Дещо про історичну Немезіду (вступна стаття О.В.Яся)

Розглядається формування «масової людини» як ключової передумови постання тоталітарних режимів 1920–1930-х рр. Обстоюється теза, що саме з «масовою людиною» першої половини ХХ ст. пов’язані як високі технологічні досягнення механічно-машинної цивілізації, так і наймасштабніша культурна та духовна...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2015
1. Verfasser:	Крупницький, Б.Д.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2015
Schriftenreihe:	Український історичний журнал
Schlagworte:	Історіографічна класика
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109734
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Дещо про історичну Немезіду (вступна стаття О.В.Яся) / Б.Д. Крупницький // Український історичний журнал. — 2015. — № 6. — С. 195-210. — Бібліогр.: 37 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-109734
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1097342016-12-12T03:02:36Z Дещо про історичну Немезіду (вступна стаття О.В.Яся) Крупницький, Б.Д. Історіографічна класика Розглядається формування «масової людини» як ключової передумови постання тоталітарних режимів 1920–1930-х рр. Обстоюється теза, що саме з «масовою людиною» першої половини ХХ ст. пов’язані як високі технологічні досягнення механічно-машинної цивілізації, так і наймасштабніша культурна та духовна криза повоєнної Європи. Висловлюється думка, що антропоцентризм нового європейського гуманізму післявоєнної доби не є повністю самодостатнім, а потребує морально-духовної, теоцентричної підоснови. In the article examined the formation process of “mass man” as a key precondition of totalitarian regimes occurrence in 1920–1930s. Defends the thesis that “mass man” in first half of 20th century entailed the high technological achievements in mechanical-machine civilization, but also brought in after-war Europe the largescale cultural and moral crisis. Author advanced an opinion that anthropocentrism of new European humanism of after-war period is not completely self-contained, but it needs the moral-spiritual and theocentric base. 2015 Article Дещо про історичну Немезіду (вступна стаття О.В.Яся) / Б.Д. Крупницький // Український історичний журнал. — 2015. — № 6. — С. 195-210. — Бібліогр.: 37 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109734 94/93:930.1 (477) «Крупницький» uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історіографічна класика Історіографічна класика
spellingShingle	Історіографічна класика Історіографічна класика Крупницький, Б.Д. Дещо про історичну Немезіду (вступна стаття О.В.Яся) Український історичний журнал
description	Розглядається формування «масової людини» як ключової передумови постання тоталітарних режимів 1920–1930-х рр. Обстоюється теза, що саме з «масовою людиною» першої половини ХХ ст. пов’язані як високі технологічні досягнення механічно-машинної цивілізації, так і наймасштабніша культурна та духовна криза повоєнної Європи. Висловлюється думка, що антропоцентризм нового європейського гуманізму післявоєнної доби не є повністю самодостатнім, а потребує морально-духовної, теоцентричної підоснови.
format	Article
author	Крупницький, Б.Д.
author_facet	Крупницький, Б.Д.
author_sort	Крупницький, Б.Д.
title	Дещо про історичну Немезіду (вступна стаття О.В.Яся)
title_short	Дещо про історичну Немезіду (вступна стаття О.В.Яся)
title_full	Дещо про історичну Немезіду (вступна стаття О.В.Яся)
title_fullStr	Дещо про історичну Немезіду (вступна стаття О.В.Яся)
title_full_unstemmed	Дещо про історичну Немезіду (вступна стаття О.В.Яся)
title_sort	дещо про історичну немезіду (вступна стаття о.в.яся)
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2015
topic_facet	Історіографічна класика
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109734
citation_txt	Дещо про історичну Немезіду (вступна стаття О.В.Яся) / Б.Д. Крупницький // Український історичний журнал. — 2015. — № 6. — С. 195-210. — Бібліогр.: 37 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT krupnicʹkijbd deŝoproístoričnunemezíduvstupnastattâovâsâ
first_indexed	2025-07-07T23:35:14Z
last_indexed	2025-07-07T23:35:14Z
_version_	1837033133221871616
fulltext	Український історичний журнал. – 2015. – №6 ІСТОРІОГРАФІЧНА КЛАСИКА УДК 94/93:930.1 (477) «Крупницький» У кожного покоління інтелектуалів є своє прокляття, власний зачарований фатум із його всесильною й непереборною дією, котра до краю виповнює/заповнює/спотворює/ нівелює, часом навіть випалює весь простір культурного буття. Для міжвоєнної ґене- рації 1920–1930-х рр. цим страшним і практично нездоланним фатумом був тоталіта- ризм у його радянській, нацистській або фашистській подобі. Небачені до того часу експерименти з «соціальної селекції» людської природи, передусім вимивання тради- ційних світоглядних орієнтирів, засадничих етичних настанов і моральних приписів спричинили нечувані жахіття воєнної доби та незліченні злочини тоталітарних режи- мів, які шокували повоєнну європейську соціогуманітаристику. Утім окрім очевидних людських прагнень, як-от опір, утеча, зрештою підкорення/ пристосування, пекельні лихоліття тоталітарної ери змушували інтелектуалів ставити питання та дошукуватися відповідей. Чому і як сталося це? Чи справді був невідворот- ним цей страшний плин історії? Які були національні сценарії історичного буття?.. Для українського інтелектуала після 1945 р. такі повоєнні почування та реакції накладалися ще на травматичний і дуже болючий досвід поразки Української рево- люції 1920-х рр., який сполучався та підживлювався тривалими практиками еміґра- ційного поневіряння. Саме вони й формулювали той репертуар запитів, що адресував- ся до недавньої минувшини – української та європейської. У цьому річищі повоєнних рефлексій і настроїв постав образ-метафора історичної Немезіди українського історика Бориса Крупницького (1894–1956 рр.)1. 1 Докл. про нього див.: Бачинський Л. На свіжу могилу: Спогад про проф. д-ра Бориса Крупницького // Свобода (Джерсі-Сіті). – 1956. – 15 червня. – №113. – С.5; Оглоблин О. Борис * Розглядається формування «масової людини» як ключової передумови постання тоталітарних режимів 1920–1930х рр. Обстоюється теза, що саме з «масовою людиною» першої половини ХХ ст. пов’язані як високі технологічні досягнення механічномашинної цивілізації, так і наймасштабніша культурна та духовна криза повоєнної Європи. Висловлюється думка, що антропоцентризм нового єв- ропейського гуманізму післявоєнної доби не є повністю самодостатнім, а потре- бує моральнодуховної, теоцентричної підоснови. Ключові слова: масова людина, тоталітаризм, цивілізація, криза європейської культури, новий гуманізм, антропоцентризм, Крупницький. Б.Д.крупницький ДЕЩО ПРО ІСТОРИЧНУ НЕМЕЗІДУ Український історичний журнал. – 2015. – №6 196 Б.Д.Крупницький Б.Крупницький належав до покоління українських істориків-еміґрантів, які з’явилися на науковій авансцені в міжвоєнну добу. З одного боку, він «із перших рук» від «батьків-засновників», як-от Д.