Культура етноменшин України: відродження й розвиток (1990–2000-ні рр.)

Характеризуються особливості відродження та розвитку культур етнічних меншин, розкрито відповідні аспекти в діяльності самоорганізаційних структур, показано міждержавний рівень культурної співпраці, зміни в етнокультурній ролі традицій, декоративно-прикладного мистецтва та побуту, з’ясовано шляхи...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2015
Автор:	Пекарчук, В.М.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2015
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Історичні студії
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109391
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Культура етноменшин України: відродження й розвиток (1990–2000-ні рр.) / В.М. Пекарчук // Український історичний журнал. — 2015. — № 2. — С. 131-147. — Бібліогр.: 45 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-109391
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1093912016-11-28T03:02:33Z Культура етноменшин України: відродження й розвиток (1990–2000-ні рр.) Пекарчук, В.М. Історичні студії Характеризуються особливості відродження та розвитку культур етнічних меншин, розкрито відповідні аспекти в діяльності самоорганізаційних структур, показано міждержавний рівень культурної співпраці, зміни в етнокультурній ролі традицій, декоративно-прикладного мистецтва та побуту, з’ясовано шляхи розбудови культурно-мистецького життя засобами загальноукраїнських, професійних, регіональних громадських організацій, а також основні напрями збереження та популяризації культурної спадщини етноменшин України. Based on the study presented a wide palette of historical facts, analytical materials, scientific arguments copyright conclusions attempt to display the features of revival and development of culture of ethnic minorities, reveals aspects of culture in the same organizational units shown interstate cultural cooperation level, changes in the role of ethno-cultural traditions, decorative-applied art and life. The ways of building cultural-artistic life means all-professional, regional NGOs, as well as key areas of preservation and promotion of cultural heritage ethnic minorities Ukraine. 2015 Article Культура етноменшин України: відродження й розвиток (1990–2000-ні рр.) / В.М. Пекарчук // Український історичний журнал. — 2015. — № 2. — С. 131-147. — Бібліогр.: 45 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109391 94 (477)+008:321.1 «1990/2013» uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історичні студії Історичні студії
spellingShingle	Історичні студії Історичні студії Пекарчук, В.М. Культура етноменшин України: відродження й розвиток (1990–2000-ні рр.) Український історичний журнал
description	Характеризуються особливості відродження та розвитку культур етнічних меншин, розкрито відповідні аспекти в діяльності самоорганізаційних структур, показано міждержавний рівень культурної співпраці, зміни в етнокультурній ролі традицій, декоративно-прикладного мистецтва та побуту, з’ясовано шляхи розбудови культурно-мистецького життя засобами загальноукраїнських, професійних, регіональних громадських організацій, а також основні напрями збереження та популяризації культурної спадщини етноменшин України.
format	Article
author	Пекарчук, В.М.
author_facet	Пекарчук, В.М.
author_sort	Пекарчук, В.М.
title	Культура етноменшин України: відродження й розвиток (1990–2000-ні рр.)
title_short	Культура етноменшин України: відродження й розвиток (1990–2000-ні рр.)
title_full	Культура етноменшин України: відродження й розвиток (1990–2000-ні рр.)
title_fullStr	Культура етноменшин України: відродження й розвиток (1990–2000-ні рр.)
title_full_unstemmed	Культура етноменшин України: відродження й розвиток (1990–2000-ні рр.)
title_sort	культура етноменшин україни: відродження й розвиток (1990–2000-ні рр.)
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2015
topic_facet	Історичні студії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109391
citation_txt	Культура етноменшин України: відродження й розвиток (1990–2000-ні рр.) / В.М. Пекарчук // Український історичний журнал. — 2015. — № 2. — С. 131-147. — Бібліогр.: 45 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT pekarčukvm kulʹturaetnomenšinukraínivídrodžennâjrozvitok19902000nírr
first_indexed	2025-07-07T22:59:44Z
last_indexed	2025-07-07T22:59:44Z
_version_	1837030897505796096
fulltext	Український історичний журнал. – 2015. – №2 Різноманітний етнічний склад населення України зумовлював здійснен- ня відповідної національної політики. Держава надала перевагу плюраліс- тичним засадам, що сприяло соціальній стабільності. Усі мешканці України на момент проголошення незалежності визнавалися її громадянами, носіями української національної ідентичності. Це – не єдино можлива етнополітична стратегія. Так, наприклад, країни Прибалтики обрали іншу модель, прагну- чи відновити чисельність націй шляхом інтеграції меншин навколо власних культур, мов тощо1. Українська держава у цілому успішно розв’язувала проб- лему міжетнічних стосунків. Удалося запобігти відкритим конфліктам на ет- нічному ґрунті. Цьому значною мірою сприяло досягнення взаємодії міжна- родного та внутрішнього законодавства. Керуючись положеннями Декларації про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин, ухваленої резолюцією №47/135 Генеральної Асамблеї ООН від 12 грудня 2009 р., держава захищала самобутність етноменшин, сприя- ла реалізації їхніх прав, у тому числі на користування досягненнями власної культури. Початковим кроком формування нової етнонаціональної політики стало визнання де-юре й де-факто відсутності етнічної гомогенності українського суспільства та вагомості історичного внеску кожної етнічної спільноти країни в її соціальний, економічний і культурний розвиток. У 1991 р. Верховна Рада України ухвалила звернення до представників усіх національностей, в якому констатувалася поліетнічність суспільства, а також вказувалося, що «проголо- шення незалежності України ніякою мірою не призведе до порушення прав * Пекарчук Володимир Михайлович – кандидат історичних наук, доцент, науковий співробітник Дніпропетровського університету внутрішніх справ E-mail: vladimirpkrk@i.ua 1 Андриченко Л.В. Регулирование и защита прав национальных меньшинств в законода- тельстве зарубежных стран // Государство и право. – 2002. – №3. – С.85. УДК 94 (477)+008:321.1 «1990/2013» В.М.Пекарчук * КУЛЬТУРА ЕТНОМЕНШИН УКРАЇНИ: ВІДРОДЖЕННЯ Й РОЗВИТОК (1990–2000-ні рр.) Характеризуються особливості відродження та розвитку культур етніч- них меншин, розкрито відповідні аспекти в діяльності самоорганізаційних структур, показано міждержавний рівень культурної співпраці, зміни в етно- культурній ролі традицій, декоративно-прикладного мистецтва та побуту, з’ясовано шляхи розбудови культурно-мистецького життя засобами загально- українських, професійних, регіональних громадських організацій, а також основ- ні напрями збереження та популяризації культурної спадщини етноменшин України. Ключові слова: етноменшини, культура, традиції, мистецтво, театр, націо- нально-культурне товариство, самодіяльна творчість. Український історичний журнал. – 2015. – №2 132 В.М.