Студенна-Скруква М. Український Донбас: Обличчя реґіональної ідентичності

Рецензія на книгу: Студенна-Скруква М. Український Донбас: Обличчя реґіональної ідентичності. – Познань: Наука й інновації, 2014. – 307 с.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2014
Автор:	Тельвак, В.В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2014
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Рецензії й огляди
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/108312
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Студенна-Скруква М. Український Донбас: Обличчя реґіональної ідентичності / В.В. Тельвак // Український історичний журнал. — 2014. — № 3. — С. 212-218. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-108312
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1083122016-11-03T03:02:44Z Студенна-Скруква М. Український Донбас: Обличчя реґіональної ідентичності Тельвак, В.В. Рецензії й огляди Рецензія на книгу: Студенна-Скруква М. Український Донбас: Обличчя реґіональної ідентичності. – Познань: Наука й інновації, 2014. – 307 с. 2014 Article Студенна-Скруква М. Український Донбас: Обличчя реґіональної ідентичності / В.В. Тельвак // Український історичний журнал. — 2014. — № 3. — С. 212-218. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/108312 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії й огляди Рецензії й огляди
spellingShingle	Рецензії й огляди Рецензії й огляди Тельвак, В.В. Студенна-Скруква М. Український Донбас: Обличчя реґіональної ідентичності Український історичний журнал
description	Рецензія на книгу: Студенна-Скруква М. Український Донбас: Обличчя реґіональної ідентичності. – Познань: Наука й інновації, 2014. – 307 с.
format	Article
author	Тельвак, В.В.
author_facet	Тельвак, В.В.
author_sort	Тельвак, В.В.
title	Студенна-Скруква М. Український Донбас: Обличчя реґіональної ідентичності
title_short	Студенна-Скруква М. Український Донбас: Обличчя реґіональної ідентичності
title_full	Студенна-Скруква М. Український Донбас: Обличчя реґіональної ідентичності
title_fullStr	Студенна-Скруква М. Український Донбас: Обличчя реґіональної ідентичності
title_full_unstemmed	Студенна-Скруква М. Український Донбас: Обличчя реґіональної ідентичності
title_sort	студенна-скруква м. український донбас: обличчя реґіональної ідентичності
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2014
topic_facet	Рецензії й огляди
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/108312
citation_txt	Студенна-Скруква М. Український Донбас: Обличчя реґіональної ідентичності / В.В. Тельвак // Український історичний журнал. — 2014. — № 3. — С. 212-218. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT telʹvakvv studennaskrukvamukraínsʹkijdonbasobliččâregíonalʹnoíídentičností
first_indexed	2025-07-07T21:20:35Z
last_indexed	2025-07-07T21:20:35Z
_version_	1837024660258029568
fulltext	Український історичний журнал. – 2014. – №3 Проблема вивчення реґіональних ідентич- ностей в Україні доволі популярна у сучасній історіографії, де все частіше національне мину- ле пропонують розглядати крізь призму історії реґіонів. При цьому, на жаль, історіографічний дискурс нерідко політизується – сучасні диску- сії в українському суспільстві довкола проблем федералізації країни чи необхідності посилення економічної й політичної самостійності реґіонів певною мірою сковують обговорення подібних питань, змушуючи дослідників постійно зважати на їх резонансність. Тому слід вітати зацікавленість поль- ських колеґ проблемою формування сучасного українського суспільства крізь призму вивчення історичних передумов культурної, національної та економіч- ної своєрідності Донбасу й підкреслити актуальність здійсненого познанською авторкою Мартою Студенною-Скруквою дослідження. Сподіваємося, що її ці- каву та, як спробуємо показати нижче, глибоку студію в нашій країні буде оцінено як проникливий погляд «зі сторони», що