Тюрми в нацистській карально-репресивній системі на окупованій території України

Розглядається комплекс питань, пов’язаних із функціонуванням в’язниць на окупованій території України. Тюремна система аналізується як один із важливих інструментів нацистського терору, елемент апарату насильства, спрямованого на впокорення всіх категорій населення. Стаття базується на масиві джере...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2013
Автори:	Вронська, Т.В., Лисенко, О.Є.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2013
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Історичні студії
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/106417
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Тюрми в нацистській карально-репресивній системі на окупованій території України / Т.В. Вронська, О.Є. Лисенко // Український історичний журнал. — 2013. — № 1. — С. 92-105. — Бібліогр.: 49 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-106417
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1064172016-09-28T03:02:41Z Тюрми в нацистській карально-репресивній системі на окупованій території України Вронська, Т.В. Лисенко, О.Є. Історичні студії Розглядається комплекс питань, пов’язаних із функціонуванням в’язниць на окупованій території України. Тюремна система аналізується як один із важливих інструментів нацистського терору, елемент апарату насильства, спрямованого на впокорення всіх категорій населення. Стаття базується на масиві джерел, що донині не залучався до наукового обігу, зокрема настінних написах бранців нацистських в’язниць, зафіксованих радянськими органами держбезпеки. The article deals with the complex of questions, connected with functioning of prisons on the occupied territory of Ukraine. The penitentiary system is analyzed as one of the important instruments of Nazi terror, part of apparatus of violence that focused on enslavement of all population categories. The work is based on massif of sources, not yet involved into scientific circulation, among them – writings on the walls, made by captives of Nazi prisons and noted by Soviet special services. 2013 Article Тюрми в нацистській карально-репресивній системі на окупованій території України / Т.В. Вронська, О.Є. Лисенко // Український історичний журнал. — 2013. — № 1. — С. 92-105. — Бібліогр.: 49 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/106417 343.82:341.324 (477) uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історичні студії Історичні студії
spellingShingle	Історичні студії Історичні студії Вронська, Т.В. Лисенко, О.Є. Тюрми в нацистській карально-репресивній системі на окупованій території України Український історичний журнал
description	Розглядається комплекс питань, пов’язаних із функціонуванням в’язниць на окупованій території України. Тюремна система аналізується як один із важливих інструментів нацистського терору, елемент апарату насильства, спрямованого на впокорення всіх категорій населення. Стаття базується на масиві джерел, що донині не залучався до наукового обігу, зокрема настінних написах бранців нацистських в’язниць, зафіксованих радянськими органами держбезпеки.
format	Article
author	Вронська, Т.В. Лисенко, О.Є.
author_facet	Вронська, Т.В. Лисенко, О.Є.
author_sort	Вронська, Т.В.
title	Тюрми в нацистській карально-репресивній системі на окупованій території України
title_short	Тюрми в нацистській карально-репресивній системі на окупованій території України
title_full	Тюрми в нацистській карально-репресивній системі на окупованій території України
title_fullStr	Тюрми в нацистській карально-репресивній системі на окупованій території України
title_full_unstemmed	Тюрми в нацистській карально-репресивній системі на окупованій території України
title_sort	тюрми в нацистській карально-репресивній системі на окупованій території україни
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2013
topic_facet	Історичні студії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/106417
citation_txt	Тюрми в нацистській карально-репресивній системі на окупованій території України / Т.В. Вронська, О.Є. Лисенко // Український історичний журнал. — 2013. — № 1. — С. 92-105. — Бібліогр.: 49 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT vronsʹkatv tûrmivnacistsʹkíjkaralʹnorepresivníjsistemínaokupovaníjteritorííukraíni AT lisenkooê tûrmivnacistsʹkíjkaralʹnorepresivníjsistemínaokupovaníjteritorííukraíni
first_indexed	2025-07-07T18:27:41Z
last_indexed	2025-07-07T18:27:41Z
_version_	1837013781883912192
fulltext	Український історичний журнал. – 2013. – №1 Найбільш масштабна й жорстока в історії людства війна донині приховує від нас чимало найвідразливіших своїх проявів. На долю багатостраждально- го українського народу випали важкі випробовування: безкомпромісні битви на фронтах, нещадний економічний визиск, депортації, масові екзекуції та фі- зичне знищення мільйонів людей, невимовні моральні страждання, величезні матеріальні втрати. Окуповану територію України густою павутиною оповила мережа місць примусового утримання – різного роду таборів для військовополонених і ци- вільних категорій населення, єврейських ґетто. Помітне місце серед інстру- ментів терору посідали й тюрми, в яких нацисти утримували своїх політичних ворогів, а також правопорушників та ін. Як це не парадоксально (адже в’язниці були стаціонарними закладами та розміщувалися у всіх великих містах) – відомо про них небагато. Якщо табори радянських військовополонених досить давно привертають увагу дослідників, то тюремна система на окупованій території України (дислокація, особливості функціонування, режим) і донині залишається практично поза межами до- слідницького інтересу. І хоча в історичній літературі можна знайти чимало згадок про функціонування в’язниць, більшість із них – побіжні й не містять глибокого аналізу. У жодному з видань, за винятком довідника, упорядкова- ного М.Дубик1, інформацію про місця примусового утримання цивільних гро- мадян та військовополонених не систематизовано. У 2006 р. Служба безпеки України ініціювала видавничо-інформа- ційний проект «Нацистські табори в Україні під час гітлерівської окупації * Вронська Тамара Василівна – доктор історичних наук, провідний науковий спів ро- бітник Інституту історії України НАНУ, відділ історії України Другої світової війни, e-mail: ukr2ww@mail.ru Лисенко Олександр Євгенович – доктор історичних наук, професор, завідувач від- ділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАНУ, e-mail: ukr2ww@mail.ru 1 Довідник про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (1941–1944) / Упор. М.