Пошук державної моделі УНР: ідея та крах «трудового принципу» (грудень 1918 – липень 1919 рр.)

Розглядається одна з моделей розбудови УНР у період від грудня 1918 по серпень 1919 рр. Аналізуються позиції політичних сил щодо запровадження «трудового принципу», зокрема під час підготовки та проведення Конґресу трудового народу України. Указується на соціально-демографічне та військово-політи...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2016
1. Verfasser:	Гай-Нижник, П.П.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2016
Schriftenreihe:	Український історичний журнал
Schlagworte:	Історичні студії
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109772
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Пошук державної моделі УНР: ідея та крах «трудового принципу» (грудень 1918 – липень 1919 рр.) / П.П. Гай-Нижник // Український історичний журнал. — 2016. — № 1. — С. 79-97. — Бібліогр.: 68 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-109772
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1097722016-12-15T03:02:30Z Пошук державної моделі УНР: ідея та крах «трудового принципу» (грудень 1918 – липень 1919 рр.) Гай-Нижник, П.П. Історичні студії Розглядається одна з моделей розбудови УНР у період від грудня 1918 по серпень 1919 рр. Аналізуються позиції політичних сил щодо запровадження «трудового принципу», зокрема під час підготовки та проведення Конґресу трудового народу України. Указується на соціально-демографічне та військово-політичне підґрунтя й вади запропонованого принципу в контексті реалій і перспектив державного розвитку республіки. In the article the labor principle organization of the political system in Ukraine as one of the models of construction UPR during the period from December 1918 to August 1919 analyzed the position of political forces on the introduction of labor principle, in particular during the preparation and duration of the Congress Working People Ukraine. Indicate the socio-demographic and military-political background and shortcomings labor principle in the context of the realities and prospects of development of state of the Republic. 2016 Article Пошук державної моделі УНР: ідея та крах «трудового принципу» (грудень 1918 – липень 1919 рр.) / П.П. Гай-Нижник // Український історичний журнал. — 2016. — № 1. — С. 79-97. — Бібліогр.: 68 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109772 94 (477.75) «1918/1919» uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історичні студії Історичні студії
spellingShingle	Історичні студії Історичні студії Гай-Нижник, П.П. Пошук державної моделі УНР: ідея та крах «трудового принципу» (грудень 1918 – липень 1919 рр.) Український історичний журнал
description	Розглядається одна з моделей розбудови УНР у період від грудня 1918 по серпень 1919 рр. Аналізуються позиції політичних сил щодо запровадження «трудового принципу», зокрема під час підготовки та проведення Конґресу трудового народу України. Указується на соціально-демографічне та військово-політичне підґрунтя й вади запропонованого принципу в контексті реалій і перспектив державного розвитку республіки.
format	Article
author	Гай-Нижник, П.П.
author_facet	Гай-Нижник, П.П.
author_sort	Гай-Нижник, П.П.
title	Пошук державної моделі УНР: ідея та крах «трудового принципу» (грудень 1918 – липень 1919 рр.)
title_short	Пошук державної моделі УНР: ідея та крах «трудового принципу» (грудень 1918 – липень 1919 рр.)
title_full	Пошук державної моделі УНР: ідея та крах «трудового принципу» (грудень 1918 – липень 1919 рр.)
title_fullStr	Пошук державної моделі УНР: ідея та крах «трудового принципу» (грудень 1918 – липень 1919 рр.)
title_full_unstemmed	Пошук державної моделі УНР: ідея та крах «трудового принципу» (грудень 1918 – липень 1919 рр.)
title_sort	пошук державної моделі унр: ідея та крах «трудового принципу» (грудень 1918 – липень 1919 рр.)
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2016
topic_facet	Історичні студії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109772
citation_txt	Пошук державної моделі УНР: ідея та крах «трудового принципу» (грудень 1918 – липень 1919 рр.) / П.П. Гай-Нижник // Український історичний журнал. — 2016. — № 1. — С. 79-97. — Бібліогр.: 68 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT gajnižnikpp pošukderžavnoímodelíunrídeâtakrahtrudovogoprincipugrudenʹ1918lipenʹ1919rr
first_indexed	2025-07-07T23:38:13Z
last_indexed	2025-07-07T23:38:13Z
_version_	1837033319634567168
fulltext	Український історичний журнал. – 2016. – №1 Процеси національного відродження та державного будівництва в Україні початку XX ст. становлять одну з найважливіших проблем, яка потребує ґрун- товного дослідження й ретельного та критичного осмислення. Розуміння того часних політичних явищ, здобутків і втрат допоможе уникнути багатьох небезпечних або нерозважливих кроків у процесі сучасного державного будів- ництва. Незважаючи на інтерес дослідників до періоду існування Української Народної Республіки, багато питань все ще залишаються без відповіді. Попри доволі значний історіографічний багаж і розмаїття наукових інтерпретацій1, однією зі складних проблем залишається питання вибору форм державності в період існування «другої» УНР. Ключовим тут, на нашу думку, був час ді- яльності Директорії після повалення гетьманату, тобто кінець 1918–1919 рр., зокрема місце та роль у державотворчому процесі вітчизняних соціалістич- них сил, значення Конґресу трудового народу України та пошук оптимальної функціональної моделі республіки2. Одразу після перемоги над гетьманським режимом П.Скоропадського перед Директорією постала проблема вибору нової державної організації, на які верстви населення вона має спиратися та у чиїх інтересах проводитиме політичні, економічні, соціальні перетворення. Виявилося, що одностайнос- ті серед політичного проводу не було. На Державній нараді, яка відбулася * Гай-Нижник Павло Павлович – доктор історичних наук, завідувач відділу історичних студій Науково-дослідного інституту українознавства (Київ) E-mail: Hai-Nyzhnyk@ukr.net 1 Див., напр.: Політична історія України: XX століття: У 6 т. – Т.2: Революція в Україні: полі- тико-державні моделі та реалії (1917–1920). – К., 2002–2003. – 488 с.; Нариси історії Української революції 1917–1921 рр. – Кн.2. – К., 2012. – 464 с.; Лозовий В. Пошуки Директорією ідейно-по- літичних засад відновлення діяльності УНР // Український історичний журнал. – 2000. – №5. – С.32–37; Малюта О.В. Всеукраїнський трудовий конгрес як представницький орган українсько- го народу в другій Українській Народній Республіці // Історичний архів. – Вип.7. – Миколаїв, 2011. – С.199–207; Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу: Історичні есе-хроніки. – Т.ІIІ: Рік 1919. – К., 2010. – 453 с.; Стопчак М.В. Утворення і діяльність Директорії Української Народної Республіки (1918–1920 рр.): історіографічний нарис. – Вінниця, 2010. – 809 с. та ін. 2 Див.: Гай-Нижник П., Лейберов О. УНР у період Директорії: пошук моделі державного устрою (кінець 1918 – 1919 рр.). – Ніжин, 2013. – 212 с. УДК 94 (477.75) «1918/1919» П.П.ГАй-нижниК * ПОШУК ДЕРЖАВНОЇ МОДЕЛІ УНР: ІДЕЯ ТА КРАХ «ТРУДОВОГО ПРИНЦИПУ» (ГРУДЕНЬ 1918 – ЛИПЕНЬ 1919 рр.) Розглядається одна з моделей розбудови УНР у період від грудня 1918 по серпень 1919 рр. Аналізуються позиції політичних сил щодо запровадження «трудового принципу», зокрема під час підготовки та проведення Конґресу трудового народу України. Указується на соціально-демографічне та військово-політичне підґрун- тя й вади запропонованого принципу в контексті реалій і перспектив держав- ного розвитку республіки. Ключові слова: трудовий принцип, Трудовий конґрес, УНР, Директорія. Український історичний журнал. – 2016. – №1 80 П.П.Гай-Нижник 12–14 грудня 1918 р. у Вінниці й де були присутні лідери Директорії та пред- ставники Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії соціаліс- тів-самостійників (УПСС), обговорювалося питання подальшого вибору дер- жавної моделі України. Представники лівих фракцій УСДРП та УПСР на чолі з головою Директорії В.