Подолання «міфу війни», або Від якої спадщини ми відмовляємося: науковий дискурс, політика пам’яті та сучасні виклики (з приводу 70-річчя перемоги над нацизмом і фашизмом)

Розглядається комплекс методологічних проблем, пов’язаних з інтерпретаціями подій Другої світової війни у сучасній вітчизняній історіографії. Розкриваються особливості сприйняття тогочасних реалій в українському суспільстві. Аналізується алгоритм державної комеморативної політики у цій сфері....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2015
Автор:	Лисенко, О.Є.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2015
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Історичні студії До 70-річчя Перемоги над нацизмом в Європі
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109383
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Подолання «міфу війни», або Від якої спадщини ми відмовляємося: науковий дискурс, політика пам’яті та сучасні виклики (з приводу 70-річчя перемоги над нацизмом і фашизмом) / О.Є. Лисенко // Український історичний журнал. — 2015. — № 2. — С. 4-21. — Бібліогр.: 18 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-109383
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1093832016-11-28T03:02:48Z Подолання «міфу війни», або Від якої спадщини ми відмовляємося: науковий дискурс, політика пам’яті та сучасні виклики (з приводу 70-річчя перемоги над нацизмом і фашизмом) Лисенко, О.Є. Історичні студії До 70-річчя Перемоги над нацизмом в Європі Розглядається комплекс методологічних проблем, пов’язаних з інтерпретаціями подій Другої світової війни у сучасній вітчизняній історіографії. Розкриваються особливості сприйняття тогочасних реалій в українському суспільстві. Аналізується алгоритм державної комеморативної політики у цій сфері. The article deals with the complex of methodological problems associated with the interpretation of World War II in modern national historiography. The features of perception of wartime realities in contemporary Ukrainian society are revealed. The algorithm of state commemorative policy in this area is also analyzed. 2015 Article Подолання «міфу війни», або Від якої спадщини ми відмовляємося: науковий дискурс, політика пам’яті та сучасні виклики (з приводу 70-річчя перемоги над нацизмом і фашизмом) / О.Є. Лисенко // Український історичний журнал. — 2015. — № 2. — С. 4-21. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109383 930.1+005:94 (100) «1939/1945» uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історичні студії До 70-річчя Перемоги над нацизмом в Європі Історичні студії До 70-річчя Перемоги над нацизмом в Європі
spellingShingle	Історичні студії До 70-річчя Перемоги над нацизмом в Європі Історичні студії До 70-річчя Перемоги над нацизмом в Європі Лисенко, О.Є. Подолання «міфу війни», або Від якої спадщини ми відмовляємося: науковий дискурс, політика пам’яті та сучасні виклики (з приводу 70-річчя перемоги над нацизмом і фашизмом) Український історичний журнал
description	Розглядається комплекс методологічних проблем, пов’язаних з інтерпретаціями подій Другої світової війни у сучасній вітчизняній історіографії. Розкриваються особливості сприйняття тогочасних реалій в українському суспільстві. Аналізується алгоритм державної комеморативної політики у цій сфері.
format	Article
author	Лисенко, О.Є.
author_facet	Лисенко, О.Є.
author_sort	Лисенко, О.Є.
title	Подолання «міфу війни», або Від якої спадщини ми відмовляємося: науковий дискурс, політика пам’яті та сучасні виклики (з приводу 70-річчя перемоги над нацизмом і фашизмом)
title_short	Подолання «міфу війни», або Від якої спадщини ми відмовляємося: науковий дискурс, політика пам’яті та сучасні виклики (з приводу 70-річчя перемоги над нацизмом і фашизмом)
title_full	Подолання «міфу війни», або Від якої спадщини ми відмовляємося: науковий дискурс, політика пам’яті та сучасні виклики (з приводу 70-річчя перемоги над нацизмом і фашизмом)
title_fullStr	Подолання «міфу війни», або Від якої спадщини ми відмовляємося: науковий дискурс, політика пам’яті та сучасні виклики (з приводу 70-річчя перемоги над нацизмом і фашизмом)
title_full_unstemmed	Подолання «міфу війни», або Від якої спадщини ми відмовляємося: науковий дискурс, політика пам’яті та сучасні виклики (з приводу 70-річчя перемоги над нацизмом і фашизмом)
title_sort	подолання «міфу війни», або від якої спадщини ми відмовляємося: науковий дискурс, політика пам’яті та сучасні виклики (з приводу 70-річчя перемоги над нацизмом і фашизмом)
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2015
topic_facet	Історичні студії До 70-річчя Перемоги над нацизмом в Європі
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109383
citation_txt	Подолання «міфу війни», або Від якої спадщини ми відмовляємося: науковий дискурс, політика пам’яті та сучасні виклики (з приводу 70-річчя перемоги над нацизмом і фашизмом) / О.Є. Лисенко // Український історичний журнал. — 2015. — № 2. — С. 4-21. — Бібліогр.: 18 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT lisenkooê podolannâmífuvíjniabovídâkoíspadŝinimivídmovlâêmosânaukovijdiskurspolítikapamâtítasučasníviklikizprivodu70ríččâperemoginadnacizmomífašizmom
first_indexed	2025-07-07T22:59:04Z
last_indexed	2025-07-07T22:59:04Z
_version_	1837030856952119296
fulltext	Український історичний журнал. – 2015. – №2 ІСТОРИЧНІ СТУДІЇ 8 травня 2010 р. в Парижі ніщо не нагадувало про 65-ту річницю завер- шення бойових дій в Європі: жодних плакатів, білбордів, розтяжок чи стрі- чок з якоюсь символікою. Лише в конференц-залі ЮНЕСКО відбувалася між- народна, але дуже камерна наукова конференція, організована Російською Федерацією, узяти участь в якій запросили винятково представників держав СНД. Сучасна Франція воліє врочисто відзначати день висадки союзного де- санту в Нормандії (де на морському узбережжі функціонує сучасний музей війни) та майже непомітно «проживати» день перемоги над нацизмом і фа- шизмом. Пройшовши через кримінальне переслідування воєнних злочинців і колабораціоністів, гострі дискусії, в яких брали участь представники церкви, руху Опору, інтелектуальної еліти та політикуму, французька нація здійснила своєрідний обряд очищення й залишила війну фаховим історикам. Повоєнне братання ветеранів Франції та Німеччини довершило справу. Німці по-своєму долали важку спадщину, принципово засудивши нацизм і формалізувавши покуту у визнання жертв націонал-соціалізму та компенсаційні виплати, науково-просвітницькі й гуманітарні міжнародні проекти тощо. Чи не най- гостріші ремінісценції, пов’язані з Другою світовою, на захід від України – у Польщі. Величезні жертви, що їх зазнав сусідній народ, трагічні події, котрі УДК 930.1+005:94 (100) «1939/1945» До 70-річчя Перемоги над нацизмом в Європі О.Є.ЛисенкО * ПОДОЛАННЯ «МІФУ ВІЙНИ», АБО ВІД ЯКОЇ СПАДЩИНИ МИ ВІДМОВЛЯЄМОСЯ: НАУКОВИЙ ДИСКУРС, ПОЛІТИКА ПАМ’ЯТІ ТА СУЧАСНІ ВИКЛИКИ (з приводу 70-річчя перемоги над нацизмом і фашизмом) Розглядається комплекс методологічних проблем, пов’язаних з інтерпретаціями подій Другої світової війни у сучасній вітчизняній історіографії. Розкриваються особливості сприйняття тогочасних реалій в українському суспільстві. Аналізується алгоритм державної комеморативної політики у цій сфері. Ключові слова: Друга світова війна, Україна, історична пам’ять, державна по- літика комеморації. * Лисенко Олександр Євгенович – доктор історичних наук, професор, завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАНУ E-mail: ukr2ww@ukr.net Український історичний журнал. – 2015. – №2 Подолання «міфу війни», або Від якої спадщини ми відмовляємося... 