Соціальна структура давньоруського суспільства

Досліджено структуру давньоруського суспільства ІХ–ХІІІ ст., його багатоукладність, існування в ньому залишків рабовласницького ладу, реліктів ладу родоплемінного та ін. Розглянуто еволюцію суспільства протягом усієї доби існування Давньоруської держави....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2015
Автор:	Котляр, М.Ф.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2015
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Історичні студії
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109724
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Соціальна структура давньоруського суспільства / М.Ф. Котляр // Український історичний журнал. — 2015. — № 6. — С. 13-28. — Бібліогр.: 83 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-109724
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1097242016-12-12T03:02:34Z Соціальна структура давньоруського суспільства Котляр, М.Ф. Історичні студії Досліджено структуру давньоруського суспільства ІХ–ХІІІ ст., його багатоукладність, існування в ньому залишків рабовласницького ладу, реліктів ладу родоплемінного та ін. Розглянуто еволюцію суспільства протягом усієї доби існування Давньоруської держави. Author in this article researches the structure of old-Rus’ society of 9–13th centuries, its multiform structure, the remains of slaveholding system, relicts of tribal organisation etc. Moreover, covered the evolution of society during all period of old-Rus’ State. 2015 Article Соціальна структура давньоруського суспільства / М.Ф. Котляр // Український історичний журнал. — 2015. — № 6. — С. 13-28. — Бібліогр.: 83 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109724 94 (477) «ІХ–ХІІІ» uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історичні студії Історичні студії
spellingShingle	Історичні студії Історичні студії Котляр, М.Ф. Соціальна структура давньоруського суспільства Український історичний журнал
description	Досліджено структуру давньоруського суспільства ІХ–ХІІІ ст., його багатоукладність, існування в ньому залишків рабовласницького ладу, реліктів ладу родоплемінного та ін. Розглянуто еволюцію суспільства протягом усієї доби існування Давньоруської держави.
format	Article
author	Котляр, М.Ф.
author_facet	Котляр, М.Ф.
author_sort	Котляр, М.Ф.
title	Соціальна структура давньоруського суспільства
title_short	Соціальна структура давньоруського суспільства
title_full	Соціальна структура давньоруського суспільства
title_fullStr	Соціальна структура давньоруського суспільства
title_full_unstemmed	Соціальна структура давньоруського суспільства
title_sort	соціальна структура давньоруського суспільства
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2015
topic_facet	Історичні студії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109724
citation_txt	Соціальна структура давньоруського суспільства / М.Ф. Котляр // Український історичний журнал. — 2015. — № 6. — С. 13-28. — Бібліогр.: 83 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT kotlârmf socíalʹnastrukturadavnʹorusʹkogosuspílʹstva
first_indexed	2025-07-07T23:34:16Z
last_indexed	2025-07-07T23:34:16Z
_version_	1837033072477863936
fulltext	Український історичний журнал. – 2015. – №6 М.Ф.котляр * СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА ДАВНЬОРУСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА Спільнота Давньої Русі ІХ–ХІІІ ст. постає на сторінках джерел, головним чином літописних, соціально неоднорідною, у ній співіснували то два, а то й три уклади. Так було майже всюди в Європі. На уламках Римської імперії жили варвари, суспільний лад яких був родоплемінним при наявності общин- них стосунків. Існували й рештки рабовласницького ладу. Сусідська громада середньовіччя була кроком уперед у порівнянні з первіснородовою общиною давніх часів. Релікти рабовласництва простежуються в давньоруських писем- них пам’ятках, починаючи з ХІ ст. Зважаючи на обмеженість свідчень вітчизняних джерел щодо давньорусь- кого суспільства, спробую стисло відтворити його історію. Челядь. На Русі здавна існувало патріархальне рабство, пережиток родо- племінного ладу. Челядь не брала участі у суспільному житті. Звичайно її не садовили на землю, а використовували в хатньому господарстві, а також для охорони вільних людей, бояр і заможних городян. Поняття «челядин» вперше з’являється в літопису під 912 р., у тексті договору Олега з візантійцями: «Аще украден будеть челядинъ рускый, или ускочить или по нужи продан будеть, и жаловати начнуть Русь да покажеть ся таковое о челядине…»1. Із тексту зро- зуміло, що челядинів на Русі було чимало, вони виглядали в очах літописця буденним явищем. Так само в угоді Русі з Візантією 944 р. читаємо: «Игорь же, утвердивъ миръ с Грѣки, отпусти слы, одарив скорою, и челядью и воскомъ»2. Як замінник грошей, срібла, золота й цінностей челядь виступає у розповіді про відвідини княгині Ольги послами візантійського імператора (літописець відносить подію до 955 р.)3. Термін «челядь» досі викликає суперечки в середовищі істориків. Б.Д.Греков надавав йому широкого значення, зауваживши, що в угодах Русі * Котляр Микола Федорович – доктор історичних наук, членкореспондент НАН України, головний науковий співробітник Інституту історії України НАНУ, відділ історії України середніх віків та раннього нового часу Email: kij@bk.ru 1 Повесть временных лет / Подг. текста, перев., статьи и комм. Д.С.Лихачева. – 2-е изд. – Санкт-Петербург, 1999. – С.19. 2 Там же. – С.26. 3 Там же. – С.30. Досліджено структуру давньоруського суспільства ІХ–ХІІІ ст., його багато- укладність, існування в ньому залишків рабовласницького ладу, реліктів ладу родоплемінного та ін. Розглянуто еволюцію суспільства протягом усієї доби іс- нування Давньоруської держави. Ключові слова: Русь, держава, челядь, колодники, смерди, мужі, бояри, дружин- ники, князь. УДК 94 (477) «ІХ–ХІІІ» Український історичний журнал. – 2015. – №6 14 М.Ф.Котляр з греками слово «челядин» означало не лише рабів. Можливо, так називали слуг, котрі супроводжували своїх панів у далеких подорожах, серед них бували і раби. Челядь, здається, нерабського стану виступає в «Повчанні» Володимира Мономаха, коли князь розповідає про свій наїзд на мінського князя Гліба: «Изъѣхахом городъ, и не оставихом у него ни челядина, ни скотины»4. На дум- ку Б.