Феномен удільної роздробленості Русі (повернення до проблеми)

Розглядаються передумови, причини, рушійні сили й перебіг удільної роздробленості на Русі в ХІI–ХІІI ст., що порушила цілісність централізованої держави Володимира Святославича та Ярослава Мудрого. Соціально-економічний розвиток князівств і земель Давньоруської держави був об’єктивним фактором наст...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2013
Автор:	Котляр, М.Ф.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2013
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Історичні студії
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/106476
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Феномен удільної роздробленості Русі (повернення до проблеми) / М.Ф. Котляр // Український історичний журнал. — 2013. — № 2. — С. 24-37. — Бібліогр.: 39 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-106476
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1064762016-09-30T03:02:28Z Феномен удільної роздробленості Русі (повернення до проблеми) Котляр, М.Ф. Історичні студії Розглядаються передумови, причини, рушійні сили й перебіг удільної роздробленості на Русі в ХІI–ХІІI ст., що порушила цілісність централізованої держави Володимира Святославича та Ярослава Мудрого. Соціально-економічний розвиток князівств і земель Давньоруської держави був об’єктивним фактором настання роздробленості у середині ХІІ ст. Існував і суб’єктивний чинник: деструктивна діяльність князів-ізгоїв, котрі задля досягнення особистих цілей підривали єдність держави, полегшивши цим її завоювання монголами в 1237–1241 рр. Lightening up in the article are the conditions, causes, motive forces and the course of the feudal fragmentation at Kyiv Rus' in XII–XIIIth, which ruined the integrity of the centralized state of Volodymyr Sviatoslavych and Yaroslav the Wise. The socialeconomical development of Old Rus' State principalities and lands was the objective factor of fragmentation increase in the mid XIIth. There was also the subjective factor: the destructive activity of the princes-izgoi. For the private interests they’re undermined the unity of State and made it easy to be conquested by the Mongols in 1237–1241s. 2013 Article Феномен удільної роздробленості Русі (повернення до проблеми) / М.Ф. Котляр // Український історичний журнал. — 2013. — № 2. — С. 24-37. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/106476 94:330.341.46 (477) uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історичні студії Історичні студії
spellingShingle	Історичні студії Історичні студії Котляр, М.Ф. Феномен удільної роздробленості Русі (повернення до проблеми) Український історичний журнал
description	Розглядаються передумови, причини, рушійні сили й перебіг удільної роздробленості на Русі в ХІI–ХІІI ст., що порушила цілісність централізованої держави Володимира Святославича та Ярослава Мудрого. Соціально-економічний розвиток князівств і земель Давньоруської держави був об’єктивним фактором настання роздробленості у середині ХІІ ст. Існував і суб’єктивний чинник: деструктивна діяльність князів-ізгоїв, котрі задля досягнення особистих цілей підривали єдність держави, полегшивши цим її завоювання монголами в 1237–1241 рр.
format	Article
author	Котляр, М.Ф.
author_facet	Котляр, М.Ф.
author_sort	Котляр, М.Ф.
title	Феномен удільної роздробленості Русі (повернення до проблеми)
title_short	Феномен удільної роздробленості Русі (повернення до проблеми)
title_full	Феномен удільної роздробленості Русі (повернення до проблеми)
title_fullStr	Феномен удільної роздробленості Русі (повернення до проблеми)
title_full_unstemmed	Феномен удільної роздробленості Русі (повернення до проблеми)
title_sort	феномен удільної роздробленості русі (повернення до проблеми)
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2013
topic_facet	Історичні студії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/106476
citation_txt	Феномен удільної роздробленості Русі (повернення до проблеми) / М.Ф. Котляр // Український історичний журнал. — 2013. — № 2. — С. 24-37. — Бібліогр.: 39 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT kotlârmf fenomenudílʹnoírozdroblenostírusípovernennâdoproblemi
first_indexed	2025-07-07T18:32:21Z
last_indexed	2025-07-07T18:32:21Z
_version_	1837014075258699776
fulltext	Український історичний журнал. – 2013. – №2 ІСТОРИЧНІ СТУДІЇ Давньоруські літописці чітко позначили рубіж поміж єдиновладним вели- ким княжінням Володимира Всеволодича Мономаха (1113–1125 рр.) і смутою в державі, що настала незабаром по смерті його старшого сина та наступника на київському столі – Мстислава (1132 р.). Цього не могли не помітити вже перші представники історичної науки, що зародилась у Росії та Україні на початку ХVІІІ ст. Один з основоположників науки історії (у сучасному розумінні термі- на) в Російській імперії В.М.Татищев відніс початки поділу Київської держа- ви, принаймні на дві частини, до початку 1150-х рр. У своїй «Історії Російській» він умістив спеціальний розділ із красномовною назвою «Поділ держави на два великих княжіння», в якому після розповіді про поразку Юрія Долгорукого у суперництві з Ізяславом Мстиславичем за Київ і Південну Русь у 1151 р. твердив: «По многих так несчастливых предприятиях великий князь Юрий Владимирович Долгорукий пришед в Суздаль и видя себя Русской земли совсем лишена, от великого княжения Киевского отсчетясь, основал престол в Белой Руси1, во Владимире на Клязьме». Його рішення історик пояснив тим, що Юрій хотів «так утолить печаль свою, что лишился великого княжения Русскаго»2. Отже, В.М.Татищев тлумачив розділення Давньої Русі на дві полови- ни втратою Долгоруким Києва його прагненням винагородити себе за це * Котляр Микола Федорович – доктор історичних наук, член-кореспондент НАН України, головний науковий співробітник Інституту історії України НАНУ, відділ історії України середніх віків та раннього нового часу E-mail: kij@bk.ru 1 У цьому контексті – Північно-Східна Русь. 2 Татищев В.Н. История Российская. – Т.3. – Москва; Ленинград, 1964. – С.44. УДК 94:330.341.46 (477) М.Ф.