Деякі питання історії Білгорода на Дністрі VІІІ-Х віків
Збережено в:
| Дата: | 2002 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України
2002
|
| Назва видання: | Культура народов Причерноморья |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109003 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Деякі питання історії Білгорода на Дністрі VІІІ-Х віків / Г.С. Богуславський // Культура народов Причерноморья. — 2002. — № 31. — С. 74-79. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-109003 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1090032016-11-19T03:02:47Z Деякі питання історії Білгорода на Дністрі VІІІ-Х віків Богуславський, Г.С. Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ 2002 Article Деякі питання історії Білгорода на Дністрі VІІІ-Х віків / Г.С. Богуславський // Культура народов Причерноморья. — 2002. — № 31. — С. 74-79. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. 1562-0808 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109003 uk Культура народов Причерноморья Кримський науковий центр НАН України і МОН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ |
| spellingShingle |
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Богуславський, Г.С. Деякі питання історії Білгорода на Дністрі VІІІ-Х віків Культура народов Причерноморья |
| format |
Article |
| author |
Богуславський, Г.С. |
| author_facet |
Богуславський, Г.С. |
| author_sort |
Богуславський, Г.С. |
| title |
Деякі питання історії Білгорода на Дністрі VІІІ-Х віків |
| title_short |
Деякі питання історії Білгорода на Дністрі VІІІ-Х віків |
| title_full |
Деякі питання історії Білгорода на Дністрі VІІІ-Х віків |
| title_fullStr |
Деякі питання історії Білгорода на Дністрі VІІІ-Х віків |
| title_full_unstemmed |
Деякі питання історії Білгорода на Дністрі VІІІ-Х віків |
| title_sort |
деякі питання історії білгорода на дністрі vііі-х віків |
| publisher |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України |
| publishDate |
2002 |
| topic_facet |
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109003 |
| citation_txt |
Деякі питання історії Білгорода на Дністрі VІІІ-Х віків / Г.С. Богуславський // Культура народов Причерноморья. — 2002. — № 31. — С. 74-79. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. |
| series |
Культура народов Причерноморья |
| work_keys_str_mv |
AT boguslavsʹkijgs deâkípitannâístorííbílgorodanadnístrívíííhvíkív |
| first_indexed |
2025-07-07T22:25:14Z |
| last_indexed |
2025-07-07T22:25:14Z |
| _version_ |
1837028728906973184 |
| fulltext |
Богуславський Г.С.
ДЕЯКІ ПИТАННЯ ІСТОРІЇ БІЛГОРОДА НА ДНІСТРІ VІІІ-Х ВІКІВ
Слов’янський етнос сформувався за межами Північного Причорномор’я. В степовій зоні, в тому числі
й в пониззі Дністра, слов’яни були безумовними пришельцями. Час їх появи на північних, дунайських ко-
рдонах Східного Риму відомий досить чітко з різних візантійських джерел. Боротьба із слов’янськими
вторгненнями торкалась безпосередньо столичної провінції Фракія, тому у Прокопія з Кесарії, Іоана Ма-
лали, Менандра Протиктора та інших візантійських істориків VІ ст. знаходимо чималий пласт свідчень
про слов’янські племена.
Але відомі нам візантійські писемні джерела майже нічого не знають не лише про слов’янське, а й
взагалі про будь-яке місто на нижньому Дністрі. Єдиною є згадка Костянтина Багрянородного в 37-му
розділі праці “Про управління імперією”, написаної в 948-952 рр. на основі даних імперської канцелярії.
Ось свідчення августійшого історика:
...по цю сторону ріки Дністра, у краю, зверненому до Булгарії, біля переправ через цю ріку, маются
порожні фортеці: перша фортеця названа пачинакітами А с п р о н, оскільки її камені здаються зовсім
білими... Посеред самих будівель давніх фортець виявляються деякі ознаки церков та хрести, що висічено
в пісковику, тому дехто зберігає перекази, що ромеї колись мали там поселення... [10:72-74].
