Росія та Захід: реінкарнація геополітики

Розглядається геополітика як неупереджена реальність наших днів. Доводиться, що породжена аґресією Росії драма навколо анексії Кримського півострова й окупації частини Донецької та Луганської областей мають вивчатися та аналізуватися як свого роду політична кримінологія....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2016
Автор:	Ткаченко, В.М.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2016
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	На допомогу викладачеві історії
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109777
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Росія та Захід: реінкарнація геополітики / В.М. Ткаченко // Український історичний журнал. — 2016. — № 1. — С. 162-175. — Бібліогр.: 25 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-109777
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1097772016-12-15T03:02:07Z Росія та Захід: реінкарнація геополітики Ткаченко, В.М. На допомогу викладачеві історії Розглядається геополітика як неупереджена реальність наших днів. Доводиться, що породжена аґресією Росії драма навколо анексії Кримського півострова й окупації частини Донецької та Луганської областей мають вивчатися та аналізуватися як свого роду політична кримінологія. This article lightens up the geopolitics as an objective reality of nowadays. Author proves that produced by Russian aggression the Crimean drama, occupation of parts of Donets’k and Luhans’k regions should be researched and analyzed as a some kind of political criminology. 2016 Article Росія та Захід: реінкарнація геополітики / В.М. Ткаченко // Український історичний журнал. — 2016. — № 1. — С. 162-175. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. 0130-5247 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109777 327 (477) uk Український історичний журнал Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	На допомогу викладачеві історії На допомогу викладачеві історії
spellingShingle	На допомогу викладачеві історії На допомогу викладачеві історії Ткаченко, В.М. Росія та Захід: реінкарнація геополітики Український історичний журнал
description	Розглядається геополітика як неупереджена реальність наших днів. Доводиться, що породжена аґресією Росії драма навколо анексії Кримського півострова й окупації частини Донецької та Луганської областей мають вивчатися та аналізуватися як свого роду політична кримінологія.
format	Article
author	Ткаченко, В.М.
author_facet	Ткаченко, В.М.
author_sort	Ткаченко, В.М.
title	Росія та Захід: реінкарнація геополітики
title_short	Росія та Захід: реінкарнація геополітики
title_full	Росія та Захід: реінкарнація геополітики
title_fullStr	Росія та Захід: реінкарнація геополітики
title_full_unstemmed	Росія та Захід: реінкарнація геополітики
title_sort	росія та захід: реінкарнація геополітики
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2016
topic_facet	На допомогу викладачеві історії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109777
citation_txt	Росія та Захід: реінкарнація геополітики / В.М. Ткаченко // Український історичний журнал. — 2016. — № 1. — С. 162-175. — Бібліогр.: 25 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT tkačenkovm rosíâtazahídreínkarnacíâgeopolítiki
first_indexed	2025-07-07T23:38:42Z
last_indexed	2025-07-07T23:38:42Z
_version_	1837033349058658304
fulltext	Український історичний журнал. – 2016. – №1 НА ДОПОМОГУ ВИКЛАДАЧЕВІ ІСТОРІЇ Ставлення до геополітики в академічних, та й узагалі інтелектуальних колах складалося до недавніх пір як дещо гордовито зневажливе – мовляв, усі ці геополітичні побудови відходять у минуле. Ну хто, здавалося б, у наш час стане серйозно розглядати ідеї, засновані на суміші географії, біології, мальтузіанської демографії тощо?! Наприклад, уважаючи домінуючу роль географічних факторів у захопленні чужих територій (за К.Гаусгофером) «гео- графічним розумом» держави, або ж розглядаючи «географічний рельєф як долю» (за О.Дуґіним). Хіба ж можна про це згадувати у вік ґлобалізації, коли ми оперуємо поняттями «інформаційної революції», «світ-системного аналізу», «мережевого суспільства» тощо?! І тут раптом, згідно з концептом «русского мира», на світ Божий випливає політизація географічного фактора щодо розселення таких собі «російських співвітчизників». Здавалося б, де тут межа цинізму, коли громадяни України в новоявленій ієрархії ідентичностей трактуються насамперед «співвітчизни- ками» Росії, що покликані навіть воювати проти України? Одначе ж так ста- лося не з одним, і не з десятком, а з тисячами озброєних людей. А що говорити про ті сотні тисяч, які проголосували на псевдореферендумі за відокремлення від України? Отже саме життя зіткнуло нас із феноменом «очевидне-неймовірне». Гібридна війна у формі анексії Росією Кримського півострова, а також у маш- карі воєнного протистояння на Донбасі повернули всіх до суворої реальності: УДК 327 (477) в.М.тКАченКо * РОСІЯ ТА ЗАХІД: РЕІНКАРНАЦІЯ ГЕОПОЛІТИКИ Розглядається геополітика як неупереджена реальність наших днів. Доводиться, що породжена аґресією Росії драма навколо анексії Кримського півострова й оку- пації частини Донецької та Луганської областей мають вивчатися та аналізу- ватися як свого роду політична кримінологія. Ключові слова: аґресія Росії, анексія Криму, окупація територій Донбасу, санк- ції Заходу, допомога Україні. * Ткаченко Василь Миколайович – доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАПН України, головний науковий співробітник Інституту всесвітньої історії НАНУ Український історичний журнал. – 2016. – №1 Росія та Захід: реінкарнація геополітики 163 у сучасному ґлобалізованому світі, як це не дивно, запанувала геополітика. І цей феномен нагально вимагає відповідного наукового аналізу. Пришестя світу Путіна Паризька хартія для нової Європи (Париж, 21 листопада 1990 