Дорошенка, успадкував державницьку кон- цептуалізацію цієї доби з її консервативними орієнтирами, хоч почасти поділяв устремління, пов’язані з тодішніми проектами на ниві соціологізації історії. З іншого боку, Б.Крупницький був дуже тісно пов’язаний з європейським культурним середо - вищем і його інтелектуальними настроями та духовними почуваннями. Вочевидь разючий контраст між дослідницькими практиками українських науковців та їхніх європейських колеґ муляв очі випускникові Берлінського університету ім. Фрідріха Вільгельма III. Варто, приміром, згадати лише його відому сентенцію про так званих «причинкових істориків»2. Ба більше, Б.Крупницький являв собою майже хрестоматій- ний приклад дослідника, погляди та світосприйняття якого повсякчас нав’язують дис- кусію щодо полярних варіантів їх означення/окреслення/оцінки – кричуща еклектика чи витончена синтетичність? На такому культурному тлі дивовижним видається повоєнний ідеал науковості Б.Крупницького, в якому наскрізним рефреном простежувалися ідеї антропоцентриз- му, гуманізму й релятивності щодо концептуалізації та репрезентації світу минувши- ни, котрі, здавалося б, у жодному разі не могли бути сумісними з державницькими устремліннями, національними цінностями та консервативними поглядами. Та ан- тропоцентризм і релятивізм Б.Крупницького постають не стільки як одноцільні ка- тегоричні настанови, скільки як умовні епістемологічні орієнтири. Скажімо, реляти- візм історика містить не тільки обґрунтовані сумніви щодо продуктивності циклічних, лінійних, багатолінійних та інших концептуалізацій минувшини, а й спирається на морально-релігійні засади. У широкому сенсі такий лейтмотив продукує суб’єктивне та індивідуалізоване представлення минувшини, котра уявлялась дослідникові як низ- ка динамічних, мінливих, взаємодоповнюючих площин. Недаремно Б.Крупницький у повоєнних текстах дедалі частіше писав про реакції, «пориви», творчі потуги, почу- вання, діяльність історичної Людини, її спроможність до трансформації природного Крупницький (1894–1956) // Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик (1672–1742), його жит- тя і дiлa. – Мюнхен, 1956. – С.5–8; ПолонськаВасиленко Н. Професор, д-р Борис Дмитрович Крупницький, його життя і наукова праця (1894–1956) // Крупницький Б. Українська історична наука під Совєтами (1920–1950). – Мюнхен, 1957. – С.І–XLVI; Вінтоняк О. Борис Дмитрович Крупницький, 1894–1956 // Український історик – 1987. – №1/4. – C.115–118; Яріш В. Проф. Борис Крупницький – історик знавець Гетьманської Доби // Українці в Берліні 1918–1945: Пропам’ятний збірник берлінців / Ред. В.Верига. – Торонто, 1996. – С.107–108; Міщанчук Н.Г. Образ Б.Хмельницького в українській історіографії за Б.Крупницьким // Історіографічні та джерелознавчі проблеми історії України: Образи науки: Міжвузів. зб. наук. пр. / Відп. ред. А.Г.Болебрух. – Дніпропетровськ, 2000. – С.86–98; Гоцуляк В.В. Б.Д.Крупницький – дитинство, гімназійні роки і творчі стежки наукового життя // Черкащина в контексті історії України: Мат. Третьої науково-краєзнавчої конференції Черкащини, присвяченої проблемам охорони, збере- ження та використання історико-культурної спадщини / Упор. В.М.Мельниченко. – Черкаси, 2008. – С.329–338; Масненко В., Пашковський О. Матеріали про Б.Д.Крупницького у Державному ар- хіві Черкаської області // Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: Історичні науки. – Острог, 2008. – Вип.11. – С.397–401; Матрос Л. Сторінки життя Бориса Дмитровича Крупницького // Пам’ятки України: історія та культура. – 2011. – №5/6. – С.80– 81; Турченко Ф.Г. Борис Крупницький: повернення в Україну // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя, 2012. – Вип.23. – С.265– 272; Черченко Ю. Листування Богдана Кентржинського з Дмитром Дорошенком, Борисом Крупницьким, Володимиром Кубійовичем і Володимиром Яневим // Український археографічний що- річник: Нова серія. – К., 2012. – Т.19/20, вип. 16/17. – С.545–569. 2 Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України: Зб. ст. [На правах рукопису]. – Мюнхен, 1959. – С.120–121. Український історичний журнал. – 2015. – №6 Дещо про історичну Немезіду 197 середовища, подолання географічного простору, перетворення соціального оточення, здатність нагромаджувати й вивільняти духовну та культурну енергію тощо. Ці розумування доволі своєрідно корелювалися з його уявленнями про історичний рух, що його він пов’язував як із безперечною уривчастістю, так і багатоманітними ім- пульсами, котрі по-різному сприймаються, відображаються та переломлюються в тих чи інших сферах буття. Такі уявлення в багатьох аспектах наближали візію вченого- еміґранта до хвильової концептуалізації історичного процесу. Примітною рисою повоєнного історичного письма Б.Крупницького стала його спро- ба сполучити антропоцентричні мотиви з національною минувшиною. Відзначимо, на- приклад, його думку про те, що нація може бути представлена з перспективи буття історичної Людини. Вірогідно, із цієї царини походять розумування про «український духовий тип» та його можливі реакції на західні інтелектуальні й культурні новації, зокрема екзистенціалізм і персоналізм3. Духовні та інтелектуальні виклики повоєнної й, заразом, посттоталітарної для Західної Німеччини культурної доби зґенерували не тільки численні відгуки та розма- їті рефлексії у студіях Б.Крупницького, а і його намагання пов’язати нові європейські сюжети з українською проблематикою. Тож він метафорично назвав означені культур- ні й духовні устремління як «шукання людини доби трагічного гуманізму» або «кризою західної людини»4. Такі роздуми продукували зіставлення відмінних темпів буття історичної людини, котрі суттєво змінювалися від однієї епохи до іншої та набули нечуваного соціального прискорення впродовж першої половини ХХ ст., зокрема спричинилися до постання «масової людини». На думку Б.Крупницького, саме поява «масової» або «примітивної» людини підважила вічні, універсальні й, здавалося б, «непохитні» правди, котрі тією чи іншою мірою поділяв пересічний європейський обиватель ще напередодні Другої світової катастрофи. Більше того, автор стверджував, що тріумфальна хода «масової людини» стала вислідом суцільної примітивізації соціальних і культурних практик, що зруйнувало безліч індивідуальних та неповторних сценаріїв буття. Історик зазначав (тут і далі у вступній статті курсив наш – О.Я.): «Загальновідомо, що найбільшою небезпекою сучасности яв- ляється омасовлення людей, їх посилена стадність. Уні фор мована, духово змеханізована маса саме й є підставою для постання тоталітаризмів… Сьогодні ця проблема особливо пекуча з огляду на ту уніформацію душ, ідеологій, з огляду на те омасовлення, яке переводилося і переводиться в ґрандіозній казармі, відомій нам під іменем Совєтського Союзу. Можливо, що англо-саксонський світ знаходиться зараз на шляху до від- масовлення. Правда, це тільки початок цього процесу»5. Із такої культурної й інтелектуальної перспективи історія сприймалася вже не стільки вислідом низки каузальних залежностей, стільки персональною драмою лю- дини за часів «масового суспільства», що продукувала песимістичні настанови як щодо минувшини, так і стосовно тодішньої сучасності й очікуваного майбуття. Людське існу- вання, доля особистості у світі, віра та безвір’я, втрата й віднайдення сенсу буття стають наскрізними, знаковими інтенціями тодішньої європейської соціогуманітаристики. 