Отже, як бачимо, подана ним назва (грецьке Ασπρον) не є слов’янською, хоча й може бути калькою з
слов’янського діалекту (але може і з тюркського: “пачинакіти” – це давньоруські “печеніги”, тюрки огу-
зської групи). До того ж Аспрон названо “порожньою фортецею”, а не існуючим містом!
Іншим свідченням є фрагмент твору Мухаммеда Ідрісі “Насолода подорожуючих довкола світу”,
який являє собою доповнення у вигляді своєрідного доріжника до виготовленої автором великої мапи сві-
ту на 70 аркушах. Ідрісі працював над мапою та доріжником в Палермо, при дворі сицілійського короля
Рожера ІІ, у 1150-1154 рр. Ця праця хоча й відноситься до середини ХІІ ст., але заснована на даних
ранішого часу. За висновком Б.О.Рибакова, більшість матеріалу було взято укладником з географічних
праць арабських вчених ІХ–Х ст.ст., і лише дуже почасти використовувалися більш пізні джерела. Ідрісі
пише:
… Від Дунаю до А к л і б и один день плавання. Від А к л і б и до гирла Дністра одна миля… [18:15-
18].
Назва, яку подає сицілійський араб – “Акліба” – є безумовно тюркською. Це відповідає даним Ко-
стянтина Багрянородного про розташування Аспрону в землях печенігів, але не передбачає ніякої присут-
ності слов’ян.
Якщо ми звернемося до вітчизняних джерел, то мусимо визнати, що давньоруські літописи міста в по-
низзі Дністра не знають взагалі. У географічній частині “Повісті врем’яних літ” сказано лише, що півден-
но-західні східно-слов’янські племена уличів та тиверців “сиділи по Бугу і по Дністру до самого Дунаю і
олі до моря, і було множство їх, і суть городи їх і до сьогодні” [15:20]. Тобто, наше джерело стверджує,
що Бесарабію було заселено до моря східнослов’янськими племенами, і що якісь городи в їх землях були.
Проте, про них сказано в минулому часі і жоден з цих городів не названо.
І пізніше також давньоруські літописи не фіксують Білого міста на Дністрі – ні в ХІ – на початку ХІІ
століть, коли складалась датована частина “Повісті врем’яних літ”, ані пізніше, аж до т.зв. “Списка русь-
ких городів”, складеного наприкінці ХІV ст. в канцелярії північно-руського митрополіта (щоправда, саме
джерело частково спирається на традицію домонгольського часу). Натомість, ще автори “Повісті” прекра-
сно знають інше місто у цьому ж таки нижньо-дунайському регіоні – Берлад (сучасний Бирлать в Румунії).
В Берладі в останній чверті ХІ – середині ХІІ ст.ст. було осібне давньоруське князівство, історично
пов’язане з Галичиною. У другій половині ХІІ ст. влада галицьких князів простягалась до моря та пониззя
Дунаю, тобто Пруто-Дністровське межиріччя вважалось частиною їх володінь [15:112, 122]. Давньоруські
літописи знають у Прутсько-Дунайському регіоні чимало міст – Малий Галич (сучасний Галаць в Руму-
нії), Романів Торг (Романь), Яський Торг (Яші, Яси) тощо. Проте Білгород на Дністрі їм невідомий, хоча
він мав винятково вигідне положення на важливому торгівельному шляху, що поєднував Галич та Конста-
нтинополь [12:167].
Звичайно, подібне мовчання вітчизняних джерел не можна розглядати як свідчення відсутності
слов’янського Білгорода – адже далеко не всі існуючі міста потрапляють у історичні хроніки – але це не-
знання промовисте. Незначні, непевно датовані рештки слов’янської матеріальної культури відомі з роз-
копок на Білгород-Тірському городищі [2:513-518]. Проте слов’янське поселення мало бути занадто ма-
лим, аби, маючи дуже зручне і важливе географічне положення, зовсім не зацікавити давньоруських кни-
жників. Заперечувати існування слов’янського поселення, хоча і чітко не визначеного хронологічно, з
огляду на наявні на наш час археологічні дані здається помилковим. Але ми беремо під сумнів визначення
давньоруського Білгорода як м і с т а.
