Що таке історія України? (вступна стаття О.В.Яся)

У двох однойменних і знакових статтях-доповідях (1980 та 1990 рр.) видатного українського історика, сходознавця, першого директора Українського наукового інституту Гарвардського університету О.Пріцака висвітлюються найважливіші проблеми концептуалізації української історії та представлення її у ст...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2015
Автор:	Пріцак, О.Й.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2015
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Історіографічна класика
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109301
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Що таке історія України? (вступна стаття О.В.Яся) / О.Й. Пріцак // Український історичний журнал. — 2015. — № 1. — С. 177-210. — Бібліогр.: 81 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-109301
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1093012016-11-23T03:02:47Z Що таке історія України? (вступна стаття О.В.Яся) Пріцак, О.Й. Історіографічна класика У двох однойменних і знакових статтях-доповідях (1980 та 1990 рр.) видатного українського історика, сходознавця, першого директора Українського наукового інституту Гарвардського університету О.Пріцака висвітлюються найважливіші проблеми концептуалізації української історії та представлення її у структурі всесвітньої історії. Обстоюється думка, що предметом історії України є минувшина всіх типів держав, спільнот, культур і цивілізацій у територіальних межах сучасної України, котра є неодмінною складовою всесвітньої історії. This article covers two symbolic articles-reports of the same name (1980 and 1990) of the eminent Ukrainian historian, orientalist, and fist director of Harvard Ukrainian Research Institute O.Pritsak. Author lightens up topmost conceptualization problems of history of Ukraine and its presentation in the structure of world history. It is grounded the thought that subject of history of Ukraine is past of all types of states, communities, cultures and civilizations in the territorial borders of modern Ukraine that is the indispensable part of global history. 2015 Article Що таке історія України? (вступна стаття О.В.Яся) / О.Й. Пріцак // Український історичний журнал. — 2015. — № 1. — С. 177-210. — Бібліогр.: 81 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109301 94/93:930.1 (477) uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історіографічна класика Історіографічна класика
spellingShingle	Історіографічна класика Історіографічна класика Пріцак, О.Й. Що таке історія України? (вступна стаття О.В.Яся) Український історичний журнал
description	У двох однойменних і знакових статтях-доповідях (1980 та 1990 рр.) видатного українського історика, сходознавця, першого директора Українського наукового інституту Гарвардського університету О.Пріцака висвітлюються найважливіші проблеми концептуалізації української історії та представлення її у структурі всесвітньої історії. Обстоюється думка, що предметом історії України є минувшина всіх типів держав, спільнот, культур і цивілізацій у територіальних межах сучасної України, котра є неодмінною складовою всесвітньої історії.
format	Article
author	Пріцак, О.Й.
author_facet	Пріцак, О.Й.
author_sort	Пріцак, О.Й.
title	Що таке історія України? (вступна стаття О.В.Яся)
title_short	Що таке історія України? (вступна стаття О.В.Яся)
title_full	Що таке історія України? (вступна стаття О.В.Яся)
title_fullStr	Що таке історія України? (вступна стаття О.В.Яся)
title_full_unstemmed	Що таке історія України? (вступна стаття О.В.Яся)
title_sort	що таке історія україни? (вступна стаття о.в.яся)
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2015
topic_facet	Історіографічна класика
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109301
citation_txt	Що таке історія України? (вступна стаття О.В.Яся) / О.Й. Пріцак // Український історичний журнал. — 2015. — № 1. — С. 177-210. — Бібліогр.: 81 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT prícakoj ŝotakeístoríâukraínivstupnastattâovâsâ
first_indexed	2025-07-07T22:53:10Z
last_indexed	2025-07-07T22:53:10Z
_version_	1837030484493729792
fulltext	Український історичний журнал. – 2015. – №1 ІСТОРІОГРАФІЧНА КЛАСИКА УДК 94/93:930.1 (477) Десятирічний термін (17 травня 1980 р., 28 серпня 1990 р.), який відділяє між со- бою дві доповіді Омеляна Пріцака (1919–2006 рр.), відображає не тільки різноманітні пізнавальні ситуації, а й ті важливі політичні, соціокультурні та навіть світоглядні зрушення, що сталися впродовж цього часу. На зламі 1960–1970-х рр. перехідний період української еміґраційної (або зару- біжної) науки, котрий метафорично називають «добою розсіяння», пов’язаною з транс- атлантичним переїздом із повоєнних таборів для переміщених осіб до Канади та США наприкінці 1940 – на початку 1950-х рр., добігав свого кінця. На той час на обширах української діаспори з’явилася нова, здебільшого англомовна, точніше іншомовна ґе- нерація вчених, як наголошують сучасні дослідники з огляду на входження її пред- ставників до різних академічних спільнот (франко-, німецько-, іспаномовної і т.п.)1. Це покоління зазнало не тільки впливів західної думки, а й почасти російсько- го еміґраційного історієписання, котре посідало поважні позиції в університетських центрах США2. Утім, культурні перетворення спричинилися до кардинальної інтелектуальної переорієнтації тогочасних учених-еміґрантів і науковців українського походження, які прагнули ввійти до західного академічного світу. Тож нові завдання діаспорної соціогуманітаристики формулювалися переважно в контексті вимог і стандартів пів- нічноамериканської та західноєвропейської концептуалізації. Вислідом цих устрем- лінь стали відомі інституціональні проекти зі створення українсько-американських, 1 Атаманенко А. Українська зарубіжна історіографія: до проблеми образу // Ейдос: Альманах теорії та історії історичної науки. – Вип.2, ч.1. – К., 2006. – С.265. 2 Wynar L. Ukrainian-Russian Confrontation in Historiography: Michael Hrushevsky versus the Traditional Scheme of «Russian» History // Ukrainian Quarterly. – 1974. – Vol.30, №1. – P.24–25. О.й.ПрІцАк ЩО ТАКЕ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ? * У двох однойменних і знакових статтях-доповідях (1980 та 1990 рр.) видатного українського історика, сходознавця, першого директора Українського наукового інституту Гарвардського університету О.Пріцака висвітлюються найважли- віші проблеми концептуалізації української історії та представлення її у струк- турі всесвітньої історії. Обстоюється думка, що предметом історії України є минувшина всіх типів держав, спільнот, культур і цивілізацій у територіаль- них межах сучасної України, котра є неодмінною складовою всесвітньої історії. Ключові слова: історія України, усесвітня історія, українська історіографія. Український історичний журнал. – 2015. – №1 178 О.Й.Пріцак українсько-канадських наукових установ. Передусім слід згадати про кафедри україн- ської мови, літератури та історії України, засновані 1968 р. (від 1973 р. – Український науковий інститут) у Гарвардському університеті, Канадський інститут українських студій, створений 1975–1976 рр. при Альбертському університеті в м. Едмонтон тощо. Зрештою поява нових науково-дослідних інституцій, іншомовного покоління вчених-українців та новітніх інтелектуальних і світоглядних орієнтирів упродовж 1970–1980-х рр. призвела до важливих трансформацій українського зарубіжного історіє- писання. Діаспорна наука поступово втрачала еміґраційний статус та набувала захід- них інтелектуальних й інституціональних рис, хоч і зі своєрідними українськими на- уковими зацікавленнями в межах північноамериканської мультикультурної спільноти. Тож колишня наукова еміґрація поступово перетворювалася на складову частину захід- ного академічного світу, але продовжувала репрезентувати культурні й інтелектуальні потреби мільйонних діаспорних громад українців у Сполучених Штатах і Канаді. Проте трансформаційні процеси української науки в діаспорі впродовж 1970– 1980-х рр. повною мірою так і не було завершено, позаяк політичне й ідеологічне про- тиборство на теренах біполярного світу перманентно підживлювало та актуалізувало травматичний досвід національно-визвольних змагань і Другої світової війни, що спри- яло підтримці старих культурних взірців і архаїчних дослідницьких стратегій. Не ви- падково навіть на початку 1980-х рр. О.Пріцак зазначав, що на еміґрації склалося два типи наукових інституцій: 1) американсько-канадські (Український науковий інсти- тут Гарвардського університету, Канадський інститут українських студій) та 2) еміґра- ційні (Наукове товариство імені Шевченка, Українська вільна академія наук)3. Із цієї перспективи його доповідь-стаття «Що таке історія України?» (версія 1980 р.), з одного боку, показувала інституціональні здобутки українських науковців у Гарвардському університеті, з іншого – прагнула окреслити й сформулювати перспективи та шляхи концептуалізації історії України для еміґраційної/діаспорної академічної спільноти. Зауважимо, що проблеми концептуалізації української минувшини порушувалися в багатьох текстах О.Пріцака, зокрема ще до започаткування й реалізації гарвардського інституціонального проекту, адже як учений-сходознавець європейського та навіть сві- тового рівня, він був тісно пов’язаний із західною соціогуманітаристикою. Тому його реф- лексії й концептуальні пропозиції значною мірою корелювалися інтелектуальними на- становами, епістемологічними взірцями західної науки. Скажімо, ще 1963 р. О.Пріцак разом із Дж.Решетарем опублікував цікаву статтю, присвячену аналізу національної іс- торії й українського руху в контексті тодішніх дискусій навколо відомої тези про «непов- ність/некомплектність» низки східноєвропейських націй, зокрема українців4. У 1968 р. О.Пріцак виступив із проектом створення 12-томного «Вступу до історії України», котрий мав би систематизувати й узагальнити «підсумки майже двістілітньої праці наших попередників»5. Причому частина третя цього проекту, «Синтеза», перед- бачала розробку поняття історії України, котре планувалося представити в десятому томі «Вступу»6. Зазначимо, що почасти програму «Вступу до історії України», насам- перед ту його частину, котра стосувалася опрацювання й видання джерел, було реалі- зовано у відомому проекті Гарвардської бібліотеки давнього українського письменства. 3 Пріцак О. Роля Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) в історії України (Доповідь ви- голошена на пленарній сесії НТШ в Нью-Йорку, 5.11.1983) // Вісті із Сарселю: Неперіодичний бюлетень Акції-С (Париж; Мюнхен). – 1983/1984. – №25. – C.10. 4 Pritsak O., Reshetar J. The Ukraine and the Dialectic of Nation-Building // Slavic Review. – 1963. – Vol.22, №2. – P.224–255. 5 Пріцак О. Проект «Вступу до історії України» // Український історик. – 1968. – №1/4. – С.128. 6 Там само. – С.133. Український історичний журнал. – 2015. – №1 Що таке історія України? 179 Дискусію щодо можливих засад конструювання історії України О.Пріцак прагнув ініціювати й у вступному слові на конференції 1978 р. Зокрема, посилаючись на сту- дію С.Томашівського «Українська історія: Нарис І: Старинні і середні віки», він сфор- мулював цілу низки питань стосовно представлення української минувшини, котрі адресував до своїх колеґ: що є предметом історії України; чи є історія України історією українського народу чи етнічною історією; чи є історія України історією держави або національної держави?7 Чимало думок і рефлексій О.Пріцака споглядаємо у його збірці статей, присвя- чених заснуванню й розбудові Українського наукового інституту Гарвардського уні- верситету8. Передусім фундатор цієї інституції обстоював тезу про те, що «наука може існувати й розвиватися тільки тоді, коли має міжнародне визнання (тут і далі у вступній статті курсив наш – О.Я.)»9. Так постала метафорична формула О.Пріцака щодо створення українських наукових інституцій на американському ґрунті – пере- щеплювання та вирощування10. У широкому сенсі цього підходу О.Пріцак дотримувався й на ниві концептуалізації історії України, котру намагався перещепити та виплекати на обширах західного ака- демічного світу, зокрема ввести її до університетських курсів зі всесвітньої минувшини. Достеменно складно визначити, що саме спонукало автора до окреслення первісної на- зви своєї доповіді-розвідки 1980 р. у вигляді риторичного запитання («Що таке історія України?»), котре відкривало доволі широкий горизонт можливостей для концептуалізації. Можливо, до такого формулювання спричинилася відома студія французького істо- рика Ф.Броделя «Що таке Франція?», хоч перша книга цієї праці вийшла пізніше, зокре- ма авторську передмову датовано 2 жовтня 1981 р.11 Утім, низка пасажів О.Пріцака про «територіалізований час» і «пучки структур» тією чи іншою мірою тяжіють до броделів- ського трактування цивілізації як певної сукупності структур і процесів у просторово-ча- совому континуумі. Вочевидь О.Пріцак – учений із надзвичайно широким теоретичним і методологічним кругозором – не міг оминути доробок одного з найвидатніших представ- ників другої ґенерації знаменитої французької історичної школи «Анналів». Архітектоніка статті 1980 р., як і вибір сюжетів та продукованих смислів, демон- струють, що цей текст О.Пріцака розраховувався на діаспорну академічну та культур- ну спільноти. Тож одним із наріжних сюжетів його розвідки було питання про те, чому історія України не потрапила до багатотомних європейських, передусім німецьких «зводів» всесвітньої минувшини? Майстерне оперування відповідями на це питання (зміна інтелектуальних і культурних парадигм суспільної й історичної думки – ро- мантизм, геґельянство з його установчим концептом про «історичні» та «неісторичні» народи, побутування дослідницьких практик українців у системі імперської, згодом радянської науки тощо) продемонструвало як досить обмежені можливості, так і не- реалізовані спроби вчених інтеґруватися до європейської та світової науки, приміром монументальний проект М.Грушевського. Це був своєрідний пролог до концептуальної 7 Problems of Terminology and Periodization in the Teaching of Ukrainian History (Round Table Discussion at the Ukrainian Historical Conference, London, Ontario, 31 May 1978) // Rethinking Ukrainian History / Ed. I.L.