Винниченком виступили за впровадження в УНР ра- дянської форми влади. На їх думку, система рад змогла б розширити соціаль- ну базу «українського національного відродження». В.Винниченко, зокрема, зазначав: «Я ще в Фастові поставив перед Директорією питання про при- йняття системи радянської влади на Україні. Цим, розуміється, ми стали би на ґрунт чисто соціалістичної революції. Цим, розу- міється, ми одштовхнули б од себе наші помірковані, дрібнобур- жуазні, національні елементи [...], ми придбали б для україн- ського національного відродження пролетаріат села й міста. Ми тим самим позбавляли б руських більшовиків виступити проти нас і прагнути до захоплення влади»3. Проте більшість учасників наради на чолі з С.Петлюрою виступили про- ти радянської системи державного будівництва, відстоюючи натомість пар- ламентську систему влади й розбудову української держави за європейським зразком. Водночас логіка відбудови УНР вимагала відновлення демократич- них інституцій Центральної Ради, проте цього не сталося. М.Грушевський, В.Голубович та О.Жуковський, виходячи з того, що Директорія виконала своє завдання – повалила гетьманський режим і привела соціалістичні партії до влади, були прихильниками якнайшвидшого поновлення діяльності УЦР та її соціально-економічної політики. І це виглядало б логічним продовженням як Української революції, так і курсу, проголошеного Українським національним союзом на початку своєї діяльності. М.Грушевський пізніше згадував: «Я стояв на тім, що з відновленням української республіки тре- ба вернутись до того моменту, де її існування було перерване німецьким насильством. Треба відновити закони Центральної Ради, скликати її саму, аби від неї прийняло повновласть нове правительство й вона передала представництво чи то Установ- чим Зборам, чи іншій інстанції. Але цього не хотіли ні українсь- кі партії, ні Директорія. Вона робила всякі заходи, щоб затрима- ти в своїх руках необмежану власть»4. М.Грушевський відверто звинувачував у цьому лідерів соціалістичних партій. Отже обговорювалися два можливих варіанти – впровадження в Україні системи радянської влади або розбудова держави за зразком так зва- ної парламентської демократії. Кожна з запропонованих моделей мала своїх 3 Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції, марець 1917 р. – грудень 1919 р.). – Т.3. – К., 1990. – С.134. 4 ГрушевськийМ. Вибрані праці: видано з нагоди 25-ліття від дня його смерти (1934–1959). – Нью-Йорк, 1960. – С.234. Український історичний журнал. – 2016. – №1 81Пошук державної моделі УНР: ідея та крах «трудового принципу»... прихильників не тільки серед представників партійного проводу, а й серед членів Директорії. Крім того, це було не тільки питання внутрішньої політики, а й зовніш- ньої, адже УНР прагнула (з огляду на воєнно-політичні обставини) обрати собі союзника між радянською Росією та Антантою. Результатом тривалих перего- ворів став політичний компроміс у вигляді так званого «трудового принципу», який, проте, задовольнив не всіх (соціалісти-самостійники голосували проти). В основі цього «третього шляху» було прагнення побудувати державу радян- ського зразка (базис – «трудові ради», владна вершина – Трудовий конґрес України) з використанням деяких рис, притаманних західним демократіям. У розумінні українських діячів така система повинна була стати національ- ним різновидом державно-політичної моделі, що ввібрала б у себе найкращі риси парламентського й радянського устроїв. Описуючи вінницьку нараду В.Винниченко зазначав, що з двох запропонованих альтернатив жодна не знайшла широкої підтримки серед українського політичного проводу: «І члени Директорії, й більшість партій у своїх промовах виявля- ли згоду рішуче боротись з буржуазією. Селянська демократія, а також дрібна буржуазія хоч переважно йде за великою буржу- азією, але рідко коли має до неї гарячу любов. Для української ж селянської демократії (ідеологами якої по суті були всі партії, не виключаючи соціал-демократів) велика буржуазія на Україні була ще й тим ворожа, що вся вона була не українська. І партії згоджувались з тим аргументом, що нам, українцям, зовсім нема ніяких підстав боронити інтереси національно чужої нам буржу- азії. Отже, ґрунтуючись на цьому, я на другий день по одкинен- ню системи чисто радянської влади вніс пропозицію: прийняти систему “трудових рад”, себто рад представників усіх елементів громадянства, які не живуть з експлуатації чужої праці»5. Намагаючись не випускати ініціативу, В.Винниченко, який заслугу появи нової державної моделі приписував винятково собі, зазначав: «Тоді я свідомо пішов на хитрість [...], партії згоджувались з тим арґументом, що нам, українцям, зовсім нема ніяких підстав бо- ронити інтереси національно чужої нам буржуазії. Отже ґрун- туючись на цьому, я на другий день по одкиненню системи чи- сто радянської влади вніс нову пропозицію: прийняти систему “трудових рад”, себто рад представників усіх елементів грома- дянства, які не живуть з експлуатації чужої праці. Другими сло- вами: це мала бути диктатура не пролетаріату й незаможного селянства, а диктатура трудового люду»6. Таким чином, може скластися враження, що ідея запропонованого принци- пу державного будівництва виникла спонтанно, а її авторство належить одно- осібно В.Винниченкові. Утім, на думку багатьох дослідників, у такому важли- вому питанні, як майбутня форма державного устрою, навряд чи ініціативою вибору могла похвалитися одна особа, хай і номінальний очільник держави. 5 Винниченко В. Відродження нації... – С.141. 6 Там само. Український історичний журнал. – 2016. – №1 82 П.П.Гай-Нижник В.Винниченко не був автором «трудового принципу», а скоріш за все оприлюд- нив ідею, яку давно вже розробила партія есерів. Ще у червні 1918 р. в резолю- ції ЦК УПСР зазначалося, що «можлива передача влади революційному тру- довому люду в особі рад робітничих і селянських депутатів»7. Цю пропозицію підтримали на засіданні ЦК УСДРП наприкінці грудня, коли було ухвалено рішення «Про організацію влади в Україні», де наголошувалося, «що основою державної влади в Україні повинна стати коаліція трудової демократії – про- летаріату і селянства, без будь якої участі нетрудових буржуазних класів»8. Підтвердженням цьому стало й те, що після фракційних нарад саме есери, а також незалежники висловилися за трудовий принцип організації влади та проведення конґресу9. Підсумовуючи, В.Винниченко стверджував, що запро- понований компроміс задовольнив усіх, навіть попри недосконалість і розми- тість формули. Документ, в якому було оприлюднено нову державно-політичну формулу побудови влади, з’явився 26 грудня 1918 р. як декларація Директорії УНР, де офіційно проголошувався та конкретизувався зміст трудового прин- ципу. Фактично це було нежиттєздатне, еклектичне поєднання10. У декларації, зокрема, наголошувалося: «Постановою 9 грудня Директорія одмінила всі закони і постанови гетьманського уряду в сфері робітничої полі- тики. Відновлено восьмигодинний робочий день. Знов установлено колектив- ні договори, право коаліцій і страйків, а також усю повноту прав робітничих фабричних комітетів»11. Крім того, було зазначено, що Директорія «одмінила всі закони й постанови гетьманського уряду, направлені проти інтересів тру- дящих класів і шкідливих для всього громадянства», а також, що верховна влада Української Народної Республіки, «уповноважена силою і волею тру- дящих класів», усіма цими заходами «довершила перший акт соціального та національно-політичного визволення українського народу»12. Директорія вкотре заявила, що вона є «тимчасовою верховною владою ре- волюційного часу», уповноваженою на це «трудовим народом», якому згодом цю владу й передадуть. Проголошувалося також, що на країну очікує новий етап розвитку соціальної революції та політичних реформ, і що право управління та порядкування «краєм» повинно належати тільки тим «класам, які суть осно- вою громадського життя, які творять матеріальні та духовні цінності», тобто «лише класам працюючим – робітництву й селянству»13. Усі інші «класи», як «нетрудові й експлуататорські», не мали права голосу в управлінні державою. Вищим органом влади в такій соціалістично-класократичній республіці мав стати Конґрес трудового народу України – революційне представництво організованих працюючих мас. В основу формування нової системи влади було 7 Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України). – Ф.43. – Оп.1. – Спр.2. – Арк.3. 