Черкас Б. Західні володіння Улусу Джучи: політична історія, територіально-адміністративний устрій, економіка, міста (ХІІІ–ХІV ст.)
Рецензія на книгу: Черкас Б. Західні володіння Улусу Джучи: політична історія, територіально-адміністративний устрій, економіка, міста (ХІІІ–ХІV ст.). – К.: Інститут історії України НАН України, 2014. – 386 с....
Збережено в:
| Дата: | 2015 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2015
|
| Назва видання: | Український історичний журнал |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109396 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Черкас Б. Західні володіння Улусу Джучи: політична історія, територіально-адміністративний устрій, економіка, міста (ХІІІ–ХІV ст.) / Д.С. Вирський // Український історичний журнал. — 2015. — № 2. — С. 197-205. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-109396 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1093962016-11-28T03:02:41Z Черкас Б. Західні володіння Улусу Джучи: політична історія, територіально-адміністративний устрій, економіка, міста (ХІІІ–ХІV ст.) Вирський, Д.С. Рецензії й огляди Рецензія на книгу: Черкас Б. Західні володіння Улусу Джучи: політична історія, територіально-адміністративний устрій, економіка, міста (ХІІІ–ХІV ст.). – К.: Інститут історії України НАН України, 2014. – 386 с. 2015 Article Черкас Б. Західні володіння Улусу Джучи: політична історія, територіально-адміністративний устрій, економіка, міста (ХІІІ–ХІV ст.) / Д.С. Вирський // Український історичний журнал. — 2015. — № 2. — С. 197-205. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109396 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Рецензії й огляди Рецензії й огляди |
| spellingShingle |
Рецензії й огляди Рецензії й огляди Вирський, Д.С. Черкас Б. Західні володіння Улусу Джучи: політична історія, територіально-адміністративний устрій, економіка, міста (ХІІІ–ХІV ст.) Український історичний журнал |
| description |
Рецензія на книгу: Черкас Б. Західні володіння Улусу Джучи: політична історія,
територіально-адміністративний устрій,
економіка, міста (ХІІІ–ХІV ст.). – К.: Інститут історії України НАН України, 2014. – 386 с. |
| format |
Article |
| author |
Вирський, Д.С. |
| author_facet |
Вирський, Д.С. |
| author_sort |
Вирський, Д.С. |
| title |
Черкас Б. Західні володіння Улусу Джучи: політична історія, територіально-адміністративний устрій, економіка, міста (ХІІІ–ХІV ст.) |
| title_short |
Черкас Б. Західні володіння Улусу Джучи: політична історія, територіально-адміністративний устрій, економіка, міста (ХІІІ–ХІV ст.) |
| title_full |
Черкас Б. Західні володіння Улусу Джучи: політична історія, територіально-адміністративний устрій, економіка, міста (ХІІІ–ХІV ст.) |
| title_fullStr |
Черкас Б. Західні володіння Улусу Джучи: політична історія, територіально-адміністративний устрій, економіка, міста (ХІІІ–ХІV ст.) |
| title_full_unstemmed |
Черкас Б. Західні володіння Улусу Джучи: політична історія, територіально-адміністративний устрій, економіка, міста (ХІІІ–ХІV ст.) |
| title_sort |
черкас б. західні володіння улусу джучи: політична історія, територіально-адміністративний устрій, економіка, міста (хііі–хіv ст.) |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2015 |
| topic_facet |
Рецензії й огляди |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109396 |
| citation_txt |
Черкас Б. Західні володіння Улусу Джучи: політична історія, територіально-адміністративний устрій, економіка, міста (ХІІІ–ХІV ст.) / Д.С. Вирський // Український історичний журнал. — 2015. — № 2. — С. 197-205. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. |
| series |
Український історичний журнал |
| work_keys_str_mv |
AT virsʹkijds čerkasbzahídnívolodínnâulusudžučipolítičnaístoríâteritoríalʹnoadmínístrativnijustríjekonomíkamístahíííhívst |
| first_indexed |
2025-07-07T23:00:12Z |
| last_indexed |
2025-07-07T23:00:12Z |
| _version_ |
1837030927081930752 |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2015. – №2
РЕЦЕНЗІЇ Й ОГЛЯДИ
У ще доволі свіжій книжці польського дослідника
середньовічної літератури Р.Урбанського показ а но,
як швидко латинська Європа, із Польщею включ-
но, розвіяла міф демонічної природи монголів і
створеної ними кочової імперії1. Каталогізована та
класифікована історіями «монголів/татар» Плано
Карпіні й де Брідіа, а також іншими «пояснюючи-
ми» творами європейських інтелектуалів, остання
вже на кінець ХІІІ ст. стала «нормальним» історичним явищем, такою собі бу-
денністю прикордоння «цивілізації середньовічного Заходу».
