Толерантність як фактор розвитку національної культури

В статье речь идет о толерантности как факторе развития национальной культуры. Понимание национальной культуры исходит из определения нации как политического и гражданского сообщества. Толерантность является необходимым фактором обеспечения национального единства и формирования общенациональной к...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2007
Hauptverfasser:	Швецова, А.В, Стулова, І.М.
Format:	Artikel
Sprache:	Russian
Veröffentlicht:	Кримський науковий центр НАН України і МОН України 2007
Schriftenreihe:	Культура народов Причерноморья
Schlagworte:	Научные публикации преподавателей, сотрудников и студентов кафедры культурологи философского факультета ТНУ им. В.И. Вернадского
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/107457
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Толерантність як фактор розвитку національної культури / А.В. Швецова, І.М. Стулова // Культура народов Причерноморья. — 2007. — № 114. — С. 89-91. — Бібліогр.: 6 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-107457
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1074572016-10-21T03:02:22Z Толерантність як фактор розвитку національної культури Швецова, А.В Стулова, І.М. Научные публикации преподавателей, сотрудников и студентов кафедры культурологи философского факультета ТНУ им. В.И. Вернадского В статье речь идет о толерантности как факторе развития национальной культуры. Понимание национальной культуры исходит из определения нации как политического и гражданского сообщества. Толерантность является необходимым фактором обеспечения национального единства и формирования общенациональной культуры, и может быть реализована только в целостной системе социально-политических и культурных условий, обеспечивающих развитие нации. У статті мова йде про толерантність як фактор розвитку національної культури. Розуміння національної культури виходить із визначення нації як політичної та громадянської спільноти. Толерантність є необхідним фактором забезпечення національної єдності та формування загальнонаціональної культури, і може бути реалізована лише у цілісній системі соціально-політичних і культурних умов, що забезпечують розвиток нації. In the article there is the question about tolerance as factor development of national culture. Understanding of national culture comes from determination of nation as political and civil association. Tolerance is the necessary factor of providing of national unity and forming of national culture, and can be realized only in the integral system of socio-political and cultural terms providing development of nation. 2007 Article Толерантність як фактор розвитку національної культури / А.В. Швецова, І.М. Стулова // Культура народов Причерноморья. — 2007. — № 114. — С. 89-91. — Бібліогр.: 6 назв. — укр. 1562-0808 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/107457 ru Культура народов Причерноморья Кримський науковий центр НАН України і МОН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Russian
topic	Научные публикации преподавателей, сотрудников и студентов кафедры культурологи философского факультета ТНУ им. В.И. Вернадского Научные публикации преподавателей, сотрудников и студентов кафедры культурологи философского факультета ТНУ им. В.И. Вернадского
spellingShingle	Научные публикации преподавателей, сотрудников и студентов кафедры культурологи философского факультета ТНУ им. В.И. Вернадского Научные публикации преподавателей, сотрудников и студентов кафедры культурологи философского факультета ТНУ им. В.И. Вернадского Швецова, А.В Стулова, І.М. Толерантність як фактор розвитку національної культури Культура народов Причерноморья
description	В статье речь идет о толерантности как факторе развития национальной культуры. Понимание национальной культуры исходит из определения нации как политического и гражданского сообщества. Толерантность является необходимым фактором обеспечения национального единства и формирования общенациональной культуры, и может быть реализована только в целостной системе социально-политических и культурных условий, обеспечивающих развитие нации.
format	Article
author	Швецова, А.В Стулова, І.М.
author_facet	Швецова, А.В Стулова, І.М.