Котляр * ФЕНОМЕН УДІЛЬНОЇ РОЗДРОбЛЕНОСТІ РУСІ (ПОВЕРНЕННЯ ДО ПРОбЛЕМИ) Розглядаються передумови, причини, рушійні сили й перебіг удільної роздробле- ності на Русі в ХІI–ХІІI ст., що порушила цілісність централізованої держави Володимира Святославича та Ярослава Мудрого. Соціально-економічний розви- ток князівств і земель Давньоруської держави був об’єктивним фактором на- стання роздробленості у середині ХІІ ст. Існував і суб’єктивний чинник: деструк- тивна діяльність князів-ізгоїв, котрі задля досягнення особистих цілей підривали єдність держави, полегшивши цим її завоювання монголами в 1237–1241 рр. Ключові слова: Давньоруська держава, князі, ізгої, успадкування, половці, земля. Український історичний журнал. – 2013. – №2 Феномен удільної роздробленості Русі (повернення до проблеми) 25 створенням нового великого князівства на півночі Руської землі. Із ним солі- даризувалося багато істориків ХІХ ст., адже дореволюційній історіографії, як російській, так і українській, були притаманними суто політичні пояснення самого факту послаблення державної єдності країни і його наслідків у ХІІ ст. Утім, у таких тлумаченнях містилося й багато справедливого. Історики другої половини ХІХ ст. вбачали головні причини нестабільності державного життя Русі ХІІ–ХІІІ ст. здебільшого у слабкості політичних, генеа- логічних та інших зв’язків усередині країни. М.П.Погодін, наприклад, писав, що княжі усобиці були викликані виділенням великої кількості волостей ще на зорі східнослов’янської історії. Він думав, начебто в усталених для ХІІ–ХІІІ ст. межах держави ці землі-волості існували вже в середині ХІ ст., тобто після смерті Ярослава Мудрого. Більше того, на той час вони вже склалися і неначе збігалися з територіями передуючих їм древніх племінних утворень3. Це не відповідало історичній дійсності часів роздробленості. Та ця думка визнаного авторитета в давньоруській історії була підхоплена багатьма вченими. Із М.П.Погодіним солідаризувався М.І.Костомаров, котрий розглядав Давню Русь як існуючу з давніх-давен федерацію князівств, що стояла на спільності походження народу, єдності мови, побуту, вірувань, а також на єд- ності княжого роду. Мовляв, Русь із самого початку йшла до федеративного устрою своєї держави і врешті-решт стала федерацією князівств4. При тому, що М.І.Костомаров був фахівцем з історії України ХVІІ–ХVІІІ ст. і належним чи- ном не розбирався в історії давньоруській, цю його хибну думку, звичайно, про- довжують ураховувати при розгляді історії Давньоруської держави Х–ХІІІ ст. Здається, першим серед істориків другої половини ХІХ ст. серйозну увагу причинам удільної роздробленості приділив В.Й.Ключевський. Подібно до своїх попередників він також розглядав її як суто політичний феномен. Дванадцята лекція його знаменитого «Курсу російської історії» починається параграфом, що має знаменну назву – «Політичне роздроблення». На думку вченого, воно було подвійним, династичним (генеалогічним) і земельним: «По мірі розмноження князів окремі лінії княжого роду все далі розходились одна з одною, відчужу- вались одна від іншої». Ярославичі розділилися на ворогуючі гілки, спочатку Мономашичів і Святославичів, далі діляться й ті, і інші, суперничаючи між со- бою. Кожна гілка «все міцніше сідала на постійне володіння у відомій області». Все це і призвело до розпаду держави на відособлені землі5. Ця думка і сьогодні виглядає навдивовижу сучасною. Автор цих рядків великою мірою поділяє її. Далі В.Й.Ключевський підкреслює послаблення центральної княжої вла- ди на Русі у часи удільної роздробленості і таким чином пояснює його. Місця посадників великого князя київського у різних областях займають князі Рюриковичі, котрі надмірно розмножилися на той час. Ці, по суті удільні, кня- зі перестають платити данину Києву, отже, розривають зв’язки з верховним 3 Погодин М.П. Исследования, замечания и лекции по русской истории. – Т.4. – Москва, 1850. – С.328–330. 4 Костомаров Н.И. Исторические монографии и исследования. – Т.1. – Санкт-Петербург, 1872. – С.3, 21, 49 та ін. 5 Ключевский В.О. Сочинения в девяти томах. – Т.1. – Москва, 1987. – С.199. Український історичний журнал. – 2013. – №2 26 М.Ф.Котляр сюзереном, що призвело до послаблення політичних зв’язків між князівствами і землями, між областями і недавнім центром влади. Джерела дають підстави загалом погодитися з такою думкою. Цьому вченому належить тонке спостереження над статусом князів у зем- лях, що досягли автономії від Києва в ХІІ ст.: «Але, не зробившись менш за- лежними згори, обласні князі робились все більш залежними знизу. Постійне переміщення князів зі стола на стіл і суперечки, які супроводжували це, при- нижували земський авторитет князя. Князь не прикріплювався до місця во- лодіння, до того чи іншого стола ані династичними, ані навіть особистими зв’язками. Він приходив і швидко йшов геть, був політичною випадковістю для області, блукаючою кометою»6. «Прикріплення» князів до волостей, як він писав, станеться пізніше, у 1130–1140-х рр. На мій погляд, В.Й.Ключевський більше від інших істориків свого часу, і не лише дореволюційних, підійшов до вирішення головної, мабуть, загадки феномену удільної роздробленості. Про неї йтиметься нижче. В історіографії ХІХ ст. була поширена ще й ідея, за якою Давньоруська держава розділилася на волості та землі насамперед тому, що Ярославичі над- міру розплодилися, і на всіх князів просто не вистачало столів. Тому, мовляв, багато хто серед них був змушений силою добувати собі князівства. Однак по- дібні пояснення причин роздробленості Русі лежать на поверхні цього склад- ного, багатоликого і суперечливого явища. Дійсно, літописи наводять безліч прикладів начебто на обґрунтування цього твердження. Але чомусь ніхто з його прихильників не задумувався над тим, чому це раніше, у недавні роки існування одноосібної монархії Мономаха, коли число князів також перевищу- вало кількість столів, жоден член правлячого дому не насмілювався зі зброєю в руках виступити не те що проти київського суверена, а й відвойовувати землі в багатших і більш удачливих сусідів. Дехто з істориків обґрунтовував тільки наведену думку щодо демографіч- ного чинника роздробленості ще й тим, що, зробившись надміру численними на середину ХІІ ст., Ярославичі заходилися порушувати традиційний порядок успадкування столів згідно з принципом родового старійшинства. Становище загострювалося ще й активністю городян у політичному житті, яка різко зрос- ла з 1140-х рр.7 С.