дозволить перейти на якісно новий рівень дискусій. У вступній частині праці обґрунтовується актуальність обраної теми, її мета та дослідницькі завдання. Авторський наратив структурують два взаємопов’язаних питання – в який спосіб історично зумовлена окремішність Донбасу впливає на процес формування сучасного українського суспільства від моменту здобуття незалежності в 1991 р., а також як відтоді сприймається багатоаспектна реґіональна специфіка Донбасу? Також доволі багато уваги у вступі присвячено визначенню територіальних меж праці та поясненню об- раної авторкою методології дослідження й уживаної термінології. Оскільки найбільшу складність очікувано викликало визначення поняття «Східна Україна», М.Студенна-Скруква цілком обґрунтовано обрала найбільш коло- ритний у національному плані та своєрідний у політичному сенсі східноукра- їнський реґіон – Донбас. Якщо більшість базових понять праці не викликають дискусії, звернемо увагу на неоднозначність запропонованого авторкою поняття «руська культу- ра України» («ruska kultura Ukrainy»), котре виникає з усталеного в польській і українській мовах розуміння етноніма «русин» як самоназви мешканців Studenna-Skrukwa m. ukraińSki donBaS: oBlicza tożSamości regionalnej. – Poznań: nauka i innowacje, 2014. – 307 S. студенна-скрукВа м. український донбас: облиЧЧя реґіональної ідентиЧності. – Познань: наука й інноВації, 2014. – 307 с. Український історичний журнал. – 2014. – №3 Рец, ензії й огляди 213 Studenna-Skrukwa m. ukraińSki donBaS: oBlicza tożSamości regionalnej. – Poznań: nauka i innowacje, 2014. – 307 S. студенна-скрукВа м. український донбас: облиЧЧя реґіональної ідентиЧності. – Познань: наука й інноВації, 2014. – 307 с. української частини населення Галичини аж до початку Першої світової вій- ни. Відповідно похідний від нього прикметник «руський» польськими та укра- їнськими істориками узвичаєно сприймається як синонімічний українському населенню Галицького краю. Більш відповідними, на нашу думку, тут були б або калька з української («rosijska») або з російської («russkaja») мов. Схвалення заслуговують історіографічні пошуки М.Студенної-Скрукви – вона віднайшла та опрацювала солідний компендіум підставових для своєї теми тек- стів українських, польських, російських, американських і німецьких дослідни ків зі зрозумілим акцентом на працях останніх десятиліть. Водночас із поля зору ав- торки випали декілька важливих опрацювань українських учених періоду неза- лежності, котрі безперечно збагатили б її розуміння порушених у книзі проблем. Згадаємо хоча б колективну монографію «Історичні міфи і стереотипи та міжнаці- ональні відносини в сучасній Україні» (Львів, 2009 р.), спеціальне число журналу «Схід – Захід» (Харків, 2008 р.), а також праці О.Кокорської («Соціальний розвиток міст Донбасу (друга половина 20-х – 30-ті роки ХХ ст.)»), О.Стяжкіної («Культурные процессы в Донбассе в 1960 – нач. 90-х гг.»), П.Тимофеєва («Пісенний фольклор ро- бітничого середо вища Донбасу (на матеріалі записів 20-х рр. ХХ ст.)»), Н.Малярчук («Росіяни в Донбасі (20–30-ті рр. ХХ ст.)»), А.Маргулова («Урбанізаційні процеси в Донбасі у 1861–1917 рр.»), О.Обидьонової («Національні меншини Донбасу в 20– 30-ті роки XX століття»), Н.Шипік («Соціально-демографічні процеси в Донбасі в 1943–1955 рр.»), Л.Тарасенко («Вплив підприємницької діяльності на соціаль- не розшарування селянства Донбасу у 20-і рр. ХХ ст.»), С.Андросової («Культурні процеси в Донбасі в 20–30-ті рр. ХХ ст.») та ін. Відзначимо, що останні назви – це захищені в Україні дисертаційні праці, тож з їхнім змістом без великих труднощів можна було ознайомитися за допомогою сайту Національної бібліотеки України імені В.