Радзивілли та Україна: культурні конотації

Розглядаються культурні починання представників роду Радзивіллів XVI– XVII ст. Головну увагу приділено аналізу унікальних матеріалів, які зберігаються нині в Національному історичному архіві Білорусі. Ідеться про серію малюнків, зроблених анонімним художником під час київської кампанії Януша Радз...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2015
Автор:	Русина, О.В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2015
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Історичні студії
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109390
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Радзивілли та Україна: культурні конотації / О.В. Русина // Український історичний журнал. — 2015. — № 2. — С. 113-130. — Бібліогр.: 65 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-109390
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1093902016-11-28T03:02:23Z Радзивілли та Україна: культурні конотації Русина, О.В. Історичні студії Розглядаються культурні починання представників роду Радзивіллів XVI– XVII ст. Головну увагу приділено аналізу унікальних матеріалів, які зберігаються нині в Національному історичному архіві Білорусі. Ідеться про серію малюнків, зроблених анонімним художником під час київської кампанії Януша Радзивілла 1651 р., які становлять цінне джерело для історії української сакральної архітектури та церковного життя середини XVII ст. Авторка статті атрибутує зображення невідомій особі з найближчого оточення гетьмана, закликаючи до поглибленого вивчення ролі Радзивіллів у культурних процесах XVI–XVII ст. The paper examines cultural activities of such representatives of Radziwiłł’s family. The main stress is laid on the analysis of unique collection which is now preserved in the National Historical Archive of Belarus. It’s a series of drawings made by anonymous painter during the Kyivan campaign of Jan Radziwiłł in 1651. They represent a very valuable source for the history of Ukrainian church architecture and religious life of the mid-17th century. Author attributes them to unknown person from hetman’s retinue and concludes with a call for the closer investigation of the role played by Radziwiłł’s in the cultural processes of the 16–17th centuries. 2015 Article Радзивілли та Україна: культурні конотації / О.В. Русина // Український історичний журнал. — 2015. — № 2. — С. 113-130. — Бібліогр.: 65 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109390 94 (477) uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історичні студії Історичні студії
spellingShingle	Історичні студії Історичні студії Русина, О.В. Радзивілли та Україна: культурні конотації Український історичний журнал
description	Розглядаються культурні починання представників роду Радзивіллів XVI– XVII ст. Головну увагу приділено аналізу унікальних матеріалів, які зберігаються нині в Національному історичному архіві Білорусі. Ідеться про серію малюнків, зроблених анонімним художником під час київської кампанії Януша Радзивілла 1651 р., які становлять цінне джерело для історії української сакральної архітектури та церковного життя середини XVII ст. Авторка статті атрибутує зображення невідомій особі з найближчого оточення гетьмана, закликаючи до поглибленого вивчення ролі Радзивіллів у культурних процесах XVI–XVII ст.
format	Article
author	Русина, О.В.
author_facet	Русина, О.В.
author_sort	Русина, О.В.
title	Радзивілли та Україна: культурні конотації
title_short	Радзивілли та Україна: культурні конотації
title_full	Радзивілли та Україна: культурні конотації
title_fullStr	Радзивілли та Україна: культурні конотації
title_full_unstemmed	Радзивілли та Україна: культурні конотації
title_sort	радзивілли та україна: культурні конотації
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2015
topic_facet	Історичні студії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109390
citation_txt	Радзивілли та Україна: культурні конотації / О.В. Русина // Український історичний журнал. — 2015. — № 2. — С. 113-130. — Бібліогр.: 65 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT rusinaov radzivíllitaukraínakulʹturníkonotacíí
first_indexed	2025-07-07T22:59:38Z
last_indexed	2025-07-07T22:59:38Z
_version_	1837030891400986624
fulltext	Український історичний журнал. – 2015. – №2 На тлі граничної бідності української Радзивілліани й фактичного зане- дбання цієї проблематики у вітчизняному історієписанні не викликає поди- ву той факт, що в діяльності Радзивіллів, як правило, акцентують мілітарні та політичні аспекти. З одного боку, це обумовлене статусом представників цього роду, котрі впродовж кількох століть стабільно обіймали найвищі державні й військові посади у Великому князівстві Литовському. З іншого боку, їх, очевидно, сприймають як носіїв цінностей, відмінних від «питомо українських». Тож недаремно про Радзивіллів практично немає згадок у новітній «Історії української культури». Якщо ж, скажімо, звернутися до класичного огляду пам’яток вітчизняного мистецтва пера Г.Логвина, то й тут упадає в око та сама «неуважність»: наприклад, у «величезному костьолі», збудованому в Олиці Альбертом Станіславом Радзивіллом (1640 р.), він відзначає хіба що «чимало різьблених надгробків», і водночас докладно описує більш ніж скром- ну за своїми архітектурними параметрами браму, яка залишилася від місце- вих укріплень та, на його думку, була споруджена артіллю майстрів, дотичною до діяльності православного Луцького братства у 1620-х рр.1 Загалом, до недавнього часу Олика – колись пишна резиденція Радзивіллів і центр однієї з їхніх ординацій, а нині селище міського типу Ківерцівського району Волинської області з суцільно занедбаними архітектур- ними пам’ятками, – була обійдена дослідницьким інтересом. Інформацію про минуле міста та його багату історико-культурну спадщину можна було видо- бути лише з давніх польських видань (на кшталт «Географічного словника * Русина Олена Володимирівна – кандидат історичних наук, старший науковий співробіт - ник Інституту історії України НАНУ, відділ історії України середніх віків і раннього нового часу E-mail: erusina@ukr.net 1 Логвин Г.Н. По Україні: Стародавні мистецькі пам’ятки. – К., 1968. – С.174. УДК 94 (477) О.В.русина * РАДЗИВІЛЛИ ТА УКРАЇНА: КУЛЬТУРНІ КОНОТАЦІЇ Розглядаються культурні починання представників роду Радзивіллів XVI– XVII ст. Головну увагу приділено аналізу унікальних матеріалів, які зберіга- ються нині в Національному історичному архіві Білорусі. Ідеться про серію малюнків, зроблених анонімним художником під час київської кампанії Януша Радзивілла 1651 р., які становлять цінне джерело для історії української са- кральної архітектури та церковного життя середини XVII ст. Авторка стат- ті атрибутує зображення невідомій особі з найближчого оточення гетьмана, закликаючи до поглибленого вивчення ролі Радзивіллів у культурних процесах XVI–XVII ст. Ключові слова: Радзивілли, «Радзивіллівська Біблія», Київ, церковна архітек- тура, дзвони. Український історичний журнал. – 2015. – №2 114 О.В.