Національно-державна ідея в добу Української революції ("Хмельниччина в розцвіті": 1648-1650 роки) у баченні Михайла Грушевського
У статті висвітлюються погляди М. Грушевського на сутність національно-державної ідеї в перші два роки Української революції XVII ст. (витоки, рівень усвідомлення та втілення державницьких постулатів у домаганнях козацьких керманичів). Наукова непроминальність доробку найвидатнішого вітчизняного і...
Збережено в:
| Дата: | 2016 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2016
|
| Назва видання: | Сiверянський лiтопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109902 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Національно-державна ідея в добу Української революції ("Хмельниччина в розцвіті": 1648-1650 роки) у баченні Михайла Грушевського / І. Діптан // Сiверянський лiтопис. — 2016. — № 3. — С. 119-139. — Бібліогр.: 27 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-109902 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1099022016-12-24T03:01:58Z Національно-державна ідея в добу Української революції ("Хмельниччина в розцвіті": 1648-1650 роки) у баченні Михайла Грушевського Діптан, І. Розвідки У статті висвітлюються погляди М. Грушевського на сутність національно-державної ідеї в перші два роки Української революції XVII ст. (витоки, рівень усвідомлення та втілення державницьких постулатів у домаганнях козацьких керманичів). Наукова непроминальність доробку найвидатнішого вітчизняного історика засвідчується порівнянням його суджень і висновків із міркуваннями авторитетних сучасних дослідників означеної доби. В статье освещаются взгляды М. Грушевского на сущность национально-государственной идеи в первые два года Украинской революции XVII в. (истоки, уровень осмысления и воплощения государственных принципов в петициях и переговорных пунктах казацких вождей). Научная значимость и актуальность наследия выдающегося отечественного историка обосновывается сравнением его суждений и выводов с размышлениями авторитетных современных исследователей эпохи Богдана Хмельницкого. The article highlights Hrushevskyi’s points of view on the nature of the national state idea in the first two years of the Ukrainian revolution XVII. (sources, level of awareness and implementation of state-building tenets in Cossack leaders’ claims). The importance of scientific achievements of the most outstanding national historian is certified by comparing his judgments and conclusions with thoughts of authoritative modern scholars of the definite day. 2016 Article Національно-державна ідея в добу Української революції ("Хмельниччина в розцвіті": 1648-1650 роки) у баченні Михайла Грушевського / І. Діптан // Сiверянський лiтопис. — 2016. — № 3. — С. 119-139. — Бібліогр.: 27 назв. — укр. XXXX-0055 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109902 351.858 : 323.272 (477.43) «1648/1650» uk Сiверянський лiтопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Розвідки Розвідки |
| spellingShingle |
Розвідки Розвідки Діптан, І. Національно-державна ідея в добу Української революції ("Хмельниччина в розцвіті": 1648-1650 роки) у баченні Михайла Грушевського Сiверянський лiтопис |
| description |
У статті висвітлюються погляди М. Грушевського на сутність національно-державної ідеї в перші два роки Української революції XVII ст. (витоки, рівень усвідомлення
та втілення державницьких постулатів у домаганнях козацьких керманичів). Наукова
непроминальність доробку найвидатнішого вітчизняного історика засвідчується
порівнянням його суджень і висновків із міркуваннями авторитетних сучасних дослідників означеної доби. |
| format |
Article |
| author |
Діптан, І. |
| author_facet |
Діптан, І. |
| author_sort |
Діптан, І. |
| title |
Національно-державна ідея в добу Української революції ("Хмельниччина в розцвіті": 1648-1650 роки) у баченні Михайла Грушевського |
| title_short |
Національно-державна ідея в добу Української революції ("Хмельниччина в розцвіті": 1648-1650 роки) у баченні Михайла Грушевського |
| title_full |
Національно-державна ідея в добу Української революції ("Хмельниччина в розцвіті": 1648-1650 роки) у баченні Михайла Грушевського |
| title_fullStr |
Національно-державна ідея в добу Української революції ("Хмельниччина в розцвіті": 1648-1650 роки) у баченні Михайла Грушевського |
| title_full_unstemmed |
Національно-державна ідея в добу Української революції ("Хмельниччина в розцвіті": 1648-1650 роки) у баченні Михайла Грушевського |
| title_sort |
національно-державна ідея в добу української революції ("хмельниччина в розцвіті": 1648-1650 роки) у баченні михайла грушевського |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
2016 |
| topic_facet |
Розвідки |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/109902 |
| citation_txt |
Національно-державна ідея в добу Української революції ("Хмельниччина в розцвіті": 1648-1650 роки) у баченні Михайла Грушевського / І. Діптан // Сiверянський лiтопис. — 2016. — № 3. — С. 119-139. — Бібліогр.: 27 назв. — укр. |
| series |
Сiверянський лiтопис |
| work_keys_str_mv |
AT díptaní nacíonalʹnoderžavnaídeâvdobuukraínsʹkoírevolûcííhmelʹniččinavrozcvítí16481650rokiubačennímihajlagruševsʹkogo |
| first_indexed |
2025-07-07T23:50:02Z |
| last_indexed |
2025-07-07T23:50:02Z |
| _version_ |
1837034066081218560 |
| fulltext |
Сіверянський літопис 119
© Діптан Ірина Іванівна – доцент кафедри історії України Полтавського
національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка, доцент, кандидат
історичних наук.
РОЗВІДКИ
УДК 351.858 : 323.272 (477.43) «1648/1650»
Ірина Діптан.
НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНА ІДЕЯ В ДОБУ
УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
(«ХМЕЛЬНИЧЧИНА В РОЗЦВІТІ»:
1648-1650 РОКИ) У БАЧЕННІ
МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО
У статті висвітлюються погляди М. Грушевського на сутність національно-дер-
жавної ідеї в перші два роки Української революції XVII ст. (витоки, рівень усвідомлення
та втілення державницьких постулатів у домаганнях козацьких керманичів). Наукова
непроминальність доробку найвидатнішого вітчизняного історика засвідчується
порівнянням його суджень і висновків із міркуваннями авторитетних сучасних до-
слідників означеної доби.
Ключові слова: М. Грушевський; Б. Хмельницький; Українська революція XVII ст.;
Хмельниччина; козацтво, Річ Посполита; Ян II Казимир, Іслам-Гірей III; Українська
державна ідея.
«Та хоч як неясні, фантастичні ті дезидерати Хмельницького,
вони мають своє значіння в історії розвою політичної свідомості
на Україні. Треба було аж Хмельниччини, щоб вони вийшли навіть
в такій неясній формі. Треба було ще десяти літ, щоб ті фанта-
зії про своє князівство втілились в проект Великого князівства
Руського» [22, с. 473].
У своїй засадничій у розгляді Української революції (1648 – 1657 рр.) статті
«Хмельницький і Хмельниччина. Історичний ескіз» (1898 р.) М. Грушевський ви-
словлює тезу, що є аксіоматичною: «Ідеї, як і все інше в природі, потребують часу
для свого зросту» [22, с. 473]. Українська державна ідея, як історично обґрунтована
концепція національно-державного буття українства, також мала свою ґенезу й різні
щаблі розвитку, кристалізації в світогляді, устремліннях і діяннях тогочасних еліт.
Об’єктом нашого дослідження є національно-державна ідея за доби Б. Хмель-
ницького в доробку М. Грушевського, а предметом – її наявність/відсутність, форми
втілення в домаганнях, ступінь зреалізованості у практиці козацьких керманичів у
перші два роки Української революції в баченні вченого.
Завдання нашого історіографічного дискурсу зумовлюються тими проблемами,
що, як наріжні, виокремлені М. Грушевським, і розв’язання котрих прочитуємо на сто-
рінках «Іcторії України – Руси» (8 т., 1 і 2 книги 9 т.), низки статей і синтетичних праць.
