Історія та сучасність української освіти в зарубіжжі

Стаття присвячена деяким питанням української діаспори. В ній розглядається історія створення українських освітянських закладів в Канаді, США, Росії та інших країнах світу наприкінці 19 – на початку 20 столітть. А також стан системи освіти українців за межами їх Батьківщини, відносини між незалежною...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2001
Автор:	Прохорчик, М.В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Кримський науковий центр НАН України і МОН України 2001
Назва видання:	Культура народов Причерноморья
Теми:	Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/108394
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Історія та сучасність української освіти в зарубіжжі / М.В. Прохорчик // Культура народов Причерноморья. — 2001. — № 26. — С. 113-117. — Бібліогр.: 25 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-108394
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1083942016-11-04T03:02:37Z Історія та сучасність української освіти в зарубіжжі Прохорчик, М.В. Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Стаття присвячена деяким питанням української діаспори. В ній розглядається історія створення українських освітянських закладів в Канаді, США, Росії та інших країнах світу наприкінці 19 – на початку 20 столітть. А також стан системи освіти українців за межами їх Батьківщини, відносини між незалежною Україною та українською діаспорою в останні роки. The article is devoted to some problems of Ukrainian Diaspora. The author considers the history of foundation of educational establishments in Canada, USA, Russia and other countries at the end of 19 and the beginning of 20 century, the relationship between independent Ukraine and ukrainians beyound the borders of the country. 2001 Article Історія та сучасність української освіти в зарубіжжі / М.В. Прохорчик // Культура народов Причерноморья. — 2001. — № 26. — С. 113-117. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. 1562-0808 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/108394 uk Культура народов Причерноморья Кримський науковий центр НАН України і МОН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
spellingShingle	Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Прохорчик, М.В. Історія та сучасність української освіти в зарубіжжі Культура народов Причерноморья
description	Стаття присвячена деяким питанням української діаспори. В ній розглядається історія створення українських освітянських закладів в Канаді, США, Росії та інших країнах світу наприкінці 19 – на початку 20 столітть. А також стан системи освіти українців за межами їх Батьківщини, відносини між незалежною Україною та українською діаспорою в останні роки.
format	Article
author	Прохорчик, М.В.
author_facet	Прохорчик, М.В.
author_sort	Прохорчик, М.В.
title	Історія та сучасність української освіти в зарубіжжі
title_short	Історія та сучасність української освіти в зарубіжжі
title_full	Історія та сучасність української освіти в зарубіжжі
title_fullStr	Історія та сучасність української освіти в зарубіжжі
title_full_unstemmed	Історія та сучасність української освіти в зарубіжжі
title_sort	історія та сучасність української освіти в зарубіжжі
publisher	Кримський науковий центр НАН України і МОН України
publishDate	2001
topic_facet	Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/108394
citation_txt	Історія та сучасність української освіти в зарубіжжі / М.В. Прохорчик // Культура народов Причерноморья. — 2001. — № 26. — С. 113-117. — Бібліогр.: 25 назв. — укр.
series	Культура народов Причерноморья
work_keys_str_mv	AT prohorčikmv ístoríâtasučasnístʹukraínsʹkoíosvítivzarubížží
first_indexed	2025-07-07T21:17:07Z
last_indexed	2025-07-07T21:17:07Z
_version_	1837024441516687360