Процитуємо Костянтина ще раз: він пише про “порожню фортецю”, про “залишки церков”. Тобто,
виразно змальовує Аспрон по-перше, покинутим населенням, а по-друге, все ж таки городищем. На нашу
думку, ключовим у розв’язанні цього протиріччя є згадка про колишнє ромейське поселення. Справді, у
римські часи стародавня Тіра була непогано фортифікована; можливо у часи Костянтина ще було видно
залишки римської цитаделі. Покинутість міста могла бути чисто ситуативною, або середньовічне поселен-
ня дислокувалось дещо осторонь старих руїн. Нарешті “білі камені” фортеці – це хибне припущення, ви-
ведене з назви, адже місто називалося “Білим” і у греків, і у слов’ян, і у тюрків.
Вживана Ідрісі тюркська назва Акліба, якщо вона походить з джерела ІХ-Х ст.ст., може вказувати не
на печенігів, яких згадує Костянтин, а на болгар. Загальновідомо, що Перше Болгарське царство було сво-
єрідним тюрко-слов’янським симбіозом, причому панівне плем’я було тюркським і болгарська держава
будувалась переважно на степових тюркських традиціях. Болгарія ІХ ст., від “хан сюбігі” Крума до царя
Сімеона, була однією з наймогутніших держав Європи. Її війська боролись з візантійцями під стінами
Константинополя та з Франкською імперією у Паннонії [7:82-84]. Сумніватися у здатності болгарських
ханів підкорити Буджак не доводиться. Не слід також забувати, що у другій половині VІІ ст. болгарська
орда хана Аспаруха мігрувала на Нижній Дунай саме через територію Буджаку. З часів Аспаруха там мог-
ли залишатись деякі кочові болгарські групи.
Археологічним еквівалентом Першого Болгарського царства є т.зв. балкано-дунайська культура. Бал-
кано-дунайська культура входить у коло т.зв. салтоїдних археологічних культур східно-європейського
Степу останньої чверті І тис. х.е. Салтоїдне коло культур характеризується етнічною домінантою тюрко-
болгар у етнокультурній взаємодії з навколишніми етносами (алани та тюрко-угорські групи у салтово-
маяцькій, поволзько-фінські та угорські групи у волзько-болгарській культурі) [14:72]. В балкано-
дунайській культурі в тюрко-болгарську основу вплелись слов’янські елементи. З плином часу перемогли
культурні риси більш числених слов’ян (часом найактивнішої асиміляції тюрків було саме ІХ ст.), але аж
до конца існування Першого Болгарського царства у його матеріальній культурі безумовно переважає сал-
тоїдна домінанта [6:7-8]. Етнокультурна неперервність салтоїдної культурної спільноти наприкінці VІІІ –
початку ХІ ст.ст. засвідчена і на землях Дністро-Прутського межиріччя [8:12].
У спорідненій салтово-маяцькій культурі, належній іншій могутній тюркській східно-європейській
державі VІІ–Х ст.ст. – Хазарському Каганату, – практично немає справжніх міст. Як такі можна розціню-
вати лише міста, що виникли задолго до появи Каганату, а то й до появи хазар у Європі. Так, міста Криму
та Таманського півострова – це давньогрецькі колонії (Фанагорія, Таматарха, Боспор) або візантійські фо-
ртеці (Сугдея, Мангуп). Міста Дагестану збудовані у VІ ст. іранськими шаханшахами з дому Сасанідів
(Семендер, Дербент, Інджі). У степовій Хазарії навіть столиця держави, Ітіль не була містом; у такі вирос-
ли поселення хіба що Саркелу та, можливо, Сараду (Верхнього Салтова). Усі інші городища салтово-
маяцької культури, а їх близько п’ятидесяти, мають дуже тонкий (менше 0,40 м) культурний шар, або не
мають його зовсім. Довкола цих городищ розташовані не посади, а одне чи кілька невеличких селищ, роз-
киданих доволі безсистемно [13:27-43; 14:75].