120 Сіверянський літопис
По-перше, «…наскільки Хмельниччина, як епоха, була суцільна, плянова, кон-
струкційна?» [11, с. 1479].
По-друге, «…як члени козацької старшинської верстви розуміли свою ролю?
наскільки в… діяльності водилися вони своїми клясовими інтересами – наскільки
свідомо фундували українську аристократичну верству» [11, с. 1483].
По-третє, як витлумачувати дилему: народ – козацько-старшинська еліта, тобто,
наскільки владна верхівка виходила за межі власних «…інтересів і виявляла розу-
міння загально-державних чи загально-національних інтересів?» [11, с. 1485]. Чи
сформулювала ідеали «…політичної незалежности і національної автономности
українського народу?»
По-четверте, якими були взаємини новопосталої еліти із верствами тодішнього
українського суспільства? «…наскільки допускала їх до впливу чи поборювала…»
[11, с. 1485].
По-п’яте, «що представляла з себе та група старшини з Хмельницьким у центрі, що
провадила повстаннєм, війнами, дипльоматією, державною роботою Хмельниччини?
На скільки вона була одноцільна» [11, с. 1485].
По-шосте, якою була роль гетьмана в розвою подій: «…наскільки виявляв він свою
індивідуальність, і чи можна помітити певну одностайність і послідовність в його…
політиці? як належить взагалі оцінювати його індивідуальність і його впливи?» [11,
с. 1485].
По-сьоме, що ж являла собою Хмельниччина: «…чи се бодай хоч у якійсь мірі на-
ціональна епопея, якою вона малювалася на протягу століть українській старшині,
українській інтелігенції і навіть народнім масам»? [11, с. 1483].
Позаяк розгляд предмету дослідження хронологічно окреслений 1648–1650
роками, наша відповідь не буде повною (про вичерпну – не йдеться), випливатиме
з контексту подій означеного періоду *.
М. Грушевський час із квітня 1648 року до початку 1650 року характеризує як
«…період найвищої сили і розцвіту великого українського руху, …коли Хмельницький
і його товариші… поволї дійшли до тих високолетних плянів соборної, незалежної
України і широких полїтичних комбінацій для її забезпечення…» [9, с. 3].
Задля з’ясування чинників, які спонукали козацьких керманичів вийти за межі
традиційних уявлень православного лицарства, услід за вченим проаналізуємо їх
вимоги / петиції на переговорах із урядовцями Речі Посполитої.
Після «…цілком несподіваних тріумфів жовтоводських та корсунських…» [9, с. 3],
Хмельницький зовсім не вважав себе ворогом Корони. М. Грушевський порівнює
гетьмана з вершником, який утрапив не в сідло, а перескочив через коня, позаяк «для
тої програми, яку він міг мати в сій стадії cвоєї діяльності, вже було і так забагато».
Тому проводирі повстанців прагнули «залагодити як найскорше все що сталося…» [9,
с. 9] за умови отримання доволі скромних жадань-поступок. Квінтесенція домагань
Хмеля (як переказано М. Потоцькому Тугай-беєм) – «удільне панство» козацьке [9,
с. 12]. До короля – козацького протектора (на той час – уже покійного) – вимоги ще
поміркованіші: виплата боргу за 5 років, 12-тисячний реєстр, права грецької віри;
згідно з ханською грамотою – повернення татарам упоминок [9, с. 15]. Якщо козацька
голота, запорожці прагнули подальшої війни з Польщею, то «старшина… вважала за
краще уступитися на Запороже і… маючи за собою Орду, добиватися від польського
правительства, щоб воно задовольнило її домагання» [9, с. 19]. Хмельницький обрав
середню лінію: не вийшов із «волості», але до певної міри відмежувався від «хлоп-
ської жакерії» **.
* Дана стаття є логічним продовженням попередньої: Діптан І. Чинники і початок «Хмельнич-
чини»: візія Михайла Грушевського // Сіверянський літопис. – 2015. – №5 (125). – С. 84-102. Наукову
актуальність і непроминальність доробку М. Грушевського в означеній царині авторка засвідчує
порівнянням суджень і висновків ученого з міркуваннями найавторитетніших сучасних дослідників
Української революції ХVІІ ст.
** В. Смолій і В. Степанков стверджують, що «після здобуття перемог під Жовтими Водами та
Корсунем […] було сформульовано ідею …створення, хоча б і на обмеженій території, автономної
козацької держави» [26, с. 241]. Ця Козацька держава ще не бачилася спадкоємницею Київської Русі
з українським монархом (гетьманом) на чолі. На думку авторів, відмова Б.Хмельницького від походу
Сіверянський літопис 121
М. Грушевський упевнений, що «…ся середня лінія… подобалася Хмельницькому»
[9, с. 21]. Відтак гетьман сприйняв пропозицію офіційного представника тимчасо-
вого уряду Речі Посполитої А. Кисіля про перемир’я; сам подався до Чигирина; хан
із ясиром (200 тисяч невільників із України) пішов до Криму. Між тим польське
громадянство побоювалося, що Хмельницький рушить далі: «…сподівалися у Львові,
виглядали над Вислою» [9, с. 21]. «В тім часі Хмельницький, – стверджує історик, –
міг би перейти вздовж і впоперек цілу не те що Україну, а й Білорусь, Литву й саму
Польщу, і не стрів би перешкоди…, щоб зробити кінець пануванню шляхти… Але
Хмельницькому то не було в голові…» [6, с. 280].
Натомість козацьке «…повстання розвивалося на стільки успішно… з власної по-
тенції, що ледве чи потрібувало спеціальних заходів» [9, с. 30]; масове «покозачення»
селянської людності (передусім – Лівобережжя) відбувалося й усупереч розпо-
рядженням Хмельницького [9, с. 30-31] – бо ж «…селянське повстаннє, селянська
жакерія, не лежали в тодішній тактиці Хмельницького…». На переконання вченого,
гетьман «…мусів відчувати непевність своєї позиції: йому небезпечно було і гамувати
се повстаннє, що в такім разї могло б обернутися против нього самого, і ніяк було
пускати його ватажків самопас, не даючи відчувати свої руки і контролі: вони могли
б також вирости по-над голову гетьманови – як се вже… і помічалось у Кривоноса».
Дослідник говорить про «…підозріливу і заздрісну на пункті своєї власти й авторітету
вдачу Хмельницького…». Відтак Богдан «…рішається покінчити з своїм пасивним
вичікуваннєм, опанувати західній театр повстання і взяти його в свої руки» [9, с. 49].
Десь 20 (30) липня в Паволочі, за Білою Церквою – «Рубікон перейдено» *.
Історик зауважує на воєнно-дипломатичну хитрість гетьмана, котрий «…підмі-
нював свою боротьбу з польським режімом боротьбою з певними магнатами…: було
се вповні в дусі шляхетських понять, де… все… зводилося до суперництва й боротьби
магнатських категорій…» [9, с. 58]. Це, з одного боку, знеохотило литовців від інтер-
венції восени 1648 року, а, з другого, посприяло «партії миру» (Є.Оссолінський,
А. Кисіль) супроти інтриг «партії війни» (Я.Вишневецький «…перед козаками ви-
ступив як речник безоглядної боротьби з повстаннєм…»; козаки сприймали його
каральні акції «…як виклик на бій на житє і на смерть») [9, с. 45].
Запланований на 13 (23) серпня з’їзд гетьманських і польських уповноважених
(останнім дозволялося йти на значні поступки задля збереження цілісності Корони)
не відбувся. А. Кисіль – «сумний рицар польсько-українського порозуміння» за
М. Грушевським – звинувачував у цьому польських вождів, кожен із яких «…пхав
річпосполиту на марсову дорогу…»; чернь піднялася так, що «…Хмельницький опи-
нився у власти тою юрби…» [9, с. 65], стратив довіру до нього й звернувся до Орди.