Ф.Платонов уважав важливою особливістю Русі ХІІ–ХІІІ ст. те, що «політичний зв’язок київського8 суспільства був слабшим від усіх інших його зв’язків, що й було однією з причин падіння Київської Русі»9. Поза сум- нівом, учений мав на увазі перш за все внутрішні політичні зв’язки між па- нуючим прошарком, з одного боку, і населенням різних земель та князівств – з іншого. Однак послабилися зв’язки і всередині самого правлячого класу у центрі та на місцях. І це необхідно брати до уваги дослідникам удільної доби. Як це не дивно, зовсім мало уваги приділив з’ясуванню причин і важелів роздробленості Русі видатний знавець історії східнослов’янського суспільства, 6 Ключевский В.О. Сочинения в девяти томах. – Т.1. – С.200. 7 Платонов С.Ф. Лекции по русской истории. – Санкт-Петербург, 1901. – С.93. 8 У значенні: давньоруського. 9 Див., напр.: Платонов С.Ф. Лекции по русской истории. – С.94. Український історичний журнал. – 2013. – №2 Феномен удільної роздробленості Русі (повернення до проблеми) 27 його владних інституцій О.Є.Пресняков. Він хіба що коротко визначив початок розділення держави, зробивши акцент на складності для істориків відтворен- ня перебігу змагання принципів отчини й старійшинства в міжкнязівських стосунках. В уяві вченого нескінченна боротьба поміж князями в ХІІ ст. була змаганням отчинного порядку та принципу родового старійшинства. На його думку, саме впровадження отчинного порядку володіння волостями і призве- ло до дроблення Русі, земель і князівств, що складали її10. Таке пояснення цього феномену вважаю прийнятним, хоча не повним. У своїх «Лекціях з руської історії» О.Є.Пресняков зробив проникливе за- уваження, що свідчить про його глибоке розуміння суспільно-економічних сил і обставин розділення країни: «Друга половина ХІІ ст. – період різкого розви- тку цього процесу переходу до нового ладу. Його політичний бік позначився в підсиленні відособленості окремих земель-княжінь… Його соціальний бік – у розвитку землевласницького боярства, котре, дедалі глибше вростаючи в міс- цеве життя тієї чи іншої області, підкорюючи його собі, розбивається на низку провінційних обласних суспільств, що замикаються в місцевих інтересах»11. На жаль, ця плідна думка в науковому плані не була розвинена істориком у наступних працях. Не справила вона й помітного впливу на історіографію. Докладно описуючи перипетії політичного життя Русі часів роздробленос- ті, М.С.Грушевський при тому мало цікавився її причинами, та й узагалі не розглядав це явище як важливий феномен суспільно-політичного й економіч- ного життя країни. Роздробленістю він узагалі не цікавився. Утім, це властиве більшості творів із давньоруської історії. Важко назвати навіть сучасне дослід- ження, в якому б докладно й аналітично розглядалися причини та перебіг удільного роз’єднання країни. У цій темі вітчизняна наука, здається, зупини- лася на рівні 1960–1980-х рр. В уявленні М.С.Грушевського Давня Русь завжди була роз’єднаною, саму можливість існування її державності історик розглядав скептично. Учений звичайно досліджував міжкнязівські відносини взагалі, не торкаючись змін державної структури країни. З окремих його зауважень виходить, що навіть часи Ярослава Мудрого – пік єдиновладної монархії на Русі! – він тлумачив як… добу занепаду: «Нагадуючи дуже близько часи Володимира, князювання Ярослава було вже послабленою їх копією». І далі: «Часи Ярослава вже входи- ли у часи розпаду старої Київської держави»12. А от які ж саме часи він ува- жав добою її піднесення і за якого государя існувала ця «стара держава»: за Володимира Святославича, котрий поклав півжиття на її збивання та не досяг у кінцевому рахунку повного успіху, чи за його напівлегендарних попередни- ків від Олега до Святослава, яким так і не судилось об’єднати племінні союзи і княжіння у хай навіть відносно єдиний державний організм?! Що ж до часів по смерті Володимира Мономаха, то М.С.Грушевський за- вершував князюванням його старшого сина Мстислава (1125–1132 рр.) «першу 10 Пресняков А.Е. Княжое право в Древней Руси: Лекции по русской истории. – Москва, 1993. – С.81, 83, 102. 11 Там же. – С.460. 12 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.2. – Л., 1905. – С.2. Український історичний журнал. – 2013. – №2 28 М.Ф.Котляр стадію в процесі розкладу Київської держави», хоча й неохоче визнавав, як це не дивно (беручи до уваги його песимістичний погляд на державну цілісність Київської Русі), що на тій стадії еволюції «традиції єдності й концентраційні13 ще борються з тим розкладом, і, часами, з успіхом». Та вже після Мстислава, відзначає історик, «наростає процес розкладу Київської держави», в якому іс- торик не побажав побачити жодних об’єднавчих сил, які, поза сумнівом, таки існували. Та що там об’єднавчі сили, якщо М.С.Грушевський по суті не визна- вав самого буття давньоруської державності! Розділ третій другого тому своєї «Історії України-Руси» він так і назвав «Упадок Києва», в якому звів багатоманітну історію Руської держави до не- скінченних сутичок між Мономашичами, Мстиславичами, Ростиславичами, Ольговичами і Давидовичами, що посилювали роз’єднання країни і нищили її. Навала орд Батия лише довершила справу, вона «приносить із собою пов- ну кризу княжого дружинного ладу в Середній Наддніпрянщині»14. Нагадаю читачеві, що релікти дружинного ладу відійшли у вічність ще за Ярослава Мудрого. Зосередженому на південноруських справах М.С.Грушевському не було діла до того, що відбувалося на інших руських землях, а це остаточно викривило намальовану ним картину соціально-політичного та економічного життя Русі доби роздробленості. Сучасному читачеві, мабуть, варто нагадати про те, що подібно до багатьох своїх попередників і сучасників, М.С.