У Першому Болгарському царстві ситуація складалась подібно до хазарської. Давні візантійські міста
– Одрін (Адріанополь), Варна (Одесос), Средець (Сердіка) та інші – продовжують і під владою болгарсь-
ких ханів існувати як міста. Але у глибині території, зайнятою суцільною масою тюрко-болгарського на-
селення, у справжні міста перетворюються лише столичні центри, Пліска та Преслав. На північ від Дунаю
в ареалі балкано-дунайської культури міст не було, хоча відомо чимало поселень і кілька фортець [5:144-
145].
Однією з таких фортець було укріплене городище Калфа, що знаходиться на великому мису в гирлі
річки Бик, на березі одноіменного озера. Довкола Калфи розташовано дев’ять балкано-дунайських посе-
лень. На самому городищі, що охоплює чималу територію (близько 100 га), культурний шар невеликої по-
тужності було зафіксовано лише на кінчику миса та в районі внутрішньої стіни, збудованої, до речі, у до-
болгарський час [21:73-75]. Калфа принаймні частину часу свого існування, здається, була прикордонною
фортецею: більш-менш точно по її лінії з кінця ІХ ст. проходить північний кордон ареалу балкано-
дунайської культури у Бесарабії. Усі інші поселення вищезгаданої культурної спільності в межиріччі Дні-
стра, Прута та Дунаю (а їх на 1991 рік було зафіксовано понад 130) є неукріпленими [8:4]. Найближче до
Білгорода балкано-дунайське поселення розкопане у Шабо; поодинокі матеріали цієї культури трапляють-
ся й у Білгороді.
Існують два варіанти можливої реконструкції “салтівського” Білгорода. Можливо, що у Білгороді бу-
ло лише невелике селище, яке, як показує приклад того ж таки Шабо та інших поселень регіону, могло
займати мізерну площу (менше 1 га) з культурним шаром заледве 0,30-0,40 м [9:138-144]. Можливий варі-
ант, що у Білгороді були фортифікаційні споруди епохи Першого Болгарського царства, найвірогідніше, у
вигляді земляних валів – це основна форма захисних споруд у тюрко-болгар [5:67; 6:56-57]. Приклад Кал-
фи показує, що таке городище могло бути великим за площею, але слабонасиченим культурними рештка-
ми. Крім цього, безумовним є те, що городище, так само як селище, мали б дислокуватись на кінчику миса
і не могли не бути знищені під час зведення Білгородської цитаделі.
Балкано-дунайські пам’ятки в поріччі Нижнього Дністра та його допливів з’являються наприкінці
ІХ ст. До цього часу, в VІІІ-ІХ ст.ст., за наявними археологічними даними, басейн Нижнього Дністра був
зайнятий населенням лука-райковецької культури, яка безумовно належить східним слов’янам; виходячи з
даних “Повісті врем’яних літ”, можемо поточнити, що це було плем’я тиверців. Майже на всіх з понад
тридцяти балкано-дунайських поселень цього поріччя, від Калфи на півночі до Шабо на півдні, є підсти-
лаючі лука-райковецькі горизонти. Лука-райковецька “спадщина” лишається помітною домішкою і пізні-
ше, на салтоїдних за культурою поселеннях [8:8; 21:32-33].
Білгород знаходиться у межах цієї смуги селищ, витягнутої вздовж Дністра. Теоретично, стратиграфі-
чна ситуація у ньому має вкладатися у ті ж рамки, що й на Калфі чи в Шабо. Тобто, інакше кажучи, у бол-
гарському за політичною належністю регіоні зберігалось більш-менш числене східно-слов’янське насе-
лення.
Територія, що безпосередньо з півночі прилягає до гирла Дунаю, в VІІІ-Х ст.ст. була зайнята виключ-
но салтоїдними за культурою поселеннями, до того ж куди більш численими, ніж в Подністров’ї (близько
110 поселень на 1991 рік). Тому ми вважаємо слушною думку, що район Буджаку між гирлом Дунаю та
Нижнім Траяновим валом від самого початку існування болгарської держави, з 680-х рр., входив до її
складу, а його населення складали поступово осідаючі на землю кочові тюрки-болгари, пам’ятки яких фік-
суються в цьому районі від кінця VІІІ ст. [8:8-10].
