Атлас історії України

Рецензія на книгу: Атлас історії України. – К.: ДНВП «Картографія», 2012. – 152 с.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2014
Автор:	Майоров, М.В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2014
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Рецензії й огляди
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/108856
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Атлас історії України / М.В. Майоров // Український історичний журнал. — 2014. — № 6. — С. 198-206. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-108856
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1088562016-11-17T03:03:08Z Атлас історії України Майоров, М.В. Рецензії й огляди Рецензія на книгу: Атлас історії України. – К.: ДНВП «Картографія», 2012. – 152 с. 2014 Article Атлас історії України / М.В. Майоров // Український історичний журнал. — 2014. — № 6. — С. 198-206. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/108856 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії й огляди Рецензії й огляди
spellingShingle	Рецензії й огляди Рецензії й огляди Майоров, М.В. Атлас історії України Український історичний журнал
description	Рецензія на книгу: Атлас історії України. – К.: ДНВП «Картографія», 2012. – 152 с.
format	Article
author	Майоров, М.В.
author_facet	Майоров, М.В.
author_sort	Майоров, М.В.
title	Атлас історії України
title_short	Атлас історії України
title_full	Атлас історії України
title_fullStr	Атлас історії України
title_full_unstemmed	Атлас історії України
title_sort	атлас історії україни
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2014
topic_facet	Рецензії й огляди
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/108856
citation_txt	Атлас історії України / М.В. Майоров // Український історичний журнал. — 2014. — № 6. — С. 198-206. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT majorovmv atlasístorííukraíni
first_indexed	2025-07-07T22:12:15Z
last_indexed	2025-07-07T22:12:15Z
_version_	1837027909789810688
fulltext	Український історичний журнал. – 2014. – №6 РЕЦЕНЗІЇ Й ОГЛЯДИ Вихід у світ два роки тому «Атласу історії України» став визначною подією в науковому жит- ті. Як зазначається в передмові, створення подібних видань не має глибоких традицій. Це означає, що підвалини вітчизняної історичної картографії за- кладаються саме зараз, а фахівці, котрі працюють над просторовою візуалізацією минулого нашої кра- їни, виступають першопрохідцями у цій важливій справі. З огляду на такі обставини та враховуючи справді високу наукову й поліграфічну якість пра- ці, усі її творці, і передусім упорядник – Д.Ісаєв, за- слуговують на високу похвалу та широке визнання. Однак акцентування на перевагах і здобутках може прислужитися лише для морального заохочення авторів, популяризації їхньої праці серед цільової аудиторії. Більш цінна для справжнього науковця реакція – вдумлива конструктивна критика, ґрунтована на уважному вивченні, глибокому осмисленні запропонованого матеріалу. У вступі до атласу зазначено, що це – науково-популярне видання, котре лише визначає контури майбутнього суто академічного проекту. Попри таку заувагу, як для науково-популярної публікації праця дещо заскладна, пере- обтяжена подробицями. Принаймні, вона більш серйозна, ніж, наприклад, «Історія України: Ілюстрований атлас» (видавництво «Інститут передових тех- нологій», 2008 р.) того ж упорядника, а тому вимагає більш прискіпливого роз- гляду. Насиченість атласу покладає на його творця більшу відповідальність за точність і достовірність картографічних, фактологічних даних. Водночас оперування великим обсягом матеріалу вимагає особливої майстерності при компонуванні карт: поєднання інформативності та доступності, обрання вда- лих просторових і часових рамок, акцентування уваги на найбільш значущих подіях минулого тощо. Щодо всього цього в нас є зауваження та пропозиції, які можуть бути врахованими при створенні анонсованого академічного видання. За науковим рівнем нинішнє видання варто порівнювати не зі згада- ним вище (2008 р.), а із серією шкільних атласів з історії України за 7–11-й («Інститут передових технологій») та за 7–8-й (ДНВП «Картографія») класи. АтлАс історії УкрАїни. – к.: ДнВП «кАртогрАфія», 2012. – 152 с. Український історичний журнал. – 2014. – №6 Рец, ензії й огляди 199 Д.