author_sort	Швецова, А.В
title	Толерантність як фактор розвитку національної культури
title_short	Толерантність як фактор розвитку національної культури
title_full	Толерантність як фактор розвитку національної культури
title_fullStr	Толерантність як фактор розвитку національної культури
title_full_unstemmed	Толерантність як фактор розвитку національної культури
title_sort	толерантність як фактор розвитку національної культури
publisher	Кримський науковий центр НАН України і МОН України
publishDate	2007
topic_facet	Научные публикации преподавателей, сотрудников и студентов кафедры культурологи философского факультета ТНУ им. В.И. Вернадского
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/107457
citation_txt	Толерантність як фактор розвитку національної культури / А.В. Швецова, І.М. Стулова // Культура народов Причерноморья. — 2007. — № 114. — С. 89-91. — Бібліогр.: 6 назв. — укр.
series	Культура народов Причерноморья
work_keys_str_mv	AT švecovaav tolerantnístʹâkfaktorrozvitkunacíonalʹnoíkulʹturi AT stulovaím tolerantnístʹâkfaktorrozvitkunacíonalʹnoíkulʹturi
first_indexed	2025-07-07T19:58:43Z
last_indexed	2025-07-07T19:58:43Z
_version_	1837019508507672576
fulltext	Научные публикации преподавателей, сотрудников и студентов кафедры культурологи философского факультета ТНУ им. В.И. Вернадского 89 3. Кантор В.К. Личность и власть в России: сотворение катастрофы. // Вопросы философии. – 1998. –№ 7. – С.15-21. 4. Кецкало Н.М. Эволюция проблемы личности в истории философской мысли // Вестник МГТУ, 2006. – Т. 9. - №4. С. 547-555. 5. Флоренский П.А. Столп и утверждение Истины. // Флоренский П.А. Собр. соч. – М.: Правда, 1990. – Т. 1 6. Франк С.Л. Духовные основы общества. – М., Мысль, 1992. Швецова А.В., Стулова І.М. ТОЛЕРАНТНІСТЬ ЯК ФАКТОР РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ Перш ніж говорити про толерантність та її роль у розвитку національної культури, слід звернутися до питання, що власне собою представляє національна культура і які її особливості. Серед ключових проблем національного розвитку в сучасній літературі активно обговорюються понят- тя нації, етносу, націоналізму, національної ідеї. При цьому більшість дослідників, як вітчизняних, так і за- рубіжних (Е. Сміт, Р. Арон, Е. Гелнер, К. Ясперс, Д. Міллер, О. Бочковський, М. Степико, Г. Касьянов, Т. Рудницька, Є. Бистрицький, Ю. Бачинський, С. Пролєєв та ін.) під нацією розуміють громадянську та полі- тичну спільноту. Незважаючи на та, що саме такий підхід є найпоширенішим, досить часто у наукових пра- цях, нормативно-правових актах, публіцистиці та ЗМІ дефініціями «нація», «національний», «національ- ність» позначається те, що у науковому дискурсі і міжнародно-правовій практиці держав розглядається як «етнос», «етнічний» та «етнічність». Відзначаючи факт, що у сучасній суспільній думці можемо бачити два основних підходи до трактуван- ня нації – нація у значенні політичної і громадянської спільноти та нація як спільнота етнічна – зразу ж за- уважимо, що у даному випадку нація розуміється як спільнота політична, для якої характерне розвинуте громадянське суспільство, демократична правова держава, вільне підприємництво та ринкова економіка, за- гальнонаціональна культура, що об’єднує представників усіх етносів як «співгромадян». Етнічність же, за своєю суттю, полягає насамперед у самоідентифікації та самовираженні певної народ- ності і не пов’язана із створенням окремих суспільних та політичних інститутів. Власне кажучи, не можна тому говорити про «національні меншини» – мова може йти лише про етнічні. Звісно, етнокультурні риси неминуче властиві і нації. Це визначається, по-перше, особливостями титу- льного народу, а, по-друге, спільними інститутами, що забезпечують національну єдність – державною мо- вою та правовою системою, яка обумовлює