«Так в очах партії згоди, – підсумовує вчений, – Хмельницький вмів заховати всякі
апаранси того, що згода не дійшла до кінця не з браку його волі і бажання» [9, с. 65].
Констатуючи наслідки переможної для повстанців Пилявецької битви («Самі
козаки рахували 6460 «скарбних» возів, захоплених тоді» [9, с. 77], М. Грушевський
гадає про чинники Західного походу Хмельницького. Найвірогідніше, «…що чернь
прагнула війни, поривалася нищить Ляхів до останку, і Хмельницький […] мусів
плисти далі, обережно кормуючи своїм кораблем на розгуканих хвилях повстання [9,
с. 80]. Та й «…польська сторона, – розмірковує далі оповідач, – сама знищила всяку
можливість трактатів перейшовши до зачіпної війни»; лише «…заклик нового пана
ситуації… [майбутнього короля], кандидата Хмельницького, дав йому… привід» [9,
с. 81] припинити війну. А наразі «серед сеї повстанської завірюхи, по слідам пиля-
вецьких утікачів, ішла татарська орда, а за нею козацька армія на безрадний в своїм
переполоху Львів» [9, с. 84] **.
на Варшаву та Краків зумовлювалася двома чинниками: «…по-перше, більшість старшин і козаків
вважали, що …необхідно узгодити свої подальші дії з волею короля, якого сприймали як свого протек-
тора. По-друге, вони не виступали за виборення незалежної держави й продовжували залишатись у
полоні ідеї ягеллонського федералізму, що трактувала Річ Посполиту як єдину й неподільну державу
– батьківщину всіх народів, які у ній проживали» [26, с. 244].
* Автори не погоджуються з твердженням М.Грушевського, що «…під час… походу через західно-
українські землі гетьман залишався байдужим до справ визвольної боротьби народних мас» [24, с. 135];
уважають, що «…саме Богдан Хмельницький вимагав наступу до західних меж етнічно українських
земель» [24, с. 133]. М.Грушевський ініціатором називає І.Виговського.
** В. Смолій і В. Степанков припускають, що, рушаючи в Західний похід, гетьман передусім прагнув
122 Сіверянський літопис
М. Грушевський задається питаннями: чому гетьман, який «…міг би й сю крі-
пость взяти без клопоту…» [6, с. 282] не штурмував, не руйнував Львів, під мурами
котрого – вже 26 вересня (ст. ст.)? Чому ні збройно, ні організаційно не допомагав
довколишнім повстанцям? Можливо, це викликано пієтизмом до столиці тодішньої
Русі, до місця свого виховання, з огляду на тамтешню українську громаду?… Та «за-
гальна пасивність Хмельницького в сій кампанїї…, – висновує дослідник, – велить
шукати загальнійших мотивів…» [9, с. 88]. Найголовніше – «…не хотів здобувати…
[міста] воєнною силою – щоб не віддавати його на здобич козацтву й… «черни…» [9,
с. 89], а тому обмежився контрибуцією в 50 тис. червоних (чверть раніше заявленої
суми) [9, с. 91]. Це – по-перше. А, по-друге, тодішній рівень усвідомлення гетьманом
перспектив боротьби зумовлював саме таку поведінку. «Очевидно…, – розмірковує
М. Грушевський, – що ні у гетьмана ні в близшім окружню його не було ще ніяких
плянів національного чи соціального визволення Галиччини, хоч обставини були
дуже пригідні на се: польський елємент був безборонний, розпорошений, до решти
збентежений, а стихійна сила народнього руху була дуже велика» [9, с. 93] *.
Облогу Львова (28 вересня – 16 жовтня (ст. ст.)) вчений трактує як страчений
час, позаяк місто можна було здобути передовими відділками М. Кривоноса. Замостя
можна було «зв’язати» якимось козацьким корпусом і рухатися далі. «Але видно,
сього йому [гетьманові] не треба було…» [9, с. 94-95] **.
М. Грушевський дорікає Б. Хмельницькому та його оточенню за незреалізованість
перспективи переможного завершення війни вже наприкінці 1648 року. Вчений упев-
нений, що «вони могли тоді розвалити Польщу або зробити державний переворот,
поставивши певні конституційні умови конвокаційному, чи елєкційному соймові».
Аргументи дослідника – такі: по-перше, Західна Україна «…лізла тоді до рук, ще
не обезкровлена, сорозмірно сильна, не розчарована в козацькім режімі»; по-друге,
«татари тоді ще не напрактикувалися в тактиці політикування на два фронти для
утримання рівноваги між Україною і Польщею, як пізніше, і Тугай-бей, що командував
татарськими силами був вірним приятелем Богдана…» [11, с. 1491].
То чого ж прагнув гетьман пізньої осені 1648 року? На думку Грушевського, «…
Хмельницький… свідомо ужив… свою зручність і всі впливи на те, щоб сю воєнну
енергію свого війська і його найбільш радикальних проводирів після львівського
епізоду уткнути в новий барієр на сім побіднім шляху – в облогу Замостя…, щоб дати
Польщі змогу впорядкувати свої відносини до козаччини – себто перед усім вибра-
ти короля, що мало послужити першою підставою сього впорядкування» [9, с. 95].
Відтак гетьман і статечна старшина всі свої кривди та жалі, благання та прохання
воліли покласти до ніг майбутнього короля, а щоби до них дослухалися – мали на-
лежно застрашити войовниче налаштованих магнатерію та шляхетство. Задля цього
воєнні операції під Замостям «…без останнього розгрому Польщі дотягнено до того
моменту, коли можна було повести переговори з новим паном Польщі, і небезпеку
повного й безповоротного (як того можна боятись) розриву з Польщею… – козаччина
обминула» [9, с. 101] ***.
ствердження на польському престолі того претендента, котрий пішов би на порозуміння з козацтвом,
а «згодом… домагатися від польського уряду визнання створення на визволених землях козацької
Української держави… в межах Речі Посполитої» [24, с. 134]. На гадку дослідників, для гетьмана «…
проведення західного походу… мало слугувати не стільки встановленню над західноукраїнськими
землями його влади, скільки стати потужною військовою акцією для обрання на трон кандидатури,
спроможної реалізувати політичні плани Війська Запорозького» [26, с. 246].
* В. Смолій і В. Степанков констатують, що на вересень 1649 р. ані гетьман, «…ані старшина
ще не спромоглися перейнятися ідеєю фундації незалежного державного організму в етнічних межах
України, а отже і висунути відповідну політичну програму» [26, с. 246]. Упродовж серпня-вересня 1648
р. у свідомості молодої української еліти виразно окреслюються контури ідеї виокремлення у складі
федеративної Речі Посполитої її третього суб’єкта – Руської/Української держави… зі статусом,
який мало Велике князівство Литовське […] Досягти цього намагалися шляхом зведення на трон
православного короля, котрий став би «руським королем за своєю суттю» [26, с. 245].
** На переконання В. Смолія і В. Степанкова «характер воєнних дій перших днів облоги засвідчував
не стільки бажання Хмельницького будь-що оволодіти Львовом, скільки намір змусити магістрат
капітулювати й пристати на його умови» [24, с. 136].
*** Розмірковуючи над причинами, котрі зумовили підтримку Б.Хмельницьким кандидатури Яна
Сіверянський літопис 123
М. Грушевський трактує тогочасні плани Б. Хмельницького та його дорадників
як такі, що «…не виходили за вимоги відновлення старих козацьких вольностей і
збільшення козацького реєстру до 12 тис.» [20, с. 305], перебували в руслі «…козаць-
ко-шляхетських побажань (перетворення «старинного козацтва» в своєрідну шляхту
Козацької України) і шляхетсько-козацького монархізму (зміцнення влади короля
супроти можновладців…» [11, с. 1492] *.