Чітко встановленого кордону між Болгарією та сусіднім східно-слов’янським племенем тиверців, мо-
жливо, зовсім не існувало (суто археологічно не був ним і Нижній вал [8:7]). “Хан сюбігі” формально вва-
жався володарем Степу, але східні слов’яни спускались у степові райони по річищах Дністра та його до-
пливів. Взаємовідносини між представниками обох гілок слов’янства та степовиками-тюрками, здається,
були досить мирними. Принаймні, відомий похід хана Омуртага до Дніпра (822 р.) було спрямовано проти
хазар [5:89; 6:101]; ніяких руйнувань у цей час лука-райковецькі (читай: тиверські) поселення у Бесарабії
не зазнають. Можна висловити припущення, що далека лісова північ не цікавила ханів Пліски. Ситуація
змінилась лише після Омуртага, десь наприкінці ІХ ст.
Дев’ятий вік був часом не лише найвищого розвою Першого Болгарського царства, він був також епо-
хою консолідації східних слов’ян та створення могутньої Київської держави. Стрімкий розвиток міці київ-
ських зверхників ще до частково документованих вітчизняними джерелами подій врядування Аскольда
призвів до напівграбіжницьких походів на землі багатого південного сусіди – Візантії. Чорноморська
складова зовнішньої політики киівських каганів не могла не призвести до контактів з головним ворогом
ромеїв – Болгарією.
Нам невідомі всі перипетії цих перших зносин, але відомо кілька загальних фактів. Майже одночасно
(860-865 рр.) Аскольд та болгарський князь Борис приймають християнство грецького кшталту, причому в
Болгарії це стає наслідком військової поразки від ромеїв. У пізньому (ХVІ ст.) Ніконівському літописі під
872 р. вміщено коротку нотатку “убиен бысть от болгар Осколдов сын” [17:153]. Болгари у цьому кон-
тексті, на нашу думку, маються на увазі саме дунайські, і нотатка маркує якийсь ближче невідомий нам
військовий конфлікт. (Контакти тодішнього Києва з Волзькою Болгарією нам невідомі, а т.зв. чорні болга-
ри були не окремою політичною силою, а підданцями Хазарського Каганату).
Року 882-го київського кагана Аскольда було вбито і Київ опанував князь північного центру, Новго-
рода (чи скорше, Ладоги), Олег, поклавши тим самим початок об’єднанній загальноруській державі, сто-
лицею якої залишився Київ. Вміщені у “Повісті врем’яних літ” під наступними роками відомості засвід-
чують, що новий володар важко, з боями опановував “аскольдову спадщину”. При цьому найзапеклішим
був його конфлікт з південними племенами уличів та тиверців; не обійшлося і без чвар з Хазарією [15:34-
36]. І саме на цей час (кінець ІХ ст.), за археологічними даними, припадає масова зміна горизонтів лука-
райковецької культури на салтоїдні балкано-дунайські на поселеннях Подністров’я [8:8]. Можемо з пев-
ною долею вірогідності припустити, що з якихось причин тиверці легше погоджувались із владою прес-
лавського, ніж київського зверхника.
Так чи інакше, але суттєве укріплення Калфи “балкано-дунайським” населенням не підлягає сумніву, і
найприродніше пояснення цього факту полягає саме у прикордонному розташуванні фортеці. Можливо,
зведення опорної фортецї було спрямоване проти угрів-мад’яр, колишніх союзників Болгарії, що на кінець
ІХ ст. стали данниками хазар; а відтак досить поширена думка про союзницькі відносини угрів і з Асколь-
дом [4:41]. Зона тодішніх кочовищ мад’яр, Ателькузу (Етелькьоз), поширювалася на захід до Сірета,
включаючи поріччя і Дністра, і Пруту. Менш вірогідна побудова фортеці супроти печенігів – ці останні на
зламі віків, за царювання Сімеона, були созниками болгар: брали участь в погромі мад’яр, в 917 р. бились
проти греків на Ахелої [1:261].