Вернадського. Значною повнотою також позначено огляд джерельної бази праці. Авторка цілком слушно сфокусувалася на науковій літературі свого предмету, розло- гому соціологічному матеріалі, публіцистиці доби української незалежності, опублікованих документах, різнопланових наративних джерелах, інтернет- ресурсах (с.22–25). Усе це в підсумку цілком уможливило реалізацію постав- лених завдань. Перший розділ праці має теоретично-історіографічний характер. Авторка, крізь призму сучасних націєлогічних концепцій, насамперед зосереджується на проблемі конструювання української національної ідентичності, слушно вказуючи, що цей процес надзвичайно складний з огляду на численність сус- пільних сил, котрі зацікавлено беруть у ньому участь. Розглядаючи історич- ний аспект проблеми, дослідниця вірно відзначає етапність 1991-го року, коли Україна здобула незалежність і з новою силою спалахнули дискусії про необхід- ність урахування специфіки етнічного та культурного обличчя окремих її реґі- онів у процесі формування української політичної нації. І у цьому плані най- більш емоційним є суспільне обговорення двох антагоністичних українських реґіональних культур: галицької та донбаської. Феномен останньої, висновує М.Студенна-Скруква, насамперед полягає в тому, що населення Донбасу свою реґіональну ідентичність уважає більш значущою від національної. Український історичний журнал. – 2014. – №3 214 Рец, ензії й огляди Як дає собі раду українська наука впродовж останніх двадцяти років із проб- лемою узгодження загальнонаціонального історичного наративу та його реґіо- нальних версій, авторка демонструє в подальших частинах першого розділу. Це, на наш погляд, найбільш дискусійна частина праці. М.Студенна-Скруква зосе- реджується на характеристиці головних напрямів української історіографії піс- ля 1991 р., якими вона визначає «національний» і «пострадянський». У подаль- шому викладі вказує також на існування «неотрадиційного напряму української історіографії» (с.51–55). Утім, навряд чи така класифікація вдала, оскільки не відбиває реальний стан справ в українській гуманітаристиці. Насправді, біль- шість сучасних українських істориків – від Львова до Донецька – сповідують на- ціональний історіографічний канон, що виступає модернізованою версією спад- щини чільних представників історичної науки початку ХХ ст. – М.Грушевського та В.Липинського, які, відповідно, у своїх працях акцентували етнічний чи територіально-державницький чинники історичної еволюції українського на- роду. І навіть часто згадувані авторкою лідери сучасної української науки – Н.Яковенко та Я.Грицак – фактично достосовують розроблену М.Грушевським історичну схему до новітніх методологічних підходів. Загалом дослідники сучасної української історіографії, аналізуючи диску- сію довкола проблеми шляхів конструювання національного ґранд-наративу, говорять про існування груп істориків – «традиціоналістів» та «ревізіоністів» (Г.Касьянов) чи «новаторів» (В.Яремчук). Перші відстоюють класичну лінійну схему націєтворення. Другі натомість наполягають на модерності української нації та вказують на наявність розривів у націєтворчому процесі. Доволі до- кладно концептуальні засади двох напрямів і дискусії між їх представниками відображено в колективній монографії «Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ століть: здобутки і проблеми» (Львів, 2004 р.), котра, на жаль, не потра- пила в поле зору авторки. Також сумнівним виглядає твердження М.Студенної-Скрукви про домі- нування львівських істориків серед представників «національного» напряму. Дослідниця навіть, цілком безпідставно, на нашу думку, львівський історіо- графічний осередок називає «львівською школою» (с.56). Насправді оцінки ключових подій національної історії, як і їх понятійне визначення (наприклад, згадане авторкою поняття «Визвольні змагання»), мало чим відрізняються в інтерпретаціях не тільки львівського та київського осередків, але і їхніх колеґ із Дніпропетровська, Харкова чи Донецька. Простежити реґіональну відмін- ність в інтерпретаціях національної історії складно також з огляду на значну мобільність багатьох українських істориків, котрі нерідко, викладаючи у про- вінційних університетах, працюють також у провідних академічних історич- них інституціях у Києві (насамперед в Інституті історії України та Інституті української археографії та джерелознавства) й беруть участь в академічних видавничих проектах. Більшість вітчизняних істориків, повторюся, сповід- ують модернізовану тією чи іншою мірою традиційну схему історії, у головних своїх моментах розроблену в першій третині ХХ ст. Не погодимось і з твердженням М.