Пекарчук людей будь-яких національностей», що «незалежна Україна [...] забезпечить рівні політичні, економічні та соціальні права всіх громадян, повну свободу розвитку всіх національних мов і культур»2. Наступним кроком у цій складній та водночас делікатній сфері форму- вання державної етнополітики стало проголошення 1 листопада 1991 р. Декларації прав національностей України3, в якій деталізувалися й розви- валися основні положення про права національностей та етнічних груп, за- фіксовані в Декларації про державний суверенітет України. У документі встановлювався фундаментальний принцип захисту прав етнічних груп як ко- лективних суб’єктів суспільства, гарантувалося забезпечення державою права на формування національних адміністративних одиниць. Однак парадокс по- лягав у тому, що через відсутність змістовного наповнення дефініції «націо- нальна адміністративна одиниця» та відповідної законодавчої бази для цього реалізувати це право вони не могли. Водночас, згідно з декларацією, етнічні меншини України отримали право в місцях свого компактного проживання спілкуватися рідною мовою нарівні з державною в усіх сферах суспільного життя – культурній, освітній, професійній, науковій, інформаційній. Автори документа наголошували, що закони України гарантують усім національнос- тям право на автономію у формі культурного самовизначення – користування й навчання рідною мовою або її вивчення в державних закладах освіти чи на- ціонально-культурних об’єднаннях, розвиток національно-культурних тради- цій, використання національної символіки, відзначення національних свят, власне віросповідання, задоволення культурно-дозвільних та інформаційних (ЗМІ) потреб, створення національних культурних і навчальних закладів, будь-яка інша діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Попри те, що організаційні засади національно-культурної автономії не було вичерпно сформульовані, її форматом на практиці стали національно-культурні това- риства, статус яких закріплено у законі України «Про об’єднання громадян». Система законодавчих актів держави насамперед забезпечувала виз нання поліетнічного характеру українського суспільства, підтверджувала право всіх його членів на збереження та популяризацію їхньої культурної спадщини, га- рантувала повагу й рівноправну участь осіб, які належали до етноменшин, у всіх сферах життя та допомагала їм в усуненні будь-яких перешкод на цьому шляху, підтримувала атмосферу взаєморозуміння і взаємодії між усіма етніч- ними компонентами країни, а також визнавала права осіб, які були незаконно депортовані за національною ознакою за межі України, допомагала їхньому поверненню та інтеграції в українське суспільство. Відродження національних культур відбувалося у руслі динаміки тих змін, що тривали в українському суспільстві і сфері культури в цілому. Після 1991 р. в Україні почалося формування нової культурної інфраструктури, поволі окреслювалася якісно нова культура. Водночас початок 1990-х рр. 2 Національні процеси в Україні: історія і сучасність: Документи і матеріали: Довідник: У 2 ч. / За ред. В.Ф.Панібудьласки. – Ч.2. – К., 1997. – С.604. 3 Декларація прав національностей України // Відомості Верховної Ради. – 1991. – №53. – Ст.799. Український історичний журнал. – 2015. – №2 133Культура етноменшин України: відродження й розвиток (1990–2000-ні рр.) виявився надто складним періодом у плані подолання викликів зміни суспіль- ного ладу. Культура виявляла неготовність розвитку без щоденної державної опіки, адміністративної та фінансової підтримки. Культура етноменшин за досліджувані роки продемонструвала чималу життєздатність і навіть зуміла закріпитися на скромних, та все ж не маргінальних позиціях на вітчизняному ринку. Вона переживала виклики націєтворення. Відома недоформованість української політичної нації ставила перед нею завдання, що в більшості су- сідніх країн переважно були вирішені багато десятиліть тому. Було очевидно, що україномовна національна культура не могла успішно дати собі раду щодо смаків та культурних потреб всього українського суспільства. На культурне відродження етноменшин політичний вплив мали світові культурологічні процеси, які розвивалися в руслі багатокультурності. Основу її концепції складали принципи відходу від традицій національної культури на користь рівноправного співіснування численних культур різних етнічних груп з їхніми специфічними ідентичностями. В умовах «культурної глобаліза- ції» спостерігалася активізація культурних зв’язків, інтеграція культур. Важливим чинником розвитку культури етноменшин став загальнона- ціональний настрій духовного відродження (законодавчі, суспільні, політич- ні заходи, пов’язані з відродженням української культури). Зміни в етнічній культурі зазвичай яскраво розкривались у явищах мистецтва, і навпаки, мис- тецтво виступало цементуючою базою культури етноменшин. Україна відпові- дала стандартам захисту прав меншин, визначеним Радою Європи, головною міжнародною організацією, залученою до захисту прав меншин. Культура ви- ступала одним з основних інструментів формування етнічної і національної ідентичності. Українська держава створювала умови для участі осіб, які нале- жали до етноменшин, у культурному житті. Вона координувала баланс куль- турних інтересів усіх етноспільнот. Складність шляху України до державної незалежності, суперечливий перебіг розбудови демократичного суспільства в незалежній Україні призве- ли до еклектичного нашарування у свідомості пересічного українця різних, часом взаємно несумісних світоглядів, а як наслідок – до відсутності у чи- малої кількості співгромадян глибоких переконань та світоглядних устоїв. Громадяни часто плутаються у тенетах власних ідентичностей, одночасно вважаючи себе, скажімо, і українцем, і слов’янином, і євразійцем, і європей- цем, причому національна ідентичність і патріотичні почуття щодо власної країни часто виявляються у них далеко не першорядними. За результата- ми щорічних моніторингів, що їх проводив Інститут соціології НАН України, національна ідентичність відігравала першорядну роль ледве у полови- ни наших співгромадян. Упродовж досліджуваних років управління культурною різноманітністю залишалося суттєвою проблемою. У нашій країні практично не було створено ефективних механізмів юридичного захисту інтересів усіх етнічних спільнот, як і правової формули міжетнічного компромісу. Криза стану етнонації полягала у своєрідній автоетнофобії – коли багато українців демонстрували нелюбов до всього українського і бажання за першої ж можливості виїхати за кордон. Український історичний журнал. – 2015. – №2 134 В.М.