Похід Олега проти Візантії видається чималою загадкою. Ми частково пристаємо на точку зору
М.Ю.Брайчевського стосовно оцінки цієї події [3:76-78; 4:80-83]. Похід у тому вигляді, в якому його зма-
льовано в “Повісті врем’яних літ”, є занадто фантастичним. Проте, не слід забувати, що війська Сімеона у
цей самий 907-й рік підступали під стіни Константинополя. Якщо похід справді відбувся, то Олег або
вдало вибрав час для набігу, або просто виступив союзником чи найманцем болгарського царя [19:55-56].
Загальної “фольклорності” всіх відомостей “Повісті” про особистість Олега та частину подій його князю-
вання ми торкатися не будемо – зауважимо лише, що беремо під сумнів згадку тиверців серед союзників-
“толковинів” Олега [15:42].
Військовий русько-болгарський конфлікт, що призвів до остаточного переходу Пруто-Дністровьского
межиріччя під київську владу, стався за князювання Святослава. У 967 році, за повідомленням “Повісті”,
Святослав, частково у якості союзника Візантії, а головне у власних інтересах, вдерся в Болгарію, розбив її
війська і відібрав у неї навіть Добруджу. Хоча боротьба за Подунав’я через кілька років закінчилася для
Русі поразкою і Північну Болгарію опанували ромеї, можна стверджувати, що північніші регіони було
підпорядковано Києвом [15:102; 20:61-62]. Відтак Подністров’я опинилось у складі Русі. Проте археологі-
чні дані свідчать, що балкано-дунайська культура продовжує існувати на тих же теренах, що й до цього;
вона зникає лише у другій чверті ХІ ст. [8:10]. Тобто, маємо справу з ситуацією, подібною до подій кінця
ІХ ст. – тепер у руському за політичною належністю регіоні зберігається якесь південно-слов’янське та
тюрко-болгарське населення.
Тут слід повернутися до висловленого вище про характер слов’янського поселення: захопивши воро-
жу фортецю в прикордонних новоприєднаних землях, князь Святослав навряд чи став би її руйнувати. Як
ми вже бачили, руського м і с т а Білгород вітчизняні літописи не знають, і Костянтин зве свій Аспрон
“порожньою фортецею”. Через це маємо сумнів, що й під болгарською владою існувало місто, а не просте
поселення.
Проте справа з політичною зверхністю Болгарії у Подністров’ї виявляється ще складнішою. В котрий
вже раз процитуємо Костянтина: близько 950 р. він пише, що фортеці Подністров’я знаходяться “на сто-
роні Дністра, що звернена до Болгарії (курсив мій. – Г.Б.)”, що може значити лише – за її межами. До того
ж сама земля, де вони стоять, за Костянтином є землєю печенігів [10:74]. Додамо, що у “Повісті врем’яних
літ” (під датою 944 р.) під час другого походу на греків Ігор відсилає союзних чи найманих печенігів
“воювати Болгарську землю від Дунаю” (курсив мій. – Г.Б.) [15:66]. Інакше кажучи, північно-східний ко-
рдон Болгарії вже у середині Х ст. не доходив до Дністра. Зрештою, відомо, що альфою і омегою болгар-
ської політики була боротьба з Візантією; північні походи Омуртага так і лишились в історії Першого
Болгарського царства не більш ніж епізодом [7:74].
Це дозволяє нам висловити ще одне припущення щодо “салтовізації” пам’яток Нижнього Подніс-
тров’я в кінці ІХ ст. Воно пов’язане з внутрішньою боротьбою у Болгарській державі.
Прийняття християнства та зречення ханського титулу викликали шалений опір тюрської верхівки.
Вперту боротьбу з нею вів князь Борис, неодноразово вдаючись до репресій. Саме ця сила стояла за язич-
ницькою реставрацією, що був здійснив його старший син Володимир-Расате. Врешті-решт молодший Бо-
рисович, Сімеон, після чергового кровопускання тюркським аристократам, взагалі полишив давню столи-
цю Пліску, що підтримувала його брата, та перебрався у Преслав [7:201-211]. “Степова спадщина”не була
повністю знищена, але суттєво поруйнована; Сімеон оголосив себе не каганом, а царем, заявивши претен-
зію на так би мовити “псевдоримську” імперію. Це ще вдасться взнаки, коли дійде до рішучої сутички з
Візантією в 960-ті рр. – степової кінноти, що колись здолала арабів, вже не існуватиме, і греки та руси
легко переможуть болгарських царів (натомість відчайдушно боронитимуться слов’яни не пов’язаної із
тюрко-болгарськими традиціями Македонії) [11:141-144].