Грекова, челяддю у слов’ян називали також хатню прислугу, двірню та захоплених у полон під час нескінченних феодальних війн. Учений уважав, що термін «челядь» у «Правді Руській» охоплював різновиди панської двір- ні, котра вийшла з патріархальної familia5. Поняття «челядь» згадується в пам’ятках давньоруської писемності в ХІІ і навіть у ХІІІ ст. У розпалі фео- дальних війн доби роздробленості челядь виступає в літописах як головний то- вар, що його князі захоплювали один в одного, а також як еквівалент вартості. В 1159 р., під час війни між Мстиславичами і Давидовичами, «Мьстиславъ [Ізяславич] же зая товара много Изяславли [Ізяслава Давидовича] дружины, злота и серебра, и челяди, и коний, и скота»6. Колодники, військовополонені неодноразово трапляються на літописних сторінках з кінця Х ст. Пригадаймо запозичену Нестором, мабуть, з воїнського епосу напівлегендарну історію: «Иде Володимеръ на Болгары съ Добрынею, съ уемъ своим, […] и победи болгары. Рече Добрыня Володимеру: “Съглядахъ колодникъ, и суть вси в сапозѣх. Симъ дани намъ не даяти, поидемъ иска- ти лапотниковъ”»7. Літописи згадують колодників упродовж ХІІ і більшої частини ХІІІ ст. Бо полонених перетворювали на челядь у перебігу нескін- ченних війн доби удільної роздробленості. В кінці київського князювання Ізяслава Мстиславича (1154 р.) він зав’язав контакти із галицьким государем Ярославом Володимировичем. Зустрівшись із ним на полі битви, київський володар опинився у скрутному становищі. Його дружина була нечислен- ною, а дружинники перед цим захопили багато полонених («боле бо бяшеть колодникъ его дружины»), що позбавило її рухливості й бойових якостей. Ізяславу довелося повернутись до Києва8. У багатьох випадках літописці на- зивають разом і колодників і челядь. Під час війни поміж Ростиславичами й Андрієм Боголюбським, якого підтримали Ольговичі, в 1172 р. дружина Мстислава Ростиславича «удариша на товарѣ [обоз] ихъ, и много колодникъ изъимаша»9. Галицько-Волинський літопис засвідчує, що взяття колодників у ворога було буденною справою і тривало принаймні до середини ХІІІ ст.10 Абсолютну більшість руських людей у середньовіччі становили селяни. Годі й шукати у джерелах розповіді про них, як і про інші масові суспільні про- шарки: ремісників, торгівців (купців), звичайних дружинників, збирачів, мис- ливців тощо. Тому картина суспільства Давньої Русі, намальована нашими літописами, виглядає не тільки обмеженою, а й по суті викривленою. Трудові 4 Повесть временных лет. – С.103. 5 Греков Б.Д. Киевская Русь. – Москва, 1953. – С.164–171. 6 Летопись по Ипатскому списку. – Санкт-Петербург, 1871. – С.344. 7 Повесть временных лет. – С.39. 8 Летопись по Ипатскому списку. – С.322. 9 Там же. – С.369. 10 Галицько-Волинський літопис / За ред. М.Ф.Котляра. – К., 2002. – С.82–83. Український історичний журнал. – 2015. – №6 Соціальна структура давньоруського суспільства 15 елементи середньовічного суспільства Західної Європи ІХ–ХІІІ ст. також май- же не відображені у писемних пам’ятках. Мовчазна більшість. Історики школи «Анналів» влучно назвали масу про- стого народу Європи, насамперед селян, «мовчазною більшістю». Вони й по- ставили перед собою нелегке завдання – збагнути свідомість і культуру цієї більшості, спосіб життя людей, які становили продуктивну основу суспільства, але були по суті усунутими з історичних джерел. Як писав один із чільних тео- ретиків «Анналів» Ж. Ле Ґофф, така більшість була виключена з історії спочатку середньовічними письменниками і хроністами, котрі зосередили увагу на «сильних світу» тогочасності: монархах, аристократах, духовенстві, освічених людях тощо, а народ виступав в їхніх творах переважно у вигляді бунтівної «черні», позбавленої власного голосу. Ця німа більшість була викинута з історії і вченими нових часів, котрі довірилися джерелам, створеним освіченими авторами середньовіччя, які на свій лад уявляли людей з вулиці. Безіменні трудівники міста і села були ними позбавлені власного погляду на світ і живились ніби вульгаризованими, спро- щеними недоїдками з бенкетного столу інтелектуалів11. Ці суворі слова Ж. Ле Ґоффа повною мірою відносяться до картини, створеної нашими джерелами, в більшості літописними, а на їх підставі й істориками давніх і нових часів. Смерди. При тому, що серед простого народу селяни-смерди чисельно пе- реважали ремісників, промисловців, торгівців, купців та ін., згадки про них у писемних джерелах майже відсутні. А якщо трапляються, то лише принагідно. Жодної закономірності в цих згадках мені не пощастило знайти. З’являються такі пригадування досить пізно, в «Повісті временних літ» з 1096 р. Тоді по- рушник спокою Руської землі Олег Святославич був покликаний Святополком Ізяславичем і Володимиром Мономахом на народне зібрання, що мало обгово- рити, як оборонити країну від половецьких ханів. Олег злякався можливого публічного суду над ним самим і досить брутально відповів на запрошення: «Нѣсть мене лѣпо судити епископу ли, игуменом, ли смердом». В його очах простий народ був смердами, непотребом, з яким гоноровитий Ярославич не бажав мати справи. Та інакше дивився на селян-смердів Володимир Всеволодич Мономах. Процитований далі фрагмент «Повісті временних літ» характеризує його став- лення до простих людей, хліборобів, не випадково літописець навів його у спів- чутливому для переяславського князя контексті. Коли на зібранні з тодішнім київським государем Святополком Ізяславичем (при тому були присутні дру- жинники обох князів) Володимир закликав до походу в Половецький степ, дружинники Святополка лицемірно заявили, що той похід погубить коней смердів. У відповідь Мономах виголосив палку промову: «Дивно, ми, дружино, оже лошадий жалуете, ею же кто ореть. А сего чему не промыслите, оже то начнеть орати смердъ, и приѣхавъ половчинъ ударить и стрѣлою, а лошадь его поиметь, а в село его ѣхавъ иметь жену его и дѣти его, и все его имѣнье? То лошади жаль, а самого не жаль ли?»12. У розповіді про початок походу проти 11 Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. – Москва, 1992. –С.356. 12 Повесть временных лет. – С.118. Український історичний журнал. – 2015. – №6 16 М.Ф.