спільні для усіх громадян права й обов’язки. Таку національну культуру називають ще «соцієтальною», тобто такою, яка б заохочувала своїх громадян розглядати свої шанси на успіх як пов’язані з участю у спільних соцієтальних інститутах, діяльність яких ведеться спіль- ною мовою [1]. Від створення такої культури залежить власне доля нації та її історичний успіх – вони визначаються тим, наскільки спроможна до життя буде нова соціально-політична єдність, у якій культурно-етнічна спіль- ність настільки ж зберігається, наскільки й долається завдяки залученню до національного життя усіх гро- мадян, незалежно від їх етнічного походження. Разом із тим, спостерігаючи за реаліями сучасного життя, можемо дійти висновку, що, незважаючи на розвиток комунікацій, технологій, зростання численності населення, інтернаціоналізацію культури загалом, люди аж ніяк не хочуть відмовлятися від своєї етнічної приналежності і прагнуть уникати асиміляції та збе- регти свою культурно-етнічну своєрідність. Відомий вислів К. Леві-Строса, що «світова цивілізація не може бути у світовому масштабі нічим ін- шим, крім як коаліцією культур, кожна з яких зберігає свою своєрідність» наочно підтверджується сього- денною суспільно-політичною практикою. Своєрідний етнічний ренесанс став незаперечним фактом життя наприкінці двадцятого століття і довів, що самореалізація людини у світі все ж відбувається у певним чином обмеженому соціокультурному прос- торі, і не може визначатися лише загальнонаціональною (або соцієтальною) культурою, а передбачає ще й існування відповідної етнічної. Цих процесів не може уникнути й Україна, яка, незважаючи на майже сімдесятилітній період бруталь- ного етнічного нівелювання, зберегла як культурну своєрідність титульного народу, так і етнічних груп, що проживають на її території. Слід зважати на те, що українці складають у нашій державі більше ¾ населення (за винятком таких регіонів, як Закарпаття, Крим, Приазов’я), а загалом в Україні проживають представни- ки більше 100 етносів. Поліетнічна та полікультурна структура українського суспільства – об’єктивна реа- льність, що має глибоке історичні коріння, а міжетнічні відносини – завжди важливий фактор соціального розвитку України. Саме останнє визначає значення такого феномена, як толерантність. Загальноприйнято вважати, що толерантність – поняття, яке походить від латинського tolerantia, що означає «терпіння». Саме тому толерантність тлумачиться, зазвичай, як терпимість до чужих поглядів, ві- рувань, поведінки, або як відсутність чи послаблення реагування на який-небудь несприятливий фактор. Проте у цьому випадку ми зустрічаємося із фактом терпіння, тобто, як правило, із станом внутрішньої напруги та певного дискомофорту, часто насильницьким придушенням у собі відповідних емоцій, бажань та відповідних дій. Таке розуміння феномена толерантності мало що може дати для позитивного реформу- вання сучасної соціально-політичної ситуації, яка, як ми бачимо, характеризується багаточисленними соці- Швецова А.В., , Стулова І.М. ТОЛЕРАНТНІСТЬ ЯК ФАКТОР РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ 90 альними, економічними, релігійними, етнічними та іншими конфліктами, незважаючи на досить високий рівень раціональності та свідомості людської життєдіяльності, на розробленість різноманітних технологій щодо попередження й урегулювання суспільних протиріч, а також, незважаючи на відповідні масові зусил- ля різноманітних асоціацій, союзів, громадських рухів і т.