-Rudnytsky with assistance of J.-P.Himka. – Edmonton, 1981. – P.235. 8 Пріцак О. Чому катедри українознавства в Гарварді? Вибір статей на теми нашої культур- ної політики (1967–1973). – Кембридж; Нью-Йорк, 1973. – XXXVI, 188 с. 9 Пріцак О. Теорія, що стоїть за концепцією Гарвардського центру // Його ж. Чому катедри українознавства… – C.69. 10 Пріцак О. Перещеплювання і вирощування // Там само. – C.147–159. 11 Див. рос. вид.: Бродель Ф. Что такое Франция? – Кн.1: Пространство и история. – Москва, 1994. – 406 с.; Кн.2: Люди и вещи. – Ч.1: Численность народонаселения и её колебания на про- тяжении веков. – Москва, 1995. – 244 с.; Кн.2: Люди и вещи. – Ч.2: «Крестьянская экономика» до начала ХХ в. – Москва, 1997. – 512 с. Український історичний журнал. – 2015. – №1 180 О.Й.Пріцак пропозиції щодо історії України, котру О.Пріцак репрезентував як «обов’язок самовиз- начення» нової дисципліни у західному академічному світі. Провідною проблемою такого «самовизначення» було окреслення прийнятної «одиниці досліду» як для адекватного представлення історії України, так і з перспек- тиви стандартів західної концептуалізації. Цивілізаційна теорія А.Тойнбі чи концепт «світу-системи» («світова імперія й світова економія») І.Валлерштайна видавалися О.Пріцакові (слідом за П.Ґейлом) майже «неможливими одиницями» з обсягу репре- зентації української минувшини. Тому його погляд зупинився на відомій тезі голланд- ського історика П.Ґейла – автора низки ориґінальних праць, із-поміж яких зазвичай згадують його класичну студію «Наполеон: за і проти» (зіставлення різних образів), ко- трий послідовно обстоював думку про нації та держави як малі, проте вповні придатні «структури досліду». Утім, одразу поставала гостра проблема націєцентричності такої концептуалізації, позаяк остання спричиняла, щонайменше, скепсис, а то й несприй- няття з боку західної академічної та, заразом, мультикультурної спільноти. Як бути? О.Пріцак запропонував своєрідну комбінацію різних «одиниць і структур дослі- ду», завдяки якій націєцентрична репрезентація втрачала домінуюче й ексклюзивне становище. Загалом автор пропонував трирівневу ієрархію «одиниць досліду»: наймен- ша – територіальна історія (власне історія нації, але з включенням інших етнонаціо- нальних структур на цілком рівноправних засадах репрезентації); середня – «історія даного культурного кругу»; найбільша – світова минувшина (історія цивілізацій). Звичайно, таке сполучення «одиниць досліду» продукувало чималі можливості для концептуалізації та репрезентації історії України, проте й приховувало багато «підводних каменів». Приміром, сполучення підходів виявляло очевидну різновекторність, контравер- сійність, суперечливість і навіть розмитість власне територіальної історії України. Причому О.Пріцак не зводив її суто до проблематики культурного чи цивілізаційного перехрестя, до- волі популярної в українській історіографії першої половини ХХ ст., а прагнув віднайти нові мірила до осягнення суперечностей і конфліктів на теренах територіальної історії. Своєрідним вислідом таких устремлінь став авторський поділ населення України на прихильників циклічного й лінеарного мислення, себто акцентування уваги на па- ралельному існуванні двох спільнот із відмінними «системами думання» в одному істо- ричному та культурному просторі. Ця концептуальна пропозиція безперечно відобра- жала антропологічні впливи світової соціогуманітаристики й, водночас, переводила проблему історико-культурної контраверсії зі сфери соціального та етнонаціонального буття у царину мислення. Відтак ідея цивілізаційного/культурного перехрестя у світлі антропологічних мірил вартості поставала в інших розрізах і масштабах, а найголов- ніше – окреслювала цікаві перспективи для історичних студій. Зауважимо, що саме сполучення різних перспектив – територіальної, національ- ної, антропологічної та цивілізаційної – кінець-кінцем і виплекало авторське означен- ня історії України, котра репрезентувалася як «міряне лінеарним часом минуле всіх типів держав, що існували на теперішній українській території в минулому, та їх носіїв (еліт), політично свідомих спільнот («політичних українців»), та перейнятих розвинутих ними цивілізацій». Публікація 1980 р. так і не спричинила масштабну дискусію на обширах укра- їнської діаспори в Північній Америці й Західній Європі. Із-поміж окремих відгуків на розвідку-доповідь О.Пріцака вирізнимо лише рецензійну статтю О.Домбровського, відомого історика пізньоантичної та ранньосередньовічної доби, з однойменною на- звою12. У листі до О.Пріцака від 14 жовтня 1980 р. він зазначав: 12 Домбровський О. Що таке історія України? // Український історик. – 1982. – №1/2. – C.76– 93. Передрук: Його ж. Студії з ранньої історії України: Зб. пр. – Л.; Нью-Йорк, 1998. – С.405–423. Український історичний журнал. – 2015. – №1 Що таке історія України? 181 «Згідно з домовленням посилаю Тобі рецензійну статтю, відповідь на Твій доклад, надрукований згодом у “Свободі”. Як побачиш, це написано в дуже льояльному дусі. Будь-ласка після двох, а найдальше трьох тижнів звернути мені з поворотом. Я планую виголосити це як доповідь в УВАН, а відтак видрукувати. Моя пропозиція до Тебе така: зробім спільно наукову конференцію в Академії, я прочитаю свій доклад, а Ти згодом подаш свій кор- реферат-відповідь в дусі – теза плюс антитеза творить синтезу. Це згодом надрукуємо на сторінках “Українського історика”, або в іншому місці, коли захочеш, і це залишиться як конкретний дискусійний матеріял, або навіть поєднання тези з антитезою, тобто можлива якщо вже неповна, то все ж таки ближча до історичної правди розв’язка для істориків на сучасному етапі дослідів. Я думаю, що це буде корисне діло для української історіо- графії. Я бажав би, щоби ми під час конференції дійшли в дусі взаємної льояльности, академічної етики й культури до спільного порозуміння шляхом академічного компромісу, бо тільки тоді це вийде на користь нашій історичній науці. Я не маю претенсій до стовідсоткової рації й думаю, що Ти також її не маєш. Це й є ака- демічно-психологічна база для спільного виступу в Академії. Ду- маю, що це стягнуло би досить багато публіки, зацікавленої про- блематикою сучасної української історіографії. Якщо б одначе Ти не захотів виступити разом, то я тоді виступлю самий з доповіддю. Але краще спільно виступити й, узгіднивши свої погляди, на- друкувати це, чим виступити самому без диспутанта-партнера, бо необізнані зі справою деякі люди можуть собі подумати, що Домбровський “виступає” проти Пріцака. Ти ж знаєш пересічний інтелектуальний рівень нашої публіки. Така моя пропозиція. Так само ми зробили б з опублікуванням матеріялу: наперед була б моя рецензійна стаття, а зараз після того Твоя відповідь в дусі спільного узгіднення й компромісової розв’язки. Це, думаю, було б корисно й пристойно. Рішення в Твоїх руках»13. Утім О.Пріцак, імовірно, не зміг через значне академічне навантаження, чи не схотів, пристати на цю пропозицію. Тим паче, що ідеї О.Домбровського вимальовувалися в річи- щі традиційних візій, які було досить складно синтезувати й узгодити з вимогами та стан- дартами західної концептуалізації. Про це свідчать й основні тези статті О.Домбровського. На його думку, текст доповіді О.Пріцака відзначався очевидним політизуванням історичного процесу на противагу його соціологізації в марксизмі. О.Домбровський уважав, що особливо це виявилося в тій ролі, котру його опонент відводив державному чиннику, який начебто пов’язувався з геґелівськими впливами, передусім із відомим поділом на «історичні» та «неісторичні» народи14. Крім того, О.Домбровський наголо- шував на своєрідних рисах і самобутньому характері східноєвропейської минувши- ни загалом й історії України зокрема. Тож він тримався думки, що «історія Східньої Европи має свої специфічні критерії оцінки історичного процесу, не завжди вповні зрозумілі представникам історіографії Заходу»15. 13 Домбровський О. – Пріцак О. (м. Нью-Йорк, 14 жовтня 1980 р.) [авторизований машино- пис] // Наукова бібліотека Національного університету «Києво-Могилянська академія» (далі – НаУКМА). – Ф.10. – Оп.2. – Спр.52 (Домбровський О. Що таке історія України [машинопис статті та супровідний лист]. – Арк.19. 14 Домбровський О. Що таке історія України? – C.76–77. 15 Там само. – C.77. Український історичний журнал. – 2015. – №1 182 О.Й.Пріцак Зауважимо, що О.Домбровський виступав і супроти інтеґрації або включення іно- етнічних елементів до української історії, позаяк уважав ідеї мультикультурності й поліетнічності ідеологічно вмотивованими Причому походження концептуальної про- позиції О.Пріцака він навіть пов’язував зі стилем американізму, «де нація являється різношерстим конгломератом різних рас, народностей, культур і релігій»16. Більше того, О.Домбровський твердив, що поняття території в тексті О.Пріцака споріднене з концептом «територіального патріотизму» В.Липинського: «У шановного автора територія далеко щось більше від поняття географічного фактора, це своєрід- не гео-соціо-ідеологічне натхнення, нагадуюче шляхетсько-“поміщицьке” підсоння з “Листів до братів-хліборобів” при підкресленні гео-соціо-націо-політичного примату провідної верстви – шляхти»17. Зрештою опонент О.Пріцака запропонував контраверсійне визначення історії України, котре доволі добре відображає різницю в інтелектуальних і світоглядних на- становах тодішніх діаспорних учених: «Історію України можна здефініювати як науково впоряд ко ва ну, класифіковану й висвітлену всесторонньо summa summarum18 історичних явищ, подій і фактів у контексті многогранного життя цілого народу на тлі простору й часу від праісторичної людини до нашої доби, при інтерпретації пов’язаних ланцюгом каузальности одних з одними окремих фаз історичного процесу та в історіософічному насвітленні шляхом науково-дослідного ем- піризму, витонченого прагматизму й націологічного підходу до ет- нічного фактора як автохтона, господаря й суверена своєї не лише етнографічної, але й історичної території»19. Таке означення в тій чи іншій формі фактично нав’язувало стару історіографічну контраверсію держава/народ, попри те, що обидва вчених (О.Пріцак, 1919–2006 рр.; О.Домбровський, 1914–2014 рр.)20 належали до однієї ґенерації українських істориків. Ситуація у серпні 1990 р. в Києві кардинально відрізнялася від діаспорної атмосфе- ри 1980 р. на північноамериканських теренах. На той час у СРСР ширилися масштабні соціокультурні трансформації, котрі супроводжувалися новими інтелектуальними й культурними віяннями. Утім ані масштаби, ані перспективи перетворень радянської дійсності ще не були зрозумілими, хоч криза офіційних образів історії на 1990 р. уже відчувалася доволі добре як у професійному середовищі, так і поза його межами. Нову версію доповіді О.Пріцака «Що таке історія України?», виголошену 28 серп- ня 1990 р. на пленарному засіданні I конґресу Міжнародної асоціації україністів, було побудовано інакше, ніж виступ 1980 р. До того ж за обсягом вона майже вдвічі менша порівняно з первісним текстом. Відтак доповідь 1990 р. помітно вирізняється своєю архітектонікою. Передусім одну з прикінцевих ідей версії 1980 р. (поділ на циклічно- міфічне та лінеарно-логічне мислення) винесено як один з установчих концептів ви- кладу 1990 р. 16 Домбровський О. Що таке історія України? – C.80–81. 17 Там само. – C.82. 18 Сума сум (лат.), у кінцевому підсумку. 19 Домбровський О. Що таке історія України? – C.89. 20 Докл. див.: Клинова Г.Д. Внесок Олександра Домбровського в розвиток української іс- торичної науки в діаспорі: Автореф. дис. … канд. іст. наук. – Запоріжжя, 2007. – 19 с.; Її ж. Участь Олександра Домбровського в наукових дискусіях 70–80 рр. XX ст. // Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: Історичні науки. – Вип.10. – Острог, 2008. – С.336–350; Св. п. д-ра Олександра Домбровського (8 вересня 1914, Львів – 18 січня 2014, Нью- Йорк) [некролог] // Свобода (Джерсі-Сіті). – 2014. – 11 квітня. – №15. – С.34. Український історичний журнал. – 2015. – №1 Що таке історія України? 183 Ця метаморфоза відображала адресну спрямованість доповіді, котра виголо- шувалася в умовах панівної, хоч і послабленої офіційної ідеології й була скерована супроти радянської міфотворчості у світі історії. Тож провідний конфлікт, що ре- презентований у тексті 1990 р., подавався як змагання міфу й науки, метафізки та знання за домінування своїх впливів на суспільну істоту – історичну людину. Саме тому О.Пріцак залишив поза межами другої версії доповіді текстові блоки, при- свячені огляду української історіографії та її спроб інтеґруватися до структур усе- світньої історії, котрі посідали чільне місце в розвідці 1980 р. Водночас він прагнув донести ключові ідеї доповіді 1980 р., але в новій обробці та на основі дещо зміненої арґументації. Примітною особливістю другої версії тексту стало те, що О.Пріцак наголошував на необхідності включення до концептуалізації історії України іноетнічних елемен- тів. Більше того, саме включення іноетнічних спільнот до традиційного національного дискурсу кардинально трансформувало провідний сенс концептів «територіальна іс- торія» або «територіальний час», що набували мультикультурних смислів. Скажімо, О.Пріцак додав до викладу 1980 р. фраґмент, який розширив його спо- стереження щодо етнічної й демографічної історії Криму, зокрема він обстоював дум- ку, що 4/5 місцевої людності в 1666–1667 рр. становили українці. Відтак повноцінне включення як кримської минувшини, так й історії інших південних і східних реґіо- нів до структур української історії подавалося наріжною настановою в концептуаль- ній пропозиції О.Пріцака. Варто звернути увагу й на його цікаві порівняння історії України та Іспанії, представлені в розвідці 1990 р., котрі нав’язували компаратив- ні орієнтальні паралелі на тему європейських фронтирів пізнього середньовіччя та ранньомодерної доби. Та найголовніше те, що О.Пріцак у тексті 1990 р. повсякчас повертався до пара- лельного співіснування різних способів мислення, зокрема доволі метафорично озна- чував зміну/заміну циклічного мислення на лінеарне як «перехід від антропології до історії». У тексті 1990 р. споглядаємо й певні концептуальні уточнення, наприклад у переліку основних історичних циклів із «структуральної перспективи», яких у статті 1980 р. автор виокремлював чотири – політичний, економічний, суспільний, культурний. У розвідці 1990 р. до них було долучено ще два цикли – релігійний і психологічний. Та прикінцеве означення історії України майже не відрізняється в обох од- нойменних розвідках О.