Ісаєв – упорядник обох цих серій (самостійно – атласів «Картографії» та ра- зом з О.Гісемом і О.Мартинюком – видання «ІПТ»). Усі вони відзначаються комплексним характером карт з акцентом на політичній та військовій історії, зручним маркуванням сучасного державного кордону України з одночасним збереженням уваги до процесів, що відбувалися навколо українських земель. Більшість карт рецензованого нами видання складено на основі матеріалів зазначених шкільних атласів, примітна риса яких – загалом висока якість. «Атлас історії України» доповнено ввідними картами Центрально-Східної Європи та контекстними – ширших реґіонів, зокрема Євразії й Середземномор’я. Щоправда, карти з широким міжнародним контекстом подій більшою мірою супроводжують лише ранні періоди історії України. З іншого боку, вадою роз- ділів про давню й середньовічну історію є відсутність датувань періодів, яким присвячено мапи. Відзначимо також, що впорядник чомусь не подбав про зо- браження гірського рельєфу, який був присутній у шкільних атласах видан- ня «ІПТ». Не завжди виправдане й послідовне застосування принципу комп- лексності карт: багато реґіонів та періодів усе ж доцільніше було б винести в невеликі супровідні мапи, а не розчиняти на загальному тлі. Наприклад, упорядник відмовився від окремого картографування західноукраїнської спе- цифіки (за винятком періоду діяльності національного руху під керівництвом ОУН, починаючи з 1941 р.), через що багато важливих місцевих подій узагалі не знайшли свого відображення. Порівняно зі шкільними атласами від «ІПТ» і ДНВП «Картографія», не зовсім зручною «новацією» став відхід від упоряд- кованості кольорів стрілок при позначенні походів (бойових дій) і територій основних в українській історії державних утворень. У шкільних атласах за 8-й клас російську сторону було послідовно представлено зеленим кольором, польську – синім, османсько-татарську – фіолетовим, а козацьку – червоним. Це зручно корелювалося з кольорами територіальної належності. Замість того, щоб використати цей досвід та уніфікувати його для всіх періодів до ХХ ст. включно, Д.Ісаєв вирішив порушити порядок. Приміром, російська територія залишилася зеленою, а от дії військ цієї країни в різні періоди позначено то фіолетовим, то червоним, то зеленим кольорами; польських військ – то зеле- ним, то фіолетовим, то помаранчевим. Доволі нерівномірно представлено схе- ми битв: вісім, присвячених козацькій добі, одна схема облоги Севастополя під час Кримської війни, і жодної – для інших періодів. Порівняно зі шкільними атласами, у рецензованому виданні набагато більше уваги відведено доісторичному періоду. У передньому слові зазнача- ється, що попри брак достовірних джерел, сучасні дослідники не можуть по- долати спокусу змоделювати певні історичні обставини минулого. Не оминув такої спокуси і Д.Ісаєв, через що перші розділи його праці виглядають досить насиченими, але знайдеться немало охочих заперечити доречність зображен- ня тих чи інших епізодів. В атласі доволі детально висвітлено близькосхідний контекст історії кіммерійців та скіфів; наочно показано важливі для нашого реґіону давні війни та переселення, зокрема походи Зопіріона й Діофанта, маркоманські, «скіфські» (ґотські) війни й т.