ін. Найбільш гострі, затяжні конфлікти виникають на етнокультурному ґрунті, особливо, якщо реалізація національної ідеї «обтяжена» різноманітними економічними та політичними кризами. І, якщо толерантність розуміти просто як ситуацію терпіння, яке, між іншим, може й «увірватися», то, власне, вона відразу ж ви- ступає як швидкоплинне та нестабільне явище, що не може стати одним із чинників національного розвит- ку України. Для того, щоб більш точно зрозуміти сутність толерантності, слід зазначити, що толерантність – це установка, яка протистоїть (у випадку етно-національних взаємовідносин) такому, до речі кажучи, природ- ному явищу, як етноцентризм. Саме тому усвідомлення етноцентризму, його особливостей та шляхів подо- лання (точніше, мабуть, коректування) є суттєвим чинником розвитку національної культури та формуван- ня концепції толерантності. Сучасні дослідження, зокрема – Д. Кембела, свідчать, що усім людям властиво: вважати те, що відбува- ється у їхній культурі, найбільш природним та правильним; розглядати звичаї своєї групи як універсальні; вважати норми, ролі та цінності своєї спільноти безумовно вірними; вважати взаємодопомогу і кооперацію з членами своєї групи природними; діяти так, щоб члени своєї групи були у виграші; пишатися своєю гру- пою як еталоном та відчувати неприязнь по відношенню до зовнішніх груп [2]. Тобто толерантність, навіть якщо її розуміти просто як терпимість, не є безпосередньо природним яви- щем, а вимагає цілеспрямованих зусиль щодо свого формування та укорінення у соціумі. Це можливо лише у тому випадку, коли на ідею толерантності налаштовані як загальнонаціональна так і конкретні етнічні культури. Особливе значення у цьому процесі мають відігравати відповідні політичні інститути, насампе- ред – держава, адже саме вона контролює та спрямовує діяльність головних агентур соціалізації особистості – освіти, права, ЗМІ і т.ін. Саме під кутом толерантності слід оцінювати навчальні програми, закони, проду- кцію ЗМІ. При цьому важливо виходити із науково-обґрунтованого, сучасного розуміння толерантності. Слід не просто відзначати, що толерантність – важлива ознака загальної та політичної культури, необхідний еле- мент громадянського суспільства, справжньої демократії та гуманізму, ідеологічного й політичного плюра- лізму [3]. Вірогідно, толерантність, по суті своїй, є переконанням особистості й суспільства у абсолютному і без- умовному праві «іншого буття» на існування та повноцінний розвиток, у праві «іншого буття» на таку ж самоцінність і таку ж повагу, які визнаються людьми і по відношенню до власного буття. Сутність сучасного розуміння толерантності яскраво виражена у концепції французького дослідника Поля Рікера. У своїй статті «Толерантність, нетолерантність, неприйнятне» він зупиняється насамперед на політичному розумінні толерантності. Аналізуючи толерантність у площині трьох рівнів прикладання дано- го поняття, а саме – інституційному, культурному та релігійному – П. Рікер відзначає їх відносну автоном- ність і одночасно – взаємозалежність. Виходячи з цього, він відзначає роль правової держави, політичних свобод, рівності перед законом, свободи совісті для реалізації засадничої демократичної цінності – справед- ливості. Саме виходячи із принципу справедливості П. Рікер пропонує розуміння того, що таке толерант- ність. Справедливість у даному випадку розуміється (за Дж. Роулзом) як вимога щодо того, «щоб при роз- поділі вигод та збитків найбільш слабка група зазнавала найменшої шкоди; точніше, щоб збільшення пере- ваг для тих, хто поставлений до найбільш несприятливих умов, компенсувалося зменшенням шкоди для за- можних у суперництві» [4]. Виходячи з цього та із поняття толерантності як «права супротивника на існування та, у граничному наближенні, у щирому бажанні культурного співжиття між «тими, хто вірить у рай, та тими, хто не вірить у нього», П. Рікер приходить до висновку, що толерантність «вводиться до гри на рівні значно глибшому, ніж інституції, одвічний образ дії стосовно іншого» [5]. Він вважає, що для формування толерантності як соціального феномена важливі також презумпція