5 розгорталися на теренах ІІ Речіпосполитої після 1 вересня 1939 р., музеї на місці колишніх таборів смерті, зусилля поляків, які боролися проти нацизму, не залишають байдужими сучасне суспільство. В Україні річниці війни переживають у найвищих емоційних реґістрах і водночас дуже неодномірно. Показна монолітність остаточно розсипалася в останнє двадцятиліття, як тільки, здавалося б, міцно «забетоноване» штучне річище офіційної пам’яті розпалося на декілька «рукавів», прокладених пу- бліцистами, дослідниками, митцями, громадськими діячами й політичними силами. Як би до цього не ставилися зарубіжні чи вітчизняні критики, так званий національний історичний наратив став органічним виявом прагнення суспільства спізнати й усвідомити своє справжнє, а не «запропоноване згори» чи ззовні минуле в усіх його проявах. Опрацювання тематичних ніш, які до того були табуйованими чи вкрай ідеологізованими (колабораціонізм, націо- нально-визвольний рух, релігійне життя, військовий полон, проблема люд- ських втрат та ін.), засвідчило прагнення вітчизняних істориків відійти від усталених схем і жорстко визначених рамок для наукової полеміки, інтеґрува- тись у світовий науковий простір. Скептицизм опонентів україноцентричних концептів легко долається не пошуком теоретичних арґументів, а жагою самоусвідомлення та самоіденти- фікації, некерованим пізнавальним інтересом дослідників, які здебільшого інтуїтивно, виходячи з власного культурного досвіду, виховання, родинних традицій обирають пошукові вектори. При цьому незрідка виникають цілком зрозумілі тематичні «перекоси», що пояснюється ефектом маятника. Саме так сталося з історією Голокосту чи ОУН та УПА (насправді, проблема українсько- го національно-визвольного руху ХХ ст. виходить за межі функціонування цих інституцій): після довгих десятиліть замовчування й фальшувань суспільство одержало можливість за допомогою науковців ознайомитися з цими складни- ми для сприйняття сторінками нашого минулого. Про те, що ця тенденція за- лишається доволі автономною від «іншорідних» впливів, свідчить той факт, що навіть різкі коливання гуманітарної (у вужчому сенсі – культурно-освіт- ньої) політики у часи президентства В.Ющенка та В.Януковича не змусили більшість науковців якось змінювати пріоритети й обслуговувати сьогочасне, кон’юнктурне політичне замовлення. Та як би того не бажали історики, вони не можуть залишатися ізольо- ваними й цілком відстороненими від суспільних і політичних процесів. Оскільки ніхто спеціально не готує фахівців із «технологій пам’яті», вони змушені часто виступати в подвійній іпостасі: і як продуценти фундамен- тального знання, і як «користувачі» чи політтехнологи (теоретики й мене- джери державної політики комеморації) в тій мірі, в якій цього потребує суспільство та держава. Щоразу з наближенням 9 травня в Україні розгортаються дискусії довко- ла того, що ми святкуємо, як і що потрібно відзначати на державному рівні. Розбіжність у ставленні до цієї дати лежить у широкому спектрі: від готов- ності й надалі відзначати День Перемоги в радянських традиціях (із помпез- ними парадами, брязканням зброєю, георгіївськими стрічками, «прапорами Український історичний журнал. – 2015. – №2 6 О.Є.Лисенко перемоги», ґлорифікаційними меседжами) до повного заперечення чи карди- нального переформатування. Як зазначає А.Портнов, у сучасних Росії та Білорусі на офіційному рівні значно легше звертатися до міфології перемоги, оскільки там відсутній рівний за силою національний наратив, що спирався б на національну традицію, ре- ґіональну пам’ять, на відміну від України, де наратив націоналістичного під- пілля конкурує з наративом Великої Вітчизняної війни. Дослідник стверджує: «І зараз ми можемо спостерігати цікаву річ, як ця конкуренція, як ця взаємодія дасть про себе знати, наприклад, 9 травня цього року. А як відзначати перемогу над нацизмом, ураховуючи те, що зараз відбувається на Донбасі? Це питання не прозаїчне й не банальне. Воно показує, наскільки ця історія залишається еле- ментом, інструментом, складовою частиною жорстокої політич- ної боротьби, в якій серйозні питання про ідентифікацію, від- повідальність, про моделі поведінки, про моделі пам’ятання й забування просто не мають місця. Важливо, щоб у цій ситуації професійне співтовариство істориків, не заперечуючи, що всі ми так чи інакше залучені до політичного процесу та політичних дебатів, щоб це професійне співтовариство пропонувало, у тому числі й у публічному просторі, деяку інтелектуально-відчутну, відповідальну альтернативу тій розмові про історію, яку нам пропонують політики, у тому числі й ті, котрі активно ведуть нинішню війну»1. Що пропонували політики? За інерцією радянських часів (слід визнати – дуже потужною) ке рів- ницт во суверенної України в 1990 – на початку 2000-х рр. продовжувало вважа- ти оптимальною конфіґурацію «влада – суспільство» та місце в ній історичної науки. Однак події розвивалися швидше, ніж звичне уявлення номенклату- ри про ідеологічні зобов’язання істориків як таких собі «політичних ґарсонів». Попри те, що в комеморативних церемоніях, пов’язаних із війною, не сталося жодних змін, у публічному просторі, збуреному публікаціями в «товстих» жур- налах другої половини 1980-х рр. та післяперебудовними реаліями, уже виру- вали пристрасті довкола радянської спадщини. Тоді ще не ставився під сумнів сакралізований репертуар радянських за змістом і формою свят із супутніми атрибутами, але перші «тріщини» в міфологізованому до дрібниць концепті Великої Вітчизняної війни ставали дедалі очевиднішими. Уже початкові спроби леґітимізувати дефініцію «Друга світова війна» як універсальну й позбавлену ідеологічного навантаження наразилися на опір тих, хто вважав статус ідеологеми «Велика Вітчизняна війна» недоторканним. Термінологічні баталії, що тривають донині, набули для політикуму та зна- чної частини громадян України політичного сенсу, а для науковців – методоло- гічного, оскільки в останньому випадку йшлося про принципово новий спосіб 1 Андрей Портнов об «избирательной этнизации» и «конкуренции за Победу» [Електронний ресурс]: http://net.abimperio.net/node/3360 Український історичний журнал. – 2015. – №2 Подолання «міфу війни», або Від якої спадщини ми відмовляємося... 7 мислення та підхід до реконструкції подій від серпня 1939 (і навіть раніше) до вересня 1945 рр., а не в канонізованих рамках 22 червня 1941 – 9 травня 1945 рр. Мало хто пам’ятає тепер, якого тиску зазнало керівництво академіч- ного Інституту історії України, коли вирішило дати профільному підрозділу установи нову назву – відділ історії України періоду Другої світової війни (за- мість «історії Великої Вітчизняної війни»). Тодішній його очільник, професор М.