Суб’єктна сфера ліричного твору: форми вираження
У статті висвітлено поняття "суб'єктна сфера ліричного твору", "суб'єктні форми вираження авторської свідомості". Розмежовано поняття образ автора, ліричний герой, персонаж ліричного твору, ліричний персонаж, форми їх вираження у ліричному творі....
Збережено в:
| Дата: | 2007 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України
2007
|
| Назва видання: | Культура народов Причерноморья |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/108511 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Суб’єктна сфера ліричного твору: форми вираження / І. Шацький // Культура народов Причерноморья. — 2007. — № 119. — С. 134-137. — Бібліогр.: 6 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-108511 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1085112016-11-08T03:02:22Z Суб’єктна сфера ліричного твору: форми вираження Шацький, І. Вопросы духовной культуры – ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ У статті висвітлено поняття "суб'єктна сфера ліричного твору", "суб'єктні форми вираження авторської свідомості". Розмежовано поняття образ автора, ліричний герой, персонаж ліричного твору, ліричний персонаж, форми їх вираження у ліричному творі. В статье рассматриваются понятия "субъектная сфера лирического произведения", "субъектные формы выражения авторского сознания". Разделены понятия образ автора, лирический герой, персонаж лирического произведения, лирический персонаж, формы их выражения в лирическом произведении. In the article the subjective forms of expressions of the author's consciousness the conceptions of the subjective sphere of a lyrical work are examined. The conceptions of the author's image, the lyrical hero, the character of a lyrical work, the lyrical character and the forms of their expressions in a lyrical work are separated. 2007 Article Суб’єктна сфера ліричного твору: форми вираження / І. Шацький // Культура народов Причерноморья. — 2007. — № 119. — С. 134-137. — Бібліогр.: 6 назв. — укр. 1562-0808 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/108511 uk Культура народов Причерноморья Кримський науковий центр НАН України і МОН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Вопросы духовной культуры – ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ Вопросы духовной культуры – ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ |
| spellingShingle |
Вопросы духовной культуры – ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ Вопросы духовной культуры – ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ Шацький, І. Суб’єктна сфера ліричного твору: форми вираження Культура народов Причерноморья |
| description |
У статті висвітлено поняття "суб'єктна сфера ліричного твору", "суб'єктні форми вираження авторської свідомості". Розмежовано поняття образ автора, ліричний герой, персонаж ліричного твору, ліричний персонаж, форми їх вираження у ліричному творі. |
| format |
Article |
| author |
Шацький, І. |
| author_facet |
Шацький, І. |
| author_sort |
Шацький, І. |
| title |
Суб’єктна сфера ліричного твору: форми вираження |
| title_short |
Суб’єктна сфера ліричного твору: форми вираження |
| title_full |
Суб’єктна сфера ліричного твору: форми вираження |
| title_fullStr |
Суб’єктна сфера ліричного твору: форми вираження |
| title_full_unstemmed |
Суб’єктна сфера ліричного твору: форми вираження |
| title_sort |
суб’єктна сфера ліричного твору: форми вираження |
| publisher |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України |
| publishDate |
2007 |
| topic_facet |
Вопросы духовной культуры – ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/108511 |
| citation_txt |
Суб’єктна сфера ліричного твору: форми вираження / І. Шацький // Культура народов Причерноморья. — 2007. — № 119. — С. 134-137. — Бібліогр.: 6 назв. — укр. |
| series |
Культура народов Причерноморья |
| work_keys_str_mv |
AT šacʹkijí subêktnasferalíričnogotvoruformiviražennâ |
| first_indexed |
2025-07-07T21:36:28Z |
| last_indexed |
2025-07-07T21:36:28Z |
| _version_ |
1837025658635550720 |
| fulltext |
Чарина М.О.