р.) сповісти- ла про входження людства в еру демократії, миру та єдності. Якщо не всього, чи не відразу всіх водночас, то принаймні держав Європи й тих країн Євразії, які зобов’яжуться дотримуватися європейських цінностей, зафіксованих у до- кументі. Підписанти врочисто проголосили: «Ми, глави держав і урядів – учас- ників Наради з безпеки і співробітництва в Європі, зібралися в Парижі в пе- ріод глибоких змін й історичних очікувань. Ера конфронтації і розколу Європи закінчилася. Ми заявляємо, що віднині наші відносини будуть ґрунтуватися на взаємній повазі й співробітництві. Європа звільняється від спадщини ми- нулого… Наш час – це час здійснення тих надій і очікувань, які жили в серцях наших народів на протязі десятиліть: тверда прихильність демократії, засно- ваній на правах людини і основних свободах; процвітання через економічну свободу і соціальну справедливість, і рівна безпека для всіх наших країн». Красиво? Так! І красиво, і обнадійливо! Особливо надихав пункт хартії щодо ґарантування безпеки й відкриття нових можливостей для Європи за умови домовленостей щодо спільних зусиль у військовій сфері. Ішлось і про роззброєння та зміцнення довіри й безпеки, і про повну та загальну заборону хімічної зброї, і про завершення переговорів щодо «відкритого неба». А най- головніше – йшлося про співробітництво щодо захисту демократичних інститу- тів від дій, котрі порушують незалежність, суверенну рівність і територіальну цілісність держав-учасників («До них відносяться незаконні дії, що включають у себе тиск ззовні, примушування і підривну діяльність»)1. Але замість цих високих мрій – маємо сьогодні шквали залпового вогню, руйнацію міст і сіл України, убитих і покалічених людей, понад мільйон пере- міщених осіб. І все це – лише за те, що наша країна наважилася на власний вибір та засвідчила на Євромайдані свою відданість європейським цінностям. То чому ж не спрацьовує європейська безпека? Чому ніяк не можна до- чекатися визначених Паризькою хартією ефективних шляхів запобігання можливим конфліктам політичними засобами, а тим більше визначених між- народним правом відповідних механізмів мирного вреґулювання будь-яких суперечок, що можуть виникнути? Можна висловити припущення, що всі біди на голову України сталися, не в останню чергу, унаслідок принципової зміни міжнародної обстановки й характеру взаємовідносин між державами. «Холодна війна», на превеликий жаль, не відійшла в минуле. Вона пережила інкубаційний період і з’явилася в нинішньому «постбіполярному світі» в новій мутантній формі «гібрид- ної війни». Хіба не про це йшлось в доповіді Європейської ради з міжнарод- них справ, опублікованій у листопаді 2014 р. (тут і далі курсив наш – В.Т.): 1 Парижская хартия для новой Европы (Париж, 21 ноября 1990 г.) [Електронний ресурс]: http://constitution.garant.ru/act/right/megdunar/2541028 Український історичний журнал. – 2016. – №1 164 В.М.Ткаченко «У березні 2014 р. європейці прокинулися у світі Володимира Путіна, де кор- дони можна змінювати явочним шляхом, міжнародні інститути безсилі, економічна взаємозалежність стає джерелом небезпеки, а передбачува- ність – скоріше обов’язок, ніж перевага… Вторгнення Росії в Україну змусило ЄС визнати, що замість того, щоб поступово, буквально молекулярно розповсю- джуватися на весь континент, а в остаточному підсумку – на всю планету, його ідея європейського порядку обрушилася. Постмодерністський європейський порядок неочікувано у загоні. Так само, як розпад Юґославії поклав кінець європейському порядку часів холодної війни, криза у Криму ознаменувала за- кінчення постбіполярного європейського порядку»2. Після обвалу системи європейського порядку стало зрозуміло, що чутки про наглу смерть геополітики виявилися дещо перебільшеними. Більше того – вона відродилася, хоча й у відретушованому, але від того, як показує перебіг подій на Донбасі, не менш небезпечному та кривавому вигляді. Ідеологеми «особливого шляху», «суверенної демократії» в Росії стали не просто способом виправдан- ня непорушності авторитарного режиму цієї країни, але й джерелом нещасть, страждань і смерті – насамперед в Україні. Тобто ідеологічно розвінчану гео- політику російська влада щохвилинно насаджує у сфері практичної політики. Певний елемент оптимізму вносила хіба що віра людей – тих українців і росі- ян, які не сприймають соціал-дарвіністський погляд на світ як суто на арену «вну- трішньовидової» боротьби держав, де народи – вороги, де світ – ринґ, де держави – бійці в ньому, і де конфлікт – основа основ існування та взаємовідносин між людьми. А тому саме нині й приходить розуміння того, що «концепт гео політики сьогодні вимагає […] найпильнішої уваги, оскільки за його прагненням до реін- карнації стоять реальні загрози загальноцивілізаційного характеру». Іншими словами: геополітика – це сувора реальність наших днів, а породжені нею драми «мають вивчатися й аналізуватися, але як свого роду політична криміноло- гія… Підхід до міжнародної політики як до гри «з нульовою нічиєю», в якій ви- граш одного дорівнює програшу іншого, ідеологічно повністю дискредитований. Але це не знищило його практичну живучість»3. Геополітика, як В.Ленін у свідо- мості комуністів, залишається поки що «вічно живою». Світоглядний тролінґ «Що, чорт забирай, замислив Путін?», – це, мабуть, чи не найбільш важли- ве й промовисте запитання цілого 2014-го року. В усякому випадку, так уважає редактор популярного на Заході видання «Vox» М.Фішер. Та й інші аналітики, котрі спеціалізуються на Росії, як і самі росіяни, провели 2014 р. у суперечках про те, що ж стояло за авантюрою російського президента в Україні?4. 2 Див.: Крастев И., Леонард М. Новый европейский беспорядок [Електронний ресурс]: http:// www.globalaffairs.ru/print/number/Novyi-evropeiskii-besporyadok-17196 3 Оболонский А. Геополитика: реинкарнация или агония? // Политическая концептология. – 2014. – №4. – С.40. 