Коваль, першим зробив спробу підважити офіційну версію війни. Сутність цього повороту визначили кілька позицій: а) переведення народу України у центр наукових досліджень як суб’єкта історичного дійства; б) критика сталін- ського режиму; в) деромантизація й деґлорифікація війни; г) концептуальне осмислення її в контексті подій від осені 1939 до осені 1945 рр. Методологічною основою нового погляду на історію війни став україноцентризм у його широко- му розумінні: суто етатистський підхід поступався місцем антропологічному виміру воєнної доби, коли у фокус наукового пошуку переміщувалося україн- ське суспільство та різні його соціальні, етнічні, конфесійні, політичні, марґі- нальні групи. Символічним компромісом між запитами суспільства й тиском націо- нально-демократичних сил з одного боку, та інерцією мислення лівого по- літичного спектра й керованої ним ветеранської організації, їх небажанням «поступатися принципами» – з іншого, стала санкція влади на підготовку ба- гатотомної «Книги Пам’яті України». Для тих, хто стояв біля витоків цього уні- кального за масштабами пошукового проекту, він мав стати справжньою дани- ною пошани всім жертвам війни в Україні та водночас способом донесення до світової громадськості інформації про внесок українського народу в боротьбу з нацизмом і фашизмом. Та коли в головній редколеґії «Книги Пам’яті України» почали превалювати представники лівого спектра громадських організацій, стало зрозуміло, що йдеться про підготовку чергової версії такої собі історії України «у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу». Автор цих рядків мав власний неприємний досвід «викручування рук» такими «редакторами», які просто викреслювали з текстів усе, що містило означення «український». Слід віддати належне керівникам пошуково-видавничого аґентства «Книга Пам’яті України» (Р.Вишневському, В.Конашевичу та ін.), котрі, незважа- ючи на неймовірний тиск, зуміли принаймні у загальних рисах зберегти й відстояти україноцентричне спрямування проекту. Обласні редколеґії змогли підготувати майже 150 томів, де зафіксовано стислу біографічну інформацію про загиблих у роки війни. До електронної бази даних занесено прізвища 6 млн 038 тис. наших співвітчизників, яких забрало воєнне лихоліття. Пошуково-видавниче аґентство «Книга Пам’яті України» підготувало низ- ку видань, в яких ішлося про втрати українського народу в інших збройних конфліктах, зокрема у Зимовій війні 1939–1940 рр.2 Розроблялися плани-про- спекти ще кількох проектів такого змісту. Однак реалізувати ці задуми не вдалося. Без перебільшення можна сказати, що у середині – другій полови- ні 1990-х рр. «Книга Пам’яті України» стала справді національним проектом, 2 Полягли в снігах Суомі: Книга Пам’яті України про громадян, які загинули у воєнних кон- фліктах за рубежем. – Т.2. – К., 2004. Український історичний журнал. – 2015. – №2 8 О.Є.Лисенко котрий сприяв консолідації суспільства. Однак спроба на вимогу групи провід- них істориків, які через ЗМІ звернулися до вищих органів влади і громадськос- ті, зробити зміни в керівництві головної редколеґії спричинила малоочікувану реакцію: питання залишилося відкритим, але фінансування аґентства по суті припинилося. Таким невтішним виявився фінал, здавалося б, доволі успішно- го старту. На жаль, так і не вдалося встановити більш-менш точну цифру люд- ських втрат України у Другій світовій війні. Тому науковці послуговуються оціночними (заснованими на екстраполяційних методиках) показниками без- поворотних людських втрат у межах 8–10 млн (демографічних – 13 млн осіб)3. Нині можна по-різному оцінювати наукову цінність наративної частини про- екту. Так, канадський історик Р.Сербин доволі гостро й небезпідставно піддав критиці його «двоїстість», суперечливе поєднання радянської риторики з на- ціонально-патріотичною, спосіб трактування та замовчування окремих подій4. Ще один приклад того, як непослідовна позиція держави перешкоджає складанню адекватних уявлень суспільства про доленосні й надзвичайно важ- ливі для формування української політичної нації історичні події та явища. Ідеться про вітчизняний національно-визвольний рух ХХ ст. та, зокрема, його самостійницьку складову, що не тільки в побутовій свідомості, а й багатьма представниками інтелектуальної еліти або політикуму асоціюється винятково з ОУН та УПА. Насправді український самостійницький рух став феноменом зі значно ширшими політичними, соціальними параметрами. Він охоплював не тільки націоналістичний табір (власне ОУН), а й національно-демократичні сили (відповідні партії та громадські об’єднання в довоєнній Польщі, гетьман- ців-державників, прихильників уряду УНР в екзилі та ін.). Утім усталений, нав’язаний радянською ідеологічною службою спосіб сприйняття й оцінки українського самостійницького руху крізь призму діяльності радикальної час- тини націоналістів та їхніх теоретиків (у першу чергу Д.Донцова) і донині пе- решкоджає науковому, неупередженому осмисленню цього складного явища. У передмові до історичних нарисів «Організація українських націоналіс- тів» та «Українська повстанська армія» Ст.Кульчицький виклав своєрідну хроніку спроб вироблення офіційної позиції держави у цьому питанні. Деякі «віхи» справжньої «епопеї» заслуговують на те, щоб їх нагадати. Практично відразу після проголошення суверенітету нашої країни низка громадсько- політичних організацій порушила питання про визнання УПА воюючою сто- роною. 1 лютого 1993 р. Президія Верховної Ради України ухвалила постанову «Про перевірку діяльності ОУН – УПА», згідно з якою Мін’юст мав сформувати урядову комісію для виконання цього завдання. За півтора роки (!) відбулася нарада представників міністерств юстиції та внутрішніх справ, Служби безпе- ки й Головного архівного управління, на якій вирішили створити дослідниць- ку групу з позапартійних учених. Утім далі справа так і не пішла. Наступна спроба датується 13 вересня 1996 р., коли Верховна Рада України своїм рішен- ням створила парламентську комісію з представників різних політичних сил. 3 Безсмертя: Книга Пам’яті України. – К., 2000. – С.561. 4 Сербин Р. «Велика вітчизняна війна»: совєтський міт в українських шатах // Сучасність. – 2001. – №6. – С.63–88. Український історичний журнал. – 2015. – №2 Подолання «міфу війни», або Від якої спадщини ми відмовляємося... 9 Остання обставина й спричинила параліч її роботи. Про вагу проблеми свід- чить і той факт, що ставлення до неї розкололо ветеранський рух: у жовтні 1996 р. відбувся установчий з’їзд Всеукраїнського об’єднання ветеранів Другої світової війни на чолі з І.Юхновським. У програмних документах нової орга- нізації закладалися вимоги надати статус учасників війни та відповідні со- ціальні преференції ветеранам УПА. У вересні 1997 р., згідно з дорученням Президента України, постановою Кабміну було створено урядову комісію з ді- яльності ОУН та УПА на чолі з віце-прем’єр-міністром, до складу котрої ввій- шли очільники кількох міністерств, Національної академії наук, Інституту іс- торії України НАНУ та Інституту стратегічних досліджень. При комісії діяла робоча група істориків на чолі з професором Ст.Кульчицьким, до роботи в якій на підставі трудових угод залучалися фахівці з різних установ. Урядовій комі- сії доручили підготувати історичний та юридичний висновки з цієї проблеми. Отже, минуло майже 6 років, поки бюрократична машина перейшла до прак- тичних кроків. Масштаби науково-дослідницької роботи виявилися такими, що комісія не змогла швидко надати рекомендацій для вироблення офіційної позиції в оцінці діяльності ОУН та УПА. До 2004 р. в Інституті історії України НАНУ було видано 27 книг загальним обсягом 290 друк. арк. (5723 стор.) – переважно монографічних розвідок у найменш розроблених сеґментах теми, попередні історична довідка, варіант історичного висновку тощо5. Наслідком багаторічних зусиль став вихід друком 2005 р. підсумкового тому «Організація українських націоналістів та Українська повстанська армія», а також історич- ний висновок про діяльність ОУН–УПА, переданий голові урядової комісії. Таким чином, ця частина «епопеї» тривала майже 15 (!) років. Цікаво, скільки потрібно фахівцям із права, аби підготувати юридичний висновок? Адже без такої експертизи вищі органи влади не можуть вийти на законодавчий рівень вирішення проблеми. Отже, визнання ОУН та УПА воюючою стороною зали- шається донині відкритим. Можливо, першим кроком на цьому шляху стане закон «Про правовий статус та вшанування пам’яті учасників боротьби за не- залежність України у ХХ ст.»6. Іншим прикладом подібного «довгограючого» серіалу може послужити іс- торія зі створенням та визначенням відомчої належності заповідника Бабин Яр, останню крапку в якій, очевидно, ще не поставлено. Бюрократія, від ко- трої залежить вирішення організаційних, матеріально-технічних, фінансових питань для реалізації комеморативних та інших суспільно (й політично) зна- чущих проектів, не демонструє помітної зацікавленості навіть у тих випадках, коли йдеться про образ держави у світі. Зупинімося лише на одній із невикористаних можливостей. Під час візиту Президента України до Польщі в 2005 р. українська сторона одержала пропо- зицію створити в державному музеї Аушвіц-Біркенау (м. Освенцим) постійну національну експозицію (на той час російську, а до того – радянську, було за- крито на реконструкцію). Одночасно представника нашої країни запросили до 5 Організація українських націоналістів та Українська повстанська армія: Історичний на- рис. – К., 2005. – С.5–14. 