Маслійчук В. Іван Мазепа і Слобідська Україна

Рецензія на книгу: Маслійчук В. Іван Мазепа і Слобідська Україна. – Х.: Харківський приватний музей міської садиби, 2014. – 152 с.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2015
Автор:	Кононенко, В.П.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2015
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Рецензії й огляди
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109397
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Маслійчук В. Іван Мазепа і Слобідська Україна / В.П. Кононенко // Український історичний журнал. — 2015. — № 2. — С. 206-212. — Бібліогр.: 29 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-109397
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1093972016-11-28T03:02:42Z Маслійчук В. Іван Мазепа і Слобідська Україна Кононенко, В.П. Рецензії й огляди Рецензія на книгу: Маслійчук В. Іван Мазепа і Слобідська Україна. – Х.: Харківський приватний музей міської садиби, 2014. – 152 с. 2015 Article Маслійчук В. Іван Мазепа і Слобідська Україна / В.П. Кононенко // Український історичний журнал. — 2015. — № 2. — С. 206-212. — Бібліогр.: 29 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109397 uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії й огляди Рецензії й огляди
spellingShingle	Рецензії й огляди Рецензії й огляди Кононенко, В.П. Маслійчук В. Іван Мазепа і Слобідська Україна Український історичний журнал
description	Рецензія на книгу: Маслійчук В. Іван Мазепа і Слобідська Україна. – Х.: Харківський приватний музей міської садиби, 2014. – 152 с.
format	Article
author	Кононенко, В.П.
author_facet	Кононенко, В.П.
author_sort	Кононенко, В.П.
title	Маслійчук В. Іван Мазепа і Слобідська Україна
title_short	Маслійчук В. Іван Мазепа і Слобідська Україна
title_full	Маслійчук В. Іван Мазепа і Слобідська Україна
title_fullStr	Маслійчук В. Іван Мазепа і Слобідська Україна
title_full_unstemmed	Маслійчук В. Іван Мазепа і Слобідська Україна
title_sort	маслійчук в. іван мазепа і слобідська україна
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2015
topic_facet	Рецензії й огляди
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109397
citation_txt	Маслійчук В. Іван Мазепа і Слобідська Україна / В.П. Кононенко // Український історичний журнал. — 2015. — № 2. — С. 206-212. — Бібліогр.: 29 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT kononenkovp maslíjčukvívanmazepaíslobídsʹkaukraína
first_indexed	2025-07-07T23:00:18Z
last_indexed	2025-07-07T23:00:18Z
_version_	1837030932899430400
fulltext	Український історичний журнал. – 2015. – №2 Дослідження контексту відносин геть- манського уряду І.Мазепи зі Слобідською Україною – надзвичайно актуальна тема української історіографії ранньомодерного часу, котрій приділялося явно замало уваги. Хоча багато дослідників у своїх працях наво- дили окремі відомості про гетьмансько-сло- бідське прикордоння, книжка Володимира Маслійчука, за нашим спостереженням, є першою монографією з цієї теми. Однак цін- не тут не лише це, але й спроба запропонува- ти альтернативу як традиційній національ- ній, так і радянській історіографії, присвяченій добі І.Мазепи. Автор свідомо артикулював це у вступі (с.12): «Насправді в нашій роботі діяльності гетьмана як такої мало, автор прагне уникати багатьох поширених оцінок. Ця робота не зовсім про відомого гетьмана, а радше про контекст. Основ- ною тезою для дослідження, що, однак, може бути спростована, є значення освоєнь – як зовнішніх (переселення та колонізація територій), так і внутрішніх (трансфер і осмислення інакших ідей, понять, спроби експериментів та реформ) – для української історії, значення історії прикордоння з постійними конфліктами і порозуміннями, а також важливість того, що нині важко оми- нути, – студій над пам’яттю про Мазепу та над пов’язаними з нею все тими ж конфліктами і порозуміннями». Із цього уривку стає зрозумілим, що В.