Історик визнає брак достовірних даних стосовно ролі Б. Хмельницького в боротьбі
прибічників двох кандидатів – Яна-Казимира і Кароля-Фердинанда (в роздумах був і
семиградський князь!). Та беззаперечно, що «партизани Казимира і Ракоціїв шукали
між иньшими помочи і українського елєменту – головно, розуміється, коззачини».
Дослідник уточнює: «…найбільший махер тодішньої Польщі канцлєр Осолінський
задумував посадити на польськім престолі нездару Казимира й зробити з нього своє
знарядє» [9, с. 102]. А. Кисіль – «…сей ключ до українських справ» – ще в червні 1648
року мав із Б. Хмельницьким «…якісь переговори в справі елекції…» [9, с. 102]. М.
Грушевський не сумнівається, що кінцево гетьман зі старшиною «…стали виразно на
стороні кандидатури Яна-Казимира, і з вибором саме його зв’язувались у них надії
на згідливе й користне полагодженнє конфлікту з річею-посполитою» [9, с. 101];
вбачали в ньому потенційного продовжувача політики Володислава [18, с. 389] **.
Учений порівнює претендентів на польську корону. Ян-Казимир (колишній єзуїт
і кардинал) «…мав репутацію дуже лиху, як чоловік безголовий,… в учинках своїх
необчислимий,… справжній психопат…»; на противагу Кароль-Фердинанд (поперед-
ньо – біскуп полоцький) «…мав репутацію чоловіка дуже ощадного, рахункового і
доброго господаря» [9, с. 102], а до того ж, і «…великого клєрикала, непримиренного
католика, послушника єзуїтів…». На останньому наголошував Є. Оссолінський, аби
залякати «…неминучим конфліктом з козаками і заганяти до свого табору дісідентів
і прихильників релігійної згоди» [9, с. 108].
Вальний сейм, який зібрався 26 вересня (6 жовтня), проходив у атмосфері по-
літиканства, інтриг. Виявилося, що Польща – не безборонна: пани з’явилися під
Варшаву зі своїми поляками, аби… справити враження на протилежну партію. Не
лише магнати, а й «хмари дрібного шляхецтва зібралися підтримати своїми голосами
кандидата своїх патронів» [9, с. 106]. Спочатку сейм про оборону радився «ліниво» й
«анемічно», ще тиждень – безжурно, потім – паніка, бо прийшли вісті, «…що козаки
з двох боків зближаються до Варшави…» [9, с. 107] (на той час козацтво прямувало
з-під Львова на Замостя). М. Грушевський переконаний, що «коли б Хмельницький,
замість гаятись під Львовом, дійсно рушив в тім часі на Варшаву, як поривались деякі
полковники, – справді розігнав би польську шляхту на чотири вітри» [9, с. 107] ***.
Казимира, польський історик Я.Качмарчик заакцентовує на тому, що гетьманське «…рішення випливало
з глибокого переконання у слушності прийнятої після Корсуня політичної програми, що зводилася до
гарантування козаччині прав і привілеїв, які вона мала перед поразкою Павлюка. Хмельницький вірив
у цей час, що такі гарантії може надати тільки король, але за умови, що його позиція в державі значно
посилиться» [23, с. 89]. До зміцнення королівської влади прагнув і Є.Оссолінський, «…і в цьому пункті
дороги канцлера і досі самозваного козацького гетьмана зійшлися» [23, с. 90].
* В. Смолій і В. Степанков, проаналізувавши положення політичної програми Б.Хмельницького,
сформульовані в листах від 5 листопада до Яна Казимира, польських сенаторів і в інструкції послам, які
виїхали до Варшави, констатують її поміркованість, винятково простаршинський характер, наявність
лише натяків на створення передумов для розвитку зародків національної державності [24, с. 144].
Розбираючи «Кондиції…», надіслані Б.Хмельницьким з-під Львова до Варшави, Януш Качмарчик
уважає, що втілена в них «…політична програма.., далека від радикалізму і в засаді не виходить за межі
мети, накресленої у травні 1648 р. Багато пунктів сформульовано неточно… Це було результатом
непевності… Хмельницького…» [23, с. 92].
** В. Смолій і В. Степанков стверджують, «…що на обрання Яна Казимира королем вплинули
стрімкий марш української армії під Замостя та позиція Богдана Хмельницького» [24, с. 150].
*** В. Смолій і В. Степанков стверджують, що «…становище української армії в багатьох від-
ношеннях було дуже скрутним, і це було однією з найголовніших причин того, що гетьман та інші
представники козацької старшини шукали шляхів припинення воєнних дій та укладення перемир’я»
[24, с. 142]. Сам «…Хмельницький мав намір «відняти польські володіння [аж] до Вісли» […] Однак
через різні обставини… відмовився від цього наміру. Не виключено, що в прийнятті такого рішення…
важливу роль відіграла… позиція старшини, яка вимагала негайно укласти перемир’я» [24, с. 143].
Автори подають розвій історіографічних оцінок дій Б. Хмельницького в період між Пилявцями та За-
124 Сіверянський літопис
За цих обставин загальної паніки, ширення чуток про можливий виступ черні у
разі «…як тільки козацькі висланці запалять місто» [9, с. 107], у Варшаві все більше
дослухалися до аргументів А. Кисіля, котрий переконував у необхідності якнай-
швидше обрати короля (бо «maіestas reіpublіcae у тих хлопів нічого не значить.., а
Хмельницький пишеться «старший війська короля його милости». Не хоче мати діла
з річею-посполитою. А король то у них щось божественне») [9, с. 106].
І справді: роялізм козаччини виразно проглядається у листі гетьмана до коро-
левича, переданого ксьондзом Мокрським, у якому «Хмельницький… толкує свій
похід як оружну демонстрацію в інтересах кандидатури Казимира… против всяких
магнатських інтриг…» [9, с. 111-112]. А підтвердженням того, наскільки рахувалися
з Хмельницьким у виборі короля, є посольство до гетьмана із запевненням про згоду
сейму обрати Яна-Казимира [9, с. 112] *. Вже 9 (19) листопада Я. Смяровський був
прийнятий гетьманом (офіційно Ян-Казимир проголошений королем 10 (20) листо-
пада); 14 (24) листопада Хмельницький по замиренню рушив з-під Замостя [9, с. 113,
115, 118]. Відносини на майбутнє мали бути визначені в ході переговорів комісарів із
Хмельницьким (найсуттєвіше – реєстр, територія козацького осідку, унія) [17, с. 183].
Після шеститижневого маршу гетьман прибуває до Києва [9, с. 125]. Грудень 1648
– лютий 1649 року – доленосний період у зламі світоглядних стереотипів Хмель-
ницького. «Новий світ розкривався перед гетьманом, – пояснює вчений, – в новий
круг ідей вводили його промови патріарха…», що величав козацького керманича
«князем Русі». М. Грушевський упевнений, що за Паїсієм проглядається київська
інтелектуальна еліта – не могилянський гурток і такі його представники як Косів і
Тризна, а «…ширші церковні й шкільні київські круги…» [9, с. 127], в яких «…козацькі
перемоги відродили з новою силою пляни звільнення України від польської влади,
тісного політичного союзу з Молдавією й Москвою з метою забезпечити Україну від
польських зазіхань [20, с. 305]. Понад те, історик категорично стверджує: «Для мене…
нема сумніву, що тою лябораторією, де творилися державні ідеї й програми, котрих
відгомони потім долітають до нас з козацьких кругів, були в сю пору перед усім ки-
ївські інтелігентські круги… їм посередно й безпосередно завдячав Хмельницький ту
переміну в своїх настроях і плянах, що так здивувала сучасників» [9, с. 128] **.