Пріцака за винятком невеличких редакційних попра- вок. В інтерв’ю 1992 р. він доволі промовисто окреслив лейтмотив своїх практик у пострадянській Україні: «Що ж до моєї викладацької діяльності, то я переконався: най- важливіше, чого українським історикам бракує, – це знання, що таке історія. Треба створити теоретичні підстави, пере- нести досвід світової історіософії, щоб нарешті наші історики почали займатися наукою, а не якимись ідеологічними чи про- пагандистськими писаннями, все одно якої масті – націоналі- стичної чи комуністичної»21. Зауважимо, що авторські спостереження та конотації, прописані ще кілька деся- тиліть тому, виявляються напрочуд слушними й точними. Ба більше, вони виглядають 21 Як «вибухала» Україна (Інтерв’ю з О.Пріцаком; записав І.Гирич) // Старожитності. – 1992. – №9. – С.5. Український історичний журнал. – 2015. – №1 184 О.Й.Пріцак майже як пророчі з перспективи нашого кривавого сьогодення, особливо у світлі ре- волюційних і воєнних подій 2014–2015 рр. Згадаймо, приміром, тільки одну заувагу О.Пріцака: «Основна проблема історії України в тому, що велика (якщо не більша!) частина українського населення аж до наших часів, а то і в наші часи, усе ще живе у системі циклічного думання». На превеликий жаль, доповідь 1990 р., як і її попередниця, так і не спричинила масштабної полеміки щодо шляхів концептуалізації й репрезентації історії України22. Вочевидь пострадянська соціогуманітаристика 1990-х рр. ще не була готовою до цієї складної і полівимірної дискусії. Усвідомлення масштабу та значення концептуальної пропозиції О.Пріцака сталося впродовж 2000-х рр., коли його доповідь 1990 р. здо- була значну популярність, оскільки до її ідей звертається дедалі більше українських інтелектуалів23. * Автографи та машинописи доповіді «Що таке історія України?», підготовлені 1980 р.24, а також машинопис частини доповіді 1990 р. (й інші матеріали)25 зберігають- ся в Науковій бібліотеці Національного університету «Києво-Могилянська ака де мія» – в архівній колекції Омеляна Пріцака (ф.10). Принагідно складаємо щиру вдячність заступнику директора Науково-дослідного центру орієнталістики імені О.Пріцака НаУКМА Таїсії Михайлівні Сидорчук за її цінну допомогу в архівній евристиці. Тексти О.Пріцака друкуються мовою ориґіналу за публікаціями 198026 та 1990– 1991 рр.27, оскільки мають незначні (як правило технічні й редакційні) розбіжності з автографами та машинописами. Збережено правопис першопублікацій. Деякі друкар- ські огріхи виправлено без застережень. Виділення курсивом окремих слів подається за першими публікаціями. До текстів подано примітки історіографічного спрямуван- ня, зокрема посилання на цитовані автором праці та джерела. Уточнюючі відомості представлено у квадратних дужках. Доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ О.В.Ясь 22 Ткаченко В.М. Україна: історіософія самоорганізації. – К., 1994. – С.19. 23 Див., напр.: Потульницький В.А. Україна і всесвітня історія: Історіософія світової та української історії XVII–XX ст. – К., 2002. – С.26–29; Гончаревський В.Е. Цивілізаційний під- хід до історії: сучасний український досвід (1991–2009). – К., 2011. – С.85–89; Галенко О. Південь нагадує, що історію України час переписати // Схід і Південь України: час, простір, соціум: У 2 т. / Відп. ред. В.А.Смолій; кер. авт. кол. Я.В.Верменич. – Т.1. – К., 2014. – С.66– 67 та ін. 24 Пріцак О. Що таке історія України? [2 автографи + 1 машинопис статті, вирізки статті з газети «Свобода» 1980 р.] // Наукова бібліотека НаУКМА. – Ф.10. – Оп.1. – Спр.211. – 54 арк. 25 Пріцак О. Що таке історія України? [машинопис 4 стор.; газета «Рух. Інформцентр», 1990. ч.19, ксерокс із часопису «Слово і час»] // Там само. – Оп.1. – Спр.212. – 17 арк. 26 Пріцак О. Що таке історія України? (Доповідь, виголошена 17-го травня 1980 року на від- значення 30-ліття УВАН у ЗСА) // Свобода (Джерсі-Сіті). – 1980. – 29 липня. – 1–2, 5 серпня. – №165. – C.2; №166. – C.2; №167. – C.2; №168. – C.2; №169. – C.2; №170. – C.2–3. 27 Пріцак О. Що таке історія України? // Рух. Інформцентр. – 1990. – Ч.19: [серпень]. – 6 с.; Те саме // Вісник Міжнародної асоціації україністів. – Вип.1. – К., 1991. – С.44–54; Те саме // Слово і час. – 1991 – №1. – С.53–60. Український історичний журнал. – 2015. – №1 Що таке історія України? 185 * ЩО ТАКЕ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ? (Доповідь виголошена 17-го травня 1980 року на відзначенні 30-ліття УВАН у ЗСА28) І Коли в другій половині XVІІІ ст. ведучі історики Англії та европейського континенту – очолювані ґеттінґенським професором Августом Людвіком фон Шлєцером (1735–1809), відомим теж у Східній Европі своїм клясичним видан- ням «Нестора» (1802–1809) – вирішили в ім’я тоді ще діючого раціонального Освічення (Enlightenment) створити корпус всесвітньої історії – вони включи- ли у свою схему («Fortsetzung der Allgemeinen Welthistorie», том 48) історію України. Наслідком того появився в німецькому «Halle a. d. S.» у 1796 році в складі серії товстий том пера молодого, тоді ще австрійського-семигородсько- го історика Йогана Крістіяна Eнґеля (1770–1814) під заголовком: «Geschichte der Ukraine und der ukrainischen Kosaken, wie auch des Königreiches Halitsch-Wladimir». Коли ж знову, яких тридцять років пізніше (1829–), уже в часи романтизму, запрограмовано у німецькому центрі Ґота нову серію світової історії (Geschichte der europäischen Staaten) за редакцією Арнольда Германа Людвіка Герена (1760–1842) та Фрідріха Авґуста Гекерта (1780–1851), а в другій половині того ж століття (1879–1893) відома 45-томова всесвітня історія (Geschichte der eu- ropäischen Staaten) під редакцією Вільгельма Онкена (1838–1905) у Берліні – там уже для історії України як окремої одиниці не найшлося більше місця. Яка була тому причина? Німецький романтизм, харківська вітка якого, (що витворилася у Харкові, у першому секулярному університеті України, за- снованому у 1805 р.) поклала підвалини для постання нової української літе- ратурної мови і літератури, вбив (хоч це звучить парадоксально!) українську історію як окрему дисципліну. Головний винуватець тут був філософ Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель (1770–1831), який об’єднав романтизм із трансцен- дентальним ідеалізмом. У своїх відомих лекціях про «філософію історії», чита- них у зимовому семестрі академічного року 1830/31 в берлінському університе- ті, він розробив свою славну тезу про історичні та не-історичні народи29. Після нього, всесвітня історія це розвиток людства по лінії духового та морального поступу. Це осяги людського інтелекту на дорозі до самопізнання. Історія ви- повняє Божу місію, що виявляється у поступовій реалізації свободи людства і у переході від натуральної стадії варварства до стану права і порядку. Слідуючи за ідеєю свого берлінського попередника Вільгельма фон Гумбольдта (1767– 1835) про те, що «історія світу це нероздільна частина правління світу»30, Геґель 28 ЗСА – З’єднані Стейти Америки, тобто США. 29 Гегель Г.В.Ф. Философия истории / Пер. А.М.Водена. – Санкт-Петербург, 1993. – 477 с. 30 Гумбольдт В. фон. Про завдання історика // Класики історичної науки / Ред., передм. та прим. Г.Рохкина. – [Х.], 1929. – С.64. Український історичний журнал. – 2015. – №1 186 О.Й.Пріцак надав примат політичній історії, бо держава, – на його думку, – це істинна суть об’єктивного духу, а конституційна монархія – це абсолютна форма держави. При тому Геґель дозволив тільки чотирьом клясам народів, що були успіш- ними в минулому або теперішньому, на вступ до ексклюзивного клюбу дер- жавних народів. Ними були: І. Східній світ (Китай, Індія, Іран); II. Грецький світ; III. Римський світ; IV. Германський світ. Зате слов’янським народам, між ними і українцям та полякам, хоча вони тільки недавно втратили свої держави, Геґель відмовив права бути зарахова- ними до «історичних» народів. Вони повинні остатися погноєм для більш за- авансованих власне «історичних» народів. Геґель був чи не найбільш впливовим філософом XIX ст. Тому то не тільки його діялектична метода, але й концепція історії та про виключність «історич- них» народів стали наріжним каменем у інтелектуальних структурах ведучих мислителів Европи. Карл Маркс (1818–1883) та Фрідріх Енґельс (1820–1895) живцем перейня- ли Геґелівську концепцію про «історичні» та «не-історичні» народи, роблячи виїмок тільки для поляків. Але і ліберальні мислителі осталися під впливом Геґеля. У висліді – у системах університетського світу на Заході, а теж у струк- турах світових історій не стало місця для історії України як окремої одиниці. ІІ У міжчасі в Україні відродилася історична свідомість. Почалося від дво- рянського просвічення («людей Старої Малоросії»). Маю на увазі анонімну «Історію Русов» (т. зв. Кониський), оцей дуже впливовий памфлет, що по- став і кружляв серед Новгород-Сіверського дворянства у перше десятиліття XIX століття. Там у передмові читаємо (у перекладі Вячеслава Давиденка): «Історія Малої Росії до часів навали на неї татар, з ханом їхнім Батиєм, злучена з іс- торією всієї Росії, або ж вона і є єдина історія російська; бо відомо, що поча- ток цієї історії, враз із початком правління російського, береться від князів та князівств київських, з доданням до них одного тільки новгородського кня- зя Рюрика, і триває до навали татарської безпосередньо, а від цього часу про існування Малої Росії в загальній російській історії ледве згадується; по ви- зволенню її від татар князем литовським Гедиміном, і зовсім її в російській історії замовчено. Тим то предкладану тут історію малоросійську писано на два періоди, тобто до навали татарської екстрактом, а від тої навали широко і докладно»31. У 1834 році засновано київський університет, причому тридцятиліт- ній професор ботаніки (а заразом любитель руської словесности) Михайло Максимович (1804–1873) став першим ректором та професором руської словес- ности. Максимович (із козацького роду) об’єднував оці обидва наукові полюси (ботаніка – словесність), базуючися на системі «натурфілософії» німецького 31 Історія Русів / Перекл. В.Давиденка; ред. і вступ. ст. О.Оглоблина. – Нью-Йорк, 1956. – С.2. Український історичний журнал. – 2015. – №1 Що таке історія України? 187 мислителя Фрідріха Вільгельма Йозефа Шеллінґа (1775–1854), якій він за- лишився вірним до кінця свого життя. Прибувши до Києва, Максимович зразу взявся ґрунтовно вивчати пам’ятки староруського письменства, що в свою чергу стало для нього стиму- лом до студії історії. Якраз у той час (1835 рік) почав діяти у московському університеті перший університетський професор «російської» історії з доброю методологічною підготовкою німецького типу. Ним був довголітній приятель- ворог Максимовича, син російського кріпака Михаїл Поґодін (1800–1875), з яким Максимович до кінця свого життя був у шляхетному науковому дво- бою. Власне Поґодін видвигнув був гіпотезу про великоруське походження староруської мови і київської держави, про переселення великорусів на пів- ніч у зв’язку з монгольською інвазією і про запустіння України, яку тільки у ХVІ–ХVII ст. сколонізували вихідці з Галичини і Волині. Максимович почав діялог, який властиво триває і донині. Він у численних взірцевих моногра- фічних («цеглинках»), що появлялися звичайно у формі листів до Поґодіна, застосував до досліджуваного періоду методу точного досліду, перейняту ним із систематичної ботаніки, і вказував понад усякий сумнів нестійкість осно- вної тези Поґодіна. Старанням Максимовича засновано комісію для розбору давніх актів при канцелярії генерал-губернатора Південно-Західнього краю (Правобережної України), що мала основним завданням доказати документально безпідстав- ність претенсій поляків на ті землі (це стало актуальним після обох польських повстань 1830/31 та 1863 рр.). Микола Іванишев (1811–1874), ученик Фрідріха Карла фон Савіньї (1779– 1861), творця берлінської юридично-історичної школи, поклав підвалини для славного «Архіву Південно-Західньої Росії», а його наслідник Володимир Антонович (1834–1909) створив першу університетську «школу» істориків України, т. зв. Київську документальну історичну школу. Антонович і його учні видавали документи, писали монографічні дослід- ження та історії поодиноких земель – але не займалися теоретичними питан- нями. Вони ж офіційно працювали в системі імперської «російської» історії. Тільки коли наслідком польсько-української згоди в Галичині уче- ник Антоновича Михайло Грушевський (1866–1934) включив виклади іс- торії України до куррікулюм32 львівського університету, настав перелім. Грушевський був свідомий своєї місії і у «вступнім викладі з давньої історії Руси»33, виголошенім 30-го вересня 1894 року, він недвозначно з’ясував пред- мет, який він буде викладати. Хоча Грушевський не мав своєї окремої катедри історії України й офіціяльно він був у львівськім університеті тільки професо- ром при катедрі всесвітньої історії «із руським викладом» – він послідовно і сис- тематично творив свою маєстатичну будову – історію України-Руси. Бо ж, – як він писав у своїй автобіографії, «написання суцільної історії України, – рано, 32 Лат. «curriculum», себто до кругообігу. 33 Грушевський М. Вступний виклад з давньої історії Руси, виголошений у Львівськім універ- ситеті 30 вересня 1894 р. // Записки Наукового товариства імені Шевченка (далі – ЗНТШ). – Т.4. – Л., 1894. – С.140–150. Український історичний журнал. – 2015. – №1 188 О.Й.