6 Див.: [Електронний ресурс]: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=54648 Український історичний журнал. – 2015. – №2 10 О.Є.Лисенко Міжнародної Освенцимської ради (МОР; англ. ІАС – International Auschwitz Council) – авторитетної громадської інституції, покликаної координувати функціонування музейних установ, створених у місцях колишніх нацистських концтаборів, представляти їх перед Радою Європи, контролювати реалізацію асиґнувань ЄС, призначених для розвитку музейної сфери, навчання й вихо- вання молоді тощо. До складу МОР входять представники громадськості, на- уковці, музейні фахівці з Польщі, Німеччини, США, Великобританії, Ізраїлю. За домовленістю президентів України та Польщі від 6–7 грудня 2007 р. гру- па фахівців з Інституту історії України НАНУ, Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.» під- готували попередні варіанти концепції експозиції України в Аушвіц-Біркенау та передали її на розгляд міжвідомчої робочої групи, сформованої згідно з на- казом Міністерства культури і туризму України №163/0/16-09 від 20 березня 2009 р. Однак відбулося лише одне засідання робочої групи, після чого державні органи втратили інтерес до цього проекту. Ще кілька років завдяки ентузіазму групи дослідників з Інституту історії України НАНУ та Меморіального комп- лексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.» та за підтримки Державної архівної служби України тривав збір документів, матеріалів і речових реліквій для національної експозиції. Утім через від- сутність організаційно-матеріальної підтримки та зацікавленості з боку дер- жави пошукові роботи з часом згорнулися. У 2008 р. колектив Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. підготував виставку «Концтабір Освенцим – український вимір», а до 70-ї річниці визволення його в’язнів – експозицію «Концтабір Аушвіц-Біркенау – український вимір: дослі- дження, документи, свідчення» (січень 2015 р.), що мали широкий суспільний резонанс. Президент України П.Порошенко, який був присутнім на врочис- тостях в музеї Аушвіц-Біркенау, доручив поновити підготовчі роботи з метою організації експозиції нашої країни на площах цієї музейної установи. Однак якщо й цього разу не буде фінансово-матеріального підкріплення, справу не вдасться довести до логічного завершення. Відсутність системних контактів між державою й науковими інституціями обертається тим, що про можливості науки згадують, коли потрібно «гасити чергову пожежу». Так, свого часу МЗС України створило з дипломатів та спів- робітників НАНУ робочу групу для вивчення історичного досвіду українсько- румунських відносин і підготовки відповідних рекомендацій. Відбулося одне (!) її засідання, після чого науковців уже не «турбували». Аналогічно про іс- ториків згадують, коли наближається чергова річниця «Волинської трагедії». Замість того, щоб налагодити системне опрацювання проблеми українсько- польських відносин у 1930–1940-х рр., у рамках фінансованого державою цен- тру чи комісії, напередодні чергових роковин «згори» даються доручення, на які кволо реагують «знизу». Можна тільки уявити, як це сприймається громад- ськістю та в офіційних колах на міжнародній арені, але з прикрістю доводиться констатувати, що з року в рік ми «в одні ворота» програємо інформаційне поле своїм колеґам із Польщі через те, що в держави відсутнє прагнення змінити ситуацію на краще. Ця байдужість особливо дошкульна на тлі марнотратства, Український історичний журнал. – 2015. – №2 Подолання «міфу війни», або Від якої спадщини ми відмовляємося... 11 профанаційних та амбіційних (і нереалізованих) проектів, котрі час від часу полонять уяву можновладців. Державна політика пам’яті: блукання без наукового азимута Історичне знання має двоїсту природу: з одного боку, воно слугує пізна- вальною фактурою, засобом самоідентифікації й формування повноцінної особистості з іманентними ознаками внутрішньої культури, людської гідності та виразної громадянської позиції, з іншого, – це надзвичайно ефективний інструмент політтехнологій та електоральних практик. Виконуючи у суспіль- стві й державі цю делікатну місію, професійний історик до певної міри може екстраполювати на свою діяльність принцип, що ним керуються лікарі: «Не зашкодь!». Коли дослідник починає перейматися тим, як саме скористається кінцевим результатом його діяльності – історичним знанням – політик, він ри- зикує стати ідеологічно/політично/соціально заанґажованим. У науковця й по- літика принципово різні функції: перший продукує фундаментальне знання, другий – використовує його з електоральною чи іншою політично зумовленою метою (наприклад, для мобілізації соціуму або якоїсь частини на вирішення певних завдань). Саме політики формують модель пам’яті, котру засобами державних комеморативних церемоній пропонують (нав’язують) суспільству. Відсутність продуманої, змодельованої на перспективу політики особливо яскраво демонструє ситуація з Українським інститутом національної пам’яті. Створений радше як наслідування польського досвіду, він уже від самого початку став «блідою тінню» початкового задуму, оскільки не мав ані чітко визначених повноважень, ані належного фінансово-матеріального забезпе- чення. Посада директора УІНП, як і всі інші керівні посади в гуманітарних відомствах (Державному комітеті архівів, міністерствах культури, освіти і на- уки та інших), залишається політичною, що спричиняє періодичні ротації його очільників в унісон із політичними змінами. Водночас різко трансформується весь зміст і спрямування роботи інституції, на яку за визначенням поклада- ється вироблення рекомендацій для вищих органів влади у сфері державної комеморативної політики. Прагнення перетворити УІНП на структуру, схожу на польський Інститут національної пам’яті, котрий поєднує як дослідницькі, так і люстраційно-прокурорські функції, видаються позбавленими сенсу – для цього бракує політичної волі, а також фінансових можливостей. Багато диску- сій викликала передбачена законом про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 рр.7 передача під егіду УІНП архівних фондів комуністичних спецслужб. Та сама по собі «форма власності» на документальні масиви мало що важить, адже вони набувають цінності тоді, коли отримують можливість «говорити», свідчити. Невизначеність держави з імперативами гуманітарної політики, амор- ф ність інститутів, які мали б опікуватися формуванням ідентичності, 7 Див.: [Електронний ресурс]: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=54651 Український історичний журнал. – 2015. – №2 12 О.