Не так склалося в Україні. Тривала «включеність» в «ординський» світ,
попри формування практично-ефективних умінь і прикладних осягнень, за-
важала класичному «погляду ззовні». Так, Південна Русь-Україна мала стійку
традицію опору (тут неможлива була знана російська максима: пошкрябай-
відчисти будь-якого росіянина – отримаєш татарина; навпаки, в «українсько-
му татарині» завжди й охоче шукалося «єство» дотатарське – руське, чорнокло-
буцьке, половецьке, аланське etc), але свого Карпіні вона не народила (та й з
ориґінальним познайомилася вельми пізно й часто лише в уривках, стосовних
українських земель). Відтак демонічний флер монголо-татарської спадщини
розвіювався в нас украй повільно, і ще питання, чи остаточно (принаймні кон-
цепт «темних віків» вам «із льоту» пригадає чи не будь-який український іс-
торик – не дивно, що Борис Черкас відразу у вступі до своєї праці маніфестує
опозицію саме цьому загальновживаному поняттю).
Утім із постмодерну, з його все новими та новими «пост-», вигулькнула
й «нова історія імперії». Вона окреслила «іншу» рамку для ненаціональних
1 Urbański R. Tartarorum gens brutalis: Trzynastowieczne najazdy mongolskie w literaturze pol-
skiego średniowiecza na porównawczym tle piśmiennictwa łacińskiego antyku i wieków średnich. –
Warszawa, 2007. – 323 s.
Черкас Б.
Західні володіння УлУсУ джУЧи: політиЧна історія,
територіально-адміністративний Устрій,
економіка, міста (хііі–хіV ст.). – к.:
інститУт історії України нан України,
2014. – 386 с.
Український історичний журнал. – 2015. – №2
198 Рец, ензії й огляди
домодерних державних утворень. Відтак народилися «західні володіння
Улусу Джучи» – цілком «респектабельний» для сучасної історіографії кон-
цепт (у сенсі знаної ідеї, що історія України = історії державних утворень на
її території).
Новий концепт – нові правила й нова картина світу. І Б.Черкасові вповні
вдалося створити таку картину та зайвий раз нагадати читачеві, що історія –
це захоплива річ. Як «першопроходець» він креслить свій «об’єкт» широкими,
розмашистими мазками. І, попри сучасну залюбованість «філіґранними» мі-
кроісторичними техніками, це не викликає професійного спротиву. Для «вну-
трішнього часу» концепту «західних володінь Улусу Джучи» – це необхідна
норма й демонстрація «неспрацьованого» потенціалу, що може ще довго дару-
вати нові та нові відкриття.
Структурно книжка, поза традиційно-науковим супроводом (вступ, огляди
історіографії та джерел, закінчення, список використаної літератури, іменний
покажчик), складається з двох частин – реконструкції політичної історії (ори-
ґінальна назва розділу «Історія існування», підрозділів – «Монгольські тумени
в Європі 1222–1242 рр.», «Завоювання в Європі Джучидами 1245–1265 рр.»,
«Ногаєва війна», «Золота доба», «“Велика Замятня”», «Токтамиш») та аналізу
інститутів державності (ориґінальна назва розділу «Держава», підрозділів –
«Територія», «Влада», «Економіка», «Міста Золотої Орди»). Друга частина-
розділ удвічі менша за першу (отже хроніка, так би мовити, горує над полі-
тичним трактатом). Для фахівця тут, ясна річ, трохи бракує окремого викладу
методології дослідження, а ширша аудиторія, імовірно, жалкуватиме за на-
рисом культурно-інтелектуального виміру (зокрема з представленням сюжету
«Церква» у 2-му розділі, адже для середньовіччя – це, поза сумнівом, один із
ключових інститутів; або виокремленням синтетичного підрозділу під умов-
ним титулом «Золотоординська цивілізація»).
Історіографічний підрозділ автор воліє будувати традиційно – як огляд
«модерної історіографії» (від першої половини ХІХ ст.). Власне, мені більше
імпонує конструювання історіографічної традиції безпосередньо від часу фік-
сації події. Усталене у сучасних українських практиках доволі штучне проти-
ставлення «джерел» та «історіографії», гадаю, – дещо редукційний і прокрус-
товий підхід. Часто це призводить до гіперболізації внеску в історичну науку
вчених так званого «довгого ХІХ століття», яке, буває, і прямо окреслюють «сто-
літтям істориків».