Пріцак ще в київських часах стало моєю задушевною гадкою, до певної міри питанням чести своєї і свого покоління»34. Не осягнувши офіціального визнання своєї дисципліни у системі австро- польської Галичини, Грушевський мав на цілі добитися того на ширшій аре- ні – у структурі Імператорської Академії Наук у Санкт-Петербурзі, через яку він – цілком слушно – сподівався пробити вікно в Европу. Нагоду для того дав ліберальний інтелектуальний клімат серед деяких членів Академії, голов- но Володимира Ів. Ламанського (1833–1914) та Алексія А. Шахматова (1864– 1920), коротко до першої російської революції. Тоді, в 1904 році, Грушевський опублікував свою відому програмову працю п. з. «Звичайна схема руської історії і справа раціонального укладу історії східнього слов’янства». Тут треба зверну- ти увагу на те, що праця Грушевського появилася у виданнях Імператорської Академії Наук українською мовою, хоча тоді заборона вживання української мови не була ще знята. Грушевський мав частковий успіх. Деякі визначні російські історики, між ними Александр Євгенєвич Прєсняков (1870–1929) та Павел П. Смірнов (1882–1947) прийняли його схему беззастережно і старалися застосувати її до історії Росії у своїх працях. Але загального признання схема Грушевського не знайшла серед російських істориків і не стала невід’ємною частиною російської історіографічної думки. Большевицька революція, крах українізації при кінці 1920-их років зробили із Грушевського не-людину, а його твори та схема були цілковито проскрибовані. Крім того від 1930-их років совєтська історична наука пішла своїм окре- мим шляхом від европейської та американської наук. Так то спроба Грушевського впровадити у першій четвертині нашого сто- ліття знов історію України у структуру світової історії в основному не вдалася. Українська історична наука залишилась або провінцією російської («радян- ської») історичної науки, або – це заторкає еміґраційну історіографію – іґнору- ється західньою історичною наукою. Із-за того поміж українською і світовою наукою не могло дійти до спільної мови. ІІІ Після семилітньої підготовчої праці у 1975 році заіснувала на українськім історичнім фронті драматична зміна. Найстарший і найбільш престижевий американський університет, Гарвард, встановив у своїй структурі постійну, вивіновану35 «катедру історії України ім. Михайла С. Грушевського». У зв’язку з цим українська історія одержала своє міжнародне визнання. Ясна річ, ново- визнана дисципліна мусіла прийняти на себе обов’язок самовизначення – це дуже складна і відповідальна справа. Немає сумніву в тому, що це єдиний лінеарний історичний процес. Одначе світова історія в цілому («універсальна історія») як предмет досліду для однієї 34 Винар Л. Автобіографія Михайла Грушевського з 1926 року. – Нью-Йорк; Мюнхен; Торонто, 1981. – С.18. 35 Наділену, забезпечену коштами. Український історичний журнал. – 2015. – №1 Що таке історія України? 189 людини – сьогодні неможливий, хоча ще недавно (1920–1931) англієць Гер- берт Джордж Веллс (1866–1946)36 по-своєму зреалізував такий плян. Арнольд Джозеф Тойнбі (1889 р. – [1975]) – представник «правої» течії – приймає не держави, а «цивілізації» як свою одиницю досліду («real unit of history», 1934), як відомо, він нарахував, що протягом шести тисяч [років] історичного буття людини таких одиниць було двадцять одна, із латино-хрис- тиянською, яка єдина ще досі не застигла37. Для Іммануеля Воллерштайна, американського представника французь- кої школи «Annales»-ів («ліва» течія), тільки «світова імперія і світова економія є властиві одиниці студій»38, при чому в центрі уваги повинні стати суспільні формації даної імперії, у яких відбувається діялектичний процес функціону- вання: контрадикції, що врешті доводять до периферіялізації даної імперії, цебто до її колонізування новою імперією (1974). У такому інтелектуальному кліматі, мені здасться, що концепція пред- ставника малої нації, голляндця Пітера Ґейля (1887–1966), у його «Дебатах з істориками» (1958)39 заслуговує на увагу. Він пише: «Я можу прийняти західню цивілізацію як реальну одиницю (історії), але це складена одиниця, при чому складові частини є не менше реальні як цілість. Прийняти, що цивілізації це найменші ясні одиниці для дослідів – це те само, що встановити майже немож- ливі стандарти. Таке поле досліду настільки велике, що переходить можливос- ті розуму збагнути. Тому ніщо не є більш нормальне, як прийняти за базу для досліду малі структури, нації і держави, через які життя проявляє себе для дослідника більш безпосередньо та більш інтенсивно». Отже нація, у нашому випадку, випадку України, може підходити як така найменша одиниця для історичного досліду. У більшості західноевропейських народів держава і нація/нарід – ідентичні. Як відомо протягом багатьох століть не було в Україні своєї держави; у різні часи переставала існувати не тільки т. зв. історична тяглість, але навіть істо- рична свідомість народу. Навіть наша національна назва змінилася. Що тут прийнято як одиницю досліду? Грушевський, спадкоємець українського народництва XIX ст., яскраво ви- словив своє становище у своїй цитованій лекції у львівському університеті із 30-го вересня 1894 року. Він говорив: «Народ, маса народна, зв’язує її (окремі історичні періоди, О. П.) в одну цілість і єсть, і повинний бути альфою і омеґою історичної розвідки. Він – з своїми ідеалами й змаганнями, із своєю боротьбою, поспіхом і помилками – єсть єдиний герой історії. Зрозуміти його стан еконо- мічний, культурний, духовий, його пригоди, його бажання й ідеали – єсть мета нашої історії. Політично-громадський устрій (держава) звичайно не відповідав 36 Уэллс Г. Краткая всемирная история. – Москва, 2005. – 352 с. Ця праця – російськомовний переклад своєрідного введення до всесвітньої історії відомого письменника-фантаста Г.Веллса, написаного на кшталт роману для широкого читача. Більш повна візія цього автора на всесвітню історію репрезентована у його чотиритомнику (див.: Wells H. The Outline of History: Being a Plain History of Life and Mankind. – New York, 1923). 37 Докл. див.: Пріцак О. Арнольд Джозеф Тойнбі та його твір // Тойнбі А. Дослідження історії: У 2 т. – Т.2. – К., 1995. – С.363–373. 38 Див., напр.: Валлерстайн И. Миросистемный анализ: Введение. – Москва, 2006. – 248 с. 39 Geyl P. Debates with Historians. – Cleveland, 1958. Український історичний журнал. – 2015. – №1 190 О.Й.Пріцак тим ідеалам. Свій чи чужий, він ніколи, чи майже ніколи, не був витворений відповідно ним, і громада з урядом стояли один проти одного не тільки в період давній. Устрій державний (держава) по всі часи цікавий нам переважно тим, оскільки він впливав на стан народа, оскільки сам підупав впливу громади й оскільки відповідав її бажанням і змаганням. І культура, що розвивається в верхніх верствах народа, цікава нам головним чином не так сама по собі, як тим, що відбувається в їй загально-народнього… Правда, ми мало маємо відо- мостей про народ, однако се не перешкоджає йому бути тою головною віссю, з якою ми повинні координувати свої висліди»40. Цій фетишизації «народу» як одиниці досліду історії України (на жаль, без ясної дефініції) Грушевський залишився вірним до кінця свого жит- тя41. Ось, що він писав, наприклад, у 1920 році: «Я був вихований в стро- гих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідео логію від Кирило-Методіївських братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і власти (держава) вина лежить по стороні (держава), бо інтерес трудового народу – се найвищий закон всякої громадської орга- нізації, і коли в державі сьому трудовому народові не добре, се його право обрахуватися з нею»42. У протилежності до Грушевського, Вячеслав Липинський (1882–1931), ви- хованець краківської школи польських істориків (і французько-швайцарських соціологів)43 поставив у центрі уваги своїх історичних дослідів – власне держа- ву. Нагода для того прийшла сама, коли треба було йому пояснити наявність двох на перший погляд парадоксальних документів: 20-го червня 1657 року пани-шляхта Пинського повіту, римо-католики по вірі, склали присягу вірнос- ти революційному і православному гетьманові Богданові Хмельницькому, який у акті, виданім вісім днів пізніше (28 червня 1657 p.), забезпечив їх ста- нові привілеї та свободу їх римо-католицького обряду. «Що означають ці доку- менти?» – питав Липинський. «На якому ґрунті повстав вічний союз між като- лицькою вже тоді в своїй більшости шляхтою Пинського повіту і православним Гетьманом Війська Запорозького? Яке політичне і соціяльне тло того акту? Наша дотеперішня історіографія, розвиваючись під впливом трьох чинників: ідеології державности російської, ідеології державности польської і національ- но-культурної демократичної і недержавної ідеології української не дає від- повіді на питання, котрі виходять поза рамки того, так чи інакше ідеологічно обмеженого, досліду нашої минувшини. 40 Грушевський М. Вступний виклад… – С.149. У публікації О.Пріцака останнє речення з цитованої праці М.Грушевського подається в дещо перекрученому вигляді: «Отже, народ це – головна вісь з якою ми повинні координувати свої висліди». 41 Візія О.Пріцака щодо ролі та місця М.Грушевського в українському історієписанні поміт- но еволюціонувала від доволі критичної та у чомусь навіть своєрідної статті 1966 р. з низкою інвектив щодо світосприйняття і поглядів автора «Історії України-Руси» до цікавої й ориґіналь- ної спроби осмислення їх методологічних та історіософських підвалин. Див. докл.: Пріцак О. У століття народин М.Грушевського // Листи до приятелів. – 1966. – Кн.5/7. – С.1–19; Його ж. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського / Ред. І.Бречак. – К.; Кембридж, 1991. – 78 с. 42 Грушевський М.С. Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання // Борітеся – поборете (Відень). – 1920. – №1. – С.12. 43 Ідеться про впливи теорій циркуляції еліти В.Парето та Ґ.Моски, а також візії «революцій- ного міфу» Ж.Сореля. Український історичний журнал. – 2015. – №1 Що таке історія України? 191 Отже і цей факт союзу і злуки неправославної шляхетської верстви з Військом Запорозьким не міститься в рамках ані суто-православного «возсоє- діненія Руси», ані «некультурного антипольського, антишляхетського і анти- державного козацького бунтарства», ані скромних «культурно-національних демократичних українських змагань». І тільки основно, визволившись з накинутого нам під час нашого занепаду поняття про себе як про якийсь до державного життя нездатний, вічно бун- туючий і вічно покривджений полу-народець, – тільки усвідомивши собі весь розмах нашої історії, широкі державні, організаційні замисли предків наших, ми можемо зрозуміти поодинокі діла тих предків, згідно з правдою – науково – оцінити факти нашої минувшини»44. Липинський був не тільки історик, але соціолог та націолог45. У своїх «Листах до братів хліборобів» він багато уваги присвятив філософії історії, пи- танню влади і зв’язаного з ним волюнтаристичного творення нації. Націю він розумів у французькому значенні і клав знак рівности поміж термінами нація і держава, а крім того – територія, так як – після нього – сві- домість території зобумовляє існування нації. На увагу заслуговує трикутник Липинського, базою якого (трикутника) є нація/територія (вона ж «дитина»), лівим рам’ям є держава («батько»), а пра- вим – громадянство («мати»); остання поділена на горизонтальні стани і вер- тикальні кляси46. Територія продукує активну меншість – аристократію (про- відну верству) еліту, що виконує владу над державою, яка знову ж через закон володіє громадянством. Впровадження Липинським до української історіографії концепції держави як основного елементу історичного процесу, викликало правдиве потрясення. Нове покоління істориків, в тому ж учні Грушевського, зразу перейшли на тори, вказані Липинським. «Українська історіографія на переломі» (1924)47 – оцей за- головок відомої розвідки Івана Кревецького (1883–1940), що перефразовує клю- човий твір Липинського «Україна на переломі» – говорить сам за себе. Іван Крип’якевич (1886–1967) почав випускати у 1925 році (–1931) се- рію прекрасних статей під провокуючим заголовком: «Студії над державою Богдана Хмельницького»48. Степан Томашівський (1875–1930) подав свою 44 Липинський В. Твори. Архів. Студії / Ред. Л.Білас, Я.Пеленський. – Т.3: Україна на пере- ломі 1657–1659: Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті. – Філадельфія, 1991. – С.13–14. 45 Див. докл.: Pritsak O. Lypyns’kyj’s Place in Ukrainian Intellectual History // Harvard Ukrainian Studies. – 1985. – Vol.9, №3/4. – P.245–262. 46 Липинський В. Повне зібрання творів, архів, студії / Ред. Я.Пеленський. – Т.6, кн.1: Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. – К.; Філадельфія, 1995. – С.382–383. 47 Кревецький І. Українська історіографія на переломі // ЗНТШ. – Т.134/135. – Л., 1924. – C.161–184. 48 Крип’якевич І. Студії над державою Богдана Хмельницького: І. Рада; ІІ. Генеральна старшина // Там само. – Т.139/140. – Л., 1925. – С.67–81; Його ж. Студії над державою Богдана Хмельницького: ІІІ. Державні межі; IV. Українські дороги в половині XVII ст. // Там само. – Т.144/145. – Л., 1926. – С.109–140; Його ж. Студії над державою Богдана Хмельницького: V. Гетьманські універсали; VІ. Суд // Там само. – Т.147. – Л., 1927. – С.55–80; Його ж. Студії над державою Богдана Хмельницького: VII. Військо; VIII. Каталог полковників 1648–1657 рр.; IX. Держава Богдана Хмельницького (загальні уваги) // Там само. – Т.151. – Л., 1931. – С.111–150. Український історичний журнал. – 2015. – №1 192 О.Й.Пріцак синтезу української історії до 1569 року з державницької точки погляду, беру- чи як базу українську територію (1919). При тому він старався виявити «духа» української історії або так званих трьох провідних ідей. «Перша ідея», – писав він, – «випливає з відвічного контрасту між культур- но-лісовою і степовою полосою нашої землі й має на меті з одного боку охорону від степових хижаків, із другого здобування землі... До 14 в. вона (боротьба) була, загалом беручи, дефензивна, опісля переважає офензива, у XVIII в. за- кінчується вона перемогою над степом... Друга ідея української історії випливає із політично-культурної супереч- ности Заходу і Сходу, якого підкладом церковні окремішности католицтва і православ’я... Політичний вислів сього контрасту маємо в національній бо- ротьбі між народністю польською і українською... Синтеза в цім змаганню су- противних течій виявилася у витворенню окремого національно-культурного і політичного характеру українців, який сполучає в собі поодинокі прикмети обох основних типів в одну органічну цілість. В основі третьої [історичної] ідеї України лежить політично-господарський контраст Півночі і Полудня, скріплений окремішністю расовою і культурною. Ся суперечність слідна від найдавніших часів, одначе до національної само- свідомости прийшла вона найпізніше з усіх, бо що-тільки у 19 в., після пере- ходу більшости українських земель під панування Московщини... Степ, Польща, Московщина – отсе є трикутник історично-політичного роз- витку України»49. У двадцятих роках твори Липинського ще доходили (хоч з деяким запіз- ненням) до Києва. У своїй творчій автобіографії («Мій творчий шлях україн- ського історика», 1964) Олександер Оглоблин (народжений 1899 – [1992]) свід- чить, що він запізнався з «Україною на переломі» десь у 1922-му році, «і вона справила на мене величезне враження»50. У висліді Олександер Оглоблин застосував методу досліду Липинського до доби Мазепи51 – Петрика52. Крім того, він поповнив дотеперішні схеми істо- рії України своєю схемою української економічної самостійности як для XVII– XVІІІ ст.53, так і для XIX ст.54, а теж накреслив свій проект схеми всієї історії України півтора останніх століть (XIX – половина XX ст.)55, підкреслюючи, що власне тоді перед нами виступає процес формування українського територі- яльного масиву. 