ВЛИЯНИЕ ЗВУКОВ ПРИРОДЫ НА УСЛОВНОЕ ЗНАЧЕНИЕ СЛОВА
134
С верхних мест земли
С земли трех Курбустанов
Выпрошенная, взятая огонь–мать.
Спустившаяся на белый пепел.
Выкормленная огонь–мать,
С земли шести Курбустанов
Заполученная огонь–мать! [7]
Семантическая первооснова мира в молитве алтайцев–бурханистов воссоздается через сочетание про-
изводимых голосом тонов, которые в совокупности формируют условное значение человеческого слова.
Следует напомнить точку зрения К. Поппера, касающуюся развития языком своих высших функций. "Раз-
вивая свои высшие функции, – писал К. Поппер, – язык породил абстрактные значения и абстрактное со-
держание". Абстрактное значение, согласно К. Попперу, позволяет обращать внимание на смысл, от кото-
рого зависит истинность теории [3]. Условное же значение слова позволяет обнаруживать конфигурации
(тоновые и тембровые вибрации слова), локусы семантической первоосновы мира, которые определяют
особенности миропонимания = созвучия, соответствия человека природе, законам творения, законам ее бы-
тия. Полагаем, что законы бытия в алтайской культуре получают свою интерпретацию в тембровой окраске
слова.
Существует поразительное богатство тембровой окраски производимых голосом тонов, ибо все разли-
чия между гласными с акустической точки зрения – это различия в тембровой окраске. Тон, издаваемый
скрипкой, звучит как скрипичный, звук трубы – как трубный, благодаря сочетанию основного тона и обер-
тонов, присущих звучанию каждого инструмента. Совсем по-иному обстоит дело с голосом говорящего че-
ловека, когда соотношение основного тона и обертонов меняется от гласного к гласному.
Силу звучания гласного можно варьировать независимо от его высоты и тембровой окраски, другими
словами, все эти моменты можно выбирать совершенно произвольно и осуществлять их изменение в про-
цессе звучания независимо друг от друга, можно облекать эти потоки гласных и согласных в сопровож-
дающие его шумы [2].
Изменения в звучании слова представляют своеобразную рефлексию – понимание законов природного
устройства. Интерпретация этого понимания получает отражение в условном значении слова, которое сле-
дует рассматривать как своеобразный результат развития высших функций языка человеком.
Источники и литература
1. Бюлер К. Теория языка. – М., 2000.
2. Налимов В.В. Разбрасываю мысли. В пути и на перепутье. – М., 2000.
3. Поппер К. Объективное знание. Эволюционный подход. ЭдиториалУРСС. – М., 2002. – 384 с.
4. Гегель – Шеллингу. Письмо 30 августа 1795 // Гегель Г.В.Ф. Работы разных лет. В двух томах. – Т. 2. –
М.: "Мысль", 1973 а. – С. 227–232.
5. Гегель Г.В.Ф. Философская пропедевтика// Гегель Г.В.Ф. Работы разных лет. В двух томах. – Т. 2. – М.:
"Мысль", 1973 б, с. 7–212.
6. Анохин А.В. Материалы по шаманизму у алтайцев. – Горно–Алтайск, 1994.
7. Дыренкова Н.П. Культ огня у алтайцев и телеутов.
Шацький І.
СУБ’ЄКТНА СФЕРА ЛІРИЧНОГО ТВОРУ: ФОРМИ ВИРАЖЕННЯ
Постановка проблеми. Дослідження суб’єктної організації ліричного твору є одним з важливих ком-
понентів його аналізу в цілому. Особливо актуальним таке дослідження видається при осмисленні творів, у
яких характери суб’єктів виступають ідейно-естетичними формозмістовими цілостями, які чітко підпоряд-
ковують собою всі інші аспекти художньої образності. Незважаючи на те, що дискусії навколо таких форм
вираження авторської свідомості як образ автора, ліричний герой, їх осмислення і тлумачення почались ще
з 20–30-х років ХХ ст., у широкій літературно-критичній практиці ще й досі панує термінологічна неуста-
леність, зокрема часто дослідники оперують поняттями автор, голос автора, образ автора, авторське «я», лі-
ричне «я», ліричний герой, ліричний суб’єкт, ліричний об’єкт, лірична особистість, герой рольової лірики,
автор–герой тощо.