д. Усе це – нове для української історичної картографії та не має прецедентів у шкільних атласах. Український історичний журнал. – 2014. – №6 200 Рец, ензії й огляди У вибраний упорядником сміливий новаторський підхід не вписується по- даний невиразно (с.30–31) аварський період (560-ті – 700-ті рр.). А між іншим, авари, як до того ґоти й гуни, відіграли велику роль у втягуванні слов’ян в ор- біту тодішньої міжнародної політики, зокрема у боротьбу з Візантією. Аварські війни кінця VI – початку VII ст. дали поштовх масовому слов’янському пе- реселенню на Балкани. Було б справедливо присвятити їм окрему карту з Балканським півостровом та Анатолією – так, як це зроблено, наприклад, на с.25 («скіфські війни»). Найважливіший період історії Аварського каганату пе- редував часу існування держави Кубрата, але в атласі останню показано на мапі, що відображає більш ранній період, ніж карта з Аварським каганатом. При цьому саме існування «Старої Великої Булгарії» є предметом наукових дискусій, про що у виданні нічого не сказано. На мапах цього ж періоду можна було б відобразити місії Кирила та Мефодія, християнізацію наших сусідів. Карти періоду Русі виступають синтезом раніше розміщених у шкільних ат- ласах за 7-й клас видавництв «ІПТ» та ДНВП «Картографія», при цьому Д.Ісаєв чомусь вирішив відмовитися від деталізації, притаманної шкільному атласу «Картографії» й повернувся до схеми атласу «ІПТ», наприклад до поєднання в од- ній мапі періодів княжінь Володимира та Ярослава (с.34). Оскільки треба було по- казати Руську державу «на повний зріст», карти виконано в малих масштабах, зате масштаби залежних від Русі земель просто вражають (с.33–34). Слід більш акурат- но підходити до їх локалізації в Причорномор’ї та на Поволжі. Чи були печеніґи й Волзька Булгарія хоч на мить залежними від Володимира Святославича? Навряд чи фахівці з цієї епохи погодяться, що походи князя стали аж настільки результа- тивними. З іншого боку, власне походів на картах і не вистачає. Наприклад, не- має останньої виправи русів на Візантію 1043 р., половецьких та міжусобних воєн. У контексті реґіональної історії можна було б показати на с.40 воєнні експедиції з Румського султанату до Судака та Херсонеса на початку 1220-х рр. Карта на с.46, яка охоплює ціле XV ст., занадто складна для сприйняття. Мапа періоду Люблінської унії (с.50) вийшла менш доступною, ніж у шкільно- му атласі ДНВП «Картографія» за 8-й клас, зокрема не так виразно показано розподіл українських земель Речі Посполитої на воєводства. Прикро, що на карті цієї країни початку XVII ст. «виплив» такий анахронізм, як Єдисан – проб- лема «невчасного» показу цієї та інших ноґайських орд XVIIІ ст. в Північному Причорномор’ї існувала у шкільному атласі видання «ІПТ» і, здається, була остаточно вирішена в атласі за 8-й клас ДНВП «Картографія». Швидше за все, це просто недогляд упорядника, оскільки на всіх інших картах Єдисанська, Єдичкульська і Джамбуйлуцька орди з’являються, як і належить, у XVIIІ ст. Позитивним моментом стало зміщення фокусу етнічної карти з Речі Посполитої (як у шкільному атласі ДНВП «Картографія») на територію сучас- ної України. Правда, для XVI–XVII ст. мапа етнічного розподілу може бути лише дуже приблизною. Також добре, що карта церковного (християнського) життя перероблена на карту віросповідань загалом (знайшлося місце ісламу та юдаїзму). Правда, за аналогією з етнічною мапою, можна було зосередитись не на Речі Посполитій, а на сучасній території України (принаймні, не випус- кати пояс земель від Закарпаття до Путивля й Рильська). Український історичний журнал. – 2014. – №6 Рец, ензії й огляди 201 Загалом насичений подіями козацький період краще подано у шкільно- му атласі за 8-й клас ДНВП «Картографія», ніж у рецензованому виданні. Наприклад, краще хронологічно систематизовано леґенду до карт. Усю історію козацтва до Б.Хмельницького (повстання, морські й сухопутні походи) тут ві- дображено лише на двох мапах (с.56–57), через що вони виявилися занадто пе- ревантаженими. Для порівняння: у шкільних атласах видання «ІПТ» цій темі присвячено сім карт, а ДНВП «Картографія» – три. Також невиправдано, на наш погляд, упорядник повернувся до схеми зображення війн Б.