Плохій С. Козацький міф: Історія та націєтворення в епоху імперій

Рецензія на книгу: Плохій С. Козацький міф: Історія та націєтворення в епоху імперій. – Кембридж: Вид-во Кембриджського університету, 2012. – 390 с.

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2013
1. Verfasser:	Осіпян, О.Л.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2013
Schriftenreihe:	Український історичний журнал
Schlagworte:	Рецензії й огляди
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/106915
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Плохій С. Козацький міф: Історія та націєтворення в епоху імперій / О.Л. Осіпян // Український історичний журнал. — 2013. — № 4. — С. 193-199. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-106915
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1069152016-10-10T03:02:27Z Плохій С. Козацький міф: Історія та націєтворення в епоху імперій Осіпян, О.Л. Рецензії й огляди Рецензія на книгу: Плохій С. Козацький міф: Історія та націєтворення в епоху імперій. – Кембридж: Вид-во Кембриджського університету, 2012. – 390 с. 2013 Article Плохій С. Козацький міф: Історія та націєтворення в епоху імперій / О.Л. Осіпян // Український історичний журнал. — 2013. — № 4. — С. 193-199. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/106915 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії й огляди Рецензії й огляди
spellingShingle	Рецензії й огляди Рецензії й огляди Осіпян, О.Л. Плохій С. Козацький міф: Історія та націєтворення в епоху імперій Український історичний журнал
description	Рецензія на книгу: Плохій С. Козацький міф: Історія та націєтворення в епоху імперій. – Кембридж: Вид-во Кембриджського університету, 2012. – 390 с.
format	Article
author	Осіпян, О.Л.
author_facet	Осіпян, О.Л.
author_sort	Осіпян, О.Л.
title	Плохій С. Козацький міф: Історія та націєтворення в епоху імперій
title_short	Плохій С. Козацький міф: Історія та націєтворення в епоху імперій
title_full	Плохій С. Козацький міф: Історія та націєтворення в епоху імперій
title_fullStr	Плохій С. Козацький міф: Історія та націєтворення в епоху імперій
title_full_unstemmed	Плохій С. Козацький міф: Історія та націєтворення в епоху імперій
title_sort	плохій с. козацький міф: історія та націєтворення в епоху імперій
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2013
topic_facet	Рецензії й огляди
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/106915
citation_txt	Плохій С. Козацький міф: Історія та націєтворення в епоху імперій / О.Л. Осіпян // Український історичний журнал. — 2013. — № 4. — С. 193-199. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT osípânol plohíjskozacʹkijmífístoríâtanacíêtvorennâvepohuímperíj
first_indexed	2025-07-07T19:11:28Z
last_indexed	2025-07-07T19:11:28Z
_version_	1837016536053710848
fulltext	Український історичний журнал. – 2013. – №4 РЕЦЕНЗІЇ Й ОГЛЯДИ Нелегко писати рецензію на книжку, ав- тор якої повсякчас підкреслює, що написав її у жанрі детективного розслідування. З одно- го боку, наукова рецензія неможлива без ана- лізу результатів рецензованого дослідження. З іншого, аналіз цих результатів розкриє таємниці «детективного розслідування», інтриґу буде втрачено й потенційні читачі, ознайомившись із рецензією, можливо, уже не захочуть читати саму монографію. Утім, сподіваюсь, цього не станеться. Запорукою тому ім’я авто- ра – професора Гарвардського університету Сергія Плохія, усі праці якого не- вдовзі після їх опублікування перекладаються українською. Сподіваюсь, моя рецензія тільки підсилить читацький інтерес до нового дослідження відомого історика. Цього разу метою наукових пошуків професора С.Плохія було з’ясувати, хто ж автор «Історії русів» («История русов или Малой России»)? Остаточної відповіді на це питання він не дає. Проте називає час, місце, обставини та середовище, в якому постав твір. Замість того, аби шукати автора серед відо- мих постатей колишньої Гетьманщини, С.