Мета статті: окреслити межі суб’єктної сфери, а також способи і форми її вираження в ліричному тво-
рі.
Автор як носій певного світорозуміння, певного ставлення до зображуваного не входить у твір безпосе-
редньо. Він завжди опосередкований суб’єктно за допомогою суб’єктних форм вираження авторської сві-
домості і поза суб’єктно через відбір і поєднання явищ дійсності, через сюжет і композицію, зображально–
виражальні засоби. Суб’єктні форми репрезентують у творі власне автора, виступають посередниками між
ним і художньою дійсністю. Вони визначаються ступенем співвіднесеності з реальним власне автором, сту-
пенем об’єктності, тобто наскільки суб’єкт виступає не лише суб’єктом, але й об’єктом зображення, а також
зовнішньою чи внутрішньою позицією щодо зображеного.
При окресленні суб’єктної сфери доцільним видається розмежувати три терміни-поняття: ліричний ге-
рой, образ автора і персонаж ліричного (чи ліро-епічного) твору, причому два останні є двома полюсами,
між якими перебуває образ ліричного героя.
Вопросы духовной культуры – ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ
135
Персонаж, на відміну від образу автора та ліричного героя, або зовсім не несе якихось авторських рис
(наприклад, Христос у вірші Тодося Осьмачки “Хто” чи П.Куліш у творі Є.Маланюка “Куліш”), або ж, хоч і
наділений окремими рисами, близькими самому автору (наприклад, отаман Орлик у “Сонетах про Орлика”
Є.Маланюка), однак не ототожнюється з ним (хіба тільки частково), залишаючись самостійним персона-
жем, наділеним конкретними історико-культурними та індивідуальними ознаками і рисами. Безперечно,
межі між цими принципами організації ліричного твору не завжди стійкі. Якщо персонажі ліричних творів
відносно легко відмежовуються від автора, то межі між ліричним героєм і автором незрідка недостатньо ви-
значені. Межа між автором і його ліричним героєм хоч і відчутна, проте ступінь наближення, відстань між
автором і ліричним героєм можуть дуже відрізнятися.
Якщо зобразити такі відношення графічно, то можна вибудувати бінарну опозицію, на одному полюсі
якої посідає місце образ автора, а на другому –персонаж ліричного твору.
Ліричний герой вільно переміщується між цими двома поняттями, наближуючись до того чи іншого (а
іноді і зливаючись із ними). В одних випадках це персонаж вірша, наділений повною самостійністю, з кон-
кретними рисами історичної особи, часто тієї, від імені якої ведеться розповідь. Такий, наприклад, персо-
наж вірша “Остання сповідь Северина Наливайка” М.Вінграновського.
Часто буває, що автор вкладає в ці образи близькі йому думки, почуття, алюзії. У такому разі, на наш
погляд, доцільно оперувати запропонованим В.Крекотенем терміном “ліричний персонаж” [5, с. 33]. Лірич-
ним персонажем є, наприклад, Козак у поезії Т.Шевченка “Нащо мені женитися?”.
Інша справа, коли образ ліричного героя майже зливається з образом автора. Таким є ліричний герой у
віршах М.Вінграновського (“Ще під інеєм човен лежав без весла”), В.Вовк (“Бажання”), О.Ольжича (“При-
свята”), М.Семенка (“Поет”), В.Стуса (“Мені зоря сіяла нині вранці”), В.Симоненка (“Україні”)… Але й тут
слід розрізняти більший чи менший ступінь їх зближення.