fulltext	1 Прохорчик М.В. ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ОСВІТИ В ЗАРУБІЖЖІ Цілий світ є “глобальним селом”. Останнім часом це прислів’я стало досить поширеним. З погляду історії міграції, прислів’я зовсім виправдане, оскільки немає жодної держави у світі, де б мешкала тільки одна нація. З давніх часів залишали рідні землі й українці. Когось доля кидала за моря-океани, когось – аж на береги Тихого океану. Але незважаючи на плин багатьох століть, у місцях компактного розселення наших одноплемінників ніколи не зникала рідна мова. Зразком цьому можуть бути події 1917 р., коли після Лютневої революції в Росії почала відроджуватися українська державність. Цей феномен здивував суспільство і тоді, продовжував дивувати й далі. Так, 1931 р. відомий московський педагогічний журнал зазначав стосовно становища української мови в Сибіру: “Несмотря на упорную русификаторскую работу дореволюционного времени, несмотря на то, что и до сих пор культурное обслуживание на родном языке слабо, у украинцев сохранился родной язык” [1]. І справа не в тому, що представники української етноменшини нещасливі чи не шанують культури й традиції нової Батьківщини. Відомий український діяч Канади Петро Саварин в одній зі своїх доповідей дав чітку відповідь на те, чому наші земляки за межами України мусять вивчати й вчать українську мову: “Українська мова – це ключ до семи замками замкненого сезаму української душі, чародійний талісман, вічне євшан-зілля, що запахом своїм не дозволяє нам забути рідної матері, з крові й кости якої походимо. Зберегти повноцінну українську культуру в іншій мові – неможливо, а хто перестає живитися хлібом рідної мови, культури, традицій тощо – раніше чи пізніше гине” [2]. Хто ж зберігав й зберігає українську культуру, мову й традиції за межами нашої держави? Це перш за все, безумовно, була й залишається материнська пісня над колискою. Саме вона, всмоктана з молоком ма- тері, передавалася від покоління до покоління, саме її брав українець, коли залишав рідний дім. І саме во- на зігрівала й підтримувала його на чужині серед чужих людей, не давала загинути українському єству. Саме таку роль українська пісня відіграла в житті українських виселенців із їхніх споконвічних земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини й Підляшшя на німецькі землі, що відійшли у повоєнний час до Поль- щі. Замкнена в чотирьох стінах, пише Мирослав Трухан, “пісня стала першою формою протесту людей, приречених державою на денаціоналізацію, а багатьом із них допомагала перетривати важкі і принижуючі роки “неіснування”. З особливим пієтизмом культивувалися козацькі, стрілецькі та упівські пісні”[3]. Характеризуючи цей період “підпільної” культурної революції, тодішній краківський студент Ярослав Грицков'ян писав: “Українська інтелігенція в той тяжкий час не признавалася офіційно до своєї нації, але не забувала, ким вона є і до якого народу належить. Збирались в таємниці перед владою в таких містах, як Щецін, Познань, Гданськ, Варшава; збиралися там, де було кільканадцять або кілька осіб, збиралися тому, щоб не забути своєї мови, співати українські пісні. Робила це в таємниці тому, що боялася репресій. Ще не так давно, бо в день 1 з'їзду УСКТ (Українського суспільно-культурного товариства – прим. автора) “Три- буна люду” (центральний орган польських комуністів – прим.автора) виразно зазначала, що “українські націоналісти організували мовне і культурне підпілля”. Тими “націоналістами” названо інтеліґенцію, яка любила своє слово, пісню, свою культуру” [4]. Але саме інтеліґенція скрізь, де опинялися переселенці з українських земель, насамперед піклувалася про розвиток освіти рідною мовою. Перші українські освітянські осередки з’явилися серед нашої еміґрації в Сполучених Штатах Амери- ки. Найпершу школу українознавства тут організував отець Волянський у Шенандоа в 1888 р. Друга шко- ла відкрилася в 1893 р. в Шамокіні завдяки зусиллям отця Констанкевича. Через рік подібні навчальні за- клади відкрилися в Маунт Кармел, Оліфанті, Вілк-Барі та Міннеаполісі. Греко-католицькі священики писали статті про свої школи до української газети “Свобода”, їздили до різних українських громад, морально підтримуючи їх у справі організації шкіл українознавства та надаю- чи всіляку технічну допомогу. До Першої світової війни в США вже не було української церковної громади, при якій би не функціо- нували школи для дітей рідною мовою, а в Йонкерсі з 1904 р. навіть існувала українська школа-інтернат. У 1913 р. в США створюється Товариство Руських греко-католицьких дяко-вчителів, яке з наступного року розпочинає видавати перший педагогічний місячник “Рідна школа”, а 1918 р.