Плохій звертається до осіб, які не привертали уваги попередніх дослідників. Більш того, якщо протягом остан- ніх двадцяти років українська історіографія намагалася сепарувати історію Plokhy S. The CoSSaCk MyTh: hiSTory and naTionhood in The age of eMPireS. – Cambridge: Cambridge University Press, 2012. – 390 p. Плохій С. КозацьКий міф: іСторія та націєтворення в еПоху імПерій. – Кембридж: Вид-во Кембриджського університету, 2012. – 390 с. Український переклад рецензованої книги (див.: Плохій С. Козацький міф: Історія та націєтворення в епоху імперій / Пер. з англ. М.Климчука. – К., 2013. – 440 с.) побачив світ у київському видавництві «Laurus» на початку вересня 2013 р. – усього лише через п’ять місяців після того, як до редакції «Українського історичного журналу» надійшов текст рецензії (прим. ред.). Український історичний журнал. – 2013. – №4 194 Рец, ензії й огляди України від імперського минулого, то С.Плохій, навпаки, пропонує повернути в імперський контекст історію Лівобережної України (Малої Росії кінця XVIII – початку ХІХ ст.). Він шукає мотиви автора та його оточення, намагаючись зрозуміти їхні цілі, тогочасний світогляд провінційних поміщиків, доступний їм інтелектуальний багаж, за допомогою котрого вони формулювали бачен- ня минулого та майбутнього своєї соціальної групи. Отже, С.Плохій з’ясовує обставини створення «Історії русів» з погляду сучасників, що керувалися по- точними інтересами, а не з перспективи націєцентричної історії, метою якої є створення і згодом леґітимація національної держави. Автор відмовляється від вписування процесу творення «Історії русів» у наперед визначене річище «національного відродження» та «розбудови нації». «Історія русів», поряд з «Енеїдою» І.Котляревського та творами Г.Квітки- Основ’яненка, в українській гуманітаристиці й дидактиці традиційно розгля- дається як початковий етап національного пробудження та визвольного руху, спрямованого на зруйнування імперії. Натомість С.Плохій, навпаки, робить спробу повернути «Історію русів» в імперський контекст – власне контекст її створення. Саме цим його монографія найбільше відрізняється від пошуків попередників, чиє передзнання робило їх заручниками національної пара- дигми історії, апріорі звужуючи дослідницьке поле. С.Плохієві також нелегко дався цей відхід від національної парадигми – він відверто пише про здиву- вання, коли у процесі дослідження побачив, що його результати не відповіда- ють усталеним кліше. Автор визнає, що спочатку очікував побачити гурток інтелектуалів-мрійників («збирачів національної спадщини», за М.Грохом), проте знайшов політично активних поміщиків, багато з яких також належали до імперської бюрократії й докладали чимало зусиль для розширення імперії й управління її окраїнами (с.8–9). Образ «інтелектуалів-мрійників» явно наві- яний пізнішим Кирило-Мефодіївським товариством, котре завдяки зусиллям своїх апологетів (як націоналістичного, так і революційно-демократичного ґа- тунку) перетворилося на модель, до якої українські дослідники звикли підга- няти й більш ранні явища громадського чи інтелектуального життя. С.Плохій також відмовляється від унікальності української ситуації, порівнюючи її з синхронними явищами історії Шотландії та Чехії (с.11). Отже, рецензована монографія – це відхід від задавнених стереотипів вітчизняної історіогра- фії, сформованих зусиллями істориків та публіцистів-українофілів другої половини ХІХ ст. У трансформованому вигляді ці стереотипи знайшли своє продовження як у радянській, так і в еміґрантсько-діаспорній історіографії, і продовжують відтворюватися в історіографії сучасній. На думку С.Плохія, національна ідеологія не розвивалась у вакуумі, а виростала з політичного та ідеологічного контекстів імперії. Національні активісти раннього етапу не обов’язково вважали націю та імперію несумісними категоріями (с.9). Вони ви- користовували імперські ідіоми та зверталися до імперських інституцій перш, ніж згодом наважувалися на конфлікт. Нації не приходять на зміну імперіям за одну ніч. Вони формуються в межах, визначених імперією. С.