49 Томашівський С. Українська історія: Нарис І: Старинні і середні віки. – Л., 1919. – С.11–12. 50 Оглоблин О. Мій творчий шлях українського історика // Зб. на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина / Відп. ред. В.Омельченко. – Нью-Йорк, 1977. – С.33. 51 Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – Нью-Йорк; Париж; Торонто, 1960. – 409 с. 52 Оглоблін О. П. Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика). – К., 1929. – 65 с. 53 Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики: Мануфактура в Гетманщине. – [К.], [1925]. – 270 с.; Его же. Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая фабри- ка. – [К.], 1925. – 232 с.; Оглоблин О. Кріпацька фабрика (Харків – Київ, 1931) // Ohloblyn O. A History of Ukrainian Industry / Reprint of the three volume study first published in Kiev in 1925 and 1931. – München, 1971. – 285 p. 54 Оглоблін О. Проблема української економіки в науковій і громадській думці ХІХ–ХХ в. // Червоний шлях (Харків). – 1928. – №9/10. – С.165–179. 55 Оглоблин О. Проблема схеми історії України 19–20 століття (до 1917 року). – Мюнхен; Нью- Йорк, 1973. – 14 с. Український історичний журнал. – 2015. – №1 Що таке історія України? 193 Дальше розвиток української історіографічної думки не пішов. Хоча майже всі українські історики під Польщею і на еміґрації (з малими виїмками, наприклад, Михайло Антонович, 1909–1945?)56 стали носіями держав- ницької історичної школи – вона (школа) не створила суцільної будівлі україн- ської історії і не вспіла твердо увійти до структури европейської історичної науки. Очевидно, брак української держави та державних університетів, які надали б українській історії необхідного престижу – теж мав свою ролю у тім неуспіху. Що торкається совєтської історіографії, то після бурхливих років Другої світо- вої війни, зокрема після Переяславських тез із 1954 року, там цілковито запану- вала офіційна інтерпретація історії, яку можна б назвати телеологічною: після різних ладів із внутрішніми противоріччями (первіснообщинний, рабовласниць- кий, феодальний, капіталістичний, соціалістичний) нарешті людство находить безпротиворічне щастя у комуністичному ладі, очевидно як СССР. Після бага- тьох невдалих спроб, Академія наук УССР випустила у світ у 1977–1979 роках свою першу велику «Історію Української PCP» у восьми томах та десяти книжках (томи перший та восьмий мають по дві книжки), яка мала б заступити «Історію» Грушевського. Ця збірна праця, у якій взяли участь десятки совєтських істориків, вийшла під редакцією двох директорів Інституту історії – Арнольда Шевелєва (народженого 1928 [–2009]) та Юрія Кондуфора (народженого 1922 [–1997]). У програмовій передмові (в першому томі) читаємо: «Історія УРСР, боротьба трудящих за соціяльне і національне визволення, за встановлення і зміцнення Радянської влади, успіхи в соціялістичнім та комуністичнім будівництві нероз- ривно пов’язані з великим російським народом, усіми братніми народами нашої країни, з невтомною творчою діяльністю комуністичної партії, з ім’ям засновни- ка і керівника партії і Радянської держави Володимира Ілліча Леніна. В єдиній сім’ї радянських народів український народ вперше в своїй історії дістав національну державність, створивши УРСР, відстояв свою свободу й не- залежність у роки Громадянської і Великої Вітчизняної воєн, разом з усіма на- родами Союза PCP побудував розвинуте соціалістичне суспільство і впевнено крокує по шляху до комунізму. ...Показати складний історичний шлях трудящих України, розкрити всю багатогранність їх історичного минулого і славного сучасного в органічному взаємозв’язку з історією трудящих всієї нашої країни (тобто СРСР) і всього за- гальноісторичного процесу, висвітлити причини, що зобумовили бурхливий розквіт УРСР у братній сім’ї радянських республік – почесне і відповідальне завдання радянських учених (тобто істориків)57. Однією з найбільш дискусійних проблем вітчизняної історіографії довший час залишалася проблема зародження державності на Україні в середині XVII ст. (гетьманування Богдана Хмельницького). У багатотомовій «Історії УРСР» ця проблема висвітлюється на основі документальних джерел, які свідчать, що в ході визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського 56 Антонович М. Історія України. – Т.1: Княжа доба. – Прага, 1941. – С.5–7. 57 Історія Української РСР: У 8 т. – Т.1: Первіснообщинний лад. Виникнення і розвиток фео- далізму (З найдавніших часів до середини XVII ст.). – Кн.1: Первіснообщинний лад і зародження класового суспільства. Київська Русь (До другої половини ХІІІ ст.). – К., 1977. – С.5. Український історичний журнал. – 2015. – №1 194 О.Й.Пріцак гноблення почав складатися державний апарат, але цей процес не завершився і не міг завершитися у тих конкретних історичних умовах»58. Ясна річ, що українська совєтська історіографія – із догмою нерозривного зв’язку України із керівним великим російським народом і його державою – не розв’язала у позитивний спосіб питання, поставленого на початку цієї допо- віді: що таке історія України? Після отого короткого перегляду історіографії проблеми – перейдемо до – теж короткої – спроби її розв’язки. IV Історія займається минулим свідомої себе людської спільноти на території, що вона (спільнота) замешкує у лінеарно міряному часі. Отже, тут входять у гру такі чотири первісні елементи: територія, держава, людська спільнота і лінеарний час. Історія досліджується на рівні абстракції. Вона займається функцією історич- них фактів у їхніх структурах, при чому приймаються чотири основні паралельні перспективи: розвитки політичний, економічний, суспільний та культурний. Як я вже вище згадав, – треба приймати одність історії, то єсть історичного процесу. Тим-то можна прийняти для конкретного досліду історії триступневу гієрархію: історія конкретної території (нації) – найменша одиниця досліду, історія даного культурного кругу – середня одиниця, та світова історія. 1 Із повищого видно, що територія займає спеціяльне місце у структурі іс- торії. У відношенні до української історії критерій території зразу викликає запит: яка територія? Українське поселення до двох останніх століть, а спеці- яльно українські держави різних часів займали різні території. Київська Русь охоплювала ввесь східньоевропейський лісостеп і лісову полосу, але не обійма- ла Південної України з Кримом та Слобідської України. Галицько-Волинська держава в основному обмежувалася Західньою Україною включно з Холмщиною, Підляшшям, частиною Литви і цілим Поліссям, а теж із територією поміж Дністром і Серетом, що після 1340 року стала Молдавським князівством, а опісля базою новочасної Румунії. Гетьманська держава після 1667 року обмежувалася до Києва і північно- Лівобережної України, при тому знову без Слобідської України, яка від по- чатку її колонізації українськими виходцями у 30-тих роках XVІІ ст. входила в склад Московської держави. Справу тут мусить вирішити сьогоднішній державний критерій (про який нижче): українська територія як предмет історії – це приблизно територія у границях теперішньої УССР, що більш-менш також відповідає т. зв. етногра- фічним кордонам поселення українців. Тут може виникнути закид, що таке вирішення є телеологічним, бо теперішню державну територію проєктується у минуле, власне так, як це робиться в «Історії Української РСР». Відповідь на 58 Історія Української РСР: У 8 т. – Т.1. – Кн.1. – С.8. Український історичний журнал. – 2015. – №1 Що таке історія України? 195 те є проста: етнічно неукраїнські політичні структури заникли, наприклад, Половецька держава (1050–1240), Кримський ханат (1450–1783); їхні колишні мешканці ввійшли у великій мірі в український етнос; через те їхня територія стала українською етнографічною територією протягом ХVIII–XX ст., а з цим українська історіографія має – як кожна інша історіографія – як свій обов’язок вивчати минуле всіх людських спільнот і держав, що проживали на теперіш- ній своїй (українській) території, а не обмежуватися тільки до держав «свого» (українського) етномовного кола. Це вона (історіографія) повинна робити під од- нією умовою, дуже важливою, бо вона власне звільняє історичну науку від тавра телеології: усі процеси етнічно неукраїнських державних структур повинні ви- вчатися об’єктивно нарівні з етнічно українськими державами, без тіні якого- небудь «культурного месіянізму», або проєктування «необхідности» української колонізації, або українізації етнічно неукраїнського населення в минуле. Значить, дослідник княжої доби повинен трактувати безпристрасно і на тому самому рівні, при тому з належним знанням усіх джерел українськомов- них і неукраїнськомовних не тільки руську (етнічно українську) Київську дер- жаву, але також і тюрко-монгольську державу Половецьку. Історик козацької доби повинен паралельно і безпристрасно трактувати як і державу Війська Запорозького, так і Кримський ханат. У такім підході татари – це не дикі зайди-грабіжники, а нарівні зі запорожцями – наші предки. Тут можу подати, що в половині ХVI ст. єдиною українською княжою ди- настією (по вимертю або вимандруванні на північ Рюриковичів) були князі Ружинські-половці. Вони виводилися від половецького володаря Туґор-таркана (помер у 1096 p.), тестя київського великого князя Святополка ІІ Ізяславича (1093–1113). Столиця Половецької держави поміщалася на міській території пізнішого Великого Харкова. Руські князі, як і половецькі, мали між собою свої постійні порахунки, союзи та міжусобиці, але у 1223 році на річці Калки вони боронили свою батьківщину (власне територію!) перед монголами. Усі вони спільно, князі Рюриковнчі плече-в-плече із князями половецькими, велика частина яких уже тоді увійшла у руський християнський культурний круг. Свідком того – імена половецьких князів того часу, такі, як Юрій Кончакович, Данило Кобякович, Ярополк Томзакович, Гліб Турієвич. Шляхтич Никифор Поплонськнй складав тодішньою руською мовою пане- гірики на честь перекопського бея (високого достойника Кримського ханату і члена династії Шаган-Гірея у 1691 p.), цілком у «бароковому» стилі панегіри- ків доби гетьмана Івана Мазепи: «Крымские врата, Перекопе давный, Вездѣ по странамъ чѣмь еси ты славный. Велика твоя слава повсюду єсть нинѣ, Ляхом, Москвѣ и Руси і всей Украинѣ... Зная храбрость велику Шангирѣй салтана. Козаки себѣ имѣть ради тебя пана»59. 59 Оглоблін О. Вірші смоленського шляхтича Н.Поплонського р. 1691 на честь перекопського бея // Студії з Криму: І–ІХ / Ред. А.Е.Кримський. – К., 1930. – С.34, 36. Український історичний журнал. – 2015. – №1 196 О.Й.Пріцак Ось, що читаєм у «Літописі» Самуїла Величка (помер біля 1728 р.) про пригоди кошового отамана Івана Сірка під роком 1675. Коли Сірко, наїхав- ши [на] кримську територію забрав з собою проживаюче там християнське (етнічно українське) населення, і сказав їм на границі: «Хто хочетѣ, идѣте зѣ нами на Русь, а хто не хочетѣ – вертайтеся до Криму. Якое слово Сѣрково христіяне и туми (–метиси, що вже народилися в Криму) зѣ і христіянѣ вѣ Кримѣ родившіися почувши, изволили едни зѣ нихѣ, а именно три тисячи, лутше до Криму вернутися, нежели вѣ землю христіянськую простовати... а при отпуску гди (Сірко) спиталѣ ихѣ – для чогобы до Криму квапилися, отповѣдили, ижѣ тамѣ вѣ Криму имѣють уже – свои осѣдлиска и господар- ства, и для того тамѣ лутше себѣ желаютъ жити, нежели вѣ Русѣ ничего своего неимущи»60. Тюрколог академік Агатангел Кримський (1871–1942; сам, як і наш ви- значний економіст Михайло Туган-Барановський, 1865–1919, – кримсько-та- тарського походження), що навів оцю цитату у своїх «Студіях з Криму» (1930), додає: «Принагідно зробимо увагу. Не тільки спеціялістові-антропологові, ба й першому-ліпшому туристові часом одразу буває видко величезну схожість ан- тропологічного типа багатьох теперішніх татар-кримчаків та українців. З пер- шого погляду иноді не можна буває й розпізнати, чи татарин-кримчак перед вами, чи українець. Такі оповідання, як оце, що наведено з Самійла Величка про масове потатарення українців у Криму, вимовно пояснюють і факт антро- пологічної схожости»61. Справа ясна, що громадяни України – мешканці Криму, харківці чи одес- ці – повинні мати можливість пізнати історію своєї ближчої батьківщини у системі власне історії України. 2 Переходимо до наступного елементу – держави. Історія не займається поодинокими людьми, а людськими спільнотами. Найвищою досі відомою в історії людською спільнотою є суверенна держава. Тому історія і є в основному історією держав та державноподібних суспільних одиниць чи інституцій, а також ідей, що ведуть до їх створення. Історія знає різного типу держави: кочові союзи (Pax), осілі імперії, міста-поліси, та патри- моніяльні (наприклад, Московська держава), династичні (наприклад, держа- ва Габсбурґів), станові (наприклад, Польсько-Литовська Речи-Посполита) й національна (французька) держави. На українській території державне життя почалося приблизно у VII ст. перед Христом. Тоді там паралельно появилися три типи держав, які всі є невід’ємною частиною України. На північнім побережжі Чорного і Озівського морів і на Криму маємо грецькі держави-міста (поліси, наприклад, Ольвія). Одна група полісів об’єдналася біля 480 року перед Христом у патримоніяльну 60 Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке, составил Самоил Величко. – Т.2. – К., 1851. – С.376. 61 Кр. А. [Кримський А.]