Є.Лисенко збалансованою політикою пам’яті, упродовж двох останніх десятиліть опо- середковано чи безпосередньо формує підґрунтя для конфронтаційних політтехнологій. В Україні так склалося, що багато залежить від особистих переконань і широти мислення керівника держави. За президентства Л.Кравчука, Л.Ку ч ми практично ніхто не ставив під сумнів усі традиційні форми комеморації (хіба що додавалися нові елементи, скажімо леґітимація Голокосту як спільної тра- гедії євреїв та інших етносів України). Президент В.Ющенко демократизував церемонії 9 травня. Щороку у цей день він приїздив до Меморіального комп- лексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.», виступав перед ветеранами, а потім оглядав основну експозицію, тематичні виставки, після чого спілкувався з присутніми в неформальній обстановці. Намагаючись примирити радянських ветеранів із бійцями УПА, В.Ющен ко налаштував проти себе ліві сили, які продовжували трактувати учасників са- мостійницького руху «колабораціоністами». Залишаючи посаду після виборів 2010 р., він «грюкнув дверима», присвоївши Р.Шухевичу та С.Бандері звання Героїв України. В.Янукович і його найближче оточення відразу взяли курс на реставра- цію радянсько-російської моделі пам’яті. Підкреслена синхронізація церемоні- альних акцій із Москвою («паради перемоги», георгіївські стрічки, радянська символіка) супроводжувалася переформуванням тезаурусу. Насамперед було розпочато наступ проти «національної», україноцентричної історії, усталеної у цивілізованому світі термінології, санкціоновано «витіснення» з підручників «самостійницьких» сюжетів. На догоду певним внутрішнім і зовнішнім чин- никам на вчених справлявся прямий адміністративний тиск задля реалізації ідеї підготовки спільних українсько-російських підручників. Аби спростити собі завдання й отримати важелі впливу на академічне середовище, влада пішла на безпрецедентний крок, підпорядкувавши Національну академію наук України Міністерству освіти і науки. Але й це не допомогло. Провідні на- уковці не пішли на компроміс, спільні підручники так і не було підготовлено. Не сталося очікуваних владою змін і в концептуальних підходах вітчизняних істориків. Одним із головних напрямів реваншу стали зусилля, спрямовані на дис- кредитацію українського самостійницького руху. Напередодні 9 травня 2010 р. в київському Українському домі було організовано виставку «Злочини україн- ських націоналістів проти польського та єврейського населення». Доручення віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань фахівцям Інституту історії України НАНУ здійснити експертизу експозиції реалізувати не вдалося, оскільки матеріали виставки було встановлено буквально за ніч перед її від- криттям. Як і очікувалося, ця акція викликала обурення й протести широких кіл громадськості, оскільки її виразно антиукраїнський характер і кричуща тенденційність недвозначно мали показати, «хто в домі господар». Прагнучи грати на контрастах, влада всіляко стимулювала реаніма- цію міфу про «всенародну боротьбу в тилу ворога», відзначення Дня парти- занської слави (22 вересня) і жодним чином не згадала про 70-річчя УПА Український історичний журнал. – 2015. – №2 Подолання «міфу війни», або Від якої спадщини ми відмовляємося... 13 (14 жовтня 2012 р.), хоча вітчизняні дослідники, широкі кола громадськості відгукнулися на цю подію науковими виданнями та конференціями, зборами, мітинґами тощо. Постколоніальний наратив повертався й у меморіальний ландшафт. Не беручи до уваги неоднозначну діалектику подій, керівництво держави взя- лося за реалізацію амбітного проекту – створення меморіалу, присвяченого Корюківській трагедії. Цілковито іґноруючи той факт, що більшість знище- них українських населених пунктів (Корюківка серед них – на першому місці за числом жертв) стали об’єктом нацистського геноциду через провокативні або безвідповідальні дії радянських «народних месників», влада перетворила зведення меморіалу на піар-акцію, переклала всі фінансово-матеріальні про- блеми на Чернігівську обласну державну адміністрацію, задум до логічного завершення не довела й помпезно відкрила напівготовий пам’ятник. Слід погодитися з білоруським дослідником С.Ушакіним, який, характери- зуючи досвід своєї країни на прикладі історико-культурного комплексу «Лінія Сталіна», наголошує на прагненні властей «використати Велику Вітчизняну війну для консолідації постсоціалістичної нації». Автор зазначає, що «саме ма- теріальність простору, саме фізична осяжність структур і залишків минулого покликані, аби підтримувати, виправдовувати й переконувати. Як матеріаль- ні якорі, ці просторові побудови радше стимулюють дебати щодо минулого на- ції, аніж репрезентують його»8. Спробу реваншу можна побачити й у прагненні групи ветеранів «протис- нути» через органи влади так зване «поновлення» нібито «знищеного націо- налістами» напису на постаменті пам’ятника ґенералові М.Ватутіну, у тексті якого нібито містилося звинувачення українських повстанців у смерті цього радянського воєначальника. Фахівці пояснили, що такого напису на меморіа- лі ніколи не існувало. Не інакше як «палацовим реверансом» у бік очільника держави громад- ськість розцінила ініціативу зі створення Алеї героїв у столичному Парку слави. Фахівці висловили своє здивування з приводу втручання в існуючий історико-культурний простір, але це не зупинило процес. Алею облаштували швидко, утім її персонажами стали тільки неодноразові Герої Радянського Союзу І.Кожедуб, Амет-Хан Султан, Г.Береговий (другу Золоту зірку остан- ній здобув як космонавт у 1968 р.), а також партизанські ватажки С.Ковпак і О.Федоров. Зважаючи на участь відомого льотчика-космонавта й ветерана ві- йни в долі тодішнього очільника держави – В.Януковича, нескладно зрозуміти мотивацію такої собі «приватизації» меморіального простору. Вивчаючи фено- менологію «сакральних просторів» (пам’ятників, монументів тощо) Р.Гасснер указував на можливість спровокованих ними конфліктів, оскільки для при- бічників певної віри вони неподільні9. І вже зовсім «театром абсурду» сприйма- ється скасування судами президентських указів про присвоєння звання Героя 8 Ушакін С. Зобов’язані простору: постколоніальний націєпростір між Сталіним і Гітлером // Схід/Захід. – Вип.16/17. – Х., 2013. – С.168. 9 Див.: Hassner R. War on Sacred Grounds. – Ithaca, 2009; Idem. «To Halve and to Hold»: Conflicts over Sacred Space and the Problem of Indivisibility // Security Studies. – 2003. – Vol.12. – №4. Український історичний журнал. – 2015. – №2 14 О.Є.Лисенко України Р.Шухевичу та С.Бандері (в політичній, а не правовій природі таких рішень не сумнівався ніхто). Гібридизація ідентичності, що практикувалася в Україні в останнє двадцяти ліття, так і не сформувала «нову історичну спільноту» – однорід- ний, слухняний, зорієнтований на «російський світ» ностальгуючий охлос. Насправді, за цей час відбувалася наростаюча диференціація між тими, хто бажав жити в колишній «уявленій спільноті» та в межах імперії, і тими, для кого єдиною Батьківщиною стала незалежна Україна. Підтвердженням наяв- ності цих тенденцій стали два Майдани та події 2014–2015 рр. Виклики сьогодення й дихотомія 9 травня Французький інтелектуал Ж.Мінк, звертаючись до «болісних сторінок» єв- ропейської історії, поділився таким своїм враженням: «Спостерігаючи за тенденціями, що проявляються в Європі, помічаєш, що у всіх випадках у той чи інший момент дієвці10 вдаються до стратегії історизування конфліктогенного спадку – незалежно від того, чи така стратегія має на меті досягнення консенсусу (принцип замирення суспільних відносин), чи, на- впаки, вона спрямована на повторне відкриття деяких аспектів витісненої історії (принцип відмінності, символічного визнання й інтеґрування в національну історичну оповідь), або ще на те, щоб утікати від відповідальності, “стираючи сліди злочинного минулого”». Ж.