Г.Дубик. – К., 2000. – 304 с. УДК 343.82:341.324 (477) Т.В.ВрОнСькА, О.Є.лиСенкО * ТЮРМИ В НАЦИСТСЬКІЙ КАРАЛЬНО-РЕПРЕСИВНІЙ СИСТЕМІ НА ОКУПОВАНІЙ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ Розглядається комплекс питань, пов’язаних із функціонуванням в’язниць на оку- пованій території України. Тюремна система аналізується як один із важливих інструментів нацистського терору, елемент апарату насильства, спрямовано- го на впокорення всіх категорій населення. Стаття базується на масиві дже- рел, що донині не залучався до наукового обігу, зокрема настінних написах бран- ців нацистських в’язниць, зафіксованих радянськими органами держбезпеки. Ключові слова: Друга світова війна, окупація, нацистський «новий порядок», карально-репресивна система, в’язниці, епіграфічні пам’ятки. Український історичний журнал. – 2013. – №1 Тюрми в нацистській карально-репресивній системі на окупованій території України 93 (1941–1944 рр.)». У процесі його реалізації планувалося підготувати двотом- ник, в якому передбачалося серед інших місць примусового утримання грома- дян висвітлити й функціонування тюрем, супроводжуючи це фотоілюстраці- ями, картосхемами тощо. Однак згодом робота звузилася до рамок нагромад- ження інформаційної бази за довідками, отриманими з регіональних управ- лінь СБУ, в яких інформації про в’язниці обмаль. У цій статті використано документи Державного архіву Російської Фе- дерації, Центрального державного архіву громадських об’єднань України, га- лузевих державних архівів Служби безпеки України та Міністерства внутріш- ніх справ України, що містять відомості про різні аспекти функціонування тюрем під час окупації: оригінали звітів, складених місцевими підрозділами НКВС, акти обстеження тюрем тощо, які дали можливість встановити (хоча й не досить точну) кількість в’язниць та їх дислокацію на окупованій території України. Однак традиційні джерела, уведені до наукового обігу, залишають без відповіді деякі важливі питання, пов’язані з цією сторінкою окупації. Компенсувати брак інформації вдалося за рахунок специфічних матеріа- лів – написів в’язнів на стінах нацистських тюрем, виявлених під час їх обсте- ження співробітниками радянських органів внутрішніх справ і держбезпеки після відступу німецьких військ із відповідних населених пунктів2. Залишені тими, хто довший чи коротший час балансував на межі життя та смерті, ці ряд- ки стали своєрідними «ниточками», завдяки яким загальна подієва картина й полотно історичної пам’яті набувають цілісного вигляду. Цей вид історичної інформації належить до одного з важливих джерел по- літичної, економічної та соціальної історії – епіграфіки. Як правило, час ство- рення написів відповідає свідченням, які в них фіксуються. У зверненнях до нащадків, зроблених здебільшого в останні години життя, іноді сконцентрова- но всю історію війни та окупації. Нацистські тюрми, як і різноманітні табори та ґетто, творячи у цілому роз- галужену мережу місць примусового утримання, становили одну з основних ланок апарату насильства. Його особливість полягала в поєднанні військових і цивільних судово-репресивних органів, за допомогою яких здійснювалися те- рор і геноцид. Дублювання та переплетення функцій різних каральних струк- тур створювали своєрідне «сито», через яке не могли «просіятися» навіть най- менші прояви опозиційності чи спротиву окупантам. Тюрми виконували дві функції: вони слугували місцем відбування пока- рання, з одного боку, або ж тимчасового утримання бранців інших категорій, своєрідним «транзитом у невідомість», останнім пунктом життя перед стра- тою, – з іншого. За окупації в’язниці організовувалися практично в кожному місті та районному центрі – зазвичай у будівлях колишніх радянських тюрем. Їх облаштуванням та функціонуванням опікувалися військові комендатури, поліція безпеки та СД3, охоронна поліція, підпорядкована міським і польовим 2 Цікаво, що обстеження тюрем проводилося аж ніяк не для інформування родичів загиблих у нацистській неволі, а з метою розшуку тих, кого німці звільнили (!). 3 СД (від нім. Sicherheitsdienst, SD) – спочатку внутрішньопартійна служба безпеки Націонал- соціалістичної німецької робітничої партії, пізніше – служба безпеки райхсфюрера СС, яка зай- малася, серед іншого, знешкодженням та нейтралізацією ворогів нацистського режиму. Український історичний журнал. – 2013. – №1 94 Т.В.Вронська, О.Є.Лисенко комендатурам, а також інші структури нового режиму. У цій роботі окупанти використовували досвід, набутий в європейських державах, додаючи до нього новації, винайдені спеціально для завойованих територій СРСР. Узагальнивши дані, отримані з названих вище джерел, можна з певними засте- реженнями стверджувати, що на окупованій території України діяло 86 великих і середніх тюрем: Вінницька область – 4, Волинська – 11, Дніпропетровська4 – 4, Дрогобицька – 2, Житомирська – 4, Запорізька – 2, Кам’янець-Подільська (Хмельницька)5 – 1, Київська – 5, Кіровоградська – 2, Львівська – 3, Миколаївська – 3, Одеська – 3, Полтавська – 6, Ровенська (Рівненська) – 2, Станіславська (Івано- Франківська) – 1, Сумська – 3, Тернопільська – 3, Харківська – 4, Херсонська – 6, Чернівецька – 4, Чернігівська – 5, Кримська АРСР (АР Крим) – 8. Відсутня ін- формація про наявність тюрем на території Сталінської (Донецької) області. У функціонуванні всієї системи існували схожі й відмінні риси, що визнача- лися підпорядкуванням в’язниць, режимними заходами, складом персоналу, а також місцем розташування. У Києві під час окупації, окрім відомих тюрем на Лук’янівці та вул. Короленка, 33 (Володимирська), функціонувало ще декілька менших: по вул. Короленка, 15 – тут дислокувався кримінальний відділ СД, або т.