Пекарчук Етнічна культура виступала важливим елементом засвоєння етносом власних традицій. Образ традиції як бренду найбільш запитаний в україн- ському суспільстві. Утилітарні цілі визначали ставлення до етнічної традиції як до способу здобуття матеріальних вигод. З одного боку, можна говорити про культурно-етнографічний туризм, розвиток якого приносив помітну і матері- альну, і духовну користь. Програми з розвитку етнокультурного туризму лише починали розвиватися, не було вироблено єдиного підходу до них і серйозного матеріального забезпечення цих програм. З іншого боку, сприйняття традиції як бренду розмивало ті глибинні сенси, які закладені в культурних, етнічно забарвлених константах. У гонитві за яскравішою візуалізацією бренду, у про- цесі його активного просування втрачалися нерефлексовані, не чітко вира- жені і такі, що не мали економічної потенції, значущі елементи традиційної культури і ті внутрішні зв’язки, які, власне, і визначали етнічну своєрідність4. Духовно-культурне відродження етноменшин відбувалося в річищі реа- лізації завдань культурно-мистецької політики незалежної держави. Після 1991 р. ця політика вибудовувалася на інших, ніж у радянський час, прин- ципах. На принципи її реалізації впливало кілька чинників. По-перше, дер- жавність, реальний суверенітет, який дозволяв забезпечити свободу творчості; матеріально-фінансова підтримка справжніх талантів, творців національно- культурної духовності; активний розвиток нової інфраструктури культурної сфери відповідно до умов ринкової економіки. По-друге, відмова від політики тотального диктату держави у сфері культури. По-третє, складні трансформа- ційні процеси в усіх сферах українського суспільства, в тому числі в культурі, яка впливала на світоглядну й ідеологічну трансформацію, на згуртування суспільства, виховання національної свідомості, на формування модерної по- літичної, а не суто етнічної української нації, з сучасною європейською культу- рою, необхідною для національної самоідентифікації. По-четверте, реформу- вання системи управління галуззю культури, створення механізму правової регламентації втручання держави у культурні процеси, формування правової та економічної бази для діяльності недержавних культурних інституцій, роз- виток ринкових структур у багатьох секторах культури5. На початку 1990-х рр. в управлінні культурою етноменшин склалося свого роду двовладдя, тобто відомче дублювання. У 1994 р. Кабінет Міністрів України розглянув питання про вдосконалення системи управління державних орга- нів з питань задоволення культурних потреб етноменшин України. У рішен- нях уряду зазначалося, що система управління передбачала наявність двох центрів: Міністерство культури (через спеціальний відділ культур національ- них меншин та української культури за кордоном), а також культурно-освіт- ній центр «Дружба», котрий займався питаннями розвитку та відродження культур усіх національностей, які проживали в Україні. До цього залучали- ся галузеві відділи культури управління, відділи театрального, музичного, 4 Андрющенко І.О. Концептуалізація етнічної традиції (на матеріалі культури кримських болгар): Автореф. дис. … канд. культурології. – Сімферополь, 2009. – С.12–13. 5 Антонюк О.В. Культурно-мистецька політика в Україні: формування нової парадиг- ми // Часопис Національної музичної академії імені П.Чайковського. – 2010. – №1. – С.129. Український історичний журнал. – 2015. – №2 135Культура етноменшин України: відродження й розвиток (1990–2000-ні рр.) образотворчого мистецтв. Міністерство у справах національностей, міграції та культів через відділ національно-культурного розвитку координувало, ство- рювало умови для задоволення духовних і освітніх потреб нацменшин, нада- вало методичну та практичну допомогу в діяльності національних товариств, асоціацій і інших об’єднань. На думку голови Ради національних товариств України І.Левітаса, Міністерство культури займалося українською культурою, а Міністерство у справах національностей – культурою нацменшин6. Формою співпраці держави і національно-культурних товариств було і державне сприяння проведенню різноманітних фестивалів, конкурсів, на- ціональних свят, концертів, днів культури, виставок. Українська держава підтримувала імідж видатних художників, допомагала популяризувати їх творчість як в Україні, так і за її межами. З цією метою проводилася вистав- кова робота. Традиційними ставали всеукраїнські художні виставки до Дня незалежності України, до Дня художника, «Мальовнича Україна» (в рамках Шевченківського свята «В сім’ї вольній, новій...»), Всеукраїнська виставка тво- рів народного мистецтва. У справі забезпечення культурних потреб етномен- шин винятково важлива роль належала органам державної влади і місцевого самоврядування. Одним із найважливіших серед основоположних принципів етнополі- тики України був принцип вільного розвитку духовної сфери усіх меншин. Незважаючи на великі труднощі соціально-економічного розвитку, держава усіляко сприяла підтримці етнокультурних потреб національних меншин. І все ж поетапний процес розвитку культур останніх стримувався. Деякі мі- ністерства і відомства неохоче допомагали у здійсненні окремих програм, вба- чаючи у них невиправдане дублювання і розпорошення фінансових коштів7. Існуючі принципи і механізми управління культурою все ще були зорі- єнтовані на традиційну патерналістську модель підтримки культури; впрова- дження ж нових форм і методів менеджменту, основою яких були ефективна комунікація всіх ланок і рівнів управління та дієвий зворотний зв’язок, від- бувалася вкрай повільно. Невиробленість принципів демократії, слабкий роз- виток громадянського суспільства призвели до того, що комунікаційний про- стір України, незалежно від спроб налагодити управління ним, формувався стихійно, за незрозумілими законами. Відсутність ефективної комунікаційної взаємодії між різними недержавними структурами та гілками влади стала причиною нестійкості функціонування влади, непослідовності у проведенні реформ та розбалансованості основних сфер життєдіяльності українського суспільства8. Із проголошенням незалежності розпочалася підготовка кадрів для за- безпечення культурних потреб етноменшин. У 1992 р., відповідно до розпо- рядження уряду, в Київському інституті культури було відкрито спеціальний факультет. За рекомендаціями національно-культурних товариств відбувся 6 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України). – Ф.5116. – Оп.19. – Спр.3260. – Арк.73. 7 Леонова А.О. Етнокультурна політика України. – К., 1998. – С.74. 8 Пекарчук В.М. Управлінський чинник розвитку культурного простору етноменшин: зміни 1990-х – 2000-х рр. // Грані. – 2014. – №10 (114). – С.135. Український історичний журнал. – 2015. – №2 136 В.М.Пекарчук перший набір. Київський інститут театрального мистецтва імені І.Карпенка- Карого першим почав готувати групи спеціалістів для угорських та єврейських театрів, що працювали в Україні9. У підготовці кадрів для кримськотатарського театру, а також підприємств, пов’язаних із виготовленням виробів декоративно-прикладного мистецтва, важливою залишалася роль просвіти і професійної освіти. Зокрема, вирішен- ня цієї проблеми взяв на себе Кримський інженерно-педагогічний університет, створений 1995 р. У його стінах було відкрито факультет мистецтв, де готували професіоналів – музикантів, художників, майстрів декоративно-прикладного мистецтва10. Структура мистецької освіти в Україні формувалась протягом тривалого часу і являла собою чітко вибудувану вертикаль – від шкіл естетич- ного виховання до вищих навчальних закладів11. У 1995 р. у Київському інсти- туті театрального мистецтва імені І.Карпенка-Карого розпочали підготовку спеціалістів для Кримськотатарського музично-драматичного театру. Часто низький рівень соціально-культурного облаштування етногруп, зумовлений недостатністю матеріальної бази культури, гальмував розви- ток, істотно уповільнюючи процеси відродження. Позитивним явищем було щорічне зростання суми видатків, що закладалися у держбюджет на розви- ток національних культур: у 2001 р. – 167 тис., у 2002 р. – понад 600 тис., у 2003 р. – 1 млн грн12. У 1996 р. Кабінет Міністрів України виділив 320 тис. грн на будівництво Берегівського угорського театру імені Д.