8 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України). – Ф.1429. – Оп.5. – Спр.24. – Арк.13. 9 Політична історія України: XX століття. – Т.2. – С.306. 10 Див. докл.: Гай-Нижник П. УНР та ЗУНР: становлення органів влади і національне дер- жавотворення (1917–1920 рр.). – К., 2010. – 304 с. 11 Відродження. – 1918. – 26 (13) грудня; Державний архів Львівської області. – Ф.257. – Оп.2. – Спр.1389. – Арк.1; ЦДАВО України. – Ф.1429. – Оп.5. – Спр.6. – Арк.8. 12 Там само. 13 Там само. Український історичний журнал. – 2016. – №1 83Пошук державної моделі УНР: ідея та крах «трудового принципу»... покладено відверто класовий принцип, що передбачав усунення від влади в республіці «класів нетрудових, експлуататорських, що живляться з праці кла- сів трудових»14. Останні й повинні були отримати всю повноту влади в УНР. До них, окрім селянства та робітництва, включили ще й «трудову інтеліґен- цію», до якої, згідно з декларацією Директорії УНР від 26 грудня 1918 р., від- носилися «робітники на полі народної просвіти, лікарські помічники, службов- ці в народних кооперативах, в конторах та установах»15. Обіцялося, що Конґрес трудового народу України (Трудовий конґрес) «матиме всі верховні права і повновласність рішати всі питання соціяльного, економічного та політичного життя Республіки»16. Це мав бути свого роду передпарламент, позаяк скли- кати його планували «не по удосконаленій формулі виборів, якої додержати зараз неможливо». За мирного ж часу на зміну йому прийде представницький орган (скликаний за вдосконаленою виборчою системою) – Установчі збори. Слід також зазначити, що декларація Директорії від 26 грудня 1918 р. міс- тила багато узагальнень і не визначала структуру та компетенцію українсько- го уряду, тим більше не стала вона й правовою основою його діяльності. Така модель відкривала народним масам широкі можливості в управлінні дер- жавою та, водночас, виключала з політичних процесів так звані «експлуата- торські» верстви. Саме тому відомий тогочасний громадсько-політичний діяч А.Гольденвейзер небезпідставно назвав трудовий принцип «аристократією на виверт». На думку ж його творців – лівих соціал-демократів та есерів, – запро- понована система трудових рад дозволила б установити тісний зв’язок між по- літичним проводом та «широкими масами» суспільства, сприяла б успішному розв’язанню соціально-економічних завдань революції, зберегла б українську державність та усунула б зовнішню небезпеку з боку більшовиків й Антанти. Фактично ж трудовий принцип розколов суспільство на два табори – «тру- довий народ» та «експлуататорські класи». Такий поділ офіційно підтверджу- вався декларацією Директорії УНР від 26 грудня 1918 р. Цей документ нада- вав політичні права тільки тим соціальним верствам, які вважалися «своїми. На думку тогочасного голови Директорії В.Винниченка, головна роль у сис- темі «трудової демократії» повинна була належати українському селянству. Це стає зрозумілим, якщо згадати, що на початок ХХ ст. воно становило понад 80% від усього населення України17. Другою верствою «трудового народу» ого- лошувалося робітництво. Міський пролетаріат, на той час нечисельний й зде- більшого зросійщений, повинен був забезпечувати союз села з містами, в яких Директорія не мала широкої підтримки. Фактично національний український пролетаріат домінував тільки на селі, і його інтереси тісно пов’язувалися з ін- тересами селянства. Третьою складовою поняття «трудовий народ», на думку авторів декларації Директорії, стала інтеліґенція, але не вся, а лише та її час- тина, що підпадала під визначення «трудової» (ті, хто «безпосередньо працю- ють для трудового народу, себто робітники на полі народної освіти, лікарські 14 Там само. 15 Там само. 16 Там само. 17 Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ–ХХ ст.: соціально-політичний портрет. – К., 1993. – С.16. Український історичний журнал. – 2016. – №1 84 П.П.Гай-Нижник помічники, народні кооператори, служачи у конторах та інших установах»18). Саме сільська та дрібна міська інтеліґенція, українська за походженням, соціа- лістична за переконаннями, мала стати рушійною силою національно-держав- ницького руху й скласти адміністративно-політичну еліту республіки19. Ще од- нією особливістю «трудової інтеліґенції» стало те, що саме вона об’єднувалася та була представлена в основних вітчизняних соціалістичних партіях – УПСР, УСДРП, УПСС, а також УПСФ (Українській партії соціалістів-федералістів), із представників яких складалася Директорія та уряд УНР. При цьому влада нічого не зробила для того, аби залучити на свій бік представників інтеліґенції з інших соціальних або ж етнічних груп і прошарків. Вагома частка росіян, поляків та євреїв, котрі мешкали в містах та за професіями не належали до «інтелектуального пролетаріату»20, свідомо виключалися з політичного життя й процесів державотворення. Решта соціальних прошарків і груп українського суспільства, які не по- трапили до складу «трудового народу», оголошувалися «нездатними та над- звичайно шкідливими для всього державного управління»21. У першу чергу такими було визнано земельну й промислову буржуазію. Прагнучи створити в Україні «безбуржуазні» державу та суспільство, Директорія ніколи серйозно не розглядала національну буржуазію як свою політичну базу. В.Винниченко неодноразово наголошував на тому, що «безбуржуазність» є чинником єдності народу в боротьбі за національну та соціальну справедливість. До того ж укра- їнська буржуазія була відносно нечисельною (0,5% від усього населення)22. Іншою соціальною групою, яка проголошувалася ворогом «трудового народу», стало духівництво, звинувачене в тому, що його позиції«цілком чужі націо- нально-державній справі»23. У своїй декларації, звертаючись до «нетрудових» класів, Директорія ви- словлювала надію на те, що вони змиряться зі своїм новим становищем у дер- жаві й не прагнутимуть до зміни існуючого ладу. На думку українських полі- тиків, нова державна модель, побудована на популярному в ті часи класовому підході, мала б забезпечити вирішення низки важливих завдань. Система тру- дових рад, на думку її натхненників, дозволила б установити тісний зв’язок між політичним проводом і широкими масами суспільства, які виступали в підтримку Директорії, сприяла б успішному розв’язанню соціально-економіч- них завдань революції, зберегла б українську державність, усувала зовнішню небезпеку з боку більшовиків та Антанти, відновила б союз між містом і селом, не допустила б розколу коаліції українських соціалістичних партій, що були при владі, а крім того – нейтралізувала б внутрішню опозицію. Крім цього, державний суверенітет розглядався в декларації з урізаних демократичних позицій, адже його джерелом визначався не весь український 18 Винниченко В. Відродження нації... – С.142. 19 Грациози А. Большевики и крестьяне на Украине: 1918–1919 годы: Очерк о большевизмах, национал-социализмах и крестьянских движениях. – Москва, 1997. – С.21. 20 Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ–ХХ ст. ... – С.19. 21 Винниченко В. Відродження нації... – С.153. 22 Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ–ХХ ст. ... – С.24. 23 Грациози А. Большевики и крестьяне на Украине... – С.157. Український історичний журнал. – 2016. – №1 85Пошук державної моделі УНР: ідея та крах «трудового принципу»... народ, а лише «класи працюючих», тобто порушувалися основні засади демо- кратії – можливість для всіх громадян брати участь у формуванні державної влади, рівність усіх громадян перед законом. Отже, попри наявність у декла- рації елементів західноєвропейського парламентаризму, Директорія саме від нього старанно дистанціювалася. Аналізуючи зміст і стилістику документа, можна припустити, що його автором був В.