Частина невдоволених та непокірних могла відійти під руку сусіднього володаря, якщо фраза про со-
юзників-“толковинов” (серед яких вказано тиверців) у “Повісті” під 907 р. [15:42] має під собою якесь під-
грунтя, і влада Олега простягалась так далеко на південний захід (що, як вже було вказано, ми беремо під
сумнів).
Дещо подібне свого часу припустив Р.О.Рабінович для салтоїдних пам’яток Х ст. (а за
Г.М.Чеботаренко – Х-ХІІ ст.ст.) у лісостеповій частині Бесарабії. Він зауважив, що й у ареалі самої салто-
во-маяцької культури рубіж ІХ-Х ст.ст. був переламною епохою. Тоді, під тиском нової хвилі кочовиків
(тих самих печенігів-пачинакитів, чия поява на захід від Волги датується 880-890-ми рр. [1:201]), припи-
няє існування більшість салтівських пам’яток у Подонні, Подонеччі та Приазов’ї, фактично руйнується
землеробська база Хазарського Каганату. Частина болгар Подоння могла влитися у кочові орди, а частина
– відійти у лісостеп; саме донським салтівцям дослідник приписав відповідний культурний компонент
пам’яток Центральної Бесарабії [16:51-57].
На нашу думку, географічно більш близький салтоїдний елемент дунайських болгар не можна скидати
з рахунку. Зрештою, могло бути і так, що болгарські “дисиденти” відкочували у землі тиверців, для яких
подібний союзник міг стати в нагоді як проти печенігів, так і проти претензій тих же Сімеона з Олегом.
Попередній довгий екскурс у загальну історію регіону знадобився нам для того, щоб виявити можливу
модель існування Білгорода на Дністрі у століття, що нас цікавлять. На жаль, прямих свідчень про історію
конкретного поселення нам бракує, і ми змушені вдатися до екстраполяції на нього висновків, що стосу-
ються всього Пруто-Дністровського межиріччя.
Отже, спробуємо підсумувати нашу версію реконструкції ранньосередньовічної історії Білгорода.
Слов’янське населення на терені Нижнього Подністров’я мало з’явитись у VІ ст. х.е., під час загально-
го руху слов’ян на південь, у межі Візантійської імперії. Дата початку існування цього невеликого
слов’янського поселення нам невідома. Можливо, якийсь час під візантійською владою тут зберігалося
грецьке чи еллінізоване населення, але нам це здається малоймовірним. У VІІІ-ІХ ст.ст. це одне з містечок
східно-слов’янського тиверського племені. Десь неподалік, на північному боці Дунаю, пролягає північно-
східна межа володінь ханів Пліски, які претендують на зверхність над всією степовою зоною на схід до
Дніпра, але з ними у поселенців достатньо мирні стосунки. Так само більш-менш мирно складається су-
сідство з кочовиками-уграми, мад’ярами.
Злам настає в останній чверті ІХ ст. У київського володаря Аскольда виникає якийсь конфлікт з Бол-
гарією. Скоро гине сам Аскольд і новий руський зверхник Олег стає надто заклопотаним у внутрішніх
справах. Натомість внутрішні пертурбації у Болгарській державі призводять до різкої активізації її війсь-
кової політики на всіх напрямках, в тому числі й до війни з уграми. Печенізька навала докочується до Ду-
наю і нова орда в союзі з царем Сімеоном громить та змушує мігрувати в Паннонію полишених без союз-
ників мад’яр. Колишні угорські кочовища стають печенізькими. Влада болгарського царя на якийсь час
досягає гирла річки Бик, де укріплюється колишня тиверська, а нині прикордонна болгарська фортеця в
Калфі. (Але на південь від неї, в межах кордонів Болгарії, кочує кілька печенізьких колін).
