«Національна історія» заслуговує бути більш живою, ніж мертвою

Шановні читачі, у цьому числі журналу в рубриці «Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація» редакція вміщує відгуки наших дописувачів на статтю Г.В.Касьянова й О.П.Толочка «Національні історії та сучасна історіографія: виклики й небезпеки при написанні нової історії Україн...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2013
Автор:	Майборода, О.М.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2013
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/106422
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	«Національна історія» заслуговує бути більш живою, ніж мертвою / О.М. Майборода // Український історичний журнал. — 2013. — № 1. — С. 24-28. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-106422
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1064222016-09-28T03:02:33Z «Національна історія» заслуговує бути більш живою, ніж мертвою Майборода, О.М. Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація Шановні читачі, у цьому числі журналу в рубриці «Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація» редакція вміщує відгуки наших дописувачів на статтю Г.В.Касьянова й О.П.Толочка «Національні історії та сучасна історіографія: виклики й небезпеки при написанні нової історії України», надруковану в №6 «Українського історичного журналу» за 2012 р. 2013 Article «Національна історія» заслуговує бути більш живою, ніж мертвою / О.М. Майборода // Український історичний журнал. — 2013. — № 1. — С. 24-28. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/106422 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація
spellingShingle	Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація Майборода, О.М. «Національна історія» заслуговує бути більш живою, ніж мертвою Український історичний журнал
description	Шановні читачі, у цьому числі журналу в рубриці «Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація» редакція вміщує відгуки наших дописувачів на статтю Г.В.Касьянова й О.П.Толочка «Національні історії та сучасна історіографія: виклики й небезпеки при написанні нової історії України», надруковану в №6 «Українського історичного журналу» за 2012 р.
format	Article
author	Майборода, О.М.
author_facet	Майборода, О.М.
author_sort	Майборода, О.М.
title	«Національна історія» заслуговує бути більш живою, ніж мертвою
title_short	«Національна історія» заслуговує бути більш живою, ніж мертвою
title_full	«Національна історія» заслуговує бути більш живою, ніж мертвою
title_fullStr	«Національна історія» заслуговує бути більш живою, ніж мертвою
title_full_unstemmed	«Національна історія» заслуговує бути більш живою, ніж мертвою
title_sort	«національна історія» заслуговує бути більш живою, ніж мертвою
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2013
topic_facet	Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/106422
citation_txt	«Національна історія» заслуговує бути більш живою, ніж мертвою / О.М. Майборода // Український історичний журнал. — 2013. — № 1. — С. 24-28. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT majborodaom nacíonalʹnaístoríâzaslugovuêbutibílʹšživoûnížmertvoû
first_indexed	2025-07-07T18:28:08Z
last_indexed	2025-07-07T18:28:08Z
_version_	1837013810039226368
fulltext	Український історичний журнал. – 2013. – №1 *** «Національна історія» заслуговує бути більш живою, ніж мертвою Стаття Г.В.Касьянова та О.П.Толочка з приводу феномену «національної історії» завершується закликом до дискусії на заявлену авторами тему. Дозволю собі висловити деякі думки з приводу порушених ними питань. Насамперед, про «написання нової історії України», як це заявлено в наз ві матеріалу. Якщо йдеться про «новий академічний синтез», то, схоже, мається на увазі нова колективна багатотомна праця, яка має замінити собою багатотомну ж «Історію Української РСР». У такому разі статтю належить ро- зуміти як спробу окреслення методологічного й концептуального підходу до проекту, а зважаючи на колективний характер роботи – підходу єдиного для кожного з учасників. Оскільки автори відверто визнають спрямованість ві- стря полеміки проти «національної історії» як організації способу знання про минуле, то напрошується думка, що в їхньому баченні нова історія України не повинна бути «національною». Якою ж саме вона має бути? Наведені авторами як взірцеві перший том «Кембриджської історії Скандинавії», третій том «Кембриджської історії Росії», перший том «Нової кембриджської історії середньовіччя» спонукають до припущення, що тим самим пропонується формат «нового академічного синтезу історії України». Інше припущення, що заклик відмовитися від «на- ціональної історії» стосується не конкретного