Утім навіть за конструювання нарису лише модерної історіографії пе ред
Б.Черкасом стояло вельми непросте завдання, адже йшлося про сюжет, котрий
зовсім не належав до наукового мейнстриму. Ним часто займалися в межах
ще «антикварної парадигми», украй розпорошено у часі та просторі. Через це
традиційне виокремлення хронологічних періодів в «освоєнні» те ми – у цьому
випадку – доволі малоефективне. Відрадно, що Б.Черкас не втра пив у цю схо-
ластичну «часову пастку», вільно ставлячи поряд пізнавчі прори ви й факто-
графічні досягнення істориків різних епох, поколінь і «цехів» (поза класични-
ми істориками-документалістами тут велика була роль археологів і фахівців із
допоміжних історичних дисциплін).
Український історичний журнал. – 2015. – №2
Рец, ензії й огляди 199
У цілому авторський підхід у представленні доробку попередників можна
визначити як історіографію історіографічних сюжетів і для «введення» читача
в коло фахових рамок запропонованої теми дослідження він, безперечно, ор-
ганічний та утилітарно-зручний. Історіографічну «розкіш» – як ось дискусію з
впливовими у рамках досліджуваного сюжету адептами Л.Ґумільова – автор
залишив, явно, на майбутнє.
Огляд джерел також представлено вельми нарисно. Власне, як і з істо-
ріографією, тут більше загальної пропедевтики, аніж ориґінальних дослід-
ницьких осягнень та формулювання «теоретичних родзинок» (зокрема на тему
сюжетів історії знахідки й технік вивчення окремих пам’яток). Із класичної
«теорії» маємо лише традиційну вправу у класифікації-групуванні джерел.
Перший розділ – «Історія існування», – напевно, найориґінальніший і
найрезонансніший за змістом. Свою особисту війну з «темною плямою» укра-
їнської історії автор, безперечно, виграв. Підрозділ «Монгольські тумени в
Європі 1222–1242 рр.» цікавий спостереженнями про організованість і добру
прорахованість вторгнень (Київ як межа завоювання названий ще до битви
на Калці 1223 р.). Акцентую на цьому, адже в літературі про «нашестя» гуляє
чимало міфів – і про випадковість-вимушеність монгольських навал, які лише
провокували чергові противники-жертви (вбиваючи послів – недоторканності
яких узагалі світ, мовляв, навчили монголи; нападаючи першими на мирних
завойовників і т. д.) та про те, що степові батири нікого не обманювали – їх
лише «неправильно» розуміли люди інших культур тощо.
Цікаве зауваження Б.Черкаса про не таку вже повну автономність виправи
Джебе й Субедея 1220–1223 рр., і про загальномонгольський характер Західного
походу 1236–1242 рр. (усе це – добре організовані імперські акції, а не наїзди
молодців-пасіонаріїв). Звертає на себе увагу у цьому підрозділі й реконструк-
ція русько-половецької експедиції на Калку 1223 р. (правим берегом Дніпра до
Хортиці, а далі на Кінські Води й Овечу Воду, а не на Кальміус, де здавна шука-
ли річку Калку). Тут хочеться пригадати одне пізніше джерело про запорізьке
козацтво в 1590–1591 рр. (Мартина Пашковського «Історія турецька і змагання
козацькі з татарами» (Краків, 1615 р.), див. розділ IV, книги І), котре, як місце
найбагатших татарських (ногайських) улусів, на які нападають запорожці, по-
дає становища між річками Молочною (татарською Сут-су) і Кінською Водою.
За джерелом, сюди дорогу запорожцям у середині XVI ст. проклав черкаський
староста князь Михайло Вишневецький (про значення Кінської Води в локаль-
ній уяві запорожців свідчить і подане тут фольклорне оповідання про спір цієї
річки із самим Дніпром). Вабив сюди запорожців і так званий Муравський
шлях – чи не головний транспортний маршрут лівобережного степу, що вів із
московських володінь до Криму. І тут таки на Кінських Водах згодом засну-
вав свою столицю Мамай (її наразі ідентифікують із городищем біля м. Оріхів
Запорізької обл., у «Книге Большому Чертежу» це топонім «Сім Мечетей»). Річка
Кінські Води ще на 1680 р. (свідчення посольства В.Тяпкіна) вважалася судно-
плавною – отже сюди могли заходити й судна з Чорного моря.