Котляр половецьких ханів 1111 р. літописець буквально повторив тільки-но наведену промову Мономаха13, що є незвичним для цього джерела. В очах книжника ставлення государя до звичайних людей було пробним каменем, на якому ви- пробовувався будь-який князь. Термін «смерд» мав переважно негативний, образливий смисл. Епітет «смердий» у зневажливому плані використано галицьким літописцем у роз- повіді про бунт галицьких бояр проти князя Данила по навалі орд Батия на Русь. Тоді «приидоста [до Данила] Лазорь Домажирець и Иворъ Молибожичь, два безаконьника от племени смердья». Від імені одного з лідерів бунтівних бояр Доброслава вони визнали, що той роздає землі своїм васалам без дозволу князя Данила14. Мужі. Суспільна організація східних слов’ян виступає вже в перших лі- тописних розповідях про них, починаючи з 60-х рр. ІХ ст. Побудована на не- певних фольклорних джерелах, напівлегендарна історія прибуття Рюрика на північно-західні землі східноєвропейської рівнини сповіщає: «И прия власть Рюрикъ, и раздая мужемъ своимъ грады, овому Полотескъ, овому Ростовъ, другому Бѣлоозеро»15. У цьому літописному тексті «мужі» вже відрізняються від маси воїнів Рюрика (адже він роздає їм гради), а сам він, глава держави, яка перебувала у процесі зародження, піднесений над усіма своїми людьми. У Новгородському літопису прихід Рюрика з братами на Русь описаний дещо інакше: «Избрашася 3 брата с роды своими и пояша со бою дружину многу и предивну, и приидоша к Новугороду»16. У «Повісті временних літ», поза сумні- вом, також ідеться про дружину, адже поняття «мужі» і «дружинники» є сино- німами в початкових частинах літописів. Розповідь про утвердження Олега в Києві продовжена в «Повісті времен- них літ» словами, що свідчать про розшарування верхівки суспільства і провід- ну роль князя: «Поиде Олегъ, поимъ воя многи [...] И прия градъ [Смоленськ], и посади мужь свои […] И взя Любець, и посади мужи свои» (882 р.)17. Термін «мужі» утверджується в літописі з часів Рюрика. В описі походу Олега на Царгород 907 р. згадується, що «въ корабли [Олега] по 40 мужь»18. Рюрику наслідував Ігор, йому – Ольга, їй – їхній син Святослав. Держава із самого початку існування мала одноосібного государя. У Древлянській зем- лі, складовій частині цієї держави, в часи Ігоря й Ольги існувало ще кілька місцевих князів, насправді племінних вождів. Це доводиться словами древ- лянських послів, котрі прибули до Києва незабаром по вбивстві Ігоря й мо- вили Ользі: «Мужа твоего убихомъ, бяше бо мужь твой аки волкъ восхищая и грабя, а наши князи добри суть, иже распасли суть Деревьску землю»19. У відоб раженні другої війни Ігоря з греками (944 р.) читаємо: «Посла Игорь 13 Повесть временных лет. – С.122. 14 Галицько-Волинський літопис. – С.103. 15 Повесть временных лет. – С.13. 16 Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов / Под ред. и с предисл. А.Н.Насонова. – Москва; Ленинград, 1950. – С.106. 17 Повесть временных лет. – С.14. 18 Там же. – С.17. Поза сумнівом, це були княжі дружинники, принаймні якась їх частина. 19 Повесть временных лет. – С.27. Український історичний журнал. – 2015. – №6 Соціальна структура давньоруського суспільства 17 мужѣ своя к Роману [імператору]»20. Немає сумнівів у тому, що в обох текстах ідеться про обраних мужів, дружинників і бояр з оточення князя. А от земель- на власність мужів у джерелах ІХ–Х ст. зовсім не згадується. Земля тоді була і ще довгий час залишалась у спільній, корпоративній власності правлячої страти, цю власність уособлював київський государ. Категорії мужів. Соціальна поляризація суспільства на Русі з часом набирала сили. За князювання Ольги (944–964 рр.) літопис уже відзначає різновиди княжих мужів, виразно виділяє їх верхівку не лише в Києві, а й у Древлянській землі. Ольга звертається до древлян, котрі просили миру, зі словами: «Да аще мя просите? Право, то пришлите мужа нарочиты»21. Смисл поняття «мужи нарочиты» розкриває продовження цих слів: древляни поси- лають до неї «лучьшие мужи, иже дерьжаху Деревьску землю»22. З тексту ви- ходить, що «нарочитые» або «лучшие мужи» складали верхівку древлянської знаті, котра «держала» землю древлян. Слово «держала» свідчить про колек- тивне володіння землею в цій області. Здобувши Іскоростень, Ольга полоне- них древлян «работѣ предасть мужемъ своимъ»23, тобто в рабство. Давньоруське суспільство часів Ігоря й Ольги представлене джерелами вже досить стратифікованим. Воно складалось з княжої родини, «лучших» або «нарочитых» мужів (то були княжі дружинники, бояри і різні привілейовані люди, котрі не входили до дружини), селян і городян. За свідченнями літопис- ців, соціальна структура суспільства по Ользі далі ускладнюється, що, зокре- ма, відбилось у вживанні дефініцій, які вони прикладали до руських людей. Літопис називає мужів її сина Святослава «лѣпшими»: він посилає до грецького імператора «лѣпшие мужи» з пропозицією миру. Ольжин онук Володимир роз- дає гради «мужамъ добрымъ, смысленымъ и храбрымъ», серед них також ви- діляються «лучшие»24. Ця тенденція і далі зберігається на сторінках «Повісті». Біля джерел дружинності. Звичайно, виникнення дружини у слов’ян як соціального прошарку і військового інституту історики відносять до різ- них часів: від VI до першої половини Х ст. Думки дослідників розділились. Т.Василевський даремно, на мій погляд, бачив можливість формування дру- жин ще в родоплемінному суспільстві. Йому заперечував інший польський іс- торик, Г.Ловмянський, котрий припускав лише гіпотетичну можливість ство- рення дружин у ту добу, та й то не постійних, а хіба що для одноразового набігу на сусідів25. На думку А.А.Горського, інститут дружини був властивий суспіль- ству часів генезису феодальних відносин, а дружинна знать формується вже у часи виникнення ранньофеодального укладу26. На мою думку, давньоруська дружина була продуктом не стільки карди- нальної зміни суспільних стосунків, скільки процесів зародження і розвитку 20 Там же. – С.23. 21 Там же. – С.27. 22 Там же. – С.28. 23 Там же. – С.29. 24 Там же. – С.34, 37, 55. 25 Василевский Т. Организация городовой дружины и её роль в формировании славянских государств // Становление раннефеодальных славянских государств. – К., 1972; Ловмянский Г. Основные черты родоплеменного и раннефеодального строя славян // Там же. – С.12. 26 Горский А.А. Древнерусская дружина. – Москва, 1989. – С.18, 35. Український історичний журнал. – 2015. – №6 18 М.Ф.Котляр державності. У руках князя вона була засобом примусу й управління, стягання данини, захисту власних інтересів і населення країни від ворогів. Матеріали археологічних досліджень свідчать, що найбільш численні контингенти дружинників були зосереджені в ядрі Давньоруської держави, на Середній Наддніпрянщині, що якраз і підкреслює творчу діяльність дружини у справі становлення східнослов’янської державності. Співвідношення дружини з апа- ратом управління не раз досліджувалось істориками. Воно докладно розгля- нуто й у книжці А.А.