Маслійчук ставить перед собою складне завдання дослідити освоєння як у контексті території, так і в інтелекту- альній площині. Вивчення колонізації широко використовувалося та викорис- то вує ться в історіографії. При студіюванні української ранньомодерної історії важливою стала концепція фронтиру, сформульована американським істори- ком Ф.Тернером у 1890-х рр., котра набула цікавих модифікацій у сучасній ві- тчизняній історіографії1. Освоєння як предмет спеціального історичного дослі- дження в інтелектуальній сфері – надзвичайно актуальне для сучасної західної історичної науки, проте не набуло особливого розвитку в українській історіогра- фії раннього нового часу2. Усе це свідчить, що В.Маслійчук узявся за новатор- 1 Див., напр.: Леп’явко С. Великий кордон як фактор формування українського козацтва (XVI ст.). – Запоріжжя, 2001. – 50 с.; Брехуненко В. Типологія Степового Кордону Європи і пер- спектива дослідження історії східноєвропейських козацтв // Україна в Центрально-Східній Європі. – Вип.6. – К., 2006. – С.453–486. 2 Приміром, див. інформацію про міжнародний колоквіум у Парижі «Пётр Великий и ев- ропейский интеллектуальный мир: контекст, коммуникационные сети, распространение и маслійЧУк в. іван маЗепа і слоБідська Україна. – х.: харківський приватний мУЗей міської садиБи, 2014. – 152 с. Український історичний журнал. – 2015. – №2 Рец, ензії й огляди 207 ську та надзвичайно важку справу, яка заслуговує на детальний аналіз. У цій рецензії особливу увагу звернуто на дві теми книги: 1) модернізація і традиція; 2) «третє» освоєння мазепинської тематики у сучасній історичній пам’яті. У розділі з інтриґуючою й багатообіцяючою назвою «Реформи Петра Першого (Загрози традиції та консервативний опір: слобідські полки і Гетьманщина)» на шести сторінках не так багато можна дізнатися про пере- творення російського царя стосовно двох українських автономій та про консер- вативний опір їхніх еліт (с.63–68). Приміром, автор пише (с.63): «Доба Петра І заклала в підмурок Російської імперії вагомий кон- флікт модернізації (вестернізації) і традиції. Саме загрозою для традиції можна пояснити вчинок Івана Мазепи – загрозою втра- тити старі набутки, політичні вольності, змінити помісне війсь- ко на регулярне. Ця загроза була очевидною і ще тривалий час слугуватиме подразником для консервативних козацьких форму- вань. Гетьман Мазепа був великим прихильником нововведень Петра І на початку діяльності царя, про що є чимало свідчень». Зрозуміло, що дослідник бачить інтерпретацію російсько-українських вза- ємин крізь призму конфлікту «старизни» та «новизни». В.Маслійчук належить до невеликого кола вітчизняних істориків, які велику увагу приділяють кон- флікту традиції та модернізації в український ранньомодерний час. Із праць харківського дослідника видно, що він зазнав впливу російського історика А.Каменського3. Саме використання теоретичних здобутків концепцій модерні- зації та ретельне опрацювання виданих й архівних джерел дало можливість В.Маслійчуку ориґінально висвітлити низку сюжетів з історії Слобожанщини4. Із рецензованої та інших праць автора можна зробити висновок, що для нього традиція й модернізація – однозначно різнополюсні явища5. Чи є ця модель най- продуктивнішою з відомих на сьогоднішній день варіацій теорії модернізації? Якщо звернутися до історії використання концепцій модернізації в останні десятиліття польськими, російськими та українськими істориками, то побачимо использование знаний / Pierre Le Grand et l’Europe intellectuelle: contexte, réseaux, circulations, réalisations», котрий відбувся 28–29 березня 2013 р. [Електронний ресурс]: http://intellectual- history.blogspot.com/2012/04/blog-post_05.html 3 Див.: Маслійчук В. Історія України на сторінках науково-популярної книжки з російської іс- торії (Каменский А. Российская империя в XVIII веке: традиции и модернизация. – Москва, 1999. – 326 с.) // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. – Т.10. – Х., 2004. – С.333–347. 