Хмельницького на двох картах (як у шкільному атласі видання «ІПТ»). Рішення представити ці події на чотирьох мапах (як у шкільному атласі ДНВП «Картографія») ви- глядає більш продуманим. У контексті науково-популярної публікації дово- лі солідно виглядали б загальна карта полкового устрою Гетьманщини (без бойових дій) та її місце на політичній карті Європи XVII ст. – так, як це зро- блено у шкільному атласі ДНВП «Картографія». Те саме стосується історії та устрою лівобережної Гетьманщини, Запоріжжя та Слобожанщини у XVIIІ ст. На жаль, цього не бачимо. Усупереч заявленому пріоритету політичної та во- єнної історії й на відміну від зазначених шкільних видань, в атласі не пока- зано бойові дії важливих для історії реґіону російсько-турецької війни 1768– 1774 рр., яка фактично вирішила долю Кримського ханства, та під час поділів Речі Посполитої 1772–1795 рр. Між іншим, упродовж 1774–1783 рр. Крим був формально незалежним як від Османської, так і від Російської імперій, але цю віху історії півдня України ніяк не позначено на відповідній карті (с.71). Майже всю увагу зосереджено на козаках та гайдамаках. На с.74–75 добре показано розвиток адміністративно-територіального устрою українських земель у складі Росії у XVIIІ ст. Можна було доповнити їх хоча б од- нією картою з адміністративно-територіальним розвитком українських територій у складі володінь Габсбурґів. Наполеонівську війну в атласі показано на одній карті (с.80), а не на двох, як у шкільному виданні «ІПТ» за 9-й клас. Можливо, це виправдано, оскільки основні події 1812 р. все ж відбувалися не в Україні, а на польських, білоруських та російських теренах. З іншого боку, українська історич- на картографія досі належним чином не оцінила значення кампанії 1809 р., на- слідком якої було не лише тимчасове приєднання Тернопільщини до Росії, але й входження колишньої Нової Галичини з Холмщиною до Варшавського герцоґства. Саме таким чином Забужжя пізніше опинилося у складі Царства Польського, що визначить його долю вже у ХХ ст. Повертаючись до кампанії 1812 р., зауважи- мо також, що в рецензованому атласі менш детально, ніж у шкільному виданні «ІПТ» за 9-й клас, показано історію утворених у цей період українських військо- вих формувань у складі російської армії. На карті суспільно-політичних процесів першої половини ХІХ ст. (с.82) не показано повстання військових поселенців та селян, так само, як і завору- шення після Кримської війни (наприклад, «Київська козаччина»). У леґенді до карти пункт «заснування Філікі Етерія» в Одесі чомусь віднесено до рубрики «Українські національні рухи в західноукраїнських землях». У контексті рево- люції 1848 р. в Галичині можна було показати на карті вимогу Головної руської ради щодо поділу краю на польську та українську частини. Мапа, присвячена Український історичний журнал. – 2014. – №6 202 Рец, ензії й огляди Кримській війні 1853–1856 рр. (с.86), є погіршеним варіантом зразка зі шкіль- ного атласу видання «ІПТ»: менше підписів на карті оборони Севастополя, не показано дії загону М.Чайковського на боці османських військ. На с.88–89 кольорова гамма не дає зрозуміти, що Галичина й Наддніпрянщина – у скла- ді різних держав. Ніде не показано моменту повернення у 1878 р. до складу Російської імперії частини Бессарабії з Ізмаїлом, втрачених у 1856 р. за підсум- ками Кримської війни. Також у контексті змін адміністративно-територіально- го устрою в ХІХ ст. можна було відтворити момент передачі Ростова й Таґанроґа зі складу Катеринославської ґубернії до Області Війська Донського в 1887 р. Вступ до історії Першої світової війни доцільно розпочати з оглядової кар- ти міжнародного контексту – територіальних претензій, військово-політичних альянсів. Порівняно зі шкільним атласом «ІПТ», бойові дії на українських зем- лях показано не на двох, а вже на чотирьох мапах (с.94–95). Незначною ва- дою, на рівні технічної помилки, стало зображення ділянки фронту в Румунії 1915 р. – на той момент ця держава ще не встигла вступити у війну. На відміну від шкільного атласу, немає карти бойового шляху українських січових