Горського27. Отже слово «дружина» належить до найдавніших соціально-політич- них понять давньоруських джерел і з’являється на сторінках Новгородського першого літопису молодшого ізводу в розповіді про прихід Рюрика з брата- ми до Новгорода під умовним 854 р. Наступна згадка про дружину (на думку О.О.Шахматова, вона належала до Найдавнішого Київського ізводу) містить- ся в оповіданні Новгородського літопису про прихід Ігоря й Олега до Києва. «Повість временних літ» відносить подію до вельми умовного 882 р.: вони «по- таистася в лодьяхъ, и с малою дружиною излезоста на брегъ»28. У паралель- них текстах «Повісті временних літ» слово «дружина» заступають поняття «вся русь» і «вои»29. «Вои». Термінологія джерел стосовно найменувань давньоруських воїнів чи окремих їх груп залишається неясною. У пам’ятках, що відбивають історію Русі ІХ–ХІІІ ст., часто трапляється термін «вои». Довгий час історики вважали, що воями в літописах та інших пам’ятках давньоруської писемності називали народне ополчення, на відміну від дружини, члени якої називались начебто «княжьими мужами»30. Та проведене П.В.Лукіним спеціальне дослідження цього питання привело його до аргументованого джерелами висновку, що «слово “вои” не було строго визначеним терміном. Воно могло прикладатись до зовсім різних об’єктів: дружини, всього війська, частини війська, навіть найманців»31. Галицько-Волинський ізвод при розповіді про воєнні операції Романовичів та їхніх супротивників в абсолютній більшості випадків корис- тується універсальним терміном «вои». Однак джерела містять й інші назви воїнів того часу. Отроки. Починаючи з часів Ольги, літопис знає як членів княжої дружи- ни ще й отроків. У розповіді про її помсту древлянам за вбитого ними Ігоря серед нечисленних дружинників княгині («мало дружины») були й отроки. На тризні по Ігорю «повелѣ [княгиня] отрокомъ своимъ служити пред ними»32. А от нищили древлян уже її дружинники. Це начебто наводить на думку про другорядну роль отроків у дружині. П.С.Стефанович уважає отроків княжими 27 Горский А.А. Древнерусская дружина. – С.61. 28 Новгородская первая летопись... – С.107. 29 Повесть временных лет. – С.13–14. 30 Серед літератури нового часу цю думку найбільш категорично висловив І.Я.Фроянов (див.: Фроянов И.Я. Киевская Русь: Очерки социально-политической истории. – Ленинград, 1980. – С.187, 203). 31 Лукин П.В. Древнерусские «вои»: IХ – начало ХII в. // Средневековая Русь. – Т.4. – Москва, 2004. – С.5–58. 32 Там же. – С.28. Український історичний журнал. – 2015. – №6 Соціальна структура давньоруського суспільства 19 військовими слугами, так само, як і гридів33. Але це не зовсім відповідає свід- ченням джерел. Значення терміна «отроки» у давньоруських джерелах не досить певне, розмите. У 1015 р. отроки становили частину дружини Бориса Володимировича, а один із них Георгій був улюбленцем Бориса34, отже нале- жав до старшої дружини. Отроки багато разів згадуються в Галицько-Волинському літопису. З його текстів складається враження, що ті отроки належали до княжого двору, скла- дали особисту охорону государя. У 1231 р., у розпалі боротьби з боярством за Галич і землю, Данило Романович опинився у скрутному становищі. Перед тим джерело розповідає, що одна частина війська була послана ним проти клану бояр Молибоговичів, котрі збиралися вбити його, а інша пішла разом з його братом Васильком до Белза. Заради досягнення драматичного ефекту літописець перебільшує гостроту становища, повідомляючи, що з князем зали- шилась лише купка воїнів його охорони: «Самому же Данилу [...] оставшюся въ 18 отрокъ вѣрныхъ, и съ Демяномъ тысяцкымъ своимъ»35. Далі князь зверта- ється до скликаного ним віча городян Галича з питанням, чи будуть вони йому вірними в боротьбі з боярами. Від імені присутніх на тому вічі відповідає сот- ник отроків Микула і висловлює загальну думку: не винищивши бояр, князь не досягне спокою в місті і в країні36. «Детские». Особливу категорію княжих служилих людей, поряд з отрока- ми, знають джерела, головним чином літописи: «детские». Вони були молод- шими дружинниками і також виконували судові обов’язки. Так, вони слідку- вали за випробуванням обвинувачених вогнем, за що одержували півгривни. У випадках розділу спадщини між членами родини за судовою постановою «детский» виконував цю процедуру. Про це свідчить «Правда Руська». Так само як судовий виконавець «детский» названий в угодах Смоленська з Ригою і Готським берегом 1229 р.37 Багато хто з них належав до заможних людей. У 1175 р., після вбивства змовниками князя Андрія Боголюбського, повсталі розправлялись і з княжими посадниками і тіунами, детськими і мечниками, «а домы их пограбиша»38. Дворяни. Слово «дворяни» використовується давньоруськими джерелами у двох сенсах – широкому і вузькому, як позначення певної верстви людей двору. У широкому розумінні дворянами були всі (за винятком високих чинів) належні до двору люди. У вузькому – воїни й міністеріали (слуги). Як писав сучасний історик, «вивчення початкового періоду становлення цієї верстви яв- ляє значні труднощі завдяки обмеженій інформації історичних джерел і впли- ву на її інтерпретацію різних наукових і суспільно-політичних теорій»39. 33 Стефанович П.С. Бояре, отроки, дружины: военно-политическая элита Руси в Х–ХІ ве- ках. – Москва, 2012. – С.225. 34 Повесть временных лет. – С.59. 35 Галицько-Волинський літопис. – С.94. 36 Там само. 37 Свердлов М.Б. Генезис и структура феодального общества в Древней Руси. – Ленинград, 1983. – С.205. 38 Полное собрание русских летописей. – Т.1: Лаврентьевская летопись. – Вып.2: Суздальская летопись по Лаврентьевскому списку. – 2-е изд. – Ленинград, 1927. – Стб.370. 39 Свердлов М.Б. Домонгольская Русь. – Санкт-Петербург, 2003. – С.593. Український історичний журнал. – 2015. – №6 20 М.Ф.Котляр М.Б.Свердлов пише, що дворяни були вільними служилими людьми. Однак ця думка потребує серйозних джерельних аргументів. Дворяни, котрі разом з городянами Боголюбова розграбували двір князя Андрія Юрійовича в 1174 р., явно належали до числа бідних людей, незадоволених князем і його придворними, ближніми до нього посадовцями. Ю.О.