4 Див., напр.: Маслійчук В. Радикальна реформа і старий звичай (Князь Олексій Шаховський та реформування слобідських полків 1733–1735 рр.) // Його ж. Провінція на перехресті куль- тур: Дослідження з історії Слобідської України XVII–XIX ст. – Х., 2007. – C.105–140; Його ж. Модернізація та традиція // Там само. – C.76–156. 5 Характерна цитата: «Тема “модернізації” України XVIII ст., здається, не зовсім приємна для вітчизняних істориків. Хоч саме погляд під кутом зору конфлікту традицій та новацій може підштовхнути дослідників минулого до нових важливих відкриттів. […] Модернізаційні процеси розпочалися в XV–XVI ст. Власне кажучи, увесь цей ранньомодерний час позначений у європейському контексті боротьбою модернізації та традиції (Реформація – контрреформація, скасування особистої залежності селянина – запровадження кріпосного права на сході Європи, абсолютизм – революція тощо)» (див.: Маслійчук В. Радикальна реформа і старий звичай… – С.109–110). Український історичний журнал. – 2015. – №2 208 Рец, ензії й огляди переконливу тенденцію до розрізнення модернізації як явища у Центрально- Східній Європі на радикальну та помірковану форми. Із кінця 1980-х та впро- довж 1990-х рр. ці концепції було вдало апробовано на сюжетах ранньомодерно- го польського, російського й українського минулого тими фахівцями, які добре знали англомовну літературу. У польській історіографії показовим досліджен- ням стала праця А.Камінського, котра була задумана в Польщі, однак написа- на у Сполучених Штатах Америки, де зазнала впливу концепцій модернізації. Тут розглянуто широкий спектр відносин між Річчю Посполитою та російською державою в 1686–1697 рр. Діяльність Олексія Михайловича А.Камінський трактує як помірковані, а Петра Олексійовича – радикальні реформи6. Іншим прикладом впливу концепцій модернізації на польську історіографію раннього нового часу може слугувати збірник, присвячений структурам влади «в умовах запізнення»7. Показовою книгою в російській історіографії, написаною в рамках модернізаційних концепцій, стала праця А.Каменського, уперше видана ан- глійською мовою8. Російськомовний варіант, що з’явився двома роками пізніше, справив вплив щодо бачення XVIII ст. не тільки на російських, але й деяких українських істориків9. У розумінні модернізації Російської імперії дослідник ще чіткіше розрізнив помірковану та радикальну форми: «Усі реформи, здійснені впродовж століття першими Романови- ми, від царя Михайла до його внучки царівни Софії, мали дово- лі поміркований характер. […] Реформи в армії (а поряд із цим здійснювалися й спроби будівництва флоту) мали, фактично, модернізаційний характер, однак вони були, як показали нев- дачі російської армії у війні за Смоленськ 1632–1633 рр. та у війнах із Польщею і Швецією 1654–1666 рр., недостатніми. […] Актуальною потребою держави стало створення повноцінної та добре оснащеної реґулярної армії. Однак для цього необхідна була радикальна реформа всього, що належало до “государевої служби”, організації торгівлі та виробництва й, відповідно, змі- на соціальної структури суспільства»10. 6 Див.: Kamiński A. Republic vs. Autocracy: Poland-Lithuania and Russia, 1686–1697. – Cambridge, 1993. – P.6. 7 Див.: Modernizacja struktur władzy w warunkach opóznienia: Europa Środkowa i Wschodnia na prze- łomie średniowiecza i czasów nowożytnych / Red. M.Dugo, S.Gawlas, H.Grala. – Warszawa, 1999. – 219 s. 8 Kamenskii A. The Russian Empire in the Eighteenth Century: Searching for a Place in the World / Transl. and ed. by D.Griffiths. – New York, 1997. – 256 р. 9 Див., напр.: Нефёдов С. Демографически-структурный анализ социально-экономической исто- рии России: Конец XV – начало ХХ в. – Екатеринбург, 2005. – 540 с.; Кондаков И. «Порядок» vs «хаос»: Пётр І в интеллектуальной истории России // Пётр Великий / Сост. и ред. Е.Анисимов. – Москва, 2007. – С.9–33. У російській історіографії існує обширна література, в якій дотично розглядається модернізація раннього нового часу (див.: Поляков Л. Методология исследования российской модер- низации // Полис. – 1997. – №2. – С.39–51; Опыт российских модернизаций XVIII–XX в. – Москва, 2000. – 244 с.; Побережников И.