Тут-таки маю звернути увагу дослідника на інше пізнє джерело, яке
може додати ваги його реконструкціям степових шляхів-комунікацій (котрі,
Український історичний журнал. – 2015. – №2
200 Рец, ензії й огляди
безперечно, належать до отих броделевих «структур довгого тривання»). Це –
«Опис давньої та нової Польщі» Станіслава Сарницького (Краків, 1585 р.).
Твір містить характеристику так званого «тридоріжжя» на теренах західніше
Дніпра:
«Кучманський шлях
Спочатку від Львова до Шаравки позначена є дорога. Із Шарав-
ки 20 миль до броду на річці Кучмань, саме від якого цей шлях і
називається. Від Кучмані до броду на річці Кодимі 10 миль, від
Кодими до Саврані 4 милі. Від Саврані до Чапчаклеї 10 миль.
Звідти ж Очаків [за] 8 [миль] руських, багато більших за поль-
ські. Тому хто-небудь, можливо, відповідав, що пройшов десять
миль. Польських же 15. Ця дорога є найкоротша з усіх.
Чорний шлях
Львів – Сокаль – 12 миль, Сокаль – Луцьк до Стиру 12 миль,
[від] Луцька до річки Горинь 11 миль, від Горині до броду [че-
рез] Случ за Заславом та Полонним – 10 [миль]. Від Полонного
40 [миль до] Києва. Від Києва [до] Канева 16 миль. Від Канева
[до] Черкас 15. Від Черкас до Порогів 12 миль. Від Порогів до
Томаківки 11 [миль]. Потім Торговішта (=поселення на місці
Ольвії, під Очаковом – Д.В.) – 6 [миль]. Тут уже Скіфії кораблі
розходяться, звичайно, за затокою Борисфена аж до Очакова або
куди завгодно.
Шлях волоський
За Бучач, Скелю, Зіньків та верхів’я річок Ушиця, Жван, Ру-
сава, далі за Волощину або за поля узбережні Тири (=Білго-
род-Дністровський – Д.В.)»2.
Як бачимо, саме Чорний шлях був «трасою» як походу русько-половецького
війська, так і зворотного руху монголів.
Наступний підрозділ – «Завоювання в Європі Джучидами 1245–1265 рр.» –
узагалі є новаторським. Широка картина змін, які відбулися на українських
землях під егідою Улусу Джучи, реконструкція воєн Курумиши-Куремси та
Бурундая варті уваги всякого, кого не задовольняє концепт «темних віків» в
історії України. До речі, цікаво, що й тут Чорний шлях – це основна траса
татарських походів на захід (можна запідозрити, що потреба в Кучманському
та Волоському шляхах оформилася вже за результатами завоювань
1245–1265 рр.).
Підрозділ «Ногаєва війна» ретельно реконструює політичну історію
Нагаєвого улусу (утвореного на основі Правого крила Улусу Джучи), висува-
ючи чимало свіжих і вірогідних гіпотез. Додамо лише, що нижньодунайський
геополітичний центр явно заклав ґрунт для пізнішого «Молдавського проек-
ту», а зауважений Б.Черкасом перехід центру Галицького-Волинського кня-
зівства на рубежі ХІІІ–ХIV ст. зі Львова до Володимира-Волинського якраз міг
бути викликаний виникненням «коротших» татарських шляхів – Волоського й
2 Див.: Вирський Д. Річпосполитська історіографія України (ХVI – середина ХVII ст.): У 2 ч. –
Ч.2 (Додатки). – К., 2008. – С.108.
Український історичний журнал. – 2015. – №2
Рец, ензії й огляди 201
Кучманського. Вибір лівобережних туменів на користь надволзького центру,
можливо, мав і об’єктивний просторово-кліматичний складник, адже в «Історії
турецькій та змаганнях козацьких із татарами» (Краків, 1615 р.) про ногайців
Приазов’я сказано: «На зиму вони аж над море Каспійське втікають» (див. кн.І,
розд.1) – отже, кочування на Лівобережжі, без можливості відступити взимку
до Каспію, було вкрай ризиковим (хоча й не наполягатиму на цьому – у ХІІІ–
ХIV ст. клімат був м’якшим, похолоднішало вже в ХV–XVI ст.).
Попри бідність джерел, хотілося б також бодай окреслення питання, на-
скільки до Узбекової релігійної реформи3 (запровадження ісламу як офіційної
релігії) на теренах Правого крила Улусу Джучи було поширене християнство
(адже й алани, і чорні клобуки та, почасти, половці були християнізовани-
ми ще до монгольського нашестя, а несторіанство знаходило адептів і серед
монголів)4. Це цікаво, оскільки ще у XVI ст. наддніпрянські українці-черкаси
(а з XV ст. є літописна версія, що черкаси, то нова/інша назва чорних клобуків)
охоче приймали до свого гурту кочівників-християн, а еміґрантів-мусульман
відправляли до громади литовських татар.