Винниченко. На початку антигетьманського повстання, проголосивши себе єдиною націо- нальною силою, яка постала для відновлення незалежної держави, Директорія могла спиратися на доволі значну масу українського селянства. На початку XX ст., як уже зазначалося вище, воно становило 80% від усього населення України. Однак, незважаючи на свою масовість, селянство як клас мало низьку національну свідомість, хитку економічну базу, було слабко організованим та легко сприймало програми, що об’єднували національні й соціальні питання, що змушувало Директорію в подальшому зважати на це. Політично інертне селянство не могло стати рушійною силою державницьких націонал-револю- ційних процесів та націонал-демократичних перетворень. Не підходив для цієї ролі й пролетаріат України, адже був нечисленним, здебільшого зросійщеним, а безпосередньо український пролетаріат (саме його представляла УСДРП) на- справді був малочисельним і тісно пов’язаним із селом. Українська ж інтеліґенція вже остаточно сформувалася як самостійний со- ціальний прошарок, що мав власну психологію, свідомість, усвідомлював від- повідальність за долю народу і претендував на право бути політичним ліде- ром у державі. Окрім того, саме цей прошарок населення мав солідний досвід управлінської й державотворчої роботи в російській бюрократії та національно- державних утвореннях (Центральна Рада, гетьманат). Інтеліґенція була орга- нізаційно об’єднана і представлена в основних національних партіях – УПСР, УСДРП, УПСС, УПСФ. Хоча вона не була чисельною порівняно з іншими соціальними верствами (0,7%), однак мала представництво в усіх реґіонах України. У ґуберніях Південно-Західного краю відсоток власне української ін- теліґенції із загальної її маси становив 37%, у трьох ґуберніях Лівобережжя та на Слобожанщині – 41%, на півдні – тільки 22%24. Утім існував і ряд особливостей, що позначалися на методах діяльності цього суспільного прошарку. По-перше, серед інтеліґенції України виділяло- ся декілька значних національних груп. Солідну частку становили росіяни – 30%, євреї – 15%, поляки – 5%, а безпосередньо українців було лише 32%25. Ще однією особливістю цієї групи населення був поділ на міську (60%) та сіль- ську (40%) інтеліґенцію, причому представники українства переважали саме на селі. Г.Касьянов, підкреслюючи неоднорідність цього прошарку, виділяє дві основних групи, які значно відрізнялись одна від одної. До першої, яку він називає «інтелектуальним пролетаріатом», відносяться кооператори, агроно- ми, юристи, земські службовці – їх в Україні було понад 160 тис. (більше, ніж 24 Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ–ХХ ст. ... – С.42–43. 25 Там само. – С.43–44. Український історичний журнал. – 2016. – №1 86 П.П.Гай-Нижник половина від усієї чисельності класу)26. Інша група – люди, професії яких за- безпечували специфічні потреби самої інтеліґенції: історики, філософи, пись- менники, мистецтвознавці та ін. Представники цієї групи виступали як ґе- нератори основоположних ідей розбудови нової держави, часто не рахуючись з інтересами представників першої групи, що призводило до непорозумінь і конфліктів. Така етносоціальна структура тогочасного суспільства спонукала політич- ний провід обрати форму влади, яка б, задовольняючи потреби домінуючого класу – селянства, була спроможна ліквідувати суспільно-класову «неповно- ту» українського народу27. Саме ці завдання й повинна була вирішити влас- на модель політичної організації суспільства, що ґрунтувалася на «трудовому принципі». У новій державній структурі УНР соціальні верстви, що становили «тру- дові маси», опинились у нерівних умовах. Намагаючись посилити позиції українського селянства, політичні лідери нехтували інтересами інших соці- альних груп. Причина такої позиції керівників УНР полягала не лише в тому, щоб забезпечити абсолютне панування наймасовішого прошарку суспільства у країні, а й у тому, що саме селяни були основною силою, котра підтриму- вала соціалістичні партії, які опинилися при владі. Натомість інтеліґенції в новій політичній структурі відводилася другорядна роль. Директорія виріши- ла спиратися не на весь цей соціальний прошарок, а лише на його частину – «трудову інтеліґенцію», тобто на ті її кола, які у своїх політичних інтересах і симпатіях тяжіли до села. Влада не зробила жодного кроку, аби залучити на власний бік представників інтеліґенції інших етнічних груп населен- ня України. Ані Директорія, ані уряд, ані партійні лідери ніколи серйозно не розглядали національну інтеліґенцію як політичного союзника в бороть- бі за державність. Така позиція зумовлювалася низкою причин. По-перше, в Україні склалася ситуація, коли інтеліґенція формувала і політичний про- від національного руху, і головний склад його учасників, що не дало змоги їй консолідувати сили. По-друге, у самій українській інтеліґенції існували різні політичні течії, які на той час були об’єднані на базі загальної опозиції геть- манському режимові. Однак після перемоги єдність поволі зникала, натомість з’являлася політична боротьба за владу. Проголошуючи спільну мету – побу- дову незалежної української держави – різні угруповання інтеліґенції бачили різні шляхи до неї, зміст і форми, часто діаметрально протилежні. До цього слід додати специфічні соціально-психологічні риси, притаманні цій соціаль- ній верстві (тяжіння до внутрішньогрупового антагонізму, нелюбов до «маси» й масового, індивідуалізм). Реалізацією трудового принципу на практиці стало скликання та прове- дення Конґресу трудового народу. 5 січня 1919 р. було затверджено інструк- цію для виборів делеґатів форуму, перше засідання якого призначалося на 22 січня. До складу конґресу обиралися представники від робітників, селян і 26 Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ–ХХст. ... – С.19. 27 Лозовий В. Пошуки Директорією ідейно-політичних засад відновлення діяльності УНР. – С.33. Український історичний журнал. – 2016. – №1 87Пошук державної моделі УНР: ідея та крах «трудового принципу»... трудової інтеліґенції. І хоча загальнопредставницьким цей орган назвати не можна, він усе ж таки мав більше, аніж Центральна Рада, підстав назива- тися парламентом. Згідно з інструкцією, на трудовий конґрес мало бути об- рано 593 делеґати: 377 (64%) – від селянства, 118 (12,5%) – від робітництва, 33 (5,5%) – від трудової інтеліґенції28 та 65 (14%) – від західноукраїнських зе- мель. Представників від селян обирали на повітових селянських з’їздах, а від робітників та інтеліґенції – на губернських29. Норми представництва по ґубер- ніях та від класово-професійних з’їздів визначалися такі30: Число депутатів від селянства робітництва трудової інтеліґенції Разом Київщина 50 12 5 67 Поділля 47 8 4 59 Харківщина 50 11 4 65 Херсонщина 37 11 4 52 Волинь 46 10 4 60 Чернігівщина 42 9 3 54 Полтавщина 46 8 4 58 Катеринославщина 31 12 3 46 Таврія 14 3 1 18 Холмщина, Підляшшя й Поліська округа 14 4 1 19 Усеукраїнський залізничний з’їзд – 20 – 20 Усеукраїнський поштовий телегр. з’їзд – 10 – 10 Разом 377 118 33 528 Від ЗУНР (Галичина, Буковина та Угорщина)1 – – – 65 Разом – – – 593 Примітка: 1 – Мається на увазі українське Закарпаття, яке на той час перебувало під угорською владою. До питання вибору стратегії державотворення лідери УНР повернулися лише в день оголошення війни радянській Росії, 16 січня 1919 р., на держав- ній нараді, що відбулася в Києві. Представники політичного проводу запро- понували знову переглянути можливі альтернативи державного будівництва (і це при тому, що вже було затверджено та оприлюднено інструкцію до ви- борів до Конґресу трудового народу). Крім тих, які розглядалися на нараді у Вінниці, додалася ще пропозиція січових стрільців про встановлення у країні 28 Згідно з інструкцією, інтереси трудової інтеліґенції представляли 33 депутати (5 від Київщини, по 4 від Поділля, Харківщини, Херсонщини, Волині та Полтавщини, Чернігівщина й Катеринославщина мали по 3 і по 1 від Таврії, а також Холмщини, Підляшшя та Поліської округи). 29 ЦДАВО України. – Ф.1092. – Оп.2. – Спр.4. – Арк.23. 30 Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції: 1917–1920 рр. – Т.