3 Крупницький Б. Основні проблеми історії України [На правах рукопису]. – Мюнхен, 1955. – С.200. 4 Там само. – С.210, 205. 5 Там само. – С.103. Український історичний журнал. – 2015. – №6 198 Б.Д.Крупницький Тому провідний рефрен повоєнних культурних і дослідницьких практик однозначно пов’язувався з винятковою роллю людської свідомості та її нероздільної зв’язаності зі сві- том буття, котру відтепер означували в дусі німецького філософа М.Гайдеґґера як єдину цілісність – людина-світ. Отож провідне місце відводилося Людині з її персональним і, водночас, наскрізь ірраціональним проектом буття. За візією Б.Крупницького, історичній Людині призначалася роль не стільки па- сивного учасника «масового» дійства, скільки його співтворця. Не випадково автор на- голошував, що «ми сьогодні думаємо екзистенціялістично, навіть коли не признаємося до екзистенціялізму. Не тільки епоха, але й людина є щось для себе і в собі, і вона по- чуває себе відповідальною і за саму себе, і за той світ, в якім вона живе. Цей світ не є тільки даність, але й завдання. Ми його будуємо або руйнуємо»6. На цьому місці й постала метафора Б.Крупницького – історична Немезіда, котра нав’язувала асоціації з давньогрецькою богинею караючої справедливості та неухиль- ної/неминучої відплати за злочини й неправедні діяння. Тим паче, що в його розу- муваннях про культурну чи духовну кризу модерної людини повсякчас віднаходимо морально-етичні та релігійні мотиви, хоч історик не поділяв однозначно песимістич- них або, навпаки, винятково оптимістичних настанов стосовно майбуття. Видається, що морально-релігійна підоснова історичного руху, хоч і не була для українського інтелектуала категоричним імперативом, але посідала поважне місце в його світосприйнятті. Б.Крупницький дотримувався думки про своєрідний ренесанс релігії у середині ХХ ст. Скажімо, він відзначав, що «наша доба принесла нові напря- ми: тепер можна говорити не тільки про тенденцію толерування знання вірою, але й віри знанням»7. Конструктивно його розвідка «Дещо про історичну Немезіду» складається з кількох основних блоків: а) конфлікт автономного простору особистості та машино-механічної цивілізації; б) «масова людина» як предтеча виникнення тоталітаризму; в) новий гума- нізм і пошуки його духовних засад, зокрема можливості сполучення антропоцентризму з морально-релігійними чеснотами. Зауважимо, що така архітектоніка статті немовби виказує берлінський вишкіл Б.Крупницького з його ухилом до німецької класичної філософії, котру вбачають у відомій геґелівській тріаді – теза, антитеза й «синтеза». Ця конструкція відображає і своєрідну вдачу українського інтелектуала, котрий праг- нув зрівноважити, віднайти баланс поміж крайніми позиціями, поглядами та візіями різних мислителів. Зрештою, Б.Крупницький уважав, що за інтелектуальними, культурними, духов- ними пошуками повоєнних часів, які розгортаються під означенням нового гуманіз- му, переховується спроба віднайти, точніше заново «створити» модерну людину. Причому українському вченому імпонувала ідея особистої відповідальності людини за той чи інший вибір, яка побутувала в багатьох візіях екзистенціалізму й персоналізму. Тим паче, що у цих концепціях свобода розглядалася як особисте переживання, переломний духовний, психологічний та культурний стан історичної Людини. Та Б.Крупницький робить ще один важливий крок – екстраполює/переносить/підносить свободу вибору з індивідуаль- ного рівня особистості до свободи вибору нації як особливого стану свідомості, самобутнього колективного переживання. У такому світлі Немезіда є не стільки нездоланним об’єктивним фатумом на полі Кліо, скільки однією з низки можливостей, як руйнівних, так і творчих, що апріорно 6 Крупницький Б. Історіознавчі проблеми… – С.147–148. 7 Крупницький Б. Три культурні доби Европи // Похід (Гайденау). – 1946. – №1. – С.14. Український історичний журнал. – 2015. – №6 Дещо про історичну Немезіду 199 закладені в потенціалі історичної людини чи нації. Більше того, Б.Крупницький по- слуговувався відомим означенням історика й філософа-неогеґельянця Б.Кроче, котрий був схильний убачати в нації духовну спільноту. Тож український учений обстоював думку, що нація, як і людина, – «духова істота». Таким чином, нація в авторському тексті набуває антропоморфних рис, а її буття корелюється/порівнюється з життям історичної людини. Духовний і культурний за- непад нації Б.Крупницький пов’язував із несправедливою чи так званою «реальною» політикою, котра порушувала загальний баланс між добром і злом на терезах світу історії. Власне, такий антропоцентричний і моралістичний рефрен тексту автор ілю- стрував на прикладах історичного буття тогочасних країн – радянської Росії, Польщі, Угорщини. Водночас він повсякчас наголошував на індивідуалістичному призначенні історичної Немезіди, що виступає на обширах Кліо не тільки як заслужена кара, а й морально-етична пересторога на ниві духовного буття. Проте погляди Б.Крупницького щодо перспектив європейського майбуття України виглядають доволі обережними й багато у чому проникливими, позаяк він виразно усвідомлював ті численні загрози, котрі принесла з собою тотальна радянізація та ро- сійщення української культури. «В умовах становлення на Сході окремого континенту з деевропеїзаторськими, самобутніми тенденціями вся етнографічна Україна, що вхо- дить сьогодні в східноевропейську совєтську систему, стоїть перед поважними небез- пеками», – наголошував історик8. Одну з таких небезпек Б.Крупницький убачав у культурній провінціалізації України, котра загрожувала віддалити, ба навіть вилучити українців із духовного й інтелектуального життя європейців. Причому цю загрозу він пов’язував не тільки з нівелюючими практиками радянського режиму, а й із замкненим, камеральним ха- рактером української еміґрації, котра перебувала осторонь головних процесів і подій на обширах європейського культурного та політичного життя: «Небезпечно було й те, що представники української науки, а саме гуманітарних дисциплін, незважаючи на деякі нові спро- би, в основному і на Совітській Україні, і в Галичині, і на еміґра- ції не вийшли з рамен своєрідного краєзнавства. Безперечно, для нації, що й тепер живе ще в “в приймах”, українознавство залишиться потребою першого порядку. Але, дбаючи про свою вузьку тематику, дуже тяжко визволитися з меж краєзнавства, меж культурної щодо науки і літератури провінції. З другого боку, нема чого радикально відриватися від своєї рідної тема- тики (та й так багато сил ми поки що не маємо), тільки треба її свідомо зв’язати з процесом европейського і світового істотнього життя. Треба братися за европейські і світові проблеми, не спу- скаючи з очей України і вставляючи її в цей широкий процес, бо інакше все будемо забутою країною»9. Насамкінець зауважимо, що Б.