4 Президент Путин, обидевшись на Запад, занялся геополитическим рэкетом и вредитель- ством – эксперт [Електронний ресурс]: http://joinfo.ua/politic/1062383_Prezident-Putin-obidevshis- Zapad-zanyalsya.html Український історичний журнал. – 2016. – №1 Росія та Захід: реінкарнація геополітики 165 На початку лютого 2015 р. британська ділова газета «Financial Times» опу- блікувала матеріал із двох аналітичних подач під назвою «Битва за Україну», де було зроблено спробу дати відповідь на сакраментальне запитання: «Що ж задумав Путін»?5. В основу статті було покладено інтерв’ю міністрів, лідерів ЄС, дипломатів, чиновників та офіцерів розвідки з понад 10 країн. Аналітикам часопису вдалося відновити події тих довгих місяців позаминулого року, коли стало зрозуміло, що дипломатія умиротворення В.Путіна назагал провалила- ся. Ось такий печальний умовивід… Однак аналіз привів і до певних зрушень. Було визнано, що обидві сторо- ни – Захід і Росія – виявилися в полоні своєї власної картини світу, а тому й не змогли домовитися один з одним. До того ж Європа недооцінила, наскіль- ки далеко В.Путін готовий зайти у захисті того, що він оголошує «ключовими інтересами Росії». У результаті вийшла доволі негарна історія зради інтере- сів України: «Під час протестів, що спалахнули на початку 2014 р., які в кін- цевому підсумку призвели до повергнення промосковського уряду Віктора Януковича, Україна стала першою країною в Європі, де протестуючі гинули з прапорами ЄС у руках. Захід, як переконані багато хто в Києві, зрадив Україну». Власне, ще й до згаданих публікацій аналітики звертали увагу, що дії Росії стосувалися не лише України. Так, допоки західні держави тиснули на Іран, вимагаючи згортання ядерної програми, Росія побудувала там реактор. Коли США і їхні партнери обдумували завдання ударів по Сирії, щоб по - карати президента Б.Асада за масове вбивство цивільного населення, В.Путін передав Дамаску систему ППО і направив російських моряків прикривати си- рійські порти живим щитом. Коли Е.Сноуден розкрив секрети американських спецслужб, Москва надала йому притулок. А під час атаки на кінокомпанію «Sony Pictures», яку, імовірно, улаштували північнокорейські гакери, Кремль запросив Кім Чен Ина на парад із нагоди 9 травня. Такі події вносять неспокій: як розуміти поведінку президента ядерної держави? Професор Нью-Йоркського університету М.Ґалеотті запропонував свою версію ситуації: російський очільник удається до відвертого тролінґу, і тим самим «Путін перетворює Росію з колишньої світової держави на геопо- літичного рекетира»6. Формулювання жорстке. Але воно виникло на тлі доволі розмитих спо- дівань із боку політиків Заходу, які для з’ясування інтересів В.Путіна щодо України стали перед дилемою: або «очікувати програмної промови Путіна, в якій би він начистоту, не криючись, не кривлячи душею, повідав усьому світу про свої плани. Або ж тверезо оцінити події в зоні конфлікту, не переймаючись особливо мотивами дій російського президента. Поки ж ми відчайдушно на- магаємося заглянути в душу людини, яка погано піддається психологічному просвічуванню». 5 Битва за Украину: Расследование Financial Times: Эпизод І–ІІ [Електронний ресурс]: http:// theins.ru/politika/2901 6 Див.: Президент Путин, обидевшись на Запад, занялся геополитическим рэкетом и вре- дительством – эксперт [Електронний ресурс]: http://joinfo.ua/politic/1062383_Prezident-Putin- obidevshis-Zapad-zanyalsya.html Український історичний журнал. – 2016. – №1 166 В.М.Ткаченко Отже, веде далі М.Ґалеотті, у середовищі політологів створилася супереч- лива ситуація. У Росії аналітики «схильні не суперечити ґенеральній лінії або ж просто не мають високої трибуни». А на Заході «по всій довжині спектра від адептів ідеї «холодної війни-2» до примиренців, упевнених, що Росія була об- манутою Заходом, а тому діє у Криму й в Україні в межах необхідної самообо- рони, відбувається серйозний розрив суджень». Авжеж, коли підсумувати всю сукупність поглядів, нарікає дослідник, то ми «маємо какофонію, яка здатна оглушити навіть політично грамотну людину»7. Толку від такої какофонії, звісно ж, мало. А тому нерідко з боку людей, яких в Європі звинувачують в отриманні субсидій від Кремля й називають «Путін- ферштеєр» (тобто «людина, котра хоче розуміти Путіна»), можна було часто почути пропозицію, що, мовляв, варто було б увійти у становище В.Путіна та можливо й ми, європейці, у чомусь не праві... А так сталося, що не судилося збутися великодержавним амбіціям керівника Росії. От, можливо, людина й комплексує, а тому-то слід було б дати йому можливість принаймні «зберегти обличчя». Хто з лідерів Заходу міг би у цій ситуації стати йому у пригоді? Газета «Financial Times» уважає, що з Б.Обамою в В.Путіна стосунки не склалися. Близькі до Білого дому коментатори переконані, що В.Путін не відгукнувся на спробу Б.Обами вибудувати нові відносини – у них, видно, душа не лежить один до одного. Під час зустрічей, за словами американського президента, його російський колеґа «трохи горбиться, маючи вигляд школяра, котрий нудьгує на задній парті». У результаті Б.Обама дистанціювався від В.Путіна, віддав- ши перевагу бути у стосунках із ним на других ролях. На перші ж об’єктивно вийшла А.Меркель. І не лише як європейський лідер, що найдовше перебуває при владі (з 2005 р.), але й тому, що на диво добре розуміє, які сили впливають на мислення В.Путіна. Вони майже однолітки, обоє добре пам’ятають «холод- ну війну». Федеральний канцлер володіє російською мовою, що дає можливість В.Путіну переходити з німецької на рідну, коли суть розмови «ускладнюється». На відміну від лідерів США, Великобританії та Франції, які зав’язли в конфлікті на Близькому Сході, А.