ІV. – Прага, 1922. – С.59. Український історичний журнал. – 2016. – №1 88 П.П.Гай-Нижник військової диктатури. Не виключено, що січовики й були головними ініціа- торами проведення наради. Спочатку вони запропонували В.Винниченкові одноосібне диктаторство, а коли той не погодився, оприлюднили ідею пере- дання всієї влади «тріумвірату» у складі С.Петлюри та двох представників стрільців – Є.Коновальця й А.Мельника31. Як слушно зауважив Д.Яневський, стрілецтво вважало себе окремою політичною партією з певними політичними завданнями. Стрілецька рада, маючи своїх представників у Директорії, стала б не тільки військовим, а й політичним чинником32. В.Винниченко також стверджував, що січовики пропонували диктатуру саме йому, але він навідріз відмовився на користь головного отамана. Це зай- вий раз засвідчило слабкість нового принципу розбудови держави. Відтак на державній нараді 16 січня 1919 р. В.Винниченко визначив можливі варіанти: курс Директорії на скликання Трудового конґресу; диктатура пролетаріату у ви- гляді рад; військова диктатура. Модель диктатури викликала суперечки серед політичних і військових діячів УНР. С.Петлюра, наприклад, висловився і проти диктатури, і проти рад. Після безплідних дискусій, нарада, налякана спробою військовиків посилити свої позиції в державі, ухвалила рішення «залишити все так, як і було», отже більшість підтримала скликання Трудового конґресу. Політичні розбіжності, що проявилися на початку діяльності Директорії, особливо між її лідерами В.Винниченком та С.Петлюрою, а також відсутність єдиних поглядів у політичних партій, національний і соціальний максима- лізм влади наприкінці 1918 – на початку 1919 рр. викликали значні труднощі та проблеми у житті країни. Криза, що охопила українську демократію, відчутно проявилася й у ро- боті Трудового конґресу (23–28 січня 1919 р.). Із 593 депутатів, передбачених виборчим законом, на форумі працювало 528 осіб33. Найбільшими фракціями були есерівська та селянська. Виникли питання й з визначенням верховної законодавчої влади. В.Винниченко з цього приводу занотував у щоденнику (28 січня 1919 р.): «Трудовий конґрес другий день уже топчеться на одному місці, не можучи розжувати питання про верховну владу. Одні хочуть, щоб ця влада належала Директорії, а другі – Малому конґресові»34. Сповідуючи ідею суверенності УНР, делеґати не були єдиними також і в питаннях соціально-економічної орієнтації держави. Одні бачили в ній демо- кратичну правову республіку соціального лібералізму, інші орієнтувалися на соціалізм у республіці класової диктатури. Проте навіть такий підхід дозволив досягти в роботі з’їзду певних успіхів: він дав змогу українському політикуму перевірити й уточнити свої позиції; удалося, хоч і у загальних рисах, скоорди- нувати внутрішню та зовнішню політику; було обговорено та прийнято тимча- сову Конституцію УНР; депутати урочисто обговорили й затвердили питання всеукраїнського значення – Акт злуки Української Народної Республіки та 31 Коновалець Є. Спомини й уваги: Причинки до історії української революції // Історія січо- вих стрільців: Воєнно-історичний нарис. – Л., 1937. – С.312. 32 Яневський Д. Політичні системи України 1917–1920 рр.: Спроби творення і причини пораз- ки. – К., 2003. – С.242. 33 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції: 1917–1921. – К., 2003. – С.83. 34 Винниченко В. Щоденник. – Т.1. – Едмонтон; Нью-Йорк, 1980. – С.316. Український історичний журнал. – 2016. – №1 89Пошук державної моделі УНР: ідея та крах «трудового принципу»... Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР35) від 22 січня 1919 р. Уперше Наддніпрянська Україна об’єдналася із Західною Україною, уперше номі- нально проголошено єдину українську державу, яку, однак, потрібно було ще фактично створити й відстояти36. Утім куріальна, непропорційна виборча система виявилася недоскона- лою та була схожа на радянську, проголошену в Конституції РСФРР 1918 р. Кидається у вічі також і значна диспропорція депутатського складу за соці- альною належністю. Причина тут полягала не лише в тому, що 86% населення України становили селяни, а робітники – 8%. Есери, які спиралися на сіль- ський електорат, постійно підкреслювали, що відкинули пропорційну систе- му, аби не допустити на конґрес представників робітництва (головної опори УСДРП), які були переважно росіянами. Виборчі перегони, що тривали лише два з половиною тижня, та ще й в умовах воєнного часу, дали закономірні ре- зультати: з близько 400 обраних депутатів 52% становили представники партії есерів, інші ліві мали лише 10% загального представництва серед депутат- ського корпусу37. Східні та північні ґубернії УНР були майже не представлені, оскільки перебували під окупацією більшовицьких військ. Напередодні та у ході роботи Конґресу трудового народу відбулися наради політичних партій, що брали участь у форумі та входили до «великої коалі- ції», і їх результати не могли не позначитися на політичних позиціях фрак- цій. На VI конґресі УСДРП 9–12 січня 1919 р. ліве крило – так звані «кияни» (В.Чехівський, М.Драгомирецький, Ю.Мазуренко, М.Авдієнко) – виступили з пропозицією створення незалежної української соціалістичної республіки, а помірковане крило – «катеринославці» (І.Мазепа, П.Феденко) їх не підтрима- ли, що призвело до розколу партії. Ліва частина конґресу, до якої входили ліві соціал-демократи й бо- ротьбисти (Г.Гринько, В.Єлланський, П.Любченко), ліві бундівці на чолі з М.Рафесом, польські та єврейські соціалісти висловилися за впровадження більшовицько-радянського ладу, а після відкинення їхніх настанов заявили про недовіру Директорії й покинули конґрес. Центральна течія партії есерів (М.Грушевський, М.Шаповал) виступила з пропозицією встановлення влади «трудових рад робочих і селянських депутатів»38. Особливу позицію займали представники ЗУНР, які «були занепокоєні лівим курсом Директорії, адже мали велику нехіть до більшовицького режиму й реформ»39. Саме тому вони приєдналися до правого крила Трудового конґресу та підтримали принципи парламентської демократії. 35 Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) виникла внаслідок революційних подій у Львові в ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. 13 листопада 1918 р. Українська Національна Рада ухвалила тимчасовий закон «Про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорщини». 36 Докл. див.: Гай-Нижник П.П. Ідея соборності й українське державотворення (1918– 1919 рр.) // Ґілея. – Вип.91. – К., 2014. – С.25–37. 37 Про персональний склад Трудового конґресу див.: Малюта О.В. Всеукраїнський трудо- вий конгрес як представницький орган українського народу в другій Українській Народній Республіці. – С.199–207. 38 Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т.2. – К., 1995. – С.519. 39 Игренев Г. Екатеринославские воспоминания // Революция на Украине по мемуарам бе- лых. – Москва; Ленинград, 1990. – С.269. Український історичний журнал. – 2016. – №1 90 П.П.Гай-Нижник На практиці союз «трудових верств» виявився нежиттєздатним, що й за- свідчила робота Конґресу трудового народу. Політичні сили розійшлися в усіх ключових питаннях, так і не спромігшись виробити єдину політичну страте- гію. Трудовий принцип активно підтримали тільки ліві соціал-демократи та есери. Саме представники цих політичних партій голосували за нього під час роботи Конґресу трудового народу. Іншим питанням, в якому погляди дослідників розходяться карди- нально, є модель держави, що виникає на основі трудового принципу. Сам В.Винниченко у своїх працях подає два визначення, які, на його думку, аб- солютно тотожні – «система трудових рад» та «диктатура трудового народу». До складу останнього, нагадаємо, він відносив тільки три соціальних верстви тогочасного українського суспільства – селянство, міський пролетаріат і «тру- дову інтеліґенцію». Натомість в історичній літературі можна зустріти такі ви- значення, як «трудові ради», «влада трудових мас»40, «диктатура працюючих мас»41, «обмежена демократія»42, «трудова демократія»43, «трудова республіка» тощо. Даючи такі визначення, історики у своїй переважній більшості все ж таки погоджуються з тим, що трудовий принцип був перехідною моделлю до парламентсько-демократичного ладу. Зовсім інші оцінки знаходимо в дослідників, які підтримали думку В.