стріль- ців. Узагалі пріоритети у зображенні дій різних національних військових фор- мувань періоду 1914–1920 рр. залишаються незрозумілими. Про відсутність показу дій УСС у Галичині (окрім битви на горі Маківка) ми вже зазначи- ли. Нічого немає також про похід стрільців у Наддніпрянську Україну 1918 р. Натомість показано участь Чехословацького леґіону у Зборівській битві періоду «наступу Керенського» в 1917 р. До того ж цю подію чомусь охарактеризовано як «народження чеських збройних сил» – насправді чехословацьких. Узагалі незрозуміло, чому увагу акцентовано саме на цьому національному формуван- ні, а не, наприклад, на польських, бойовий шлях яких упродовж Першої світо- вої пролягав через Буковину, Галичину, Волинь, пізніше Наддніпрянщину. З іншого боку, Чехословацький леґіон більш цікавий не боями в Галичині, а своєю подальшою роллю у громадянській війні в Росії. У 1917 р. його під- розділи перебували на території Волинської та Полтавської ґуберній, перш ніж вони відступили в Росію. При цьому чехословаки підтримали частини Тимчасового уряду в боях із більшовиками в Києві у жовтні 1917 р., але дотри- мувалися нейтралітету під час наступу військ М.Муравйова на столицю УНР узимку 1917–1918 рр. Навесні 1918 р. чехословацькі підрозділи вже разом із більшовиками намагалися стримувати просування в Україну австрійських та німецьких військ, зокрема відзначилися в бою з німцями під Бахмачем 8–13 березня. Звісно, науково-популярне видання не варто переобтяжувати таки- ми нюансами, але тоді зайвим є й показ бойових дій підрозділу Ст.Булака- Балаховича в Білорусії 1920 р. (с.105). На с.96 подано карту з ситуацією після підписання Берестейського миру, до якої в нас чимало зауважень. Почнемо з того, що правильніше говорити не про «російсько-німецький фронт», а про фронт Центральних держав проти Росії та Румунії, або ж про Східний фронт Першої світової війни. Далі, червоно-роже- вий напівтон, треба розуміти, позначає російські території, які у серпні 1918 р. не перебували під контролем більшовиків, але й не належали до новоутворених національних держав – Польщі, України чи Ґрузії, зафарбованих по-іншому. Український історичний журнал. – 2014. – №6 Рец, ензії й огляди 203 Ці дуже різні «російські території» (Центральна Білорусія, Крим, Дон, Кубань, Карська область, Батумська округа та ін.) невдало скомпоновано в одну гру- пу, оскільки деякі з них декларували свою незалежність, а інші управлялися «крайовими» урядами; одні перебували під окупацією Центральних держав, а решта були сам-на-сам із більшовиками. Важливою проблемою цієї карти вва- жаємо неадекватний показ кордонів (територій поширення) нових держав і са- моврядних територіальних утворень. У ситуації, коли прикордонні супе речки ледве врівноважувалися вимушеними, часто формальними, угодами про кор- дони й демаркаційні лінії, певною постійною величиною залишався фактич- ний контроль над територіями на певний момент. Звісно, у центрі уваги пе- ребуває Україна, тож на карту фактичного контролю теренів буде не зайвим нанести й бажані для Києва кордони. Неточності помітні також на периферії мапи. На Кавказькому театрі бойових дій не показано ані відвоювання осман- ськими військами Східної Анатолії, ані німецької та османської окупаційних зон улітку 1918 р. Сміливо можна показати контроль Ґрузії над Сочинською округою, який вона встановила у серпні того ж року. Зовсім невідповідною пе- ріоду Берестейського миру показано ситуацію на Балканах (ніяк не позначено контрольовані Центральними державами території Сербії, Албанії, Греції). На с.98 в леґенді не вказано, за яким принципом розподілено території, за- фарбовані зеленим і рожевим кольорами. Незрозуміло, як відбиралися події мирного періоду існування Центральної Ради. На карті є виступ полку імені П.