Русина Царства Польського»2), натомість у «Радянській енциклопедії історії України» пропонувався хіба сюжет про «Олицьку першотравневу демонстрацію 1934 р.», організовану Комуністичною партією Західної України, яка, зрозуміло, «віді- грала значну роль у боротьбі трудящих Західної Волині за своє соціальне і національне визволення, за возз’єднання з радянською Україною»3. Від кінця 1990-х рр. ситуація почала змінюватися на краще4, однак і до сьогодні Олика розглядається в літературі радше як архітектурний комп- лекс, аніж як локальний культурний осередок зі своїми традиціями, що формувалися впродовж декількох століть. Їх основи було, вочевидь, закла- дено за часів першого олицького ордината Станіслава Радзивілла Побожного (1559–1599 рр.). Відомо, що він здобув освіту в університеті Ляйпциґа, віль- но спілкувався багатьма мовами, чимало подорожував Західною Європою, ушановуючи тамтешні християнські святині. При цьому князь, хоч і обіймав декілька важливих державних посад, сторонився політичної діяльності, від- даючи перевагу духовному самовдосконаленню й філософському спогляданню життя. Чимало рис батькової вдачі успадкував його син Альберт Станіслав (1593–1656 рр.), котрий понад три десятиліття був канцлером Литовської дер- жави. Попри зайнятість князь нерідко відвідував Олику, перетворюючи місто на резиденцію, гідну його посади й титулу. Він збудував тут величний костел Св. Трійці, відкрив школу академічного типу (колеґіум) і семінарію, запросив- ши туди викладачів із Кракова (1634 р.). Про добру славу Олицької академії згадував у своєму творі «Полонія» Шимон Старовольський; згодом вона еволю- ціонувала в рядову парафіяльну школу5. Відомо, що бібліотечне зібрання колишньої Олицької академії, придбане передостаннім ординатом Фердинандом Радзивіллом (1834–1926 рр.) і знище- не за радянських часів, нараховувало близько 6 тис. томів, містило чимало цінних стародруків та рукописів6. Натомість про бібліотеку у замку практич- но немає інформації7, окрім поодиноких згадок у джерелах. Скажімо, за часів Альберта Станіслава Радзивілла нею опікувався його служебник Станіслав Казимир Токарський, котрий згодом став першим біографом князя й переклав 2 Ołyka // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – T.7. – Warszawa, 1886. – S.527–529. 3 Радянська енциклопедія історії України. – Т.3. – К., 1971. – С.286. 4 Серед фахових публікацій останнього часу слід відзначити, передовсім, такі: Карліна О. Документи «Архіву Радзівіллів» як джерела з історії Волині XVІII–ХІХ ст. // Осягнення історії: Збірник наукових праць на пошану професора М.П.Ковальського з нагоди 70-річчя. – Острог; Нью-Йорк, 1999. – С.286–293; Терський С.В. Олика: Історичний нарис. – Л., 2001; Минуле і сучас- не Волині та Полісся. – Вип.18: Олика і Радзивілли в історії Волині та України. – Луцьк, 2006. 5 Докл. див.: Русина О. Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла // Український історичний журнал. – 2014. – №4. – С.31, 43–44. 6 Tomkowicz S. Ołyka // Prace Komisji Historji Sztuki. – T.3. – Zesz.1. – Krakόw, 1923. – S.14. 7 У замкових інвентарях другої половини XVІI ст., опублікованих В.Александровичем (див.: Інвентарі Олицького замку XVІI–XVІII ст.: Зб. док. – Луцьк, 2007), ідеться лише про наявність у замку ґалереї портретів, які в одному випадку називаються «сенаторськими», в іншому – «різних королів». Окрім них, було тут і декілька фамільних портретів. В інвентарях згадуються також «мальовані кабінети» Радзивіллів, оздоблення стель «різними особами, мальованими на полот- ні», «мальований верх» замкової каплиці. Залишається тільки пошкодувати, що джерела не по- дають деталей цього давнього декору, який унаочнював художні смаки власників резиденції. Український історичний журнал. – 2015. – №2 115Радзивілли та Україна: культурні конотації польською мовою його латиномовний щоденник8. Інший, не менш знаменитий представник роду Радзивіллів – Міхал Казимир на прізвисько Рибонька (1702– 1762 рр.) – зробив для олицької книгозбірні копію свого щоденника, котрий вів понад 30 років (це був ошатний том in folio, що нараховував 2327 сторінок!)9. Без сумніву, початки бібліотеки в Олицькому замку сягали часів Станіслава10 й Альберта Станіслава Радзивіллів. Останній, як свідчать його за- писки, «тішив себе читанням» за будь-якої нагоди. Водночас він усіляко заохо- чував до цього заняття людей зі свого оточення. За спогадами Ст.Токарського, князь не відволікав від читання слугу («казав сидіти й читати») навіть у разі потреби відрядити його куди-небудь у справах – замість цього він шукав когось «іншого з покойових»11. Так, вочевидь, зростали лави «книголюбів». З’явився завдяки князеві й тубільний знавець іноземних звичаїв: це був візник із міс- течка Крупи, відправлений Радзивіллом до Франції з цуґом коней, подарова- них одному тамтешньому маркізові12. Як стверджує той-таки Ст.Токарський, Альберт Станіслав дбав не лише про духовне здоров’я своїх підданих, привчаючи їх до читання та зводячи у своїх волинських володіннях католицькі храми (опріч Олики, у 1630– 1640-х рр. вони постали ще й у Крупі та Казимирові). Фізичне здоров’я че- лядників також не проходило повз його увагу: хто б не захворів – слуга, покойовий, гайдук, кухар, візник – князь щоденно розпитував свого лікаря про його стан. А перебуваючи у Вільно, Радзивілл навіть створив там щось на кшталт витверезника, де шляхтичеві під чаркою давали змогу проспатися до ранку13. Можна сказати, що Альберт Станіслав, відомий також своїми щедрими пожертвами нужденним, плекав традиції своєрідного «соціального захисту» й доброчинності, закладені ще його батьком Станіславом: той створив в Олиці шпиталь Св. Хреста, двері котрого були відкриті не тільки для католи- ків – головне, аби людина жила «побожним життям»14. Симптоматично, що ті самі традиції панували в Олицькій ординації й на початку ХХ ст.: згаданий вище Фердинанд Радзивілл запровадив тут безкоштовне медичне обслугову- вання та право на безкоштовне житло й щомісячну пенсію по двадцяти ро- ках праці в його господарстві15. Звісно, можна по-різному оцінювати елементи тяглості в розвитку олицької резиденції Радзивіллів – однак поза сумнівом 8 Див.: Sajkowski A. Od Sierotki do Rybeńki: W kręgu radziwiłłowskiego mecenatu. – Poznań, 1965. – S.74; Radziwiłł A.S. Pamiętnik o dziejach w Polsce / Opr. A.Przyboś, R.Żelewski. – Т.1. – Warszawa, 1980. – S.36–37. 9 Sajkowski A. Od Sierotki do Rybeńki... – S.133. 10 Між іншим, це стверджується в білоруській енциклопедії, хоч і без будь-яких посилань на джерела інформації: «Книгозбірню в Олиці було створено С.Радзивіллом, відомим поліглотом і бібліофілом, братом М.Х.Радзивілла Сирітки» (див.: Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя ў 2 т. – Т.1 (А–К). – Мінск, 2007. – С.330). 11 Sajkowski A. Od Sierotki do Rybeńki... – S.73. 12 Ibid. – S.80. 13 Ibid. – S.78–79. 14 Бірюліна О. До історії олицького шпиталю Святого Хреста // Минуле і сучасне Волині та Полісся. – С.75. Авторці залишився невідомим фундаційний акт на шпиталь, виданий Станіславом Побожним у 1593 р.; його ориґінал зберігається нині у варшавському Головному архіві давніх актів (див.: Radziwiłłowie herbu Trąby. – Warszawa, 1996. – S.60. – №51). 15 Radziwill M. One of the Radziwills. – London, 1971. – Р.10–11. Український історичний журнал. – 2015. – №2 116 О.В.