Винниченка, котрий уважав трудовий принцип державного будівництва пе- реходом до радянської соціалістичної влади. Тому в подібних оцінках можна зустріти такі визначення, як «диктатура лівих партій»44, «соціалістична рес- публіка», «різновид національного більшовизму», «диктатура селянства»45. З останнім важко не погодитися, якщо поглянути на кількість депутатських місць у Конґресі трудового народу України. Так, представникам селянства ви- ділялося 337 місць з 593, а репрезентантам робітництва й «трудової інтеліґен- ції» – усього 151 мандат46. При цьому селянські депутати мали пільги, адже обиралися на повітових селянських з’їздах, а робітники та «трудова інтеліґен- ція» – на ґуберніальних. Пізніше, підтверджуючи такий стан речей, політичні опоненти есерів – українські соціал-демократи – підкреслювали, що «трудо- вий принцип, як метод і засіб соціалізації народного господарства, є карикату- ра, шкідлива і не потрібна, на справжній правильний перехід до соціалізму. Трудовий принцип на Україні є ніщо інше, як панування економічно-реакцій- ного селянства, з яким до соціалізму не так вже легко йти»47. 40 Горак В. Директорія: потенціал і можливості політичного виживання // Україна XX ст.: Проблеми національного відродження. – К., 1993. – С.85. 41 Губа П. Українське відродження: спроба джерелознавчої оцінки вітчизняної преси 1917– 1920 рр. – Черкаси, 2002. – С.81. 42 Радченко Л. Сучасна історіографія національно-демократичної революції в Україні 1917– 1920 рр. – Х., 1996. – С.101. 43 Грабовецький С. Українське державотворення революційної доби: виклики часу і відповіді нації // Розбудова держави. – 1997. – Ч.12. – С.13. 44 Вєтров Р. Політичні партії України на початку XX ст. (1900–1925 рр.). – Дніпродзержинськ, 1997. – С.67. 45 Яневський Д. Політичні системи України 1917–1920 рр.: Спроби творення і причини пораз- ки. – С.263. 46 Яблонський В. Від влади п’ятьох до диктатури одного: Історико-політичний аналіз Директорії УНР. – К., 2001. – С.63. 47 Шаповал М. Велика революція та українська визвольна програма. – Прага, 1927. – С.149. Український історичний журнал. – 2016. – №1 91Пошук державної моделі УНР: ідея та крах «трудового принципу»... Проблемним у сучасній історіографії залишається й питання мотивації вибору трудового принципу як основи розбудови держави. Чого прагнули та що досягли лідери УНР, погоджуючись на впровадження доволі сумнівної й недосконалої «трудової формули». На думку українських есерів і лівих соціал- демократів, найголовнішим завданням, що його мав вирішити трудовий прин- цип, була ліквідація небезпеки для українського національного відродження з боку російських більшовиків. В.Винниченко цю позицію мотивував таким чином: «З прийняттям “системи трудових рад” ми стали би на ґрунт чисто соціалістичної революції. Цим, зрозуміло, ми б відштов- хнули від себе наші помірковані, дрібнобуржуазні національні елементи, [...] ми придбали б для українського національного відродження [...] пролетаріат села й міста. Ми тим самим по- збавляли б російських більшовиків виступити проти нас і праг- нути до захоплення влади»48. Тож не позбавлена певної рації думка, що таким чином, приймаючи за основу трудовий принцип, Директорія прагнула налагодити тісний зв’язок із трудовим селянством і робітництвом, установити баланс між реформами та порядком, закріпити національно-політичні й соціально-економічні здобут- ки революції, зберегти національну державність, усунути зовнішню небезпе- ку з боку більшовиків та Антанти49. Однак водночас заслуговують на увагу й інші погляди на дану проблему. Так, існує думка, що виникнення ідеї тру- дового принципу було викликане спробою компромісу між парламентською республікою з одного боку та практикою радянського будівництва в Україні й Росії – з іншого, поєднанням національної ідеї та соціальних гасел50. Інші вважають, що головною причиною запровадження нової державної моделі ста- ло бажання українського політичного проводу обмежити права «експлуататор- ських верств» інонаціонального походження51 чи спробою вдатися до прямого народо владдя52. Частина дослідників натомість стверджує, що трудовий прин- цип був голим популізмом, найбільш адекватною реакцією на виклик часу, він мав допомогти Директорії утриматися при владі53. Небезпідставна й думка, що трудовий принцип став не тільки компромі- сом політичних моделей, а в першу чергу компромісом між партіями та полі- тичними лідерами. Його було впроваджено у життя, аби зберегти від розпаду урядову партійну коаліцію, до якої входили УПСР, УСДРП, УПСС, УПСФ та запобігти виникненню опозиції з боку військових та інших політичних сил, 48 Винниченко В. Відродження нації... – С.134. 49 Васковський Р. Діяльність Директорії УНР (листопад 1918 – квітень 1919 р.): Дис. … канд. іст. наук. – Дніпропетровськ, 1999. – С.80. 50 Рум’янцев В. Українська державність у 1917–1922 рр.: національно-демократична і радян- ська альтернатива: Дис. … д-ра юрид. наук. – X., 1998. – С.212. 51 Лозовий В. Пошуки Директорією ідейно-політичних засад відновлення діяльності УНР. – С.33. 52 Семененко В. Історія Східної України: Поновлення кайданів (1917–1922 рр.). – X., 1995. – С.125. 53 Радченко Л. Сучасна історіографія національно-демократичної революції в Україні 1917– 1920 рр. – С.98. Український історичний журнал. – 2016. – №1 92 П.П.Гай-Нижник що не ввійшли до цієї коаліції. Прибічники парламентського устрою й радян- ської системи сприймали його як тимчасовий, позаяк розуміли його неефек- тивність та нездійсненність. Слід відзначити, що нова державотворча модель не знайшла широкої під- тримки серед політичних сил, котрі боролися за владу в Україні, і населення. Підтримали трудовий принцип тільки частина українських соціал-демократів та есерів. Схвальну оцінку нової форми державного ладу знаходимо у пра- цях авторитетних лівих лідерів цього політичного напряму: В.Винниченка, М.Шаповала, П.Христюка. Натомість супротивників нового принципу було набагато більше. Усі праві та центристські партії тогочасного українського політичного спектру проголосували на конґресі проти трудового принципу. Натомість вони висловилися за впровадження «чистого парламентаризму та демократії», а не «синтезу обмеженої демократії з більшовизмом», під яким розуміли есерівську «трудову модель». Дуже обережно поставилися до трудового принципу і представники ЗУНР. Як відзначав І.Лисяк-Рудницький, «УНР та ЗУНР мали різні державні стра- тегії і зовнішню політику, які можна було зблизити, але не можна було ото- тожнити [...] чималі об’єктивні відмінності в соціальній структурі, в атмосфері побуту і громадській вихові між нашим Сходом і Заходом [...] не можна було зліквідувати навіть урядовим декретом»54. Делеґати, що прибули на Трудовий конґрес від Західної України, неодноразово виступали із заявами про нерозу- міння нового принципу як такого, що суперечить нормам демократії. У резуль- таті всі вони голосували проти нової моделі. Неґативну оцінку отримав трудовий принцип і серед командного складу збройних сил УНР. Справедливо вважаючи себе головними творцями пере- моги над гетьманським режимом, військовики під проводом січових стріль- ців спробували на черговій державній нараді в Києві у січні 1919 р. замінити проголошену модель «трудової демократії» на військову диктатуру. Учасник тих подій М.Ковалевський згадував: «Вищі наші старшини були тієї думки, що поки не наступлять нормальні умови, себто поки не стабілізується ситуа- ція на західних і північних кордонах України, вони мають право впливати на біг державних справ і творити, так би мовити, диспозиційний осередок, який може функціонувати значно швидше, аніж бюрократична машина уряду й Ди ректорії»55. Тож, як уже згадувалося вище, січовики були не проти заміни - ти Директорію тріумвіратом С.Петлюри, Є.Коновальця, А.