зв. до поміж на кримінальна поліція, і утримували здебільшого киян, заарешто- ваних за побутові злочини; по вул. Польовій (на Шулявці), де сиділи німець- кі й ук раїнсь кі поліцаї; по вул. Чекістів, 5-а (Пилипа Орлика) – ДОПР6 для службов ців української охоронної поліції міста Києва7. Про функціонування київських тюрем та їх персонал у період нацистської окупації відомо не так уже й багато. Скажімо, неможливо точно встановити чи- сельність арештантів, які перебували тут. Із написів, що збереглися у в’язниці по вул. Короленка, 33, відомо, що саме звідси німці вивозили приречених до місць масових розстрілів. У тамтешніх камерах, іноді в різний час, а подеко- ли й одночасно, перебували непримиренні ідеологічні опоненти – комуністи та прибічники ідеї незалежності України. В архівних документах читаємо «У камерах, розрахованих на 4 особи, зазвичай перебувало по 15–20 осіб. […] Арештантам на добу видавали 150 грамів хліба й тарілку супу. Під час допитів застосовувалися тортури: арештованих били сталевими прутами із загостре- ними кінцями, підвішували за ноги головою донизу, палили тіло розпеченими предметами та ін. Аби домогтися потрібних свідчень, застосовували катування дітей на очах їхніх батьків. Тих, хто не визнавав своєї провини, уміщували до карцерів. […] Розстріли відбувалися просто у дворі тюрми. Іноді приречених вивозили за місто чи до Бабиного Яру»8. 4 У Дніпропетровську, у місці дислокації підрозділу СД, існувала ще одна, менша, внутріш- ня тюрма на чотири камери (одна з них жіноча) зі спеціально обладнаною кімнатою для до- питів (див.: Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі – ГДА СБУ). – Ф.1. – Оп.89 (1954 р.). – Спр.56. – Арк.121–122 зв.). 5 Тут і далі в дужках наводяться сучасні назви областей, міст, вулиць та площ тощо. 6 ДОПР (рос.) – будинок громадсько-примусових робіт (БУПР); упродовж 1920–1930-х рр. у доп рах утримували осіб, не визнаних «соціально небезпечними», які перебували під слідством або були засуджені на термін понад шість місяців, але не більше двох років. 7 Ці дані надані авторам співробітницею Музею історії Києва Т.Євстаф’євою. 8 ГДА СБУ. – Ф.11. – Спр.937. – Т.3. – Арк.22. Український історичний журнал. – 2013. – №1 Тюрми в нацистській карально-репресивній системі на окупованій території України 95 У камері №23 в’язниці СД у Києві сиділи лише смертники. Їх переводили сюди перед самою стратою з інших тюремних приміщень. Так, 18 червня 1943 р. близько 21-ї години з камери №69 за списком викликали кількох осіб і відвели до камери смертників. Наступного дня в’язнів завантажили у «воронок» і ви- везли на розстріл. Цей спеціалізований автомобіль зробив тоді чотири ходки9. 22 вересня 1943 р. стало останнім днем життя ще для 40 арештантів. Масові страти тривали в київській тюрмі й наступного дня, 23 вересня, і згодом. У вже згаданій камері смертників №23 було скопійовано такі написи: «Массан Петро, 1912 г.р. – расстрелян 23.9.[1943 р.] Киев, Златоустовская, №14/6. Жена Люда, прощай», «Репакова М.П., Мало-Подвальная, №11/4 – умер 23.9.[19]43»10. Колективні страти відбувалися і в інших в’язницях, дислокованих на окупо- ваній території України. Із записів, залишених у тюрмі міста Рівного, можна до- відатися про те, що сталося 9 березня 1943 р.: «Колмера Степан расстрелян 9 марта 1943 г.», «Гомотюк, с. Верхив, расстрелян 9 марта 1943 г.», «Прошу сообщить жене, Днепропетровск, посёлок Шевченко, улица Крешки (неразборчиво) дом №78 Пла- то нов Г.Г. 9 марта 1943 г. расстрелян»11. Упродовж десяти днів – від 10 до 20 лис- топада 1943 р. – із камери №10 вінницької тюрми на розстріл вивезли 190 осіб12. За нечисленними архівними матеріалами вдалося реконструювати деякі дета- лі функціонування ще однієї київської тюрми – Лук’янівської, у чотириповерховому спецкорпусі якої також тримали чимало в’язнів. У двері кожної з камер було вмон- товано акуратні таблички з переліком усіх арештантів13. Вірогідно, в’язні утриму- валися там досить довгий час, однак і донині не виявлено документів, які дали б можливість визначити, перебували вони там під слідством, чи вже відбували по- карання? Принаймні можна припустити, що це не було превентивним заходом. У перші дні окупації Чернігова в місцевій в’язниці, що підпорядковувала- ся спочатку міській управі та ортскомендатурі14, а пізніше – СД, утримувалося 600–700 арештантів, у тому числі партизанів, підпільників, громадян, підо- зрюваних у нелояльності до нової влади. Остання категорія виявилася найчи- сельнішою. Це вдалося встановити завдяки аналізу особистих документів аре- штантів (радянські та німецькі паспорти, військові білети, червоноармійські, пенсійні, трудові книжки, довідки про звільнення від військової служби, тим- часові, водійські, страхові, бухгалтерські та інші посвідчення, залікові книжки студентів тощо), виявлених там після відступу німців із міста. Чимало було колишніх червоноармійців, швидше за все – утікачів із німецького полону. Завдяки документам, що засвідчували особу, видається можливим визначити вік в’язнів (найстарші, понад 60 років, становили незначну частину, натомість переважали 30–40-річні) та їх стать (здебільшого чоловіки)15. 9 Там само. – Ф.13. – Спр.438. – Арк.217–218. 10 Тут і далі написи, скопійовані зі стін тюремних камер, наводяться без перекладу. 11 Галузевий державний архів Міністерства внутрішніх справ України (далі – ГДА МВС України). – Ф.45. – Оп.1. – Спр.135. – Арк.41. 12 ГДА СБУ. – Ф.13. – Спр.438. – Арк.40. 13 Государственный архив Российской Федерации (далі – ГАРФ). – Ф.9413. – Оп.1. – Д.53. – Л.29 об. – 30 об.; ГДА МВС України. – Ф.7. – Оп.1. – Спр.61. – Арк.67–69 зв. 14 Ортскомендатура (нім. Ortskommandatura) – місцева комендатура, територіальний орган військової окупаційної влади. 15 ГДА СБУ. – Ф.13.– Спр.438. – Арк.33–37. Український історичний журнал. – 2013. – №1 96 Т.В.Вронська, О.Є.Лисенко Уже у грудні 1942 р. число арештантів у Чернігові перевищило 2 тис. осіб. Місцева тюрма складалася з семи відділень: у першому утримувалися ті, хто перебував під слідством; у другому – особи, котрі працювали у СД та в ін- ших органах нової влади; у третьому – засуджені на незначні терміни; у чет- вертому – смертники; у п’ятому – військовополонені; у шостому – особи, котрі підлягали відправці до Німеччини; у сьомому – поліцейські, які порушили німецькі приписи. Більшості в’язнів із числа опозиційних до нової адміністра- ції взагалі не видавали хліба, годували неочищеною картоплею та варивом із залишків овочів. Люди спали на голій долівці, на прогулянки їх не виводили. Відсутність у тюрмі елементарних санітарних умов призвела до спалаху ви- сипного тифу, унаслідок чого померло 50 осіб. За час функціонування чернігівської в’язниці було знищено понад 10 тис. ув’язнених. Масові страти тривали з весни 1942 до травня 1943 рр. Роз стрі лю- вали партіями по 300 осіб, одного разу одночасно вбили близько 1 тис. в’язнів. Спочатку ці акції відбувалися за містом, у навколишніх лісах. Та коли почасті- шали випадки втеч розстріли почали проводити й у самій тюрмі. Це, зазвичай, робив її німецький шеф зі своїми підручними16. Із написів, залишених у камерах миколаївської в’язниці, можна дізнати- ся, що деякі тамтешні арештанти пішли з життя за місяць до відступу нім- ців із міста. Так, у камері №20 спеціального жіночого корпусу зафіксовано: «10.