Меркель глибоко обізнана щодо кризи на- вколо України. За її словами, ця криза є викликом для світу, «випробуванням на рішучість» для Заходу. І коли вона взялася за розв’язання кризи, багато хто на Заході зітхнув із полегшенням. У США вважають, що канцлер – най- ліпший співрозмовник В.Путіна серед усіх представників Заходу. І не лише тому, що А.Меркель ретельно готується до бесід, вивчає карти сходу України з усіма дорогами та блокпостами. Вона ще враховує психологічні прийоми тиску на візаві з боку В.Путіна, «ставлячись до дурних манер кремлівського лідера як до ознаки слабкості». А.Меркель настирлива. Для неї розмови з В.Путіним – не просто спроба вплинути на його поведінку, а й донести до нього те, як його дії сприймаються на Заході. І от, урешті-решт, ці діалоги, зазначає «Financial Times», прине- сли свій результат: «Раніше Меркель убачала в Путіні непростого партнера, 7 Американский профессор: Если в России независимых голосов слишком мало, то на Западе их чересчур много [Електронний ресурс]: http://www.facenews/ua/news/2014/252279/view_print/ Український історичний журнал. – 2016. – №1 Росія та Захід: реінкарнація геополітики 167 але все ж людину, з якою можна вести справи. Але українська криза змінила її ставлення. Вона усвідомила, що Путін говорить неправду під час їхніх роз- мов – наприклад, заперечує, що російські війська безпосередньо брали участь у захопленні Криму, а потім і в конфлікті на сході України». Звісно, публічно А.Меркель ніколи не говорила, що В.Путін збрехав, але у приватних розмовах із лідерами інших держав вона визнавала: «Він бреше»8. Що за тролінґом? Що ж приховується за брехнею В.Путіна? Що стоїть за тролінґом про необ- хідність відродження геополітики, коли вже сталося так, що, за визнанням єв- ропейців, ми «прокинулись у світі Путіна»? А підспудна правда до банальності проста – черговий переділ світу після того, як Росія відновила свій військовий потенціал. Зрозуміла річ – із неминучим закріпленням за нею нібито належ- ної їй «зони відповідальності». На чому базуються такі претензії? Перш за все, на констатації факту від- сутності в наші дні загальноприйнятної картини світу й, відповідним чином, на відсутності стійкого міжнародного порядку. Останній раз систему світо- устрою, зазначають російські ідеологи, зафіксували в 1945 р. за підсумками Другої світової війни. Так було завжди, оскільки велике зіткнення неминуче виявляє тих, хто за правом переможця формулює норми поведінки. І горе пе- реможним, аж до наступного масштабного конфлікту. Ідеологи Росії наполягають, що підсумки Другої світової війни мають і до сьогоднішнього дня залишатися інституціональною основою існуючого міжна- родного порядку. Тому-то так бучно відзначається в Росії День Перемоги, щоб підкреслити, нібито нині вона вже відновила свій військово-політичний ба- ланс і не допустить жодної переоцінки моральних цінностей, які були усталені в результаті Другої світової війни. Росія всіляко демонструє, що не дозволить прирівнювання сутності нацизму в Німеччини та сталінізму у СРСР. Це Росію не влаштовує. Над Росією, виявляється, віднині й навіки має сяяти німб «пере- можниці фашизму», що надає будь-яким її діям на міжнародній арені ореол святості. Зокрема, мовляв, це дає Росії право навішувати ярлик «фашистської держави» на нашу країну, і тим самим обґрунтовувати власне «право» на за- стосування будь-яких каральних акцій проти України. При цьому Росія звинувачує Захід у тому, що нібито США та Євро пей- сь кий Союз нехтують ключовою умовою, на якій покоїться післявоєнний єв- ропейський, а у значній мірі й світовий порядок – фіксацією сфер впливу між державами-переможцями. На цьому, мовляв, базувалися Гельсінські домов- леності – апофеоз Ялтинсько-Потсдамської системи. Безумовно, Гельсінський заключний акт, якому у серпні 2015 р. виповни- лося 40 років, декларував набір шляхетних принципів, із котрими неможливо сперечатися. Але він, наголошують російські ідеологи, «став і великою обо- рудкою про невтручання двох блоків у справи один одного. Із закінченням 8 Битва за Украину: Расследование Financial Times: Эпизод І–ІІ [Електронний ресурс]: http:// theins.ru/politika/2901 Український історичний журнал. – 2016. – №1 168 В.М.Ткаченко блокового протистояння й лавиною самовизначень, тобто зміни кордонів, потужний фундамент Гельсінкі як мінімум було піддано серйозній ерозії. Гуманітарний «кошик» відірвався від військово-політичного… Але для Росії повага до зон військово-політичних інтересів і невтручання у внутрішні спра- ви країн із метою змінити їх устрій – принципи, завдяки яким «холодна війна» не переросла в гарячу»9. Що випливає із цих претензій Росії до Заходу? По-перше, вимога зафіксу- вати сфери впливу великих держав, до яких Росія відносить і себе. По-друге, концерт великих держав має протистояти лавині самовизначень, коли ряд молодих країн стає на шлях пошуку своєї цивілізаційної ідентичності. По-третє, Росія хотіла б прив’язати гуманітарний «третій кошик» про права людини до військово-політичних інтересів держави. Тобто, має восторжеству- вати принцип «людина для держави», а не навпаки – «держава для людини». А щоб змусити Захід прийняти ці умови, В.Путін і розпочав війну проти України, демонструючи силу й рішучість. Урешті-решт, його до цього змушу- вала внутрішньополітична ситуація в Росії. «У чому причина війни? – запитує М.Ходорковський, і відповідає – Путін зрозумів, що створений ним держав- ний капіталізм більше не здатен забезпечувати ріст. Держави подібного типу створювалися лише для війн. Щоб виправдати існування нинішньої системи влади, він був змушений цю війну розпочати»10. При цьому не так важливо, чи була окупація Криму заздалегідь запла- нованою акцією, до якої В.Путін готувався десятиліттям, а чи рефлекторним ситуативним рішенням – це вже справа майбутніх істориків. Сталося те, що сталося, і на сьогодні, якщо відійти від масованої пропаґанди навколо слоґана «Кримнаш», то на повірку виходить, ситуація для Росії склалася зовсім небажа- на. На переконання російського політолога Д.