Мельника, а тру- довий принцип відкинути як непотрібний у час боротьби з внутрішніми та зовнішніми ворогами. Проти «українського трудового експерименту» виступили також і російські й українські більшовики, які називали курс Директорії не інакше, як «хвороб- ливо-націоналістичною, дрібнобуржуазною витівкою», і навіть відмовилися від участі у виборах до Трудового конґресу56. Незалежна УНР з її «трудовою демо- кратією» не вписувалася не лише в рамки більшовицької республіки Рад, а й у 54 Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Т.2. – К., 1994. – С.272. 55 Ковалевський М. При джерелах боротьби: Спомини. Враження. Рефлексії. – Інсбрук, 1960. – С.451. 56 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.103. – Арк.10. Український історичний журнал. – 2016. – №1 93Пошук державної моделі УНР: ідея та крах «трудового принципу»... конструкцію «єдиної та неподільної» держави російських білоґвардійців. Так, наприклад, 17 січня 1919 р. в Одесі представники Добровольчої армії висту- пили із заявою про неприпустимість визнання незалежності УНР та обраної державної моделі: «Однобічне проголошення волею української Директорії са- мостійності, рівно як і визнання незаперечності цього проголошення, розв’язує сили відцентрові від Росії та російської демократії, стихійно веде Україну на шлях анархо-більшовизму»57. Позицію Директорії не зрозуміли й у народі58. Нову державну модель на- зивали й «національною забавкою», і «маленьким більшовизмом», і «аристо- кратією на виверт». Доволі влучно охарактеризував трудовий принцип невідо- мий кореспондент газети «Шлях»: «Є демократичний принцип загального, прямого, рівного і про- порційного голосування, на цьому праві стоїть вся соціалістич- на Європа. З другого боку є комуністи, які проводять диктатуру. Але хіба ми з шкіри пошиті? Видумали “трудовий принцип”, якого на всім світі не знайдеш зі свічкою. А все ж таки знайшли своє (ось воно українське месіанство і неповторність), оригіналь- но, не схоже на чуже. Чисто, як у тім анекдоті про батька, який хотів, щоб син його відрізнявся від усіх і пришив йому на спині “третій рукав”. Отой “третій рукав” і є трудовий принцип»59. 29 січня 1919 р. Трудовий конґрес завершив свою роботу, а разом із ним фактично припинила існування й «велика коаліція». Ухвалені форумом закон «Про форму влади на Україні» та універсал «До українського народу» так до кінця й не вирішили питання, які ставилися перед партійною коаліцією. Вони законодавчо закріплювали повноваження Директорії та її статус як верховної влади, перетворюючи з міжпартійного органу на державний. Закріплювався поділ гілок влади – Директорія отримувала законодавчі повноваження, а Рада Народних Міністрів – виконавчі. Відбулися персональні зміни у складі пер- шої – до неї ввійшов представник ЗУНР Є.Петрушевич. На конґресі було зроблено спробу вибору, обговорення альтернативних ва- ріантів, але, у підсумку, закон «Про форму влади на Україні» відбив дуалізм поглядів українських політичних партій. Праві фракції форуму висловилися 57 Там само. – Ф.5. – Оп.5-1. – Спр.148. – Арк.5. 58 Так, на початку січня 1919 р. чернігівський часопис повідомляв про ситуацію у с. Хлоп’яники Сосницького повіту: «Наші селяни – старі й молодь – давно вже поділилися на два ворогуючих табо- ри: “більшовиків” та “українців”. На ґрунті цього поділу між ними, частіше між хлопцями, чимало відбувалося конфліктів, котрі, утім, не переходили за межі словесного сперечань, і після жорсткої (звісно, без будь-якого політичного смислу та зв’язку) нагінки з однієї сторони – “Центральній Раді”, а з іншої “Ленінові й Троцькому” – завершувалися більш або менш миролюбно в бесіді за картами (найчастіше на гроші у “21”) чи за пляшкою самогонки. Однак в останній час, у зв’язку з тривожними чутками про рух більшовиків, наші колишні “комісари” й “радянці” підняли голову та вирішили, що “наша бере”, від словесних напучу- вань перейшли до більш реального впливу на “українців”, пустивши у хід палиці, кілки та іншу холодну зброю. Характерно, що, б’ючи, при цьому примовляється зазвичай так: “Ось це тобі Україна”» (див.: Черниговская земская газета. – 1919. – 3 января (1918. – 21 декабря). – С.7). 59 Шлях (Вінниця). – 1919. – 19 серпня. – С.3. Український історичний журнал. – 2016. – №1 94 П.П.Гай-Нижник проти організації робітничої диктатури й за встановлення демократичного ладу, доручивши шести новоствореним комісіям розпочати підготовку проекту закону про вибори до парламенту республіки. Водночас конґрес не відмовив- ся від трудового принципу й функціонування трудових рад на місцях. Ось як оцінив наслідки його діяльності П.Христюк «З Трудового конґресу доля просто посміялася: інституція, яка покликана була утвердити на Україні диктатуру працюючих, організувати тверду революційну владу, і тим підвести міцний ґрунт під революцію, виповнила протилежні завдання – поховала ідею трудо- вої диктатури, санкціонувала директоріянсько-отаманський режим»60. Отже Трудовий конґрес не зміг утримати від розпаду «велику коаліцію». Їй на зміну прийшла так звана «мала коаліція», до якої входили соціалісти- самостійники, соціалісти-федералісти, народні республіканці, галицькі націо- нал-демократи та радикали. Але вона вже вирішувала інші політичні питан- ня, адже УНР неухильно рухалася до авторитаризму С.Петлюри. 28 січня 1919 р. на останньому засіданні конґресу було ухвалено закон «Про форму влади на Україні», яким уся влада передавалася Директорії «до скликання слідуючої сесії Трудового конґресу»61. Основні тези поділу влади було також викладено в універсалі «До українського народу»: «Вся вища влада на Україні, на час перерви засідань Трудового конгресу, має належати Директорії, котра доповнюється пред- ставником од Наддністрянської України (Галичини, Буковини і Угорської України), акт з’єднання з якою затверджено на пер- шім засіданні конгресу 24 сього січня. Для підготовки законопроектів до слідуючої сесії Трудового конгресу Української Народньої Республіки Конгрес трудового народу України визнає необхідним залишити після себе такі комісії; 1) по обороні Республіки, 2) земельну, 3) освітню, 4) бюд- жетову, 5) заграничних справ й 6) комісію харчових справ. Владу виконавчу – Директорія має доручити Раді Народніх Міністрів, яка відповідає за свою роботу перед Трудовим конгре- сом, а на час перериву його засідань перед Директорією Україн- ської Народньої Республіки. Владу на місцях здійснюють представники правительства Ре- спубліки, які мають працювати в тісному контакті і під контро- льом повітових і губерніяльних трудових рад, які складаються пропорціонально з представників селянства і робітництва»62. Таким чином Директорія одержала офіційний статус та право ухвалю- вати закони, які підлягали затвердженню на найближчій сесії конґресу. Нормативний акт визначав, що в міжсесійний період повинна була працювати його президія, функції котрої не окреслювалися. Закон передбачав утворення при Директорії з числа делеґатів різноманітних комісій: оборони, земельної, бюджетної, закордонних, харчових справ, культурно-освітньої, конституцій- но-адміністративної (для підготовки виборів у парламент) тощо. Кожна мала 60 Солдатенко В. Українська революція: Концепція та історіографія (1918–1920 pp.). – K., 1999. – С.253. 61 Вістник Української Народньої Республіки. – 1919. – 7 лютого. – Ч.4. 