Крупницький до останніх днів свого життя щиро сподівався на черговий поворот у геополітичних змаганнях «холодної війни», котрий зможе вивільнити творчу енергію українців, зґенерувавши новий культурний «скок» для осягнення власної національної держави. 8 Крупницький Б. Історичні основи европеїзму України // Літературно-науковий вістник (Реґенсбурґ). – 1948. – №1. – С.130. 9 Крупницький Б. Шляхи української культури // Заграва (Ауґсбурґ). – 1946. – №2. – С.30–31. Український історичний журнал. – 2015. – №6 200 Б.Д.Крупницький * Автограф статті «Дещо про історичну Немезіду» зберігається в архіві Українського вільного університету (УВУ) в м. Мюнхен (ФРН)10. В «Українському історичному жур- налі» текст відтворюється за публікацією в посмертній збірці статей Б.Крупницького «Історіознавчі проблеми історії України»11. Зазначену студію представлено як сеґмент більш ширшого тексту другої частини цього збірника під назвою «Історіософічні заміт- ки в зв’язку з історією України». Збірка «Історіознавчі проблеми…» представляє собою здійснене УВУ циклостильне видання почасти перероблених, певною мірою доповне- них розвідок Б.Крупницького повоєнної доби, де автор прагнув скомпонувати загальну й заразом більш-менш цілісну архітектоніку на кшталт своєї попередньої публікації – «Основні проблеми історії України» (Мюнхен, 1955 р.). Утім оскільки автор помер 5 черв- ня 1956 р., себто ще до виходу збірки своїх статей, то складно оцінити, наскільки він про- сунувся в реалізації цього задуму. В «Історіознавчих проблемах…» текст видруковано під назвою «2. Дещо про історичну Немезіду» та з підзаголовком: «І. Історична Немезіда і національна проблема». Правопис першопублікації збережено. Окремі друкарські огрі- хи виправлено без застережень. До статті Б.Крупницького долучено примітки історіо- графічного спрямування. Уточнюючі відомості наводяться у квадратних дужках. Доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ О.В.Ясь *** В наші переходові часи, в часи кризи, стала зо всією силою перед нами проблема людини. Ніколи так не відчувалося, як сьогодні, що людина в про- цесі еволюції все більше відходить від природи, від тваринно-рослинного царства. Саме в наших часах ми переходимо направду з царства закону в царство свободи (релятивної, звичайно), коли йде мова про людину. Тваринний інстинкт слабне, зате побільшується людська свідомість, і лю- дина має більшу волю вчинків. На наших очах відбувається процес не тіль- ки зовнішньої, природної автономії людини (людина є сьогодні паном не тіль ки суші, моря, але й повітря), але й внутрішньої. Це значить, що люди- на стає все більш відповідальною за себе. З винаходом атомової бомби ця від- повідальність набирає трагічного характеру. А тим часом процес людського розвитку перейшов у стадію, яку можна скорше назвати цивілізаційною, ніж культурною. Наші часи – часи панування механізації і машин. Механічна культура або цивілізація зробила великий крок наперед. Зате культурний поступ саме сьогодні поставлений під знак запитання. 10 Особовий фонд №5 (Крупницький Борис, 1894–1956). – Од.зб. №19 (Історіознавчі проблеми історії України: Зб. ст.). – Ч.2: Історіософічні замітки в зв’язку з історією України. 2. Дещо про іс- торичну Немезіду. I. Історична Немезіда і національна проблема (Рукопис. Без дати. 1 документ. 40 арк.) (див.: Кириленко О., Яценко О. Архів Українського Вільного Університету в Мюнхені: структура, зміст матеріалів, архівне опрацювання особових фондів (за матеріалами відряджен- ня) [Електронний ресурс]: http://www.archives.gov.ua/ArchUkr/Munich_Kirilenko.php#Vstup). 11 Крупницький Б. Історіознавчі проблеми... – С.149–166. Український історичний журнал. – 2015. – №6 Дещо про історичну Немезіду 201 Ми вже в попереднім відділі12 звертали увагу на те, що культура не є автоматичним, стихійним процесом, яким до певної міри стала цивілізація. Культуру без моральних устоїв, без діяння морально-релігійного, гуманного, прекрасного не можна собі уявити. І саме тут ми відчуваємо, що поступ, проґрес залежить від нас самих, від наших зусиль, від людей як автономних, самовід- повідальних, наділених совістю одиниць. Від нас залежить, чи наша доба по- ступає наперед чи йде назад, чи ми йдемо до Бога, чи віддаляємося від нього. По суті в царстві природи нема ні добра, ні зла, ні прекрасного, ні погано- го. Ці якості – продукт вищого розвитку; вони дані Богом вищим організмам – людям разом із свідомістю і свободою, совістю і відповідальністю. Добро і зло виступають там, де є царство свободи, де є автономна людина. На цім полі є один незаперечний поступ: ми розпоряджаємо витончені- шою, рафінованішою психікою. Але це удосконалення є двозначною зброєю. Воно може служить добрим цілям, але може служити й злим; воно може бути висловом доброго душевного наставлення, але й злого. Коли дехто твердить (напр., В.Соловйов)13, що ми осягаємо вищих стадій добра, то так само можна говорити і про вищу стадію зла. У вічній боротьбі між добром і злом саме тепер ми переживаємо черговий критичний момент. Сьогодні нам здається, що царство темних сил просякає до глибин нашого духа. Як у природі штучне огноєння приводить до «культур- них» хороб рослини, так само витонченіша психічна, до певної міри штучна, організація людини загрожена «культурними» хоробами у сфері духу. В чім же справа? Відомий швайцарський соціолог Пікард14 в цілому ряді книжок, написаних ним за останні роки (див. Вenno Reifenberg, Der Grund von alledem, Zu einer Buch von Max Picard, Die Gegenwart, 1946, Nr.16 (17)) підно- сить тезу про занепад европейської людини і европейської культури. Психіка модерної людини (особливо стосується це, на думку Пікарда, німців) відзна- чається своєю дисконтинуїтивністю (Diskontinuität)15, непов’язаністю, розпо- рошеністю, в ній помітне душевне занархізування. Людська душа позбавлена твердого підґрунтя. Людина живе сучасністю, моментом, занедбуючи моральні принципи, не відчуваючи правдивої любови до ближнього, не бачачи в ньому брата свого. Щезла повага до людської гідности. Людина перестала бути носієм ідеї свободи. Укріпився і поширився погляд на людину не як ціль в собі, але як на засіб, об’єкт для експериментів. Внутрішня пустота обхопила значні маси людей. Ця машинізація людських відносин і рівночасно машинізація самих душ є найбільшим сучасним злом, втіленням демонічного в людське, душевне. 12 Ідеться про попередній підрозділ (перероблену статтю) під назвою «Ідея прогресу і соціоло- гічні схеми Драгоманова і Липинського» у згаданій вище збірці студій Б.Крупницького, котрий передував статті «Дещо про історичну Немезіду» (див. докл.: Крупницький Б. Історіознавчі про- блеми... – С.139–149). 13 Володимир Сергійович Соловйов (1853–1900 рр.) – російський філософ-містик і публіцист, син історика С.