При вивченні ліричного твору постає проблема дослідження та осмислення засобів вираження поетом
ліричного “я”. Слід зазначити, що цією проблемою переймалися ще в Давній Греції. Судячи з письмових
джерел, які дійшли до нас, першим їх намагався систематизувати Платон. У діалогах “Політика або Держа-
ва” він вказує, що поети користуються різними прийомами: “або шляхом звичайної розповіді, або шляхом
наслідування, або того чи іншого разом” [4, с. 174]. Далі він намагається детально розкрити ці прийоми
створення образу ліричного “я” в літературі. “Один рід поезії, – стверджує Платон, – весь цілком складаєть-
ся з наслідування – це… трагедія і комедія, другий рід складається з висловлювань самого поета – це ти
знайдеш переважно в дифірамбах; а в епічній поезії і в багатьох інших видах – обидва ці способи…” [4, с.
175–176].
Дещо відмінну від платонівської систематику вираження ліричного “я” в літературі дає Аристотель у
своїй “Поетиці”: “…можна наслідувати одними і тими ж засобами одне й те саме, або розповідаючи про
події, як про щось стороннє, як це робить Гомер, або від самого себе, не заміняючи себе іншим і виводячи
усіх зображуваних осіб у дії” [1, с. 41].
Отже, Аристотель у своїй систематиці не ставить ніяких жанрових чи родових меж між сферами дії
способів “наслідування”. Він змінює платонівське визначення “прийому” на “спосіб наслідування” і тлума-
чить це явище, виходячи із самої сутності взаємозв’язку художника (суб’єкта) з матеріалом (об’єктом).
Геґель у своїх “Лекціях з естетики” по–новому дивиться на систематику Аристотеля. Загальнолітерату-
рні властивості “способів наслідування” він тлумачить як родові ознаки.
За Геґелем, надаючи дії форму розгорнутої події, яка відбувається сама по собі, епос “виявляє цим саме
об’єктивне в його об’єктивності” [2, с. 413], тоді як “…зворотний бік епічної поезії становить лірика. Зміст
її все суб’єктивне…і тому за єдину форму і остаточну мету може брати для себе словесне самовираження
суб’єкта” [2, с. 420]. А ось “об’єктивність, яка йде від суб’єкта, …є дух у його цілісності; будучи дією, він
визначає форму і зміст драматичної поезії” [2, с. 421].
Таким чином, Геґель підкреслює значення суб’єктивації та об’єктивації як “способів наслідування” і
подає їх у своїй теорії як властивості родових форм у літературі. Слід зауважити, що Геґель не заперечив
важливі досягнення Аристотеля в цьому питанні, а подивився на них під іншим кутом зору, у вимірах анти-
номії суб’єкт/об’єкт.
Отже, у “платонівсько-аристотелівській”, та й гегелівській систематиці родів діють тільки два основні
способи творення художнього образу:
− суб’єктивний, коли поет немов зливається із створеним образом;
− об’єктивний, коли поет прихований і створений ним образ діє немов самостійно.
Третій спосіб в усіх випадках постає як синтез цих двох основних. Однак при зіставленні платонівської
та аристотелівської систематик виникають такі питання:
− по–перше, чи є суб’єктивний і об’єктивний способи наслідування явищами загальнолітературними?
− по–друге, чому їх тільки два і не більше?
− по–третє, яким чином постійну появу нових різноманітних художніх образів забезпечують лише два
способи?
Ліричний герой
Образ автора Персонаж
Шацький І.
СУБ’ЄКТНА СФЕРА ЛІРИЧНОГО ТВОРУ: ФОРМИ ВИРАЖЕННЯ
136
Очевидно, що ці питання взаємопов’язані. Відповідь на них, можливо, дасть аналіз одного з аспектів
творчого літературного процесу. Цей аспект є прихованим зумовлюючим началом художньо–літературної
творчості. Це начало являє собою складний взаємозв’язок між художником (суб’єктом) і предметом
(об’єктом). Інакше кажучи, художня творчість за міметичного до неї підходу є результатом своєрідного ві-
дображення об’єкта у свідомості суб’єкта, тобто об’єктивної дійсності в суб’єктивному сприйманні і
суб’єктивному відтворенні її художником. Тому при створенні художнього образу, як епічного, так і лірич-
ного, об’єктивне і суб’єктивне неподільні і складають єдине ціле.