колективного проекту, а спря- мованості української історіографії у цілому. Тобто, пропонується писати історію України не як окремого процесу, а тільки або в рамках певних істо- рико-цивілізаційних чи історико-географічних просторів, або фраґментарно, згідно з розвитком тих або інших компонентів суспільного життя – економіки, політики, культури, воєн, освоєння територій, суспільних відносин тощо. Не маю жодного сумніву, що автори керувалися благородною метою – за- побігти проникненню у вітчизняну історіографію етноцентричного й непро- фесійного викладення минулого. Однак вибір способу її досягнення у формі розвінчання «національної історії» видається непереконливим. Застосовуючи термін «національна історія» Г.В.Касьянов і О.П.Толочко не ідентифікують позначений ним феномен ані територіально, ані персо- нально, чим створюється враження про «національність» усієї історіографії ХІХ ст., про «історичний звіт» як чи не єдиний стимул, що спонукав істори- ків різних країн братися за перо. Такого роду міркування були б слушними, якби консолідація народів різних країн у нації в рамках своїх держав (від- значу, народів як вільних, уже державно організованих, так і народів, котрі щойно здобули або ще виборювали свою державну незалежність) дійсно ста- новила серцевинну сутність тодішнього історичного розвитку. Але консолі- дація народів у нації, національно-визвольні рухи була лише продуктом за- гальноєвропейського процесу – кардинальної зміни соціально-економічних і суспільно-політичних відносин унаслідок прориву в розвитку продуктивних сил (сучасною лексикою – результатом модернізації). Український історичний журнал. – 2013. – №1 Сучасний український ґ’ранд-наратив: підходи, концепції, реалізація 25 Європейська історіографія ХІХ ст. розвивалася у загальному річищі сус- пільної науки, галузі якої прагнули осмислити радикальний історичний по- ворот. Найбільшою мірою їх цікавило питання про причинно-наслідковий зв’язок у розвитку подій, які призвели до таких масштабних змін, про роль економічного чинника, про витоки народних рухів тощо. Питання такого роду порушувалися в першу чергу істориками країн класичного капіталізму (приміром, боротьба консервативного, ліберального й радикального напря- мів у Франції та Великобританії, дворянсько-юнкерського та історичного – у Німеччині тощо). Безумовно, на характер історичного знання впливали ступінь розвитку держави, її політичний статус. Тому у країнах, де велася боротьба за національне визволення, дійсно помітною, але не домінуючою, була тема історії народів. Та й і вона не була єдиною і супроводжувалася вивченням історії народних рухів на ґрунті захисту як своєї мовної та куль- турної ідентичності, так і соціально-економічних інтересів (виникнення, приміром, науково-критичної школи у Сербії, праці з історії класової бо- ротьби та повстань в Італії, Норвеґії тощо). Формат «національних» історій для осмислення названих проблем Г.В.Касьянов і О.П.Толочко пояснюють історичною й культурною зумовленістю, її призначенням обґрунтовувати пе- реформатування світового порядку, основою котрого мали стати влаштовані за національним принципом країни. Із цього приводу хотілося б відзначити наступне. Принцип організації країн навіть із консолідацією їхнього населення в нації коректніше вважати в першу чергу державним. І світовий порядок є на- самперед міждержавним, і нас у цьому відношенні не має вводити в оману те, що в англійській лексиці він називається не «inter-state», а «inter-national». Курйозно, але загальна вживаність другого терміна фактично реабілітує «на- ціональність» історієписання, хоча насправді має йтися про історію в рамках певних країн, територія яких обмежена державними кордонами. Інший чинник «національного» характеру історієписання полягав у тому, що в пошуках відповідей на причини та наслідки історичних подій учені впритул підійшли до питання про співвідношення економіки й полі- тики (або «хто ким крутить – собака хвостом чи хвіст собакою», і хто з них хто). Марксова категоричність у цьому питанні не знайшла загальної підтримки, багато істориків указували на пряму залежність не тільки політичних рі- шень від економічного інтересу, а й економіки від політичної волі. Оскільки остання формалізується через право, а ареал його чинності обмежений дер- жавними кордонами, то розгляд взаємодії правових й економічних явищ та її рефлексії на соціальні відносини у форматі «національних історій», тобто в межах державних територій, був цілком логічним. Таким він залишається навіть в епоху ґлобалізації, коли міжнародні правові акти однаково імпле- ментуються через національне (державне) законодавство. Крім того, еконо- мічні процеси відбувалися в рамках певних господарських