. Про долю українських полоняників у Кримському ханстві // Студії з Криму. – С.17. Український історичний журнал. – 2015. – №1 Що таке історія України? 197 державу – Боспорське царство, що проіснувало під різними династіями (грець- ко-тракійського, ґотського та протоболгарського походження) аж до руських часів у X ст. по Христі; тодішня староруська назва того колишнього царства була Тмуторокань. У степовій Україні (обабіч Дніпра) створили свій кочовий «пакс» іранські скити. Це перший відомий в історії такий «пакс» (якщо не рахувати Гомерових кіммерійців, про яких ми нічого докладніше не знаємо). Скитів – як провід- ників «пакс»-у – замінили сармати, останніх – аляни; всі вони були мовно іранцями. Після ґотського «інтермеццо» володарями «пакс»-у ставали наро- ди алтайської мовної групи: гуни, (псевдо-) авари, болгари, хазари, печеніги і врешті половці та татари. У ІХ–Х сторіччях із лісової смуги вздовж нових річних торговельних шляхів постала руська Київська держава, що до ХІІ ст. займала панівне становище теж у лісостеповій смузі, а теж і у деяких частинах чорноморсько-озівського побережжя. Паралельно з нею співіснували на цілій південній половині сьогодніш- ньої української території степові кочові «пакс»-и – про що вже згадано попе- редньо – печенігів (до 1050 р.) і половців (від 1050 p.). Дослідження джерел, історії та взаємин між собою і сусідами всіх тих державних творів, осілих та кочових – це і єсть завдання історії України. Що зв’язувало усі названі державні твори України, осілі і степові, було те, що всі вони були в основі патримоніяльного типу, то значить, що державна влада, економічні ресурси, торгівля, культура – все було монополією волода- ря (князя, кагана) та династії, і ними ж контрольованими. Тому, що джерело української християнської культури, Візантія, була теж патримоніяльною дер- жавою, у таких обставинах було неможливим у Київську добу витворити про- відну верству – співучасника влади із володарем та політичну культуру еліт. Із вимертям династії, або наслідком мілітарної поразки, майже безслідно і без іреденти переставала існувати сама держава. Станові концепції, база для повстання еліт, що могла зародитися у не- патримоніяльній католицькій Західній Европі поміж ІХ–ХІ сторіччями, по- чала доходити на Україну у другій половині XII ст. через суміжні католицькі країни – Угорщину (до 1387 р.) та Польщу (після 1387 p.). Продуктом тієї куль- турної інтеґрації були – західньо-українська «гербова» шляхта (про неї нижче) та козацька майже станова держава XVІІ–XVІІІ ст. (своєрідна копія Польської Речи-Пополитої), унікальне явище у патримоніяльній православній Східній Европі. Тут можна додати, що друга тодішня держава України, Кримський ханат, вироблював собі подібну структуру до гетьманської держави Війська Запорозького. Цікаво, що рік 1783 – це дата кінця обох структур – козацької та кримської. Тут можна на марґінесі вказати на цікавий історичний парадокс: у ча- сах визвольних змагань 1917–1920 років постали в Україні знову дві держа- ви: одна Українська Народна Республіка (Українська Держава зі столицею у Києві), друга – Українська Соціялістична Совєтська Республіка зі столи- цею у Харкові, цілком як за княжих часів: Рюриковичі (Київ) versus половці (Харків). Український історичний журнал. – 2015. – №1 198 О.Й.Пріцак 3 Відносно людської спільноти, Грушевський, як і всі народники, вживали тер- міну «нарід», «народні маси», вони ніколи не вважали за потрібне подавати точні дефініції того терміну, який властиво був літературно-романтичною величиною, невловимою для точного наукового досліду. Як слушно на це звернув увагу акаде- мік Дмитро Багалій (1857–1932), Грушевський, вживаючи терміну «народні маси», у козацьку добу ідентифікував його без різниці то з козацьким рухом (маґнат- ським за своїм походженням, наприклад, князь Дмитро Байда-Вишневецький), то з міщанами, селянами і дрібною інтеліґенцією (за новою термінологією)62. Предметом історії є не аморфна селянська маса, або безмовна етнічна гру- па (вони є об’єктом інших наук – етнографії та антропології), а свідома своєї іс- торичної ролі людська спільнота. До XV–XVI сторіч у нашій патримоніяльній системі – це були князі та династія (тільки частинно бояри і багаті купці), а у станових системах стани: шляхецький, козацький та міщанський. Тільки піс- ля скасування кріпацтва 1848 року в Галичині та 1861 в осередніх та східніх українських землях почали входити селянські маси (80–90% тодішнього укра- їнського населення) у склад свідомої людської спільноти. Отже, історія займається не усіми видами homo sapiens на означеній тери- торії, а тільки одним специфічним їх видом – homo politicus. У випадку істо- рії України – це свідомий своєї льояльности до приналежности до української землі-території політичний українець, без огляду на його мову, расу, релігію чи інші етнічні, але не-історичні прикмети. Тим то політичними українцями, предметом української історії є і оста- нуться на віки відкриті Липинським пани польської шляхти із 1657 року, хоча вони не були козаками, вживали польської мови і були римо-католиками. З огляду на те, що наше національне відродження було довгий час під зна- ком аполітичного варіянту народництва, українські історики займалися головно тією українською людиною, яка властиво є поза історією: несвідомою себе так зва- ною народною масою, тоді коли формування українських провідних верств (еліт), властивого предмету історії, осталося і ще остається майже недослідженим. Виїмок становлять досліди Липинського над шляхтою XVI–XVII сторіч (згадувані вище) та студії декількох його послідовників, в першу чергу Олександра Оглоблина про українське дворянство колишньої Гетьманщини XVIII–XIX сторіч63. Типічним явищем було рішення Грушевського після його повороту на Украї- ну видавати як основний орган Історичної секції Української Академії Наук влас- тиво антропологічно-етнографічний журнал. Хоча його редактор, високо освічена і талановита дочка Михайла, Катерина Грушевська64, поставила цей орган на дуже високий рівень, все таки це не була історична трибуна, а як каже її заголовок і 62 Багалій Д.І. Акад. М.С.Грушевський і його місце в українській історіографії (історико- критичний нарис) // Червоний шлях. – 1927. – №1. – С.160–217. 63 Оглоблин О. Люди Старої України. – Мюнхен, 1959. – 328 с. 64 О.Пріцак планував перевидання «Українських народних дум» К.Грушевської у «Гарвардській серії українознавства», зокрема підготував чернетку передмови до цього про- екту (докл. див.: Федорук Я. Нездійснений проект перевидання «Українських народних дум» Катерини Грушевської у «Гарвардській серії українознавства» // Український археографічний щорічник: Нова серія. – Т.21, вип.18. – К., 2013. – С.128–142). Український історичний журнал. – 2015. – №1 Що таке історія України? 199 підзаголовок: «Первісне громадянство та його пережитки на Україні, соціяльна преісторія, народна творчість в соціологічному освітленні» (від 1926 р.). При тій нагоді дозволю собі подати у дуже короткій формі деякі висліди моїх власних дослідів над історією еліт. Як вище подано, до XIV ст. не могло бути мови про українські провідні верстви, бо у патримоніяльній системі (якими, повторюю ще раз, були Київська та Галицько-Волинська держави) – це було прямо неможливо. Але у надрах Галицько-Волинської держави постала «гербова» шляхта в Галичині і Холмщині: біля сто родин дістало герби (головно «сас») від угорських королів (до 1387 р.); за польської влади (після 1387 р.), коли єдиним доказом приналежности до шляхетського стану були власне герби (а не мова чи релігія) – династії отих православних шляхтичів, об’єднані становими інтересами, запев- нили собі монополію на єпископські сани та на володіння церковними інститу- ціями та добрами, і в такий спосіб їх захоронили. Після Люблинської унії (1569) частина з них – як і інші шляхтичі-колоністи з Корони Польської – перейшли на територію України, що власне тепер відійшла від Литви і стала складовою час- тиною Польщі, і поволі перейняли під свою опіку православні інституції. Вони, разом з етнічно-польською шляхтою стали письменними у XVI ст., і, діставши тепер у свої руки скарби культури Київської і Галицько-Волинської Руси – лі- тописи, в такий спосіб встановили свою історичну свідомість. Так дійшло до ві- домого культурно-національного відродження кінця XVI–XVII ст. Тут можна додати, що один з таких галицьких «гербових» шляхтичів Петро Конашевич Сагайдачний – став навіть гетьманом Війська Запорозького (1614–1622). Нащадки галицької гербової шляхти поновили свою історичну про- відну ролю, коли Галичина у 1772 році стала складовою частиною станової Габсбурзької імперії. 4 Як уже згадано – лінеарний час – це дуже важливий компонент історії, бо ж буття і дії людських спільнот типу homo politicus проходить в часі, мірянім ерою, що постійно йде вперед, а не циклічною зміною. Свідомість часу – є про- дуктом вищого, лінеарного мислення. Це твір міської культури, незалежний від природних циклів, бази сільського господарства. Тому антропологи розрізняють два способи мислення: нижче (примітив- не) – циклічне та вище (розвинуте) – лінеарне. Культура, базована на цикліч- нім думанні, є поза межами історичного досліду, бо ж в центрі уваги людини циклічного думання є лише проблеми невеликої сільської громади рівних (при- мітивна соmmunitas), яка базує усе на своєрідній «рівноправности» і циклічній обрядовости без ніякого поступу (перспектива в минуле замість вперед). Вона неспроможна сприйняти лінеарного розвитку, а тим самим осягнути ступінь вищого розвитку здиференційованого суспільства, цебто суспільства із систе- мою ясно окреслених структур. Основна проблема історії України65 в тому, що велика (якщо не більша!) частина українського населення аж до наших часів, а то й у наші часи, все 65 Вірогідно, співвіднесення з назвою й ідеями відомої збірки праць Б.Крупницького (див.: Крупницький Б. Основні проблеми історії України: На правах рукопису. – Мюнхен, 1955. – 217 с.). Український історичний журнал. – 2015. – №1 200 О.Й.Пріцак ще живе у системі циклічного думання. Тому в нашому випадку ми маємо до діла властиво не з однією, а двома спільнотами, де обидві ці системи ду- мання (циклічна та лінеарна) існують паралельно біля себе і утруднюють нормальний перехід так званої «народної маси» (із циклічним думанням) до свідомої структурованої суспільности (з лінеарним думанням). V Якщо прийняти – як ми це зробили – що історія України належить до типу т. зв. національних історій, цебто до найменшої одиниці історичного досліду, тоді вона входитиме до світової історії за посередництвом звена вищого типу – історії цивілізації (термін А.Тойнбі). До якої цивілізації входить Україна? Звичайно приймається як аксі- ому – що це візантійсько-православна цивілізація. Але як з тим погодити український католицизм – унію, не говорячи вже про інші не-християнські (наприклад, іслямська) цивілізації. Розв’язку подає саме наше національне ім’я – гранична смуга – Україна. Якраз Україна становить цікаву для світо- вого історика територію, яка була перехрестям багатьох культур66, продуктом як циклічного, так і лінеарного думання, що по сьогоднішній день частинно існують паралельно побіч себе. Хоч часто на різних рівнях. Досліди та ана- ліза взаємного просякання отих вищих і нижчих цивілізацій – це завдання майбутнього. Але вже тепер можна бути певним, що такі досліди дадуть дуже цікаві результати. VI Тепер пора підсумувати. Історія України – це не історія української етнічної маси (етнізм не є об’єктом історії), а міряне лінеарним часом минуле всіх типів держав, що іс- нували на теперішній українській території в минулому, та їх носіїв (еліт), політично свідомих спільнот («політичних українців»), та перейнятих розви- нутих ними цивілізацій. Оцей досвід подається на базі структурального трактування із чотирьох перспектив: політичної, економічної, суспільної та культурної. Деякі державні твори України, їхні носії та цивілізації зійшли зі сцени історії у різні часи. Одна із них, власне українська par excellence, стала протя- гом двох останніх століть панівною на всій теперішній українській території. Власне безпристрасний розгляд історичних процесів, що довели з одного боку до занику цілої низки цивілізацій, а з другого – до їхньої інтеґрації в україн- ській національній спільноті – є основним предметом як історії України, так через неї і всесвітньої історії на даному ареалі. 66 Перегукується з відомими міркування Л.Окіншевича про українські землі як терен змаган- ня різних культур і цивілізацій (див.: О-ч Л. [Окіншевич Л.]. Між Заходом і Сходом // Україна (Париж). – 1952. – №8. – С.611–615). Український історичний журнал. – 2015. – №1 Що таке історія України? 201 * Що таке історія України? [Доповідь, виголошена 28 серпня 1990 р. на пленарному засіданні I конґресу Міжнародної асоціації україністів у Київському філіалі Центрального музею В.І.Леніна] Видатний французький палеонтолог Pierre Teilhard de Chardin67 писав у 1955 р., що епохальною подією в історії нашої планети була поява розумної, ду- маючої, творчої людини, яка не тільки знала себе, але була свідома того свого стану (non plus seulement savoir, mais savoir que l’on sait). Думаюча людина тво- рить і пізнає другий, новий, свій внутрішній світ, в якому, власне, на базі само- пізнання проходять процеси мислення та свідомості, а також, крім пізнання без- посереднього, діалектичне пізнання посереднє. Співіснування та спілкування людей у своїй спільноті і дало другий епохальний подвиг – виникнення мови як засобу кодифікації та закріплення у пам’яті відкрить (знань) та вживання того винаходу, мови, як засобу суспільної комунікації, організації та керівництва. Існують два типи мислення: циклічно-міфічне та лінеарно-логічне. Вчені, зокрема у 19 ст., думали, що міфічне мислення притаманне тільки для примітивного суспільства. Але міф засвідчений у всіх знаних культурах і суспільствах, як давніх, так і нових, як примітивних, так і цивілізованих. Міф і сьогодні є одним з двох (другим є логіка) співіснуючих паралельно (часто без контакту між собою) площин людської суспільної свідомості. Перша функція міфу (на думку фахівців, сакрального походження) це деіфіковане68 пояснення явищ: воно, пояснення, і застигши, мало (і ще має досі) авторитет вічної, всіх зобов’язуючої аксіоми, яка не потребує (і від неї не очікують) доказів, без огляду на не раз нелогічний, а тому неможливий характер даної аксіоми. Ось кілька прикладів: відьми вживають мітли як засіб своєї повітряної «транспортації»; «українці є антисеміти і фашисти»; «москалі, чужі люди, роблять лихо з укра- їнськими дівчатами»; «євреї вживають для маци кров християнських дітей». Міфотворцями в давні часи були пророки, жерці та поети, а в нові часи – ідеологи-пропагандисти, які нав’язують суспільству свої міфи, що в наш час називаються ідеологією. Живучість міфу підтримується періодичними ритуа- лами, культом та забронзовуванням пам’ятниками. За Raffaele Pettazzoni69 – міф вторить «magna charta» для кожної суспіль- ної інституції. Історичне пізнання постає, власне, в діалектичному змаганні міфу («метафізична історія») із логікою («когнітивна історія»). Одне із основ- них завдань історика – це аналітично деміфізувати архетипи міфу, а разом з тим породжені ним пересуди і табу, які, будучи як міф ірраціональними, «не потребують доказу», на думку своїх творців, чи «виправдання». Всі ми з вами пережили епоху білих та чорних плям. 67 П’єр Тейар де Шарден (1881–1955 рр.) – французький філософ, теолог. 