Мінк уважає стратегію історизування центральною категорією для осягнення інституційного розмаїття й ваги питань пам’яті, як і для розуміння поведінки всіх зацікавлених сторін: «Ідеться про варіант символічної політики, котрий спирається на переконання, що деякі зображення історичних фактів, ін- теріоризованих через офіційне (наприклад, у школі) чи неофі- ційне (наприклад, у сім’ї) поширення, мають потенціал колек- тивної мобілізації, необхідної для політичного впливу»11. На щастя, будь-які спроби зупинити чи, принаймні, загальмувати процес історизування в Україні, стерилізувати суспільну свідомість від «ідеологічно шкідливих» або непривабливих епізодів минулої війни виявилися марними. Однак на кожному з пунктирно означених поворотів він мав свої особливос- ті. Нині – це реалізація своєрідного «плану Б» з упокорення України Росією («план А» передбачав колонізацію суто політичними та економічними засоба- ми й цілковито провалився). Американський дослідник Д.Бранденберґер в од- ній зі своїх праць, присвячених природі більшовизму, стверджує, що Й.Сталін і його найближче оточення використовували «російськоцентричний етатизм» 10 Тобто учасники комеморативних практик. 11 Мінк Ж. Європа та її «болісні» минувшини: стратегії історизування та їх використання в Європі // Європа та її болісні минувшини / Авт.-упор. Ж.Мінк, Л.Неймаєр. – К., 2009. – С.17. Український історичний журнал. – 2015. – №2 Подолання «міфу війни», або Від якої спадщини ми відмовляємося... 15 як найефективнішу мобілізаційну технологію, засіб стимулювання державно- го будівництва та леґітимації сконструйованого режиму у широких верствах етнічних росіян із посереднім і низьким культурно-освітнім рівнем, оскільки апеляція до марксистських абстракцій з огляду на практику «будівництва со- ціалізму» не спрацьовувала12. Сучасна ситуація в Російській Федерації надто нагадує недоброї пам’яті сталінські часи, коли творець комуністичної імперії, цілковито іґноруючи ґа- рантоване конституцією 1936 р. право націй на самовизначення, на власний розсуд розставляв в етнічній «табелі про ранґи» народи СРСР. Нинішній пре- зидент Росії, як і Й.Сталін напередодні Другої світової війни, прагне перетво- рити свою державу на світового лідера. «Кремлівському горцеві» завдяки його віроломній політиці це вдалося. У пошуку власної ідентичності й національної ідеї сучасне російське ке- рівництво намагається синтезувати аксіологічні орієнтири та сконструювати відповідний політичний проект на часто несумісних концептах «євразійства», «панславізму», «православного російського світу», реанімованого імперського простору тощо, при цьому практично не озираючись на сусідів і нехтуючи дум- кою світової спільноти. На цьому тлі, що постійно та цілеспрямовано підкрі- плюється пропаґандистською роботою серед населення, великодержавні, ім- перські й шовіністичні елементи кремлівської зовнішньої політики знаходять підтримку переважної більшості росіян. Відсутність спрямованих у майбутнє конструктивних меседжів (добробут, мир, демократія, свобода) Кремль нама- гається компенсувати експлуатацією ледь перелицьованих міфів «Великої Вітчизняної війни» та «Великої Перемоги», що мало б стверджувати наступ- ність і відповідний асоціативний ряд із сучасністю. Попри вихід у світ чималої кількості наукової, публіцистичної літератури з оцінками, що опонують нео- сталінській концепції, ґлорифікаційно-романтична версія війни в масовій сві- домості російського населення залишається практично незайманою. Стійкий психологічний стереотип у сприйнятті «чужого» виявився настільки придат- ним для маніпуляцій, що вставивши у цю ідеологічну рамку українців, ро- сійський аґітпроп досяг такого ж ефекту, як свого часу радянський – у калей- доскопі «ворогів народу». Свідченням стану «загадкової російської душі» стало те, з якою легкістю на всіх рівнях у суміжній країні почали вживати стосовно українців лексеми 70-річної давнини «фашисти», «бандерівці», а також сленґо- ві неологізми на кшталт «укронацистів», «укрів», «укропів» тощо. В Україні деміфологізація війни розпочалася задовго до першого Майдану та з різним успіхом, непослідовно, спонтанно, екстенсивно й водночас не- ухильно триває дотепер. Експансіоністська політика Росії, пряма воєнна аґресія проти нашої країни, образлива для українських громадян риторика кремлівських можновладців стала потужним каталізатором різкої відмови та неприйняття будь-яких колоніальних і постколоніальних рудиментів у сус- пільно-політичному житті. Протестні настрої проти російських аґресивних дій охоплюють і сферу пам’яті. У соцмережах, ЗМІ, на шпальтах наукових видань 12 Brandenberger D. National Bolshevism: Stalinist Mass Culture and the Formation of Modern Russian National Identity, 1931–1956. – Cambridge, 2002. – P.2. Український історичний журнал. – 2015. – №2 16 О.Є.Лисенко зустрічаються заклики цілковито відмовитися від радянської спадщини, зо- крема міфу «Великої Вітчизняної війни». Однак реальна ситуація у сучасному українському суспільстві настільки складна, що простих рішень годі й шукати. Визнаючи справедливими закиди з приводу термінологічної еклектики та недовершеності сучасних концепцій вітчизняних науковців, не можна заперечити, що основна їх маса відійшла від традиційних постколоніальних схем, успішно інтеґрувавшись у світовий науковий простір на всіх векторах фундаментальних досліджень. Заклики до творення нового історичного концепту – національного – зустрічають арґу- ментовані застереження. Так, шведський історик Й.Дітч на форумі «України модерної» зауважує, що перенесення центру ваги аксіології війни на ОУН та УПА спричинить заміну одного міфу іншим: «Результатом стане не більш неоднозначна чи діялогічна вер- сія війни, а перетворення міту Великої Вітчизняної на такий, що відповідав би українським національним потребам. Як вид- но у перспективі, атрибути і підходи радянської версії історики, журналісти, політики та інтелектуали перенесли на українську боротьбу часів війни, і в результаті в українській історичній тра- диції з’явилися дві версії війни». Змагання двох патріотичних – радянської й української – версій війни до- слідник уважає безперспективним, оскільки «зміст Великої Вітчизняної» був загалом неетнічним, а отже, привабливим для більшої частини української спільноти. «Хоча міт радянської війни має певні етнічні складові, загалом він стосується громадянської історії [...] переводити Велику Вітчизня- ну війну в українську націоналістичну версію, сподіваючись, що вона виконуватиме таку саму інтеґративну функцію, яку міт вій- ни відігравав у Радянському Союзі, є безнадійною справою». Замість великих соціалістичних і націоналістичних наративів Й.Дітч про- понує альтернативу: нову громадянську історію Другої світової війни, що мала б охопити й Велику Вітчизняну, і досвід українського націоналізму, та «зосередитися на війні в Україні, а не проти українців чи між ними. Багато дослідників досі практикують написання націона- льної історії або історії української нації. Захоплені національ- ним проектом, вони свідомо нехтують чи просто несвідомо відки- дають багато складників і досвідів війни. Етнічна націоналізація історіографії й історичної культури виявилася небезпечною у короткочасовій перспективі, особливо у Східній та Центральній Європі, часто нічого не вартою у перспективі довготривалій». Побоювання Й.