Грушевський традиційно шукав причи- ни соціальної нестабільності Давньоруської держави суто в політичній площи- ні, до того ж у силу своїх політичних поглядів багато чого пояснював начебто ворожим ставленням північноруських князів до південноруської людності, що ніяк не підтверджується джерелами. Як і раніше, більшість російських і українських істориків кінця ХІХ – по- чатку ХХ ст. продовжувала вважати, що роздробленість була спричинена, мовляв, надмірним зростанням кількості членів княжого дому Ярославичів, яким у перші десятиліття ХІІ ст. просто перестало вистачати волостей і зе- мель. Складність визначення генеалогічного й фізичного старшинства15 (тра- плялося, що небіж за роками був старшим від дядька), а часто-густо небажан- ня визнавати чиє б не було старійшинство взагалі, призводили до порушення древнього й усталеного порядку заміщення столів (за принципом родового старійшинства). До того ж у кінці ХІ ст. князі-ізгої16 почали протиставляти цьому порядкові інший – отчинний принцип володіння волостями, землями й містами. Наростання чвар у роду Ярославичів дедалі частіше вело до збройних сутичок, а то й справжніх міжкнязівських воєн. Усе це, на думку багатьох уче- них, породило удільне роз’єднання Русі й продовжувало розпалювати незгоди всередині Ярославичів. Із цим важко повністю погодитись. Ані О.Є.Преснякову, ані С.Ф.Платонову, ані М.С.Грушевському не уяв- лялось, що у підвалини роздробленості можуть бути закладені не лише 13 Тобто, об’єднавчі. 14 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.2. – С.128. 15 Ключевский В.О. Сочинения в девяти томах. – Т.3. – С.189 та ін. 16 Котрі залишилися безземельними внаслідок втрати батьківських володінь. Український історичний журнал. – 2013. – №2 Феномен удільної роздробленості Русі (повернення до проблеми) 29 генеалогічні чи політичні чинники, а й соціально-економічні важелі. Не мож- на ставити це їм у провину, адже вони працювали на рівні, при тому найви- щому, сучасної їм науки. І в їхні часи, приблизно так само, як нині в Україні та Росії, суспільно-економічна історія не була у ціні. До неї звертались якось неохоче і зрідка: справа ця трудомістка, вона не приносить швидких резуль- татів і вигод, яскравих відкриттів. Дивує інше: майже демонстративна байду- жість сучасних істориків до теми удільної роздробленості. Тим часом, студії на ниві суто політичної історії, зокрема в колі проблем утворення й еволюції державності, неможливо проводити ізольовано від досліджень соціально-еко- номічних, так само, як культурних і релігійних процесів у суспільстві. Одні лише політичні події й лозунги вкупі з силовими діями або дипломатичними перемовинами не у змозі визначити історичний поступ народу в усі часи. Ці істини, що декому здадуться нині елементарними, не зразу були усві- домлені і сприйняті російськими й українськими вченими, які розгорнули наукову діяльність у 1920–1930-х рр. Зовсім не випадково головний автори- тет радянської історичної науки тих років М.М.Покровський, котрий сформу- вався як учений ще в дореволюційний час, звичайно не визнавав не те що роздроблення Київської держави, а й самого існування тієї держави: мовляв, «розсипатися було нічому»17! Навіть ті дослідники, які визнавали існування східнослов’янської держави, далеко не відразу звернулися до з’ясування у со- ціально-економічному аспекті причин її розділення. У солідному історіографічному огляді давньоруської проблематики радян- ських часів слушно мовиться: «У російській буржуазній науці не існувало по- няття феодальної роздробленості, існувало лише уявлення про суто політичне явище – розпадання держави на окремі князівства. У радянській науці впер- ше було встановлено, що в основі роздроблення єдиної Давньоруської держави лежав процес соціально-економічного розвитку, процес феодалізації, виникло поняття феодальної роздробленості – явища, обумовленого розвитком фео- дальних відносин»18. Уперше ця теза була проголошена у книжці Б.Д.Грекова «Київська Русь» (1939 р.). У наступних виданнях праці історик розгорнув свою теорію соціально-економічної основи удільної роздробленості, що охопила Русь у ХІІ ст. Та лише в повоєнні роки теоретичні постулати Б.Д.Грекова утверджуються у вітчизняній науці. Навіть його головний опонент довоєнного часу С.В.Юшков тепер заходився підтримувати концепцію соціально-економічного походження роздробленості, заявляючи, що розпад Русі на окремішні землі був закономір- ним наслідком наростання процесів феодалізації19. У 1960–1970-х рр. у радян- ській історіографії склалася теорія, за якою удільна роздробленість зовсім не раптово і не випадково охопила Давньоруську державу. Вона визрівала в її надрах протягом кількох десятиліть. Перші елементи роздроблення країни виявились одразу по смерті Ярослава Володимировича (1054 р.). Але у другій 17 Див.: Греков Б.Д. Избранные труды. – Т.2. – Москва, 1959. – С.469. 18 Советская историография Киевской Руси. – Ленинград, 1978. – С.147. 19 Юшков С.В. Общественно-политический строй и право Киевского государства. – Москва, 1949. – С.140. Український історичний журнал. – 2013. – №2 30 М.Ф.Котляр половині ХІ ст. суспільно-економічна еволюція Русі, особливо на місцях, у кня- зівствах і землях, виявилася недостатньою для розгортання відцентрових сил. Зате вони повною мірою далися взнаки з 1130-х рр. Видатним досягненням радянської історичної науки стало відкриття та визнання історично об’єктивного і неминучого процесу розвитку продуктивних сил і виробничих відносин у конкретних умовах Східної Європи, що спонукав піднесення економіки всіх давньоруських земель, князівств і міст. Цей про- цес лежав у підвалинах соціально-політичної роздробленості. Якщо раніше, у кінці ІХ–ХІ ст., соціально-економічне життя Давньоруської держави зосеред- жувалося в Києві і навколо нього, на Наддніпрянщині, то з настанням ХІІ ст. помітно посилилися економічні й суспільні процеси та явища в основних русь- ких землях, складових частинах тієї держави. Величезну роль у цьому віді- грало міське населення, особливо стольних міст держави: Києва і Чернігова, Новгорода Великого і Смоленська, Галича і Владимира-на-Клязьмі та ін. Еволюція феодальних відносин, приведення їм у відповідність інститутів влади і релігії стимулювали генезис та поступове розростання великого й се- реднього, княжого та боярського землеволодіння, народили прошарок великих і менших землевласників, які виступають у джерелах під універсальним термі- ном «бояри». Усе це відбувалося не лише в осерді держави, Київській землі, а й пов сюдно, навіть у віддалених від Києва Владимиро-Суздальській, Смоленській, Чернігівській, Новгородській, Тверській, Галицькій, Волинській землях. Землевласники-феодали завдяки своїм багатствам і впливу в суспіль- стві набули великої політичної сили, прагнули до незалежності від місцевої (земельної) і навіть центральної влади, справляли тиск на своїх князів, аби вирішувати на власний розсуд усі питання внутрішньої й навіть зовнішньої політики тих чи інших князівств. Яскраві приклади такої боярської сваволі являли бояри Галицької, Новгородської та Владимиро-Суздальської земель. Водночас відзначу суттєве перебільшення ролі боярства нашими вченими у справі настання роздробленості. Така оцінка завдяки високому авторитету Б.