Підрозділ «Золота доба» оповідає про правління Узбека та Джанібека,
причому, читаючи його, я не міг позбавитися враження, що то «золото» місця-
ми якесь фальшиво-сусальне, і тут ми маємо справу радше із «застоєм», аніж
«розквітом». Звертає на себе увагу сюжет із розгромом улусу Курумиши (те-
риторіально історичне Поділля – смуга від наддніпрянських Черкас до над-
дністрянського Кам’янця-Подільського) в 1352 р. Гадаю, основним театром бо-
йових дій – сепаратистів Курумишевичів з угорсько-польськими союзниками
проти ординців Джанібека – був «короткий» Кучманський шлях. Це пояснило
б занепад золотоординських центрів на Брацлавщині та Степовому Побужжі
(в районі славнозвісного згодом запорізького Гарду, де мандрівники зустрі-
чали численні золотоординські руїни). Тут можна пригадати логістику добре
знаних кримськотатарських походів на Правобережну Україну XVI–XVIІ ст. –
перехід Дніпра (внизу біля Тавані чи вище – на Кічкасі неподалік Хортиці),
зупинка – «нижче Поділля» (характеристика з 1512 р.5) під Чорним лісом
(терени сучасної Кіровоградщини) – ривок під Тернопіль (найшвидше саме
Кучманським шляхом) або під Білу Церкву (Чорним шляхом), де закладається
кіш-табір, з якого широко розходяться загони-чамбули.
Обставини Синьоводського походу Ольгерда 1362 р. – головного сюжету
наступного підрозділу «“Велика Замятня”» – також свідчать на користь гіпо-
тези про зруйнованість золотоординських структур Поділля. Литовсько-руське
3 До речі, тут не вистачає обговорення нових пропозицій О.Юрченка (див.: Юрченко А.Г.
Хан Узбек: Между империей и исламом: Структуры повседневности. – Санкт-Петербург, 2012;
Его же. Элита Монгольской империи: Время праздников, время казней. – Санкт-Петербург,
2012).
4 Цікаву розвідку на цю тему див.: Малышев А.Б. Христиане и христианство в среде золото-
ордынской аристократии // От Онона к Темзе: Чингизиды и их западные соседи / Ред.-сост.
В.П.Степаненко, А.Г.Юрченко. – Москва, 2013. – С.142–165.
5 «Про перемогу над татарами під замком Вишневцем, року Божого 1512…» («De Victoria a
Tartaris circa Castellum Visniowiec, anno Domini 1512, die S. Vitalis Martyris reportata: Andreae
Cricii Posn. Scholastici ad Christophorum de Szydlowice Castellanum Sandomir et Procancellarium
Regni Poloniae epistola prosaica manu exarata»). Власне «paulo ultra Podoliam continuerat», що
можна перекласти і як «трохи за Поділлям міститься».
Український історичний журнал. – 2015. – №2
202 Рец, ензії й огляди
військо тоді рухалося від Києва Чорним шляхом і без бою пройшло за Черкаси
до кордону Поділля (за описами пізнішого Черкаського староства це мала б
бути р. Тясмин + дніпрові уходи до Порогів). Тут варто згадати, що місце битви
на Синіх Водах локалізують або на р. Синюха (неподалік знаного з XVIІ ст.
містечка Торговиця, нині частини м. Новоархангельськ Кіровоградської обл.),
або поблизу гирла Дніпра в районі Торговиці на місці античної Ольвії (нині
поряд із м. Очаків Миколаївської обл.)6. Отже татари або прийняли бій на
позиції «нижче Поділля» під Чорним лісом (і, таким чином, із визначенням
Торговиці на Синюсі як столиці улусу Курумиши Б.Черкас, напевно, погаряч-
кував), або взагалі відійшли «до останнього рубежу» на Правобережжі – біля
переправи на лівий берег Дніпра (може бути, що тут відіграла свою роль і
дуже холодна зима 1361 р., що налякала кочовиків, тож вони восени 1362 р.
відкочували на крайній південь, під Очаків). І втікали ординці після битви до
Дніпра (шукаючи притулку на Лівобережжі), а не Південного Бугу (не маючи
там скільки-небудь міцних опорних пунктів та людських резервів).