62 Там само. Український історичний журнал. – 2016. – №1 95Пошук державної моделі УНР: ідея та крах «трудового принципу»... наглядати за одним або декількома міністерствами. Ішлося також про те, що «комісії утворені виключно для полегшення законодавчої діяльності»63. Чинність Конституції УНР і цілої низки інших законодавчих актів, зокрема земельного закону, не поновлювалася. Ухвалені конґресом декларація та резолюція в основному дублювали по- ложення, утілені в універсалі й законі «Про форму влади на Україні». Так, у резолюції наголошувалося, що Конґрес трудового народу України: «стоїть проти організації робітничої диктатури і висловлюється за демократичний лад на Україні. В цілях закріплення демо- кратичного ладу правительство УНР разом з комісіями має під- готовити закон для виборів всенароднього парляменту Великої Соборної Української Республики. [...] На основі всенароднього голосовання мають бути скликані нові органи влади на місцях, а до того місцева власть, в інтере- сах національної оборони, повинна належати довіреним прави- тельства УНР – комісарам, які повинні працювати в контакті і під контролем місцевих трудових рад, обраних пропорціонально від селян і робітників»64. Указані нормативні акти УНР обмежували публічно-правову правоздатність значної частини населення («нетрудового елементу»), передбачали побудову «держави трудових рад», що містила дискримінацію за соціальними ознаками. Згодом ці положення було закріплено в конституційних за своїм характером актах: законі «Про місцеві конгреси і ради трудового народу» та в тимчасовому законі «Про внесення і затвердження законів в УНР» (лютий 1919 р.). Конґрес леґітимізував владу Директорії й Ради Народних Міністрів, але не провів чіт- кого розподілу повноважень між ними. Згадані закони значною мірою стали плодом вітчизняної конституційно- правової думки, особливостей її розвитку, адекватно відбивши соціальні умови та політико-правові вподобання політичної еліти УНР періоду Директорії, перш за все її голови – В.Винниченка і його однодумців. Конґрес трудового народу був останньою масштабною спробою Директорії закласти теоретичні та юридичні основи державного будівництва в Україні. Однак загострення політичної ситу- ації не дало можливості втілити у життя навіть те, що було започатковано. Без змін залишилася система центрального управління, проте поділ міністерств на відділи й департаменти, запроваджений ще Центральною Радою, зберігся. Отже можна стверджувати, що на етапі конституційного будівництва у «другій» УНР здобули перевагу тенденції до побудови «народоправчої», по суті соціалістичної держави, заснованої на класовому підході (хоч і в пом’якшеному, порівняно з ленінською моделлю, вигляді). Ці суперечності відбивалися й на відносинах у керівних колах. Структура політичної системи набула такого ви- гляду: представники політичних (соціалістичних) партій на початку грудня 1918 р. ухвалили, що найвища влада належить Директорії, а законодавча – Трудовому конґресові, обраному «трудовим населенням» без участі поміщиків 63 Там само. 64 Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції: 1917–1920 рр. – Т.IV. – С.67. Український історичний журнал. – 2016. – №1 96 П.П.Гай-Нижник та капіталістів. Така конструкція, природно, давала привід ворогам України обвинувачувати Директорію в «більшовизмі». Під час роботи конґресу відбувся остаточний розкол українського визволь- ного руху, розмежування політичного спектра УНР. Ліворадикальні сили (боротьбисти та незалежники) відстоювали ідею впровадження в Україні ра- дянської влади, центристи (соціал-демократи й есери) виступали за подаль- шу розбудову держави на основі трудового принципу, ліберальна частина (представники УПСФ) рішуче вимагала буржуазно-демократичного устрою, консервативні кола (УПСС та Українська народно-республіканська партія) схилялися до військової диктатури. Роз’єднання політичних сил призвело до розриву між новоствореною державою й суспільством, міжнаціонального роз- брату у суспільстві, формування опозиції до влади як справа, так і зліва, роз- валу армії. Зрештою за існуючих умов трудовий принцип був приречений на згортання. Початком його кінця стала перша урядова криза, коли кабінет В.Чехівського було замінено урядом С.Остапенка, який офіційно відмовився від впровад- ження трудового принципу. Головними винуватцями зміни політичних прі- оритетів у розбудові УНР вони вважали «отаманщину» й С.Петлюру. Саме на адресу останнього лунали численні закиди, зокрема від В.Винниченка, щодо призупинення революційних процесів на півдорозі65. Більшість дослідників погоджуються з тим, що отаманщина й позиція головного отамана загальму- вали переростання трудового принципу в більшовицьку диктатуру, але не вважають це неґативним результатом, радше навпаки. Трудовий принцип був перехідною моделлю або до радянської влади, або до парламентської демокра- тії на зразок західної (більш пріоритетної для України). Відмова від нього від- кривала шлях для проголошення загального виборчого права, яке вже давно вимагали як вітчизняні політичні сили, так і уряди країн Антанти. Існує щонайменше три погляди на час згортання процесу впровадження трудового принципу. Перший: кінцем його стало 12 серпня 1919 р., коли Рада Народних Міністрів УНР ухвалила декларацію про перехід до нового етапу бу- дівництва держави на основі європейської моделі66. При цьому трудовий прин- цип офіційно не скасовувався, але зміна державного курсу випливала зі змісту самого документа. Другий погляд у своїй основі базується на твердженні одно- го з голів уряду УНР – І.Мазепи, що відхід відбувся трохи раніше, у середині липня 1919 р., коли припинили роботу комісії Трудового конґресу67. Третій об- межує термін впровадження трудового принципу діяльністю Конґресу трудо- вого народу, а особою, винною за його згортання, є сам В.Винниченко, котрий своїми діями та «хитанням» у промовах поховав ідею трудових рад. У виступі на форумі В.Винниченко, зокрема, заявляв, що «Директорія орієнтується не на схід в своїх соціальних перебудовах, а на захід, себто на форми організовані, форми не руйнівні, одпихаючи все те, що зайве, і на їх місце поставляючи нові 65 Винниченко В. Відродження нації... – С.287. 66 Копиленко О., Копиленко М. Держава і право України 1917–1920. – К., 1997. – С.143. 67 Яневський Д. Політичні системи України 1917–1920 рр.: Спроби творення і причини пораз- ки. – С.308. Український історичний журнал. – 2016. – №1 97Пошук державної моделі УНР: ідея та крах «трудового принципу»... форми»68. Значною мірою саме під впливом його промов Трудовий конґрес ухвалив 28 січня 1919 р. закон «Про форму влади на Україні». У цьому нор- мативному документі вже було закладено політичний дуалізм, який із часом проявлятиметься дедалі гостріше. Не відмовляючись від трудового принципу, що повинен був стати головним для організації місцевої влади, закон проголо- шував встановлення «демократичного ладу на Україні» та пропонував урядові розпочати підготовку до виборів усенародного парламенту. Зрештою запропонований українськими соціалістичними партіями трудо- вий принцип не міг стати фундаментом для розбудови незалежної національ- ної держави, адже не відбивав поглядів усіх політичних сил і не мав широкої підтримки серед населення. Його виникнення зумовлювалося пошуком пев- ного компромісу між партіями й лідерами, котрі боролися за владу в Україні. Трудова модель, швидше за все, мислилася її авторами як перехідна до парла- ментської демократії, проте втілити її на практиці та отримати бажані резуль- тати так і не судилося. Підсумовуючи, відзначимо, що трудовий принцип за час існування Директорії УНР так і не став фундаментом для розбудови національної дер- жавності. Головною причиною його неприйняття було небажання різних по- літичних сил піти на компроміс заради спільної ідеї. Окрім того, Директорії не вдалося запровадити трудовий принцип унаслідок поточних воєнно-полі- тичних обставин. Водночас відхилення більшістю політичних сил класового у своїй суті трудового принципу дало можливість керівництву УНР переглянути й обрати новий напрям розвитку країни та суспільства. Ним став курс на вста- новлення в Україні республіканського ладу, базованого на парламентській демократії. 68 ЦДАВО України. – Ф.1429. – Оп.5. – Спр.17. – Арк.17. In the article the labor principle organization of the political system in Ukraine as one of the models of construction UPR during the period from December 1918 to August 1919 analyzed the position of political forces on the introduction of labor principle, in particular during the preparation and duration of the Congress Working People Ukraine. Indicate the socio-demographic and military-political background and short- comings labor principle in the context of the realities and prospects of development of state of the Republic. Keywords: labor principle, Labor Congress, UPR, Directory.

Пошук державної моделі УНР: ідея та крах «трудового принципу» (грудень 1918 – липень 1919 рр.)

Institution

Ähnliche Einträge