Орешкіна, «виходить, що Путін уже програв Придністров’я й Україну, а також проковтнув безплатний сир, який називається Крим, і потрапив у мишоловку. Мишоловка полягає в тому, що РФ опинилася в міжнародній ізоляції й під санкціями. Ми можемо крича- ти, що нам санкції лише на користь, але одна справа, коли імпортозаміщення відбувається на словах, а інша, коли справа доходить до реалізації. Інвестицій немає, іноземні гроші втікають: минулоріч ми втратили 150 млрд дол. І, ма- буть, більше сотні втратимо цього року. При цьому Крим є реґіоном, в який планується закачати близько 5 млрд. Однак ці кошти не йдуть на користь, вони просто проїдаються. Інвестицій як таких немає. Треба бути дуже екзотич- но мислячим бізнесменом, щоб зважитися вкладати туди гроші»11. Таким чином, кинувши виклик цивілізованому світу, Росія сама опинила- ся у вкрай складному становищі. Її економічні та стратегічні позиції значно погіршилися, а доступних контрзаходів не так уже й багато, і до того ж вони 9 Лукьянов Ф. Весь этот мировой джаз [Електронний ресурс]: http://www.globalaffairs.ru/ print/redcol/Ves-etot-mirovoi-dzhaz-17458 10 Ходорковский назвал причину вторжения Путина в Украину [Електронний ресурс]: http://www. ukrinform.ua/rus/news/print/hodorkovskiy_nazval_prichinu_vtorgeniya_putina_v_ukrainu_1734489 11 Российский политолог Орешкин о беде Путина, будущем Донбасса и ошибке с «Ново- россией» [Електронний ресурс]: http://apostrophe.com.ua/article/politics/2015-06-15/rossiyskiy- politolog-oreshkin-o-bede-putina-buduschem-donbassa-i-oshibke-s-novorossiey/1843 Український історичний журнал. – 2016. – №1 Росія та Захід: реінкарнація геополітики 169 мають вельми невизначений характер. Як оцінює ситуацію керівник аналі- тичної служби «Stratfor» Дж.Фрідман (США), котрий ніколи не приховував свого прихильного ставлення до Росії, «поточна ситуація є серйозною перевір- кою на міцність Москви. Це ще не незворотна криза, але вже її ґенеральна репетиція. Чи ж зможе Москва утримати на плаву економіку та зберегти свою територіальну цілісність у поточних економічних умовах і за несприятливого співвідношення сил? Якщо ні – сама федерація перебуває під загрозою»12. І все ж, попри наростаючу лавину проблем, яка накочується на Росію, В.Путін намагається довести, що територія України, мовляв, зафіксована в Ялтинсько-Потсдамській системі як зона відповідальності Москви, а тому світ має визнати цей факт. Що скаже Захід? І, нарешті, головне. Як поведеться Захід у цій ситуації, ураховуючи на- явність у Москви ядерної зброї й неодноразові заяви з її боку про готовність застосувати цей засіб масового знищення? Україні доводиться враховувати те, що Захід демонструє готовність дати В.Путіну шанс вийти з позиції слабості, в яку він сам себе загнав, зі збереженням власної гідності. Але при цьому, пише газета «Die Welt», головною ціллю має бути «незалежна Україна» й «зу- пинення російської політики аґресії»13. Чи прийме цей курс Росія? Поки що не все просто, не все однозначно. До останнього часу вона позиціонувала себе як ревізіоніста, при цьому по- кладаючи на США всю провину за всі негаразди, що відбуваються у світі. Водночас виходить так, що світ потерпає нині не так від активності американ- ців на міжнародній арені, як через відверте небажання США активно втру- чатися у зони бойових дій, в тому числі й в Україні. Складається враження, що адміністрація Б.Обами перебуває якщо не в розгубленості, то, принаймні, у ситуації очікування. Як зазначала президент Фонду Карнеґі за міжнарод- ний мир Дж.Метьюз, проблемою залишається визначення того, що становить нині американську мету: «Максимально нарощувати могутність США чи роз- повсюджувати нашу демократичну культуру? Чи повинні Сполучені Штати виконувати функції «світового поліцейського» – навіть якщо нам самим ніщо не загрожує? І чи належить нам займатися собою й наводити лад у власному домі, чи ми зобов’язані нести всьому світу блага ринкового капіталізму?»14. На практиці це виливається в дискусії про доцільність радикальної змі- ни недемократичних режимів, а чи ретельного державного будівництва; про дотримання міжнародного права чи американської винятковості; про при- хильність до односторонніх чи колективних дій; про пріоритетність інтересів 12 Фридман Дж. Стратегическое прогнозирование: объективное измерение разведыва те ль- ной деятельности [Електронний ресурс]: http://www.globalaffairs.ru/print/valday/Strategicheskoe- prognozirovanie-obektivnoe-izmerenie-razvedovatelnoi-deyatelnosti-17515 13 Die Welt: Гордый русский медведь уже лежит на земле – мир отворачивается от России [Електронний ресурс]: http://www.dialog.ua/news/33369_ 1419270384 14 Мэтьюз Дж. 2015 год: народы и страны в смятении [Електронний ресурс]: http://www. globalaffairs.ru/print/global-processes/2015-god-narody-i-strany-v-smyatenii-17235 Український історичний журнал. – 2016. – №1 170 В.М.Ткаченко чи ж цінностей. Але за всім цим розмаїттям термінології, акцентує увагу Дж.Метьюз, «приховується одне й те саме – пошук орієнтирів чи критеріїв для прийняття рішень, коли та де нам варто кидати на шальки терезів наші гроші, житті наших солдатів, наш політичний капітал. Без цього, як показують соціо- логічні опитування, американський народ не краще, ніж його лідери, розуміє, коли нам слід діяти, а коли ні, і так само схильний до радикальної зміни по- зиції у міру розвитку подій»15. Візит державного секретаря США Дж.Керрі в Росію у травні 2015 р. викли- кав хвилю обговорення ряду сценаріїв щодо подальшого розвитку ситуації в Україні. Зокрема аналітики зверталися до статті Р.Еріксона й Л.