мостям. Не погоджуються з М. Грушевським і Г. Хоткевичем стосовно здатності гетьмана здобути
Варшаву в листопаді 1648 року; натомість сприймають аргументи М. Костомарова, С. Томашів-
ського, М. Петровського, І. Крип’якевича, Я. Качмарчика, Ф. Сисіна. Кінцево дослідники висновують:
«…відмова Богдана Хмельницького від походу в Польщу ґрунтувалася на реальній оцінці співвідношення
сил і урятувала козацьку армію від неминуче трагічного для неї кінця кампанії» [24, с. 148]. Водночас
історики вважають найбільшим прорахунком гетьмана, що «…замість того, щоб укріпитися на за-
хідних кордонах етнічно українських земель… та завершити тут створення місцевих органів влади й
козацьких полків.., він добровільно, без боротьби віддав… весь цей регіон. Таким чином, для гетьманського
уряду втрачалася майже третина звільненої території…» [24, с. 148]. Принагідно зауважимо, що
М. Грушевський теж витлумачує втрату Західного регіону як стратегічну, з далекосяжними на-
слідками, помилку Б. Хмельницького. Як М. Грушевський, новітні дослідники підґрунтя цієї помилки
вбачають у відсутності в гетьмана та переважної більшості старшини «…програми дій, спрямованої
на досягнення цілковитої незалежності всіх українських земель від Речі Посполитої та об’єднання їх
під гетьманською булавою в межах козацької республіки. Трапилося так, що політичні плани керівників
Визвольної війни на якийсь час відстали від реальних результатів бурхливого розвитку національно-
визвольної боротьби» [24, с. 148-149]. В. Смолій і В. Степанков наголошують на «козацько-автономіс-
тичних» постулатах гетьмана та його оточення, вірі в ймовірність розв’язання «козацької проблеми»
новообраним польським королем [24, с. 149].
Я. Качмарчик не погоджується з М. Грушевським, що «Хмельницький міг уздовж і впоперек перейти
не лише всю Україну, а й Білорусь, Литву й саму Польщу…» [23, с. 94]. Натомість автор висловлює такі
зауваги-застереження: «…становище козацької армії було… тяжким. Хмельницький… усвідомлював
той факт, що з настанням зими його армія перетвориться в недисципліновані «свавільні купи» з якими
коронні хоругви, звичні до бою в зимових умовах, легко справляться. Королівська ініціатива дозволяла
уникнути цієї небезпеки. Тим більше, що серед козацьких військ, які стояли під мурами Замостя, спа-
лахнула епідемія, яка буквально десяткувала козацькі полки» [23, с. 95].
* «Головним винуватцем того, що Кароль Фердинанд відмовився від престолу, – стверджує
Я. Качмарчик, – був Богдан Хмельницький, вірніше його 200-тисячна армія, що стояла під Замостям»
[23, с. 87].
** В. Смолій і В. Степанков, «…не відкидаючи важливості київського періоду життя (кінець грудня
1648 р.) Богдана Хмельницького у процесі формування його політичної програми.., «все ж не поділяють
Сіверянський літопис 125
Спочатку ідеологія національно-церковних кіл, осередком яких був Київ, була
незрозумілою й чужою для гетьмана, котрий своїм «похожденням і вихованням…
був близько зв’язаний з… «покривдженими шляхтичами», що окружили його в
перших стадіях… повстання…» [11, с. 1492]. «Син панського офіціяліста, що вважав
себе шляхтичем, – пояснює М. Грушевський, – вихований мабуть на польськім
магнатськім дворі, потім в єзуїтській колєгії в такім же шляхетськім окруженню,
позбавлений «фортуни» утвореної з панської ласки, він мислив тими ж категоріями,
що й… «шляхетські неудачники»…» [11, с. 1492-1493].
Ця «переміна особистості «відбувалася складно, з емоційно-психологічним
надривом: Хмельницький «богато пив, днями й ночами, з полковниками й иньшим
товариством, і від сих піятик кидався до побожности, покут, жертв на церкви; від
сердечних розмов з патріархом і київським духовенством переходив до ворожок,
допитуючися своєї долі. В обходженню був дуже нерівний – то дуже емансивний
і ласкавий, то суворий і замкнений в собі» [9, с. 129]. Водночас М. Грушевський
закликає дослідників не гіперболізувати вад гетьмана: «Всі фрази про його деге-
нерацію, непритомне пияцтво не мають значіння; можна мати всяке поважання до
тверезолюбності авторів тих уваг, але певно, що вони і в приближенні не показали б
тієї запобігливості, зручності і оборотності, яку показував в своїх незвичайно трудних
обставинах Хмельницький» [22, с. 488].
Саме «під впливом задушевних розмов… з патріархом, митрополитом, найви-
значнішими представниками київського церковного і ученого світу, – стверджує
оповідач, – твориться нова політична програма, котру Богдан накидає своїм товари-
шам» [11, с. 1493]. Звісно, Паїсій, інше духовенство засадничо наполягали на захисті
православ’я. «Але віру тоді, – наголошує дослідник, – нерозривно зв’язували з народ-
ністю: оборона православної віри була обороною української народності» [18, с. 392].
Перед розкриттям нових гетьманських задумів, історик з’ясовує ставлення
Хмельницького та його оточення до листопадового перемир’я з Річчю Посполитою.
Зауважує, що козацтво не отримало сатисфакції за безчинства О. Конецпольського
та Я. Вишневецького; розправа з повстанцями в землях литовських «…зачіпала…
дуже сильно… Все це змушувало Хмельницького рахуватися з можливістю… скоро-
го розриву»; до того ж «людність ладилася до війни, а не до спокою» [9, с. 130], бо
селянство, що «покозачилося», православні священики боялися «повороту назад…
польських панів…», страхалися «…самої гадки про можливість угоди гетьмана з
Польщею» [9, с. 131].
Для боротьби з Короною козацтво потребувало зовнішньої потуги. «В часах, коли
вся світова полїтика, – роз’яснює М. Грушевський, – оберталася коло… релїгійних
союзів – католицького й антикатолицького, […] ідея сформовання третього союзу
– православних сил, весь час висїла в повітрі…». Витоки «Православної ліги» – в
діяльності гуртка митрополита Йова (20-ті роки ХVІІ ст.), котрий мав не тільки
антитурецьку, а й антикатолицьку спрямованість. «Тодї державна українська ідея, –
аналізує дослідник, – істнувала хіба ще в мало помітних зародках,… і для київських
кругів центр ваги… лежав в московській участи. Тепер було вже справжнє українське
правительство, українська держава, яка виповняла прогалину між північним пра-
вославним світом і православними елєментами Отоманської держави. Козацький
гетьман мусїв стати в центрі нових комбінацій» [9, с. 132].
Б. Хмельницький уже не сприймав польський варіант (реанімовану ідею по-
кійного Володислава ІV – «Християнська ліга» супроти Криму та Туреччини), на-
томість вагався між двома комбінаціями. Перша полягала в створенні конфедерації
православних держав (Московії, України, Молдавії і балканських слов’ян) у проти-
дію Польщі й Туреччині. Друга – у включенні України до системи держав-васалів
міркувань М. Грушевського про визначальність у цьому бесід із київською інтелігенцією. Натомість
автори стверджують: «…до цієї думки [унезалежнення Вкраїни від Польщі] гетьман ішов сам…»
[24, с. 134]; саме «…грандіозні події 1648 р. стали для Богдана Хмельницького одним із вирішальних
чинників у процесі переосмислення ним завдань і цілей національно-визвольної боротьби…» [24, с. 150];
уже на середину листопада «…Богдан упритул підійшов до формування програми визволення всіх
українських земель та об’єднання їх під своєю булавою…» [24, с. 134]. Не висунув політичного гасла в
силу прагматизму, обачливості.