Студенної-Скрукви, що «так сильно на- ціонально-орієнтована історія Галичини залишає на марґінесі альтернативні Український історичний журнал. – 2014. – №3 Рец, ензії й огляди 215 для українського національного проекту рухи та ідеї, значущі в історії реґіо- ну, наприклад загальноруський рух (москвофільство)» (с.61). Щоби зрозуміти безпідставність цієї тези, порадимо авторці звернутися хоча б до ґрунтовних студій львів’ян М.Мудрого, О.Аркуші та О.Сухого. Про невдалість обраної польською дослідницею класифікації свідчить і її характеристика «пострадянського» напряму, адже єдиний названий у розділі її представник – П.Толочко – апелює до не менш традиційного в українській національній історіографії погляду на давньоруську цивілізаційну спадщину, розроблену іншим визначним (поряд із М.Грушевським) репрезентантом ки- ївської школи В.Антоновича – Д.Багалієм ще впродовж першої третини ХХ ст. Проросійські ж акценти поглядів П.Толочка на інші періоди українського ми- нулого, про які згадує авторка, слід приписати, на нашу думку, радше впли- вам поширеної на Наддніпрянщині малоросійської ідеології, аніж симпатіям до концептуальної спадщини радянської науки. «Малоросійство» також до- бре пояснює проросійську публіцистику Д.Табачника – цілком кон’юнктурну, адже, як це не парадоксально, у своїх історичних вправах колишній міністр освіти (фаховий історик, доктор історичних наук) сповна наслідував тези при- хильників «національного» напряму. Загалом же, на нашу думку, авторці в першому розділі варто було б порів- няти ідеї представників «національного» напряму з концепцією П.Р.Маґочія, котрий у своїй «Історії України» чи не вперше запропонував реґіональній по- гляд на український ґранд-наратив. Натомість у тексті розділу працю цього американсько-канадського історика навіть не загадано, хоча М.Студенна- Скруква широко послуговується нею при розгляді інших проблем. Завершує перший розділ аналіз проблеми існування в Україні двох ідейних полюсів, котрі витворюють відмінні концепції української національної іден- тичності – Галичини та Донбасу. При цьому головною тезою національного про- екту Донбасу є формування новочасного українського народу на підставі заса- ди громадянства. У цьому контексті, слушно стверджує М.Студенна-Скруква, у процесі формування загальноукраїнської спільноти більше значення мають політичні та економічні зв’язки, тоді як етнічні й культурні належать до при- ватної сфери. Хотілося б піддати глибшій дискусії тезу авторки про «слабкість» центру (Києва), за впливи на який нібито ведуть постійну боротьбу еліти Галичини й Донбасу. Значним спрощенням, на нашу думку, виглядає переконання до- слідниці, що «сам Київ ані не ґенерує власного проекту, ані також не сприяє налагодженню діалогу між уже існуючими проектами» (с.89). Якщо заглиби- тися в недалеку історичну ретроспективу, то можна з упевненістю сказати, що так званий «галицький проект України», як це розуміє М.Студенна-Скруква, у засаді своїй є наддніпрянським інтелектуальним витвором, адже його ґе- нераторами виступили київські інтелектуали В.Антонович, О.Кониський та їхній ідейний учень М.