Зіґера у журна- лі «Peace Economics, Peace Science and Public Policy». Згідно з моделлю цих двох авторів, Росія може вибирати між трьома курсами: «відхід» з України; «де- стабілізація» (підтримка сепаратистів та економічний тиск); «вторгнення». Захід теж може дотримуватися трьох варіантів політики: «все в нормі» (за- плющувати очі на дії Росії в Україні); «санкції»; «військова допомога» Україні16. Розглядаючи тринадцять комбінацій різних сценаріїв, автори дійшли вис- новку, що найбільш вірогідними можуть бути три сценарії. Висловлюється на- дія, що за умови раціонального мислення Росія все-таки не вдасться до повно- масштабного вторгнення, і тоді Заходу не потрібно буде нарощувати військову допомогу Україні. Більш-менш вірогідним може стати хіба що варіант «усе в нормі» з боку Заходу й «дестабілізація» – з боку Росії. Але це може статися лише тоді, коли Захід дійде висновку, що збереження демократичної та орі- єнтованої на Захід України не виправдовує затрат, а тому дозволить Росії до- битися її геополітичних цілей шляхом ефективної дестабілізації. Однак най- більш вірогідним буде сценарій, уважають американські автори, коли Росія вдасться до дестабілізації України шляхом створення «замороженого кон- флікту», а Захід обере стабільну конфіґурацію перманентних санкцій, і ці- ною чималих власних втрат усе-таки каратиме Росію за «дурну поведінку». Не виключено, що фінал гри вже розпочався, оскільки Росія продовжує деста- білізацію України, а Захід не лише не скасовує, але й робить санкції жорст- кішими. Невдовзі може настати час, коли зона заморожуваного конфлікту буде в якийсь спосіб офіційно визнана. На перший погляд, роль України у цих сценаріях виглядає дещо пасив- ною. Але це не так. Якщо країна буде зримо перетворюватися на демокра- тію західного типу з життєздатною відкритою економікою, вона в подальшому зможе більш ефективно реагувати на триваючі спроби Росії, а з часом і діяти більш ефективно. На сьогодні для України не бути гравцем у великій страте- гічній грі, либонь, є навіть перевагою. Ми маємо шанс зосередитися на вирі- шенні своїх внутрішніх проблем. А поки що Сполучені Штати наголошують на необхідності виконання мін- ських домовленостей. Судячи з усього, для ефективнішої їх реалізації можливо 15 Мэтьюз Дж. 2015 год: народы и страны в смятении [Електронний ресурс]: http://www. globalaffairs.ru/print/global-processes/2015-god-narody-i-strany-v-smyatenii-17235 16 Bloomberg: что Запад и Россия сделают с Украиной [Електронний ресурс]: http://korrespon- dent.net/ukraine/3514556-Bloomberg-chto-zapad-y-rossyia-sdelauit-s-ukraynoi Український історичний журнал. – 2016. – №1 Росія та Захід: реінкарнація геополітики 171 очікувати якихось ближчих контактів між президентами США й Росії – чи то у формі особистої зустрічі, чи то телефонного діалогу. Тобто, ідеться про мож- ливість розширення «нормандського» переговорного процесу за рахунок вхо- дження до нього Вашинґтона. А поки що маємо виходити з позиції, озвуче- ної прес-секретарем президента США Дж.Ернестом: «США підтримують своїх українських партнерів, які намагаються протистояти цій загрозі своїй безпеці. США не готові відправлятися на війну заради України, і ми ясно про це заяв- ляли, але водночас у США й у наших партнерів по НАТО є можливості допо- могти їй протистояти загрозі, з якою вона зіткнулася з боку Росії, що відкрито порушила її територіальну цілісність»17. Щодо неготовності Штатів воювати за Україну сказано чітко й однозначно, а от спектр можливостей у допомозі на- шій країні протистояти загрозі з боку Росії, – поки що залишається таємницею. На війні мають бути й приховані козирі… Траєкторія Європи Ставлення Європи до України зазнало відчутної еволюції. Ще десять ро- ків тому здійснювана першою функція «сюзерена», який мав би виступити промоутером демократії у другій, несла на собі доволі двозначний характер. Яскравим свідченням тому стали події після конфлікту на Кавказі у серпні 2008 р. Дбаючи насамперед про успішний бізнес своїх підприємств на терито- рії Росії та про добробут і безпеку власних громадян, країни ЄС між тим мало переймалися зростанням напруженості на пострадянському просторі, у тому числі й в Україні. Складалося навіть враження, що Євросоюз не проти, аби пе- редати Російській Федерації функцію «підтримання порядку», а в разі чого – і «присилування до миру» тут. Особливо це було помітно в період президентства в Росії Д.Медведєва та політики «перезавантаження» з боку Америки. Тоді дедалі очевидніше проглядалися обриси формування своєрідної «по- двійної периферії». З одного боку, у плані економічному та ідеологічному, до ролі периферії Європи зводився весь пострадянський реґіон, включаючи й Росію. З іншого боку, у плані політичному та військовому, більша частина пострадян- ських держав мислилася як периферія, підконтрольна російським інтересам (до певного часу, крім України). Так, наприклад, події 2009 р., пов’язані з «га- зовою війною», уже наводили на думку, що цю систему «подвійної периферії» ілюстрував порівняно великий збіг інтересів між країнами Європи та Кремлем: російські війська беруть на себе ґарантії безпеки газопроводів і захищають Захід від небажаних наслідків зі сторони ісламського світу, а Європа, зі свого боку, іде на визнання російської військової потуги й надає значну економічну підтрим- ку Росії. Цей своєрідний «розподіл праці», судячи з усього, уповні влаштовував Європу з огляду на ту політичну стабільність, яку забезпечували Росії правля- чий альянс державної бюрократії, спецслужб, армії й «Ґазпрому». Але впродовж останніх трьох років в Європі, а насамперед у Німеччині, відбулося глибоке розчарування щодо перспектив розвитку відносин із Росією. 17 Пресс-секретарь Обамы: США не готовы воевать ради Украины [Електронний ресурс]: http://fakty.ua/print/200384 Український історичний журнал. – 2016. – №1 172 В.М.Ткаченко Надії, які А.Меркель пов’язувала з Д.Медведєвим, виявилися марними. Лінія на поступову європеїзацію Росії зайшла у глухий кут. А повернення у Кремль В.