Дітча видаються дещо перебільшеними, коли взяти до ува ги той факт, що впродовж майже півстоліття історики України не мали можливості вивчати цілий спектр принципово важливих для власної Український історичний журнал. – 2015. – №2 Подолання «міфу війни», або Від якої спадщини ми відмовляємося... 17 самоідентифікації питань, і в першу чергу український національно-визволь- ний рух. На наше переконання, головною проблемою для сучасних дослідни- ків Другої світової є «вписування» вітчизняного самостійницького руху у за- гальну картину війни, в якій усе ще домінують зусилля радянських властей, спрямовані на боротьбу проти нацизму. Водночас заслуговує на увагу думка шведського автора про те, що написання громадянської історії дасть змогу «подолати як комуністичний, так і націоналістичний наративи, і може забез- печити країну придатнішою історією», що поєднуватиме сучасні ворогуючі наративи13. Натомість Т.Снайдер із цього приводу висловлює іншу думку: «Відданість одному чи другому мітові, як і відданість справі по- долання суперечностей між ними не створять доброї історії […] завдання історика не полягає в тому, щоб забезпечити людям комфортне чи дискомфортне самопочуття. Завданням історика є дати змогу свідченням минулого захоплювати і дивувати його. А вже потім він має відкрити іншим сенс цих свідчень»14. Особливість комеморативної політики полягає в тому, що з її допомогою не лише впроваджуються й закріплюються певні зовнішні атрибути та символи, які пов’язані з минулим у традиційний спосіб, а пропонуються нові, незвичні для більшості форми й меседжі. При цьому особливого значення набуває мо- делювання, передбачення можливих наслідків нововведень, вірогідної реакції різних груп суспільства. Таким чином, перші дві фази творення колективної історичної пам’яті – продукування наукового знання і його застосування для підготовки атрактивних меморіальних акцій – має доповнюватися третьою: науковою експертизою перспективних наслідків. Одним із найнадійніших інструментів цієї операції слугують методи соціологічного моніторинґу, які можна використовувати на всіх етапах (а що найважливіше – на початкових). Адже коли той чи інший захід перетворюється на самоціль, політичну демон- страцію з миттєвим ефектом, його наслідки передбачити важко, а долати – ще складніше. Найкращі наміри влади (коли вони щирі й не вмотивовані політичною кон’юнктурою та популізмом) приречені на невдачу, якщо не враховуються конкретна ситуація у суспільстві, домінуючі настрої різних соціальних груп, сила зовнішніх впливів, світоглядні рудименти, інерція мислення та очіку- вань. Палкі прихильники революційних методів дерадянізації схильні до радикальних дій на всіх «фронтах», а особливо – на гуманітарному. Та, як показує досвід (зокрема останнього десятиліття), «кавалерійські наскоки» в мовному й інших складних питаннях мали наслідком різке збурення сус- пільства. Ба більше – вони раптом перетворилися на конфліктогенну зону ви- щого рівня та, вправно відрежисовані, спровокували переведення антагоніз- му з латентної у відкриту форму. Насправді мовне питання стало приводом (а не справжньою причиною) антиукраїнських дій. За аналогічним сценарієм 13 Див.: Друга світова війна як виклик для української історіографії // Україна модерна: Війна переможців і переможених. – 2008. – Ч.13. – С.58–59. 14 Там само. – С.13–14. Український історичний журнал. – 2015. – №2 18 О.Є.Лисенко можуть розвиватися події в разі непродуманих заходів, наприклад, у конфе- сійній сфері. У зв’язку з цим виникає питання: чи володіє таким конфліктогенним по- тенціалом пам’ять про Другу світову війну та державна комеморативна полі- тика у цьому сеґменті? Аби хоча б з якоюсь часткою вірогідності прогнозувати можливу реакцію різних соціальних чи реґіональних груп населення України на практичні кроки керівництва країни у цій сфері, слід звернутися до ре- зультатів соціального моніторинґу. Один із найавторитетніших у цій справі Центр політичних та економічних досліджень імені О.Разумкова впродовж 2003–2011 рр. проводив опитування громадян із приводу їх ставлення до подій Другої світової війни та 9 травня. Нижче подано відповіді на питання: «З якою назвою війни проти фашизму15 Ви більше згодні?»16: 2003 р. 2005 р. 2007 р. 2009 р. 2010 р. 2011 р. Велика Вітчизняна 61,9% 56,9% 69,8% 64,6% 69,2% 66,2% Друга світова 26,9% 31% 23,3% 26,2% 24,7% 28,6% Німецько-радянська 5,2% 5,4% 2,8% 5,2% 2,2% 2,1% Інші назви 0,2% 0,9% 0,4% 0,3% – – Важко відповісти 5,8% 5,9% 3,8% – – 2,8% Як бачимо, пересічні громадяни (свідомо чи несвідомо) здебільшого сприй- мали цю війну як «Велику Вітчизняну». Навіть у західноукраїнських облас- тях. У південному та східному реґіонах із великою перевагою домінували при- хильники радянської ідеологеми. Аналогічні пропорції демонструють відповіді на запитання про ставлення до Дня Перемоги17: 2003 р. 2007 р. 2008 р. 2009 р. 2010 р. 2011 р. Це дійсно велике свято 71,7% 72,5% 65,3% 68,5% 74,9% 70% Це звичайне свято, як і решта офіційних свят 21,6% 21,8% 26,4% 21,3% 19,2% 23,6% 15 Тут слід погодитися з Р.Пилявцем, який ставить під сумнів коректність постановки пи- тання «нацизм» замість «фашизм», оскільки «націонал-соціалізм» і «фашизм» – поняття не то- тожні (див.: Пилявець Р.І. Друга світова війна: історична пам’ять і необхідність деміфологіза- ції // Державотворчі та цивілізаційні здобутки українського народу: Національна та історична пам’ять: Зб. наук. праць. – Вип.1. – К., 2011. – С.198). 16 [Електронні ресурси]: http://www.razumkov.org.ua/ukr/journal.php/files/category_journal/ news.php?news_id=336; http://www.razumkov.org.ua/ukr/journal.php/files/category_journal/news. php?news_id=34; http://www.razumkov.org.ua/ukr/news.php?news_id=371; http://www.razumkov. org.ua/ukr/poll.php?poll_id=286; http://www.razumkov.org.ua/ukr/tag.php?t=135 17 [Електронні ресурси]: http://www.razumkov.org.ua/ukr/journal.php/files/category_journal/ news.php?news_id=78; http://www.razumkov.org.ua/ukr/journal.php/files/category_journal/news.php? news_id=3436; http://www.razumkov.org.ua/ukr/journal.php/files/category_journal/news.php?news_ id=34; http://www.razumkov.org.ua/ukr/news.php?news_id=371; http://www.razumkov.org.ua/ukr/ poll.php?poll_id=286; http://www.razumkov.org.ua/ukr/tag.php?t=135 Український історичний журнал. – 2015. – №2 Подолання «міфу війни», або Від якої спадщини ми відмовляємося... 19 Це не свято, а звичайний вихідний день 5,5% 4,8% 5,8% 7,1% 4,1% 3,8% Це не свято і має бути робочим днем 0,7% 0,8% 1,1% 1,5% 0,9% 0,9% Важко відповісти 0,5% 1% 1,4% 1,6% 0,8% 1,6% У реґіональному вимірі розбіжності у відповіді на це запитання помітно менші, ніж у першому випадку, оскільки навіть у Західній Україні в деякі роки понад 40% громадян уважали 9 травня святом. Можна припустити, що якби опитування проводилося навесні 2015 р., ми мали б справу з іншими цифрами. Але й без впливу політичних компонен- тів у сучасному українському суспільстві відбувається поступовий дрейф у бік неідео логізованого сприйняття цієї події. Прагнення правлячої верхівки Російської Федерації монополізувати реальну перемогу над нацизмом і фа- шизмом, педалювати «виняткову роль» росіян у війні, відсуваючи на перифе- рію інші народи, лише стимулюють цю тенденцію. На відміну від Росії в нашій країні дедалі більше громадян схиляються до того, щоб відзначати День Перемоги як день пам’яті жертв війни. Восени 2014 – весною 2015 рр. з ініціативи керівництва Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.» про- водилося опитування професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів, наукових співробітників музейних та академічних установ. Нижче наводимо його попередні результати (опитування триває). Стислий аналіз одержаних даних, проведений завідуючою сектором музею Т.