Як ці буремні події відобразилися на житті білгородського поселення, нам невідомо. Географічно зру-
чне та стратегічно важливе розташування Білгорода мусило б Сімеона подбати і про його укріплення, та
свідчення цього у нас відсутні. Можливо, весь Буджацький степ було “подаровано” печенігам. Проте, зда-
ється, білгородське поселення вціліло, бо з нього походить невелика кількість матеріалу балкано-
дунайської культури.
Втім, влада царів Преславу надовго не втрималась; справжніми господарями регіону залишаються
степовики. В середині Х ст. вони вже виступають союзниками Русі проти Болгарії, кордон якої поверта-
ється до Дунаю чи Нижнього Траянового валу, хоча болгарське – слов’янське та тюркське – населення в
Нижньому Подністров’ї залишається.
Нарешті, у 967 році все поріччя Нижнього Дністра переходить під владу київського князя, і тою чи
іншою мірою таке положення зберігається надовго. А білгородське поселення лишається етнічно строка-
тим торгівельним осередком в маргінальному регіоні.
Література
1. Артамонов М.И. История хазар. – М.: Наука, 1962.
2. Археология УССР. – Т.3. Раннеславянский и древнерусский периоды. – К.: Наукова думка, 1986.
3. Брайчевский М.Ю. О первых договорах Руси с греками // Советский ежегодник международного пра-
ва (1978). – М., 1980. – С.72-81.
4. Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. – К.: Наукова думка, 1988.
5. Ваклинов Ст. Формиране на старобългарската култура (VI-XI век). – София: Наука и изскуство, 1977.
6. Димитров Д.Ил. Прабългарите по Северното и Западното Черноморие. – Варна: Георги Бакалов, 1987.
7. История на България. – Т.1. Перва Българска держава. – София: Изд-во БАН, 1981.
8. Козлов В.И. Население степного междуречья Дуная и Днестра конца VIII – начала XI вв. н.э. (Балка-
но-дунайская культура). / Автореф. дисс. … канд. ист. наук. – Л.: ЛОИА, 1991.
9. Козлов В.И. Охранные работы на поселении VIII – начала X в. у с. Шабо // Северное Причерноморье.
– К.: Наукова думка, 1984. – С.138-144.
10. Константин Багрянородный. Об управлении империей. Текст, перевод, комментарии. Под. ред.
Г.Г.Литаврина и А.П.Новосельцева. – М.: Наука, 1989.
11. Литаврин Г.Г. К предыстории введения христианства в Болгарии (I) // Социальная структура и идео-
логия античности и раннего средневековья. – Барнаул, 1989. – С.127-144.
12. Пашуто В.Т. Очерки истории Галицко-Волынской Руси. – М.: Изд-во АН СССР, 1950.
13. Плетнева С.А. От кочевий к городам. Салтово-маяцкая культура // МИА. – № 142. – М., 1967.
14. Плетнева С.А. Салтово-маяцкая культура. // Археология СССР. Степи Евразии в эпоху средневековья.
– М.: Наука, 1981. – С.62-75.
15. Повість врем’яних літ. Літопис (за Іпатським списком). – К.: Радянський письменник, 1990.
16. Рабинович Р.А. К проблеме культурной и этнической интерпретации памятников типа Петруха – Лу-
кашевка // Археологические исследования молодых ученых Молдавии. – Кишинев: Штиница, 1990. –
С.51-57.
17. Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания. Былины. Летописи. – М.: Наука, 1963.
18. Рыбаков Б.А. Русские земли по карте Идриси 1154 года // КСИИМК. – Вып. XLIII. – М., 1952. – С.3-
44.
19. Сахаров А.Н. Дипломатия Древней Руси (IX – середина X века). – М.: Наука, 1980.
20. Сахаров А.Н. Дипломатия Святослава. – М.: Наука, 1990.
21. Чеботаренко Г.Н. Калфа – городище VIII-IX вв. на Днестре. – Кишинев: Штиница, 1973.
|