ІІ.[19]44 г. здесь проживали последнюю свою ночь смертники – 21 человек, из них 2-е малых деток. Прощай жизнь»17. У Харкові, як і в багатьох інших великих містах України, окупанти орга- нізували кілька місць примусового утримання для різних категорій громадян. Окрім найбільшої Холодногірської тюрми в підвалі готелю «Інтернаціонал» на центральній площі Дзержинського (Свободи) фельдкомендатура18 створи- ла табір заручників (начальник – підполковник фельджандармерії19 Родос). Охороняли його солдати 68-ї піхотної дивізії вермахту. В’язнів страчували що- разу, коли траплявся черговий «інцидент» – напад партизанів, диверсія чи теракт підпільників. Наприклад, після вибуху в розташуванні армійського са- перного підрозділу було повішено 20 заручників. У приватному записі офіце- ра інтендантської служби 55-го армійського корпусу йдеться про те, що лише 28 листопада 1941 р. кількість заручників «скоротилася на 400 осіб»20. До харківських в’язниць, окрім інших, потрапляли й громадяни, зааре- штовані за спроби ухилитися від виїзду на примусові роботи до Німеччини. Прізвища цих затриманих часто-густо друкувались у пресі, що на переко- нання нових властей мало справити залякуючий ефект. Через місцеві в’яз- ниці прой шла більшість схоплених учасників радянського антинацистського підпілля. 16 ГДА СБУ. – Ф.1. – Оп.89. – Спр.9. – Арк.81 зв. – 83. 17 Там само. – Арк.37 зв. – 38. 18 Фельдкомендатура (нім. Feldkommandatur) – польова комендатура, територіальний орган військової окупаційної влади. 19 Фельджандармерія (нім. Feldgendarmerie) – польова жандармерія, військова поліція зброй- них сил нацистської Німеччини. 20 Скоробогатов А.В. Харків у часи окупації (1941–1943). – Х., 2004. – С.71–73, 77–78. Український історичний журнал. – 2013. – №1 Тюрми в нацистській карально-репресивній системі на окупованій території України 97 Розстріли в’язнів харківської тюрми відбувалися не лише на околицях міс- та, а й у лісових масивах уздовж берегів Сіверського Дінця поблизу Вов чан- сь ка, а також у селі Куряж Дергачівського району. У повоєнні роки тут було вияв лено масові поховання цивільних громадян і військовополонених. На те- ри торії колишньої Курязької дитячої колонії ім. М.Горького, де загарбники облаштували концтабір, розстрілювали арештантів із харківської тюрми. Такі ж масові страти в’язнів цієї установи примусового утримання відбувалися в навколишніх лісах та в межах міста. Протягом жовтня 1942 й у січні – лютому 1943 рр. у розташованому в північно-західній частині Харкова лісопарку (до війни – улюблена зона відпочинку містян), на галявині площею 300 кв. м та на відстані 200 м від Білгородського шосе німці з кулеметів розстрілювали радян- ських військовополонених, людей похилого віку, жінок і дітей. Для загортання землею ям, де знайшли свій останній спочинок понад 8 тис. цивільних грома- дян, окупанти зігнали місцеве населення21. Ворошиловградська (Луганська) тюрма почала функціонувати практично відразу після зайняття частинами вермахту цього міста (17 липня 1942 р.). Спочатку вона перебувала в підпорядкуванні начальника поліції, а після прибуття підрозділу німецької служби безпеки (СД) перейшла до її відома. Арештанти, які утримувалися у 26 камерах, рахувалися не лише за СД, а й за таємною польовою поліцією (ҐФП)22, а також російським відділом допоміжної поліції23. Зокрема, у камерах СД утримувалися арештовані за антинацистську агітацію, комуністи, комсомольці та підозрювані у шпигунській діяльності; у камерах ҐФП – особи, затримані за зв’язки з партизанами; у камерах допо- міжної поліції сиділи здебільшого кримінальні злочинці, у тому числі дрібні крадії. Найсуворіший режим встановлювався для арештантів таємної польо- вої поліції, яких позбавляли побачень і передач. Їх намагалися не виводити за межі в’язниці, допитуючи просто в камерах. Режим утримання в усіх нацистських тюрмах був практично однаковим. Зазвичай арештовані поділялися на три – чотири категорії. До першої належа- ли комуністи, комсомольці та партизани, стосовно яких провадилося слідство. Ці в’язні обліковувалися за прізвищами з указівкою дати арешту та служби, за якою вони рахувалися. Їм видавали по 200 г хліба на день, іноді – тарілку супу. Другу становили здебільшого громадяни єврейської національності, яких утри- мували у значно гірших умовах, у переповнених камерах, без їжі та води, адже на них чекала лише одна дорога – на розстріл або в «душогубки» (спеціально обладнані автофургони, вихлопні гази від двигунів яких виводилися в герме- тично закритий кузов), що використовувалися німцями як мобільний засіб зни- щення людей. Приречені в’язні-євреї часто-густо навіть не обліковувалися, хоча 21 ГАРФ. – Ф.9413. – Оп.1. – Д.53. – Л.31–31 зв.; Скоробогатов А.В. Харків у часи окупації (1941–1943). – С.71–78, 116, 258. 22 ҐФП (від нім. Geheime Feldpolizei) – таємна польова поліція, виконавчий орган військової розвідки й контррозвідки, польових та місцевих комендатур. На зайнятій вермахтом території команди ҐФП розслідували випадки диверсій, провадили розшук червоноармійців, займалися виявленням та нейтралізацією ворожої агентури, шпигунів, партизанів тощо. 23 Допоміжна поліція (нім. Hilfspolizei, скороч. Hipo) – воєнізовані формування, створювані окупаційною адміністрацією з представників місцевого населення, колишніх радянських вій- ськовополонених, які зголосилися на службу в гіпо. Український історичний журнал. – 2013. – №1 98 Т.В.Вронська, О.Є.