Русина те, що Альберт Станіслав, попри руйнації, спричинені бурхливими подіями 1640–1650-х рр., залишив її по собі як цілісний соціокультурний феномен, орі- єнтований на західноєвропейські зразки. Паралельно власна літературна творчість князя, котрий займався пере- кладами, а також писав і друкував за свій кошт твори релігійного змісту, не стала скільки-небудь помітним явищем у культурному просторі16, на відміну від літературно-богословських починань його найближчих родичів: діда – Миколая Радзивілла Чорного (1515–1565 рр.) й дядька – Миколая Христофора Радзивілла Сирітки (1549–1616 рр.). Перший, «князь на Олиці й Несвіжі», знаний як будівничий Олицького замку, у 1550-х рр. перейшов спочатку в лю- теранство, а потім – у кальвінізм. Це справило величезний вплив на тогочасне суспільне життя, позаяк князь спрямував чималі кошти на підтримку ідей Реформації17. Задля забезпечення місцевих протестантів потрібною літературою Радзивілл створив друкарні в Бересті й Несвіжі. Завдяки цьому побачила світ так звана «Радзивіллівська (або Берестейська) Біблія» (1563 р.) – перший пов- ний переклад Святого Письма польською мовою, виконаний із мов ориґіналу: гебрейської, арамейської, грецької18. Наклад книги становив близько 500 при- мірників, з яких до наших днів уціліло ледве декілька десятків. Зрештою, це не так мало, коли врахувати, як інтенсивно знищували подібну літературу в добу Контрреформації. Майстерність перекладу та літературні достоїнства «Радзивіллівської Біблії» здобули високу оцінку фахівців. Відзначають вони і якість графічного оформлення: гарний ґотичний шрифт, чудові ґравюри. У книзі нотується, що видано її коштом «ясновельможного пана Миколая Радзивілла, князя на Олиці й Несвіжі, воєводи віленського, у Великому князівстві Литовському найвищо- го маршалка й канцлера». Тут-таки вміщено звернення вельможі-мецената до короля Сиґізмунда Авґуста, якому присвячувалося видання. Зрозуміло, що цю передмову-присвяту (як і наявні в Біблії коментарі) було витримано у протестантському дусі. Власне, сама ідея перекладу корінилася в уявлен- нях протестантів про необхідність читання Біблії національними мовами. Попри той факт, що «Радзивіллівська Біблія» була польськомовною, вона позначилась і на православній книжності українських земель. Передовсім під 16 Щоправда, Олика часів Визвольної війни в певному сенсі спричинилася до розвитку польської, а заразом і української літератури. Навесні 1649 р. туди вирушило коронне вій- сько під проводом Анджея Фірлея, на що Самуель Твардовський відгукнувся невеликим по- етичним твором «Побудка війську, що виступає під Олику» (опубл.: Arma Cosacica: Poezja okolicz- nościowa o wojnie polsko-kozackiej 1648–1649 / Opr. P.Borek. – Kraków, 2005. – S.113–120). Ця й інші поезії згодом трансформувались у його знаменитий твір «Громадянська війна», на сторін- ках якого ми не зустрінемо Альберта Станіслава Радзивілла (котрий, до речі, був роздратова- ний, коли «величезна маса війська» розквартирувалась в Олиці, не питаючи його згоди). Однак С.Твардовський не раз згадує князя у своїй поемі «Владислав IV» (див.: Kuran M. Radziwiłłowie w twórczości Samuela Twardowskiego // Radziwiłłowie: Obrazy literackie. Biografie. Świadectwa histo- ryczne. – Lublin, 2003. – S.145–148). 17 Докл. див.: Jasnowski J. Mikołaj Czarny Radziwiłł (1515–1565): Kanclerz i marszałek ziemski Wielkiego Księstwa Litewskiego, wojewoda wileński. – Warszawa, 1939. 18 Łuczak A. Biblia brzeska w świetle najnowszych badań // Studia z filologii Polskiej i Słowiańs- kiej. – T.39. – Warszawa, 2004. – S.53–75. Український історичний журнал. – 2015. – №2 117Радзивілли та Україна: культурні конотації її впливом постав «Крехівський Апостол» – унікальна рукописна пам’ятка, що ґрунтується на перекладах текстів із «Радзивіллівської Біблії»19. Користувались останньою й книжники з Острога – передусім творці славнозвісної «Острозької Біблії» (1581 р.)20. Окрім Біблії, у Бересті за часів Радзивілла побачили світ десятки інших видань. Не виключено, що саме тут постав трактат «Про звичаї татар, литовців і московитів», чий автор приховав своє ім’я під псевдонімом Михалон Литвин21. Варте уваги, що відомий литовський філолог М.Рочка пояснював «загадку Литвина» його зв’язками з Миколаєм Радзивіллом Чорним – мовляв, цей по- кровитель нікому невідомих літераторів волів, аби вони такими залишалися й надалі. Це унаочнює низка анонімних творів, продукованих в оточенні кня- зя – присвячена Радзивіллові «Історія Литви», яка тривалий час зберігалась у несвізькій бібліотеці, «Розмова поляка з литвином», памфлет проти Петра Роїзія, підписаний псевдонімом Р.К. Сармат22. Що ж до трактату Михалона Литвина, то це надзвичайно цікава пам’ятка суспільно-політичної думки середини XVI ст. Припускають, що її автор – лито- вець Венцеслав Миколайович, секретар великокнязівської канцелярії, котрий, виконуючи завдання «господаря», не раз мандрував східноєвропейськими об- ширами. Це надає його свідченням неабиякої ваги, хоч і не слід забувати, що праця Литвина становить не документальну оповідь, а політичний памфлет – тож наявні тут відомості подеколи незрозумілі поза контекстом сповідуваних автором ідей. Трактат містить у собі потужний шар «українських реалій»: хрестома- тійний образ Подніпров’я, де «Борисфен плине медом і молоком», свідчення про роль цього реґіону у транзитній торгівлі між Північно-Східною Руссю та країнами Сходу, дані про українське уходництво й работоргівлю у Криму. Водночас надзвичайно цікаві античні алюзії автора, пов’язанні з римським поетом Овідієм і давньогрецькою Троєю, що з нею Литвин ототожнював Торговицю на київських теренах. Пізніші автори, витлумачивши «київ- ську територію» як «територію Києва» й випустивши згадку про Торговицю (котру, очевидно, розуміли як апелятив), ототожнили з Троєю Київ – тож розмірковування над правомірністю такої локалізації леґендарного міста надовго стали загальником усіх праць, тією чи іншою мірою пов’язаних із Києвом23. Повертаючись до діяльності Миколая Радзивілла Чорного, слід заува- жити, що його сини, обернені єзуїтами на ревних католиків, пішли шляхом ревізії та прямого знищення «єретичної» спадщини батька, ставши живим 19 Докл. див.: Огієнко І. Українська літературна мова XVI ст. і український Крехівський Апостол 1560-х рр. – Т.1–2. – Варшава, 1930. 20 Тимошенко Л. Берестейська (Радзивілівська) Біблія 1563 року та її вплив на релігійні культури Східної Європи (До 450-річчя видання пам’ятки) // Український археографічний що- річник. – Вип.18. – К., 2013. – С.212–213. 21 Згаданий твір середини XVI ст. відомий нам тільки за фраґментами, опублікованими в Базелі 1615 р. 22 Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. – Москва, 1994. – С.18. 23 Русина О. Київ – Троя: передісторія та історія міфологеми // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. – Т.1. – К.; Л., 2004. – С.675–687. Український історичний журнал. – 2015. – №2 118 О.В.