Полуботка, але немає всіх універсалів. Для того, щоб мати уявлення про те, скільки різних подій можна було показати у цей період, треба звернутися хоча б до шкільного атласу видавництва «Мапа» за 10-й клас, карти «Доба Центральної Ради (мирний період)». Достатньо показати найбільш значимі події, а також ті, які мали придатний для картографічної демонстрації територіальний вимір. Зокрема, українізацію підрозділів російської армії та переміщення українізова- них частин в Україну, заколот більшовиків у Києві у жовтні 1917 р. На с.100 у леґенді фронтову лінію підписано як «межа просування німецько- австрійських і українських військ» – так, наче вояки УНР перебували в одних окопах із німцями та австрійцями у січні 1918 р. Навряд чи мався на увазі леґіон УСС, оскільки дії цього формування в Наддніпрянській Україні 1918 р. ніяк не позначено. Узагалі на карті відсутні напрями просування німецько-австрійських та українських військ, за винятком рейду П.Болбочана на Крим і то – лише до Сімферополя, хоча полк імені К.Гордієнка дійшов до Бахчисарая. Нічого немає на мапі й про підняття українських прапорів кораблями Чорноморського флоту у Севастополі, а ця подія якраз і пов’язана з діями підрозділів П.Болбочана на півострові. Можна було відобразити також відступ російських/козацьких частин через Україну на Дон, що відіграло роль casus belli для першої радянсько-укра- їнської війни; прибуття Сірожупанної та Синьожупанної дивізій до України тощо (але, звісно, у рамках науково-популярного видання ці нюанси можна й опус- тити як занадто обтяжливі). Поряд із демонстрацією спроб державотворення в Білорусії та Молдавії, відсутні натяки щодо аналогічних ініціатив на Кримському півострові. Молдавський Сфатул Церій несподівано виник на карті, датованій аж січнем – червнем 1919 р. (с.102), хоча позначати його в Бессарабії має сенс лише Український історичний журнал. – 2014. – №6 204 Рец, ензії й огляди до грудня 1918 р. Можна було б залишити, як у шкільному атласі, маркування за- явлених територій трьох найбільших радянських республік на території України: Донецько-Криворізької, Одеської, Таврійської. Проект земельного устрою УНР (від 6 березня 1918 р.) не був настільки реально значущим явищем, щоб відобра- жати його на основній карті, яка до того ж більше стосується періоду Української Держави, коли від цієї адміністративно-територіальної реформи вже відмовили- ся. Було б доцільніше зробити окрему мапу меншого масштабу, де показати про- ект земельного поділу в кольорі (за зразком карт адміністративно-територіально- го устрою УСРР на с.108–109). Від цього наочність лише виграла б. Нічого немає про поразку Австро-Угорщини як передумову утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Війну Польщі проти ЗУНР показано дуже схематично й поверхово, що стало одним із наслідків відмови від винесення західноукраїнсько- го контексту в окрему карту. Між іншим, історія ЗУНР – це і бої за Львів, і спроби Антанти встановити демаркаційну лінію між поляками та українцями, і багато інших цікавих для картографування подій. Також у листопаді 1918 р., до завер- шення всіх локальних війн, було зарано говорити, куди ввійдуть периферійні до ЗУНР землі: Закарпаття, Буковина, Лемківщина, Пряшівщина. Загалом, історія кордонів і територіальних претензій УНР та Української Держави варта винесення на окрему мапу поза контекстом бойових дій. Це й вимоги на переговорах у Брест-Литовську, і переговори України з БНР та РРФСР (1918 р.), і територіальні вимоги УНР та ЗУНР на Паризькій мир- ній конференції (1919 р.). Водночас, на відміну від шкільного атласу видан- ня «ІПТ», добре, що кожна карта, присвячена бойовим діям 1917–1920 рр., не маркується кордонами українських державних утворень (УНР, Українська Держава). Ці заявлені кордони не можна вважати сталою системою координат у бурхливих воєнно-революційних подіях – вони не були остаточно погоджени- ми навіть у теорії. Правда, деяким незрозумілим натяком на західний кордон УНР у часи Директорії стала пунктирна лінія на с.102–104, що незмінно роз- діляє «власне Польщу» та «зону польської окупації» на сході. На с.102 перша