Акцентуючи на вірогідності союзу Мамая й Великого князівства Ли-
товського, Б.Черкас ніяк не коментує перехід 1366 р. Коріатовичів під зверх-
ність польського короля. Але ж, можливо, у цьому слід добачати причину від-
новлення татарської леґітимності Теміра-Демитрія у війні 1374 р. (адже автор
слушно звертав увагу, що, для джерел, Синьоводська війна 1362 р. – це не війна
з татарами, а у звістці про 1374 р. татари фіґурують). Тут, оскільки Б.Черкас
довів (зокрема у випадку з леґендою про захоплення Києва Ґедиміном), що він
не чужий пошуків фактографічної основи пізніших фальсифікатів, хочу звер-
нути увагу на свідчення з леґенди про Глинянський рокош7 (оформлена перед
1606–1607 рр. для потреб історичного обґрунтування шляхетської демократії
в Польщі). Датували той міфічний рокош різними роками і якщо з 1371, 1379,
1380 і 1381 усе більш-менш ясно, адже за текстом події відбуваються за прав-
ління польського короля Людвіка Угорського (1370–1382 рр.), то дату 1363-й
рік8 можна пояснити лише як стан після Синьоводської битви 1362 р. Гадаю,
що родова леґенда Ґрановських первісно була недатована. Нас у ній цікавить
епізод про переможну битву з татарами під Брацлавом (татар полягло 7 тис.,
втрати польського війська – до 2 тис., уражений трьома стрілами загинув і
сам полководець – староста сандомирський Рафал Ґрановський), які виступа-
ють союзниками литовців (із ними під Більськ-Підляський тоді пішов битись
сам польський король). Отже, еміри улусу Ноґая після 1366 р. порозумілися з
Мамаєм і, не руйнуючи його союзу з Литвою, улаштували Коріатовичам веселе
життя? Чи вже тоді вони відчули себе «козаками білгородськими», відірвани-
ми від загальноординської державної структури?
6 Арґументацію див.: Вирський Д. Річпосполитська історіографія України (ХVI – середина
ХVII ст.). – Ч.1. – К., 2008. – С.205–206; Ч.2 (Додатки). – С.109, а також у примітці П.Бруна до
нотаток Ж. де Ланнуа (див.: Записки Одесского общества истории и древностей. – Т.ІІІ. – Одесса,
1853. – С.457).
7 Див.: Rokosz Gliniański: Z Manuskryptu Domu Ichmciow Panów Granowskich wypisany do
Druku w r. 1789 podany. – Warszawa, 1789.
8 Див.: Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.Вернадського. –
Ф.І. – Спр.5961.
Український історичний журнал. – 2015. – №2
Рец, ензії й огляди 203
Останній підрозділ першої частини має назву «Токтамиш» та оповідає
про події 1380–1399 рр. Б.Черкас цікаво реконструює конфлікт нового хана
Токтамиша з Литвою близько 1381 р. (власне з Подільським князівством
Коріатовичів і Київським – Володимира Ольгердовича) у зв’язку з тим, що
тут прийняли «біженця» – сина Мамая, засновника роду князів Глинських.
Але оскільки останні отримують володіння на Лівобережжі (Глинськ, Лтава-
Полтава), то, як видається, саме тоді кордон Київського князівства на лівому
березі Дніпра відсунувся (з Переяславщини?) до Ворскли – отже, Токтамиш
програв? Чи варто вважати, що ворсклянський рубіж – то спадщина 1362 р.?
(тоді цікаво, що на Поділлі знайшлися еміри-козаки суперники Ольґерда, а на
лісостеповому лівобережжі – ні).
І, зрештою, кілька зауважень про кампанію на Ворсклі 1399 р. Здає-
ться, тут традиційно трохи перебільшується «степовий» формат походу.
У Р.Гайденштайна (Гейденстейна), при описі погоні 1596 р. Ст.Жолкевського
за С.Наливайком із Києва під Лубни, згадується про те, що польське урядове
військо перейшло р. Сула під Горошиним (нині однойменне село Семенівсь-
ко го р-ну Полтавської обл.), де колись переправлявся й Вітовт, розбитий на
Ворсклі Тамерланом9. Отже, якщо литовці поверталися тією самою дорогою,
як і йшли в похід, то принаймні півдороги – від Києва до Сули – вони не дуже
віддалялися від Дніпра, а на Верхній Ворсклі їх метою міг бути передусім
Муравський шлях, перетинання котрого було насамперед загрозою Криму,
куди Вітовт уже проклав собі дорогу в попередні роки.