126 Сіверянський літопис
(Крим, Молдавія і Трансильванія) під зверхністю Туреччини [21, с. 320]. Із цих двох
варіантів «вибір був дуже не легкий; бачимо ваганнє тепер і потім, протягом довгих
літ – нахили то в бік московської, то турецької оріентації…» [9, с. 133].
Нові гетьманські орієнтири («…не… плани, – уточнює М. Грушевський, а-якісь
мрії…, перспективи подвигнення Русі, цілковитого знищення польського панування
на руській території і якогось нового інакшого життя… під охороною і зверхністю ко-
зацького війська» [22, с. 471] були вбрані в традиційні релігійні обладунки, «…бо обо-
рона православ’я була введена в круг козацької політики ще від Сагайдачного…» [22,
с. 471]; і «религиозный вопрос – тогдашнее боевое национальное знамя» [17, с. 184].
Згідно з настановою Хмельницького Паїсій мав «…через патріарха московського й
иньше вище духовенство вплинути на царя, щоб він в інтересах православної віри
не вязався своїм «вічним трактатом «з Польщею і прийнявши під свою протекцію
Україну, взяв її в оборону проти поляків» [9, с. 136].
Саме тоді, як до Москви відбуло перше козацьке посольство, очолюване С. Мужи-
ловським (мусив «…подвигнути московське правительство до оружного виступлення
на литовських границях, або хоч до дружної демонстрації, щоб зв’язати литовські
сили» [12, с. 378]; бути при патріархові Паїсію *), до Хмельницького прибули польські
сеймові комісари, котрі «…привезли чисто все, чого собі бажав… [гетьман]: амнестію,
дванадцятитисячний реєстр, скасованє унїї!» [9, с. 140]. Спочатку переговори плану-
валися в Богуславі; згодом посли, оминаючи Київ, куди не пустив магістрат, подалися
до Переяслава. 10 (20) лютого посли вручили гетьманові клейноди: корогву (червону,
з білим орлом і написом: Yoanes Casіmіrus rex); булаву, саджену бірюзою [9, с. 141-
142]; [18, с. 393] **. У відповідь на королівське пошанування, толерантне звернення
А. Кисіля – несподівана гонорово-зверхня, з погрозами (за невидачу Д. Чаплинського,
непокарання Я. Вишневецького, за репресії Я. Радзивілла в Мозирі й Турові) заява
Б. Хмельницького: «Правда то, що я лихий, малий чоловік, але мині то Бог дав, що
я єсьм єдиновладцем і самодержавцем руським!» [9, с. 145] (про це ж – [6, с. 283]) ***.
Три наступні аудієнції А. Кисіля виявилися марними, бо на вмовляння «ми-
ротворця» гетьман відповів, «…що тепер вже минули часи, коли його можна було
заспокоювати обіцянками нагород за кривди та надіями на побільшеннє реєстра…»
[9, с. 145-146]. Натомість Хмельницький висунув положення, котрі вчений первинно
кваліфікував як «фантазії» [22, с. 471], пізніше – як складники нової політичної про-
грами – «…в дусі тих політичних плянів, які снувалися в київських кругах…» [9, с. 146].
Звернімося ж до заяв уже легітимного (з королівської ласки) володаря булави!
«Я вже доказав, чого не думав ніколи, тепер докажу, що надумав. Виб’ю з лядської
неволі руський нарід, увесь. Попереду воював я за свою шкоду і кривду, тепер буду
воювати за нашу православну віру. Поможе мені в тім вся чернь, по Люблін, по Краків,
котра не відступає її (віри), і я її (черні) не відступлю, бо то права рука наша» [22,
с. 471]. Вбачаємо у мовленому: зізнання стосовно відсутності плану повстання; з’яву
мети з розвоєм боротьби; розуміння ролі поспільства в ній. Козацька еліта поволі
усвідомлювала, «…що великі, ніколи не бувалі воєнні і народні сили… дають… змогу
і обов’язок ставити собі і реалізувати завдання ширші, принципіальніші» [19, с. 22].
На вимогу зректися союзу з Кримом, Богдан застерігає: «Буду мати двісті, триста
тисяч своїх, орду при тім, Ногайцїв, Тугай-бей… – мій брат, моя душа, єдиний сокіл
на світі!… вічна наша… приязнь, і світ її не розірве!» [9, с. 146].
* Аналізуючи завдання посольства полковника С. Мужиловського до Москви, доручення, наданого
Паїсієві до царя, В. Смолій і В. Степанков підкреслюють, що лише «…наприкінці 1648 р. Хмельницький
уперше… звернувся до російського уряду з проханням прийняти під своє «підданство» Військо Запо-
розьке» [24, с. 160]. На думку дослідників, ішлося про своєрідний протекторат царя над українською
державністю на кшталт Порти над кримським ханством.
** «Богдан Хмельницький, – зауважує Я.Качмарчик, – був не першим козацьким ватажком, у руках
якого опинилася гетьманська булава й червона хоругва з орлом» [23, с. 113]. Цим було вирізнено й П.
Конашевича-Сагайдачного. Але Хмельницькому першому з козацьких проводирів було надано королем
титул гетьмана, офіційно визнаний Річчю Посполитою після ратифікації зборівських домовленостей.
*** В. Смолій і В. Степанков наголошують, що «…політична ситуація на Україні за станом на кінець
1648 – початок 1649 р. складалася вкрай несприятливо для початку роботи королівської комісії»
[24, с. 158] (каральні акції в західноукраїнських землях А.Фірлея, П.Потоцького, С.Лянцкоронського).
Сіверянський літопис 127
Про етнотериторіальні уявлення (і претензії) козацько-старшинської еліти дізна-
ємося з наступної зауваги Б. Хмельницького: «За границю на війну не піду, шаблі
на турчина і татар не підійму! Досить маю на Україні, Поділлі і Волині тепер, досить
вчасу, достатку і пожитку в землі й князівстві моїм по Львів, Холм і Галич» [22, с.
472]; [18, с. 393]; про це ж – [6, с. 283].
Еклектично, пунктирно окреслене майбутнє звільненої з-під польської кормиги
Вкраїни: «А ставши над Віслою скажу дальшим ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи! І дуків,
і князів туди загоню; а як будуть і за Віслою брикати, – знайду я їх там певно. Не
стане в мене і ноги жадного князя і шляхетки на Україні, а схоче котрий з нами хліба
їсти, нехай війську Запорозькому буде послушний, а на короля не брикає. Лядська
земля згине, а Русь буде панувати…» [22, с. 472]; [18, с. 393]. Отже, Русь-Україна –
безмагнатська, в якій для «слухняної» шляхти знайдеться місце, а козацтво буде
оборонцем короля супроти «королев’ят».
Оцінка М. Грушевським програмових (?) заяв Б. Хмельницького в процесі пере-
яславських перетрактацій – розлога, глибока, критична й оптимістична водночас.
Передусім учений відзначає сприйняття ідеї соборності українських земель козацьким
вождем: «Многоважні слова! Лет гадок – орлиний як на ті часи! Кілька віків не чули
ми нічого такого від політичних діячів на Русі – ідея одності українсько-руського на-
роду в його етнографічних границях […] і політичної свободи…» [22, с. 472] для нього *.
Після такої мажорно-піднесеної оцінки вчений заземлено, виважено, критично
зауважує на «…відсутність чогось конкретного, чогось подібного до плану, певної
мети» [22, с. 472] в деклараціях Хмельницького, називає їх «неясними мріями».