- й перший український буквар і “Практичні вказівки для учителів українських шкіл в Америці” [5]. У Канаді, зокрема в її степовій частині, де оселилися наші перші еміґранти, існувала державна систе- ма двомовного навчання, запроваджена Актом Лоріє в 1897 р. завдяки енергійним домаганням канадців французького походження. Українці відразу скористалися можливістю дати своїм дітям знання рідної мо- ви. Вже у перших початкових школах провінцій Альберта й Саскачеван вона викладалася як щоденна на- вчальна дисципліна, а в провінції Манітоба вона була мовою навчання. За час дії даної системи (а вона іс- нувала аж до 1916 р.) українські переселенці відкрили в місцях компактоного проживання більш 400 дво- мовних шкіл, в яких працювало понад 300 учителів. До тогож, вже з початку 1900-х років у різних місце- востях цієї країни утворюються українські читальні імені Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Пав- лика, Михайла Драгоманова. А перший такий просвітній гурток виник 1901 року в Едмонтоні, який відві- дувало 38 українців. Однак вже у 1916 р. українські школи були реорганізовані в одномовні навчальні за- клади з англійською мовою викладання. А національну освіту й виховання українців надалі забезпечували 2 лише приватні навчальні заклади. Проте охопити своїм впливом усю українську молодь шкільного віку вони не могли, оскільки мережа їх і можливості були обмеженими. За період від 1907 до 1916 року вчительські семінарії у Вінніпезі, Брендоні, Ріджайні й Вегревілі та курси в Едмонтоні, Вінніпезі й Саскатуні випустили кілька сотень українських учителів, що суттєво спри- чинилося до піднесення культури й національної самосвдомості. Так, тільки в Саскатуні було засновано завдяки цьому 40 шкіл, де вивчали українську мову й використовували її при опануванні інших навчаль- них предметів[6]. Однак вже у 1916 р. українські школи були реорганізовані в одномовні навчальні заклади з англійсь- кою мовою викладання. А національну освіту й виховання українців надалі забезпечували лише приватні навчальні заклади. Проте охопити своїм впливом усю українську молодь шкільного віку вони не могли, оскільки мережа їх і можливості були обмеженими. Але не зважаючи на це, українці добилися відкриття своєрідної кафедри для вивчення рідної мови в Саскатунському університеті, яку назвали Бурсою імені Петра Могили. Ця своєрідна “Могилянка” з 20 січня 1917 р. перетворилася на Український інститут імені Петра Могили при Саскатунському університеті. До речі, саме в цьому університеті в 1927 р. 350 україн- ських студентів об'єднаються в свою першу канадську централію[7]. А в Європі одним із перших організаторів шкільного українського життя виступив Союз Визволення України, завдяки саме зусиллям якого серед полонених вояків російської армії в Австрії та Німеччині в 1915-1918 рр. у Фрайштадті створено школу грамоти, а в Райштадті Зальцведелі - 6-класну, у Вецлярі - 4- класну. Для тих, хто закінчив початкову таборову народну школу, в 1917 р. в Зальцведелі відкрили так звану міщанську. У міжвоєнний період українське шкільництво серед нашої еміграції розвинулося значною мірою в та- борах інтернованих у Чехословаччині та Польщі. Зокрема, в таборі Каліша, на території останньої, діяли юнацька школа та гімназія. Народні школи для дітей української еміграції виникли також у Німеччині та Франції. У 1921-1926 рр. у Берліні навіть існувала матуральна іспитова комісія, призначена Урядом УНР в екзилі. Крім того, загальноукраїнського значення набули такі українські вищі навчальні заклади, як Україн- ський Вільний Університет у Празі, Українська Господарська Академія у Подєбрадах і Український Висо- кий Педагогічний інститут імені М. Драгоманова у Празі. З 1922 р. в Празі навіть існувала Українська Студія Пластичного мистецтва, зорганізована на зразок Академії мистецтв з 4-річним планом навчання, що давала своїм випускникам диплом маґістра[8]. Що стосується українців, які були розселені на території Російської імперії, то з 1917 р. вони також прокинулися до свого національного життя. Одним із таких підтверджень було їхнє прагнення відкрити свої школи для навчання власних дітей рідною мовою. Цей процес зачепив не лише прилеглі до Українсь- кої Народної Республіки українські етнічні землі Бессарабії, Криму, Кубані, Донщини, Слобожанщини й Стародубщини, а й українців, що освоїли великі простори Поволжя, Сірого Клину, Туркестану, Сибіру та