Русина уособленням Контрреформації24. В українському ж культурному контексті нас, окрім згаданого вище Станіслава Побожного, цікавить лише старший син кня- зя – Миколай Христофор на прізвисько Сирітка25. Відомо, що він здобув добру домашню освіту, а потім навчався у Страсбурзькій академії. Наприкінці 1560-х рр. князь перейшов у католицтво й посприяв релігійній конверсії своїх братів, незважаючи на протести їхнього двоюрідного дядька та опікуна Миколая Радзивілла Рудого. Сирітка повернув католицькій церкві втрачені костели, передав віленським єзуїтам несвізьку друкарню Миколая Чорного. Згодом він збудував у Несвіжі два кляштори, єзу- їтський костел і колеґіум26. Замолоду Миколай Христофор відзначився на військовій і дипломатич- ній службі. Він брав участь у Лівонській війні та їздив до Парижа у складі посольства, яке, після смерті Сиґізмунда Авґуста, запросило на спорожнілий престол Яґеллонів Генріха Валуа (1573 р.). Був надвірним (1569 р.) і вели- ким (1579 р.) маршалком, троцьким каштеляном (1586 р.), воєводою троцьким (1590 р.) і віленським (1604 р.). Як королівський комісар брав участь у роботі Берестейського собору (1596 р.), що його наслідком стало утворення греко- католицької церкви. У 1580 р. Миколай Христофор виїхав до Італії, аби звідти вирушити у Святу Землю, одначе пошесть, яка тоді лютувала на Сході, змусила його відмовитися від небезпечної мандрівки. І все-таки князь не відступився від задуманого. Через два роки він почав знову збиратись у путь. Від цієї по- дорожі його, як міг, відмовляв король Стефан Баторій, а потім, зваживши на непохитність Сирітки, порадив йому їхати принаймні не через Італію, а через Константинополь. Король сподівався домовитись із турецьким султа- ном про створення Радзивіллові «режиму найбільшого сприяння». Сталося, однак, навпаки: саме в той час українські козаки своїми діями вкотре роз- лютили володаря Порти, і, опинись Миколай Христофор на підконтроль- них султанові теренах, йому було б непереливки. На щастя, він вирушив уторованою дорогою – через Венецію, де опинився 8 грудня 1582 р. Цікаво, що, з формального боку, його подорож «збільшилась» аж на десять днів. Справа в тому, що саме тоді Папа Римський Григорій ХІІІ започаткував свою знамениту календарну реформу, заради якої скасував десять «зайвих» 24 Утім предмети побуту найвизначнішого з Радзивіллів високо цінувалися його нащадками: скажімо, у заповіті Альберта Станіслава серед розмаїтого дорогого начиння виокремлено 12 по- золочених тарілок, які колись належали його дідові (див.: Radziwiłł A.S. Pamiętnik o dziejach w Polsce. – T.3. – Warszawa, 1980. – S.456). 25 Kempa T. Mikołaj Krzysztof Radziwiłł Sierotka (1549–1616), wojewoda wileński. – Warszawa, 2000. 26 Ці проекти реалізував талановитий італійський архітектор Джованні (Ян) Бернардоні (бл. 1541–1605 рр.). Цікаво, що його графічна спадщина в 1980-х рр. віднайшлася в Україні. Маємо на увазі альбом рубежу XVI–XVII ст., виявлений у фондах Інституту рукописів Національної бі- бліотеки України ім. В.Вернадського відомим білоруським дослідником Г.Голенченком. Альбом має 72 аркуші й містить 149 майстерно виконаних рисунків. Із них понад 100 скопійовано з ар- хітектурних трактатів західноєвропейських авторів, переважно італійців. Натомість 40 малюн- ків являють собою ориґінальні мистецькі проекти, більшість з яких належить Дж.Бернардоні. Альбом описано й опубліковано: L’architetto Gian Maria Bernardoni sj tra l’Italia e le terre dell’Eu- ropa centro-orientale. – Roma, 1999. Український історичний журнал. – 2015. – №2 119Радзивілли та Україна: культурні конотації днів, звелівши вважати той, що настав після 5 листопада, не 6-м, а 16-м у місяці27. Перезимувавши у Венеції, у квітні 1583 р. Миколай Христофор зі своїм почтом подався до Святої Землі. Від Тріполі він та його супутники пішки діс- талися Єрусалима. Тут, уклонившись місцям, де жив і страждав Ісус Христос, вони були посвячені в рицарі Гроба Господнього. Потім прочани рушили в Єгипет, де побачили піраміди й побували в Каїрі та Александрії. Мандрівка була досить небезпечною, і те, що кінець-кінцем вона щасливо закінчилася, Радзивілл приписував винятково Божому заступництву. Виснажений, прак- тично без коштів князь повернувся до Венеції рівно за рік від початку цього непростого випробування. Своє паломництво Миколай Христофор Радзивілл описав у чотирьох листах, адресованих невідомій особі. Три з них побачили світ під час його по- дорожі, у травні – листопаді 1583 р., а останній було відправлено з Несвіжа, куди князь дістався в липні 1584 р. Збірка цих послань розповсюдилась у ру- кописних копіях. Відтак у 1601 р. Томаш Третер, «отримавши від їх читання незрівнянну втіху, узяв на себе приємний обов’язок видрукувати їх як для за- доволення людської цікавості й загальної користі, так і для того, аби завадити переписувачам спотворювати їх помилками». Він переклав листи з польської на латину та дав їм назву «Єрусалимська подорож найяснішого пана Миколая Христофора Радзивілла, князя на Олиці й Несвіжі» (в літературі цей твір ви- ступає також під скороченою латинською назвою «Переґринація»)28. Згодом його надрукували польською й німецькою мовами. Із польського видання 1628 р. було зроблено рукописний переклад у Московії. «Подорож» високо цінували Симеон Полоцький, Димитрій Ростовський, Іоанникій Ґалятовський. У 1679 р. у Новгороді-Сіверському побачила світ праця остан- нього «Лебідь із п’ятьма перами, або Христос із п’ятьма Божими дарами». Тут не раз зустрічаються образи, запозичені автором із Радзивіллової «Подорожі», передовсім сцена потурчення християнина, котрий відступився від своєї віри, що її свідком Миколай Христофор став у Тріполі. У праці І.Ґалятовського «Небо нове» (1665 р.), автор, посилаючись на текст «Подорожі», описує чудо зі смоківницею. Наведемо цей текст за могильовським виданням 1699 р.: «В Египте, где Пречистая Дева Богородица живяше с Христом, сыном своим, пред седм лет, не далеко [от] села, названного Натарея, есть до сего часу некая смоковница, от среде до вер- ху раздвоенная, яко бы отвористая, верх же ея преклоненный на кшталт намету. Тое сталося в той час, егда Пречистая Дева приехала до Египту, имела стати в селе Натареи. Иосиф святый, оставивши ея пред селом, отыде искати дому до Натареи, где бы мел с Христом и с преблагословенною материю его житии. Она, ожидаючи его, стала под тою смоковницею, которая зараз; егда под оную Пресвятая Богородица приступила, раздвоившися 27 Archiwum domu Radziwiłłów // Scriptores rerum Polonicarum. – T.8. – Kraków, 1885. – Р.XII. 28 Sajkowski A. Od Sierotki do Rybeńki... – S.32–39; Chemperek D. «Podrόż do Ziemi Świętej, Syrii i Egiptu» Mikołaja Krzysztofa Radziwiłła Sierotki – relacja konwertyty // Radziwiłłowie: Obrazy lite- rackie. Biografie. Świadectwa historyczne. – S.39–48. Український історичний журнал. – 2015. – №2 120 О.В.Русина намет и жилище з себе Христу и матери его сотворила. Стоит тое древо до сего часа на кшталт намету, где турки всегда держат светильник горящий»29. Описом свого паломництва Миколай Христофор Радзивілл міцно закар- бувався в пам’яті нащадків: як занотував, побувавши 1867 р. в несвізькому родинному некрополі Радзивіллів, М.Костомаров, Сирітка «шанується, наче святий»30. Однак серед починань князя були й далекі від релігії. Це, пере- довсім, створення докладної карти теренів Великого князівства Литовського, яка справедливо носить ім’я «Радзивіллівської». За спостереженнями дослід- ників, ця мапа постала впродовж 1595–1599 рр. Уперше її було надруковано 1603 р., однак до наших часів уціліло лише друге видання карти, здійснене десятиліттям пізніше в Амстердамі, та подальші її копії в атласах Блау31. Більшу частину підготовчих робіт виконав Томаш Маковський – тала- новитий ґравер, який працював при несвізькому дворі Миколая Христофора Радзивілла. Збереглися лише поодинокі відомості про його діяльність. Серед праць Т.Маковського виділяються ілюстрації, зроблені ним до опису палом- ництва його патрона та до твору Христофора Дорогостайского «Гіпіка, або Книга про коней». Карта, підготовлена Т.