Лимонов уважає дворян слугами, безпосередньо пов’язаними з княжим двором. Він же розглядає їх як людей військових40. З цим можна погодитись. Але їх соціальний статус досі за- лишається невизначеним у науці. У пізніших північноруських джерелах, починаючи із середини XV ст., сло- во «дворяни» означає людей, котрі служать князеві з наданого їм в умовне володіння (з умовою відбування військової служби) земельного наділу. На мій погляд, такого роду дворяни існували і в Галицькій землі, принаймні з кінця 30-х рр. ХІІІ ст. У цьому переконує наступний епізод, повіданий Галицько- Волинським ізводом. Після повернення Данила Романовича з еміграції, коли орди Батия за- лишили Південно-Західну Русь і рушили на Захід, князь переконався у тому, що великі бояри поводяться в Галицькій землі мов справжні самовладні князі, зокрема, роздають державні землі своїм васалам. Данило послав до одного з них, Доброслава, свого стольника з вимогою пояснити скоєне. «Доброславу же рекшу: “Дахъ има Коломыю”; Якову [стольнику Данила] же рекшю ему: “Како можеши безъ повелениа княжа отдати ю сима, яко велиции князи дръжать ю, сию Коломыю на роздавание оружникомъ?”»41. У вітчизняній науці здавна дискутували щодо того, яким було феодальне землеволодіння в Давній Русі: вотчинним (безумовним) чи помісним (умовним). Один з найбільших знавців проблеми Л.В.Черепнін писав з цього приводу: «Напевно, бояри і княжі “мужі” служили головним чином з вотчин. У нас не- має відомостей (для давньоруських часів – М.К.) про умовні земельні держан- ня типу пізніших помість»42. В історіографії закріпилася думка, за якою розда- вання князівських (державних) земель служилим людям почалося в середині ХV ст., але масового поширення набуло тільки наприкінці того століття43. Процитовані рядки Літописця Данила Галицького зі словами «държать ю, сию Коломыю на роздаванье оружникомъ» свідчать все ж таки, на мою дум- ку, про існування умовного землеволодіння і землекористування в Галицько- Волинській Русі. З них випливає, що Коломийська волость була поділена на земельні ділянки, які роздавались військовим людям, котрі мусили за них служити своїм князям-сюзеренам. Перед нами типове умовне феодальне во- лодіння – бенефіцій або феод. Важливо відзначити, що такі феоди звичайно виділялись у порубіжних областях, особливо небезпечних з огляду на можли- вість ворожих вторгнень. У зв’язку з цим можна пригадати численний проша- рок «слуг войсковых» на українських землях Великого князівства Литовського, 40 Лимонов Ю.А. Владимиро-Суздальская Русь. – Ленинград, 1987. – С.153. 41 Галицько-Волинський літопис. – С.103. 42 Черепнин Л.В. Спорные вопросы истории феодальной земельной собственности // Пути раз- вития феодализма. – Москва, 1972. – С.161. 43 Див., напр.: Носов Н.Е. О двух тенденциях развития феодального землевладения в Северо- Восточной Руси в ХV–ХVІ вв. – Москва, 1970. – С.4. Український історичний журнал. – 2015. – №6 Соціальна структура давньоруського суспільства 21 яких у ХV–ХVІ ст. також розселяли поблизу кордонів, надаючи їм земельні наділи з обов’язком відбування військової служби. Вони й були дворянами. Б.О.Рибаков упевнено твердив, що дворянство на Русі стало масовим яви- щем уже у ХІІ ст. Він писав про існування на Русі в ХІІ–ХІІІ ст. значного про- шарку людей, котрі служили з помість. Свою думку історик пояснював таким чином. Породжений новими умовами життя нижній прошарок феодалів, дво- рянство, був бідний, економічно пасивний і нестійкий, охочий до землі й се- лян, зате визначений у соціально-політичних симпатіях. Бо з самого початку, вже своїм народженням, дворянство було поставлене в становище суперника боярства, але суперника слабкого, не впевненого в завтрашньому дні, що жив лише самими княжими милостями. Тому в очах дворян ХІІ–ХІІІ ст. князь був і розумним кормчим і сильним захистом, а боярство жадібним настирливим кривдником. Отже, підсумовував свої думки Б.О.Рибаков, «рицарственне ХІІ століття висунуло не лише боярство, що перебувало раніше в тіні, а й різнома- нітне дворянство, яке увібрало в себе і палацових слуг, і воїнів – “детских” або “отроков”, і неспокійних вершників торків та печенігів»44. Логіка історика буквально заворожує, проте, як мені бачиться, він дещо заглибив у часі появу дворянства як масового явища. Все ж таки і Данилові дворяни були радше не правилом, а винятком. Абсолютна більшість земле- власників (бояри) служили у ХІІІ ст. із вотчин. Гриді. Повноправними дружинниками були й гриді. Слово «гридь» означає члена княжої дружини, звідси збірне поняття «гридьба». Під 996 р. Нестор розповідає: «По вся нѣделя устави [Володимир Святославич] на дворѣ в гридьницѣ пиръ творити, и приходити боляром и гридем, и съцъкимъ, и десяцьскымъ, и нарочитымъ мужемъ»45. Як писав Б.О.Рибаков, «знамениті бенкети Володимира, що були своєрідним методом втягнення до дружини, оспівані в билинах у повній відповідності з літописними записами»46. Літопис Нестора ставить знак рівності між гридями і дружиною у викладі історії не- покори Ярослава Мудрого батькові: «Ярославу же сущю Новѣгородѣ, и уро- ком дающю Кыеву двѣ тысячѣ гривенъ от года до года, а тысячю Новѣгородѣ гридемъ [дружині] раздаваху». Та раптом він перестав платити данину бать- кові. Володимир обурився і вирішив піти походом на Новгород47 (1014 р.). Термін «гридь» уже для ХІІ ст. був явно пережитковим і трапляється у джерелах надзвичайно рідко, майже виключно у новгородських літописах. Те ж саме можна сказати і про ХІІІ ст. З нечисленних згадок про них ство- рюється враження, що гридями у Новгороді тоді називали не просто княжих дружинників, а привілейовану частину княжого воїнства. Джерела ставлять гридів кінця ХІІ–ХІІІ ст. поряд з огнищанами, заможними людьми, які входи- ли до верхівки феодального суспільства48. Бояри. Дещо пізніше від мужів і дружинників на сторінках «Повісті вре- менних літ» і Новгородського першого літопису з’являються бояри. Вони були 44 Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХII–ХIII ст. – Москва, 1982. – С.478. 45 Повесть временных лет. – С.56. 46 Рыбаков Б.А. Первые века русской истории. – Москва, 1964. – С.51. 47 Повесть временных лет. – С.58. 48 Словарь древнерусского языка (ХI–ХIV вв). – Т.VI. – Москва, 2000. – С.74. Український історичний журнал. – 2015. – №6 22 М.Ф.