В. Модернизация: теоретические и методологические проблемы // Экономическая история: Обозрение / Под ред. Л.И.Бородкина. – Вып.7. – Москва, 2001. – С.163– 173; Ким О. Современная теория модернизации о раннем Новом времени в Московской Руси // Электронный научно-образовательный журнал «История». – Вып.2 (10). – Медиевистика: новые под- ходы к периодизации. – Ч.ІІ. – 2012. – С.116–133). Огляд російської історіографії на цю тему див.: Головко В. Російська модернізація: історіографія 2000-х рр. // Проблеми історії України: факти, су- дження, пошуки. – Вип.12. – К., 2004. – С.3–20. Стосовно української історіографії див. уже зазна- чені праці В.Маслійчука та дисертацію В.Яценка (Яценко В. Інтеграція українського козацтва до соціальної структури Російської імперії у XVIII cт.: Дис. … канд. іст. наук. – Х., 2007. – 231 с 10 Див.: Каменский А. Российская империя в XVIII веке… – С.47, 44. Український історичний журнал. – 2015. – №2 Рец, ензії й огляди 209 В українській історіографії прикладом успішного використання концепції модернізації при вивченні раннього нового часу стала студія канадського істо- рика українського походження З.Когута, присвячена російському централізму та українській автономії11. Цю працю було написано на основі дисертаційно- го дослідження, що проводилося 1971–1975 рр. під впливом модернізаційних концепцій. Тут висвітлено інтеґрацію установ і спільноти Гетьманщини до ім- перської адміністрації та суспільства в 1760–1830-х рр. З.Когут звернув увагу на поміркований характер модернізації у країнах «шляхетської демократії» та важливу роль у них корпоративних інституцій: «Соціальні організми – стани, цехи, муніципалії – у багатьох випадках були знаряддям, через які держава мала можливість дістатися до ширших верств населення і прищеплювати сучас- ний спосіб життя, що вимагало повчання і керування цими со- ціумами без підриву їх основ […] держава не була єдиним зна- ряддям модернізації, але як проводир заохочувала діяльність корпоративних установ і приватних осіб»12. Хоча В.Маслійчук добре обізнаний з історіографією, усе-таки він у своїй книзі не розглядає гетьмансько-слобідське пограниччя в контексті поміркованої модер- нізації. Видається, це не зовсім вірно. Носіями модернізації на сході географіч- ної Європи впродовж часу, що нас цікавить, стали монарші двори й адміністра- ції абсолютистських держав, котрі досягли значніших результатів, ніж країни «шляхетської демократії», які модернізувалися набагато повільніше. На тлі ради- кальних модернізацій (реформи російських монархів Петра І та Катерини ІІ чи прусського короля Фрідріха ІІ) самостійні зусилля еліт спільнот «шляхетської де- мократії» щодо впровадження перетворень були малопомітними. Образно кажу- чи, радикальну модернізацію відстоювала держава, а помірковану – суспільство. Обидві форми мали свої плюси й мінуси. Хоча радикальна модернізація на кінець XVIII ст. перемогла на всьому просторі Східноєвропейської рівнини, вона мала контроверсійний характер. У Російській імперії багато справді прогресивних про- ектів було не реалізовано саме через їх радикальність, для еволюційних змін не знайшлося сприятливого ґрунту, а низка реформ перетворилася на наслідуван- ня далеко не найкращих традицій абсолютистської Московії13. Якщо розглянути життя конкретних людей, то впродовж більшої частини XVIII ст. у Гетьманщині й Речі Посполитій багатьом із них за низкою критеріїв жилося не гірше, а навіть краще, ніж мешканцям Російської імперії, уряд якої проводив радикальну модер- нізацію. Масові втечі селян із Росії до Речі Посполитої та Гетьманщини є лише одним із фактів, що підтверджує це твердження14. 11 Kohut Z.E. Russian centralism and Ukrainian autonomy: Imperial absorption of the Hetmanate: 1760s–1830s. – Cambridge, 1988. – 363 р. 12 Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини 1760– 1830. – К., 1996. – С.30. 13 Ключевский В. Сочинения в 8 т. – Т.4. – Москва, 1958. – С.117–133, 143–146, 160–161, 325–329; Богданов А. Взгляд современного историка // Его же. Царевна Софья и Пётр: Драма Софии. – Москва, 2008. – С.10–71. 