Путіна й узагалі потребувало геть іншого підходу. І такий підхід було опрацьовано. Насамперед після 2012 р. в Німеччині відбулася жорстка дискредитація «апологетів» В.Путіна в місцевому правля- чому класі й експертному середовищі. Особливо активно її було проведено в німецьких ЗМІ впродовж останніх двох років, що й створило нову ідеологічну основу політичного курсу стосовно Росії. Як результат, з адвоката Москви і її провідника у західні інститути, як це було за часів Г.Коля або Ґ.Шредера, Бер- лін перетворився на дедалі більш принципового критика російської внутріш- ньої та зовнішньої політики. Що й говорити – німецький бізнес, пов’язаний із російським ринком, спочатку противився цьому курсу, але був не у змозі протистояти наполегливому тренду А.Меркель. Прагматична «східна політика» зближення та втягування, сформульована соціал-демократами ще піввіку тому, змінилася політикою моральних прин- ципів і геополітичних інтересів: «Дії Росії у Криму і стосовно Донбасу, із точ- ки зору німецького уряду, порушили «європейський мирний порядок», який Берлін намагався підтримати на континенті. Посилання Кремля на «народне волевиявлення» у Криму й «возз’єднання нації» відкидаються західним полі- тикумом як необґрунтовані, так само, як і будь-які паралелі з возз’єднанням Німеччини. Тут, очевидно, не останнє значення має й те, що Анґела Меркель і президент Німеччини Йоахім Ґаук – вихідці з протестантського середовища колишньої НДР, в якому моралізм традиційно посідає важливе місце»18. Принциповим каменем спотикання для російської ментальності є уявлення про те, що санкції з боку ЄС розглядаються у Кремлі як суто результат «україн- ського конфлікту» й тиску з боку Вашинґтона. А, між тим, усе набагато серйоз- ніше: відносини між Росією та ЄС уже нині стають замороженими, і перспекти- ви їх поліпшення у найближчому майбутньому не проглядаються. Більше того, судячи з останніх кроків, Євросоюз демонструє вражаючу одностайність щодо Росії. Але найголовнішим директор Московського центру Карнеґі Д.Тренін ува- жає те, що «Німеччина нині – єдиний лідер Євросоюзу, котрий приймає на себе відповідальність за весь європейський простір і відроджує давно забуту гео- політику навіть не зважаючи на втрати для економіки»19. Судячи усього, в об’єднаної Європи на сьогодні немає жодних суперечок щодо її ролі на міжнародній арені. Привертає увагу й те, що і Євросоюз у ціло- му чітко усвідомлює свої цінності та потенціальний ресурс у ґлобалізованому світі. Хіба лише з тією поправкою, що Європа загалом усе ще не визнала, що рано чи пізно їй усе-таки доведеться відігравати значимішу роль у забезпечен- ні власної безпеки, безпеки всього реґіону, та країн, що перебувають за його межами. Хочеться сподіватися, що останні рішення США щодо розміщення підрозділів своїх збройних сил у країнах Центрально-Східної Європи засвід- чують, що таке розуміння мало б поступово прийти. 18 Тренин Д. Конец согласия: чего хочет Европа от России [Електронний ресурс]: http://www/ globalaffairs.ru/print/ukraine_crysis/Konets-soglasiya-chego-khochet-Evropa-ot-Rossii-17229 19 Там же. Український історичний журнал. – 2016. – №1 Росія та Захід: реінкарнація геополітики 173 Важливо й те, що Вашинґтон, передавши в руки ЄС і Німеччини відпові- дальність за практичну реалізацію колективної політики Заходу, сподіваєть- ся, що Берлін виправдає ці надії. Ще одним важливим для України фактом є те, що лідерство від імені Європи передбачає також конкурентну боротьбу з російським впливом у зоні перетину інтересів: «Ця зона включає не лише Україну, але й Молдову, Ґрузію, інші країни Закавказзя та Середньої Азії. Нещодавня пропозиція Меркель щодо початку діалогу між ЄС і Євразійським економічним союзом – не стільки створення ще одного каналу для діалогу з Москвою, скільки спроба вплинути на розвиток європейського проекту через діалог із Мінськом та Астаною, чиї інтереси й підходи не завжди збігаються з московськими»20. Тобто всупереч усім заявам про «вигнання» геополітики зі сфери міжна- родних відносин, об’єднана Європа під керівництвом Берліна й військово- політичним патронатом Вашинґтона наочно засвідчують те, що Європа вже не лише економічний партнер Росії, але і її ідеологічний опонент та гео- політичний суперник. Так чи інакше, а минув той час, коли після падіння Берлінського муру Європа стала для багатьох у Росії ринком збуту енергоносі- їв, сейфом для збереження капіталів і всеросійською зоною відпочинку. Арешт російської державної власності, що відбувається нині в ряді країн Заходу, за- свідчує – прийшов новий час, коли Європа вправі на повен голос поставити питання про принципи, норми й основи європейської безпеки, а також про заходи щодо зміцнення взаємної довіри та контролю. Виклик часу Чи усвідомлює Росія цей виклик часу? Шукати підтвердження тому чи іншому тренду у висловлюваннях В.Путіна чи, тим більше, С.Лаврова по- збавлено сенсу – настільки їхні слова насичені брехнею й наклепами щодо реальної політики України. Мабуть, буде правильним звернутися до оцінок експертного середовища. Так, Дж.Фрідман акцентує увагу на тому, що «Росія є експансіоністською державою. Їй необхідно розширюватися для того, щоб створити життєво-важливі буферні зони, а значить США будуть діяти проти Росії. Але й остання так просто не відступить. Досягнення порозуміння також є малоймовірним виходом, оскільки США не поступляться своєю сферою впли- ву, їм це не потрібно. Таким чином, напруга триватиме і в якійсь мірі навіть посилюватиметься»21. Із цього погляду конфлікт в Україні вкрай небезпечний, а до того ж він може поширитися на держави Балтії та Кавказу. Його загострення залежить від ефективності аґресивних дій Росії: «Результат, проте, у будь-якому випадку не буде сприятливим для Росії в довгостроковій перспективі. […] Таким чином, єдиним виходом для Росії, якщо вона не зможе знайти основи для мирного 20 Там же. 21 Фридман Дж. Стратегическое прогнозирование: объективное измерение разведыватель- ной деятельности [Електронний ресурс]: http://www.globalaffairs.ru/print/valday/Strategicheskoe- prognozirovanie-obektivnoe-izmerenie-razvedovatelnoi-deyatelnosti-17515 Український історичний журнал. – 2016. – №1 174 В.