Котляр супутниками Олега під час його нападу на Візантію 907 р. Джерела справля- ють враження, що бояри вже тоді складали найближче оточення князя, мож- ливо, до них входила якась частина старших дружинників. Князь посилає до імператора людей «великого князя рускаго, от всѣх, иже суть под рукою его свѣтлыхъ и великихъ князь, и его великихъ бояръ»49 (текст угоди з греками 912 р.). Чи вкладався якийсь зміст в епітет «великие» щодо інших, крім Олега, князів і бояр? Напевно, ні. Бо в наступному за часом договорі князя Ігоря з Візантією 944 р. читаємо: «великий князь руский и боляре его»50. Бояри були визначною групою членів панівної верстви. Поряд з князем називались його бояри. Боярство було неоднорідним із самого початку його формування. У пізніших літописах є згадки, щоправда, нечисленні, що бояри князів стояли вище в суспільстві від бояр їх синів. На таку думку наводить, наприклад, текст Галицько-Волинського літопису під 6719 р.: «Бе бо вои Даниловы болшии и крепльшии, бяше бояре велиции отца его вси у него»51. За літописними згадками Х ст. боярство виглядає консолідованим, а дже- рела ХІ ст. застають його вже диференційованим, розділеним на «великих» і «менших». Існували різні судові штрафи за образу самих бояр і членів їхніх родин. Це доводиться церковним уставом Ярослава Мудрого середини ХІ ст.52 Природно, що між великими і меншими боярами могли існувати відносини субвасалітету. Глухі свідчення цього містяться в Київському ХІІ ст. та інших літописах ХІІ–ХІІІ ст. Зростання боярства як панівної верстви супроводжувалося накопиченням майна, коштовностей, срібла і золота, а пам’ятки писемності ХІІ ст. сповіщають про перетворення бояр у великих і середніх землевласників. Завдяки цьому термін «боярин», що спочатку відносився до знатних і багатих людей, згодом став прикладатися до всієї панівної верстви: членів дружин, і не лише велико- го князя, а й інших князів, і навіть неслужилої знаті, одним словом, до тих, хто був здатний утримувати чималу кількість добре озброєних і споряджених людей.53 Історик посилається на текст Галицько-Волинського літопису ХІІІ ст., в якому слово «боярин» використано як позначення суспільної верстви, що від- різнялася і від селян, і від міщан: «Вся земля попленена бысть: боярин бояри- на пленившю, смердъ смерда, градъ града, яко же не оставитися ни единой веси не плѣненѣй»54. Наростання економічної потуги боярства спонукало його виступи проти князів, часом навіть збройні, як неодноразово діялося в Галицько-Волинському князівстві і Новгородській землі55. Цей процес набирав сили повсюдно на Русі й підштовхував удільну роздробленість, починаючи з середини ХІІ ст. Все ж таки бояри продовжували залежати від князів і в розпалі роздробленості. Вони 49 Словарь древнерусского языка (ХI–ХIV вв). – Т.VI. – С.18. 50 Повесть временных лет. – С.24. 51 Галицько-Волинський літопис. – С.81. Подія відноситься до 1213 р. (див.: Там само. – С.182). Див. також: Свердлов М.Б. Генезис и структура феодального общества в Древней Руси. – С.199. 52 Щапов Я.Н. Княжеские уставы и церковь в Древней Руси ХI–ХIV вв. – Москва, 1972. – С.293. 53 Свердлов М.Б. Генезис и структура феодального общества… – С.200. 54 Галицько-Волинський літопис. – С.85. 55 Див.: Котляр М.Ф. Галицьке боярство проти князів Романовичів // Археологія. – Вип.2. – К., 1999. Український історичний журнал. – 2015. – №6 Соціальна структура давньоруського суспільства 23 дорожили дефініцією «княжий муж», хоч би тому, що перебували під княжим захистом. Перша стаття «Поширеної Руської Правди» передбачала подвійну виру (штраф) і покарання всієї общини (верві), на землі якої вбили княжого мужа, якщо вона не видасть вбивцю (третя стаття «Поширеної Правди»). «Старцы градские». Поряд з боярами у літописах уже з кінця Х – початку ХІ ст. з’являються «старці градські», з яких деякі історики звичайно і почина- ють історію городського боярства. Досі вчені не дійшли спільної думки щодо походження, діяльності й ролі в суспільстві «старцев градских». На думку В.Й.Ключевського, у розповіді про добу князя Володимира Святославича літопис називає торгову аристократію «нарочитими мужами», а десяцьких, соцьких та інших міських чиновників – «старцами градскими» або «старійшинами над усім градом». Ця військово-прав- ляча старшина вийшла з купецтва56. Іншої позиції дотримувався С.В.Юшков. На його погляд, старці градські були землевласниками (насамперед боярами), тому кияни, чернігівці та ін. старці були не купцями і промисловцями, а міс- цевими феодалами, котрі зміцнились під захистом міста і жили у своїх міських дворах57. Б.Д.Греков уважав тих старців особливим різновидом знаті. На його думку, вони могли бути земськими боярами58. «Градские старцы» згадані в літописі лише п’ять разів. Усі згадки від- носяться до часів Володимира Святославича. Уперше про них мовиться в «Повісті временних літ» під 983 р. у драматичній розповіді про вбивство ки- янами-язичниками двох варягів-християн. Тоді громада вирішила принести людську жертву язичницьким богам: «И реша старци и боляре: “Мечемь жре- бий на отрока и деѣвицю; на него же падеть, того и зарѣжемъ богомъ”»59. Разом із боярами старці градські згадуються літописцем і в наступних трьох випадках. Під 987 р. (дата, як і попередні, неточна) ідеться про за- лучення їх до найважливішої справи прийняття християнства: «Созва Володимеръ боляры своя и старци градьскиѣ, и рече имь: “Се приходиша ко мнѣ болгаре, ръкуще: Прими законъ нашь”». Далі до князя завітали посли від «німців» – християн західного обряду, іудеїв і греків. Бояри і старці по- радили князеві послати довірених людей до країн, звідкіля приходили по- сли, й ознайомитись з їхньою божою службою60. Літописна оповідь про освя- чення Десятинної церкви підсумовується такими словами: «И створи [князь] праздникъ великъ в тъ день боляромъ и старцемъ градским, и убогим раздая имѣнье много»61. Нарешті, під 996 р. у «Повісті» вміщено повчальну історію про те, як Володимир Святославич вирішив було відмінити віри за вбивство і почав страчувати вбивць. Але «рѣша епископи и старци: “Рать многа, оже вира, то на оружьи и на коних буди”»62. 56 Ключевский В.О. Боярская дума Древней Руси. – Петроград, 1919. – С.24–28. 57 Юшков С.В. Очерки по истории феодализма в Киевской Руси. – Москва; Ленинград, 1939. – С.143. 58 Греков Б.Д. Киевская Русь. – С.126. 59 Повесть временных лет. – С.38. 60 Там же. – С.48. 61 Там же. – С.55. 62 Там же. – С.56. Український історичний журнал. – 2015. – №6 24 М.Ф.Котляр В.Й.Ключевський припустив, що Володимир Святославич, котрий виріс у Новгороді Великому і добре знав міські порядки, приблизив до себе городську старшину, щоб спиратися на них у скрутну мить. Тому і в Києві князь зро- бив ставку на старців градських, що були кимось на зразок земських бояр63. Розглянувши наведені контексти, М.М.Тихомиров дав власне пояснення своє рідного феномену «старцев градских». Це поняття зустрічається насампе- ред у старшому від літопису слові про те, «како крестися [Володимир], воз- мя Корсунь». У тому «Слові» вміщена запозичена літописом фраза «Созва Володимеръ боляры св оя и старци градъскиѣ»64. Цей літературний термін і був використаний літописцями. Не випадково у деяких списках «Повісті» замість «старцев градских» бачимо «старцев людских», представників міського насе- лення, в середовищі якого народжувалась власна знать, «нарочитые люди» или «нарочитая чадь», що протиставлялась простой «чади». Отже, зробив висно- вок М.