М.Соловйова, автор учення про універсум як всеєдність. Уважається одним із фундаторів російського духовного відродження початку ХХ ст. 14 Макс Пікард (1888–1965 рр.) – швейцарський філософ і публіцист, автор численних праць із філософії культури та теорії мистецтва. 15 Переривчастість, дискретність, розрив (нім.). Український історичний журнал. – 2015. – №6 202 Б.Д.Крупницький Еспанець Jóse Ortega у Gasset16, що висловив свої основні думки в періо- ді між двома світовими війнами, виходить з поділу на еліту і масу. Життя є процес людського самоопановання; воно рухається зусиллями вибраних, бла- городних, що себе посвятили вищому ідеалові. Сьогодні ця шляхетна люди- на стала непомітною: можна говорити про втечу еліти, правдивої еліти, що є оборотною стороною повстання мас. Сьогодні провід в суспільстві перебрав на себе людський тип, якого культура, культурні цінності не зворушують, до яких він ставиться байдуже, холодно. Пануючим типом стала примітивна людина, Naturmensch17. Перемогла людина масового характеру, масова людина. Через те ми переживаємо період не проґресу, але рішучого реґресу, і цього зразком являються фашизм та большевизм (див. Jóse Ortega у Gasset, Der Aufstand der Massen, Hamburg, 1947 – еспанський ориґінал під назвою La rebelión de las masas появився вже в 1929 р.)18. Обидва видатні соціологи в чомусь сходяться між собою. Одностайно вони констатують поверховість, знеособлення, машинізацію, масовість модерної людини. Ми не зовсім погоджуємося з цими тезами. В цих широких узагальнен- нях щезають деякі важливі індивідуальні риси історичного процесу. Тут тре- ба вміти розрізняти. Звертаємо увагу хоч би на те, що наша доба принесла значну інтенсифікацію духа, принаймні розумово-технічних якостей людини. В парі з цим удосконаленням «ratio»19 помічається зате втрата, так би сказа- ти, душі, душевних якостей як таких, без яких життя стає зматеріялізованим, омертвілим, без дихання Божого. Але й тут не сміємо аж надто узагальнювати. Ще існують окремі особистості, яких число може бути навіть досить значне, оті інтенсифікатори добра, які і в нашу обездолену, обезличену добу дають імпо- зантні зразки людського духового і морального «поступу на вершини». Безперечно, в наші переходові часи ми помічаємо явища, на які ми раніше не звертали уваги. З особливою силою стає нам ясним, що людська душа – це безодня, яка потребує реґулятивних принципів, моральних підстав. Душевний людський хаос сам собою не впорядкується. Не маючи підпор, людина лег- ко руйнує себе. Особлива небезпека постає для простих людей, для людської маси. Її відхід від релігії, її зматеріялізовання, її безбожність робить страшні душевні спустошення. Великоміська цивілізація створила умови життя, які дуже неґативно вплинули на людську душу. В масовій людині (в простій людині) розвивається і закріпляється нахил до сенсації, до видовищ. Кіно, театри, кабаре, цирки, спортові змагання, тоталізатори – це ті зовнішні рямки, в яких масова людина знаходить свій відпочинок. Вона до божевілля захоплюється сенсаціями спор- тового і подібного характеру. Ця кіногазетна цивілізація виповнює до решти людську душу, робить її поверховою, без глибини. Життя йде без надуми, в 16 Хосе Ортеґа-і-Ґассет (1883–1955 рр.) – іспанський філософ, автор відомої візії «бунту», «по- встання мас». 17 Первісна, нецивілізована людина (нім.). 18 Укр. вид.: ОртегаіГасет Х. Бунт мас / Пер. В.Бурггардт // Його ж. Вибрані твори / Пер. з ісп. – К., 1994. – С.15–139. 19 Мислення, розуму (лат.). Український історичний журнал. – 2015. – №6 Дещо про історичну Немезіду 203 вічнім поспіху, без правдивого чуття, себто і без серця. В таких людях мораль- ні підпори стають трухлявими. Їх легко кинути в той чи інший бік; їх душі розгублені, мало відпорні. Де в чому наша великоміська цивілізація нагадує античну часів упадку, особливо римську. І тоді місто, як якийсь Левіатан20, почало пожирати села і селища. Селянство занепадало; людність скупчувалася в містах. Виростав ве- ликоміський пролетаріат, який вимагав хліба і видовищ (panem et circenses) і яким мусіла опікуватися держава. А тим часом відповідальність людини як автономної одиниці, обдарованої природною свободою поступовання, величезна. Людині дано завдання йти до висот подібно Ібсенівському Пер Ґюнту21. Людина мусить сама дбати про свою душевну гіґієну. Людина має не тільки зберегти, але й розвинути свій образ і подобіє Божіє. І коли вона цього не зробить, то на неї з якоюсь природною необхідністю чекає індивідуальна Немезіда – справедливість. Ця Немезіда не є щось зо- внішнє, свого роду фатум, невідклична доля. Це перш за все внутрішній про- цес, процес будування або руйнування свого власного єства, своєї душі. Коли християнська релігія говорить про кари і нагороди в будучім житті, то треба не забувати, що вони існують вже і в цім світі. В основному людина сама тримає, будує або руйнує себе. Кожна людська одиниця так направляє корабля свого внутрішнього чи зовнішнього світу, як диктують їй не тільки зо- внішні обставини, але й внутрішні імпульси і нахили та добра чи зла воля йти в тому чи іншому напрямі. Хіба це не кара, не своєрідна Немезіда, коли люди- на репрезентується сьогодні як якась однобічна, душевно спустошена істота, збідніла і спрощена, яка все більш розпорошується в житті (порох земний) і стає одноманітною сірою масою. Вона все більш і більш втрачає те, що можна назвати вмінням життя (savoir vivre), для неї світ позбавлений тої повноти життя, яка це життя щойно робить повновартісним і цінним. З цього погляду варто щось сказати про повноту життя. Вона належить тим, хто вміє жити. Хто збочив з прямого життєвого шляху, той мимоволі відхо- дить і від многогранного, різноманітного життєвого процесу, на який людина все може відповісти – звичайно, в певних сприятливих умовах – всіма струна- ми своєї душі. З одного боку, людина сама позбавляє себе через необачність, недбалість або лінивство повноти життя і може довести себе врешті до стану, коли здаєть- ся, що перед нами якісь мерці, життя яких висловлює себе тільки в тілесних потребах, на подобу своєрідних автоматів. З другого боку, взагалі повнота життя в наших умовах не така-то лег- ка справа. Цивілізаційний поступ привів до значної спеціялізації людей. Спеціялізація, безперечно, примушує до однобічного людського розвитку, зву- жує і обмежує людську натуру і спомагає витворенню певних культурних і ци- вілізаційних типів, які в своїм ставленні до життя зраджують політика, вояка, 20 Левіатан (Левіафан) – за біблійною міфологією велетенське морське чудовисько. 21 Герой однойменної філософсько-символічної п’єси норвезького драматурга Г.Ібсена (1828–1906 рр.). Український історичний журнал. – 2015. – №6 204 Б.Д.