14 Центральний державний історичний архів України, м. Київ. – Ф.51. – Оп.3. – Спр.57. – Арк.18–49; Спр.1514. – Арк.1–3; Джиджора І. Матеріали московського «Архива министерства юстиции» до історії Гетьманщини // Його ж. Україна в першій половині XVIII в.: Розвідки і замітки. – К., 1930. – С.129–130; Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – Нью-Йорк; К.; Л.; Париж; Торонто, 2001. – С.113. Український історичний журнал. – 2015. – №2 210 Рец, ензії й огляди В історії сусідньої з Російською імперією та Гетьманщиною Речі Посполитої за королів Авґуста ІІ та Авґуста ІІІ не відбулося радикальних модернізаційних реформ, водночас у середовищі інтелектуальної й політичної еліти (та навіть на рівні деяких державних інституцій) проходили поступові зміни. Польські істори- ки до модернізації відносять такі явища, як зацікавлення морем, зокрема розви- ток малярства – мариністики15, запровадження системи міністерств16, збільшення армії17, реформування Сейму18 та фінансів19 тощо. Більшість безперечно сміливих проектів у Речі Посполитій (як і в Гетьманщині) залишилися на папері. Важливо, що деякі з них в обох випадках було тісно пов’язано з традицією – «старизною»20. У часи І.Мазепи також сталося багато поміркованих змін. Скажімо, аналіз бойових дій у ході війни російської держави з Османською імперією свідчить, що помірне освоєння різних військових стратегій і практик було часто ефективнішим за радикальне запозичення суто західного досвіду. Приблизно в той час, коли росій- ська армія, яка майже наполовину складалася з полків «нового строю», безуспіш- но намагалася штурмувати Азов, «старе» російське й українське військо (близько 100 тис. чол.) під командуванням Б.Шереметєва та І.Мазепи захопило дніпров- ські фортеці Казикермен, Мустріткермен, Мубеукермен та Ісламкермен, котрі знаходилися приблизно на відстані 70 км від сучасного Херсона21. Укріплення Мустріткермена на острові Тавань22 перетворили у військово-морську базу, з якої можна було розгортати дії у Дніпровському лимані. Відтоді для повноцінного ви- ходу у Чорне море потрібно було лише оволодіти Очаковом та Кінбурном. Азовською перемогою 1696 р. росіяни певною мірою також завдячували 15-тисячному війську, високі бойові риси якого на кінець XVII ст. пояснюва- лися запозиченням елементів річпосполитської й османської військових так- тик23. Якщо артилерійський обстріл фортеці (за допомогою іноземних спеціа- лістів) та азовська флотилія заклали основні передумови взяття османського фор посту на Дону, то безпосередніми причинами перемоги стало підведення козаками валу казикерменським способом і захоплення ключового бастіону24. Хід подальших воєнних дій засвідчив, що у сфері розвитку стратегічно важ- ливих комунікацій та будівництва флоту на Чорному морі позиція І.Мазепи видавалася раціональнішою й ефективнішою, ніж царя-реформатора25. 15 Kurek J. U schyłku panowania Augusta II Sasa. – Katowice, 2003. – S.32. 16 Wyszomirska M. Między obroną wolności a naprawą państwa: Rzeczpospolita jako przedmiot polemik politycznych w dobie panowania Augusta III (1734–1763). – Warszawa, 2010. – S.55. 17 Ibid. – S.129–130, 224; Archiwum Główne Akt Dawnych. – Księgi Spraw Publicznych (Kancerskie). – Ks.4. – S.394. 18 Ibid. – S.162, 224. 19 Perlawowski A. Jan Jerzy Przebendowski jako podskarbi wielki korony (1703–1729). – Kraków, 2004. – S.216–236; Wyszomirska M. Między obroną wolności a naprawą państwa... – S.224. 20 Стосовно Речі Посполитої див.: Wyszomirska M. Między obroną wolności a naprawą pań- stwa… – S.121, 153, 162, 172–173 та ін. 21 Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII ст. – Дніпропетровськ, 2003. – С.384–386. 22 Станіславський В. Участь лівобережного та запорозького козацтва в боротьбі з Османською імперією (за даними неопублікованих епістолярій гетьмана Івана Мазепи за 1695–1696 рр.) // Україна в Центрально-Східній Європі. – Вип.7. – К., 2007. – С.581. 