Зеленого Клину. Так на пропозицію делегатів від Хабаровської Української громади Гната Красія та Василя Кийовича надзвичайне земське зібрання цього повіту 11 березня 1920 р. ухвалило: “а) введення в Хабаровському Учительському Інституті й Учительській Семінарії паралельних класів і викладання української мови і літератури з метою підготовки необхідних кадрів учителів; б) відкриття в 1920 р. паралельних класів для українських дітей на предмет їхнього навчання україн- ською мовою; в) друкування підручників для українських шкіл; г) введення для українців обов'язкового вивчення української мови в школах Хабаровського району” [9]. Треба підкреслити, що коли в європейських столицях з'явилися дипломати самостійної Української Народної Республіки, то вони також намагалися не обійти увагою розвиток українського шкільництва в цих державах. Наші представники в Туреччині, наприклад, клопоталися навесні 1919 р., аби відкрити вла- сну школу для дітей українських біженців. Тодішній посол УНР у Стамбулі Олександр Лотоцький навіть виділив для педагога з Тирасполя Коротича паперу та олівців[10]. Однак усі ті паростки українського шкільництва в різних реґіонах колишньої царської імперії після насильного повалення російськими більшовиками УНР не мали розвитку. І тільки тоді, коли національні окраїни радянської Росії почали відверто несприймати повальну русифікацію, Москва змушена була піти на поступки, проголошуючи в 1923 р. так звану коренізацію. Українці Росії намагалися скористатися цим, але оскільки влада цей процес свідомо саботувала, то всі обіцянки щодо українізації Росії залишалися лише гарними обіцянками, і чим далі на схід, то все менше відкривалося українських шкіл. На 1 січня 1927 р. на всю РСФРР початкових українських шкіл нарахову- валося лише 568. На Зеленому Клині, наприклад, не було жодної[11]. Різко виступив проти такої політики Москви Микола Скрипник, який на XII з'їзді більшовицької пар- тії повідомивши, що українське населення Росії “сягає більше 7 мільйонів осіб”, далі запитував: “Як об- слуговуються ці 7 мільйонів населення? Ми мали на цих 7 млн всього 500 шкіл і потім 2 технікуми. Я не думаю, щоби такий відсоток задовольняв культурно-освітні потреби всього українського населення і ви- значений був хоч до певної міри задовольняючим” [12]. І треба визнати, що тиск з боку українських націонал-комуністів на Москву до певного часу все-таки 3 давав відчутні результати. Наприклад, у Криму, який тоді належав до РСФРР, на початку 30-х років уже нараховувалося понад 40 українських шкіл [13]. У Північно-кавказькому краї в ті ж роки було 1200 українських початкових шкіл і 80 підвищеного ти- пу. З них у Кубанському окрузі працювало понад 300. На українському відділенні Краснодарського робіт- факу навчалося близько сотні майбутніх студентів, у Полтавському педтехнікумові - 300[14]. Розгалужену мережу українських шкіл вдалося створити в період коренізації на Слобожанщині. Так, станом на 1931 р. у Центрально-Чорноземній області Росії діяло вже 1378 початкових шкіл. На цю дату неповносередніх та фабрично-заводських навчальних закладів уже українізували 51, у восьми українських педтехнікумах навчалася тисяча студентів, у Воронезькому державному університеті готували викладачів української мови та літератури. У цьому реґіоні повній українізації підлягали 26 районів, де українське населення становило біль- шість[15]. Активно взялися до відродження рідної школи і в Поволжі. Особливо енергійно працювали на Нижній Волзі. У 1931 р. там уже функціонувало 429 українських початкових шкіл, у яких 1300 вчителів навчали 41 тисячу учнів. У багатьох районах розпочалася українізація апарату, партійні конференції і з'їзди ухвалювали рішен- ня про необхідність її безумовного запровадження. Це дало підставу проектувати на 1931-1932 навчальний рік охопити рідною школою на Нижній Волзі вже 46 тисяч дітей-українців, підготувати для їхнього нав- чання ще 260 учителів[16]. Цікаво зазначити, що в Татарській АСРР російська мова в трудових школах з українською мовою нав- чання вивчалася як окремий предмет тільки з третього року навчання[17]. Великі здобутки в розвитку української освіти мали місце на Далекому Сході. Тут на початку 30-х ро- ків було утворено 14 українських районів, 9 з яких вважалися реґіонами суцільної