Плохій переконливо демонструє, що на початку ХІХ ст. у свідомості малоросійської еліти могли одночасно співіснувати лояльність до імперії/ Український історичний журнал. – 2013. – №4 Рец, ензії й огляди 195 династії та боротьба за права своєї нації. Звісно, у тому вигляді, в якому нація та права розумілися в ту епоху, тобто як права дворянської корпорації, зокре- ма й боротьба за першість в імперії з конкуруючими дворянськими корпора- ціями. На відміну від багатьох інших народів Росії, нащадки козацької стар- шини були переконані (і це знайшло відображення в «Історії русів»), що вони не завойовані підданці, а повноправні члени правлячої імперської нації, ба більше, її найдавніший, автентичний та головний компонент (с.10). На думку С.Плохія, «Історія русів» – це не маніфест російсько-української єдності або за- родження українського націоналізму (як багато хто вважав у ХІХ ст. і вважає досі), а спроба частини нащадків козацької старшини виторгувати якомога ви- гідніші умови інкорпорації в імперію – рівні правам російського дворянства. Монографію поділено на п’ять частин. У перших двох автор ретельно описує обставини «відкриття» рукопису «Історії русів», використання її сучас- никами (К.Рилєєв, О.Пушкін, М.Гоголь, Т.Шевченко), публікацію 1846 р., ін- терпретації та дослідження до 1990-х рр. включно. Піддаючи аналізу праці попередників, С.Плохій звертає увагу як на знахідки, так і на слабкі сторони, демонструючи те, як обставини та переконання дослідників впливали на за- пропоновані ними інтерпретації «Історії русів». Висвітлення цих процесів, що розтяглися у часі майже на два століття, можна вважати блискучим путівни- ком, в якому автор знайомить англомовного читача з інтелектуальною історі- єю України. Інші три частини відбивають процес власних наукових пошуків С.Плохія і мають промовисті детективні назви: «Частини ребуса», «Незвичні підозрювані», «Родинне коло». Власне дослідження/розслідування С.Плохій розпочинає з питання, коли було написано «Історію русів». Здійснивши тексту- альний аналіз та з’ясувавши, з якими авторами полемізує анонім, він робить висновок, що скоріше за все твір постав упродовж 1816–1818 рр. (с.146). На нашу думку, восьма глава («У пошуках мотиву») – одна з найкращих у монографії. С.Плохій звертає увагу на те, що анонімний автор цілеспрямова- но уникає терміна «Україна», уважаючи його «польською інтриґою». Натомість використовує поняття «Мала Росія» та вводить термін «руси». Анонім зводить в єдиний наратив історію «русів», козацького стану та малоросійського дворян- ства. Його неприховану антипольську позицію С.Плохій пояснює польськими впливами (особливо князя А.Чарторийського) при дворі Олександра І, який планував відновити польське королівство під скіпетром російського монарха (с.155). «Підступні поляки» в 1806–1807 рр. вмовляли Наполеона приєднати до Варшавського герцоґства Волинь, Поділля та «Україну», а 1812 р. влилися до його Великої армії під час походу на Москву. Попри це, у 1815 р. було утворено Царство Польське під владою Олександра І, а за більшістю шляхти визнано дворянські права. Натомість нащадки «вірних козаків» почувалися ображе- ними. Створена 1797 р. за наказом імператора Павла І Геральдична комісія суттєво обмежила доступ до дворянського статусу багатьом нащадкам козаць- кої старшини, вимагаючи від них документального підтвердження своїх пре- тензій. Це породило першу хвилю меморандумів, складених «предводителями дворянства» Чернігівської та Полтавської ґуберній 1809 р., в яких вони дово- дили свої давні шляхетські права. У 1812 р. за ініціативи ґенерал-ґубернатора Український історичний журнал. – 2013. – №4 196 Рец, ензії й огляди князя Я.Лобанова-Ростовського було скликано козацьке ополчення. Утім, піс- ля перемоги над Наполеоном ці підрозділи розформували. У грудні 1818 р. нащадкам козацької старшини нижчих ранґів було відмовлено у дворянстві на тій підставі, що їхні предки могли претендувати лише на особисте, а не спадкове дворянство. Ці події спровокували нові меморандуми 1819 р. Отже, минуле перетворилося на вагомий арґумент у зверненнях малоросійського дворянства до імперського центру. Саме у цих умовах, на думку С.