Маковським, вийшла під назвою «Точний опис Великого князівства Литовського та інших країв, до нього при- леглих». Вона не містила імені ґравера – натомість у титулі зазначалося, що мапа побачила світ завдяки «праці, зусиллям і коштам» Миколая Христофора Радзивілла, «Божою ласкою князя на Олиці та Несвіжі». Про її справжнього автора нагадувала лише абревіатура «Т.М. пол[ьський] географ» у поясню- вальному тексті до карти. На відміну від нинішніх мап «Радзивіллівська» містила чимало декора- тивних деталей. Ми бачимо на ній узвишшя та ліси, війська, що шикуються до бою, кораблі з напнутими вітрилами. Декоративним є й оздоблення такого важливого елементу карти, як її леґенда. Вона прикрашена не лише гербом Великого князівства Литовського, а й грайливими путті, що бавляться пиш- ними ґірляндами. Леґенда містить дев’ять позначок щодо населених пунктів різного штибу: міст, містечок, центрів воєводств і повітів, резиденцій римо- католицьких біскупів та «єпископів грецьких (тобто православних – О.Р.), які звичайно звуться владиками», сіл зі шляхетськими маєтками. Митрою позна- чалися княжі резиденції, причому на Волині, попри значну кількість місце- вих князівських родин, цю позначку було застосовано лише для Острога й Олики32. Цікаво, що обидва міста локалізовано на теренах «ближчої Волині»; що ж до «дальшої Волині», то до неї віднесено, зокрема, Білу Церкву й Київ. 29 Цит. за: Фёдорова И.В. «Путешествие в Святую землю князя Николая Радзивилла» в рус- ской книжности второй половины XVII в. // Белорусский сборник: Статьи и материалы по исто- рии и культуре Белоруссии. – Вып.2. – Санкт-Петербург, 2002. – С.25–26. 30 Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1990. – С.613. 31 Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталович У. Україна на стародавніх картах: Кінець ХV – пер- ша половина ХVІІ ст. – К., 2004. – С.184; Łuczyński J. Ukraina na mapie Wielkiego Księstwa Litewskiego Tomasza Makowskiego z 1613 r., tzw. Radziwiłłowskiej // Минуле і сучасне Волині та Полісся. – С.22–27. 32 Серед інших волинських маєтностей Радзивіллів на карті фіґурують Крупа (наявна вже на мапі Вацлава Ґродецького) й Радивилів. Бачимо тут і Варковичі – вотчину родичів Станіслава Радзивілла Побожного Мишок-Варковських. Український історичний журнал. – 2015. – №2 121Радзивілли та Україна: культурні конотації Таке районування українських земель нині видається парадоксальним – од- нак згадку про Київ як частину Волині можна знайти, скажімо, у матеріалах Люблінського сейму 1569 р.33 Паралельно на «Радзивіллівській карті» зано- товано й більш звичну для нас термінологію: як синоніми «дальшої Волині» фіґурують визначення «Україна» та «Низ». Власне Пониззя Дніпра (від Черкас до його гирла) винесене на окре- му, складену з двох частин, мапу. Вона не лише докладно відтворює річи- ще Борисфена (як тоді зазичай називали Дніпро, дотримуючись традицій Клавдія Птолемея), а й містить багату інформацію про пороги та мешканців Запорожжя – козаків. Джерелом цих відомостей уважаються подорожні нотат- ки австрійського дипломата Еріха Лясоти, котрий здійснив мандрівку на Січ у 1594 р. Можливо, в його оточенні були фахові картографи, чиїй майстерності ми завдячуємо цією чудовою мапою. Слід зауважити, що сама по собі мандрівка на Низ була тоді доволі не- безпечною: давалося взнаки сусідство з Кримським ханством. Про ризики, пов’язані з життям на прикордонні, нагадує навіть леґенда карти Пониззя: маємо в ній спеціальні позначки для зруйнованих замків і містечок. Упадає в око й низька заселеність цього реґіону, котрий за кількістю населених пунк- тів суттєво поступався Галичині, Поділлю та Волині (Лівобережна Україна на мапі взагалі відсутня). Загалом на «Радзивіллівську мапу» потрапило більше тисячі міст і містечок, чимало з них – уперше. Цим визначається ориґіналь- ність і цінність цієї унікальної картографічної пам’ятки. Без митців із Радзивіллового оточення не було б і найраніших на сьогодні реалістичних зображень Київщини – хай навіть підґрунтям для цього стали вкрай драматичні події: розорення міста литовськими військами під проводом гетьмана Януша Радзивілла (серпень 1651 р.)34. Саме тоді голландський ху- дожник Абрагам ван Вестерфельд, який перебував у почті князя, замалював більшість київських пам’яток, переважно з теренів Верхнього міста, а також Спасо-Преображенський монастир у Межигір’ї. Усі ці малюнки дійшли до нас у пізніших копіях35. Утім, збереглися й ориґі- нальні матеріали, також похідні з Радзивіллового оточення, які істотно збага- чують наші уявлення про Київ і Київщину середини XVІI ст. Ідеться про низку недатованих малюнків зі збірки, котра зберігається у фондах Національного 33 Пор.: Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси. – Т.7. – Вильно, 1870. – С.38, 40, 44; Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей. – Отд.2. – К., 1874. – С.96, 99; Дневник Люблинского сейма 1569 г.: Соединение Великого княжества Литовского с Королевством Польским / Изд. М.О.Коялович. – Санкт-Петербург, 1869. – С.VII. 34 Wisner H. Janusz Radziwiłł (1612–1655), wojewoda wileński, hetman wielki litewski. – Warszawa, 2000. 35 Смирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. по копиям их конца XVIII в. // Труды XIII Археологического съезда. – Т.2. – Москва, 1908. – С.197–512; Batowski Z. Abraham van Westervelt, malarz holenderski XVII wieku i jego prace w Polsce // Przegląd Historji Sztuki. – 1932. – Zesz.3/4. – S.115–129. Останнім часом низку малюнків А. ван Вестерфельда виявлено у Чехії, у рукописній реляції про кампанію 1651 р. зі збірки Страхівського абатства норбертанців. Її оцифровано й викладено в Інтернет, од- нак спеціально ще не досліджено (див.: Мицик Ю., Березенко Б. Унікальний портрет полковника Мартина Небаби // Сіверянський літопис. – 2013. – №4/6. – С.3–4). Слід додати, що, крім «справж- нього» портрета М.Небаби, тут міститься відоме зображення Михайла Кричевського, схематично передане, у дзеркальній проекції й з підписом «Небаба» (титульний арк.V). Український історичний журнал. – 2015. – №2 122 О.В.Русина історичного архіву Білорусі. Зазвичай її атрибутують двоюрідному братові Януша Радзивілла – Богуславові (він значиться як її автор в пізнішому за часом написі на першому аркуші зібрання)36. У 1970-х рр. таку атрибуцію об- стоювала білоруська дослідниця Т.Габрусь, яка й увела цю колекцію до на- укового обігу37. На її думку, виявлені матеріали в основній своїй масі являли собою щось на кшталт збірки архітектурних проектів князя Богуслава, відо- мого своїми містобудівними ініціативами (передовсім зведенням укріплень західноєвропейського зразка довкола Слуцька). Дослідниця залишилася на цих позиціях і пізніше, у 1990-х рр. Тоді ж вона надрукувала, серед іншого, ма- люнок міста, що міститься на арк.26 згаданої збірки, охарактеризувавши його як «Міський пейзаж. Малюнок із натури»38, хоча він і був підписаний автором: «Макарів п[ана] Харлинського»39. Це сталося, звісно, не через брак фаховості, а, певно, тому, що Т.Габрусь воліла наголошувати на значенні відкритих нею матеріалів винятково для історії білоруської архітектури. У значно ширшому контексті цю збірку нещодавно розглянув білоруський дослідник М.Волков40, указавши на наявність у згаданій колекції креслень і малюнків, які стосуються українських теренів, та опублікувавши, окрім ін- шого, цікавий план церкви з Межигір’я41. Але, головне, він піддав арґумен- тованій критиці погляди Т.