Лисенко перед тим масове організоване знищення здійснювалося за ретельно складени- ми списками, в яких не пропускали нікого – ані літніх людей, котрі доживали свого віку, ані немовлят, які ще не зробили жодного кроку. Усіх цих жертв теро- ру об’єднувала лише їхня національність, котра у спотвореній расовою теорією свідомості нацистів уважалась єдиним і головним злочином. До третьої кате- горії належали цивільні громадяни, позбавлені волі за різними причинами, а також кримінальні злочинці. До четвертої – військовополонені. Для утримуваних у тюрмах радянських громадян німці розробили спеці- альні правила внутрішнього розпорядку, обов’язкові для всіх в’язнів незалеж- но від віку та статі. Роздруковані у вигляді листівки розміром зі стандартний аркуш учнівського зошита та підписані начальником тюрми правила вручали кожному, хто потрапляв до нацистської неволі для неухильного виконання. Передусім в’язнів інформували, що в разі опору або при спробі втечі з тюрми та під час транспортування до іншого місця позбавлення волі чи на примусові роботи вартові відкриватимуть вогонь. Далі ретельно виписувалися способи та форми звертання арештантів до чергових наглядачів. «Стриманим стуком» вони мали давати знати про свої потреби. При відчутті спраги належало німецькою мовою попросити: «Бітте, вассер». Кілька разів на день дозволялося звертатися й про необхідність відвідати клозет: «Бітте, латріне». Тюремники навіть могли вказувати арештантам, в якій позі їм справляти свої природні потреби. У правилах в’язням роз’яснювалося, як саме слід поводитися, почувши власне прізвище через наглядове віконце. У цьому випадку належало набли- зитися до дверей камери на відстань 1 м та зупинитися, тримаючи руки вздовж тіла. Коли відчинялися двері всі були зобов’язані виструнчитися вздовж стіни навпроти виходу, обличчям до дверей. При зверненні до в’язня або виголошен- ні його прізвища він мав зробити крок уперед і мовчки завмерти. Окремо у правилах фіксувалися різноманітні обмеження: заборонялося псувати предмети тюремного інтер’єру, бруднити камери, коридори, сходи тощо, визирати у вікна, співати, голосно розмовляти, палити та вживати алко- гольні напої, а також спілкуватися з в’язнями з сусідніх камер (перестукуван- ням чи в інший спосіб)24. На перший погляд, правила утримання радянських в’язнів не дуже відріз- нялися від аналогічних документів, чинних навіть у сучасній пенітенціарній системі. Деякі з них мають ознаки цивілізованих вимог і виглядають досить лояльно. І сьогодні при спробі втечі вартові стріляють, а у виправно-трудових закладах заборонено плювати на підлогу та пити горілку. Утім, у цьому доку- менті окупанти жодним словом не обмовилися про «норми» утримання за ґра- тами жінок і малих дітей, цілих родин, збиткування над немічними, приста- рілими, хворими та каліками. Вони не зазначили там і того, що немилосердно катуватимуть невільників під час допитів, прагнучи отримати свідчення про тих, хто залишився на волі. Нічого не сказано у цих приписах і щодо нелюд- ського поводження з євреями та іншими категоріями громадян, свавільно по- збавлених права на свободу та життя. 24 Державна наукова архівна бібліотека (Київ). – 3798 лф. Український історичний журнал. – 2013. – №1 Тюрми в нацистській карально-репресивній системі на окупованій території України 99 Персонал тюрем підбирали зазвичай із місцевих мешканців або колишніх радянських військовополонених, які під тиском чи з інших міркувань (як суто прагматичних, так і ідеологічних) зголошувалися на цю службу. Той, хто по- чинав працювати у в’язниці, давав обітницю на вірність окупаційній владі та підписку про дотримання таємниці й внутрішнього режиму: «Я, нижчепідпи- саний громадянин N, службовець […] тюрми, даю цю підписку про те, що всі відомі мені службові таємниці будуть суворо охоронятися і нікому зі сторонніх осіб не розголошуватися»25. Усі найняті на роботу наглядачами, як правило, неухильно виконували накази та розпорядження адміністрації, ретельно стежили за тим, аби не до- пустити встановлення зв’язків між арештантами та волею, конвоювали їх на допити тощо. Окрім цих «протокольних» обов’язків більшість начальників тю- рем, наглядачів і вартових брали участь у катуваннях в’язнів, транспортуван- ні їх до місць страти та у самих розстрілах. Іноді арештантів знищували просто в тюрмах, в основному в підвалах, де й закопували. Начальники та наглядачі нацистських в’язниць активно сприяли співробітникам СД у насаджуванні внутрішньокамерної агентури, яка мала завдання провокувати заарештова- них, дізнаватися про підпільників, партизанів та інших «шкідливих елемен- тів, саботажників і ворогів Райху». Установити всіх, хто працював у нацистських тюрмах, не видається мож- ливим. Така інформація ретельно збиралася відповідними підрозділами НКВС–НКДБ, які після відступу німців займалися розшуком цих людей. Авторам цієї статті вдалося дізнатися лише про декого з тих, хто допома- гав окупантам утверджувати «новий порядок», охороняв в’язнів і часто-густо брав участь у масових розправах над ними. Так, у чернігівській тюрмі СД працювали здебільшого цивільні місцеві мешканці. Від грудня 1941 до ве- ресня 1943 рр. начальником в’язниці був Олексій Носенко26. Серед нагля- дачів окрім тих, хто за радянської влади працював на виробництві, у різ- них установах, траплялися й колишні священнослужителі та навіть члени партії. Усі вони в той чи інший спосіб долучалися до розправ над в’язнями, конвоювали приречених до місць розстрілів, шикували перед ямами, при- власнювали майно вбитих, закопували трупи. Місцеві колабораціоністи ставали тюремниками й в інших містах України. Так, начальником ніжинської тюрми СД був колишній педагог із вищою освітою Федір Гриценко27. Начальником в’язниці у Сумах німці призначили Никифора Лучанинова28 – місцевого мешканця, який до цього виконував обов’язки керів- ника міської поліції. Служба у тюрмі виявилася «хлібним місцем», тому навіть у таких специфічних установах процвітало кумівство. Той самий Н.Лучанинов на 25 ГДА СБУ. – Ф.1. – Оп.89 (1954 р.). – Спр.56. – Арк.137; Спр.9. – Арк.83. 26 5 квітня 1945 р. військовий трибунал військ НКВС Чернігівської області засудив О.Носенка до вищої міри покарання. 27 10 березня 1945 р. військовий трибунал військ НКВС Чернігівської області засудив Ф.Гриценка (1918 р.н.) до вищої міри покарання. Рішенням Президії Верховної Ради УРСР від 14 квітня 1945 р. він був помилуваний із заміною вироку 20 роками каторжних робіт без конфіскації майна. 28 Н.Лучанинов виїхав на захід разом із відступаючими німецькими військами. Після війни жив у США. Український історичний журнал. – 2013. – №1 100 Т.В.Вронська, О.Є.Лисенко посади наглядачів призначав своїх родичів та знайомих29. Наглядачем сумської в’язниці в роки окупації працював рекрутований із місцевого населення Олексій Сотников30. Обов’язки начальника найбільшої у Харкові Холодногірської тюр- ми виконував Петро Сіренко31, а охоронні функції покладалися на спеціаль- но сформований у складі 232 осіб батальйон поліції, укомплектований, голов- ним чином, колишніми радянськими військовополоненими та цивільними громадянами, котрі походили з Харкова й області32. Із самого початку окупа- ції Ворошиловграда начальником в’язниці нова влада призначила Валентина Страцинського – дезертира Червоної армії. 