Плохія, і було створено «Історію русів» (с.165), замасковану під трактат єпископа Георгія (Кониського), нібито складений близько 1769 р. Написаний від імені вже по- кійного на той час православного ієрарха твір сучасники мали б сприймати як об’єктивний арґумент на користь дворянських прагнень нащадків старшини. В «Історії русів», як і в меморандумах, підкреслено рівність у служінні трону та Вітчизні малоросійського дворянства з його «російськими братами», і навіть першість малоросіян. Як стверджує С.Плохій: «Це була стратегія надкомпен- сації – акцентування славного минулого козацьких предків та ствердження першості прав і свобод малоросійського дворянства як засіб наполягати на рів- ному статусі з великоросами й домогтися якомога кращих умов інтеґрації в імперську еліту. Нам видається, саме це було головною метою автора “Історії русів”, який підкреслював не тільки козацький героїзм і права, пожалувані малоросійським дворянам польськими королями, але також виняткове право його земляків на ім’я та спадщину Русі, що були ядром російської імперської ідентичності» (с.167–168). Основну відмінність «Історії русів» від меморанду- мів С.Плохій убачає, перш за все, у жанрі (с.168). Це, а також анонімність, до- зволяли авторові твору більш сміливо конструювати героїчне минуле козаків і розвивати арґументацію меморандумів. Дев’яту главу («Як це було зроблено?») присвячено тому, як, власне, не- відомий автор складав свій твір. На думку С.Плохія, його надихали тракта- ти двох французів – Вольтера («Історія Карла XII») та Ж.-Б.Шерера («Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України або Малоросії») (с.173–174). «Якщо джерела не давали достатньо матеріалу для написання того різновиду історії, на який його надихали французькі моделі, анонімний автор застосовував свою уяву незрівнянно більшою мірою, ніж це робили його попередники та наступні автори. Він творив історію такою ж мірою, як і фіксу- вав її. Спираючись одночасно на Просвітництво та романтизм, автор створив оповідання, яке не тільки пропаґувало ідеї свободи, патріотизму, боротьби з тиранією, ідеї людської та божественної справедливості, але також надихало уяву читача, що хотів чути голос минулого та бачити історію, яка розгорталася перед його очами. Одна з причин популярності“Історії русів” була в тому, що вона не наслідувала усталені шаблони, а брала до уваги зміни, котрі відбули- ся у смаках читачів» (с.187). Отже, на думку С.Плохія, застосування анонімом художніх прийомів літератури романтизму пояснює популярність «Історії ру- сів» серед читачів, зокрема й жінок, число яких у читацькій аудиторії першої чверті ХІХ ст. різко зросло. Щодо політичних переконань автора (та його оточення) С.Плохій робить ви- сновок, що він «намагався примирити конфліктні лояльності – по відношенню Український історичний журнал. – 2013. – №4 Рец, ензії й огляди 197 до суверена та нації» (с.199). Слідуючи, загалом, уже усталеному канону «доб- рих» та «поганих» гетьманів, анонім вкладає свої думки в уста П.Полуботка – «він уособлює ідеального гетьмана, готового вмерти, захищаючи інтереси своєї нації, не зраджуючи принципу відданості правителеві» (с.198). Спираючись на відкриття та здогади О.Оглоблина, С.Плохій водночас критикує його тезу про існування «Новгород-Сіверського патріотичного гурт- ка» (с.209–210, 217–219). Ретельний текстуальний аналіз «Історії русів» (опис подій після 1708 р.), зокрема топонімів, дозволяє авторові стверджувати, що цей твір було написано на землях колишнього Стародубського полку (нині у Брянській області Російської Федерації; с.223–224). Дванадцяту главу («Козацькі аристократи») С.Плохій присвятив біогра- фіям заможних стародубських поміщиків Миклашевських та Гудовичів і їх- нім покровителям у Петербурзі – князеві О.Безбородьку, П.Завадовському, Д.Трощинському, які досягли найвищих посад у часи Катерини ІІ, проте втра- тили їх за царювання Павла І та Олександра І. На думку С.Плохія, ці «старі відставники», витіснені з імперського олімпу до своїх маєтків, могли стиму- лювати загальний дух невдоволення малоросійського дворянства (зокрема, у Д.