23 Соловьёв С. История России с древнейших времён. – Кн.7. – Т.13/14. – Москва, 1962. – С.533. 24 Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII ст. – С.393. 25 Приміром, на середину 1690-х рр. для відсічі татарським вторгненням використовувалася стара система комунікації, за якою російські війська підходили до південного кордону Гетьманщини лише Український історичний журнал. – 2015. – №2 Рец, ензії й огляди 211 Власне В.Маслійчук сам розуміє, що традиція в Гетьманщині не була «ста- тичною». Зокрема він наводить цікавий гетьманський проект колонізації на південному рубежі Гетьманщини (с.52): «Нещодавно опубліковані Татьяною Таїровою-Яковлєвою “Мо- сковські статті” – угода гетьмана Івана Мазепи з московським урядом 20 вересня 1689 р. – взагалі свідчать про широкий колоні- заційний проект гетьманської адміністрації. Поряд із запрошен- ням заселити Новобогородицьк російськими військовими йшлося про дозвіл поселити тисячу “малоросійських родин” на слободах поблизу Новобогородицька. Створювався новий великий простір для колонізації, не цілком вдалої, з огляду на пізніші події»26. Також дослідник, який багато років займається Слобожанщиною (а тому його думка дуже цінна), сам же дійшов висновку, що з погляду ефективно сті радикаль- ні реформи царського уряду тут були сумнівними (с.65). Тож, на нашу думку, роз- гляд освоєння досвіду та території за часів І.Мазепи на гетьмансько-слобідському прикордонні більш продуктивний у межах концепцій поміркованої й радикаль- ної модернізацій, ніж у рамках дихотомічної схеми традиція vs. модернізація27. Сподіваємося, що цей невеликий екскурс у трьохсотрічне минуле переко- нає, що розрізнення модернізації у Центральній та Східній Європі на ради- кальну й помірковану форми – доцільне та перспективне. На нашу думку, це розв’язує декілька проблем: 1) стає зрозумілішою як радикальна модернізація, що її форсували абсолютистські уряди, так і поміркована, котрої домагалися еліти країн «шляхетської демократії» (і навіть частина нобілітету абсолютист- ських держав); 2) цікавою проблемою центрально-східноєвропейської історії постає конфлікт радикальної та поміркованої модернізацій; 3) можливість глибшого зрозуміння традиції, що змінювалася. Хоча В.Маслійчук наголошує, що хоче представити дві форми освоєння на гетьмансько-слобідському прикордонні – території та ідей, він також вдало пише після царського указу (тобто після того, як татари з ясиром та здобиччю поверталися у свої землі). І.Мазепа запропонував швидку систему реагування – гетьманські та російські війська виступали проти татар, як тільки їх фіксувала добре налагоджена українська розвідка (див.: Станіславський В. Участь лівобережного та запорозького козацтва в боротьбі з Османською імперією... – С.591). Також І.Мазепа написав російському цареві, що для успішних дій дніпровської флотилії необхідно будувати судна за прикладом турецьких і навіть відправив у Малоросійський приказ спеціаліста, який умів їх будувати. Ця пропозиція залишилася без відповіді (див.: Його ж. Дніпровські походи 1697–1698 рр. в недрукованих листах Івана Мазепи до Петра І // Україна в Центрально-Східній Європі. – Вип.6. – К., 2006. – С.502–503). Підтвердженням недостатньої реформованості управління російської армії у ході дніпровських походів (і краще керівництво українською) став яскравий випадок уже по їх завершенню. У листі до царя від 1 лис- топада 1700 р. І.Мазепа писав, що 6-тисячне військо гетьманського реґіменту, яке мало йти разом із ро- сіянами до Тавані та Казикермена, прибуло під Переволочну 7 серпня, де чекало на останніх 12 тижнів (див.: Його ж. Завершення війни з Османською імперією та вступ Війська Запорозького у протистояння з Швецією в недрукованих листах Івана Мазепи за 1699–1700 роки // Там само. – Вип.7. – С.271). 26 Слід зауважити, що копію документа з Інституту рукопису НБУ імені В.Вернадського, про яку тут ідеться, було опубліковано до виходу у світ праці Т.Таїрової-Яковлевої (див.: Доба гетьма- на Івана Мазепи в документах / Упор. С.