Ійєша13. Щорічно у Державному бюджеті України передбачалися кошти на проведення заходів із задоволення культурних, інформаційних потреб етноменшин. У досліджувані роки одними із найскладніших залишалися питання фі- нансування потреб меншин. Якщо в АР Крим з державного бюджету в 2002 р. на розвиток національно-культурних товариств було виділено 300 тис. грн, то в Донецькій області в місцевих бюджетах асигнування на потреби національ- них меншин протягом останніх років не передбачалися взагалі. Упродовж 1997–2003 рр. із місцевого бюджету Львова не виділялося прямого фінансу- вання для меншин (що зумовлено відсутністю відповідного цільового дер- жавного фінансування для забезпечення програм підтримки національних меншин). Щорічно в Одеському обласному бюджеті передбачалися кошти на підтримку культурних програм меншин. Водночас частка витрат обласно- го бюджету на потреби національних меншин коливалася в середньому від 0,03 до 0,04% від витрат загального фонду. У цифрах це, наприклад, 100 тис. грн, або 0,029% від загальних обсягів бюджету за 2002 р. В обласному бюджеті Чернівецької області також передбачалися кошти для фінансування культур- них потреб. Так, у 2002 р. Товариству польської культури імені А.Міцкевича 9 ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.15. – Спр.3627. – Арк.163. 10 Вейсова В.Е. Відродження духовної культури кримських татар (на прикладі театрального і декоративно-прикладного мистецтва 1990–2010 рр.): Автореф. дис. … канд. культурології. – Сімферополь, 2011. – С.11. 11 ЦДАВО України. – Ф.5116. – Оп.19. – Спр.3353. – Арк.55. 12 Про підсумки діяльності Міністерства культури і мистецтв України у 2003 р. (оглядово аналітична довідка). – К., 2004. – С.40. 13 ЦДАВО України. – Ф.5116. – Оп.19. – Спр.3358. – Арк.65. Український історичний журнал. – 2015. – №2 137Культура етноменшин України: відродження й розвиток (1990–2000-ні рр.) було виділено 3400 грн, Товариству румунської культури імені М.Емінес ку – 2300 грн, Товариству австро-німецької культури – 200 грн, народному само- діяльному хоровому колективу «Драгою Воді» – 5000 грн для придбання не- обхідного реквізиту14. Таким чином, слід зазначити, що фінансування потреб меншин для збереження традицій і розвитку етнічної, культурної самобутнос- ті у здійснюваних обсягах було явно недостатнім та передбачало зміни позиції місцевої влади до цього питання. Культурна спадщина етноменшин виступала потужним засобом згурту- вання тієї чи іншої спільноти, виховання в неї самосвідомості, національної гідності. В Україні склалася система пам’яткоохоронної справи, яка вклю- чала низку організаційних, політико-правових, міжнародних чинників. Вітчизняна нормативна система базувалася на принципах, що містилися в документах міжнародних організацій – ЮНЕСКО, ІКОМ та ІКОМОС, які формували практичну діяльність галузі охорони культурної спадщини. Хартії ІКОМОС використовувались як інструмент розробки законодавства, належ- ного використання фінансів, регулювання питання проведення реставрацій- них робіт, відтворення пам’яток тощо. Пам’яткоохоронні структури України в основу діяльності покладали конвенцію «Про заходи, спрямовані на заборону і запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності», яка стосувалася системи контролю за переміщенням культурних цінностей за межі держави. Вони керувалися положенням щодо збереження об’єктів загальнолюдського значення (що мали універсальну за- гальнолюдську цінність) конвенції «Про охорону всесвітньої культурної і при- родної спадщини». На основі чинного законодавства та відповідно до міжнародних зобов’язань в Україні було розроблено й упроваджено нормативні акти, що складали осно- ву системи охорони пам’яток у державі. Основним документом, який визначає державну політику в галузі, є закон України «Про охорону культурної спад- щини» (2000 р.)15, котрий передбачив проведення єдиної державної політики в галузі, визначив особливу відповідальність держави за виявлення, облік, вивчення, реставрацію й охорону культурної спадщини, невідчужуваний ха- рактер особливо цінних об’єктів культурної спадщини; забезпечення доступу до них. Затверджений Кабінетом Міністрів України Порядок визначення ка- тегорій пам’яток для занесення об’єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам’яток України надав можливість входження об’єктів культурної спадщини етноменшин до даного реєстру та гарантував їх захист. Позитивним можна вважати принцип формування діяльності пам’ятко- охоронної галузі на основі перспективних програм. Основними документами для планування такої роботи у сфері були Загальнодержавна програма збе- реження та використання об’єктів культурної спадщини на 2004–2010 рр., Комплексна програма паспортизації об’єктів культурної спадщини на 14 Стан дотримання та захист прав національних меншин в Україні: Спеціальна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – К., 2006. – 93 с. [Електронний ресурс]: http://www.ombudsman.gov.ua/ 15 Про охорону культурної спадщини: Закон України від 8 червня 2000 р. № 1805-ІІІ [Електронний ресурс]: http://zakon.rada.gov.ua Український історичний журнал. – 2015. – №2 138 В.М.Пекарчук 2003–2010 рр. Програми передбачали запровадження комплексних заходів із охорони пам’яток, проте через політичну нестабільність розгляд і прийняття таких документів постійно відкладалися. Багато положень базових законів мали декларативний характер, що пояснювалося політичними інтересами і відірваністю від реалій суспільно-економічного життя. Поряд з новими під- ходами законодавство містило багато елементів радянської адміністративної системи16. В Україні протягом досліджуваних років надто повільно розв’язувалися проблеми збереження культурної спадщини етноменшин. Мали місце фак- ти руйнування, знищення пам’яток культури й архітектури. У 2005 р. екс- перти уповноваженого Верховної Ради України з питань людини у АР Крим виявили, що будинок-музей поета-кримчака І.Сельвінського (Сімферополь, пров. Бондарний) було знесено з огляду на старість у середині 1990-х рр. Відбудовні роботи не розпочиналися. Міністерство культури АР Крим навіть не планувало виділення коштів на це. На караїмських цвинтарях – Мангуп і Чуфут-Кале – тривав процес грабіжницьких розкопок і хуліганських погромів. Через відсутність коштів на ці цілі цвинтарі не охоронялися Бахчисарайським державним історико-культурним заповідником. Так само тривав процес природного руйнування пізньосередньовічної «турецької» татарської лаз- ні (Євпаторія, вул. Училищна, 13), а об’єкт не охоронявся, виділення коштів на реконструкцію не планувалося. Вірменська церква з розписами XIV ст. (Феодосія, район Карантин) зазнавала природного руйнування. Храм Трьох вершників – пам’ятка грецької культури ХІІІ ст. (городище Ески-Кермен, Бахчисарайський район) – зазнав руйнування унікальних фресок, об’єкт не охоронявся Бахчисарайським державним історико-культурним заповідником. Набули розголосу події, пов’язані зі стародавнім мусульманським цвинтарем по вул. Будьонного у Бахчисараї, територія якого включена до списку (2004 р.) пам’яток місцевого і національного значення. У 2004 р. Бахчисарайська міська рада прийняла рішення про перенесення з його території ринку. Невиконання цього рішення призвело до ескалації напруженості та громадського проти- стояння у Бахчисараї. Мали місце проблеми поховання представників мен- шин. Траплялись випадки, коли всупереч чинному законодавству представ- никам меншин на окремих цвинтарях не дозволяли ховати своїх померлих родичів, а щодо деяких поховань вчинялися акти вандалізму. У Чернівцях мали місце акти вандалізму, знищення і незаконного продажу надгробних пам’ятників і склепів, зруйнування місць поховання видатних представників меншин. Приділялась увага проблемі повернення культурних цінностей крим- ських татар. На вирішення цього питання була спрямована робота II Міжнародної науково-практичної конференції «Кримськотатарські куль- турні цінності: пошук, атрибуція, проблеми збереження і повернення», що стало підтвердженням циклу семінарів та конференцій про культурні 16 Андрес Г.