Трощинського гостювали декабристи Муравйов-Апостол та Бестужев- Рюмін; Михайло Миклашевський був тестем декабриста Олександра фон Бріґена, якому належить перша згадка про «Історію» Кониського; у маєтку Іллі Безбородька було знайдено рукопис «Історії русів»). Так С.Плохій форму- лює власну версію, що, безумовно, існував «гурток багатих стародубських помі- щиків, пов’язаних родинними узами та спільним досвідом імперської служби» (с.242). У тринадцятій главі («Звільнене дворянство») С.Плохій здійснює спробу реконструкції цього гуртка. Він прослідковує зв’язок між індивідуальними кар’єрами «підозрюваних» у співчутті ідеям «Історії русів» чи навіть причет- ності до її створення, і тим, як на сторінках цього твору охарактеризовано тих чи інших російських монархів, козацьких гетьманів і полковників. С.Плохій також звертає увагу на те, кого з числа стародубської знаті та їхніх родичів, як часто і в якій іпостасі згадано в «Історії русів». Таким чином, окреслюється коло потенційних авторів/співавторів, їхніх «консультантів» та співчуваючих читачів-поширювачів рукопису на початковому етапі його існування. У наступній главі С.Плохій упритул підходить до особи потенційного авто- ра, утім, так і не ставить крапки, указуючи на деякі слабкі сторони у власній гіпотезі (с.284). У центрі його уваги – «соціальні кваліфікації» автора: поход- ження, виховання, освіта, кар’єра, які б дозволили йому написати «Історію ру- сів» (с.272). Нарешті, в останньому, п’ятому, розділі – «Родинне коло» (глави «Про пу- щене ім’я», «Впливовий зять» та «Суперники») – С.Плохій відтворює щільну мережу родинних зв’язків стародубських поміщиків. Заглиблюючись у дружні й неприязні стосунки, розплутуючи інтриґи та судові тяжби, автор майстер- но демонструє потенційні можливості того, як ці зв’язки могли відбитися на «Історії русів». Залежно від того, яку характеристику дістали предки цих по- міщиків на сторінках анонімного твору. Насамкінець, С.Плохій уводить «у Український історичний журнал. – 2013. – №4 198 Рец, ензії й огляди бій» такі добре відомі постаті, як малоросійський ґенерал-ґубернатор князь М.Рєпнін та історіограф Д.Бантиш-Каменський (с.332–334, 337–338). Період останньої чверті XVIII – першої чверті ХІХ ст. ніколи не користу- вався популярністю серед українських істориків, тим паче, після 1991 р., коли наскрізною віссю вітчизняних історичних наративів стає “одвічна боротьба” за власну державність. Півстоліття між ліквідацією Запорозької Січі та виступом декабристів залишається майже суцільною білою плямою у вивченні та викла- данні історії України, яку заповнюють Задунайською Січчю, І.Котляревським та В.Капністом. Автори історичних ґранд-наративів та викладачі історії на- магаються чимскоріш перейти до Кирило-Мефодіївського товариства, з якого починається безперервний національно-визвольний рух різних українофіль- ських організацій. Саме українофіли викреслили з вітчизняної минувшини малоросійське дворянство, якому було відмовлено у честі належати до пригноб- леної української/селянської нації. С.Плохій, фактично, повертає провідну верству населення Лівобережжя в історію України, демонструючи при цьому активну політичну позицію по- міщиків та колишніх імперських сановників, які одночасно вихваляли П.Полуботка, що захищав гетьманство, та Катерину ІІ, яка це гетьманство ска- сувала. Погляди цієї верстви відбиває «Історія русів» і С.Плохій переконливо намагається показати політичні й історичні уявлення аноніма та його оточен- ня, а не нав’язати їм ідеологічні кліше пізнього періоду, коли нація та імперія перетворилися на взаємовиключні категорії: «Автор “Історії русів” не був ані українським націоналістом, ані русофобом. Модерного українського націона- лізму тоді ще не було» (с.352). Підкреслюючи етнічні відмінності ворогів Малої Росії, анонім сприяв трансформації власної «козацької малоросійської нації» з корпоративної на етнічну. «З іншого боку, його перехід від станової до ет- нічної концепції нації був далеким від завершення. У соціальних категоріях нація русів “Історії русів” була нацією козацької старшини та її дворянських нащадків, і тільки зрідка членство у цій нації поширювалося й на народні маси» (с.354). Інтеґровані в імперію нащадки козацької старшини намагалися зберегти свої корпоративні привілеї, що суперечило просвітницьким проектам централізації та уніфікації. «Спротив цьому проекту був у центрі арґумента- ції, викладеної в “Історії русів”. Обидві сторони цієї суперечки говорили мовою Просвітництва, утім використовували її по-різному, або щоб підкреслити ра- ціональність та імперську централізацію, або ж навпаки – права та свободи колишніх підданих, що нині стали громадянами» (с.357). На думку С.