українізації. В 1932 р. рідною мовою навчалися вже 51800 українських дітей, яких виховували в основному місцеві педагоги[18]. Значні досягнення мала тоді й українська школа в Казахстані. Станом на 1 січня 1930 р. в цій респуб- ліці на українську мову викладання переводилося 400 шкіл. Скажімо, в Октябринському районі обов'язко- вим було викладання українською мовою в усіх початкових навчальних закладах[19]. Проте цей розвиток української освіти в СРСР за межами УСРР був зупинений постановами ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 14 та 15 грудня 1932 р. щодо припинення українізації. З того часу україн- ська школа на території союзних республік у місцях компактного розселення наших земляків перестала існувати. Зазнала вона переслідувань і на терені Берестейщини, яку в 1939 р. вольовим рішенням Сталіна було передано радянській Білорусі. Тут, на одвічній етнічній території українського народу, де навіть за умов польського поневолення напередодні Другої світової війни існувало близько двохсот українських шкіл, у 1940 р. відкрили (в більшості насильно) 747 білоруських. Одну з них, у Кобринському повіті, “приїжджа- ли білорусити” з залогою НКВД проти волі цілої громади, мотивуючи, що для українських шкіл нема під- ручників... Селяни, батьки учнів, у відповідь кидають: “Дозвольте, а ми самі принесемо на плечах підруч- ники з Києва! ” [20]. Більше українських шкіл з'явилося тільки за гітлерівської окупації. Хоча в них заборонялося виклада- ти географію та історію України, ці навчальні заклади (всього 161 на Берестейщині) дієво сприяли зрос- танню національної свідомості української молоді [21]. Треба відзначити, що за німецької окупації мала кращі умови для свого розвитку українська освіта і в Закерзонні, починаючи з 1939 р.. В так званому генерал-губернаторстві влада позитивно поставилася й сприяла організації українських навчально-виховних закладів. Зокрема, у документах Українського Цент- рального Комітету на початку 1941 р. зазначається: “Маємо не тільки змогу буквально в кожному селі й місті, де живуть українці, заснувати й вести дитячий садок, але й маємо приобіцяну матеріяльну піддерж- ку там, де місцеве населення незаможне і треба прийти йому з допомогою, особливо в доживлюванні на- ших найменших” [22]. Тільки за 1940 р. на теренах правого берега Вісли, тобто на Лемківщині, Надсянні, Холмщині й Під- ляшші, було відкрито 206 українських дитячих садочків. Подібні заклади з'явилися і на лівому березі Віс- ли, де були великі українські колонії, - в Ченстохові, Пйотркові, Кельці, Томашові Мазовецькому тощо. Станом на 15 травня 1941 р. в українських школах генерал-губернаторства працювало 1415 народних учителів, тобто в початкових класах, 97 фахових, 38 гімназійних, кілька сот священиків. У Варшаві, де в роки війни зосередилося понад 5000 українців, переважно з Наддніпрянщини, функ- ціонувала семирічна школа з українською мовою навчання імені Лесі Українки на вулиці Вспульній, 41, що підлягала міському відділу освіти. Вчителів цієї школи утримувала окупаційна влада, а разові видатки надходили від міста, яке щомісячно виділяло по 200 злотих. Український Центральний Комітет виділяв щомісячно школі 500, а вчителям - по 100 злотих. Із тих 150 дітей, які до війни навчалися в різних польсь- ких школах, а тепер були переведені сюди, бідні харчувалися безкоштовно, а заможніші платили по 50 грошей за обід[23]. Після 1945 р. українська політична еміграція, що знову зорганізувалася в таборах, здійснила велику освітню роботу. Наприклад, в 1947-1948 рр. у Німеччині та Австрії існувало 29 українських гімназій, 80 народних шкіл, 8 середніх фахових, головним чином, торговельних, 140 різних фахових курсів, 59 курсів іноземних мов, 30 - з ліквідації неписьменності, 79 дитячих садочків. З 8-10 учнями працював один учи- 4 тель. Відновили свою діяльність, в основному в Мюнхені, такі українські вищі навчальні заклади, як Укра- їнський Вільний Університет, Український Технічний Господарський Інститут. Були засновані нові - Ук- раїнська Висока Економічна Школа, Українська Богословна Православна Академія і Греко-Католицька Духовна Семінарія тощо[24]. Новим кроком у розширенні мережі української освіти стало відкриття кафедр та інститутів українсь- ких студій у багатьох престижних університетах, зокрема, в