О. Охорона культурної спадщини України в контексті світових інтеграційних процесів (друга половина ХХ – поч. ХХІ ст.): Автореф. дис. … канд. мистецтвознавства. – К., 2009. – С.11. Український історичний журнал. – 2015. – №2 139Культура етноменшин України: відродження й розвиток (1990–2000-ні рр.) цінності кримськотатарського народу. Лише в 2008 р. Львівський музей істо- рії релігії передав Бахчисарайському державному історико-культурному запо- відникові близько 30 кримськотатарських стародруків. Було видано науково- методичне видання «Покажчик рукописів і стародруків, переданих у 1976 р. з Бахчисарайського історико-археологічного музею до Державної публічної бібліотеки імені М.Салтикова-Щедріна»17. Важливим чинником гармонізації української законодавчої бази у сфері захисту культурних прав етноменшин із відповідною європейською законодав- чою базою стала ратифікація Україною конвенції ЮНЕСКО про охорону та заохочення розмаїття форм культурного самовираження, яку було ухвалено 33-ю Генеральною конференцією ЮНЕСКО (2005 р.) у Парижі, набула чин- ності з 2007 р. У 1991 р. на державному обліку перебувало 114 450 пам’яток історії, архе- ології та мистецтв. У 1981 р. їх було 66 753. У системі Міністерства культури діяло 23 історико-культурних заповідники та музеїв-заповідників, які створю- вались на основі комплексів пам’яток і місць, пов’язаних із життям та діяль- ністю видатних діячів культури18. Протягом років незалежності України вдосконалювалися форми за- безпечення культурних потреб етносів. Діяльність бібліотек з бібліотечно- го обслуговування етнічних громад включала низку заходів: фольклорних національних свят, свят національної кухні, днів національної книги, днів дружби, днів культур, свят національних костюмів, фестивалів фольклору тощо19. У 2011 р. у 360 бібліотеках України працювали відділи літератури мовами меншин. На їх базі діяли літературні вітальні, клуби за інтересами, відбувалися масові заходи, що популяризували культурну спадщину різних етносів України, їхні мови, традиції й обряди20. За даними Державного ко- мітету у справах національностей та релігій, у відділах літератури мовами етноменшин було представлено 62% від загального фонду літератури, яка містилася у книгосховищах близько 20 тис. масових та універсальних біб- ліотек України21. У складі багатьох державних бібліотек діяли окремі відділи літератури ні- мецькою мовою, фонди яких налічували понад 5,1 тис. примірників. Вийшло друком 18 книг і брошур німецькою мовою загальним тиражем 30,7 тис. примірників. Різними мовами видавалися газети «Свобода та відродження» (Львів), «Jugend» (Житомир), «Надежда» (АР Крим). До послуг росіян було 24 382 масових та універсальних бібліотек, сукуп- ний фонд яких налічував понад 387 млн примірників книжок і журналів, у тому числі понад 240 млн – російською мовою (62%). Упродовж 2001 р. 17 Поточний архів Міністерства культури (2009 р.). – Листування №14 (96–98). – Спр.3. – Арк.3. 18 ЦДАВО Україні. – Ф.5116. – Оп.19. – Спр.3125. – Арк.32. 19 Пекарчук В.М. Форми забезпечення культурних потреб та популяризації культур етносів України: тенденції 1990–2000-х рр. // Сумська старовина. – №ХLІІІ/ХLІV. – Суми, 2014. – С.52. 20 Поточний архів Міністерства культури (2011 р.). – Листування № 12 (510–545). – Спр.24. – Арк.13. 21 Разом у розмаїтті: культурно-мистецькі заходи і діяльність національних товариств у рам- ках оголошеного 2008 р. Роком міжкультурного діалогу в Україні: оглядова довідка / Підгот. Т.Шлепакова [Електронний ресурс]: http://mincult.kmu.gov.ua Український історичний журнал. – 2015. – №2 140 В.М.Пекарчук в Україні у світ вийшло 5411 книг і брошур загальним тиражем 99,1 млн примірників, у тому числі російською мовою – 2024 (37,4%) тиражем майже 51 млн примірників22. У 2002 р. Польське культурно-освітнє товариство імені А.Міцкевича у Києві, яке налічувало близько 300 членів, організовувало літературну сек- цію, що згуртувала навколо себе понад 30 осіб. У приміщенні бібліотеки іме- ні А.Міцкевича проводилися літературно-музичні вечори на честь видатних діячів польської та світової культури, таких як А.Міцкевич, Ю.Словацький, Я.Івашкевич та В.Котарбінський23. Розвиток ЗМІ етноменшин значною мірою залежав і від активізації їхньої культурної діяльності. Вихід друкованих органів свідчив про відродження культурного життя. Часописи ставали невичерпним джерелом духовно-куль- турного забезпечення представників етноменшин. ЗМІ мали за мету публіка- цію матеріалів про культуру, побут етносів, демонстрували прагнення взяти участь у процесі етнокультурного відродження. У ЗМІ етноменшин удосконалювалися технології подачі матеріалів, при- свячених багатогранному культурному життю. Широту проблематики, акту- альність друкованих матеріалів яскраво демонстрували їхні рубрики. Вони промовисто свідчили про розмаїтість процесів, що протікали в духовному жит- ті етносів, зміни в їхніх запитах та інтересах. Більшість рубрик мала інформа- тивний характер. Так, добірка матеріалів до рубрики «Всі ми діти твої, Україно» газети «Єврейські вісті» знайомила читачів із подіями культурного життя євреїв та сусідніх меншин України. Орган подавав інформацію про події єврейського життя, що публікувалися в інших (неєврейських) виданнях у багатьох регіо- нах України. Передруки вміщувалися в рубриці «Голоси наших друзів» із за- значенням першоджерел. Газета «Шофар» мала такі рубрики: «Хроніка нашо- го життя», «Із офіційних повідомлень», «У пресі промайнуло повідомлення», «Укрінформ повідомляє», інформаційні бюлетені «Сторінками єврейської пре- си України», «Новини єврейського суспільного життя», Бюлетень європейсько- го єврейського конгресу «Голос громад». «Німецький канал» подавав матеріали в рубриках: «Актуальне інтерв’ю», «Прес-служба НК», «Інформація», «Прес- служба Українсько-німецького фонду повідомляє», «Новини+інформація», «Новини», «Сторінками німецької преси», «Возз’єднання Німеччини», «П’ять років німецької єдності», «Німці Америки», «Товариство німців України “Відергебурт”», «Міждержавне об’єднання німців колишнього СРСР (МОН)»; «Пізні переселенці» та «Переселенці» (необхідна інформація для тих, хто пере- їздить на постійне місце проживання до Німеччини, розповіді про життя ви- хідців із СНД у Німеччині)24. 22 Вавринчук М.П. Етнополітична безпека в системі національної безпеки України на етапі сучасного державотворення. – К., 2009. – 288 с. 23 Федоренко О. Історична пам’ять як фактор розвитку українознавства та становлення націо- нальної системи освіти // Українська освіта у світовому часопросторі: Матеріали ІІІ Міжнародного конгресу. – Кн.1. – К., 2009. – С.334. 