Габрусь на сутність і авторство вказаної збірки. Автор переконливо продемонстрував, що вона складається не з проектної документації, а із замальовок уже існуючих споруд та об’єктів (як правило, із чіткою їх локалізацією). Він також конкретизував хронологічні межі ство- рення малюнків: кінець 1640 – початок 1650-х рр. «Київську» їх частину було, безсумнівно, зроблено з натури під час кампанії Януша Радзивілла 1651 р., в якій не брав участі його родич Богуслав. Це, разом з іншими фактами, на- штовхнуло М.Волкова на припущення, що не він, а саме Януш Радзивілл є автором малюнків42. Цілком зрозуміло, що підтвердити або спростувати таку гіпотезу може лише фахова графологічна експертиза (адже малюнки супроводжують підписи й но- татки польською мовою43). На нашу ж думку, ідеться радше про особу, котра, як і А. ван Вестерфельд, перебувала в оточенні князя й розумілася на його смаках та зацікавленнях44. Припускаємо, що цьому авторові належать також зроблені 36 Нацыянальны гістарычны архіў Беларусі. – Ф.694. – Воп.1. – Спр.287. – Л.1–47 адв. 37 Див.: Графічныя лісты Багуслава Радзівіла // Помнікі гісторыі і культуры Беларусі. – 1973. – №2. – С.43–45. 38 Габрусь Т. Навошта каню крылы, альбо ўшанаванне Багуслава Радзівіла // Спадчына. – 1993. – №1. – С.71. 39 Ідеться про сучасний Макарів, районний центр Київської області. 40 Волкаў М. Да пытання аб аўтарстве калекцыі малюнкаў сярэдзіны XVІI ст. з архіва князёў Радзівілаў // Беларускі гістарычны часопіс. – 2012. – №7. – С.34–38. Принагідно висловлюю ко- лезі щиру вдячність за надану можливість ознайомитись із цією його працею ще в рукописній версії. 41 Там жа. – С.35. 42 Там жа. – С.37–38. Див. також побіжну згадку про цю гіпотезу в іншій публікації: Волкаў М.А. Арганізацыя і забеспячэнне будаўніцтва фартыфікацый у Слуцку пры Багуславе Радзівіле (1654–1669 гг.) // Studia Historica Europae Orientalis. – Вып.5. – Минск, 2012. – С.187–188. 43 У тексті статті подаємо їх в українському перекладі. 44 У цьому зв’язку заслуговує на увагу постать капітана артилерії Криштофа Ейґірда (див. про нього: Смирнов Я.И. Рисунки Киева... – С.252). Український історичний журнал. – 2015. – №2 123Радзивілли та Україна: культурні конотації 1651 р. замальовки козацьких знамен, які зберігаються нині у фондах Російської національної бібліотеки у Санкт-Петербурзі45. Малюнки ці (у схематичній пе- редачі та з перекладом українською мовою пояснювальних зауваг) на початку 1960-х рр. оприлюднив Я.Ісаєвич46. За півстоліття їх було частково репродуко- вано (у фотографіях) у книзі Ю.Савчука47. Знімки дають змогу переконатися в ідентичності почерку їхнього автора й автора малюнків із мінської колекції (у ній, до речі, також є зображення військової хоругви, 22 зв.). Ким би не був цей анонімний митець, головне, що він залишив нам уні- кальні ескізи й плани давно втрачених споруд48. Серед них чільне місце займає церква Богородиці Пирогощої. Побудована за давньоруських часів і понищена під час нападу на Київ кримського хана Менґлі Ґірея (1482 р.), ця сакральна споруда згодом отримала статус соборного храму Києво-Подолу й пережила дру- ге народження на початку XVII ст., коли була відремонтована й поновлена під керівництвом архітектора Себастіана Брачі (1613–1614 рр.). Вона відігравала неабияку роль і у світському житті місцевої міщанської громади – тут зберіга- лися київські актові книги за декілька століть («книги старовечные, в которых записаны были привилеи древних великих князей руских и королей польских, росправы, записи городские, земские, комиссарские и дозорные дела, рубежи и каптуровые права, которые были еще прежде земских и городских, и все дела, памяти достойные»49). Усі вони загинули, коли собор став жертвою масштабної пожежі, що охопила Поділ у серпні 1651 р. Це додає особливої ваги малюнкам і кресленням із Радзивіллівської збірки, адже, по суті, Пирогощу можна побачи- ти ледь не за мить до цього лиха! При цьому історики архітектури отримують не лише половинне зображення «соборної мурованої» церкви «С[вятої] Пречистої» (арк.14), а й два її плани – поспіхом зроблену чернетку (арк.14 зв.) і ретельні- ше виконану, але все-таки незавершену його версію (арк.11; див. ілюстр.1–2). Хтозна, чи не є ця незавершеність наслідком раптової пожежі?.. Попри ескізність обох креслень і малюнка, у комплексі вони дають доволі рельєфне уявлення про екстер’єр і пропорції собору. Передусім ми можемо по- бачити лаконічне оформлення фасаду будівлі й бічні бані, додані при її рекон- струкції архітектором С.Брачі (їх у 1650-х рр. зауважив Павло Алеппський50). Це був невеликий хрестовобаневий тринефний храм. Поверхню абсид розчле- новували лопатки, а стіни – лопатки з напівколонами. Невідомий художник показав на плані чотири хрещатих стовпи, подавши (у ліктях) їх параметри й 45 Российская национальная библиотека. – Отдел рукописей. – Ф.971. – Оп.2. – №152. – Док.17–18. – Л.43–52. Принагідно висловлюю вдячність Російській академії наук за можливість ознайомитись із цими матеріалами de visu під час стажування у Санкт-Петербурзькому інституті історії за програмою міжакадемічного обміну у червні 2010 р. 46 Ісаєвич Я. Бойові прапори козацького війська (середина XVII ст.) // Український історичний журнал. – 1963. – №1. – С.85–87. 47 Савчук Ю. Одіссея козацьких прапорів. – Стокгольм, 2012. – С.21, 52, 59, 65, 73, 77, 87, 94, 101, 106, 111, 115, 125. 48 Див. їх публікацію: Русіна О.В. Графічні скарби радзивіллівської збірки // Православ’я в Україні: Зб. мат. IV Міжнар. наук. конф. – К., 2014. – С.730–732. 49 Бантыш-Каменский Д.Н. Источники малороссийской истории. – Ч.1: 1649–1687. – Москва, 1858. – С.37. 50 Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей. – Отд.2. – К., 1874. – С.85. Український історичний журнал. – 2015. – №2 124 О.В.Русина відстань між ними. Насправді ж їх було шість, але на незавершеному малюнку ми бачимо лише «натяк» на існування п’ятого стовпа. На планах позначено олтар і хори, указано виміри основного об’єму споруди (21x22½) й центральної абсиди (13½x9), довжину бічної абсиди (9), ширину трансепта (7½) й товщину стін (2¼). Цікаво, що на арк.14 зв., окрім плану Богородиці Пирогощої, міститься ще й незрозумілий на перший погляд реєстр – М.Волков розцінив його як перелік військового спорядження. Насправді ж цю характеристику можна прикласти хіба до прикінцевої частини реєстру, де згадуються 3 штуки олова, 20 гаків- ниць, кулі й ланцюг. Натомість на його початку маємо фразу, більш ніж ту- манну за своїм змістом: «В С[вятій] Пречистій Соборній Ø Нечай лікті[в] 2 Ø Берна[р]динський 1¼». На наступному аркуші міститься ключ до розуміння цих слів. На звороті арк.15 під указівкою на розташування об’єкта («С[вята] Пречиста Соборна») намальовано дзвін із супроводжувальним надписом «Нечай» і зазначенням його розмірів: завдовжки – 2 лікті й долоня, завширшки – 2½ лікті. Остання цифра трохи відрізняється від тієї, що вказана на арк.14 зв. («лікті[в] 2) разом із позначкою діаметра (Ø). Натомість розміри «Берна[р]динського» дзвону, за- нотовані поряд із малюнком «Нечая» («[тут-таки] і Берна[р]динський на лік. 1¼»), ті самі, що й на арк.14 зв. Стає очевидним, що в обох випадках ішлося про дзвони Пирогощої – при- чому обидва, вочевидь, являли собою «конфіскат» доби Визвольної війни: один походив із храму ченців-бернардинців, а другий був в якийсь спосіб пов’язаний з одним зі сподвижників Богдана Хмельницького – полковником Данилом Нечаєм, котрий певний час командував київською залогою51. Одначе на арк.14 зв. згадуються не лише Пирогоща, а й інші київські хра- ми (Св. Спаса, Св. Миколи Набережного, Братський та Воскресіння). І хоч у тексті жодного разу не фіґурує слово «дзвін», загальний контекст та декілька позначень діаметру вказують на те, що йдеться саме про дзвони цих церков (по одному в кожній), ретельно кимсь виміряні (відповідні розміри в ліктях становлять 1¼, 1, 1¼, 1¼). Збереглися дані, які пояснюють цю дивну «арифметику». У 1651 р. один київський міщанин сповістив бєлґородського воєводу, що в Києві «дзвони з усіх церков забрано й на байдаки навантажено, але шість байдаків, із Божої лас- ки, козаки відбили»52. Отже, як бачимо, у литовському таборі хтось вів облік 51 Щоправда, про його зв’язки з духівництвом міста практично нічого не відомо. Однак ці- каво те, що, за новітніми даними, тіло Д.