, мистецтва (с.256–257). Відштовхуючись від характеристики традиційного суспільства та традицій- ної культури, автори пильну увагу приділили аналізу сакрального і ментально- го як пріоритетної особливості та феномену давньоруської (читай – давньоукра- їнської) культури. Розглянуті ритуали посвячення, обряди переходу (ініціації), посвячення, календарні обряди, жертвоприношення як сакральний аспект ма- гічних дій праукраїнців. Відмітною рисою рецензованого дослідження є загострена увага до про- блеми соціокультурного виміру української держави. Мова йде про парадиг- му історичної обумовленості державності загалом і української зокрема, про з’ясування витоків Києво-Руської держави, її самобутності та християнізації, Укр.іст.журн. – 2012. – №6 188 Рецензії й огляди роль візантійської спадщини в державотворчих процесах та ін. (розд.6). Науковці не оминули таку контроверсійну проблему як «Русь і монголи», по- ставивши під сумнів «феодальну роздробленість» Русі як головну причину по- разки. Перемога була зумовлена тим, що матеріальний і духовний потенціал порівняно невеликого народу перетворився у військову силу, за допомогою якої було поставлено на реалізації завойовницької мети підкорені країни фактично всієї Азії, їх населення, озброєння і воєнне мистецтво. Втручання монгольського фактора ускладнило ситуацію на Русі, негативно вплинуло на політичний, со- ціально-економічний і культурний розвиток, на подальшу долю князівств, при- звело до формування двох центрів: Володимиро-Суздальського та Галицько- Волинського. Відтак відбувся цивілізаційний розкол між Північно-Східною Руссю – центром майбутньої Московської держави з усіма атрибутами східної деспотії і Південно-Західною Руссю – спадкоємцем Київської державної та ду- ховної традиції, орієнтованою на ті народи, держави і культури, які стояли на порозі формування ліберальної цивілізації (с.473). Чи не найбільший інтерес викликає погляд на місце України у міжцивіліза- ційному просторі постренесансної доби. Очевидно вперше в українській історі- ографії (розд.7) розглянуто меморіалізацію історичної та соціокультурної трав- ми українського народу, отриману в умовах польсько-литовського завоювання. З одного боку, всебічно проаналізовано причини і сутність кризи української етнічної ідентичності, її маргіналізації, а з другого, показано процес збережен- ня та воскресіння етнічних традицій, цивілізаційної ідентичності українства, самобутності його культури, формування мовної картини світу українського народу і становлення української нації. Червоною ниткою проходить «мемо- ріальна парадигма» історичної та соціальної (колективної) пам’яті, їх взаємодії з культурною та професійною історіографією. При цьому відзначено, що пост- модерністська критика суттєво похитнула кордони між історичною наукою і культурною пам’яттю, остання трактується як форма трансляції і актуалізації культурних змістів. Культурна пам’ять виступає фундаментом, на якому ґрун- тується ідентичність етносу, нації, їх стійке існування у часі і просторі. Разом із тим вона допомагала долати кризи української ідентичності, зокрема після польсько-литовського завоювання, коли, здавалося б, могла настати етнічна ка- тастрофа українства, але ця критична ситуація стимулювала мотиваційні про- цеси виживання українського народу та його культури під впливом Ренесансу і Реформації. У цьому зв’язку дещо новим видається погляд авторів на наслідки Люблінської унії 1569 р. Попри її негативи виникла сприятлива ситуація для утвердження української ідентичності, оскільки майже всі етнічні землі укра- їнського народу опинилися у єдиному політичному тілі, у складі однієї, на той досить розвиненої у культурно-цивілізаційному відношенні, держави – Корони Польської. До основних чинників цивілізаційної ідентичності українців, як їх усвідомлення самобутності та «відмінності від інших», автори віднесли: спо- рідненість культурних традицій і поглядів на спільне походження та історію; пізнавально-емоційне розуміння своєї спільності, унікальності, належності до певного типу цивілізації; наявність єдиної мови, територіальних і культурно-со- ціальних кордонів (с.542). Укр.іст.журн. – 2012. – №6 Рецензії й огляди 189 Велику питому вагу в дослідженні отримали соціокультурні, націодержа- вотворчі та релігійні процеси в козацькій Україні ХVІ–ХVПІ ст. (розд.8). В епі- центрі розділу – поява козацтва як межового генотипу українського народу, унікального для європейської історії культурно-соціального явища і феномену лицарства. Об’єднавшись у Січ і назвавши себе «товариством», запорожці під- креслювали у такий спосіб спадкоємність традицій княжих часів та європей- ського лицарства. Водночас вони виробили власну модель посвяти в лицарство, вільної організації війська, республіканського устрою і демократичних принци- пів державного життя. Українське козацтво уособлювало європейські ідеї сво- боди, рівності та справедливості з давньоукраїнським розуміння волі. Автори солідаризуються з думкою Д.І.Дорошенка про те, що завдяки козацтву почала утверджуватись україно-козацька ідентичність як основа модерної української нації (с.608). Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького розглядається в контексті реформаційного вектора Тридцятилітньої війни. Досить ґрунтовно проаналізовано долю української ідентичності, яка опини- лася під пресом політичних маніпуляцій Москви й Варшави та міжконфесій- ного протистояння. І все ж, Україна, перебуваючи тривалий час у складі Речі Посполитої, так чи інакше втягувалась у західноєвропейський суперетнос і, від- повідно, в ній відбувалися ті ж зміни в соціокультурному житті, що й на Заході (с.611). Однак унаслідок переяславських угод 1654 і 1659 рр., реалізації гео- політичних планів і цинічної політики експансії Російської імперії кінця ХVІІ– ХVІІІ ст. поглибився процес маргіналізації та акультурації українського соціу- му, яка не оминула долі й російського етносу. Окремої уваги варті авторські підходи до Визвольної війни українсько- го народу в контексті наслідків Люблінської 1569 р. і Берестейської 1596 р. уній, аналізу її причин, мотивів, суті та наслідків для соціокультурного роз- колу України. Коріння Берестейської унії дослідники вбачають не стільки в площині конфронтації православних і католиків, взаємин православної Русі з латинським Заходом, скільки в загальних процесах, породжених епохою Реформації, Контрреформації та Відродження, а також поширенням ідей протестантизму. Можна погодитися з думкою, що Унія стала настільки зна- чною подією, яка не може бути оцінена за біполярною шкалою: «добре–по- гано» (с.653). Контрреформація руйнувала принцип віротерпимості, не до- пускала утворення протестантської національної церкви. Польська держава на чолі із Сигізмундом ІІІ у відповідь на геополітичну стратегію Москви створення православного світу взяла курс на формування загальнодержав- ної церкви, що й загострило міжконфесійне протистояння. Берестейська унія мала пом’якшити конфронтацію на релігійному ґрунті, встановити «рівнова- гу» між католиками і православними. Однак втручання політиків і держав- них структур у справи церкви призвело до ескалації релігійних конфліктів. До протиунійного руху долучилося й козацтво, оскільки масова свідомість аж ніяк не відрізняла «католиків-ляхів» від католиків східного обряду. Боротьба козаків за «руську» віру підігрівалася православним кліром і набувала харак- теру міжетнічного протистояння «руських» і «ляхів». Московський патріарх Укр.іст.журн. – 2012. – №6 190 Рецензії й огляди Никон закликав Олексія Михайловича розширити межі православного цар- ства «від моря до моря», який скористався повстанням під проводом Богдана Хмельницького, щоб помститись і послабити Польщу, а згодом взяти у під- данство Україну. Не випадково, на Переяславській раді 1659 р. московський воєвода князь О.Трубецкой наводив статтю договірної угоди, за якою митро- политу київському передбачалось перей ти під благословення святого патрі- арха московського і всієї Великої і Малої Білої Русі. Наступне приєднання Київської митрополії до Москви призвело до втрати релігійної ідентичності України, а відтак негативно вплинуло на національну ідентичність і куль- турно-духовну самобутність українців. Конкретизуючи явища маргіналізації та акультурації українського й ро- сійського соціумів у другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст., автори цілком слушно за- значили, що впродовж ХV – першої половини ХVІІ ст. культури обох народів розвивалися не тільки різними шляхами, але й опинилися на різному рівні, що й спонукало царизм вдатися до «українізації» російської духовної культури. На конкретних прикладах розвитку освіти, літератури, мистецтва, архітекту- ри показано благотворний вплив української культури, її діячів на російську. Свого часу І.Лисяк-Рудницький зазначав, що культурно-духовний потен ціал України, починаючи з княжої і козацько-гетьманської доби, з часів Києво- Могилянської та Острозької академій, появи університетів, виступав донором інших культур, її духовними соками «годувалися» чужі держави, їх культурні організми. Дослідники дійшли висновку, що сліди маргінальності, пов’язаної з комплексом меншовартості виявляються і в сучасних умовах, коли частина еліти України так і не визначилася з орієнтацією за параметрами Схід–Захід (с.687). Підсумовуючи стислий огляд колективної праці «Україна найдавнішого часу – ХVІІІ століття: цивілізаційний контекст пізнання», зазначимо, що но- вітня українська історіографія збагатилася цінним дослідженням, яке збагачує знання не лише про етногенез українського народу, його соціокультурний роз- виток у найдавніші часи, княжу та козацько-гетьманську добу, про формуван- ня української нації, український національно-визвольний рух, історію укра- їнської державності, але й методологію історичного дослідження, утверджуючи цивілізаційне осмислення української історії в контексті європейського і світо- вого історичного процесу. Цивілізаційний погляд на українську минувшину до- зволив авторам виявити найбільш поширені підходи до сутності традиційного суспільства та його взаємодії з традиційною культурою і суспільною свідомістю, окреслити особливості міфологічного мислення наших пращурів, його транс- формацію в часи язичництва і раннього християнства, осягнути співвідношен- ня сакрального та ментального, візантійської традиції та самобутності соціо- культурного розвитку давньої і середньовічної України. У цілому книга відзначається науковою новизною, має історіософське за- барвлення та теоретико-методологічний характер. Сказане не означає, що вона не позбавлена недоліків, слабких місць і деяких упущень. Кидається у вічі міс- цями різний стиль подачі конкретно-історичного матеріалу, рівень полеміки з іншими дослідниками та аргументації окремих положень. Певна однобічність Укр.