68 Від лат. «Deus» – Бог і «facere» – діяти, тобто обоготворення. 69 Рафаело Петтаццоні (1883–1959 рр.) – італійський історик та археолог. Український історичний журнал. – 2015. – №1 202 О.Й.Пріцак Пізнання людини, яким займається гносеологія, це активне відображення об’єктивного світу у свідомості людини, що здатне виходити за межі наявного ста- ну речей. Воно реалізується в дихотомічних площинах: конкретне-явне (матері- альне) і абстрактне (ідеальне), сучасне і майбутнє, абсолютне і відносне і т. д. Поширення пізнання, із наявного знання до безпосередньо не спостережу- ваної внутрішньої основи явних та абстрактних об’єктів, виводиться при допо- мозі гіпотез та моделей. Усі так звані точні науки, як кібернетика, математика, біологія, фізико- хімія, а також суспільно-гуманітарні науки (філософія, соціологія, мовознав- ство) поширюють своє пізнання на основі аналітичного розв’язування гіпотез за допомогою або без допомоги моделей. При цьому вживають методів зовніш- ньої (ерудиційної) та внутрішньої (евристичної) критики. Різниця між міфом, яким може бути так звана ідеологічна (партійна) «на- ука» (властиво, це перечить дефініції поняття «наука») і об’єктивною наукою (наукою par excellence) те, що наука приймає і безпристрасно досліджує усі гіпотези і моделі умовно: тільки ті пропозиції, які доказані повністю, входять до наукового доробку. Зате міф, що за дефініцією не підлягає законам логіки, не потребує доказів. Людина – суспільна істота (римляни окреслили це як animal sociale, а я додав би «непоправне» animal religiosum), є пов’язана зі своїм суспільством у двох вимірах: сучасному (синхронному) та минулому (діахронному). Тому іс- торик мусить деміфізувати не тільки міфи досліджуваної минулої епохи, але – будучи людиною – і своєї власної. Просліджується тенденція у розвитку свідомості людської спільноти роби- ти «славним» минуле, зокрема давнє, щоб воно було атрактивним для молодо- го дозріваючого покоління. Це славне, світле, золоте минуле, aurea aetas70 дав- ніх римлян, в якому не було ніяких негативних сторін, а були нібито здійснені нездійсненні ідеали сучасної епохи, наприклад, «національна» державність у східних слов’ян ще до часів Київської держави. З другого боку, виникла і ще досі є наявною потреба наблизити сучасним невідоме майбутнє і також зроби- ти його атрактивним. Тут мають своє джерело месіанізм та міленарні теологічні міфи. Теорія Карла Маркса про п’ять суспільно-економічних формацій усього людства є цікавою метафізичною моделлю, але його остання, найвища п’ята формація (число п’ять є епічним) – комунізм, який триває до кінця світу, не є наукою, а міфом, бо не підлягає доказові. Ми зараз на переломі між «п’ятою» і «шостою» стадією, яка не була передбачена Марксом. Як кожна точна наука – історія (когнітивна, неметафізична) має свою де- фініцію, яка базується на точних критеріях. Історія є наука, яка передає візію минулого свідомих себе людських спільнот всієї землі (територіалізований лінеарний час, за висловом Fernand Braudel)71, що базується на писаних документах (джерелах). Історія даної те- риторії чи народу починається тільки тоді, коли є свої писані свідоцтва. Тому 70 Золота доба (лат.). 71 Фернан Бродель (1902–1985 рр.) – французький історик, представник школи «Анналів». Український історичний журнал. – 2015. – №1 Що таке історія України? 203 історія в різних частинах обжитої землі починається в різні часи. Коли від- носно даної території є тільки чужі джерела, тоді це не історія, а протоісторія. Археологія – це окрема наука; вона не є передісторією, але вона як допо- міжна дисципліна історії (або протоісторії) доповнює свідоцтва писаних джерел. Згідно з дефініцією, історія не може займатися майбутнім (немає і не може бути об’єктивних панхронічних законів), як також не повинна включати пи- тання сьогоднішнього або вчорашнього дня. На жаль, концепція так званої «сучасної історії» (знов сontradictio in adjecto)72 впроваджена англомовними авторами після першої світової війни і тепер дуже поширена, шкодить істо- ричному пізнанню. На противагу до соціології, яка є синхронна і тому може займатися тепе- рішнім, історія є, і мусить такою залишатися, діахронною. Історія – це перш за все візія, яка вимагає часової і просторової відстані при ригористичному об’єктивному аналізі. Тільки завершені історичні цикли (наприклад, економічний, політичний, релігійний, культурний і т. п.), тобто цикли, відносно яких можна дістати всебічну перспективу (а не біло-чорну картину), – є предметом історії. Треба згодитися з словами іспанського філософа Jose Ortega y Gasset73, що історія є багатоперспективна. Подібно до гір, що з одного боку лісисті, з друго- го – вкриті корчами, а з третього – прямовисні скелі. Історія не описує «wie es eigentlich gewesen»74 або «wie es eigentlich geworden»75, а є візією, опертою на аналізі історичних фактів у їх каузально-лінеарних пучках, у секвенціях76 за- кінчених історичних циклів (звичайно не концентричних) на просторі терито- ріалізованого часу... Історичні факти одноразові і неповторні, але неодмінно мусять бути вну- трішньо пов’язані пучками своїх структур. Звичайно, вони можуть мати поді- бність (звідси міф про закони людського буття), але вона тільки зовнішня, а не істотна. Кожний день багато людей переходять Рубікон (в Італії, на південь від Равенни), але тільки один такий перехід став історичним фактом, пов’язаним пучками своїх структур. Це перехід Цезарем Рубікону 11 січня 49 р. до Христа. Я сприймаю точку зору Макса Вебера про те, що історичні факти (а я до- даю: історичні цикли) творять трансцендентальну (тобто поза межами дослі- ду) цілість, яку можна побачити в її частинах, але ніколи повністю. Можна показати причину: цикли історії є в постійному, неповторному русі, який через свою незакінченість не піддається цілісно дослідові вченого. Ще нереалізовані 72 Суперечність в означенні (лат.), себто внутрішня суперечність. 73 Хосе Ортеґа-і-Ґассет (1883–1955 рр.) – іспанський філософ, автор відомої візії «бунту мас». 74 «Як власне все було» (нім.). Знаний афоризм німецького історика Л. фон Ранке (1795– 1886 рр.), що впродовж першої половини ХІХ ст. розглядався як один із найважливіших пізна- вальних орієнтирів європейської історіографії. 75 «Як власне все відбувалося» (нім.). Теза німецького історика К.Лампрехта (1856–1915 рр.), котра переінакшує наведений вище вислів Л. фон Ранке, себто надає йому іншого сенсу. Відображає концептуальну пропозицію К.Лампрехта на зламі ХІХ–ХХ ст., що висувала ідею від- мови від описової історії й заміняла її пошуком еволюційних закономірностей на основі культур- но-історичного синтезу як своєрідного переосмислення та ревізії «першого» позитивізму 76 Від лат. «sequentia» – слідування. Український історичний журнал. – 2015. – №1 204 О.Й.Пріцак неповторні цикли можуть бути тільки предметом телеології, цебто метафізич- ної спекуляції творця рівня своєї епохи. У своїй пізнавальній, когнітивній дименсії77 неметафізична історія під- лягає законам логіки, і тому, що вона виражається мовою, вона, історія, ще підлягає законам семіотики. Як мовознавство, історія (і міфологія) є антропо- центричною наукою. Поміж цими трьома науками існує ізоморфізм78. Тому що в нашому столітті мовознавство – тут я маю на увазі спеціальну діахронну лінгвістику – закріпило себе новими структуральними відкриттями, можна і треба, на мою думку, адаптувати деякі його візії та методи для історичного пізнання та дослідження. Але це тема окремого циклу доповідей. Тепер перейду до властивої теми моєї сьогоднішньої доповіді: «Що таке іс- торія України?». Я вже згадував, що територія (територіалізований час) займає спеціаль- не місце в структурі науки історії. У відношенні до української історії крите- рій території відразу викликає запит: яка територія? Українські поселення до двох останніх століть, а спеціально української держави різних часів, займали різні території. Київська Русь охоплювала увесь східно-европейський лісостеп і лісову смугу, але не обіймала Південної України з Кримом та Слобідської України. Галицько-Волинська держава в основному обмежувалася Західною Україною включно з Холмщиною, Підляшшям, частиною Литви і цілим Поліссям, а також з територією поміж Дністром і Серетом, що після 1340 р. стала Молдавським князівством, а пізніше базою сучасної Румунії. Гетьманська держава після 1667 р. простягалася до Києва і північної Лівобережної України, при тому знову без Слобідської України, яка від по- чатку її колонізації українськими вихідцями у 30-х роках 17-го ст. була безпо- середньо пов’язана з Московським царством. Справу тут мусить вирішити сьогоднішній державний критерій: україн- ська територія, як предмет історії, це приблизно територія в межах теперіш- ньої УРСР, що більш-менш також відповідає так званим етнографічним кор- донам поселення українців. Тут може виникнути закид, що таке вирішення є телеологічним, бо теперішню державну територію проектується у минуле. Відповідь на це є проста: усі сьогоднішні держави-нації, наприклад, російська, проходили подібний розвиток. Етнічно неукраїнські політичні структури за- непадали, наприклад, Половецька держава (1050–1240), Кримський ханат (1450–1783); їх бувші мешканці увійшли цілком або у великій мірі в україн- ський етнос, через те їх територія стала українською етнографічною територі- єю протягом 16–20 ст. Тим-то українська історіографія має, як і кожна інша історіографія, як свій обов’язок вивчати минуле усіх людських історичних спільнот і держав, що проживали на теперішній своїй (українській) терито- рії, а не обмежуватися тільки до держав «свого», цебто сьогоднішнього, укра- їнського етно-мовного кола. Це, як я згадував, зовсім не вийняткова ситуація, 77 Від лат. «dimensio» – вимір. 78 Подібність в організації, будові. Український історичний журнал. – 2015. – №1 Що таке історія України? 205 наприклад, як складові частини історії мовно-романської Іспанії входять істо- рії чужих етнічно і культурно-релігійно держав, таких, як аріанська держава германських візиготів (475–711 із центром у Толедо, біля пізнішого Мадріду), арабський мусульманський халіфат Омейядів із центром у Кордові та його арабо-берберійські спадкоємці – останнім був емірат зі столицею у Гранаді, який закінчив своє існування у році відкриття Америки (1492). Це включення вона (історіографія) повинна робити при одній умові, дуже важливій, бо вона звільняє історичну науку від тавра телеології: усі процеси етнічно неукраїнських державних структур повинні вивчатися об’єктивно, на- рівні з етнічно українськими державами, без тіні будь-якого «культурного ме- сіанізму, теорії найменшого зла» або проектування «необхідності» української колонізації, або українізації етнічно не українського населення в минуле. Тому дослідник княжої доби повинен трактувати безпристрасно і на тому самому рівні, притому з належним знанням усіх джерел україномовних і не- україномовних, не тільки руську (на Україні етнічно українську) Київську де- ржаву, але також і тюрко-монгольсько-половецьку державу. Історик козацької доби повинен паралельно і безпристрасно трактувати як і державу Війська Запорозького, так і Кримський ханат. У такому підході татари – це не дикі зай- ди, грабіжники, а нарівні із запорожцями – наші предки. Тут можу подати, що в половині 16-го ст. єдиною українською княжою династією, по вимиранні або вимандруванні Рюриковичів, були князі Ружинські-Половці. Вони виводили- ся від половецького володаря Тугор-таркана (помер у 1096 р.), тестя київсько- го великого князя Святополка Ізяславича (1093–1113). Столиця Половецької держави Шарукань містилася на міській території пізнішого Харкова. Руські князі, як і половецькі мали між собою свої постійні порахунки, со- юзи та міжусобиці, але у 1223 р. на річці Калці вони боронили свою батьків- щину (власне, територію!) перед монголами спільно, князі Рюриковичі плече об плече з князями половецькими, велика частина яких уже тоді ввійшла у руський християнський культурний круг. Свідченням того є імена половець- ких князів того часу, такі як Юрій Кончакович, Данило Кобякович, Ярополк Томзакович, Гліб Турієвич. Шляхтич Никифор Поплонський складав тодішньою русько-українською мовою панегірики на честь перекопського бея (високого достойника Кримського ханату і члена династії Шагин-Гирея у 1691 p.), цілком у «бароковому» стилі панегіриків доби гетьмана Івана Мазепи: «Кримскіє врата, Перекопе давный, Вездѣ по странамъ єси ты славный. Велика твоя слава повсюду єсть нынѣ, Ляхом, Москвѣ и Руси і всей Украинѣ... Зная храбрость велику Шангирѣй салтана. Казаки себѣ имѣть ради тебе пана». Ось що читаємо в «Літописі» Самоїла Величка (помер бл. 1728 р.) про при- годи кошового отамана Івана Сірка під роком 1675. Коли Сірко, наїхавши одну кримську територію, забрав з собою проживаюче там християнське (етнічно Український історичний журнал. – 2015. – №1 206 О.Й.