комплексів тієї або іншої країни. Світовий порядок, якщо застосувати до нього системний підхід, скла- дається з елементів, якими є національні держави. У силу об’єктивного Український історичний журнал. – 2013. – №1 26 Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація характеру свого існування вони, загалом, не дуже й потребують історичної леґітимації. Функціонування будь-якої системи залежить від властивостей її елементів. Не випадково зараз скрізь багато уваги приділяється вивченню ресурсів держав – і матеріальних, і культурних, і духовних, і психологічних тощо. Відповідно, зберігається увага до історії формування та еволюції ре- сурсних складників, а відтак і до історії розвитку народів країн. Уважаємо доречним пригадати, що історія народу – це не тільки грома- дянська, а й суто етнічна. Вона також важлива для розуміння еволюції його антропологічного складу, з яким пов’язаний народний темперамент, а відтак і швидкість, і спосіб реагування на історичні виклики. Так само вона важ- лива для розуміння джерел культурних і моральних цінностей народу, які прямо впливають на характер формального та неформального права, котрим він послуговується у своєму житті. Нарешті, саме ХІХ ст. започаткувало рух науки до виявлення загальних закономірностей світового історичного роз- витку. Встановлення закономірностей можливе лише через виявлення по- вторюваностей історичних явищ методом порівняння. Застосувати цей метод можна лише через прив’язку явищ до певного часу й місця. Тому в лінійності та територіальності історіографії закладено глибокий концептуальний сенс. Хоча, звісно, цей підхід не може вважатися єдиним, але від цього він не втра- чає своєї продуктивності. До того ж його застосування ніколи не було заборо- ною права істориків на ті самі фраґментарні/проблемні історії. І такі історії активно писалися. Усе перед цим сказане покликане заперечити категоричність, з якою Г.В.Касьянов і О.П.Толочко приписують «національній історії» всілякі ро- дові вади – ототожнення мети та причини, телеологічність, ідеологічну під- порядкованість, конфліктність, нетерпимість, аґресивність, етноцентрич- ність, культурну ексклюзивність, радикальну реверсивність, есенціалізм, прескриптивність, редукціонізм. І така інтелектуальна потвора існувала аж два століття та ще й нахабно виповзала з колективними і монографічними працями, брошурами, статтями? До речі, якщо взяти таку ваду «національної історії», як етноцентрич- ність, то вона може проявлятися в історії винятково моноетнічної нації або нації, де певний етнос панує над меншинами. Тоді й сам термін «етноцен- тричність» має бути віднесений тільки до таких випадків. Але Г.В.Касьянов і О.П.Толочко ілюструють неспроможність «національної історії» на прикладі країн або з поліетнічним (Індія), або ж із двоетнічним (Бельґія) населенням. Що ж до тавра «ексклюзивності», то чи не є воно некоректною заміною «своє- рідності», яка дійсно притаманна кожному народові та яка лише підкреслює варіативність проявів загальних закономірностей? В який спосіб автори статті пропонують подолати уявлені ними вади «на- ціональної історії»? Він є простим у своїй геніальності (не наважуся назвати його геніальним у своїй простоті) – «відкидання тиранії територіальності, тобто географічних рамок сучасної нації-держави, сформованих у новітній час і проектованих на минулу “реальність”, просторово-географічна органі- зація якої була зовсім іншою. Подібна мета досягається двома протилежними Український історичний журнал. – 2013. – №1 Сучасний український ґ’ранд-наратив: підходи, концепції, реалізація 27 способами – близьким (тобто зосередженням на історичних реґіонах, менших за національну державу) і далеким (тобто вписуванням національної істо- рії в контекст більших спільностей та культурних співтовариств) фокуса- ми» (с.14). У кожному з цих фокусів цілісна історія України розмивається. Що дасть запропонований спосіб уникнення «тиранії територіальності»? Адже і вну- трішньореґіональна, і широкореґіональна історії також будуть обмежені (аналогічно до історії Скандинавії) певними географічними рамками, а від- так нестимуть у собі ту саму ваду територіальної тиранії, якою занепокоєні автори. Крім того, щоб поставити національну історію в контекст більших співтовариств, необхідно цей контекст мати, а він, своєю чергою, може утво- ритися на ґрунті зіставлення та узагальнення національних історій (що, до речі, підтверджується змістом «Кембриджської історії Скандинавії», який пропонується за взірець). Адже важко уявити, щоб спочатку утворився кон- текст, а вже потім – його фраґменти. Залишивши осторонь одвічне питання про історіографічні «яйце й курку», звернімо увагу на певну суперечливість у твердженнях Г.В.