24 Колісник Ю. Преса національних меншин України в умовах становлення демократії (1992–1997 рр.). – Л., 1999. – С.18–19. Український історичний журнал. – 2015. – №2 141Культура етноменшин України: відродження й розвиток (1990–2000-ні рр.) У розвитку культур етноменшин велику роль відігравали зв’язки з етніч- ною Батьківщиною та країнами походження. В Україні створювалися умови для задоволення таких прагнень. Це мало велике значення для налагодження неформальних відносин між державами. Меншини мали можливість отриму- вати певну допомогу в розвитку своєї національної культури, засобів масової інформації рідною мовою. Цими можливостями активно користувалася знач- на кількість громадських організацій етноменшин. Етноси, які проживали на Криму – росіяни, білоруси, німці, вірмени, болгари, греки, чехи, – мали ши- рокі зв’язки як з урядовими органами різного рівня, так і з дипломатичними представництвами своєї історичної Вітчизни в Україні. Поляки підтримували зв’язок через відповідні посольства. Кримські татари широко співробітничали з діаспорами за кордоном. Україну з державами – історичними Батьківщинами етносів об’єднувала спільна культурна спадщина. Робилися спроби раціонального використання її в ім’я подальшої співпраці, партнерства, розвитку взаємин у галузі спільної спадщини, призначення її для реальних потреб. Загалом успішною у цьому напрямі була співпраця України й Польщі. Специфіка історичної взаємодії створила всі соціокультурні передумови для інтеграції української і поль- ської культур у контексті світових мистецьких процесів, що знайшло відби- ток у налагодженні творчо-мистецьких осей Львів – Краків, Київ – Варшава, Одеса – Варшава. Мистецька спадщина ставала важливим аспектом інтелек- туальної й духовної єдності, яка за різних історичних умов була гарантом роз- витку культурної взаємодії. Національно-культурні товариства, своєю чергою, сприяли встановленню контактів етнічних груп з історичною Батьківщиною. Налагоджувалися творчі зв’язки, реалізовувалися спільні культурно-мистець- кі проекти. В Україні національно-культурні товариства суттєво сприяли по- силенню міжетнічної взаємодії. У 1999 р. у дні святкування єврейської куль- тури товариство «Русь» організувало концерт «Єврейська нота в російській культурі», провело вечір російсько-єврейської дружби25. Ефективним механізмом налагодження зв’язків етносів з історичною Батьківщиною були мішані комісії. У Закарпатській області помітною ста- ла участь у цьому процесі ряду українсько-угорських, українсько-словацьких і українсько-румунських комісій із питань забезпечення прав національ- них меншин, до складу яких входили лідери національних організацій – Демократичного союзу угорців України, Товариства угорської культури Закарпаття, просвітницької організації «Сволок Словенска». Крім того, тіс- ні зв’язки меншин зі своїми історичними Батьківщинами встановлювалися й підтримувалися через посольства і генеральні консульства цих країн в Україні, у тому числі в Ужгороді, через урядові структури, громадські орга- нізації, благодійні фонди, органи місцевого самоврядування, за допомогою родичів, знайомих, колег по роботі. Фінансова підтримка угорців Закарпаття здійснювалася через спеціальні державні фонди Угорщини. Зокрема, ді- яльність громадських організацій підтримувалася Фондом Д.Ійєша, на 25 Діяльність національно-культурних товариств в Україні на сучасному етапі [Електронний ресурс]: http://lib.chdu.edu.ua/pdf Український історичний журнал. – 2015. – №2 142 В.М.Пекарчук утриманні якого перебувала також угорськомовна преса. Фонд при міністер- стві культури Угорщини підтримував розвиток культури, підготовку і видан- ня книжок. Щорічно в такий спосіб на допомогу етнічній громаді виділялося близько 200 млн форинтів26. Позитивним чинником розвитку етнонаціональної сфери було створен- ня умов та надання можливості представникам різних національностей відроджувати та зберігати свою етнічну самобутність, культуру, традиції, звичаї й обряди. Водночас значне кількісне зростання громадських органі- зацій з різним статусом, які не об’єднували представників однієї національ- ної меншини, здебільшого призводило до низької ефективності їх роботи, відсутності координації зусиль і концентрації матеріальних і фінансових ресурсів, необхідних для збереження і відродження етнічної самобутнос- ті. Національно-культурні товариства нерідко виступали у формі асоціацій (Всеукраїнська асоціація болгарських національно-культурних товариств), рад (Чеська національна рада України), спілок (Демократична спілка угорців України), альянсів (Християнсько-демократичний альянс румунів), земляцтв (Естонське земляцтво в Україні), культурних центрів, громад, клубів тощо. В Україні діяло близько 1160 організацій етнічних меншин. У 2011 р. орга- нами юстиції України зареєстровано 1458 громадських організацій національ- них меншин, з яких 44 мали всеукраїнський статус. За даними облдержад- міністрацій, здійснювали свою статутну діяльність 1268 таких організацій27. Найбільшими серед громадських організацій етнічних меншин були Рада на- ціональних товариств України, Асоціація національно-культурних об’єднань України, Конгрес національних громад. У цілому громадські організації мен- шин були досить різними за формою: асоціації, спілки, земляцтва, федерації, ради, конгреси тощо. На першому етапі національно-культурні товариства як у центрі, так і в регіонах включалися у процес відновлення мовно-культурної мозаїки багато- національної України, працювали над вирішенням завдань збереження ет- нічної самобутності, створення радіо- та телепрограм, присвячених життю етнічних громад, їх національним традиціям, заснуванням силами націо- нально-культурних товариств або за їх ініціативою аматорських і професій- них творчих колективів, проведенням різного роду культурних заходів – фес- тивалів, національних свят. У результаті співпраці з органами державної влади й місцевого самоврядування було створено 227 театрів і театральних груп, 338 танцювальних колективів, 343 хорових колективи, 258 музичних ансамблів28. Упродовж досліджуваних років розширювалися форми впли- ву національно-культурних організацій на суспільні інститути. Вихідним їх 26 Стан дотримання та захист прав національних меншин в Україні: Спеціальна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – К., 2006. – 93 с. [Електронний ресурс]: http://www.ombudsman.gov.ua/ 27 Поточний архів Міністерства культури (2011 р.). – Листування №12 (510–545). – Спр.24. – Арк.8. 28 Лойко Л.І. Громадські організації етнічних меншин України: природа, легітимність, ді- яльність. – К., 2005. – С.634. Український історичний журнал. – 2015. – №2 143Культура етноменшин України: відродження й розвиток (1990–2000-ні рр.) положенням ставало формування громадської думки, в тому числі і шляхом популяризації власної культури. Культурно-мистецькі організації етноменшин здебільшого розвивались у складних господарчих умовах. Для багатьох національно-культурних то- вариств властивими були матеріальні труднощі, відсутність приміщень. Характерною рисою ставала відсутність фіксованого членства в цих товари- ствах. На початку 1990-х рр. культурні товариства етноменшин фінансува- лися головним чином із державного бюджету. Надалі ситуація змінювалася, зростала частка у надходженнях від приватних осіб, донорських громадських організацій тощо. До того ж більшість великих національно-культурних орга- нізацій отримували фінансову допомогу від етнічної Батьківщини, міжнарод- них фондів та меценатської підтримки. Упродовж 1990–2000-х рр. товариства набували різних форм – від переважно етнографічних, культурних товариств на початку свого становлення до багатофункціональних об’єднань громадсько- політичного спрямування. Горизонтальне урізноманітнення та зростання кількості організацій привело до вертикальної структуризації29. Після проголошення