15 листопада 1942 р. його на посаді змінив місцевий мешканець, етнічний німець Олег Менґден33, який виконував ці обов’язки аж до відступу окупантів34. Важливим видається встановлення мотивації та причин ув’язнення місце- вого населення. Із наявних документів постає ціла низка підстав для взяття людей під варту (в підокупаційній дійсності їх було значно більше). Отже, гро- мадян заарештовували за втечу з примусових робіт, із транспортів, якими їх допроваджували в Райх, за запізнення на роботу, відмову працювати чи їхати в Німеччину. До в’язниць кидали за пиятику, хабарництво, підробку докумен- тів або й квитків у кіно, проїзд без перепусток, проституцію, скупівлю крадено- го, провини членів родини, зберігання, носіння й використання вогнепальної зброї, навіть за спробу купити хліб та інші продукти харчування, розтрату ка- зенних коштів і матеріальних цінностей, зґвалтування тощо. Серед в’язнів нацистських тюрем переважали політичні противники нового режиму – особи, заарештовані за обвинуваченням у шпигунстві на користь во- рога, поранення чи вбивство німецьких військовослужбовців, відмову служити у створених німцями збройних формуваннях чи перехід з однієї до іншої части- ни, виконання українських патріотичних пісень, нелояльні висловлювання про «новий порядок», підпільну й партизанську діяльність, саботаж заходів окупа- ційної адміністрації, диверсії на промислових об’єктах і комунікаціях тощо. Установити весь перелік злочинів, які ставали підставою для ув’язнення, на- приклад, у київській тюрмі по вул. Короленка, 33, досить складно. Однак з окре- мих матеріалів – списків заарештованих, відновлених із 10 аркушів копіюваль- ного паперу, виявлених уже після відступу німців, можна скласти уявлення про те, чим керувалися службовці поліції безпеки та СД, коли затримували «підозрі- лих громадян». Перший документ – «Іменний список злочинців, передбачених 29 ГДА СБУ. – Ф.1. – Оп.89 (1954 р.). – Спр.11. – Арк.19; Спр.56. – Арк.149–151. 30 11 грудня 1944 р. військовий трибунал військ НКВС засудив О.Сотникова до вищої міри покарання. 31 2–3 березня 1944 р. військовий трибунал Харківського військового округу у закритому за- сіданні за справою П.Сіренка виніс підсудному очікуваний вирок – вища міра покарання. 32 ГДА СБУ. – Ф.1. – Оп.89 (1954 р.). – Спр.25. – Арк.45, 51, 61. 33 Невдовзі після звільнення Ворошиловграда було затримано старшого наглядача тюрми С.Пономарьова, який на допитах детально розповів співробітникам НКДБ про весь керівний та обслуговуючий склад цієї установи, зокрема її начальників. Розшук В.Страцинського та О.Менґдена, розпочатий відразу після відновлення в місті радянської влади, тривав і в повоєнні роки. 26 грудня 1947 р. військовий трибунал ворошиловградського гарнізону за ст.54-1 «б» КК УРСР визначив О.Менґдену 25 років позбавлення волі. 18 грудня 1951 р. військовий трибунал Київського військового округу засудив В.Страцинського до вищої міри покарання. 34 ГДА СБУ. – Ф.1. – Оп.89. – Спр.31. – Арк.329; Спр.33. – Арк.5–8 зв. Український історичний журнал. – 2013. – №1 Тюрми в нацистській карально-репресивній системі на окупованій території України 101 для особливого поводження», завізований начальником поліції безпеки та СД у Києві й датований 1 квітня 1943 р., містив дані про 50 осіб із чотиризначними реєстраційними номерами. У цьому переліку, окрім прізвища та імені, у четвер- тій колонці вказувався «злочинний» статус заарештованого. Найчастіше зустрі- чалися записи «комуніст», «партизан». У списку згадуються також євреї, цигани й «прибічники Мельника». У другому списку, складеному гітлерівцями 10 серпня 1943 р., подавався перелік із 47 осіб тих самих категорій. Серед «арештантів для переведення на службовий об’єкт», у списку, складеному 13 вересня 1943 р. і за- візованому тим самим начальником поліції безпеки та СД у Києві, було вказано 27 прізвищ із реєстраційними номерами. Аналогічна інформація містилася ще в одному переліку на 30 осіб. Із решти аркушів копіювального паперу вдалося від- творити лише прізвища та імена в’язнів. Загалом на тих 10 аркушах згадувалося 323 особи35. Звичайно, ці проскрипційні переліки, датовані квітнем – вереснем 1943 р., навіть у сукупності з актом обстеження київської в’язниці поліції безпеки та СД радянськими органами держбезпеки не дають змоги скласти більш-менш точне й вичерпне уявлення ані про чисельний, ані про якісний склад континген- ту цієї тюрми. Утім, і вони вказують на те, що в її камерах сиділи здебільшого по- літичні опоненти нової влади, або ті, кого вона сама до них зарахувала. Як відомо, окупанти повсюдно практикували масове (у тому числі родинне) заручництво. Можна припустити, що саме заручниками бути ті, хто навіть не здогадувався, чому опинився за ґратами. У в’язницях перебували цілі родини. Так, у тюрмі міста Лубни на Полтавщині зберігся напис, з якого випливає, що в ув’язненні одночасно утримували 55-річну Люлякову Докію Єгорівну, а також, вірогідно, її дітей – 19-річну Люлякову Марію Іванівну, Володимира та Миколу Люлякових, відповідно 10 і 12 років, і дворічну Люлякову Олену36. Заручників знищували задля залякування місцевого населення, повного його підкорення в інтересах виконання економічних і політичних настанов Берліна щодо східних територій. Здебільшого ці нещасні йшли в небуття ці- лими сім’ями. Дорослих нищили разом із малими дітьми – безжально й послі- довно. Так, на стіні камери №16 тюрми СД у Києві зберігся напис: «Глущенко Варвара, 24 лет, сын Лёня 2-х лет. Погибли 1.7.[19]43 г. Без вины погибли». Схожі слова було виявлено в камері №1 тюрми російського міста Брянська: «Содержались Нецель София Григорьевна с ребёнком 2,5 года»37. Якщо для одних тюремні каземати стали останнім, що вони бачили перед стратою, то для інших – лише етапом поневірянь. За дрібні правопорушення німці призначали штрафи, тілесні покарання, незначні терміни ув’язнення, зре- штою просто відпускали. У зв’язку з гострим дефіцитом робочих рук у Німеччині у 1943–1944 рр. багатьох арештованих гітлерівці відправляли на примусові ро- боти в Райх. Так, для павлоградських шахтарів, які з 15 вересня 1943 р. очіку- вали вивезення до Німеччини, дніпропетровська тюрма стала своєрідним пере- валочним пунктом38. 35 Центральний державний архів громадських об’єднань України. – Ф.1. – Оп.22. – Спр.129. – Арк.179–183. 36 ГДА МВС України. – Ф.45. – Оп.1. – Спр.135. – Арк.47. 37 Там само. – Арк.10. 38 Там само. – Арк.32. Український історичний журнал. – 2013. – №1 102 Т.В.Вронська, О.Є.