сво- боди, повага, конфліктний консенсус, плюралізм, прийняття іншого як самого себе. Усе зазначене є умова- ми толерантності, які мають забезпечуватися політичними та культурними інституціями. Виходячи із цього та раніше виокремлених ознак нації, слід зазначити, що толерантність є необхідним чинником функціонування: по-перше, демократичної держави, яка має забезпечувати реалізацію принципу толерантності як справедливості – тобто створення спеціальних умов для компенсування більш слабким групам їх соціальних чи природних обмежень; по-друге, громадянського суспільства, для якого важливе значення має громадянська злагода, по-третє, національної культури, яка повинна об’єднувати на спільних засадах культури етнічні. Пріоритетною умовою виживання і розвитку нації є соціальна гармонія, у тому числі – гармонія етніч- них культур у лоні загальнонаціональної. Діалог різних культур на засадах толерантності, позитивного від- ношення до факту етнічних відмінностей, бачення спільного національного майбуття, впевненості у тому, що для усіх людей і народів існують спільні умови життя і спілкування, і що саме своєю несхожістю вони цікаві одне для одного, а «спроби задовольнити інтереси одного етносу за рахунок інтересів іншого обов’язково обернуться спільною бідою усіх» [6] – саме ці настанови повинні стати головними для форму- вання й розвитку української держави та української національної культури. Джерела та література 1. Кимлічка В. Лібералізм і права меншин. – Харків, Центр освітніх ініціатив, 2001. – С.26-27. 2. Див.: Лебедева Н. Введение в этническую и кросс-культурную психологию. – М.: «Ключ – С», 1999. – Научные публикации преподавателей, сотрудников и студентов кафедры культурологи философского факультета ТНУ им. В.И. Вернадского 91 С.22. 3. Див.: Тадевосян Э.В. Словарь-справочник по социологии и политологии. – М.: Знание, 1996. – С.233- 234. 4. Рікер П. Толерантність, нетолерантність, неприйнятне // Рікер П. Навколо політики. – К.: «Д.Л.», 1999. – С.319. 5. Рікер П. Толерантність, нетолерантність, неприйнятне // Рікер П. Навколо політики. – К.: «Д.Л.», 1999. – С.323. 6. Цветков А.П. Полиэтничный и поликультурный Крым: проблемы, решения, перспективы // Вестник БАЕ. – 2002. – №1. – С.30. Шилова Л.В. ТВОРЧА СПАДЩИНА ЗАТИРКЕВИЧ-КАРПИНСЬКОЇ ЯК УТВЕРДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ Історія українського театру багата на славні імена. Серед них є ім’я видатної української артистки Ган- ни Петрівни Затиркевич-Карпинської. Саме її покликання та її мистецтво були засобом слугування рідному народові, його культурі. Своїм талантом такі діячі сцени, як Затиркевич-Карпинська, пристрасно боролись за розвиток українського національного театру, відстоювали його реалізм, народність та ідейність. Артист- ка з сильним і оригінальним талантом лишила в історії українського театру яскравий слід. За амплуа вона була характерною актрисою і на своєму поприщі створила цілу галерею самобутніх образів. На сцені Зати- ркевич-Карпинська вражала глядачів невимушеністю гри, досконалим знанням життя українського народу, вмінням глибоко правдиво його відтворювати. П. К. Саксаганський писав: «Старих пащекуватих бабів, сер- дитих свекрух та лайливих перекупок вона грала чудово», «нічого надуманого, все просто, природно». Театр корифеїв, який мав щасливу долю мати в своїй трупі таку обдаровану артистку, був справжнім «народним» театром, який так щільно увійшов у свідомість народу, злився з ним воєдино і тримався на ґру- нті саме українського характеру, характерних рис українського народу, його моральних принципів. Очеви- дна, в тім є велика заслуга і Затиркевич-Карпинської , її значний внесок в історії українського театру поля- гає в тому, що у виконанні своїх ролей артистка припадала до животворного джерела народної мудрості, яка віками збереглася