незалежності в Україні склалися передумови до роз- витку професійного культурно-мистецького життя етноменшин, розширюва- лася його інфраструктура. Активізувалися форми театральної, мистецької та виставкової діяльності. Театральне мистецтво етноменшин, з одного боку, ви- ступало різновидом «чистого», тобто професійного мистецтва, а з іншого – різ- новидом самодіяльно-розважального мистецтва, яке непрофесійне, але нерід- ко високоякісне й артистичне. У театральній діяльності етноменшин склалась низка традицій використання різноманітних жанрів: драми, комедії, трагедії, трагікомедії; постановка п’єс різних авторів; постановка спектаклів різними мовами; використання сценічного досвіду інших народів; благодійні покази спектаклів. Українська держава регулювала відносини в галузі театру і театральної справи шляхом формування державної політики у цій сфері, створення умов діяльності та розвитку театрів. Основними напрямками були: підтримка но- ваторських підходів, підвищення вимог до змістовності з метою зростання національно-культурного значення мистецької діяльності та стимулювання театральної галузі до творчого розмаїття; заохочення розвитку театрального мистецтва й активна підтримка кращих зразків професійної творчої діяль- ності; підтримка та розвиток мережі театрів; інтеграція українських театрів у міжнародний театральний процес; зміцнення матеріально-технічної бази театрів30. В Україні за період незалежності розпочала творче життя низка народ- них професійних і аматорських музичних етнічних колективів. У 2008 р. діяло близько 2000 професійних театральних, музичних і фольклорних колективів. 29 Комар Я.В. Національно-культурні товариства як прояв сучасного національного від- родження (на прикладі болгар України та Молдови) // Наукові праці [Чорноморського дер- жавного університету імені Петра Могили]: Серія «Історія». – Т.104. – Вип.91. – Миколаїв, 2009. – С.113–118. 30 Реалізація державної політики у галузі культури: аналітичний звіт Міністерства культури і туризму України за 2007 р. – К., 2008. – С.14. Український історичний журнал. – 2015. – №2 144 В.М.Пекарчук Серед них – Кримськотатарський театр із Сімферополя (АР Крим), Угорський театр імені Д.Ійєша, що в Береговому Закарпатської області, польський на- родний театр зі Львова, а також циганський музично-драматичний театр «Романс», розташований у Києві. Створений у 1993 р. він став першим і єдиним в Україні професійним циганським театром, що працював у жанрах музичної драматургії, класичного романсу і національного фольклору. Його беззмінний керівник – народний артист України І.Крикунов. Театр одержав статус дер- жавної установи культури31. Етнокультурні інтереси росіян України задовольнялись якнайбільше. З року в рік зростало число культурно-мистецьких акцій, присвячених твор- чості російських митців, письменників, загалом культурі Росії, що постійно відбувалися у Києві та інших містах і регіонах України. Наявність в Україні великої кількості українських за підпорядкуванням, але російських за мистецьким спрямуванням драматичних професійних те- атрів створювала передумови до активізації російсько-українського культур- ного співробітництва. Дані театральні колективи одержували всіляку матері- альну підтримку з боку Російської Федерації. У 1991 р. із 73 професійних театрів Міністерства культури УРСР ро- сійських було 16, а з 118 театрів-студій – 9432. Російська культура практич- но безперешкодно розвивалась в АР Крим. У 2003 р. з чотирьох державних театрів два – Російський академічний драматичний театр імені М.Горького і Республіканський ляльковий театр – здійснювали свою роботу російською мовою цілковито, два – Державний український музично-драматичний і Державний кримськотатарський музично-драматичний театри – частково33. Народний вокально-хореографічний ансамбль «Словенка» було ство- рено 1992 р. на базі Середнянської дитячої школи мистецтв Ужгородського району Закарпатської області. Художнім керівником колективу став викла- дач вокально-хорового відділу Середнянської ДШМ С.Симочко. Репертуар «Словенки» складався з вокально-хореографічних композицій на словацькому фольклорному матеріалі, словацьких народних танців, закарпатських народ- них пісень, духовних творів для жіночого хору. Твори, які використовувалися під час формування репертуару, переважно побутували у місцевості Земплін (Східна Словаччина), в Ужгородському районі, де компактно проживали сло- ваки (в тому числі й у Середньому). Використовувалися як обробки місцевих композиторів, так і твори, зібрані під час польових експедицій та оброблені керівниками «Словенки». У різний час із колективом працювали (на запро- шення) хореограф Й.Буріч (Братислава, Словаччина), заслужені працівники культури І.Пастеляк та М.Шютєв (Ужгород), які створили вокально-хореогра- фічні композиції «Міслі, мілій, міслі» (Й.Буріч), «Танец рада мам» (І.Пастеляк), «А я така чарна» (М.Шютєв) та ін. «Словенка» активно співпрацювала з об- ласною культурно-освітнього організацією «Матіца Словенска» на Закарпатті 31 Гончарук О. Нам 15 років! (8 квітня, у Міжнародний день циганів, унікальний циган- ський музично-драматичний театр «Романс» святкував свій день народження) // Вечірній Київ. – 2008. – 10 квітня. 32 ЦДАВО України. – Ф.5116. – Оп.19. – Спр.3128. – Арк.69. 33 Міжнаціональні відносини в Україні: стан, тенденції, перспективи. – К., 2004. – 584 с. Український історичний журнал. – 2015. – №2 145Культура етноменшин України: відродження й розвиток (1990–2000-ні рр.) (голова – Й.Гайніш). Із 1999 р. щорічно у травні проводився обласний конкурс словацької народної пісні «Золотий соловей». Метою його проведення було збе- реження словацьких народних традицій, узагальнення і вивчення передово- го досвіду роботи із словацьким пісенним фольклором. Ансамбль «Словенка» брав участь у культурній програмі Міжнародного фестивалю «Народне багат- ство словаків» (1996 р.), Міжнародних фестивалів словацької молоді (Мартін, Словаччина, 1995, 1998, 2001 та Високі Татри, Словаччина, 2007 рр.), Днів закордонних словаків (1997, 1999, 2000 рр.), Підполянського фестивалю (Детва, 2002, 2003, 2004, 2006 рр., Словаччина), «Другі дзвони Маковицької струни» (Пряшів, Словаччина, 2005 р.), «Земплінські фольклорні славності» (Михаловце, Словаччина, 2005 р.), де представляв творчість словаків України. «Словенка» – учасник творчих звітів Закарпатської області у національному палаці «Україна» (1999, 2001, 2004 рр.), творчого звіту Закарпатської області у приміщенні Закарпатського обласного музично-драматичного театру (гру- день 2009 р.), культурно-мистецької акції «Київ Золотоверхий єднає» (2002 р.), фестивалів «Усі ми діти твої, Україно!» (1998, 2001, 2003 рр., Київ). У березні 2002 р. ансамбль «Словенка» став лауреатом 1-ї премії Всеукраїнського фес- тивалю-конкурсу «Українська родина-2002» (Київ), того ж року відзначив своє 10-річчя. У грудні 2005 р. колектив отримав відзнаку Міністерства культури і туризму України в номінації «Кращий аматорський колектив художньої са- модіяльності національних меншин України» й диплом всеукраїнського свя- та «Сузір’я дружби». Керівник «Словенки» С.