Лисенко У в’язницях опинялися й громадяни, запроторені туди допоміжною кри- мінальною службою, що діяла при управліннях поліції безпеки та СД (зде- більшого у великих містах). Так, у Дніпропетровську ця поліційна структура складалася з трьох підрозділів: політичного, боротьби зі зловживаннями та розшуку. До компетенції першого належали «комуністи, жиди, цигани, пар- тизани, шпигуни, диверсанти, провокатори, крупні спекулянти, члени вини- щувального загону, усі військовополонені, агітація проти німецького команду- вання, особи, які переховують або сприяють вищезгаданим злочинцям, пере- вірка громадян на предмет прописки»39. Арештанти мали різний статус. Одні вже були засуджені, інші тільки че- кали на вирок. Зрозуміти логіку кидання за ґрати, тривалого тримання в тюр- мах різних категорій громадян, а також застосування до них різноманітних видів покарання включно зі стратою на перший погляд начебто й неважко. Очевидно, спільне утримання в одній камері людей, серед яких траплялися зламані, деморалізовані, ті, хто не зміг витримати тортур і знущання, від- мовився від своїх переконань, колабораціоністи, марґінальні й відверто кри- мінальні елементи, мало на меті остаточно позбавити в’язнів волі до опору. Ретельно розібратися у правилах функціонування нацистських карально-ре- пресивних органів, за позасудовими вердиктами котрих велика кількість гро- мадян опинялася в неволі, сьогодні видається можливим завдяки нещодавно опублікованим працям, присвяченим цій проблемі40. Класифікація і типологія написів, виявлених радянськими органами держбезпеки в тюрмах України, дає можливість скласти уявлення не лише про віковий, соціальний, статевий, професійний, національний склад невіль- ників, а й установити джерела та канали наповнення цих місць примусового утримання, терміни перебування, характер вироків окупаційної влади, по- дальші долі тих, кого відправляли в інші місця або й відпускали. За інформа- цією, яку залишали жертви нацистського терору, можна простежити маршру- ти та географію примусового переміщення арештованих, а також особливості репресивної практики в різних регіонах окупованої частини СРСР. Найбільше написів в’язнів було зафіксовано у тюрмах України, зокрема в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Дрогобичі. Звернення до близьких і рідних, друзів, соратників зазвичай робилися гострими предметами (гвіздками, кусоч- ком бляхи), подеколи олівцями та ручками, іноді навіть нігтями. Матеріал стін (штукатурка, цегла, бетон) був придатним для цього. Дерев’яні та мета- леві тумбочки й нари також зберегли для нащадків останні слова жертв. У кожній із тюрем сиділи арештанти різних національностей. Усі вони од- наково потерпали від окупаційного режиму, усі зазнавали страждань і тортур, ішли на смерть. Цей «тюремний інтернаціонал» неспростовно засвідчує, що якихось винятків для представників певних народів не існувало. Серед в’язнів було багато росіян, передусім військовополонених. 39 Гончаренко М.О. Функціонування окупаційної адміністрації Райхскомісаріату «Україна»: управлінсько-розпорядчі та організаційно-правові аспекти (1941–1944 рр.). – Переяслав- Хмельницький; К., 2011. – С.412. 40 Див.: Там само. Український історичний журнал. – 2013. – №1 Тюрми в нацистській карально-репресивній системі на окупованій території України 103 Сьогодні важко знайти відповідь, чому, скажімо, у тюрмі міста Олек санд рія Кіровоградської області опинилося так багато вірменів. Іноданій Мен ко пян і Верон Ґулконян розстріляні у жовтні 1943 р. Крім них тут утримувалися Леон Каспарян, Сурен Матевосян, Емкін Елбандян, Аркадій Осоконян, Жора За ха- рян, Михайло Толухонян, Ерчаник Мовсесян, Вано Мікоян, Наркис Аза тян, Мушек Осипян і ще 14 їхніх співвітчизників. У цій же тюрмі перебували меш- канці Баку – Канрош Абаханян, Петрик Таржумян. На стінах камери №5 ко- нотопської в’язниці (Сумщина) залишили свої написи казахи: «Пачерский С., Жеповалов К., были осуждены к расстрелу 29.5-[19]43 года, оба з[а]/к[лючён- ные] казахи»41. У київській тюрмі СД на вул. Короленка, 33 утримувалося чи- мало поляків. Причому свої імена та прізвища вони записували справа наліво. Наприклад, у камері №17: «Mada Ikswobukai, Wilno, Kalop 7.5.[19]43 r.», тобто «Адам Якубовський, Вільно, поляк». У кожній тюрмі сиділо багато євреїв, головно тих, кому вдалося уникну- ти організованих гітлерівцями на початковому етапі окупації етнічних чи- сток. Найбільше їхніх свідчень збереглося на стінах тернопільської в’язниці. Утримуваних у ній євреїв розстрілювали в Петриківському лісі (поблизу села Петриків Тернопільського району). Зокрема, масштабна страта відбулася тут 20 травня 1943 р. Не припинялися розстріли й улітку. Так, упродовж серпня у це зловісне місце етапували Вальсальду Функ із дітьми; Олену, Сабіну та ще двох осіб на прізвище Сегель; батька й сина Рахловичів із села Куряни Бережанського району. 10 серпня туди ж вивезли подружжя Давида та Рашне Бернштейнів із трьома їхніми синами та донькою, а також батька й сина Сурманів. Восени 1943 р. тут загинули Марина Балицька, Еліна Тхажевська42, багато інших меш- канців Тернопільщини, які повідомили про це у своїх прощальних словах на стінах камер. Узимку 1943 та на початку 1944 рр. у Петриківському лісі пішло в небуття чимало євреїв із тернопільської в’язниці. Приречені залишали написи на стінах тюрми, сподіваючись, що згодом нащадки довідаються про їхню долю. «Оставьте нам жизнь», – закарбували в камері, де спливали останні години їхнього життя, три жінки, вірогідно ро- дички, Дора, Тетяна й Нюся Нустибаум, заарештовані 16 листопада 1943 р. Відчайдушне «Мы хотим жить» вирізьбили євреї Фуцке, Бернет, Луза, Ізак, Дарі, запроторені в тернопільську тюрму 4 листопада. «Умираю за евреев не- винно», – написала Малюся Маркусова, яка до арешту мешкала в Тернополі по вул. Тарновського, 3143. Доволі значний відсоток в’язнів у всіх без винятку тюрмах, що функціону- вали на окупованій території СРСР, становили радянські військовополонені. Історія кожного з колишніх червоноармійців, які опинилися в нацистських в’яз ницях, складалася по-різному. Хтось потрапив до них перед відправлен- ням у табори, інші чекали на вирок за втечу звідти чи з етапу. 41 ГДА МВС України. – Ф.45. – Оп.1. – Спр.135. – Арк.45. 42 Не виключено, що при копіюванні написів саме так, із помилками, передали поширене прізвище – Тхоржевська. Узагалі найбільше погрішностей у цій справі співробітники НКВС до- пустили в тюрмах Західної України. Переважно російськомовні, вони не могли грамотно відтво- рити написи, виконані українською чи польською мовами. 