Д.Грекова справила серйозний вплив на наступні покоління дослідників. Б.Д.Греков писав, що напередодні роздробленості окремі землі Київської Русі настільки виросли та зміцніли, що вже не потребували допомоги і захисту від уряду держави. Він прозорливо зауважив: «Нові економічні умови, за яких у ХІІ ст. продовжували існувати окремі феодальні князівства та їхні змагання між собою, створили нову політичну карту Європи, на якій Києву було від- ведено скромніше місце»20. Сучасна історіографія підтримує цю важливу тезу Б.Д.Грекова. Переконливу, емоційну і масштабну картину роздробленості Давньоруської держави створив у працях 1960–1980-х рр. Б.О.Рибаков: «У 1132 р. Київська Русь неначе раптово розпалася на півтора десятки князівств… Однак ця раптовість лише уявна, – насправді процес кристалізації самостійних князівств-королівств (чи, як ми говоримо, процес феодальної роздробленості) готувався вже давно всім перебігом історичного розвитку: зростали продуктивні сили, виникали й 20 Греков Б.Д. Киевская Русь. – Москва, 1953. – С.505. Український історичний журнал. – 2013. – №2 Феномен удільної роздробленості Русі (повернення до проблеми) 31 поширювались нові міські центри, міцніла політична сила і городян, і місцевого боярства, посилювалася класова боротьба в містах і феодальних вотчинах»21. Згідно зі стрункою і логічною теорією Б.О.Рибакова, виділення відособлених (учений називає їх навіть самостійними!) земель сталося насамперед в інтересах місцевих землевласників-бояр: воно підтримувалося скороченням масштабів «ко- ловороту» князів, котрі раніше частіше переміщувалися з одного міста чи князів- ства до іншого, лише з часом поступово осідаючи в тих чи інших землях. Учений вважав, ніби території тих півтора десятки князівств, на які начебто розпалась Русь, більш-менш відповідали землям прадавніх племінних союзів, яких він теж налічив півтора десятки. Однак нині історики й археологи не згодні з таким ототожненням земель пізніших державно-територіальних утворень із територі- ями племінних структур. Б.О.Рибаков слушно думав, що для потреб суспільно- економічного розвитку на місцях уже не були потрібними величезні масштаби держави в цілому: «Утворення півтора десятків значних князівств встановило в 1130-ті рр. повну відповідність нової політичної форми [держави] досягнутому високому рівневі продуктивних сил, і цим забезпечило небувалий розквіт куль- тури в усіх руських землях ХІІ ст.»22, – наполягав учений на своїй думці. Однак дозволю собі зробити кілька зауважень до створеної Б.О.Рибаковим у цілому вірної концепції сутності феодальної роздробленості. По-перше, на мій погляд, Руська держава зовсім не розпалася в ХІІ ст. (як він думав), і ті півтора десятки князівств не були повністю самостійними. По-друге, будучи пород женням у цілому прогресивного соціально-економічного поступу суспіль- ства, удільне дроблення виявилось у політичному плані негативним явищем: підупала сама держава, послабшала її центральна влада. Історичний розви- ток Русі багато у чому почав визначатися княжими усобицями, в ході яких ги- нули великі тисячі людей і нищилися ті самі продуктивні сили, розвиток яких, головним чином, і привів до стану роздробленості. Викликане нею послаблен- ня Давньоруської держави активізувало половецькі вторгнення, що також ни- щили людність країни, про що свідчать літописи й у художньо-образній формі розповідає «Слово о полку Ігоревім». Удільна роздробленість виявилася діа- лектично суперечливим явищем, і беззастережна позитивна оцінка історично- го розвитку Русі в її часи уявляється мені однобічною й перебільшеною. Визначний внесок до теоретичних досліджень проблем причин настання, перебігу й наслідків роздробленості на Русі зробив В.Т.Пашуто. Його основна теза щодо рушійних сил приходу цього етапу еволюції державності чітко ви- словлена у статті 1970-х рр.: «Відносно єдина державна структура, що склалася в часи князювання Володимира Святославича і Ярослава Мудрого, виявилась недовговічною. Причина цього криється не в занепаді країни, а в її соціально- економічній еволюції, де спостерігаються два ряди причинно взаємозв’язаних явищ: розвиток феодалізму вшир і послаблення економічної й політичної мо- гутності центральної влади»23. 21 Рыбаков Б.А. Первые века русской истории. – Москва, 1964. – С.147. 22 Там же. – С.150. 23 Пашуто В.Т. Историческое значение периода феодальной раздробленности на Руси // Польша и Русь. – Москва, 1974. – С.11. Український історичний журнал. – 2013. – №2 32 М.Ф.Котляр У цій та низці інших праць В.Т.Пашуто наголошував на розвитку сеньйо- ріальної земельної власності на Русі як чинника, що спонукав послаблення єд- ності країни і верховної влади. В етапній для його розуміння процесів і явищ роздробленості статті вчений писав: «До влади прийшла та група феодалів, що шукала джерела збагачення в першу чергу всередині власне Русі, […] і не хотіла відривати своїх смердів від землі не лише заради далеких походів, а іноді навіть заради захисту країни від навал кочовиків, якщо вони прямо не зачіпали її володінь»24. Як на мене, дуже близько підійшов до визначення головної рушійної сили удільної роздробленості Л.В.