Тихомиров, «старцы градские» є терміном, характерним для «Повісті», і він трапляється лише у текстах, пов’язаних із діяльністю Володимира65. Відсутність згадок про старців градських у літописах постволодимирової пори свідчить про те, що їх почали називати мужами, боярами тощо. Дружина і дружинники. Слова про світлих і великих князів і бояр з дипло- матичних угод Русі з Візантією Х ст. не викликають довіри істориків ще й тому, що тексти тих угод були перекладені з грецької на початку ХІІ ст. Перекладач явно користувався звичними для нього поняттями свого часу. Інакше вигля- дає справа із використанням у літописі слова «дружина». Хоча дружина при руському князі з’являється принаймні в ІХ ст., за Аскольда, джерельні звістки про неї починаються в давньоруських літописах з часів появи Олега в Києві близько 882 р. Уже з перших згадок дружини в літописах зрозуміло, що вже за Олега вона набирає великого значення. А от свідчення про стосунки князя з дружинниками в літописах беруть початок із часів Ігоря, після 912 р. У перебігу другого походу Ігоря на Візантію 944 р. сталася битва: «Русь же възратишася къ дъружине своей къ вечеру», як свідчить літописець. Можливо, в цьому тексті йшлося про дружинний табір, ставку князя: він «созва дружину и нача думати» з приводу пропозиції імператора укласти мир. Дружинники порадили князеві взяти запропоновані греками золоті паволоки й не воювати з ними, і «послуша ихъ Игорь»66. По суті, дружина вирішує питання війни і миру в малоконсолідованій державі Ігоря. В.І.Сергеєвич влучно зауважив, що «дружині не можна наказувати, її слід переконувати»67. Так буде ще більше від півстоліття, до встановлення ранньофеодальної монархії на Русі в останні роки князювання Володимира Святославича. Ігор виглядає в джерелах особливо залежним від дружинників кня- зем. Об’єктивно це свідчить про те, що за нього державна влада не була ще 63 Ключевский В.О. Боярская дума Древней Руси. – С.29. 64 Никольский Н.К. Материалы для истории древнерусской духовной письменности. – Санкт- Петербург, 1907. – С.8. 65 Тихомиров М.Н. Древнерусские города. – Москва, 1956. – С.160. 66 Повесть временных лет. – С.23. 67 Сергеевич В.И. Русские юридические древности. – Т.1: Территория и население. – Санкт- Петербург, 1890. – С.305. Український історичний журнал. – 2015. – №6 Соціальна структура давньоруського суспільства 25 достатньо сильною й організованою, а сам князь не користувався авторите- том серед своїх дружинників, на відміну від попередника Олега і наступниці Ольги. Ігор слухається дружину в усьому. І не лише у важливій державній справі – укладенні миру з Візантійською імперією. Восени того року дружина умовляє Ігоря піти за даниною у Древлянську землю: «Поиди, княже, с нами в дань, да и ты добудешь, и мы. И послуша ихъ Игорь». Вираз «и послуша ихъ Игорь» сумним рефреном супроводжує держав- ну діяльність цього князя і, врешті решт, визначає його трагічну долю68. Похід закінчується смертю Ігоря і частини його дружинників («деревлене убиша Игоря и дружину его: бѣ бо ихъ мало»)69. Руські государі другої половини Х ст. – Святослав Ігоревич і його син Володимир – відображені в літописі як справжні дружинні князі, котрі шану- ють свою дружину і рахуються з нею. Це при тому, що обидва володіли силь- ним і незалежним характером. Таким виглядає Святослав у оповіді «Повісті» за 964 р. про початки його князювання (коли він перейняв владу від матері Ольги). Дружинники у всьому слухаються свого государя, та й він цінує їх. На умовляння Ольги хреститися Святослав з бентежністю відповідає: «“Како азъ хочю инъ законъ прияти единъ? А дружина моа сему смѣятися начнуть!”. Она же рече ему: “Аще ты крестишися, вси имуть тоже створити!”. Он же не послу- ша матере»70. Можливо, Святослав Ігоревич не розумів важливості прилучен- ня до універсальної світової релігії, як це розуміла його державна матір... Але й якщо зрозумів би, то все одно не міг би зважитися здійснити такий важливий крок без ради зі своєю дружиною, – певна річ, з її верхівкою, бо дружина тоді вже була відчутно розшарованою. Літописці велемовно розповідають про увагу і любов Володимира Свя то- славича до своєї дружини. Колоритно описуючи учти, що їх влаштовував князь у своїй гридниці, Нестор пише: «Егда же подъпьяхуться [дружинники], начь- няхуть роптати на князь, глаголюще: “Зло есть нашим головамь: да намъ ясти деревяными лъжицами, а не сребряными”. Се слышавъ Володимеръ, повелѣ исковати лжицѣ сребрены ясти дружинѣ, рек сице, яко: “Сребромь и златом не имам налѣсти дружины, а дружиною налѣзу сребро и злато, якоже дѣдъ мой и отець мой доискася дружиною злата и сребра”»71. Імовірно, літописець вписав у свій текст уривок дружинного фольклору, мабуть, якоїсь пісні, що нею воїни оспівували свого пана, не забуваючи при тому про себе. Навряд чи подібна історія відбувалася в дійсності, як у стосун- ках Володимира з дружиною, так і його попередників. Для сучасного історика є важливою донесена джерелом суспільна думка, за якою князь із дружиною складали немовби єдине ціле. Вона йде від прадавніх часів, з тієї пори, коли князі обзаводились постійними збройними загонами. Відносини між князем і дружиною могли бути й службові, й неформальні, теплі, вона поділяла успі- хи й невдачі князя. Адже «дружина – головна підпора княжої власті, і йому, 68 Повесть временных лет. – С.26. 69 Там же. – С.27. 70 Там же. – С.30. 71 Там же. – С.56. Український історичний журнал. – 2015. – №6 26 М.Ф.