43 ГДА МВС України. – Ф.45. – Оп.1. – Спр.135. – Арк.41. Український історичний журнал. – 2013. – №1 104 Т.В.Вронська, О.Є.Лисенко У дрогобицькій тюрмі вражають трагізмом рядки, залишені військовополо- неними-інвалідами. Ці безрукі й безногі каліки потерпали в неволі, чекаючи сво- го останнього часу. Вони, або якийсь невідомий помічник, закарбували: «В этой камере (№28) лежали инвалиды без ног 6 человек 14.ХІІ.1942 г.», «Здесь (ка- мера №5) находились военнопленные Николай Зверьков, 4.4.[19]44 г., Ку зь мин Николай, Мишенин Василий, Шилов Владимир прибыли в Дрогобыч с Холма 17 января 1944 года – (уроженцы) Калининской, Ар хан гельской, Но во си бирской, Московской областей. Все безрукие инвалиды». Можливо, виконуючи останнє ба- жання, хтось зробив запис і в камері №11: «Здесь были все безрукие военноплен- ные: 1) Фомин Василий, тамбовский, 2) Лебедев Сергей, алтайский, 3) Кульгуский Михаил, тамбовский, 4) Лобунский Николай, Куйбышев, 5) Вольчик Андрей, Херсон, 6) Лучшев Роман, новосибирский, 7) Родичев Владимир, томский»44. Після утримання у Дрогобичі військовополонених переводили в інші місця позбавлення волі або розстрілювали. Так, із напису в камері №25 ді- знаємося, що тут перебував Костянтин Ілліч Прохоров із села Ширмівка Погребищенського району Вінницької області, який «выехал в неизвестном направлении 17 июля 1944 года, год рождения 1921. Привет русским военно- пленным». Там само співробітники НКВС скопіювали такі слова: «Здесь был военнопленный Бакалов Михаил – 1921 г. рождения, попал в плен в 1941 году 30.VI. Выбыл в неизвестном направлении, апрель месяц 1944 г.»45. Стіни дрогобицької в’язниці та предмети камерного інтер’єру зберегли й інші написи в’язнів, з яких можна встановити маршрути переміщення вій- ськовополонених. Зокрема, у камері №7: «25 марта 1942 года попал в плен под Харьковом Кузоленков Михаил Иванович, БССР, Могилёвской обл., Дрыбинский район, Коровчинский с[ель]/сов[ет], дер[евня] Посуй: 1) тюрьма Харьков, 2) тюрьма Кировоград, 3) тюрьма Дрогобыч»46. Вивчення зроблених у в’язницях написів дає можливість переконатися, що тут в очікуванні вивезення до Німеччини потерпали й остарбайтери, ті з них, хто був затриманий після втечі з транспортів, а також інші категорії цивільних грома- дян. Так, у тюрмі міста Олександрія на Кіровоградщині залишилися розпачливі слова: «Поехала в глубокую неметчину добровольно – под нагайкой Кириченко Маня»47. У камері №120 дніпропетровської в’язниці від 15 вересня 1943 р. п’ять діб чекали на відправку до Райху 11 павлоградських шахтарів48. Аналогічних епі- графічних пам’яток чимало. Утім, не завжди можна достеменно встановити, хто їх залишив – остарбайтери чи засуджені цивільні та військовополонені. На першому поверсі уманської тюрми, у камері №5, у неймовірній тісняві сиділи обдурені німцями люди, які сподівалися на волю, але знову потрапи- ли до казематів: «Тут сидели эвакуированные 15 человек с Киевской области, были в Уманском лагере, потом нам была комиссия как старикам и инвали- дам, мы думали отпустят домой, но 345 человек загнали в тюрьму»49. 44 ГДА МВС України. – Ф.45. – Оп.1. – Спр.135. – Арк.39–42. 45 Там само. – Арк.42 зв. 46 ГАРФ. – Ф.9413. – Оп.1. – Д.53. – Л.41 об. 47 ГДА МВС України. – Ф.45. – Оп.1. – Спр.135. – Арк.44. 48 Там само. – Арк.32. 49 ГАРФ. – Ф.9413. – Оп.1. – Д.53. – Л.47. Український історичний журнал. – 2013. – №1 Тюрми в нацистській карально-репресивній системі на окупованій території України 105 Переважна частина написів не містила жодної подієвої інформації, залиша- ючи нащадкам лише ім’я, прізвище, місце проживання і дату загибелі жертви. Різні за технікою виконання, змістом, стилем, мовою, емоційним зарядом, ін- формативним потенціалом у цілому вони дають можливість скласти уявлення не тільки про причини ув’язнення їхніх авторів, долю більшості з них, а й про ха- рактер окупаційного режиму, механізм терору, що став основним інструментом упокорення населення завойованих східних територій. На українських землях нацисти сформували розгалужений апарат управління й визиску, зорієнтова- ний на моральне та фізичне знущання, а в’язниці стали однією з важливих його ланок. У місцях позбавлення волі проти жертв застосовувалися різні технології впливу з тим, щоб отримати потрібні свідчення, паралізувати волю до спротиву, принизити людську гідність, схилити до співпраці. У поєднанні з іншими джерелами задокументовані тюремні написи дозво- ляють суттєво доповнити наші знання про систему управління і структуру оку- паційної влади, географію місць примусового утримання, злочини проти різ- них соціальних груп населення республіки. Ці записи дають шанс принаймні дізнатися про долі тих, хто й дотепер вважається зниклим безвісти. У них за- карбовано стиснуту в кількох рядках драматичну історію війни з усіма її скла- довими – болем поразок та очікуванням перемоги, гордістю за Батьківщину й зневірою в радянській владі, прагненням жити і любити… Дослідникам доведеться ще чимало попрацювати над розкриттям усіх ас- пектів історії тюремної системи окупаційної доби, адже виявлені на цей час документи дають можливість лише у загальних рисах відтворити епізоди, пов’язані з функціонуванням нацистського репресивного апарату на завойо- ваних землях. І вже зовсім із чистого аркушу необхідно вивчати діяльність ра- дянських органів держбезпеки, спрямовану на виявлення, фіксацію та опера- тивне використання такого важливого джерела інформації, як написи на сті- нах тюремних камер. Та найбільший евристичний потенціал ця тема виявляє тоді, коли йдеться про долі людей, котрі потрапили до нацистських в’язниць. Знайти рідних і близьких цих жертв, донести до них інформацію про долю тих, кого вони знали й любили, – ось головний гуманітарний сенс пошукових зусиль істориків. The article deals with the complex of questions, connected with functioning of prisons on the occupied territory of Ukraine. The penitentiary system is analyzed as one of the important instruments of Nazi terror, part of apparatus of violence that focused on enslavement of all population categories. The work is based on massif of sources, not yet involved into scientific circulation, among them – writings on the walls, made by captives of Nazi prisons and noted by Soviet special services. Keywords: World War II, occupation, Nazi “New Order”, punitive and repressive system, prisons, epigraphic remembrances.

Тюрми в нацистській карально-репресивній системі на окупованій території України

Репозитарії

Схожі ресурси