Нечая після його загибелі було перевезене до Києва й «урочисто поховане» в одному з місцевих монастирів (див.: Мицик Ю. Щоденник князя Януша Радзивілла як джерело з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648– 1658 рр. // Його ж. Albaruthenica: Студії з історії Білорусі. – К., 2009. – С.116). Окрім цього, серед його речей згадується розкішна єдвабна хоругва, розшита «щирим золотом» руками київських черниць (див.: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.9. – Кн.1. – К., 1996. – С.183). 52 Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.9. – Кн.1. – С.332 (прим.1). Український історичний журнал. – 2015. – №2 125Радзивілли та Україна: культурні конотації трофейних дзвонів, а подеколи їх замальовував. Незрозумілою, однак, зали- шається наявна тут-таки згадка про війта: «В Братській війт Паволоцький лі[ктів]1 ¼». Вона присутня й на арк.13: «Братська війт Паволоцький». На цьому ж аркуші містяться (перевернуті стосовно вказаного запису) но- татки, аналогічні наявним на арк.14 зв.: «Микола Притиський 1 С[вятий] Василій лік[тів] ¾»53. Без сумніву, згадка по війта якимось чином позначає дзвін Братської церкви – так само, як і «Нечай» окреслює один із дзвонів Пирогощої. Ідеться, гадаємо, про ще одного козацького ватажка – Івана Кунцевича- Миньківського, котрий тривалий час був війтом містечка Паволоч, а після початку Визвольної війни став одним із керівників Паволоцького полку. Загалом у наданні дзвонам особових імен немає нічого незвичного54. Але в нашому випадку йшлося про фіксацію імені/статусу осіб, котрі відзначи- лись як церковні благодійники в доволі специфічний спосіб: вони дарували православним храмам дзвони, зняті, скоріш за все, із дзвіниць католицьких костелів. При цьому «іновірство» подібних об’єктів не бралося до уваги – як і, скажімо, у Росії, де в XVII–XVIІI ст. місцеве духівництво не гребувало дзво- нами, вивезеними як здобич зі Швеції чи Ліфляндії. Так само прийнятним уважав Іван ІІІ дарунок від свого союзника – кримського хана Менґлі Ґірея: золоті потир і дискос зі Св. Софії, захоплені при погромі Києва в 1482 р. Зі свого боку, за періоду Смути православні з українських земель не дуже зва- жали на «єдиновірство» московитів. Так, волинський зем’янин Олександр Підгороденський, ревний захисник православ’я й учасник церковного собору в Бересті (1596 р.), у 1611 р. пограбував Іллінську церкву в Москві та якийсь храм у Можайську, а захоплені при цьому ризи, ікони, книги тощо він по- жертвував своїй церкві «на славу Господа Бога»55. Повертаючись до арк.13, зауважимо два наявні на ньому малюнки. Це, пе- редовсім, половинне зображення церкви, з яким сусідить уже згаданий напис: 53 Третій запис, на жаль, не дуже зрозумілий: «S. Chron. czernice». Припускаємо, що в ньому йдеться про черниць Фролівського монастиря, також понищеного у серпні 1651 р. 54 Скажімо, найдавніший зі збережених дзвонів Києво-Печерського монастиря, відлитий 1613 р., називається на честь донатора – бурмистра Созонта Балики – «Балик». Серед тамтешніх дзвонів XVIII ст. відзначимо також «Копу» (1733 р.), який дістав назву за прізвищем тодішнього лаврського архімандрита (див.: Петренко М.З. Києво-Печерський державний історико-культур- ний заповідник. – К., 1979. – С.167). До «іменних» київських дзвонів належать ще й «Мазепа» (зберігся донині) та «Рафаїл» зі Св. Софії. 55 Каманин И.М. Исторические мелочи: 1. Два пленных Евангелия // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. – Кн.15. – Вып.4. – Отд.5. – К., 1901. – С.63–65. Із періодом Смути пов’язана й поява у відомому Супрасльському монастирі «московських» літургійних книг, ікон, риз і навіть стародавнього посоха, котрий, як з’ясувалося, належав Стефанові Пермському й був переданий до Пермі в 1849 р. (див.: Щавинская Л.Л. Литературная культура белорусов Подляшья XV–XIX вв.: Книжные собрания Супрасльского Благовещенского монастыря. – Минск, 1998. – С.48, 72). Український історичний журнал. – 2015. – №2 126 О.В.Русина «Братська війт Паволоцький». Можливо, це й справді церква Братського монастиря – хоча, з одного боку, її екстер’єр не збігається з описом, залишеним нам П.Алеппським56, а, з іншого боку, ця споруда надзвичайно нагадує дзвіницю Св. Софії, якою її зобразив А. ван Вестерфельд (тільки та видається масивнішою й більш присадкуватою). Безперечною є хіба що київська «прописка» будівлі, спеціально застережена художником. Це ж стосується й намальованого поряд «клепала залізного», яке також опинилося серед трофеїв Радзивілла. Воно мало в довжину три лікті й дві п’яді, п’ядь завширшки та було з палець завтовшки (див. ілюстр.3). Не менш цікаві малюнки маємо й на арк.12: уже надрукований М.Волковим план межигірської церкви (дерев’яного Спасо-Преображенського храму, відомо- го за малюнком А. ван Вестерфельда)57, зображення гармати («мортири спиже- вої», чия належність до київського арсеналу суто здогадна)58 й дзвона, що його білоруський науковець розцінив як межигірський. Між тим, над малюнком за- значено, що це дзвін Св. Михайла, і вказано його діаметр: 1¼ ліктя. Ідеться, без сумніву, про власність якогось із київських храмів – «Михайла Золотоверхого» чи «Михайла Видубицького», котрі обидва згадуються як розграбовані литовським військом у 1651 р.59 Нижче ж міститься черговий список київських дзвонів, що в ньому, як і в реєстрі на арк.14 зв., фіґурують храми Воскресіння, Св. Пречистої (Пирогощої), Св. Спаса та Братський із «війтом Паволоцьким»60. До цього дода- ється Св. Софія – але, на жаль, розміри її дзвону не відчитуються: аркуш місця- ми витертий, та й наявні на ньому записи зроблено ніби в поспіху, неохайно, із викресленими повторами («Микола», «Братська»). Окрім суто київського матеріалу, мінська збірка містить низку зображень, дотичних Макарова. Чим це містечко так зацікавило художника, невідомо. Щоправда, на думку відомого краєзнавця Л.Похилевича, в історії поселення була сторінка, пов’язана з Янушем Радзивіллом. Дослідник зауважив, що у працях св. Димитрія Ростовського, котрий народився в Макарові у грудні фа- тального 1651 р., є вказівка на те, що в ті часи ним володіла (дослівно: тоді 56 Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей. – Отд.2. – С.89. 57 Волкаў М. Да пытання... – С.35. Наявність у мінській збірці плану церкви, що її замалю- вав А. ван Вестерфельд, на думку білоруського дослідника, відбиває «певну практику Януша Радзивілла щодо вивчення тих культурних феноменів, які привертали його увагу. Вірогідно, спочатку князь сам оглянув монастир, зробив обміри й власноручно замалював план церкви, а потім дав завдання професійному художникові зробити малюнок із панорамою всього монасти- ря» (див.: Там жа. – С.37). 