Черепнін. Наукове значення цитованої нижче його статті уявляється мені особливо важливим, якщо взяти до уваги ту об- ставину, що праця була опублікована ще 1953 р. і, отже, народилась в особ- ливо тяжкі для історичної науки часи, – ідеологічного тиску з боку держави: «При вивченні процесів феодального роздроблення, – писав він, – питання про феодальну власність набуває особливого значення». Учений справедливо вважав, що «закономірний економічний процес розвитку феодального способу виробництва призвів до розчленування відносно єдиної держави… Зростало велике землеволодіння й посилювалася феодальна знать на місцях. В умовах натурального господарства і слабко розвинутих економічних зв’язків цей про- цес вів до змін у політичному ладі, до розчленування держави»25. Так само, як Б.О.Рибаков і В.Т.Пашуто, учений відзначав зрослу роль міст і міського па- триціату в суспільно-політичному, економічному й культурному житті Руської держави. Наступні дослідження російських і українських істориків підтверди- ли слушність його думок. В останні роки увага (і перед тим, щоправда, незначна) до теоретичних аспектів удільної чи феодальної роздробленості послабилася. З одного боку, ці аспекти, як може здатися при побіжному зверненні до теми, ґрунтовно вивче- ні нашими попередниками, особливо названими вище. З іншого, у науковому середовищі взагалі майже згас інтерес до соціально-політичної та соціально- економічної історії середньовіччя. Замість цього повсюдно обговорюються (на- самперед у пресі й на телебаченні) питання історії політичної й, здебільшого, культурної та церковної. Особливо вправляються у цьому дилетанти, «полк» яких із кожним днем зростає. Тому якійсь частині істориків тема роздробле- ності могла видатися вичерпаною. Тим часом проблема соціально-економічних чинників настання роздроб- леності зовсім не уявляється мені ґрунтовно вивченою. Усе ж таки рушійні сили удільного роз’єднання Давньоруської держави визначені істориками минулих літ у дещо узагальненому, не завжди конкретизованому вигляді. Залишається перебільшеним значення чинників суспільно-економічного ха- рактеру. Недарма О.П.Толочко не так давно іронічно зауважив: «Як це не ви- глядає парадоксальним, у всій обширній літературі, присвяченій ХІІ–ХІІІ ст., 24 Пашуто В.Т. Место Древней Руси в истории Европы // Феодальная Россия во всемирно-ис- торическом процессе. – Москва, 1972. – С.190. 25 Черепнин Л.В. Основные этапы развития феодальной собственности на Руси // Его же. Вопросы методологии исторического исследования. – Москва, 1981. – С.116. Український історичний журнал. – 2013. – №2 Феномен удільної роздробленості Русі (повернення до проблеми) 33 при найуважнішому читанні ми не знайдемо праці чи хоч би думки про те, які ж саме економічні процеси обумовили початок роздробленості, які серед них визначили її таку очевидну своєрідність»26. О.П.Толочко зміг указати лише на одну таку конкретно-економічну пра- цю – статтю Л.В.Милова, що являє собою по суті розгорнуту рецензію на книж- ку В.А.Кучкіна з історії Північно-Східної Русі доби середньовіччя27. Проте пра- ця Л.В.Милова основана на не обґрунтованій джерелами і тому умоглядній посилці, начебто головна причина настання роздробленості полягала у спосо- бах одержання ренти-данини: мовляв, дроблення території держави сприяло зростанню ренти і полегшенню її стягнення. Не входячи в деталі концепції Л.В.Милова28, усе ж таки відзначу, що з теоретичного погляду запропонова- на ним глобальна причина приходу роздробленості виглядає надто дрібною і частковою, економічно локальною і, як не парадоксально це звучить, занадто вже вузько-конкретною, щоб пояснити всю різноманітність і багатомірність со- ціальних, економічних, політичних і культурних процесів, що якось несподі- вано для людей того часу охопили Давньоруську державу з 1130-х рр. Водночас мені уявляється дещо спрощеним погляд О.П.Толочка на роз- дробленість як на систему організації держави, що випливала безпосередньо з практики уділів Х–ХІ ст. Зате справедливою вважаю думку цього історика про те, що при всій чисельності й розгалуженості Рюриковичів, втраті солідарності між окремими їх гілками, «Русь усе ще мислиться як колективна спадщина» княжого роду29. Дійсно, суспільно-родова традиція багато значила в держав- ному укладі ХІІ–ХІІІ ст., коли родові відносини у правлячому роді, здавалось, уже відійшли в минуле. Усупереч поширеній у науці думці щодо вирішальної ролі землевласників- бояр у розкручуванні маховика роздробленості30 бачу одну з основних причин її настання саме в діяльності князів-Рюриковичів. Хоча у джерелах відсутні відомості щодо порядку передання землі та іншого майна в родинах бояр-зем- левласників, природніше буде думати, що вони успадковували свої землі суто за отчинним правом (від батька до сина), тоді як князі довгий час змушені були задовольнятися родовим правом «лествичного восхождения», коли земля й інше добро переходили від старшого брата до наступного за віком, отже стар- шому в роді. Молодше ж покоління князів (сини й небожі) не брало участі у цьому процесі. Багато хто почувався обділеним і протестував проти древнього порядку, часто вдаючись до зброї для вирішення земельних та інших супе- речок зі старшим поколінням. Думаю, що роздробленість була породжена суперництвом князів і княжих кланів за земельні володіння. Саме боротьба за «отчини» між Рюриковичами 26 Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. – К., 1992. – С.171. 27 Милов Л.В. О специфике феодальной раздробленности на Руси (по поводу книги В.А.Кучкина «Формирование государственной территории Северо-Восточной Руси в Х–ХIV вв.») // История СССР. – 1986. – №2. – С.410–446. 28 Її розгорнуту критику див. у книжці О.П.Толочка. 29 Толочко О.П. Образ держави і культ володаря в Давній Русі // Mediaevalia Ukrainica: Ментальність та історія ідей. – Т.ІІІ. – К., 1994. – С.35. 30 Див., напр.: Рыбаков Б.А. Первые века русской истории. – С.150. Український історичний журнал. – 2013. – №2 34 М.Ф.