Гарварді, Торонто, Альберті тощо. Деякі укра- їнці зарубіжжя зробили внески на відкриття іменних українознавчих студій. Так, Центр імені Петра Яцика діє в Торонтському університеті, кафедра української культури та етнографії імені Ераста та Лідії Гуцуля- ків - у Альбертинському. Зараз за межами України проживає більш ніж 11 мільйонів українців[25]. З них в країнах СНД (близь- кому зарубіжжі)- більш ніж 6 мільйонів. Саме через це зміцнюються зв’язки незалежної України та діас- пори у першу чергу з Росії та інших республік колишнього Радянського Союзу. Одним із свідчень цього було створення в 1989 р. Міжнародної асоціації україністів. У січні 1990 р. в Києві з ініціативи Б.Гаврилишина – вихідця з України – було відкрито Міжнародний інститут управління. Що стосується західної української діаспори, то в США було організовано громадський Фонд допомо- ги дітям Чорнобиля, Товариству української мови ім. Т.Г.Шевченка. Налагоджується співпраця з такими масовими організаціями українців за кордоном, як Світовий конгрес вільних українців, Комітет українців Канади, Ліга американських українців та ін. Розширюються творчі зв’язки з ученими української діаспори в Канаді, США, які мають розробки з україністики. Проводяться спільні наукові конференції та симпозіуми. 1. 1 Просвещение национальностей. - 1931. - №2. - С.82. 2. 2 Сергійчук В. Історичні традиції української освіти в зарубіжжі: Освіта в українському зарубіжжі: досвід становлення і перспективи: Матеріали I Міжнар. наук.-практ. конф. - К., 2001.- С.8. 3. 3 Там же.- С.9. 4. 4 Там же. 5. 5 Куропась М. Історія української імміграції в Америці. - Нью-Йорк,1984. - С.87 - 88. 6. 6 Сергійчук В. Історичні традиції української освіти в зарубіжжі: Освіта в українському зарубіжжі: досвід становлення і перспективи: Матеріали I Міжнар. наук.-практ. конф. - К., 2001.- С.10. 7. 7 Там же. 8. 8 Енциклопедія українознавства. Загальна частина. - К.,1995.- С.953. 9. 9 Сергійчук В. Українська соборність. Відродження українства в 1917-1920 роках. - К.,1999. - С.319. 10. 10 Сергійчук В. Історичні традиції української освіти в зарубіжжі: Освіта в українському зарубіжжі: досвід становлення і перспективи: Матеріали I Міжнар. наук.-практ. конф. - К., 2001. - С.11. 11. 11 Новим шляхом (Краснодар). - 1927. - №2. - С.10. 12. 12 Вісті ВУЦВК. - Харків, 1923. - 26 квітня. 13. 13 Сергійчук В. “Українізація” Росії. Політичне ошуканство українців російською більшовицькою владою в 1923-1932 роках. -К., 2000. - С. 125. 14. 14 Там же. - С. 152. 15. 15 Там же. - С.191. 16. 16 Там же. - С.216. 17. 17 Там же. - С.218. 18. 18 Там же. - С.290. 19. 19 Сергійчук В. Історичні традиції української освіти в зарубіжжі: Освіта в українському зарубіжжі: досвід становлення і перспективи: Матеріали I Міжнар. наук.-практ. конф. – К., 2001. - С.12. 20. 20 Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України.-К.,2000. -С.380. 21. 21 Там же. - С.381. 22. 22 Сергійчук В. Становище і доля українців у Генеральному губернаторстві (без Галичини) в роки ні- мецької окупації//Україна -Польща: важкі питання. - Варшава,1999. - Т.4. - С.175. 23. 23 Там же. - С. 175. 24. 24 Енциклопедія українознавства. Загальна частина. - С.953-954. 25. 25.Інформ. бюлетень міністерства України у справах національностей, міграції та культів.-1995.-№ 1.- С.45. 5 Прохорчик Марина Віталіївна, к.і.н., доцент кафедри українознавства Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського (м. Сімферополь). Історія та сучасність української освіти в зарубіжжі. Стаття присвячена деяким питанням української діаспори. В ній розглядається історія створення українських освітянських закладів в Канаді, США, Росії та інших країнах світу наприкінці 19 – на початку 20 столітть. А також стан системи освіти українців за межами їх Батьківщини, відносини між незалежною Україною та україн- ською діаспорою в останні роки. The article is devoted to some problems of Ukrainian Diaspora. The author considers the history of foundation of educational establishments in Canada, USA, Russia and other countries at the end of 19 and the beginning of 20 century, the relationship between independ- ent Ukraine and ukrainians beyound the borders of the country.

Історія та сучасність української освіти в зарубіжжі

Репозитарії

Схожі ресурси