58 Цей малюнок знову-таки наштовхує на думку про К.Ейґірда як його автора – разом з акцен- тованим інтересом до дзвонів, котрі, як відомо, переплавлялися на гармати. Є спокуса ототожни- ти цю мортиру й з київською «арматою ратушною», яку згадує у своїй праці «Одіссея козацьких прапорів» Ю.Савчук (с.25–26), покликаючись на документ з видання: Бантыш-Каменский Д.Н. Источники малороссийской истории. – С.37. Однак насправді він цитує це джерело у вільному переказі М.Грушевського (див.: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.9. – Кн.1. – С.332). В ориґіналі ж фіґурує менш однозначний «наряд ратушной». 59 Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.9. – Кн.1. – С.332 (прим.1). 60 Незрозуміло, який саме храм фіґурує у списку як «Св. Миколай» із дзвоном діаметром 1 лікоть: дзвони Миколи Набережного й Миколи Притиського, згадані на арк.14 зв. і 13, мали саме такий розмір. Згадаймо також про монастир Миколи Пустинського й церкву Миколи Доброго, також спус- тошені у серпні 1651 р. (див.: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.9. – Кн.1. – С.332 (прим.1)). Український історичний журнал. – 2015. – №2 127Радзивілли та Україна: культурні конотації «була») «воєводина Радзивіллова», тобто дружина гетьмана – Марія (уроджена Лупул)61. Однак насправді йдеться про помилку при відчитуванні тексту «діа- ріуша» святителя («воеводина» замість «воина» Радзивіллова)62. Не дивно, що про дружину Радзивілла немає жодної інформації в «Географічному словнику Царства Польського», де докладно простежено пе- ребіг боротьби за ці землі. Відповідно до даних Е.Руліковського, у переддень Визвольної війни за Макарів точилася суперечка між Криштофом Харленським (Харлинським), який фактично володів містечком згідно із заповітом його пле- мінника Криштофа Макаревича, та зведеними сестрами покійного63. Тож і на згаданому вище малюнку, опублікованому Т.Габрусь у 1993 р., Макарів фіґурує як власність «п[ана] Харлинського» (арк.26). Щоправда, до- слідниця не помітила, що це лише половина зображення містечка; його решта, як слушно зауважив М.Волков, міститься на арк.4 зв. Поєднані разом, малюнки подають панораму поселення, на якій за допомогою умовних позначок показано: – церкву нову (арк.26); – башточки [укріплень] (арк.4 зв., 26); – браму до міста від млина (арк.4 зв.); – браму занедбану («zagubiona»; арк.26; див. ілюстр.4–5); – церковку стару (арк.26). Окрім цього, на арк.26 помічено «став», а на арк.4 зв. окремо намальовано «нову церкву» (із підписом «Сама церква – бік»). Це, вочевидь, Іллінська, про яку збереглася згадка, датована 1746 р. На той час церква була давньою, похи- леною, на межі руйнації, і мала «три верхи й опасання»64. На малюнку опасання немає – тож, воно, вочевидь, було додано до будівлі у другій половині XVII ст. Що ж до «старої церковки», якої на панорамі Макарова практично не видно, то художник замалював її склепіння (арк.41) і план (арк.41 зв.). В обох випадках вона зветься просто «макарівською церквою». Будівля мала ґранчас- ту апсиду й становила в основі прямокутник, наближений до квадрата (14x13½ ліктів). При цьому, здається, не всі її параметри, указані на арк.41 зв., відпо- відають дійсності. Скажімо, розміри нартекса, з огляду на його форму, аж ніяк не можуть становити 8x8½ ліктів. Справа в тому, що як самий малюнок, так і наявні тут літери й цифри явно наведені – і, вочевидь, той, хто в такий спосіб 61 Похилевич Л. Сказания о населённых местностях Киевской губернии. – К., 1864. – С.85. Додамо, що шлюб Януша Радзивілла з Марією Лупул залишив слід в українській культурній традиції. Вінчання в Яссах проводив митрополит Петро Могила (1645 р.). Під час церемонії він виголосив поучення, надруковане того ж таки року по-польськи в київській Лаврській друкарні під назвою «Мова духовна при шлюбі Януша Радзивілла з Марією, дочкою Василія, воєводи й гос- подаря волоського». Наступного року твір побачив світ у перекладі з польської як додаток до відо- мого Могилиного «Требника» (див.: Макарий. История русской церкви. – Кн.6. – Москва, 1996. – С.567). Окрім того, шлюб Радзивілла було вшановано панегіриком студента Могилянського колеґіуму Ф.Баєвського (див.: Історія української культури. – Т.2: Українська культура XIII – першої половини XVII ст. – К., 2001. – С.719). 62 Докл. див.: Шляпкин И.А. Св. Димитрий Ростовский и его время (1651–1709 гг.). – Санкт- Петербург, 1891. – С.2 (прим.4); Приложения. – №1. Диарий св. Дмитрия. – С.5–6. 63 Makarów // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – T.5. – Warszawa, 1884. – S.924. 64 Ibid. – S.925; Похилевич Л. Сказания о населённых местностях Киевской губернии. – С.86. Український історичний журнал. – 2015. – №2 128 О.В.Русина їх «поновлював», подеколи помилявся при відчитуванні ориґіналу. На арк.41 малюнок так само наведений – на відміну від тексту, який супроводжує дві умовні позначки: «Стіна, при котрій олтар»65 і «Стіна, вирізана на олтар». Загалом графічні матеріали, збережені в мінській колекції, становлять над- звичайно цінне джерело для історії української сакральної архітектури. Вони також донесли до нас унікальну інформацію про київські дзвони, висвітливши практично незнаний аспект подій 1651 р. І у цьому вповні виявилась іронія істо- рії: як у давнину Везувій, знищивши Помпеї, зберіг їх для людства, так і розорен- ня Києва військами Радзивілла, завдяки працям художників з його оточення, уможливило наше знайомство з реаліями церковного життя середини XVII ст. Підсумовуючи, зауважимо, що розглянуті нами сюжети не вичерпують, звісно, усього розмаїття культурних впливів та імпульсів, пов’язаних із діяль- ністю Радзивіллів і прямо дотичних України. Сподіваючись у перспективі при- святити їм ще декілька публікацій, хочемо цим привернути увагу до необхід- ності поглибленого студіювання історико-культурної спадщини Радзивіллів на українських теренах. 65 Над словами «при котрій» видно затерте «в котрій». Ілюстр.1 Церква Богородиці Пирогощої (арк.14) Український історичний журнал. – 2015. – №2 129Радзивілли та Україна: культурні конотації Ілюстр.2 План церкви Богородиці Пирогощої (арк.11) Ілюстр.3 Київські (Братська?) церква й клепало (арк.13) Український історичний журнал. – 2015. – №2 130 О.В.Русина Ілюстр.4 Ліва частина панорами Макарова (арк.26) Ілюстр.5 Права частина панорами Макарова (арк.4 зв.) The paper examines cultural activities of such representatives of Radziwiłł’s family. The main stress is laid on the analysis of unique collection which is now preserved in the National Historical Archive of Belarus. It’s a series of drawings made by anony- mous painter during the Kyivan campaign of Jan Radziwiłł in 1651. They represent a very valuable source for the history of Ukrainian church architecture and religious life of the mid-17th century. Author attributes them to unknown person from het- man’s retinue and concludes with a call for the closer investigation of the role played by Radziwiłł’s in the cultural processes of the 16–17th centuries. Keywords: Radziwiłł’s, “Radziwiłł Bible”, Kyiv, church architecture, bells.

Радзивілли та Україна: культурні конотації

Репозитарії

Схожі ресурси