Крупницький професора, винахідника, економіста, юриста й т. п., не кажучи вже про тип ремісників, фахових робітників з їх тисячами спеціяльностей. І тут великоміське життя надає оцим спеціялізованим людям ще окремої специфічности: вони рухаються здебільшого в атмосфері штучного освітлення, без сонця, серед кам’яних мас – джунґлів великого міста, у постійній спішці, в погоні за заробітком і т. д. Ясно, що в таких обставинах вибороти собі повне, гармонійне наставлення до життя можуть тільки особистості з незвичайним характером, індивідуаль- ности, а не маса. Повнота життя – це рівночасно і заклик до людяности. Хто живе повним життям, той не цурається, не ізолюється, той зберігає живу душу і хоче жити в спілці, в згоді і любові з людьми, шануючи в них образ і подобіє Божіє. Ця про- блематика нам – українцям – зовсім не чужа. Ми маємо письменників, що з великою силою виявили процес душевного зубожіння своїх героїв з моментом відступу від повноти життя. Омертвіння душ, що вийшли з контакту з потоком людського життя і себе ізолювали, – це тема, яку з геніяльною експресією ви- словив Гоголь. Основою його думок були «живі і мертві душі». Це від нього ми навчилися говорити про потребу душевної гіґієни. А.Дж.Тойнбі (Toynbee) в своїх «Історичних студіях» (1946) висловив дум- ку, що історичний процес не можна висловити формулою проґресу, тільки формою підйому, підвищення. Але це тільки образний вислів, а не дефініція. Підвищення, зрештою, мало чим різниться від поступу, проґресу. В дійсності підйоми чергуються із сходженнями вниз. Підйоми можуть іс- нувати паралельно із сходженнями, оскільки вони відбуваються в різних ді- лянках життя. Взагалі залишається під знаком запитання, куди ми попадемо в нашім блуканні в невідомих горах. Бо таке блукання і є приблизно те, що ми називаємо історичним процесом. Це можуть бути вершини, це може бути несподіваний і катастрофальний спад униз, в провалля. В деяких розуміннях (напр., цивілізаційно-технічнім) ми в нашу добу, безперечно, поступаємо впе- ред, хоч іноді і дуже покрученими стежками. Релятивність нашого земного існування, хиткість історичного процесу очевидна. Все ж людство, як цілість, представляється нам якимсь символом постійности, до певної міри вічности. Але інакше стоїть справа з націями, з окремими народами, з яких складається людство. Через нації іде людство ку- дись вперед, в невідоме будуче, але доля нації така сама, як і окремих людей. Вічних націй нема, як нема і вічних людей. Раніше чи пізніше кожна нація, як це вже підкреслив наш Липинський, відходить з театру подій22. Тільки все питання в тім, чи нації вдалося висловити себе чи вона, не розвинувши своїх сил, в’яне і занепадає, чи нація щось дала людству і як багато, чи вона як якась бліда тінь тільки промайнула, не всколихнувши як слід житейського моря. Життя – це процес творення. І як кожна здорова жінка хоче народити ди- тину, так і кожна здорова нація стремить виявити себе. Але цей природний гін 22 Див.: Липинський В. Повне зібрання творів, архів, студії / Ред. Я.Пеленський. – К.; Філадельфія, 1995. – Т.6, кн.1: Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. – С.209. Український історичний журнал. – 2015. – №6 Дещо про історичну Немезіду 205 до чину-твору також і небезпечний. Як на людину чекає індивідуальна спра- ведливість (аз воздам по ділах твоїх), так само історична справедливість або іс- торична Немезіда контролює діяння націй. Це не треба думати так, ніби нації стоять під історичними законами. Я не приймаю історичних законів, подібних до законів фізикальних або біологічних. Історичні закони типу фізико-біоло- гічного надають суб’єкту-нації якости об’єкту і роблять історичний розвиток автоматичним, незалежно від зусиль людських одиниць, груп і націй. Віра в того роду історичні закони рівна вірі в фатум, долю. В дійсності констатуємо і невмолиму примусовість, і невмолиму свободу розвитку. Як людину, так і націю, в’яжуть і природні обставини, і расова спад- щина, і ідеологія, і навички, і традиція, і взагалі ціле минуле. Але як людині, так і нації дано певну автономію. Нація – в основному духова істота або з все більшим відчуженням від природного, інстинктивного, від того, що сполучує її з тваринно-рослинним світом. Отже, це до певної міри щось штучне, витвір з все більшим усвідомлен- ням свого «я», своєї національної ідеології. Це не організм, а організація, хоч і своєрідного і дуже інтеґрованого характеру. Вже Benedetto Сrосе23 (див. його Geschichte Europas іm neunzehnten Jahrhundert, Zürich – Wien, 1947, [s.] 385 і італійське видання 1932 р. під титулом «Storia d’Europa nel secolo decimono- no») виразно формулює: «Nationen – keine natürlichen Gegebenheiten, sondern Bewusstseinszustände und historische Gebilde»24. Саме це для нас важно. Нація як носій духового все може змінити шля- хи, відірватися від традиційного, призвичаєного. З нацією, яка не є тільки людською збірнотою, але й спільнотою (тільки не організмом), можливі мета- морфози. Коли якась ідея завойовує собі народні маси або й цілу націю (іноді цілий ряд націй), то цей процес не можна вирахувати аритметично або альґе- брично25. Це метаморфоза, свого роду чудо, і тут результати, сума може значно перевищити наші розрахунки. Сума тут, здебільшого, зовсім інша, ніж на це дозволяли і дозволяють судити вираховані наперед окремі компоненти. Коли хтось говорить про «неухильний» занепад тої чи іншої нації, той зра- джує тим самим біологічний підхід до поняття нації. Нація може занепадати, але й може відроджуватися, навіть в обставинах, коли її дальше існування здається справою зовсім безнадійною. Відродження, відновлення, реґенерація нації не є якийсь нездійснимий міт. Воно завжди можливе, оскільки в нації знаходяться ще живі сили, які вмі- ють вивести її з того стану летарґії і занепаду, в якім вона опинилась. Саме те, що нація є свідома свого духового існування, своїх духово-моральних завдань, може вивести її на нові шляхи. Але ми бачимо на наших очах, який це тяжкий процес – переродження або оновлення нації. Саме в наші переходові часи, часи кризи, стає ясним, що над нацією тяжить не тільки її біологічна істота, а ще й ціле історичне минуле, 23 Бенедетто Кроче (1866–1952 рр.) – італійський філософ та історик, прибічник неогеґельян- ства, автор філософської візії «абсолютного ідеалізму». Уважався одним із моральних авторитетів в Італії після Другої світової війни. 24 «Нації – не природна даність, а стани свідомого буття та історичні витвори» (нім.). 25 Арифметично або алґебраїчно. Український історичний журнал. – 2015. – №6 206 Б.Д.