Друга частина праці – під титулом «Держава» – відкривається підрозді-
лом із назвою «Територія». Тут ідеться про освоєння монголами завойованого
простору, адміністративні поділи та колонізаторські зусилля «золотого роду»
Чинґізидів. Б.Черкас висловлює чимало цікавих спостережень про клани но-
вих володарів українських земель (Мауці, Курумишевичи, Ноґаєвичи, Ма май
та ін.). Із конструюванням кордонів улусів-уділів (звичайно геополітично обу-
мовлених) варто погодитись, але щодо менших облікових одиниць (туменів,
тисяч і т.д.) маю сумніви. Адже ще у запорожців фіксувалося визначення ку-
реням господарських ареалів за допомогою періодичного жеребкування, плюс
добре знані середньовіччю, з його практиками полівасалітету, екстериторіаль-
ні анклави (з «дахом» в особі верховного хана чи інших «особливих» людей),
плюс кліматично обумовлена варіативність алгоритмів кочування (з ціка-
вою практикою куруків – заповідних земель для екстраординарних потреб),
плюс виокремлення все нових і нових комплексів міської осілості (з більш-
менш знач ною аграрною околицею). Усе це щоденно підважувало стрункість
суто військового, ордоцентричного шикування. Не аналізує автор і специфі-
ку унікальних природних комплексів – Чорного лісу на межі Поділля, лісо-
вої Самарської товщі, рибного бузького Гарду тощо (хоча далі, у підрозділі
«Економіка», є згадка про соляні промисли Сиваша).
Утім конструювання туменів захоплює. Адже, якщо йти за Б.Чер-
касом, можеш отримати й таку картину: 1) Улус Курумиши – Черкаська
9 Reinholdi Heidensteinii … ab excessu Sigismundi Augusti Libri XII. – Francofurti ad Moenum,
1672. – P.334.
Український історичний журнал. – 2015. – №2
204 Рец, ензії й огляди
(екс-чорноклобуцька) тьма (пізніша зона 6 перших козацьких полків),
Брацлавська тьма (основа Подільського князівства), Інгульсько-Чорноліська
тьма (згодом ареал татар Очакова й запорожців); 2) Улус Ноґая – Білгородська
тьма (пізніше анклав білгородських татар), Буджацько-Доб руджська тьма
(аналогічний татарсько-ґаґаузький анклав), Молдавська тьма (основа
Молдавського воєводства); 3) Лівобережжя – Кримська (Солхатська) тьма
(на півночі – по річки Самару й Орель; згодом основа Кримського ханства),
Київсько-Переяславська тьма (основа Київського князівства та воєводства),
Сіверсько-Донецька тьма (історично це колонізаційний простір Сіверщини,
вона була найближча до офіційного надволзького центру – отже найменш ав-
тономна, до того ж із помітними «осілими» центрами, здатними структурувати
простір, тут було не дуже, її «пізньою дитиною» стала Слобожанщина).
Наступний підрозділ – «Влада» – подає вельми струнку і ясну картину
функціонування владних інститутів Монгольської імперії та Золотої Орди.
Традиційно акцентовано на надзвичайно ефективній для свого часу системі
зв’язку (ямська служба) та універсалістській (у тойнбіанському сенсі) бюрокра-
тичній машині, взорованій спочатку на китайській імперії, а згодом усе біль-
ше на здобутках мусульманської цивілізації. Зауважити можна хіба що про
корисність порівняння організації «Золотого роду» Чинґізидів з іншими серед-
ньовічними патримоніями, перспективність розробки теми кланових структур
на золотоординських теренах10, а також про потребу дещо удокладнити сюжет
про практики імперського змішування та колоніальні переведення певних ет-
нічних громад на нові терени (зокрема про історію сучасних ґаґаузів).
Підрозділ «Економіка» містить чимало ориґінальних міркувань, у тому
числі й заснованих на малознаних археологічних і нумізматичних матеріалах.
Але загалом цей блок роботи має дещо загальнотезовий характер (обсяг під-
розділу 19 стор. навряд чи міг претендувати на інше), за яким, утім, угадуєть-
ся значний потенціал подальшого розширення. Зокрема йдеться про перспек-
тивний сюжет щодо місцевих шляхів – поза «міжнародною» трасою Великого
шовкового шляху. Тут-таки, зауважимо, поки що лише пунктирно окреслений
потенціал «портретизації», бодай і фраґментарної, героїв місцевого «бізнесу»11.
Попри знайомство автора зі студіями Д.Квіріні-Поплавської, сюжет із невіль-
ництвом як важливою галуззю місцевої економіки його чомусь не зацікавив.
Завершує частину підрозділ «Міста Золотої Орди». Він зайвий раз указує
на незадовільний стан української золотоординської археології, яка все ще
доволі хаотично досліджує й украй слабко систематизує виявлені пам’ятки
10 Див. свіжу пропозицію: Исхаков Д.М., Измайлов И.Л. Татарские кланы Улуса Джучи:
происхождение и место в системе власти // От Онона к Темзе: Чингизиды и их западные
соседи. – С.178–203.