Котляр рішуче змінила Русь. Вона значною мірою породила удільну роздробленість. На мій погляд, зовсім не бояри були «винними» в настанні роздробленості. Вони успадковували землю й майно згідно з «отчинним» правом, у них не було потреби зазіхати на прийняті у країні норми одержання земельних во- лодінь. Інша справа, князі, котрі до часу задовольнялися порядком «лествич- ного восхождения», який відрізав молодше покоління від старшого, адже поки представники другого не перемруть, першому не діставалося нічого. Так з’являлися безземельні князі-ізгої. Але до кінця 1070-х рр. вони не брали участі у суперництві за отчини. Адже ізгой Ростислав Володимирович, онук Ярослава Мудрого, виступив на соціально-політичну сцену занадто для цього рано (1064–1066 рр.). Кончина Святослава Ярославича, який посідав київський стіл із 1073 по грудень 1076 рр., перетворила його синів на безправних ізгоїв, оскільки Ізяслав і Всеволод Ярославичі не дали їм волостей. Ізгоями стали й сини В’ячеслава та Ігоря Ярославичів. Особливо гостро переживав своє соціальне падіння другий за часом народження Святославич – Олег. Він одним із перших серед ізгоїв свого покоління вхопився за меч, щоб одержати волость. При цьому він підняв- ся проти великого князя київського. І Святославичі, і єдиний син В’ячеслава Ярославича – Борис, котрий підтримав Олега, прагнули одержати у володіння саме ті волості, що належали їхнім батькам. Відчайдушні й криваві змагання ізгоїв за отчини дали поштовх подіям, що ознаменували настання удільної роздробленості Русі. Убачаю одну з основних її причин у деструктивній, антидержавній діяльності ізгоїв-Рюриковичів, обділе- них старшим поколінням Ярославичів. Вони не бажали чекати, поки перемруть їхні дядьки і не обмежувалися вимогами волостей від київського та земельних князів, а вдавалися до сили, не зупиняючись перед наведенням половецьких ханів. Тому Всеволод Ярославич, котрий посів київський стіл після смерті стар- шого брата Ізяслава (1078 р.), протягом свого п’ятнадцятилітнього княжіння був змушений відбиватися від ізгоїв руками старшого сина Володимира Мономаха, час від часу завдаючи їм відчутних ударів. Кончина Всеволода в 1093 р. призвела до вибуху активності ізгоїв, насам- перед Олега Святославича, котрий наступного року відібрав Чернігів із землею у Володимира Всеволодича і прагнув до незалежності від Києва. На якийсь час Олега зуміли приборкати спільними діями Святополк Ізяславич (що йому 1093 р. поступився стольним градом Русі Володимир) і Мономах, котрий сів на небезпечний з огляду на постійну половецьку загрозу стіл у Переяславі Південному. Однак політична обстановка в державі залишалася неспокійною. Це змусило Святополка і Володимира піти на компроміс з ізгоями31. У 1097 р. у невеликому місті Чернігівського князівства Любечі зібрався князівський з’їзд, куди змусили прибути активних ізгоїв Олега Святославича й Давида Ігоревича. На зібранні ухвалили важливе для подальшої долі держави рішення: «Нонe отселe имемся въ едино серце и блюдем Рускыe земли. […] Кождо да держить отчину свою: Святополкъ Кыевъ Изяславлю, Володимерь Всеволожю, Давыдъ и Олегъ и Ярославъ Святославлю, а им же 31 Повесть временных лет. – Санкт-Петербург, 1999. – С.91–98, 108–109. Український історичний журнал. – 2013. – №2 Феномен удільної роздробленості Русі (повернення до проблеми) 35 (далі названим) роздаялъ Всеволодъ городы: Давыду [Ігоревичу] Володимерь, Ростиславичем: Перемышль Володареви, Теребовль Василкови»32. Прийняті в Любечі узаконення досі викликають дискусії серед істориків. Та й політичні наслідки зібрання князів оцінено в науковій літературі по-різному. Дійсно, назріла необхідність розглянути конкретний зміст суспільно-по- літичного життя Русі ХІІ–ХІІІ ст., насамперед причини, етапи і хронологію перебігу роздробленості переважно на матеріалі джерел південноруського по- ходження: Київського ХІІ ст. і Галицько-Волинського ХІІІ ст. літописів. Такі думки викликає наше звернення до історіографії проблеми удільної роздро- бленості на Русі. М.С.Грушевський відзначив велике значення принципів отчинності, уперше визнаних у Любечі. Водночас він скептично зауважував, що то був кінець «концентраційної» політики та її теорії, завдано відчутний удар тенденціям збирання земель, що виявилися було по смерті Ярослава Володимировича33. Навпаки, Б.Д.Греков дуже позитивно оцінив наслідки Любеча: «На цьому з’їзді вже зовсім чітко було констатовано наявність но- вого політичного ладу. Було офіційно виголошено і визнано з’їздом: “Кождо да держить отчину свою”. З’їзд визнав цей факт основою подальших між- князівських відносин»34. Однак усе ж таки рішення Любеча уявляються мені неоднозначними. Більш, ніж за чверть століття до написання Б.Д.Грековим цих слів О.Є.Пресняков відкидав таку думку: «Не створив і Любецький з’їзд нових відносин, не встановив братнього договірного союзу князів. […] Подальша боротьба між ними за волості ведеться без будь-якого впливу любецького хрестоцілування»35. Але не можу погодитись із порівняно недавнім тверджен- ням О.П.Толочка, ніби важливою особливістю з’їзду князів 1097 р. була кон- статація факту ліквідації порядку родового сюзеренітету і виникнення нового типу земельного держання – бенефіція36. Адже родовий сюзеренітет, як і рані- ше, панував у сфері успадкування волостей, а бенефіції як не було до Любеча, так і не виникло після зібрання князів 1097 р. Принаймні, джерела для ХІ– ХІІ ст. їх не знають. Як це не дивно, але жоден з істориків, хто наполягав на новаторстві рі- шень Любецького з’їзду, а то й на визначенні ними подальшої долі Руської землі, неначе не помітив, що вони так і не були реалізовані, одразу ж пере- креслені феодальною смутою, розв’язаною у країні вчорашнім ізгоєм, а тоді вже волинським князем Давидом Ігоревичем за сприяння одного з гарантів тих рішень – Святополка Ізяславича. Істориків вражає жорстокість і демон- стративність вчинку Давида, адже він кинув виклик постановам Любеча і са- мому феодальному суспільству. Як слушно зауважив В.Й.Ключевський, з’їзд не створив правила, не за- мінив назавжди родове старійшинство отчинним, а був розрахований лише 32 Там же. – С.110. 33 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.2. – С.90. 34 Греков Б.Д. Киевская Русь. – С.500. 35 Пресняков А.Е. Княжое право в Древней Руси… – С.392. 36 Толочко А.П. Князь в Древней Руси… – С.38. Український історичний журнал. – 2013. – №2 36 М.Ф.