Пріцак українське) населення і сказав їм на кордоні: «Хто хочет, идѣте з нами на Русь, а хто не хочет – вертайтеся до Криму. Якоє слово Сѣркове христіяне и туми з христіян в Криме родившіися (метиси, що вже народилися в Криму) почувши, изволили єдни з них, а именно три тисячи, лутше до Криму вернутися, нежели в землю христіянскую простовати... а при отпуску гди (Сірко) спитал их – для чого бы до Криму квапилися, отповѣдили, иж там в Криму имѣють уже свои осѣдлиска и господарства, и для того там лутше себѣ желают жыти, нежели в Pycѣ ничого своего неимущи». Тюрколог Агатангел Кримський (1871–1942, сам, як і визначний наш еконо- міст Михайло Туган-Барановський, 1865–1919, – кримсько-татарського походжен- ня), який навів цю цитату у своїх «Студіях з Криму» (1929), додає: «Принагідно зробимо увагу. Не тільки спеціалістові-антропологові, ба й першому-ліпшому ту- ристові, часом одразу буває видно величезну схожість антропологічного типу бага- тьох теперішніх татар-кримчаків та українців. З першого погляду іноді не можна і розпізнати, чи татарин-кримчак перед вами, чи українець. Такі оповідан ня, як оце, що наведене з Самійла Величка про масове потатарення українців у Криму, вимовно пояснюють і факт антропологічної схожості». Демографічна історія Криму ще не написана. Як характеристичний при- чинок до неї я подаю статистичні дані із 1666–1667 року, які навів найбільший османсько-турецький подорожник Евлія Челебі (1611 – бл. 1683). Евлія побував в pp. 1641–1667 у Східній Європі, деякий час провів у Криму, брав участь у кримських походах на Україну. Якраз у 1666–1667 pp. відбувся черговий пе- репис населення півострова Криму (за законом Чінгіз-хана він мав відбувати- ся кожних 30 років). Евлія встиг ще перед своїм від’їздом до Істанбулу заноту- вати дані того перепису до своєї славної «Книги подорожей» (Сиягат-намесі). Тодішній Кримський ханат що складався з 24 «судових» повітів (казалик), поді- ляв населення на три групи: повноправні мусульмани, православні піддані-ро- бітники мусульманів (есір), окреслювані як казак («козаки» – українці), та райя, оподатковані піддані релігійні спільноти (євреї, караїми, вірмени, греки). Мусульманського населення було 187.000 душ: із них 87.000 належали до військового стану (у 1928 р. татарів в Криму було 175.000). Українських під- даних було 920.000; Евлія поділяє їх на три групи: 1) піддані (есір) – 600.000; 2) рабині, жінки, дівки (діфка) – 120.000; 3) діти – 200.000. Як бачимо, співвідношення було: 187.000 татарів та 920.000 українців, цебто українці становили чотири п’ятих населення Криму. У 1666–1667 pp. Евлія додає: «Отже якщо б – але хай нас Аллах охоронить від того – така вели- ка кількість невірних – непокірливих (ak) козаків (і українців) збунтувалася, то вони перевернули б увесь Кримський півострів догори ногами. Це дійсно тільки завдяки благословенню, що випливає із чуд Мугаммеда, що вони (коза- ки) цілком не спосібні до бунту»79. 79 Эвлия Челеби. Книга путешествия: Крым и сопредельные области. (Извлечения из сочине- ния турецкого путешественника XVII века) / Вступ. ст., пер. и комм. Е.В.Бахревского. – 2-е изд. – Симферополь, 2008. – С.165. Український історичний журнал. – 2015. – №1 Що таке історія України? 207 До речі, число райя, цебто євреїв, караїмів, вірмен та греків в Криму, ста- новило за Евлією 20.000 душ. Справа ясна, що громадяни України – мешканці Криму, харків’яни, меш- канці Донеччини чи одесити – повинні мати можливість пізнати історію своєї ближчої батьківщини у системі, власне, історії України. Переходимо до наступного елементу – спільноти-держави. Вище ми підкреслили, що історія не займається поодинокими людьми, а людськими спільнотами (підмет-предмет історичного факту, про який мова була вище). Найвищою досі відомою в історії людською спільнотою є суверен- на національна держава, в минулому протодержава або й залежна держава. Тому історія і є, в основному, історією держав та державно-подібних суспіль- них одиниць чи інституцій, а також ідей, що ведуть до їх створення. Історія знає різного типу держави: кочові союзи (pax), осілі імперії, міста-поліси та патримоніальні (наприклад, Московська держава), династичні (наприклад, держава Габсбургів, 16–20 ст.), станові (наприклад, Польсько-Литовська Річ Посполита, 15–18 ст.), національні (французька держава після 1789 р.), тео- кратичні (папська держава, арабський халіфат) і под. На українській території протодержавне життя почалося приблизно у 7-му ст. перед Христом. Тоді там паралельно з’явилися три типи держав, які всі є невід’ємною частиною передісторії України. На північному побережжі Чорного і Озівського морів і в Криму маємо грецькі держави-міста (поліси, наприклад, Ольвія). Одна група полісів об’єдналася біля 480 р. перед Христом у патримоніальну державу – Боспорське царство, що проіснувало під різними династіями (грецько-фракійського, готського та протоболгарського походжен- ня) аж до хозарських та руських часів у 10 ст. по Христі: тодішня староруська назва того бувшого царства була Тмуторокань. У степовій Україні (обабіч Дніпра) створили свій кочовий «пакс» іранські скіфи. Це перший відомий в протоісторії (завдяки Геродотові: 5 ст. до Христа) такий «пакс» (якщо не рахувати Гомерових кіммерійців, про яких ми нічого докладніше не знаємо). Скіфів, як провідників «паксу», замінили сармати, останніх аляни: усіх їх панівні верстви були мовно іранцями. Після готського intermezzo володарями «паксу» ставали народи алтайської мовної групи: гун- ни, (псевдо) авари, болгари, хозари, печеніги і, врешті, половці й татари. У 9–10 ст. із лісової смуги вздовж нових торговельних шляхів постала русь- ка Київська держава, яка до 13 ст. займала панівне становище теж у лісосте- повій смузі, як також і в деяких частинах чорноморсько-озівського побережжя. Паралельно з нею співіснували на цілій південній половині сьогоднішньої української території степові кочові «пакси» печенігів (898–1050 рр.) і половців (від 1050 до 1223 р.). Дослідження джерел, історії та взаємин між собою і сусідами усіх отих державних утворень, осілих та кочових, і є завданням історії України. Зв’язувало усі державні утворення України, осілі і степові, те, що всі вони в основі були патримоніального типу. Це значить, що державна влада, еко- номічні ресурси, торгівля, культура – усе було монополією володаря (князя, кагана) та династії (патримоніальна держава) і ними ж контролювалися. Тому, що джерело української християнської культури, Візантія, була також Український історичний журнал. – 2015. – №1 208 О.Й.Пріцак патримоніальною державою, у таких обставинах неможливо було в княжу добу витворити провідну верству – співучасника влади із володарем та політичну культуру еліт. Із вимертям династії або внаслідок мілітарної поразки майже безслідно і без ірреденти переставала існувати сама держава. Станові концепції, база для виникнення еліт, що могла зародитися тіль- ки у непатримоніальній католицькій Західній Європі між 10 та 13 ст., по- чала доходити на Україну вже у другій половині 12 ст. через суміжні като- лицькі країни – Угорщину (до 1387 р.) та Польщу (1387–1795). Продуктом тієї культурної інтеграції з Заходу були – Галицьке князівство, західноукра- їнська «гербова» шляхта, козацька майже станова держава 17–18 ст. (своєрід- на копія польської Речі Посполитої), та незалежна від даної держави греко- католицька структура – унікальні явища у патримоніальній православній Східній Європі. Тут можна додати, що друга тодішня держава України, Кримський ханат, вироб ляв собі структуру, подібну до гетьманської держави Війська Запорозького. Цікаво, що рік 1783, це дата кінця обох структур – ко- зацької та кримської. Тут можна на маргінесі вказати на цікавий історичний парадокс: у ча- сах визвольних змагань 1917–1920 рр. виникли на Україні знов дві держави: одна Українська Народна Республіка зі столицею у Києві, друга – Українська Радянська Республіка зі столицею в Харкові, цілком як за княжих часів: Рюриковичі (Київ), versus половці (Харків). Як уже згадано – лінеарний час є дуже важливий компонент історії, бо бут- тя і дії людських спільнот типу homo politicus проходять у часі, що міряється ерою, яка постійно йде вперед, а не змінюється циклічно. Свідомість часу є продуктом вищого, лінеарного мислення. Це твір міської культури, незалежний від природних циклів, бази сільського господарства. Тому, як вище згадано, антропологи та міфологи розрізняють два типи мислення: так зване нижче (примітивне) – циклічне та так зване вище (розви- нуте) – лінеарне. Культура, базована на циклічному думанні, є поза межами історичного досліду, бо в центрі уваги людини циклічного думання є лише проблеми несвідомої традиції своєї території – громади (communitas), яка ба- зує усе на міфічно-циклічній обрядовості без ніякого поступу (перспектива в минуле, замість вперед). Arnold Toynbee окреслює її як «arrested civilization»80. Вона неспроможна сприйняти лінеарного розвитку, а тим самим осягнути сту- пінь вищого розвитку здиференційованого свідомого себе суспільства, цебто суспільства із системою ясно окреслених структур. Основна проблема історії України в тому, що велика (якщо не більша!) частина українського населення аж до наших часів, а то і в наші часи, усе ще живе у системі циклічного думання. Тому в нашому випадку ми маємо справу, властиво, не з однією, а з двома спільнотами, де обидві ці системи думання (циклічне та лінеарне) існують паралельно між собою і утруднюють нормаль- ний перехід так званої «народної маси» (із циклічним думанням) до свідомої 80 «Недорозвинена цивілізація» (англ.), себто цивілізація, котра «завмерла» у своєму русі. Історик А.Тойнбі нараховував п’ять таких цивілізацій: 1) спартанці; 2) кочівники Євразії часів середньовіччя; 3) османці (тюрки Османської імперії); 4) ескімоси; 5) полінезійці. Український історичний журнал. – 2015. – №1 Що таке історія України? 209 структурної суспільності (з лінеарним думанням), образно кажучи: перехід від антропології до історії. До якої культури входить Україна? Звичайно приймається як аксіома, що це візантійсько-православна цивілізація. Але як з тим погодити український католицизм-унію, не говорячи вже про інші не християнські (наприклад, іс- ламська) цивілізації. Розв’язку подає саме наше національне ім’я – гранична смуга – Україна. Якраз Україна являється цікавою для світового історика те- риторією, яка була перехрестям багатьох культур і релігій, продуктом як цик- лічного, так і лінеарного думання, що, як сказано вище, по сьогоднішній день співіснують паралельно побіч себе, хоч часто на різних рівнях. Дослідження та аналіз взаємного проникнення отих вищих і нижчих цивілізацій – це за- вдання майбутнього. Але вже тепер можна бути певним, що такі дослідження дадуть дуже цікаві результати. Назва Україна – «пограниччя». Як кожне пограниччя, ця територія вагіт- на з одної сторони злиттям багатств різних міфічних та релігійно-культурних традицій, а з другого боку – протиріччями, які оці різні складники приносять із собою: осіла і кочова державність, християнство та іслам, католицизм і пра- вославіє, патримоніальна і конституційна системи (наприклад, конституція Пилипа Орлика вже у 1710 p.), поруч патримоніального деспотизму Івана Мазепи. Україна – це східний форпост Європи, який можна порівняти із захід- ним форпостом Європи – Іспанією81. Назва Іспаніс (старого фінікійського по- ходження) залишалася до походу Наполеона тільки географічною. Місцеві і чужі політичні та станові організми продовжували існувати паралельно до но- вих часів (Кастилія, Арагон, Каталонія, Наварра і т. д.). Немає і сьогодні однієї загальноіспанської мови і літератури. Є дві основні – кастильська і каталон- ська. Як поняття «українець», так само поняття Espanol, «іспанець» (до речі, запозичене з провансальської мови) стало загальновживаним в Іспанії тільки після подій 1808–1814 pp. А дуже плодотворна іспанська культура переосмислювалася із багатьох, дуже суперечливих елементів: карфагенських, римських, візиготських, араб- ських, єврейських, романо-християнських, а також цікавих мішаних культур: Mozarabes – аріанські християни в арабському культурному крузі. Mudejares – мусульмани в християнському культурному крузі, Muladies – християни, що стали мусульманами (їх називали ще Renegados), Moriscos – мусульмани, що стали християнами, Marranos – євреї, що перейшли на християнство і т. д. Тепер пора підсумувати. Історія України – це не історія української етнічної маси (етнізм не є об’єктом історії), а міряна лінеарним часом багатоперспективна об’єктивна ві- зія минулого усіх типів держав і спільнот, що існували на теперішній україн- ській території в минулому, і їх носіїв (еліт), політично свідомих («політичних українців»), та перейнятих ними розвинутих цивілізацій. 81 Подібні порівняння України з Іспанією побутують і в текстах Б.Крупницького (див., напр.: Крупницький Б. Історичні основи европеїзму України // Літературно-науковий вістник (Реґенсбурґ). – 1948. – №1. – С.130). Український історичний журнал. – 2015. – №1 210 О.Й.Пріцак Цей досвід подається у структуральному трактуванні основних історичних циклів – перспектив на базі встановлених дихотомним аналізом історичних фактів. Є шість таких основних історичних циклів: політичний, економічний, релігійний, суспільний, культурний та психологічний. Деякі державні утворення України, їх носії та цивілізації зійшли зі сцени історії у різні часи. Одна із них, власне цивілізація українська par excellence стала протягом двох останніх століть головною, а то й панівною на всій тепе- рішній українській території. Власне, безпристрасна візія історичних проце- сів, що довели з одного боку до занику цілої низки цивілізацій, а з другого – до їх інтеграції в українській національній спільнотній цивілізації-державі і є як предметом історії України, так і через неї підметом-предметом всесвітньої історії на даному ареалі. This article covers two symbolic articles-reports of the same name (1980 and 1990) of the eminent Ukrainian historian, orientalist, and fist director of Harvard Ukrai- nian Research Institute O.Pritsak. Author lightens up topmost conceptualiza tion problems of history of Ukraine and its presentation in the structure of world history. It is grounded the thought that subject of history of Ukraine is past of all types of states, communities, cultures and civilizations in the territorial borders of modern Ukraine that is the indispensable part of global history. Keywords: history of Ukraine, world history, Ukrainian historiography.

Що таке історія України? (вступна стаття О.В.Яся)

Репозитарії

Схожі ресурси