«Панування руського народу й одновладність Хмельницького, – аргументує свій
висновок М. Грушевський, – ідуть в парі з мрією про безмагнатську, безшляхетську
Польщу з необмеженою властю короля […]; визволення руського народу з лядської
неволі в парі з перспективою шляхти на Україні під зверхністю козацького війська
і без претензій на участь в управі держави (але певно з захованням своїх дідичних
прав, бо який би вона… «хліб їла»?) [22, с. 472].
Про інтереси поспільства в «дезидератах» гетьмана не йдеться, позаяк «… україн-
сько-руський нарід, – уважає вчений, – виступає лише яко знаряддя в руках козацтва;
зрештою могло б правительство той селянський рух знести – ціла вага в тім, аби
козацтво устоялось, і для того має бути велике військо» [22, с. 472].
Та все ж, попри авторське різноголосся, наріжним в оцінці політично-світогляд-
них наслідків Києва-Переяслава на зламі 1648-1649 років бачиться такий висновок
М. Грушевського: гетьман «метою ставив повну державну незалежність України в
її історичних границях, в сім розумінню очевидно називав себе «єдиновладцем і
самодержцем руським» – не в значінню монарха з необмеженою владою,… а голови
суверенної держави, в протиставленню до тодішнього роялізму – плянами автоном-
ної козацької України в безпосередній владі короля» [11, с. 1493]. Водночас історик
підмічає й те, що Хмельницький та його соратники «…постоянно сбивались с этих
широких планов на старую казацкую программу, ограничивавшуюся интересами
* В. Смолій і В. Степанков указують на такі наслідки переяславських переговорів 23-25 лютого
1649 року: «По-перше, наміри польського уряду незначними поступками розв’язати «українську
проблему» зазнали очевидного провалу. По-друге, вперше… Хмельницький офіційно оголосив… програму
створення на українських землях незалежної держави. По-третє, сформульовані ним умови перемир’я
та прохання до уряду ні в якому разі не можна розцінювати як його політичні цілі в боротьбі проти
Речі Посполитої; вони являли собою лише тактичний крок.., щоб уникнути початку воєнних дій у
невигідних для України обставинах…» [24, с. 168]. По-четверте, гетьман домігся до «зелених свят»
офіційного визнання себе польським посольством як фактичного правителя частини українських
земель. Загалом історики погоджуються з висновками М.Грушевського щодо висліду переяславських
перетрактацій 20-25 лютого 1649 р.: «мета гетьмана – повна державна незалежність в її історичних
границях» [26, с. 248].
Я. Качмарчик уважає, що на переговорах у Переяславі Б.Хмельницький сформулював уже третю,
від травня 1648 року, політичну програму. Вчений поціновує висловлювання Богдана, як «…виразну
політичну концепцію майбутнього України. Адже гетьман говорить про Руське Князівство по Львів,
Холм і Галич, збудоване з татарською допомогою. У світлі джерельного матеріалу трудно вирішити
проблему можливої залежності цього князівства від Речі Посполитої» [23, с. 101-102].
128 Сіверянський літопис
казачества и православной церкви. Но все же… ясно видно желание выйти из рамок
польско-шляхетского режима и казацких ординаций и поискать новых условий
существования для всего украинского народа» [17, с. 184].
Умови перемир’я від 15 (25) лютого 1649 року («…Хмельницький… ніякої угоди
з поляками не хотів укладати…» [22, с. 473]; розумів, що для того, аби говорити про
визволення українського народу, треба труснути державу польську в самих основах»
[6, с. 284]); засвідчують ті конкретні вимоги, котрі сприймалися як першочергові за-
вдання: «…скасувати унію в Київ. воєводстві, признати православному митрополитови
місце в сенаті, забезпечити, що воєвода і каштелян в Київськім воєводстві будуть
православні; заборонити єзуїтам мешкати (в Київськім же воєводстві, очевидно)…;
кн. Вишневецькому… не бути коронним гетьманом;… бути згоді до зелених свят русь-
ких і тоді має бути нова комісія для докінчення переговорів…; за час перемиря вій-
ськам коронним і литовським не входити в границі Київ. воєводства – не переходити
від Волині за Горинь, від Литви за Припять, від Поділя за Камінець – і Запорозьке
військо за ті ріки теж не буде переходити [9, с. 151]. Про чисельність реєстру – не
згадувалося, оскільки Хмельницький відкинув польські пропозиції про 12-15 тисяч,
мовивши: «По що писати: …буде стільки, скільки схочу!» [9, с. 147].
М. Грушевський поціновував означені умови як «…скромні, мізерні в порівнянню
з попереднїми, сміливими мріями про повне визволеннє від польсько-шляхетської
неволі всіх українських земель і сформованнє їх в вільну державу чи «князівство
Руське»» [9, с. 151-152]. Звісно, можна сприймати пункти скептично, як «відчепне»,
не розраховуючи на їх схвалення. Все ж «…зіставалося також враженнє, – зізнається
дослідник, – і несеріозности тих далекосяглих постулятів, так замашисто поставле-
них в попереднїх промовах і так… промовчаних в перемирних умовах» [9, с. 152] *.
Комісари, аби стримати Хмельницького над Дніпром, погодилися на пункти,
що їх гетьман підписав 16 (26) лютого. Кінцево переяславські перетрактації дали
«…яскраву ілюстрацію великих шляхетських надій на комісію і повного краху їх»,
позаяк комісарам не вдалося викупити бранців, а шляхті повернутися в свої маєтнос-
ті. А. Кисіль характеризував вислід місії як «несмачну і небезпечну переяславську
гостину» [9, с. 156].
Упродовж березня-квітня 1649 року владні інституції Речі Посполитої не розгля-
дали переяславських домовленостей, а тому мав рацію А. Кисіль, коли констатував:
«…ні для війни, ні для трактатів з гетьманом нічого не зроблено: на поставлені ним
вимоги не дано… ніякої резолюції» [9, с. 164].
По закінченні перемир’я козацьке військо з’явилося над Горинню; очікувало на
татарську підмогу. «Сильним ударом для гетьмана, – повідомляє вчений, – була
смерть Тугай-бея,… з котрим у нього… було справді щире порозуміннє: він… був…
справжньою душею сього кримсько-українського союзу» [9, с. 171]. «Занозою» у
взаєминах із татарами були донські козаки, що воювали супроти союзників Богдана –
Криму і Туреччини. Москва не погоджувалася вплинути на донців, а відтак хан не по-
спішав на підмогу гетьманові. Цар відмовлявся від диверсій на литовському кордоні,
тож північ України залишалася незахищеною. Особисті взаємини Хмельницького
з Радзивіллом і Ракоцієм – приязні, та позитивних результатів із того – бракувало
(понад те, в липні – вторгнення литовців у київське Полісся) [9, с. 172-175; 184-185].
Лише в середині червня гетьман рушив на захід; 13 (23) червня і король зібрався
на війну; за місяць був у Замості. Ян ІІ Казимир «три тижні просидів в Люблинї: ніби
збирав військо, ніби радився, і взагалі своїм поводжіннєм викликав загальні сумніви
й підозріння» [9, с. 193]. Не скликав посполите рушення (можливо, що з огляду на
пасивність Москви й Семиграддя, успіхи Радзивілла в Литві, погром турецького
флоту Венецією (хан, думалось, буде відкликаний)), Хмельницького оголосив зрад-
* Розглядаючи умови ймовірної угоди, надані гетьманом А.Киселеві, дослідник висновує:
«Хмельницький вже трактував релігійні питання суто інструментально, використовуючи їх для
досягнення політичних цілей […], вимога місця в сенаті для митрополита й посад воєводи й каштеляна
для православних нібито свідчать, що козацький гетьман бачив своє князівство в тісному зв’язку з
Річчю Посполитою» [23, с. 103].