11 Див. цікаві міркування Р.Гришка про ґенуезців (Hryszko R. Z Genui nad Morze Czarne:
z kart genueńskiej obecności gospodarczej na północno-zachodnich wybrzeżach Morza Czarnego u
schyłku średniowiecza. – Kraków, 2004. – 329 s.; Idem. Januensis ergo mercator?: działalność go-
spodarcza Genueńczyków w ziemi lwowskiej na tle kontaktów Polski z czarnomorskimi koloniami
Genui w XV wieku. – Kraków, 2012. – 156 s.), а також Я.Тишкевича – про караїмів (Tyszkiewicz J.
Karaimi na Rusi i Litwie do 1388 // Przegląd Orientalistyczny. – №3/4. – Wrocław, 1999. – S.177–186;
Idem. Karaimi litewscy w czasach Witolda i sprawa przywileju datowanego rokiem 1388 // Studia
Źródłoznawcze. – T.36. – Warszawa, 1997. – S.45–64).
Український історичний журнал. – 2015. – №2
Рец, ензії й огляди 205
(те саме можна сказати і про іншу дотичну спецдисципліну – історичну гео-
графію). Гадаю, напрацювання Б.Черкаса стануть тут стимулом для розгор-
тання осмисленої роботи у цьому напрямі. Принагідно хочу звернути увагу
на так звані «татарські кишені», котрі у джерелах позначають як «польові ме-
четі», а одна досліджена така пам’ятка (під с. Кишеньки Кобеляцького р-ну
Полтавської обл.) свідчить, що йдеться про гробницю-мавзолей12. Отже не
факт, що численні топоніми «Мечеть» на півдні України вказують на золото-
ординські урбаністичні осередки. З інших загадкових міст Орди хочеться зга-
дати й позначені на відомій мапі Великого князівства Литовського 1613 р.
городища Верблюжка й Манжелія (причому, їх явно виділено, що ніяк не
відповідало стану на 1590-ті рр., коли складалася ця карта). Узагалі карто-
графічні матеріали ХVI–XVIII ст., попри їх неточність, становлять ще один
«резерв» представлення сюжету золотоординського містознавства.
Висновки дослідження (блок «На закінчення») викладено ясно і струнко.
Не вистачає хіба що згадки, що ситуація симбіозу кочових та осілих народів, із
перевагою перших, на теренах України на момент монгольського завоювання
була зовсім не новою (тут ще Велику Скіфію можна пригадати).
Уже зовсім наприкінці зверну увагу на виявлені у книзі описки. Ясна річ,
із погляду рецензента цілком неприпустимою є помилка в назві його власної
праці, декілька разів цитованої Б.Черкасом («Українне місто» тут, явно через
недогляд за комп’ютерною правкою, стало «Окраїнним»). З інших важливих у
плані смислу, а не правопису, ляпсусів наведу такі: «1362 р.» замість «1262 р.»
(с.110); «Сербський правитель не відмовився від оборони і прислав до Ісакчі
свого сина Стефана з групою бояр на заложники» (взаємовиключне тверджен-
ня, «не» тут явно зайве; с.126); «У 1312 р. у тридцятирічному віці помирає
Токта» (роки його життя звичайно визначають як бл. 1270–1312, отже йдеться
про 40-річний вік; с.145); «Казимир встиг перекрити переправи через Віслу,
що унеможливило форсування річки поляками протягом січня» (ідеться явно
про нападників-татар, а на захисників-поляків; с.164); «Проте 1206 р. у річко-
вій навігації Венеції вперше місцем призначення став Судак» (незрозуміло,
що тут мало бути замість «річковій»; с.305); «Проте Палеологи, не бажаючи
мати під боком лише одного потужного сусіда, у 1265 р. підписують аналогічну
угоду з Візантією» (має бути «Венецією»; с.307).
З інших зауважень до праці у цілому, гадаю, що в подальшому автор не
економитиме на топонімічних коментарях, та й прикінцевий географічний по-
кажчик явно не буде зайвим. Також у наступних книжках Б.Черкаса чекаємо
на інші «розкоші» (карти, ілюстрації тощо).
Д.С.Вирський (Київ)
12 Зарецкий И.А. Результаты пробной раскопки в урочище Мечеть Кобелякского уезда //
Труды Полтавской учёной архивной комиссии. – Вып.7. – Полтава, 1910. – С.111–120.
|