іст.журн. – 2012. – №6 Рецензії й огляди 191 властива характеристиці змісту і ролі традицій як способу передачі історичного досвіду, забезпечення наступності. Варто було б розглянути традиції як процес розвитку, оновлення та збагачення (с.248–249). Ураховуючи превалювання цивілізаційного підходу (про що говорить насамперед назва книги) у підходах авторів до висвітлення досліджуваних питань, у підрозділі 6.8. «Русь і монголи» доцільно було б звернути увагу на фактор стимулювання монголо-татарською навалою боротьби за звільнення та створення власного державного утворення (консолідаційний процес). У да- ному випадку мова йде не про ідеалізацію означеного періоду, а про комп- лексність та багатофакторність у з’ясуванні історичного значення тогочасних подій, які виступають важливими чинниками подолання пережитків форма- ційного підходу до вивчення історії України, в тому числі й періоду середини ХІІІ ст. Також, певною мірою, надмірно категоричним здається підхід до поль- сько-литовського періоду як винятково кризового для української ідентич- ності. При цьому не зовсім вдалим є перенесення теорії Е.Еріксона про «кри- зу ідентичності» у площину українського суспільства (с. 495) хоча б тому, що мова йде, перш за все, про психологічну теорію. До того ж варто враховувати особливості конкретного історичного часу, що потребує більш прискіпливого вивчення. Прагнення авторів «розвінчати» поширені серед українських істориків точ- ки зору про литовський період як «золотий вік» призвело, на нашу думку, до яскраво виражених, зовсім протилежних вказаним підходам характеристик. Однак у цьому випадку будь-яка монополярність неминуче веде до нівелюван- ня інших факторів, які мали місце. Тому, безумовно, необхідно об’єктивно під- ходити до визначення як позитивних, так і негативних наслідків литовського панування на українських землях. Це ж стосується і такої події, як підписання Люблінської унії в 1569 р., розуміння її значення не лише крізь прямоліній- ну оцінку позитив/негатив (с.498–499), а й як каталізатору процесу інтеграції українських земель та місцевої еліти до західноєвропейської політико-соціаль- ної спільноти. При цьому не варто акцентувати увагу на крайнощах, оскільки цей та наступний історичний періоди (розд.8) важливі тим, що перебуваючи на стику різних цивілізацій, взаємодіючи з ними у політико-соціальному та еконо- мічному відношеннях, українські землі стали ареалом різних культурних тра- дицій і управлінських систем4. Більш розлогого тлумачення потребує положення про нерозуміння католи- ками та православними відмінностей між цими конфесіями як головного чин- ника глибокої конфронтації в українсько-польському суспільстві після 1569 р. (с.635). Недостатньо аргументованою видається теза про маргінальність україн- ського козацтва (с.599), особливо на тлі того факту, що американський соціолог Р.Парк, якого згадують автори, відомий вивченням іммігрантських груп місь- кого соціального середовища. В даному випадку варто врахувати, що сучасні 4 Верменич Я.В. Адміністративно-територіальний устрій України: еволюція, сучасний стан, проблеми реформування. У 2 ч. – Ч.1. – К., 2009. – С.49. Укр.іст.журн. – 2012. – №6 192 Рецензії й огляди підходи до вивчення явища «маргіналізації» передбачають його розгляд як сво- єрідного відображення суперечностей певного середовища, потужної мотивацій- ної системи та самореалізаційного механізму5. Відтак, автори (щодо українсько- го козацтва), на наш погляд, звернули мало уваги на такі загальноприйняті ознаки поняття «маргінальність», як непристосування до нових умов життя, не- визнання загальноприйнятих норм і правил поведінки (мова йде і про мораль- но-етичні принципи) тощо. Також у книзі не вдалося уникнути невиправданих повторень у різних роз- ділах. Це стосується моделі і картини світу (с.54, 126), ролі традиційного сус- пільства та ін. Не обійшлося й без друкарських недоглядів. На нашу думку, таке ґрунтовне дослідження варто було доповнити іменним і тематичним по- кажчиками. Ці та інші зауваження не мають концептуального характеру і можна спо- діватися, що вони будуть враховані у наступній, другій книзі. Праця вже ви- кликала підвищений інтерес і, безумовно, буде корисною як для професійних істориків, магістрантів та аспірантів, так і для широкого кола читачів. 5 Див.: Маслов А.О. Маргінальна особистість як предмет соціально-філософського аналізу: Автореф. дис. ... канд. філософ. наук. – К., 2004. – 19 с. О.П.Реєнт (Київ)

Україна найдавнішого часу – ХVІІІ століття: цивілізаційний контекст пізнання

Institution

Ähnliche Einträge