карта, присвячена добі Директорії, багряніє від операцій Червоної армії та її контролю над українськими територіями. Контрольований Директорією терен показано кольором лише станом на початок червня 1919 р., коли та являла собою нешироку смугу між польською й радянською окупа- ційними зонами. На нашу думку, у науково-популярному виданні варто ак- центувати хоч на тимчасових, але все ж успіхах українських державних утво- рень. Чому б не зробити суцільно кольоровою територію, підконтрольну УНР станом на 22 січня 1919 р. (день об’єднання із ЗУНР), коли вона ще вигля- дала більш-менш солідно – так, як це показано у шкільному атласі видання «ІПТ»? Така перспектива була б зручною також із погляду більш наочної де- монстрації (в кольорі), що до більшовиків південні території України на ко- роткий час встигли зайняти Антанта та Добровольча армія. Уже поверх даної кольорової фіксації можна малювати червоні стріли подальшого просування більшовицьких військ на південь. Ця ж карта демонструє дивні як на 1919 р. кордони Угорщини (із Закарпаттям, але без Трансильванії). Якщо показу- вати межі цієї країни до Тріанонського договору, то варто позначати рамки Український історичний журнал. – 2014. – №6 Рец, ензії й огляди 205 територіального контролю угорських радянської республіки та/або королів- ства (з Трансильванією включно). На с.103 знову незрозумілий пріоритет у кольоровому показі підконт- рольних територій. Замість того, щоб фоном проявити найбільші успіхи походу українських армій на Київ та Одесу 30 серпня 1919 р., перевагу надано пізні- шій граничній межі просування денікінців на захід від Києва. У зазначений період (липень – жовтень 1919 р.) не лише Покуття, але й частина Закарпаття та Угорщини перебували під румунською окупацією. Перший зимовий похід дуже складно показати вдало на одній карті, оскіль- ки він проходив тилами як білих, так і червоних військ, а завершився з’єднанням із силами УНР, які вже були в оперативному підпорядкуванні польської армії у травні 1920 р. Можливо, варто було показати початок Зимового походу на с.104, а його завершення – уже на наступній карті. Лінія Керзона неправильно датується 8 грудня 1919 р., оскільки її традиційно плутають із лінією тимчасового східного кордону Польщі, запропонованою Верховною радою Антанти. На відміну від лінії Керзона, уперше оприлюдненої в ноті народному комісару закордонних справ біль- шовицької Росії Ґ.Чичеріну 11 липня 1920 р., лінія від 8 грудня 1919 р. стосувалася лише колишніх територій Російської імперії й не проходила теренами Галичині. На с.105 не показано утворення Галицької СРР, замість цього бачимо лише прапор Галревкому в Тернополі. Для Другого зимового походу, мабуть, варто зробити окрему карту, адже він відбувся майже через рік після завер- шення фронтової війни в Україні. Це може бути окрема повноцінна мапа, при- свячена антирадянській боротьбі після 1921 р. – із Другим зимовим походом та повстанським рухом (Холодний Яр, Н.Махно). На с.108–109 добре показано еволюцію адміністративно-територіального устрою українських земель у 1920–1930-х рр. Однак акцент зроблено лише на двох державах – УСРР та Польщі. На жаль, Румунію й Чехословаччину пока- зано фоновим сірим кольором. У розділі «Україна в 1922–1991 рр.» у довоєнний період бракує карти суспільно-політичного життя, що особливо актуально для зображення процесів, котрі відбувалися на західноукраїнських землях. Як на- слідок, сама назва «ОУН» (абревіатура без повної назви) з’являється лише на с.120 у контексті очікування цією організацією на «часткову автономію під ні- мецьким протекторатом». Карта на с.111 має некоректну назву – «Радянська мо- дернізація України», адже на ній показано також економіку Західної України, що перебувала у складі Польщі. На с.112 бачимо не зовсім вдале поєднання де- мографічних та етнографічних даних. Наприклад, чисельність населення міст показано різним розміром синіх кіл. Водночас різнокольорові кола позначають наявність