Отже, уже в самому зародженні творчого процесу стоять одночасно два зумовлюючих начала –
суб’єктивне та об’єктивне. Вони одночасно і протиставляються, і передбачають одне одного. Тому вони є
двома протилежними полюсами одного процесу, одна з яких повинна слугувати йому формальним началом.
А далі все залежить від вибору художника – звідки він забажає почати свій творчий процес. Адже якщо аб-
страктно уявити собі механіку дії цих способів, то художник або починає від себе (тобто від суб’єкта) і йде
до творення художнього образу, або ж у процесі творчості відштовхується від предмета (об’єкта) і, посту-
пово наближуючи його до себе, вживається у створюваний образ. Таким уявляється момент переходу від
абстрактної форми вираження (тобто формального начала) способів зображення в конкретну форму і зміст
створюваного художнього образу в літературі. Тому й здається, що митець суб’єктивованим способом по-
казує виключно себе, а об’єктивним – створює відірваний, “нейтральний” образ.
При суб’єктивації митець, як уже зазначалося, у процесі творення йде від себе до образу. Саме цим і
пояснюється той факт, що в ліриці суб’єктивні форми вираження часто починаються відразу з особового
займенника, наприклад, “Я про тихі тіні співаю” (“Поет” М.Семенка), “Я шлю поклін і дружній свій привіт”
(“Коли усе в тумані життьовому…” М.Рильського), “Я казав, що вернусь безумовно” (“Коли потяг у даль
загуркоче” В.Сосюри), “Я не товариш вам, діду” (“Сліпці” М.Бажана), “Чи встигну я цей камінь обтеса-
ти…” (“Роздум” А.Малишка). Дуже часто трапляються випадки, коли особовий займенник випущений, але
виразно відчувається (“Летим. Дивлюся, аж світає… ” (“Сон” Т.Шевченка).
Проте суб’єктивний спосіб вираження, як власне і об’єктивний, можна поділити на окремі форми. Цей
поділ часто ставить літературознавців та критиків у скрутне становище, особливо при визначенні сутності
образу в ліриці. Яскравий приклад цього – дискусії довкола поняття “ліричний герой”. Складність тут не
тільки в процесі поділу способів на окремі форми вираження, а й у здатності їх вступати в подальший
окремий взаємозв’язок між собою. А це означає, що кожна з форм за необхідності може легко поєднуватися
з іншою або іншими в будь–якому необхідному сполученні.
У суб’єктивному способі можна виділити три форми. У першій з них, так званій уявній суб’єктивації,
поет при створенні ліричного образу від першої особи не має з ним ніяких біографічних зв’язків. Уперше на
це звернув увагу М.Чернишевський досліджуючи лірику О.С.Пушкіна. Як приклад, він наводить вірш “Че-
рная шаль” і зазначає, що хоч його й написано від першої особи, проте відразу зрозуміло, що сюжет вірша
являє собою чисту поетичну вигадку [6, с. 457]. Справді, Пушкін ніколи не вбивав гречанку, яку він кохав і
яка зрадила йому з вірменином. “З цього випливає, – підсумовує М.Чернишевський, – що “я” ліричного
твору не завжди є “я” автора” [6, с.457].
Друга форма суб’єктивного способу вираження за своїм виявом протилежна першій. Це – пряма
суб’єктивація, що є саме тим випадком, коли “я” ліричного твору і “я” автора зливаються в єдине ціле. За-
звичай цією формою суб’єктивації в ліриці поети виражають своє ідейно–художнє кредо, оцінюють зробле-
не. Як приклад можна навести вірш Лесі Українки “Contra spem spero” або “Я не співець чудової приро-
ди…” П.Грабовського.