М.Ткаченко вреґулювання, залишається нарощування загрози у сподіваннях залякати Америку. Однак, це не найкраща довгострокова стратегія»22. Представник російського експертного середовища Д.Орєшкін звертає ува- гу на те, що В.Путін припустився грубого прорахунку – він уважав, що Захід, мовляв, покричить і заспокоїться, як це було під час російського вторгнення у Ґрузію 2008 р. Але вийшло зовсім не так: «І Захід не злякався, і Україна виявилася доволі міцним горішком: змогла перебудувати збройні сили, дати відсіч, і трупи пішли з України. У результаті Путін опинився в такому самому проміжному стані, що й так звані ЛНР і ДНР. Просто далеко не всі це розумі- ють. Із часом прийде розуміння»23. Ситуація почала складатися таким чином, що Захід нині посідає завідо- мо виграшну позицію: він прекрасно розуміє, що єдина сфера, де в В.Путіна є щось схоже на паритет або баланс сил, – військова. В усіх інших він передба- чувано й безнадійно програє. Чи то ефективність економіки, чи соціальні про- грами, освіта, медицина та навіть інформаційний вплив. Лише на своїй – вій- ськовій – «території» він здатен вигравати. За цих умов важко уявити собі, що Захід утягнеться у збройне протистояння з Росією. Скоріше всього йому більш вигідна ситуація «заморожування конфлікту» та переходу до мирного спів - існування. Захід виходить із того, що Донбас – це чорна діра, свого роду гиря на шиї В.Путіна. На думку Д.Орєшкіна, «у Києві це прекрасно розуміють, хоча й не говорять про це, тому що вони мають дотримуватися патріотичної ритори- ки. У цьому випадку Захід переводить конфлікт у зручну для себе площину. Навіщо йому загострювати відносини з Росією, якщо в мирному економічному, ціннісному, соціальному просторі та змаганні він 25 років тому легко переміг Радянський Союз»24. Отже хід воєнних операцій на Донбасі довів, що російським збройним си- лам не вдалось окупувати якусь доволі помітну територію України, у тому чис- лі й унаслідок незадовільних логістичних перспектив армії. Росія обмежена й щодо використання енергетичної зброї проти України, оскільки це неможливо без завдання збитків європейським країнам. Таким чином, судячи з усього, найбільш вірогідними діями на шляху продовження Росією «гібридної війни» проти нашої країни будуть дедалі частіші спроби організації «контрпереворо- ту» в Україні. А тим часом геополітика набирає обертів. Її реінкарнація є відобра- женням кризового хворобливого стану сучасного «ґлобального безпоряд- ку». Ґенеральний директор президії Російської ради з міжнародних справ А.Кортунов налаштований доволі песимістично щодо перспектив перебігу цієї «хвороби»: «Було б наївно думати, що існують якісь маґічні ліки, здатні радикальним чином переламати перебіг хвороби. Ані можливі компроміси з 22 Фридман Дж. Стратегическое прогнозирование: объективное измерение разведы ватель- ной деятельности [Електронний ресурс]: http://www.globalaffairs.ru/print/valday/Strategicheskoe- prognozirovanie-obektivnoe-izmerenie-razvedovatelnoi-deyatelnosti-17515 23 Российский политолог Орешкин о беде Путина, будущем Донбасса и ошибке с «Ново- россией» [Електронний ресурс]: http://apostrophe.com.ua/article/politics/2015-06-15/rossiyskiy- politolog-oreshkin-o-bede-putina-buduschem-donbassa-i-oshibke-s-novorossiey/1843 24 Там же. Український історичний журнал. – 2016. – №1 Росія та Захід: реінкарнація геополітики 175 українських питань, ані наступна зміна команди в Білому домі, ані потенцій- ні гострі кризи в різноманітних точках планети не призведуть до швидкого й остаточного зцілення. Судячи з усього, щоб таке зцілення наступило, обом країнам (Росії, США – В.Т.) доведеться пройти через тривалі, складні та хво- робливі процеси адаптації до нових реалій ХХІ ст., переоцінки своєї ролі в між- народних відносинах, критичного переосмислення свого минулого й подолан- ня багатьох ілюзій, успадкованих від минулого століття. Ці процеси неминуче розтягнуться на довгі роки, якщо не на десятиліття»25. Утім, зауважимо ми, наше майбутнє доволі таки непередбачуване й багате на різноманітні перипетії. Хто, приміром, міг передбачити, що В.Путін, якого ще 2013 р. проголосили «людиною року», лише за рік стане ізгоєм у міжнарод- ному співтоваристві демократичних держав?! Наше майбутнє так само малопередбачуване, як і наше минуле, про що свідчать певні уроки історії. Розповідають, що в 1920-х рр., незадовго до своєї смерті, Ж.Клемансо дружньо розмовляв з одним представником Ваймарської республіки. Мова зайшла про початок Першої світової війни. «Що, на вашу думку, – запитали у Ж.Клемансо, – скажуть щодо цієї важкої й суперечливої теми історики майбутнього?». І той відповів: «Не знаю. Лише я точно знаю, що вони не скажуть, нібито це Бельґія напала на Німеччину». Відштовхуючись від цієї бувальщини, можна сказати: є впевненість, що ніхто не скаже, нібито це Україна була аґресором по відношенню до Росії. А що буде з самою Росією – час покаже. Утім наразі пішов поголос, що збитошна булґаковська Аннушка вже розлила олію біля турнікету… 25 Кортунов А. Пошли на поправку? [Електронний ресурс]: http://www.globalaffairs.ru/print/ global-processes/Poshli-na-popravku-17473 This article lightens up the geopolitics as an objective reality of nowadays. Author proves that produced by Russian aggression the Crimean drama, occupation of parts of Donets’k and Luhans’k regions should be researched and analyzed as a some kind of political criminology. Keywords: Russian aggression, annexation of Crimea, occupation of territories of Donbas, Western sanctions, assistance to Ukraine.

Росія та Захід: реінкарнація геополітики

Репозитарії

Схожі ресурси