національних меншин у містах (сині кола маркують польську менши- ну). Крім того, кольори смуг штрихування районів проживання національних меншин зливаються, тому їх важко розрізнити. Дуже добре, що позначено на- ціональні райони УСРР, однак можна було доповнити й відповідними района- ми у Кримській АСРР, тим більше, що один із них був українським. Голодомор 1932–1933 рр. (с.114) показано винятково в межах УСРР. Такий підхід приховує ширші географічні масштаби трагедії (наприклад, на Кубані) та дає привід для різного роду навколоісторичних спекуляцій. Український історичний журнал. – 2014. – №6 206 Рец, ензії й огляди Карта «Рух опору» (с.121) надто перевантажена й важка для сприйнят- тя. Діяльність ОУН і Т.Боровця правильніше характеризувати не як «україн- ський рух опору», поряд із радянським, а як «український національний рух»: по-перше, радянський опір в Україні теж можна назвати «українським» (але не «національним»), а по-друге – національний рух не завжди проявляв себе як «опір» у відносинах із німецькими окупантами. Темі УПА присвячено дві окремих карти, що не може не тішити на тлі браку уваги до історії Західної України в попередні періоди. Водночас у тексті трапляються штампи на зразок «14 жовтня – дата створення УПА». Подія – організація перших загонів УПА – «Поліська Січ» 28 червня 1941 р. – позначена прапорцем з абревіатурою УНРА, яку Т.Боровець почав використовувати лише з 1943 р. Так і не сформована ГВО «УПА-Схід» позначена аж на Чернігівщині, хоча про певні організаційні іні- ціативи можна говорити максимум щодо Житомирщини. На другій карті про УПА (с.122) присутня загадкова фраза «сутички з польською Армією крайовою та польськими партизанами». Можливо, малося на увазі з АК та Військом поль- ським і спецслужбами комуністичної Польщі, адже Армія крайова – це якраз і є польські партизани. Серед атакованих УПА містечок варто було б позначити й закерзонські. Узагалі, доцільно показати існування топоніма «Закерзоння». На с.122 зона проведення операції «Вісла» чомусь не тотожна тій, що на карті на с.124. Дублювати тему післявоєнної боротьби УПА на с.124 немає сенсу після мапи на с.122 – тут треба було показати обмін населенням між ПНР і УРСР, хоча б так, як у шкільному атласі видавництва «ІПТ». Із політичних проблем незалежної України на с.130 або 132 можна було розкрити проблему статусу Криму в 1992–1998 рр., яскравіше позначити на- явність кримськотатарського питання в автономії, показати ситуацію з роз- поділом колишнього Чорноморського флоту СРСР і перебуванням підрозділів ЧФ РФ в Україні. До речі, у контексті харківських угод 2010 р. зазначення конкретних бухт базування не має сенсу, адже флот – це не лише кораблі, а також розгалужена наземна інфраструктура, представлена на різних терито- ріях Севастополя та кримської автономії. На с.135, якщо вже показано ГУАМ та плани диверсифікації постачання енергоносіїв, тоді карти не повинні «об- різати» Азербайджан. У контексті актуальних політичних дискусій, можли- во, мапу етнічного складу населення на с.136 варто було б доповнити даними про російськомовні реґіони? Замість конфесійної карти на с.141 краще подати ширше, релігійну, між іншим, вказати на ній мусульманські територіальні структури – Духовне управління мусульман України, Духовне управління му- сульман Криму, Духовний центр мусульман Криму. На карті «Господарство» (с.142) не зайве позначити морські кордони нашої держави та межі україн- ських нафтогазоносних ділянок у Чорному та Азовському морях. У цій рецензії зібрано далеко не повний перелік питань, на які слід звернути увагу. Як уже зазначалося на початку, саме коректна та справедлива критика, а не заслужена похвала, указує на шляхи дальшого вдосконалення досягнутих ре- зультатів. Сподіваємося, що рівень наших зауважень до «Атласу історії України» буде достатнім, аби прислужитися розвиткові вітчизняної історичної картографії. М.В.Майоров (Київ)

Атлас історії України

Репозитарії

Схожі ресурси