Котляр окрім дружини, властиво нема на кого покластись. Тому радитися з дружиною, тримати її в курсі своїх планів, цього вимагали не тільки амбіція або інтереси дружини, але й інтерес самого князя»72. Дружина – не лише давньоруське чи слов’янське явище. У західноєв- ропейському середньовіччі дружинникам відповідають рицарі, що склада- ли загони добірних воїнів короля, герцога, графа тощо. Вони звичайно були важко озброєними, закутими у броню вершниками. Перші серед них становили ближнє коло сюзерена, якась частина рицарів була його радниками й адміні- страторами. Рицарів, так само, як дружинників, було небагато (дружини на- віть головних руських князів складались з кількох сотень воїнів). Збільшити їхню кількість було непросто, адже озброєння й добрі коні коштували дорого, крім того, дружинники, як і рицарі, повинні були володіти видатними бойо- вими якостями. Як писав дослідник цієї теми, вже у Х ст. на Заході розвину- лась і стабілізувалась «культура і самосвідомість професіоналів ратної справи, що складались, як правило, з вільних людей»73. Це саме можна сказати й про давньоруських дружинників, особливо кращих – старших, «передних мужей». Вони належали до верхів суспільства. Мені не відомі свідчення джерел про дружинників, які не були б вільними людьми. Високим гімном дружинникам і дружинності є слова Нестора: «Бѣ бо Володимеръ любя дружину, и с ними думая о строи земленѣмъ, и о ратехъ, и о уставѣ земленѣмъ»74. Свій пік дружинність пережила в добу Володимира Святославича. У лі- тописних розповідях про князювання його сина Ярослава дружина відіграє переважно воєнну роль. Ярославу теж до часу доводилось рахуватися зі своїми дружинниками, і не лише на полі битви. Розповідаючи про його вокняжіння у Києві, Нестор не забуває згадати про тих, хто забезпечив йому перемогу: «Ярославъ же сѣде Кыевѣ, утеръ пота с дружиною своею, показавъ побѣду и трудъ великъ»75. «Повість временних літ» в описах подій першої половини ХІ ст., слідом за фольклорною традицією й відаючи данину громадській думці (у якій так бага- то значила традиція взагалі), продовжує оспівувати любов князя до дружини як найвищу чесноту. Брата Ярослава, тмутороканського, а далі чернігівсько- го князя Мстислава, джерела зображують останнім дружинним государем. У посмертному панегірику Мстиславу мовиться, що він «любяше дружину по велику»76, тоді як в розлогій посмертній похвалі Ярославу підноситься мудрість князя, але ні словом не згадано його дружину. Наставали нові часи. Історики встановили, що в часи Ярослава дружина і дружинність як дійові фактори соціально-політичного життя втрачали позиції в суспільстві. Це від- значено О.Є.Пресняковим при вивченні пам’яток давньоруського права. Він помітив, що у найдавнішій частині «Руської Правди» збереглися риси дру- жинного права, але вони опинились на другому плані тому, що новгородцям пощастило добитись від князя захисту проти сваволі дружинників. «Якщо це 72 Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.ІІІ. – Л., 1905. – С.227–228. 73 Кардини Ф. Истоки средневекового рыцарства. – Москва, 1987. – С.339. 74 Повесть временных лет. – С.56. 75 Там же. – С.64. 76 Там же. – С.66. Український історичний журнал. – 2015. – №6 Соціальна структура давньоруського суспільства 27 так, – підсумував свої спостереження вчений, – то князівська влада вперше за Ярослава спочатку на новгородському ґрунті одержує характер урядової вла- ди і князь із “начальника дружини” робиться “земською владою”»77, отже вла- дою для всього народу, а не виразником інтересів самої дружини, як це було раніше. Все ж таки дружина продовжувала посідати помітне місце в давньорусь- кому суспільстві й після часів Володимира Святославича і Ярослава. Та ска- зане не означає, що держава й у ХІ–ХІІ ст. зберігала дружинну форму управ- ління. Сама дружина все більше розшаровується, з неї виділяється боярство. В літописах кінця Х – початку ХІ ст. дружинники виступають також під за- гальним найменням «гриді». Пригадаємо знамените місце «Повісті» Нестора про банкети Володимира Святославича під 996 р.: «По вся неделя устави [Володимир] на дворѣ в гридьницѣ пирь творити, и приходити боляром, и гри- дем, и съцьскымъ, и десяцьскым, и нарочитымъ мужем»78. Однорідною вигля- дає і дружина Ярослава років перебування його у Новгороді: «Ярославу же сущю Новѣгородѣ, и уроком дающю Кыеву двѣ тысячѣ гривенъ от года до года, а тысячю Новѣгородѣ гридемъ раздаваху»79. Літописи пізнішого часу, другої половини ХІІ–ХІІІ ст., розрізняють стар- ших і молодших дружинників, отроків, детських та ін. Це свідчить про погли- блення стратифікації дружини. Разом із тим у літописах, переважно у новго- родських, зберігається й термін «гриді», але здебільшого вже для позначення верхівки дружинників. Під 1166 р. Новгородський перший літопис заноту- вав: «Приде Ростиславъ [Мстиславич] ис Кыева на Лукы и позва новгородь- це на порядъ: огнищане, гридь, купцѣ вячьшее»80. А в 1195 р. владимиро- суздальський великий князь Всеволод Юрійович закликав новгородців у по- хід на Чернігів, «на Ярослава и на все Ольгово племя […] Идоша съ княземъ Ярославъмь [Володимировичем] огнищане и гридьба и купци»81. Обидва рази гриді згадуються новгородським книжником у колі заможних людей: більших купців і огнищан, котрі були багатими громадянами Новгорода. Напевно, час- тина тих гридів належала до дружинної верхівки. Із ХІІ ст. дружина перестає бути єдиною правлячою структурою, відтоді останню складає лише її верхівка. А зародження протягом другої половини ХІ–ХІІ ст. індивідуального феодального землеволодіння висунуло на перший план нову соціальну верству: земельну аристократію з числа все тих же стар- ших дружинників, боярства і частини старої племінної знаті, котра зуміла пе- ретворитися на бояр і увійти до дружини. Поступово переростаючи на феодальну знать, дружинна верхівка про- довжувала відігравати чималу роль і в соціально-політичному житті Давньоруської держави ХІІ–ХІІІ ст. З неї виходили адміністратори й радники князя. Напередодні походу проти половців 1103 р. «сѣде Святополкъ с своею 77 Пресняков А.Е. Княжое право в Древней Руси: Очерки по истории Х–ХІІ ст.: Лекции по русской истории: Киевская Русь. – Москва, 1993. – С.370. 78 Повесть временных лет. – С.56. 79 Там же. – С.58. 80 Новгородская первая летопись... – С.32. 81 Там же. – С.42. Український історичний журнал. – 2015. – №6 28 М.Ф.Котляр дружиною, а Володимеръ с своею в единомъ шатрѣ. И почаша думати» про майбутню війну з кочовиками82. Зрозуміло, що в джерелі йшлося про старшу дружину. А Мономах у «Повчанні» розповідає про повсякденне життя руського князя, його сповнений турбот день і згадує про своїх радників: «сѣдше думати с дружиною...» – так само, з її верхівкою83. Таким виглядає давньоруське суспільство на сторінках літописів та інших писемних пам’яток ІХ–ХІІІ ст. 82 Повесть временных лет. – С.117–118. 83 Там же. – С.102. Author in this article researches the structure of oldRus’ society of 9–13th centuries, its multiform structure, the remains of slaveholding system, relicts of tribal organisation etc. Moreover, covered the evolution of society during all period of oldRus’ State. Keywords: Rus’, state, servants, convicts, smerds, husbands, boyars, druzhyna, prince.

Соціальна структура давньоруського суспільства

Репозитарії

Схожі ресурси