Симочко нагороджена подякою Кабінету Міністрів України та почесною грамотою Міністерства культури України34. У нашій країні внаслідок підтримки держави та діяльності національно- культурних товариств активно відроджувалися самодіяльні форми етнічної творчості. На 1993 р., за даними Міністерства культури України, уже діяло близько 630 колективів і гуртків художньої самодіяльності35. У 1998 р. функ- ціонувало близько 1150 колективів художньої самодіяльності, музичних та фольклорних колективів, створених при національно-культурних товари- ствах, зокрема, 107 театрів, 292 хорових колективи, 277 танцювальних ансамб- лів, 233 музичних ансамблі36. У 2008 р. в Україні загальна кількість аматорських театрів, театрів-студій, театральних груп етноменшин становила 393, аматорських хорових колекти- вів – 91037. У 2010 р. культурно-мистецькі потреби етноменшин задовольняли 2700 аматорських театральних, музичних і фольклорних колективів38. У 2000-х рр. функціонувала розгалужена мережа закладів культури, що сприяли збереженню і розвитку духовної культури і традицій румунської 34 Ленарт Л. Народний вокально-хореографічний ансамбль «Словенка»: Етапи становлення та розвитку [Електронний ресурс]: http://centerkultur.xtreemhost.com 35 ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.15. – Спр.3628. – Арк.218. 36 Архів Верховної Ради України. – Ф.1. – Оп.22. – Спр.6237. – Арк.3. 37 Вавринчук М.П. Етнополітична безпека… – С.123. 38 Про стан задоволення національно-культурних, мовних, освітніх потреб національних мен- шин України: Інф.-аналіт. матеріали, підгот. Держкомнацрелігій на 01.12.2010 р. [Електронний ресурс]: http://kompravlud.rada.gov.ua/ Український історичний журнал. – 2015. – №2 146 В.М.Пекарчук національної меншини. У населених пунктах Чернівецької області, в яких проживали етнічні румуни, діяло 95 румунських аматорських театрів, теа- трів, дитячих художніх шкіл, 100 танцювальних колективів, 82 музичних ан- самблі39. На 2009 р. в Україні нараховувалося 63 будинки культури, 6 мис- тецьких румунських шкіл40. Національно-культурні товариства чимало уваги приділяли питан- ню організації і проведення культурно-мистецьких заходів у освітніх уста- новах. У рамках Угоди про співробітництво між Чернівецькою областю та Шльонським воєводством Республіки Польща було передбачено проведення обміну делегаціями школярів та студентів, передовим педагогічним досвідом із загальноосвітніми навчальними закладами сусідньої країни. Спільно з об- ласним Товариством польської культури імені А.Міцкевича учні Чернівецької гімназії №3 готували і проводили заходи, присвячені вшануванню визначних особистостей польської культури. Традиції, звичаї, фольклор вивчалися в рам- ках проведення районних та обласних турів Всеукраїнського фестивалю дитя- чої та юнацької творчості «Чисті роси», Всеукраїнського фестивалю хорового мистецтва «Співає юність України». У 2010 р. у Заставнівській гімназії побува- ла делегація з Лідзбарського повіту Польщі, що представляла ліцей м. Орнета. До її складу ввійшли заступник директора ліцею, 20 старшокласників, учителі фізики, англійської, російської мов. Між сторонами було підписано угоду об- міну учнівськими делегаціями з метою ознайомлення з історією, культурою та традиціями українського і польського народів. Зразковий ансамбль пісні і танцю «Червона калина» Чуньківського НВК Заставнівського району у скла- ді 16 учнів, 8 учасників оркестрової і хорової груп та 3 супроводжуючі взяли участь у ХХІ Міжнародному фольклорному фестивалі «Буковинські зустрічі», який відбувався в містах Ястров’є та Піла Республіки Польща. У ході поїздки делегація учнів і вчителів мали змогу обмінятися досвідом роботи, ознайоми- тися з системою освіти обох сторін, а також з пам’ятками історії та культури41. Одним із вагомих проявів мистецького життя етноменшин було проведен- ня престижних конкурсів, фестивалів. Зростала також їх мистецька вартість, частішими ставали відкриття нових імен, обдарованої, талановитої молоді. Відзначення національних свят виховувало почуття причетності до важливих подій, що відбувалися на історичних Батьківщинах, формували етнічну свідо- мість42. Важливою подією у функціонуванні народної культури етноменшин України були регіональні фестивалі народної творчості. Фестивальний рух сприяв ознайомленню з культурою сусідніх держав. Етнічне театральне мистецтво Одеси репрезентувалося самодіяль- ними або ж напівпрофесійними театральними студіями. Тут працювала 39 Пилипенко Т. Окремі аспекти українсько-румунських відносин в сучасних умовах // Форум націй. – 2009. – №4. 40 Скляр А.В. Питання забезпечення прав національних меншин як приклад асиметричності взаємин у двосторонніх відносинах між Україною та Румунією [Електронний ресурс]: www.vu- zlib.com 41 Довідник міжетнічної толерантності / За ред. А.М.Круглашова. – Чернівці, 2011. – С.162–163. 42 Ішуніна Н. Етнокультурне відродження греків України: київське грецьке товариство «Еллада» // Етнічна історія народів Європи. – 2000. – №4. – С.82. Український історичний журнал. – 2015. – №2 147Культура етноменшин України: відродження й розвиток (1990–2000-ні рр.) молодіжна студія «Лейцонім» (керівник – С.Імас), театр «Гевел геволім» (ке- рівник В.Бассель), музичний театр «Мігдаль Ор» (керівник – К.Верховська), дитячий театр «Анавім» (керівник – Р.Ушакова)43. Мистецтво етноменшин ви- ступало цементуючою основою для розвитку відповідного культурного просто- ру. І нав паки, еволюція і трансформація етнічної культури яскраво розкрива- лися в явищах мистецтва44. Музичне мистецтво традиційно мало величезний ідентифікаційний по- тенціал. Воно втілювало динаміку людських почуттів, здатність творчого осмислення дійсності від емоційного сприймання до широких філософських узагальнень. У творах етнічного музичного мистецтва передусім розкривали- ся характери, почуття, погляди людей і через них – суть громадського життя тієї або іншої історичної епохи та етнічної групи45. Театри етноменшин відігравали низку функцій: пізнавально-естетичну, виховну, соціально-організаційну, утилітарну. Ступінь вираженості функцій на різних етапах розвитку культури залежав від рівня демократизму соці- альної системи, політичного режиму, а також ступеня зрілості цих видів мис- тецтва. На змістовне наповнення функцій накладали відбиток національні традиції і звичаї. Отже, протягом досліджуваних років у духовному житті ет- номеншин зростала роль традиційних форм культури. Ключова роль у цьо- му процесі відводилася народним календарним звичаям, ритуалам, обрядам, усній народній творчості. Виразником етнічності дедалі більше ставав тради- ційний побут, ремісництво. 43 Овчаренко Т.С. Культурологічні аспекти еволюції єврейського театру в Україні: Автореф. дис. … канд. культурології. – Х., 2009. – С.12. 44 Кдирова І.О. Музичне мистецтво національних меншин України за роки незалежнос- ті // Наукові записки: Серія «Мистецтвознавство». – 2011. – №1. – С.27. 45 Там само. Based on the study presented a wide palette of historical facts, analytical materials, scientific arguments copyright conclusions attempt to display the features of reviv- al and development of culture of ethnic minorities, reveals aspects of culture in the same organizational units shown interstate cultural cooperation level, changes in the role of ethno-cultural traditions, decorative-applied art and life. The ways of building cultural-artistic life means all-professional, regional NGOs, as well as key areas of preser vation and promotion of cultural heritage ethnic minorities Ukraine. Keywords: culture, ethnic minorities, traditions, arts, theatre, national-cultural so- ciety, amateur creativity.

Культура етноменшин України: відродження й розвиток (1990–2000-ні рр.)

Репозитарії

Схожі ресурси