Котляр на тодішніх князів та їхні стосунки37. Чомусь усі адепти думки щодо заміни в Любечі родового порядку успадкування столів отчинним не побачили того, що в літописному викладі рішень з’їзду саме про нього не було мовлено ані слова! На жаль, майже всі процеси і явища, що розвивались у країні після Любецького з’їзду до середини 1130-х рр., сховані під спудом літописного тек- сту. Це обмежує можливості дослідників історії роздробленості, адже протя- гом цих сорока років відбулися серйозні та принципові зміни й у структурі феодального суспільства, і у стосунках серед великого та розгалуженого роду Ярославичів. Тоді почали складатися земельні княжі клани, що їх літописці називають за іменами засновників38. Варто стисло зупинитися на відносинах між князями та княжими клана- ми, що значною мірою ґрунтувалися на давніх традиціях і звичаєвому праві, виражались у поняттях отчини й родового старійшинства. Завдяки цьому, як мені здається, щастить краще зрозуміти рушійні сили, причини, обставини, динаміку і соціально-політичні важелі міжкнязівських взаємин. Спираючись здебільшого на древні звичаї й узаконення, тлумачачи їх у вигідному для себе сенсі, князі та княжі клани змагалися за першість, волості, загальноруську владу і Київ, – навіть тоді, з 1160-х рр., володіння стольним градом Русі вже не могло гарантувати вирішальної переваги над суперниками, кращих волостей, і зовсім не забезпечувало повноти влади. Також не варто перебільшувати згуртованість дій членів тих чи інших кланів, нехтувати соціальними і політичними зусиллями князів, що їх скла- дали, позбавляти їх дії індивідуальності, зрівнювати активних членів кланів із тими, хто пасивно або просто добросовісно виконував кланову дисципліну. Та й сама ця дисципліна залишала бажати більшого майже в усіх княжих ро- дах. Хіба що чернігівські Ольговичі завжди й у всіх випадках виступали згур- товано. Серед них довгі десятиліття, мало не до Батиєвої навали, діяв родо- вий порядок заміщення столів («лествичное восхождение»). Та вони все ж таки були винятком серед Ярославичів. В інших же кланах із 1140-х рр. починають дотримуватися «отчинного» порядку. Ще раз відзначу, що клани та їх голови далеко не завжди і не в усьому керувалися принципами «отчини» або родового старійшинства. Особистий матеріальний і суспільний інтерес, швидкоплинна вигода більшістю учасників дипломатичної та воєнної гри навколо Києва ста- вилися вище від усього. У приховані від історика джерелами перші сорок років ХІІ ст. відбува- лися важливі соціальні й структурні зміни в давньоруському суспільстві. Ще в 90-х рр. ХІ – на початку ХІІ ст. зміцнились у своїх князівствах галиць- кі Ростиславичі – Володар і Василько (Рюрик помер 1092 р.). Вони в 1097– 1098 рр. зі зброєю в руках відстояли свої волості від Святополка і Мономаха. Протягом того сорокаріччя Ольговичі з Давидовичами поступово й неухиль- но заволоділи величезною Чернігово-Сіверською землею, але оповідь про цю їх діяльність наприкінці ХІ – у першому тридцятилітті ХІІ ст. відсутня в 37 Ключевский В.О. Сочинения в девяти томах. – Т.1. – С.192. 38 Котляр М.Ф. Князі-ізгої та удільна роздробленість на Русі // Український історичний жур- нал. – 2011. – №3. Український історичний журнал. – 2013. – №2 Феномен удільної роздробленості Русі (повернення до проблеми) 37 «Повісті временних літ» та інших літописних ізводах. Економічні й соціальні ресурси цієї землі дозволили тим кланам єдиним фронтом виступати на русь- кій політичній сцені вже у київське князювання Мономаха (1113–1125 рр.) і навіть заволодіти 1139 р. київським столом. А от найбільш сильний рід на- щадків Володимира Всеволодича – Мономашичі – після кончини Мстислава Володимировича (1132 р.) почав розшаровуватися, у ньому постійно спалаху- вали суперечності й незгоди39. Молодші Мономашичі-Мстиславичі (сини стар- шого сина Володимира Всеволодича – Мстислава) створили земельні клани, що оформилися на середину 1140-х рр. (Мстиславичі й Ростиславичі). Розбрат серед Мономашичів дав можливість Ольговичам і Давидовичам потіснити їх. У фундаменті складання княжих кланів лежала та сама сепаратистська ді- яльність князів-ізгоїв, котрі не лише намагалися відняти в дядьків волості, а й згуртовували навколо себе родичів, виявляючи солідарність у справі нагро- мадження земельних володінь. Вони вже перестали бути ізгоями, але залиши- лися сепаратистами. Клани утверджувались у землях і волостях, прагнучи до якомога більшої незалежності від київського владного центру. Це й призвело до настання роздробленості. Спливав час, поступово право отчинності входило в життя, його прийма- ла частина панівної верхівки, підтримувана боярством. Та й сам Володимир Всеволодич, посівши київський стіл 1113 р., схилився до «отчинного» порядку, намірившись закріпити Київ за своїми дітьми, внуками. Однак уперше пуб- лічно проголосив принцип законного успадкування київського стола від батька до сина (по вертикалі, а не по горизонталі, як було раніше) онук Мономаха – Ізяслав Мстиславич, котрий 1146 р. заволодів головним руським престолом в обхід своїх дядьків-Мономашичів – В’ячеслава та Юрія, і рішуче відкидав пра- ва на нього іншої гілки Ярославичів – Ольговичів. Розпочалася перша на Русі громадянська війна за Київ, волості й старійшинство (1146–1151 рр.). Вона й ознаменувала собою настання удільної роздробленості. 39 Див. «Летопись по Ипатьевскому списку» (Санкт-Петербург, 1871 р.) за названі роки. Lightening up in the article are the conditions, causes, motive forces and the course of the feudal fragmentation at Kyiv Rus' in XII–XIIIth, which ruined the integrity of the centralized state of Volodymyr Sviatoslavych and Yaroslav the Wise. The social- economical development of Old Rus' State principalities and lands was the objective factor of fragmentation increase in the mid XIIth. There was also the subjective factor: the destructive activity of the princes-izgoi. For the private interests they’re undermined the unity of State and made it easy to be conquested by the Mongols in 1237–1241s. Keywords: Old Rus’, princes, izgoi, heritage, cumans, land.

Феномен удільної роздробленості Русі (повернення до проблеми)

Репозитарії

Схожі ресурси