Крупницький всі вироблені на протязі віків навички і традиції. Тут дійсно потрібно якоїсь метаморфози, духової мутації, щоб надати нації нового духа, щоб сформувати таку високоякісну еліту, яка б в стані була перевести реґенерацію нації. Кожна нація вимагає в той чи інший період свого життя певного духового (а деякі і біологічного) оновлення, а сьогодні може й ціла Европа. По суті ми не знайдемо ні одної нації, яка десь в якімсь відношенні не збочила, не пере- йшла по рейки, небезпечні для її існування. Можна говорити про національні хвороби так само, як і про хвороби певних епох і певних людей, хоч це істори- кові-риґористові буде видаватися не історичним підходом. З цього боку особливо цікаві думки відомого французького католицького філософа Жака Марітена26 (див. його книгу «Principes d’une politique huma- niste» New York 1944 і цитую з «Frankfurter Hefte, 1946, H. 7, Das Ende des Machiavellismus»). На думку Марітена, правдивою політикою, політикою, що стало забезпечує мирний розвиток націй і країн, є політика загального добра, якої репрезентан- том може бути і окрема людина, і ціла нація. Це є політика суттєва, конкретно людська і тим самим глибоко моральна. Супроти цієї моральної політики, по- літики загального добра він гостро осуджує всякого роду макіявеллізм – з за- стереженням чи без застереження, поміркований чи непоміркований – як по- літику саму в собі, так звану «реальну політику». Макіявеллізм в політиці тої чи іншої нації чи в міжнаціональних відносинах – це є зло, а зло не може мати успіху. В дійсності макіявеллізм не приводить до мети, а відводить від неї; він не зберігає і не збагачує національної субстанції, а розтрачує її. Нація йде через макіявеллізм не до свого скріплення, але до занепаду. І хоч сили злого здаються безконечно сильними, то все ж таки в кінцевому результаті їх, з їх макіявеллістичним принципом про освяченість всіх засобів на службі нації, чекає неминуча поразка. Макіявеллістична політика – політика на коротку мету і веде націю до руїни і знищення. Справа стоїть зовсім інакше, коли нація дотримується моральних посту- лятів, а в першу чергу постуляту справедливости. На цім шляху, хоч би він був який довгий, вона врешті прийде і до успіху, і до національного добробуту. Бог дає, врешті, і націям, що добровільно, з внутрішнього імпульсу, пішли на шлях пригноблення, несправедливости, брутальної сили, час до роздумування і звороту до ліпшого, більш справедливого життя. І коли нація цього не робить, то приходить момент, коли раніше чи пізніше серед неї вибухає катастрофа – може саме в часи, коли живучі і діючі репрезентанти нації не в стані навіть зрозуміти, що є якась далека, в минулім заложена причина, яка привела на- цію до несподіваного занепаду. Справедливість – це перша передумова доброї політики, бо політика є в своїй основі, в своїм єстві щось моральне. Політика має спиратися на совість, на релі- гійне почуття. Сьогодні можемо знову виставити вимогу християнської політики. 26 Жак Марітен (1882–1973 рр.) – французький філософ, один із фундаторів нового гуманізму, котрий мав спричинитися до християнського оновлення цивілізації після лихоліть і жахіть Другої світової війни. Обстоював думку, що новий гуманізм повинен бути тео-, а не атропоцентричним, як у низці візій адептів екзистенціалізму і персоналізму, що імпонувало Б.Крупницькому як історику. Український історичний журнал. – 2015. – №6 Дещо про історичну Немезіду 207 В згоді з Марітеном можемо твердити, що нації підлягають таким же не- безпекам, як і окремі люди. Перенесення справи в площину етики саме ти- пове для наших часів. Це свого роду грізне «Memento mori»27, яке чутливими людьми виставляється наперед, щоб народи-нації схаменулися, як і окремі люди. Особливо сьогодні впадають в очі певні істини, яких, може, ми раніше не хотіли помічати. Страшна не тільки зовнішня поразка нації, скільки спусто- шення її збірної душі. Тут історична Немезіда діє в застрашаючий спосіб. Коли численні представники якоїсь нації дотримуються супроти чужих націй (буває також, що й проти інакодумаючих горожан своєї власної Батьківщини) зну- щання, переслідування, переселення, розстрілів, терору, то ця шкода, ніби зо- внішнього характеру, рівночасно супроводиться процесом власної внутрішньої руїни, спустошення сердець. Непомітно хоробу загнано всередину, в саме духо- ве єство нації. Дух національного еґоїзму, зарозумілости, грубої сили, чваньку- ватого пишання з своєї вищости над іншими націями в’їдається в збірну душу нації і отруює її на цілі століття. Принцип солідарности зобов’язує не тільки в межах власного народу. Моральні імпульси і сьогодні мають своє дуже поважне значення в обігових змаганнях. В тім-то і секрет поразки націонал-соціялізму і фашизму, що вони зіґнорували цю істину, в той час як англо-саксонський світ ясно зрозумів, що без проклямування і захисту всесвітніх льозунгів (але, звичайно, не в той облудний спосіб як Совєти, хоч Совєтський Союз зумів збити собі з цих льозун- гів великий капітал) не можна перемогти. Можна йти далі і навіть говорити про типові хороби тих чи інших націй. Можна говорити про збочення нації, про певний однобічний розвиток, що за- грожує самому існуванню. Таку однобічність особливо ясно спостерігаємо в історичному розвитку Росії. Стара Росія – архиєрейсько-боярська, за влучним висловом Драгоманова, теж жила ідеологією грубої сили, насилля і крутійства. В ній непомітно тих твердих, вироблених правових устоїв, які здавна були важливими в Західній Европі. Щодальше від Західньої Европи на Схід, то більше приходив до слова «кулак». Закон – це було в Росії зовнішнє, механічне поняття. Тут панував наказ згори, а знизу був або сліпий послух раба, або, як реакція, бунт раба. Історія Росії – історія країни, що не знала нормальної еволюції. Історичний процес був характеру не інтенсивного, а екстенсивного, що висловлював себе в тенденції зовнішнього поширення, завойовання, підкорення. Паралельно з тим формувався і ґвалтовний, стадно-ґвалтовний тип росі- янина, який охопив навіть проґресивні кола колишнього російського суспіль- ства. Людська індивідуальність не мала в Росії перспектив на розвиток. Совєтські часи тільки підсилили ці тенденції. Під впливом терору значно зменшилася вага індивідуального, особистого, гуманного, людського. Один з допитливих чужинців (Bemerkungen zur Politik der UdSSR, Amerikanische Rundschau, 1948, H.17) характеризує структурну будову Сов. Росії як свого 27 «Пам’ятай про смерть» (лат.). Український історичний журнал. – 2015. – №6 208 Б.Д.Крупницький роду обруч навколо гнилої бочки, «das Gehäuse»28 навколо аморфної маси люд- ських істот, що не мають ніякої волі рухів і не в стані з’єднатися в якихось незалежних організаціях. Дійсної самоуправи (не паперової, бутафорної, для чужого ока) не існує. Сьогоднішня російська ґенерація не має вправности в спільних, спонтанних акціях. А тому, на думку автора-американця29, коли б партія втратила свою єдність і своє вміння діяти, коли б вона була зруйнована як політичний інструмент, то совєтська Росія стала б через ніч з одної найсиль- ніших одною з найслабших націй світу. Так дивиться на справу чужинець. І знову тут пригадується нам образ Немезіди, що, неначе приховавшися, чекає тільки відповідного моменту, щоб винести свій присуд. Раніше чи пізніше Росія його не уникне, оскільки не зна- йде сил для позитивної реґенерації, переродження свого єства. А це дуже тяжко. Вага століть дає своє. І тут потрібна не стільки зовнішня, скільки внутрішня революція, переродження національного характеру, дуже однобічно сформованого протягом історичного розвитку. Зрештою, повстає пи- тання, чи це можливе. За тридцять років большевицької