Грушевський. Лише через неможливість реалізувати цей проект у Центральній Україні в умовах дискримінаційної національної політики російського царату, його було перенесено в Галичину, де ліберальні умови конституційної Австро-Угорської імперії вможливили українцям вільну Український історичний журнал. – 2014. – №3 216 Рец, ензії й огляди національну працю. Та за перших же ознак лібералізації політичної ситуації на Наддніпрянщині, як це було в 1905–1907, 1917–1921 рр. і потім починаю- чи від 1991 р., цей проект абсолютно природно «приживався» у Центральній Україні. Галичина, на нашу думку, виступала в українській історії своєрідним «ідейним резервуаром», в якому національний проект, вироблений у Києві, че- кав на кращі часи, забарвлюючись, зрозуміло, у тони реґіональної специфіки. Підтверджують цей погляд і сучасні соціологічні дані, адже тотально еконо- мічно й адміністративно здомінована в останні роки елітами Східної України центральна частина нашої держави традиційно симпатизує проукраїнським національним політичним силам. До дрібної фактологічної помилки цього розділу віднесемо традицій- не у західній україністиці величання М.Грушевського «першим президен- том Української Народної Республіки». Як відомо, ухвалена у квітні 1918 р. Конституція УНР не передбачала такої посади, а в історіографії міф про «пре- зидентство» М.Грушевського утворився та поширився на хвилі вшанування його пам’яті після трагічної смерті в 1934 р. Наступні три розділи авторка присвячує всебічному аналізу реґіональної специфіки Донбасу у хронологічному порядку, хоча його вісь становлять де- кілька вибраних ключових проблем. Насамперед дослідниця зосереджується на осмисленні феномену «російської» культури України, котра розуміється як матеріальна та духовна спадщина українського суспільства, що сформувала- ся під безпосереднім російським цивілізаційним впливом та артикулювалася російською мовою на українсько-російському етнічному й культурному при- кордонні. В історичній ретроспективі М.Студенна-Скруква відтворює процес колонізації українських степів від козацьких часів і до доби модернізаційних змін, що наступила на рубежі ХІХ–ХХ ст. У підсумку інтенсивні міґраційні про- цеси створили специфічну етнічну структуру реґіону, котру, слідом за україн- ськими дослідниками, названо українсько-російською домінуючою коаліцією. Далі М.Студенна-Скруква аналізує процес встановлення контролю держа- ви над Донбасом у роки російської революції та громадянської війни. У цій частині праці увагу присвячено проблемі обговорення місця Донецького ба- сейну в концепціях чільних представників українського національного руху перших десятиліть ХХ ст. Також доволі докладно відтворено вплив радянської держави на міжетнічні взаємини в реґіоні. Завершують розділ цікаві автор- ські розважання над сьогоденням статусу «російської» культури на Донбасі, підкріплені даними різнопланових соціологічних досліджень і численними матеріалами проведених авторкою інтерв’ю. У центрі уваги у третьому розділі перебуває шахтарська культура Донбасу, котра розглядається як у вимірі щоденності, так і вищих проявів духовних потреб людини. У хронологічному ключі М.Студенна-Скруква поступово від- творює еволюцію культурного обличчя краю від другої половини ХІХ ст., коли Донбас символізувала «баракова культура», через радянську добу, у чиїй про- паґанді шахтарський край було презентовано як своєрідну «вітрину соціаліз- му», до останнього двадцятиліття, коли Донецький реґіон характеризує над- звичайно глибока соціальна диференціація та зростаючі ностальгійні настрої Український історичний журнал. – 2014. – №3 Рец, ензії й огляди 217 за радянським минулим. Відзначимо, що складний аналітичний матеріал, представлений у цьому розділі, авторка доволі вміло ілюструє добре піді- браним фольклором – це дозволяє відчути колорит досліджуваного реґіону. Надзвичайно важливою стороною цього розділу є також проведені численні паралелі та порівняння економічних і культурно-соціальних процесів, що відбувалися на Донбасі та у шахтарських осередках польського Шльонська. Підкреслимо, що це перші в історіографії настільки докладні порівняння. Поряд із цим, хотілося б відзначити не зауважену М.