Павленко. – К., 2007. – С.254–259). 27 Наші попередні погляди щодо перспективи вивчення поміркованої модернізації Гетьманщини див.: Кононенко В. Політико-правові витоки «Договорів та постанов» 1710 р. // Україна в Центрально-Східній Європі. – Вип.12/13. – К., 2013. – С.298–299; Його ж. [Рец.]. Katarzyna Kuras. Wspólpracownicy i klienci Augusta A. Czrartoryjskiego w czasach saskich. – Kraków: Towarzystwo Wydawnicze «Historia Jagellonica», 2010. – 365 s. // Cоціум. – Вип.10. – К., 2013. – С.294–295. Український історичний журнал. – 2015. – №2 212 Рец, ензії й огляди і про третє. Мається на увазі сучасне засвоєння «мазепинської тематики» на те- риторії Слобожанщини. На нашу думку, останній розділ його праці – «Незабутній Мазепа (Як суспільства пригадують і вигадують)», в якому про це йдеться, – один із найкращих сюжетів. Автор вдало відзначає характерні амбівалентні риси тако- го освоєння (с.114): «Коломацька селищна рада прийняла постанову про надання дозволу на виготовлення проекту відведення земельної ділянки для будівництва та розміщення пам’ятника гетьману Мазепі у селищі Коломак по вулиці Леніна (курсив наш – В.К.)». В.Маслійчук звертає увагу на освоєння пам’яті про І.Мазепу та його добу як на потенційний економічний (туристичний) ресурс. Приміром, до- слідник так представляє місце обрання гетьмана (с.112): «Районний центр Харківської області Коломак, селище міського типу, носить назву однойменної річки. […] Саме на Коломаку Івана Ма зепу в 1687 р. було проголошено гетьманом. Ця симво- ліка дуже важлива для одного з найзахідніших (і найменших) районів Харків щи ни, де національні почуття досить вагомі. […] Район досить депресивний економічно […] Створення місця пам’яті про Мазепу і бодай примітивної туристичної інфраструк- тури могли б посприяти роз виткові соціально-економічної сфери поза політичними конотаціями». За нашими попередніми спостереженнями (досвід використання постатей П.Орлика та І.Богуна в розвитку історичного туризму), наукове осмислення пер- сонажів ранньомодерного періоду в контексті залучення історичних артефактів до розбудови туристичної інфраструктури, на жаль, не знайшло належної уваги ані серед істориків, ані серед потенційно зацікавлених служб. Натомість перспективи історичного туризму в нашій країні вражаючі, адже в нас тільки понад 140 тис. пам’яток історії та культури, котрі охороняються державою28. Як показує історич- ний досвід, економічні вигоди від туризму призводили до деполітизації й «турис- тичного споживання» ще більш контроверсійні тематики, аніж «мазепинська». Високо оцінюючи розділ про освоєння історичної пам’яті, його не слід ідеалі- зувати хоча б тому, що деякі сюжети стали б цікавішими за умови глибшого до- слідження. Приміром, розглядаючи баталії за пам’ять про Полтаву, В.Маслійчук звертає увагу на цікавий факт, що до трьохсотріччя битви між Карлом ХІІ (та І.Мазепою) й Петром І (та І.Скоропадським) лише у Харкові вийшло 2 книжки з «радянським» прочитанням цієї події та 1 – з «українським національним». Утім дослідник так і не проаналізував змісту такого прочитання минулого29. І насамкінець слід відзначити, що при ретельному опрацюванні книги мож- на натрапити на деякі огріхи (термінологічні неузгодженості, кілька сюжетів, ко- трі вже багато разів використовувалися в попередніх розвідках автора та вносять мало нового в розуміння теми праці, стилістично невдалі речення тощо), однак вони не впливають на загальну високу наукову оцінку дослідження В.Маслійчука. В.П.Кононенко (Київ) 28 [Електронний ресурс]: https://uk.wikipedia.org/wiki/Туризм_в_Україні 29 Див., напр.: Духопельников В. 300 лет Полтавской битвы: Как это было? – Х., 2009. – 32 с. Цікаво, що автор цієї невеличкої брошурки з багатообіцяючою назвою ще в 1979 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Діяльність Рад Харківщини у відновлювальний період 1921– 1925 рр.» та абсолютно невідомий своїми дослідженнями з періоду XVIII cт.

Маслійчук В. Іван Мазепа і Слобідська Україна

Репозитарії

Схожі ресурси