Третьою є суб’єктивно–об’єктивована форма, в якій ліричні образи виступають як “я” в значенні “ми”,
так і “ми” у власному значенні. Саме за допомогою такої форми створений вірш О.Ольжича “Нащо слова?
Ми діло несемо…”:
Нащо слова? Ми діло несемо.
Ніщо мистецтво і мана теорій.
Бо ж нам дано знайти життя само
В красі неповторимій і суворій…[3, с. 74].
У ліриці форми об’єктивного способу вираження порівняно з суб’єктивними мають свої особливості.
Поруч із прямою об’єктивацією часто трапляється й непряма об’єктивація або алегорія. Зазвичай алегорич-
ною формою вираження користуються при створенні своєрідних ліричних образів, у які вкладається глибо-
кий смисл. Це і програмовий вірш І.Франка “Каменярі”, пророчий сенс якого навряд чи вдасться заперечи-
ти, і алюзивний “Лісовий сонет” І.Драча, і “Там, у степу, схрестилися дороги…” В.Симоненка.
Висновки. Дослідження суб’єктної сфери ліричного твору є одним з найважливіших аспектів аналізу
ліричного твору в цілому. Таке дослідження дозволяє детально проаналізувати структуру двох рівнів стилю
– емоційно–оцінювального та композиційного (композицію «точок зору», суб’єктних планів – психології,
фразеології, часового, просторового, оцінювального, а також композицію способів викладу та мовних
форм). Центром суб’єктної організації ліричного твору найчастіше є ліричний герой, якому підпорядковані
всі інші суб’єктні форми.
При дослідженні характеру ліричного героя необхідно враховувати, що він спирається на психотип і
темперамент власне автора, на його життєві переживання й колізії. Можна сказати, що автор служить для
свого ліричного героя своєрідним прототипом, і це надає його вираженню переконливості і тієї психологіч-
ної достовірності, без якої створене уявою здається сухим та умовним.
Вопросы духовной культуры – ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ
137
В образі ліричного героя відчуття індивідуальності створюється через передачу неповторності світо-
сприймання, чуттєво-мислительних реакцій, еруптивних вивержень “нижньої свідомості” (І.Франко) та їх
асоціативних зчеплень тощо. У ліриці й ліро-епосі цілісний характер можна уявити за деталізацією внутрі-
шнього духовного життя, тоді як в епічних та драматичних творах – за вчинками і предметними деталями.
Дослідження способів вираження ліричного “я” передбачає також осмислення засобів, за допомогою
яких ліричне “я” зазвичай створюється, а також тих зумовленостей і закономірностей, які роблять ці спосо-
би виразною системою.
Джерела та література
1. Арістотель. Поетика. – К.: Мистецтво, 1967. – 134 с.
2. Гегель Г. Эстетика: В 4-х т. – Т. III. – М.: Искусство, 1971. – 535 с.
3. Ольжич О. Незнаному Воякові. – К.: Дніпро, 1994. – 432 с.
4. Платон. Сочинения: В 3 т. – Т.3 – СП-б: Странник, 1863. – 531 с.
5. Смілянська В.Л. “Святим огненним словом…” Тарас Шевченко: поетика. – К.: Дніпро, 1990. –290 с.
6. Чернышевский Н.Г. Полн. собр. соч. : В 15 т. – Т.3. – М., 1947. – 567 с.
Эйхман О.И.
ХУДОЖЕСТВЕННЫЙ ТЕКСТ КАК ФОРМА САМООРГАНИЗАЦИИ ЯЗЫКОВОЙ
МАТЕРИИ
Согласно Э.Сепиру [1, c.67–69], в языке ничто не стоит на месте. “Каждое слово, каждый грамматиче-
ский элемент, каждое выражение, каждый звук и каждая интонация” постепенно меняются, подчиняясь не-
видимому, но “объективно существующему дрейфу, составляющему суть жизни языка”[1, c.67–69]. Это мы
и наблюдаем в процессе нашего исследования.