Кураєвою та провідним науковим співробітником В.Грищенко, і люб’язно наданий авторові цих рядків, засвідчує таку картину. Загалом опитуванням було охоплено 118 науковців: 37 докторів історичних наук (у тому числі 1 член- кореспондент НАНУ та 1 академік АПН України), по 1 докторові політичних, психологічних і філософських наук, 60 кандидатів історичних, 2 – військових, по 1 – філософських і педагогічних наук, 7 наукових співробітників, 6 аспіран- тів, 1 старший учитель-методист. На запитання: «Який термін коректно вживати в музейно-науковій кому- нікації стосовно участі українців у воєнних подіях 1939–1945 рр.?» 72% респон- дентів висловилися на користь дефініції «Друга світова війна», 21,2% – «Друга світова та Велика Вітчизняна як її складова», 0,8% – «Велика Вітчизняна» і 4% – «німецько-радянська війна». На запитання: «Як у сучасній Україні слід відзначити пам’ятні дати 8 та 9 травня?» було одержано такі відповіді: «9 травня – День пам’яті жертв Другої світової війни» (37,3%), «8 травня – День пам’яті та примирення» (17,5%), «9 Травня – День Перемоги», «9 травня – День пам’яті й примирення. День Перемоги» (18,4%), «День завершення Другої світової війни в Європі» (16,1%), «9 травня – День Перемоги у Великій Вітчизняній війні» (7,6%). 500 респондентів (130 представників наукової громадськості й 370 від- відувачів, у тому числі зарубіжних) відповіли на запитання: «Якою Ви Український історичний журнал. – 2015. – №2 20 О.Є.Лисенко бачите назву Меморіального комплексу “Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.” у майбутньому?». Тут пропорції істотно різнилися. Серед науковців існуючу назву обстоювали 13%, «Національний музей історії України у Другій світовій війні» – 50%, «Національний музей іс- торії Другої світової війни» – 26,9%, власні варіанти – 6,1%, не визначилися – 3,8%. У 42,2% відвідувачів не викликала заперечень існуюча назва, 28,6% підтримали варіант «Національний музей історії України у Другій світовій війні», 19,2% – «Національний музей історії Другої світової війни», 2,4% за- пропонували власні назви, 7,3% не визначилися. З аналізу результатів двох опитувань випливає, що цей сеґмент суспіль- ної свідомості залишається надзвичайно делікатним, чутливим до будь-яких впливів, а також еволюціонує в бік сприйняття війни в річищі загальнолюд- ських цінностей. Свідченням деідеологізації пам’яті про воєнні роки стала від- мова від штучної радянської («прапори перемоги», георгіївські стрічки) й по- ширення сучасної (зображення квітки маку) символіки. Слід визнати, що держава з деяким запізненням позиціонувала влас- не ставлення до 9 травня. На відміну від попередніх років цього разу у суспільстві з певним напруженням очікували появи офіційного документа, в якому викладалася б ця позиція. Нарешті 24 березня 2015 р. з’явився указ Президента України №169/2015 «Про заходи з відзначення у 2015 р. 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі та 70-ї річниці завершення Другої світової війни». Як назва, так і зміст документа, що закладає підва- лини державної політики пам’яті, спонукають до того, аби викласти декіль- ка міркувань. Показово, що задовго до виходу указу академічні й навчальні заклади, музейні установи, громадські організації самостійно розгорнули підготовку до відзначення цієї події. Це, між іншим, засвідчило стійку тен- денцію формування громадянського суспільства, суспільної самодіяльності активних соціальних груп, які відчувають відповідальність за цю сферу. У преамбулі документа наголошується, що всі передбачені ним заходи ма- ють проводитися «з метою гідного вшанування подвигу українського народу, його визначного внеску в перемогу антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні, висловлення поваги усім борцям проти нацизму, увічнення пам’яті про загиблих воїнів, жертв війни, посилення турботи про ветеранів війни, учасників українського визвольного руху цього періоду, жертв нацистських пересліду- вань, утвердження спадкоємності традицій воїнів-переможців нацизму та нинішніх захисників Вітчизни, консолідації суспіль- ства навколо ідеї захисту України та у зв’язку з відзначенням у 2015 р. 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі та 70-ї річниці завершення Другої світової війни»18. Як бачимо, визначальною метою цих заходів проголошується консолідація суспільства й, можна припустити, що будь-яка принципова зміна акцентів у 18 [Електронний ресурс]: http://www.president.gov.ua/documents/19104.html Український історичний журнал. – 2015. – №2 Подолання «міфу війни», або Від якої спадщини ми відмовляємося... 21 формулюванні провідної ідеї ювілею та її змістового наповнення могла спра- цювати проти єдності нації, посіяти зерна чергового розколу, знову відкину- ти нас до конфронтаційного стану. Слід відзначити ще одну особливість до- кумента. Указом передбачається вшанування й утвердження спадкоємності традицій воїнів-переможців у Другій світовій війні та сучасних захисників Вітчизни, єднання суспільства навколо ідеї захисту України та у зв’язку з ни- нішнім ювілеєм. Чи немає тут певної «натяжки»? Очевидно, у цьому випадку спрацьовує правило: усе на користь, що не шкодить. Більше того, у поточній ситуації спадкоємність бойових традицій, пов’язаних із захистом Батьківщини від аґресорів різних мастей, постає не тільки як моральна, а й ідеологічна про- блема, демонструючи цілковиту неспроможність намагань російських пропа- ґандистів почепити нашим воїнам ярлики «фашистів», «карателів», «укропів», «насильників» тощо. У зв’язку з цим не можна обійти увагою одну ваду указу: у його назві й тексті відсутній термін «фашизм». На перший погляд, нічого принципового у цьому нібито немає. На нашу ж думку, це – помилка. Держави з фашист- ською ідеологією разом із німецькими нацистами брали участь у «поході на Схід», були окупантами та співучасниками більшості злочинів на завойованій території. Український народ має свій рахунок і до них. До того ж наявність у назві указу згаданого терміна ще раз нагадала б тим, хто любить розкидатися цим словом «наліво й направо», що сáме становить сутність фашизму та хто насправді нині є носієм відповідної ідеології і практики. Закон про декомунізацію, як можна передбачати, стане рубіжної віхою розвитку українського суспільства. Однак на основні тенденції історієписання це, припускаємо, принципово вплине мало, оскільки за два останніх десяти- ліття вітчизняна фундаментальна наука виробила певний імунітет до різких коливань політичного курсу. Водночас залишається бажаною підтримка дер- жавою досліджень Другої світової війни без ідеологічного тиску. Лише у цьому випадку керівництво країни може отримати інтелектуальний продукт, при- датний для конструювання й реалізації вивіреної політики пам’яті. Сучасні геополітичні та внутрішні загрози й виклики особливо рельєфно демонстру- ють актуальність взаємодії науки та державного управління у цій сфері. The article deals with the complex of methodological problems associated with the in- terpretation of World War II in modern national historiography. The features of per- ception of wartime realities in contemporary Ukrainian society are revealed. The algo- rithm of state commemorative policy in this area is also analyzed. Keywords: World War II, Ukraine, historical memory, state commemorative policy.

Репозитарії

Схожі ресурси