революції відбулося розкидання, розтрачування людської енерґії разом з ліквідацією найвартнішої еліти в розмірах не то що небувалих, але прямо гіґантських. Це зужиття не- початих резервів царської доби може вичерпати сили нації на століття. Груба, примітивна і безглузда експлуатація людського матеріялу заповідає будучий занепад. Правляча кліка в Росії навряд чи усвідомила вагу цих речей, але коли й усвідомила, то не в стані завернути події. Окремою сторінкою в історії націй є розвиток в напрямі вироблення ти- пів націй-гнобителів і націй-пригноблених. Тут поділ іде не по лінії великих і малих націй, великих як гнобителів, малих як пригноблених, хоч би такий поділ і здавався нам, на перший погляд, найбільш відповідаючим фактам. Національний імперіялізм не є обов’язково суттєвою прикметою великих на- цій. Зразком може служити мала Мадярщина. Нація була так еґоїстично ви- хована, що все міряла двома мірилами: одним – для себе, другим – для чужих. Будучи довший час сама залежною то від Австрії, то почасти від Туреччини, вона поклала багато сил на те, щоб вибороти собі незалежність, але рівночас- но вона вперто гнобила залежні від неї відлами чужих народів, то слов’ян, то румунів і т. д. Що ж? Осягла Мадярщина своєї мети? Чужі нації від неї в той чи інший спосіб відійшли, унезалежнилися, а сама Мадярщина – можливо, саме завдя- ки тому, що занадто багато поклала сил на пригноблення інших, дуже зали- шилася позаду в своїм соціяльнім розвитку. Ще важніше те, що специфічні відносини між націями-гнобителями і націями-пригнобленими деморалізують і одну, і другу сторону: деморалізу- ють не тільки пригноблених (злоба, ненависть, заздрість, нещирість супроти гнобителя), але й гнобителів. 28 Шкаралупа (нім.). 29 Джордж Фрост Кеннан (1904–2005 рр.) – американський дипломат, політолог та історик, автор відомої зовнішньополітичної «доктрини стримування», скерованої супроти експансіоніст- ських потуг СРСР за доби «холодної війни». Український історичний журнал. – 2015. – №6 Дещо про історичну Немезіду 209 Польща дає нам зразок нації, що призвичаїлася приневолювати (хоч і сама була довший час приневоленою – отже подвійний білянс30 національного характеру), вживаючи назовні облудних льозунгів, нещирих обіцянок, обду- рювання – хоч би своїми кличами «за нашу і вашу свободу»31. В польській по- літиці гнобителя висловлював себе певний ілюзіонізм, дуже небезпечний для самої нації. І він з часом набирав все більшої сили. Ми процитуємо прекрасну характеристику сучасної, передсовєтської Польщі з пера Ноmо Politikus32 (Причини упадку Польщі, «Краківські Вісті» 1940, ч.24), який виходить з тези: з Польщею так сталося, як мусіло статися. Ось що він говорить: «А проте трагічний кінець шляхетського безправства, гульні й анархії не вплинув на переоцінку цінностей у польському грома- дянстві... Сантимент до давнього минулого був саме сантиментом до шляхет- чини, яка найшла свою апотеозу33 у Сенкевичівській “Трилогії”34, що з черги стала євангелієм нових польських поколінь. Зберегли надалі свою вартість дві найбільш питоменні35 риси історичної шляхетчини: 1) нетолерантність і 2) фразеологічна буфонада. Тому у парі йшла ненависть до всього неполь- ського, з покликуванням себе на гасло “за вашу і нашу свободу”... Поетичні “сни про потугу” висловлювалися в гаслі “від моря до моря”, які стояли під спільним знаменником з гаслом “паньства народовеґо”36. Була це третя, най- більш питоменна риса, одідичена з часів історичної Польщі та в усій ши- рині збережена у новій Польщі: повний брак політичного реалізму, повна відсутність вичуття і зрозуміння нефальшованої і немальованої “дійсної дій- сности”... Царила у Польщі атмосфера втечі від правди. Допускальним було лише те, що було приємне ... рішав настрій і смак вулиці, якій саме у суттєвих справах ніхто, ні партії, ні санаційна верхівка, не мав відваги протиставити- ся.... Чи дивниця, що громадянство, яке 30 літ перебувало у такій атмосфері, громадянство, яке не знало, що таке політична освіта та яке мало провідни- ків політично неосвічених, вірило у вересні 1939 року, що польські війська “напевне” займуть Берлін і Східні Пруси37, та що потім – Совіти йдуть поля- кам “на поміч”…». Ясно, що така ілюзіоністично настроєна нація мусіла йти від одної черго- вої поразки до другої. Історична Немезіда знайшла тут легке поле для своєї діяльности. 30 Баланс (пол. «bilans»). 31 Гасло польського національно-визвольного руху, котре досить широко побутувало впродовж ХІХ ст., зокрема під час повстань, а у видозміненому вигляді в багатьох контекстах циркулювало у ХХ ст. Так, 25 серпня 1968 р. саме під цим гаслом відбулася акція протесту семи радянських дисидентів у Москві проти вторгнення військ Варшавського договору у Чехословаччину. 32 Псевдонім І.Кедрина-Рудницького (Рудницького; 1896–1995 рр.) – українського журналіста та політичного діяча, котрий брав активну участь у формуванні пріоритетів редакційної полі- тики львівської газети «Діло», а в 1939 р. переїхав до Кракова, де працював у просвітній аґенції Ґенерал-ґубернаторства. Більш розлого візію І.Кедрина-Рудницького представлено в його одно- йменній книзі (див.: Homo politicus. Причини упадку Польщі. – Краків, 1940. – 297, [3] с.). 33 Апофеоз. 34 Ідеться про історичну трилогію польського письменника Г.Сенкевича (1846–1916 рр.) «Вогнем та мечем» (1883–1884 рр.). 35 Власні, властиві. 36 Національної держави. 37 Східну Пруссію. Український історичний журнал. – 2015. – №6 210 Б.Д.Крупницький Можна, фігурально висловлюючися, твердити, що кожна нація має свого ангела-хоронителя і свою національну Немезіду. Але ця Немезіда не є чимсь, що стоїть поза нами і над нами. Це не стільки «доля», скільки власний суд і осуд: ми руйнуємо і будуємо себе власними руками. Скріплення і оновлення нації не може прийти без усунення національних хороб або збочень. Коли на- ція хоче довго жити, мусить дбати про своє національне здоров’я. А це на довший час неможливо без того відчуття і вжиття принципу спра- ведливости не тільки в національнім, але й міжнаціональнім житті, про яке ми наводили думку Марітена. В цьому й полягає правдивий національний «реалізм», а не той макіявелістичний, який приніс і приносить стільки горя і людству і окремим націям. In the article examined the formation process of “mass man” as a key precondition of totalitarian regimes occurrence in 1920–1930s. Defends the thesis that “mass man” in first half of 20th century entailed the high technological achievements in mechanicalmachine civilization, but also brought in afterwar Europe the large scale cultural and moral crisis. Author advanced an opinion that anthropocentrism of new European humanism of afterwar period is not completely selfcontained, but it needs the moralspiritual and theocentric base. Keywords: mass man, totalitarianism, civilization, crisis of European culture, new humanism, anthropocentrism, Krupnyts’kyi.

Дещо про історичну Немезіду (вступна стаття О.В.Яся)

Institution

Ähnliche Einträge