Все с очевидностью говорит в пользу того, что “этому дрейфу присуще некое постоянное направление,
в нем воплощаются, закрепляются только те индивидуальные вариации, которые движутся в определенном
направлении… Дрейф языка осуществляется благодаря неконтролируемому говорящими отбору тех инди-
видуальных отклонений, которые соответствуют какому–то предопределенному направлению” [1, c.67–69].
Как утверждает Белоусов К.И., “всякий объект представляет собой оформленную материю”, что позво-
ляет ему пребывать “в движении, которое осуществляется в пространстве и времени” [2, c.54]. В наши за-
дачи входит изучение особенностей обретения языковой материей формы художественного текста, что обу-
словлено процессами самоорганизации языковой материи.
Под языковой материей мы понимаем совокупность мысле–рече–языковых единиц, которые выступают
в качестве строительного материала, наделенного самодвижением. Под воздействием формообразующего
принципа (“энтелехии”) индивидуальное бытие этих единиц постигается субъектом в определенном когни-
тивном пространстве [3, c.600]. Вслед за Белоусовым К.И. [2, c.54] мы полагаем, что язык П.Зюскинда, ко-
торый воплощен в художественном тексте “Голубка”, дрейфует, что обусловлено движением языковой
материи.
Языковая материя является механизмом, в результате раскрытия которого, то есть движения, проявля-
ется внутренняя динамика системы. Данное раскрытие или движение происходит под воздействием струк-
тур знания, свойственных определенному периоду развития культуры.
Для повести П.Зюскинда “Голубка” [4] этническими культурами, предопределяющими особенности ее
семантики, являются немецкая культура и французская культура. Знания о данных культурах являются ос-
новополагающими для понимания изучаемого артефакта, поскольку позволяет открыть своеобразие духов-
ного уклада культуры современной Германии. Немецкая и французская культуры реорганизуют простран-
ство текста через процесс в промежуточной области (движение языковой материи), что ведет к хаосу как к
“конструктивному и созидательному процессу” [5, с.23].
На определенном этапе развития языковой системы, когда она находится в сознании индивида в ла-
тентном состоянии, хаос понимается как сложная открытая неравновесная система. Фундаментальным кри-
терием сложности неравновесной системы И. Пригожин признает “наличие внутреннего присущего потен-
циала самоорганизации” [6, c.85–90]. Функционирование системы зависит от “совместного действия эле-
ментов системы и обусловлено комплексом явлений, таких как неравновесность, случайность, спонтан-
ность и т.д.” [6, c.85–90].
Под процессами самоорганизации мы понимаем, прежде всего, процессы создания метатекста, то есть,
с точки зрения синергетического подхода, “определенные образования, которые выполняют функции со-
гласования частей, установления единых темпоритмических параметров их развития ради достижения ус-
тойчивого равновесия во взаимодействии со средой” [5, с.12–15].
Таким образом, метатекст способствует достижению устойчивого равновесия во взаимодействии в пер-
вую очередь со средой текста, языком П.Зюскинда, обеспечиваемое сознанием. “Равновесие во взаимодей-
ствии” происходит благодаря пониманию того смысла, который был заложен.
Достижение устойчивого равновесия сознания читателя, коммуницирующего с языком П. Зюскинда,
возможно по мере усвоения следующих сегментов:
1. Er krallte sich mit beiden Haenden an der Matratze fest... Er loeste den krallenden Griff seiner Haende von
der Matratze, zog die Beine an die Brust und umschlag sie mit den Armen.
2. Es raechzte in seinem Kopf und erscheuchte dadurch den Gedankenwirrwarren, der schrieen und flatterten.
|