Касья- но ва та О.П.Толочка. З одного боку, за їхніми словами, «вітчизняна історіо- графія відповіла на цей виклик (спільний запит на «власну» історію – О.М.) поверненням на рейки наративу зразка столітньої давності (с.17). Це слід так зрозуміти, що відбувся, за морською термінологією, «поворот все вдруг», причому в бік минулого. А потім стверджують, що професійне співтовариство істориків України не було одностайним, що вже у середині 1990-х рр. можна було почути голоси окремих науковців, які висловлювали критичні заува- ження щодо деяких канонів мастер-наративу, що останнє десятиліття засвід- чило його розмивання дослідницькими новаціями, інтердисциплінарністю. Наведені розбіжності, здається, є наслідком невизначеності авторами предмету розмови – чи то про брак колективного проекту написання історії України відповідно до тих підходів, що видаються їм єдино правильними, чи то про загальний стан історіографії історії України. Якщо йдеться про друге, то розмови про якісь єдині підходи взагалі недоречні – наука плюра- лістична як за вибором дослідницьких тем (у тому числі теми «національної історії»), так і за теоретичним та методологічним інструментарієм. І в обох ви- падках авторські наполягання, що треба відмовитися від лінійності викладу, від уніфікації структури за лінійною схемою, що треба замінити цілісну істо- рію України описом суми історичних досвідів, що треба відмовитися від ідеї безперервності, що ідеалом є множина історій, а не єдина історія, – віддають тією самою прескриптивністю, яка приписується «національній історії». Якщо під «національною історією» автори розуміють історію, котра відо- бражує діяння конкретного етносу, то у середовищі професійних істориків України вона є рідкістю. Масу навчальної й популярної літератури не беремо до уваги, вона не має професійно-наукового призначення. Інша справа, що в масиві цієї літератури багато того, що заслуговує на оцінку, дану авторами Тут і нижче вказано сторінки з публікації Г.В.Касьянова й О.П.Толочка в №6 «Українського історичного журналу» за 2012 р. (прим. ред.). Український історичний журнал. – 2013. – №1 28 Сучасний український ґранд-наратив: підходи, концепції, реалізація «національній історії». До кожного, хто береться писати (професійно чи не- професійно) і справді варто звернутися з закликом не писати ура-патріо- тичних дурниць, щоб над українцями не сміялися як над людьми, які ком- пенсують самозамилуванням комплекс національної неповноцінності. Утім, це робилося задовго до статті Г.В.Касьянова та О.П.Толочка, щоправда, зі скромними наслідками. Відтак, актуальним є не відхід від «національної іс- торії» (хоча ґільйотина і є кращим засобом від головного болю), а застосу- вання експертних перешкод для недолугих публікацій. Проблема ж українського історичного наративу у вигляді колективної праці навряд чи може бути вирішена поворотом від лінійності до фраґмен- тарності. В іншій термінології це зветься поєднанням хронологічного та про- блемного підходів. Оптимальної моделі цього поєднання ніколи й ніким не було знайдено та навряд чи буде винайдено в майбутньому. Навіть якщо запровадити замість єдиної лінійної історії суму історій, то однаково кожна з них неминуче буде викладатися у вигляді хронологічної лінійної послі- довності. Але в такому разі чи можна вважати справедливою оцінку «націо- нальної історії» як інтелектуального анахронізму, придатного для індоктри- нації та пропаґанди, але не для пізнання, через її лінійність? Сумнівно, що методологічна криза українського наративу (хоча її наявність теж під питан- ням) породжена його «національністю», тобто тематичним вибором. Витоки будь-якої методологічної кризи лежать у герменевтичній, логічній, інстру- менталістській площині, а відтак від неї не застрахований і перехід до «не- лінійної історії». Історичний наратив із «відкритою» структурою популяризується як «мо- дерний», але немає жодних переконливих доказів його пізнавальних пере- ваг, адже він являтиме той самий лінійний виклад фраґментів минулого в рамках послідовних хронологічних етапів. Звісно, за доказ можна взяти і заяви авторів такого підходу. Але погодитися з його переконливістю – це вже суто індивідуальна справа кожного дослідника. У підсумку якість тексту но- вої колективної «національної історії» (чи монографічних історій) визнача- тиметься професійністю конкретних авторів. Тобто тим, що є непідвладним жодним концептуальним і методологічним прескрипціям, навіть леґітимова- ним терміном «модерність». О.М.Майборода (доктор історичних наук, професор, заступник директора Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України)

«Національна історія» заслуговує бути більш живою, ніж мертвою

Репозитарії

Схожі ресурси