Студенною-Скруквою цікаву тенденцію в культурному житті Донбасу кінця 1990-х рр., пов’язану з намаганням його еліт віднайти та експонувати суто українську національну складову в культурній поліфонії реґіону, доводячи тим самим його право на рівний культурний діалог із Києвом. Тут ідеться в першу чергу про започат- кування традиції вшанування пам’яті одного з лідерів українського дисидент- ського руху В.Стуса, який більшу половину свого життя провів на Донбасі. Певний час навіть обговорювалася ідея присвоїти його ім’я Донецькому націо- нальному університету. Названу тенденцію ілюструє також ушанування ін- шої видатної для української пісенної культури постаті – уродженця Донецька оперного співака А.Солов’яненка, якому на одній із центральних площ облас- ного центру було встановлено позолочений пам’ятник, а на п’єдесталі викар- бувано слова: «Гордість України – Анатолій Солов’яненко – “Шахтарський Герцоґ”». Узагалі, доволі цікаво, на нашу думку, було б простежити політи- ку пам’яті влад місцевих громад Донбасу в останнє двадцятиліття за зміна- ми назв вулиць і встановленням нових пам’ятників, адже відображена в них специфіка реґіонального «героїзму» є одним із найпотужніших способів пре- зентувати місцеві особливості, викликати емоційне відчуття та переживання належності до місцевої спільноти й водночас вписати цю спільноту до шир- шого, національного чи державного, контексту. Відзначимо, що пам’ятники Донецька істотно відрізняються від пам’ятників інших міст, наприклад від київських, насамперед акцентуванням різного роду фізичної праці, що слугує черговим доказом наявності в реґіоні власної ідентичності. Четвертий розділ відведено аналізу складної проблеми сепаратистських тенденцій, обговорення можливості яких розпочалося на Донбасі в період роз- паду СРСР і надзвичайно загострилося зараз. Авторка слушно відзначила, що саме Донбас, поряд із Кримом, сприймається в українському суспільстві як реґіон, від еліт та російської етнічної меншини якого можна очікувати іре- дентистських рухів у бік Росії. Залучивши цікавий соціологічний матеріал, М.Студенна-Скруква, на нашу думку, зробила цілком обґрунтований висно- вок, що сепаратизм на Донбасі слід розуміти радше як критичний стосовно до суспільно-культурних реалій сучасної України дискурс, у котрому актуалізо- вано певну форму бунту російськомовних українців; як своєрідну ідею, що сим- волічно компенсує мешканцям реґіону статус культурного підпорядкування Києву. У висновках до монографії, у розрізі цілої теми, узагальнено головні осо- бливості реґіональної ідентичності Донбасу та визначено вплив випродукова- них його елітами символів і міфів (у першу чергу сепаратизму) на сучасний Український історичний журнал. – 2014. – №3 218 Рец, ензії й огляди національний дискурс в Україні. Як видається, у цій підсумковій частині пра- ці доцільним було б також окреслити перспективні напрями подальшого ви- вчення реґіональних особливостей Донецького краю та їх впливу на загально- українські націєтворчі процеси. Загалом М.Студенна-Скруква провела глибоке наукове дослідження та отримала нові якісні результати, що відзначаються новизною та дозволя- ють суттєво доповнити наші уявлення про особливості етнічних процесів на Донбасі та їх вплив на формування української політичної нації в останнє двадцятиліття. Водночас відзначимо численні технічні огріхи в тексті при пе- редачі назв використаних праць кирилицею. Утім, зауважені нами вище дис- кусійні моменти та хиби суттєво не впливають на загальний високий рівень монографії, яка по праву належить до ориґінальних історіографічних студій. Безумовно, книга Марти Студенної-Скрукви посяде важливе місце у сучасних дискусіях довкола проблеми реґіональних ідентичностей в Україні. В.В.Тельвак (Дрогобич)

Студенна-Скруква М. Український Донбас: Обличчя реґіональної ідентичності

Репозитарії

Схожі ресурси