саме на селі й була міцно замішана на біблейських заповідях. Театр корифеїв був – акторський театр. Трупа багато мандрувала. Це вимагало постійного оновлення репертуару. Так, під час га- стролей артистка перше створила образ Стехи в драмі Кропивницького «Глитай, або ж павук». Цього ж року Ганна Петрівна виступає у ролі Пріськи в драмі «Доки сонце зійде, роса очі виїсть». Гро- мадкість побачила, що в особі Затиркевич український театр придбав видатного художника сцени. Своїм мистецтвом вона уміла примусити глядача повірити, що в її грі відтворюється справжнє життя. «Глядач ла- ден забути, що він знаходиться у театрі, - писав один із сучасників актриси про гру Затиркевич- Карпинської, йому здається, що перед ним якимись чарами, розкрилася завіса, яка ховала справжню, не- прикрашену дійсність». В амплуа комедійних старух та жартівливих молодиць Ганна Петрівна створила га- лерею неперевершених образів; багато талановитих артисток наслідували її творчому почерку. Головною особливістю гри цієї видатної артистки була народність, соковитість, переконливість та простота у худож- ньому показі життєвої правди на сцені. Ганна Петрівна полонила глядачів і колег акторів своєю зовніш- ньою і внутрішньою творчою привабливістю. Постать кремезної сільської молодиці, надзвичайно гарне об- личчя, виключно дзвінкий компактний голос, специфічна для української селянської жінки мелодика мови, яка вільно невимушено лилася з багатющими інтонаціями, продиктованими внутрішніми колізіями ролі, хороша приваблива усмішка, сріблястий сміх та надзвичайно виразна міміка - все це при винятковому вну- трішньому насиченні ролі часто робило актрису центром всієї вистави. Разом с тим у грі Ганни Петрівни не було й тіні того грубого шаржу, під виглядом якого рядові актриси іноді подають нібито реальне життя. У ролі Лимарихи у драмі «Лимерівна» П. Мирного артистка здобула суцільний тріумф. У переходах від грубого сварливого тону до ніжної ласк и в боротьбі, що відбувалася в серці Лимарихи між любов’ю до до- чки і бажанням бачити її одруженою з багатим нелюбом, Затиркевич-Карпинська була надзвичайно яскрава й переконлива, приковувала до себе увагу всіх глядачів. Лимариха в її виконанні не тільки ласа до горілки баба, але й мати, яка гаряче любить свою дитину і дбає про її щастя, хоч і розуміє це щастя по своєму, вба- чаючи його лише в багатстві. Її Лимериха мала прототипи, які актриса спостерігала в навколишньому жит- ті. Найбільш її допомагало добре знання середовища свого сценічного образу, або фантазування про життя персонажу до появи на сцені (коротка біографія). Вивчаючи поведінку свого персонажу протягом усієї дра- ми, вона одбирала в пам’яті найпотрібніше з її життєвих спостережень і поволі наповнювала роль щораз новими рисами та відповідними інтонаціями, аж поки в цілому не зажила багатогранним, повнокровним життям цієї прекрасної ролі, яку дуже любила. Творячи свої образи, Затиркевич-Карпинська завжди намагалася знайти для них людяні риси. Навіть у такому образі як Риндичка в «По ревізії» М. Л. Кропивницького, що була центром всіх чуток і брехень на селі, з усіма сварилась та судилась, яку не можна переговорити і перелякати, навіть у цій клятій бабі Ганна Петрівна знаходила людяні риси. Її Риндичка відхідлива, здатна забути сварку і навіть пожаліти суперницю. У сцені примирення Риндички Затиркевич-Карпинська завжди викликала бурю оплесків. При цьому артис- тка весь час лишалась на повному серйозі, не припускаючи найменшої вульгаризації. Своїм трактуванням ролі Риндички вона викривала тип темної сільської жінки, скаліченої тяжким життям. У соковитому вико- нанні Г. П. Затиркевич-Карпинської цей образ набував глибокого ідейного значення і звучав як протест

Толерантність як фактор розвитку національної культури

Institution

Ähnliche Einträge