Плохія, головний арґумент «Історії русів» можна зрозуміти лише в імперському кон- тексті: «Автор підтримував претензії своєї нації на основу імперської історич- ної ідентичності – назву та спадщину Русі. Він не тільки представив козаків як націю русів, але також узявся викласти історію своєї Батьківщини, котру він у заголовку праці називає Малою Росією, як частини загальноросійської історії. […] Заявляючи претензії своєї нації на історію Київської Русі й підкрес- люючи, що назва та історія Русі були вкрадені в козаків, автор не підривав імперського наративу, а перебудовував його для того, щоб розташувати свій народ ближче до центру імперії» (с.357–358). Український історичний журнал. – 2013. – №4 Рец, ензії й огляди 199 С.Плохій указує на спільні риси чеської та малоросійської еліт епохи про- світницького абсолютизму. В обох випадках, позбувшись впливового стано- вища в імперських столицях (Відні та Петербурзі), ці еліти звертаються до минулого і сприяють появі історичних підробок (краледворських рукописів, «Історії русів»), необхідних для захисту їхніх станових привілеїв від імперської бюрократії (с.360–362). Відмінність С.Плохій убачає в тому, що чеська аристо- кратія заснувала багато інституцій, які згодом заклали культурні підвалини модерної чеської нації. Малоросійське дворянство цього не зробило, оскільки мало вплив на провінційні центри влади – саме предводителі дворянства були в епіцентрі «відкриття» та поширення «Історії русів» на початковому етапі (с.362–363). Отже, хоча основну увагу С.Плохій приділяє пошукам автора «Історії ру- сів», найбільшою новацією його монографії нам видається саме аналіз гори- зонту очікувань та політичної уяви малоросійського дворянства першої чвер- ті ХІХ ст. Кожну главу автор починає з нарису, в якому демонструє (можливо, іноді перебільшуючи) вплив «Історії русів» та козацького міфу загалом як на куль- турні й політичні процеси у сучасній Україні (переважно 1970–1990-ті рр.), так і на російсько-українські відносини 2000-х рр. «Козацький міф, запозиче- ний українським проектом розбудови нації з “Історії русів” на початку ХІХ ст., залишається важливим компонентом української історичної та національної ідентичності», – стверджує історик (с.366). У добре відомих дискусіях про шля- хи формування націй, що точаться між модерністами (Е.Ґеллнер, Е.Гобсбаум) та перенніалістами (Е.Сміт), С.Плохій стає на бік останніх, приєднуючись до думки, що «далеко не всі національні традиції були “винайдені” будівничими націй у ХІХ ст. […] історичні міфи можуть бути пристосовані до різних обста- вин і набути нових значень у різних контекстах» (с.366–367). Не тільки зміст, але й форма монографії С.Плохія можуть бути зраз- ком для східноєвропейських істориків. Це наочний приклад того, як можна уникнути наукової самоізоляції, а периферійну тему своїх досліджень зроби- ти цікавою для читачів навіть за межами вузького кола спеціалістів з обся- гу «слов’янських та східноєвропейських студій» (не секрет, що Східна Європа, особливо після краху комунізму, є периферійним реґіоном у світовій гумані- таристиці). Для багатьох українських істориків, що звикли думати/писати в річищі українофільської/народницької історичної парадигми з її постулатом про «пригноблений», «колоніальний» статус української нації (зведеної май- же винятково до селян та інтеліґентів-«будителів») у складі Російської імперії, нова книга Сергія Плохія, безперечно, стане відкриттям. О.Л.Осіпян (Краматорськ)

Плохій С. Козацький міф: Історія та націєтворення в епоху імперій

Institution

Ähnliche Einträge