Сіверянський літопис 129
ником, а Семена Забузького – гетьманом; гадав, що Богдан, із переляку, відступить
з-під Збаража [9, с. 193-195] *.
Не зупиняючись на облозі Збаража ([18, с. 394-395]), перебігу битви під Зборовом
([9, с. 196-200]; [18, с. 396]), зазначимо, що під вечір 5 (15) серпня польська армія
опинилася на межі катастрофи. «Страшну ніч пережили поляки.., – переоповідає
історик. – У війську пішла… поголоска, що король утік.., і все готове було тікати
куди видко, як під Пилявцями» [18, с. 396]. Канцлер запропонував рятівне рішення:
«…ввійти в зносини з ханом і попробувати перетягнути на свою сторону» [9, с. 198].
У листі Ісламу-Гірею ІІІ нагадали про колишню королівську ласку до нього, коли
замолоду був польським бранцем; подали звабливі пропозиції в разі замирення й
«примучування» до цього ж і Хмельницького; гетьманові листовно дорікали, зви-
нувачували за «зраду», й водночас – заохочували обіцянками визнання козацьких
прав і вольностей [9, с. 198-199].
Коли вранці 6 (16) серпня татари поновили наступ, «ситуація для Поляків була
розпучлива! Та… коло полудня наспіла відповідь від хана» [9, с. 201]. Іслам-Гірей ІІІ
погоджувався спорядити візира для зустрічі з канцлером; вірнопіддано висловлю-
вався й Хмельницький. М. Грушевський називає ніч із 15 на 16 (н. с.) серпня 1649
року «фатальною» для Вкраїни; наголошує, що не вдалося гетьманові переконати
свого союзника. «В трагичній історії України, – підсумовує вчений, – не багато було
моментів страшнїйших від сього!» [9, с. 203].
Історик зауважує, що поляки паралельно вели перемовини і з ханом, і з гетьманом
[9, с. 199-202]. Король і канцлер утішалися: «…їх дипльоматичний хід на хана влучив
добре. Пишний гетьман стратив підставу і від своїх плянів рішучого розрахунку з
річею-посполитою і будовання української незалежности вернувся знов на становище
скромного королівського підданого» [9, с. 203] **.
М. Грушевський підкреслює, що «…в основі поводжіннє хана не було чим иньшим
як зрадою його союзному трактатови з козаками, і змушуючи гетьмана миритися
зараз за всяку ціну з королем, він ставив свого союзника в примусове становище…»
[9, с. 208]. Іслам-Гірей ІІІ дотримувався тактики рівноваги сил: недопущення не-
помірного зміцнення однієї з супротивних сторін і, відповідно, капітуляції іншої;
натомість – підтримка слабшого задля збереження виснажливого воєнного протисто-
яння, котре фінансово, матеріально, ясирем збагачувало й геополітично зміцнювало
Крим. Знаково, що «орієнтальний арбітр» утримував у «примусовім становищі» не
лише козаків, а й поляків: із козаками «…псувати своїх відносин… до ґрунту хан… не
хотів, і задоволеннє козацького війська ставив першою умовою згоди з Польщею» [9,
с. 208]. Як винагорода за посередництво – «ясир» ***.
* В. Смолій і В. Степанков уважають, що гетьманська «програма розбудови Української
національної держави в основних рисах викристалізовується… у першій половині 1649 р.» [26, с. 249].
На переконання Я.Качмарчика «…гетьман їхав під Зборів, щоб реалізувати свою концепцію
незалежної козацької держави…» [23, с. 136-137], але «татарська зрада… перекреслила плани побудови
політичної незалежності України на руїнах польсько-литовської держави» [23, с. 182].
** В. Смолій і В. Степанков погоджуються з означеною тезою М. Грушевського й додають:
«порозуміння між ханом і королем могло відбутися лише за рахунок інтересів України, насамперед її
незалежності» [24, с. 189].
Я. Качмарчик підкреслює, що «у польсько-татарських переговорах брав участь і Богдан
Хмельницький. Але в них йому було відведено лише роль статиста. В момент, коли Іслам-Гірей ІІІ
прийняв рішення про початок переговорів з Яном Казимиром, впали всі плани козацького гетьмана, що
прагнув до політичної незалежності України. Козаки, покинуті татарами, були не в змозі завершити
почату боротьбу» [23, с. 134].
*** В. Смолій і В. Степанков, з’ясовуючи причини зрадливої, стосовно Б.Хмельницького, поведінки
Іслам-Гірея ІІІ, висновують: «для Кримського ханства оптимальною виглядала ситуація рівноваги
сил між Річчю Посполитою та Україною, що давало б Бахчисараю змогу […] шантажувати обидві
сторони […] Іслам-Гірей прагнув будь-що запобігти утворенню на північних кордонах ханства міцної
самостійної козацької України. Крім того, він мав намір утягнути Польщу у війну з Росією, й укладений
під Зборовом договір повинен був стати першим кроком на шляху до цього» [24, с. 191].
Я. Качмарчик подає розлогу характеристику мотивів, які спонукали татарського зверхника до
порозуміння з польським монархом: «Іслам-Гірей ІІІ добре знав про мізерність королівських сил. Розумів,
що в битві з об’єднаними татарсько-козацькими військами в них нема жодного шансу. Водночас,
остаточний розгром Речі Посполитої, а навіть її надмірне ослаблення, не відповідало інтересам
130 Сіверянський літопис
У низці своїх праць учений повсякчас наголошує: «Зрада татар в рішучу хвилю, під
Зборовом, все розбила» [22, с. 473]: хан погрожував гетьманові розірванням спілки,
співдією з королем супроти козаків [6, с. 285]. Хмельницький мусив поступитися [18,
с. 185]. А тому «про колишні пляни української держави, про опіку над «черню» –
констатує М. Грушевський, – тепер вже не було мови. Верталися до старих плянів
«удільного козацького панства» в тіснійшим значінню» [9, с. 211].
Учений указує на дві наріжні проблеми зборівських перетрактацій – «…се справа
козацька і справа церковна, або національна по теперішньому кажучи» [9, с. 211] (зміст
гетьманських пунктів із аналізом ученого – в [9, с. 211-214]). Їх «розв’язання» – в
«Декларації ласки короля його милості дана на пункти прошення війська Запорозь-
кого…» в 11 пунктах («Зборівські статті» – насправді не договір, а односторонній
королівський маніфест, дарований підданим «…на прошеннє і встановленнє крим-
ського хана» [9, с. 214]) від 8 (18) серпня («Зборівські статті» – в [9, с. 214-217], [6,
с. 285-287], [19, с. 185]).
«Зборівські статті» зводилися до таких головних пунктів: «…козацький реєстр з
40 тисяч, на території воєводств: Київського, Чернігівського і Браславського; коронне
військо не може входити на сю козачу територію; жиди не можуть на ній мешкати. Всі
не вписані в реєстр мають підлягати своїм панам і королівським урядникам. Кривди
православній вірі мають бути полагоджені (ся стаття була стилізована так двозначно
Киселем супроти вимагання Хмельницького, аби унію знесено); митрополит здобу-
вав сенаторське крісло; руські школи заховувались надалі; єзуїти не могли мешкати
в вище названих воєводствах; сенатори тих воєводств мали бути православні» [22,
с. 474]; амністія всім посполитим, шляхетству як православному, так і католицькому
[9, с. 216]. Пункти мали бути затверджені на сеймі.
8 (18) серпня, увечері, Хмельницький, не встаючи з коня, склав присягу. Дома-
гався, та безуспішно, «…щоб і король... зложив присягу на додержаннє угоди, себ то
щоб мала вона характер обосторонній і конче добивався… видачі Чаплінського» [9,
с. 217]. 10 (20) серпня Богдан разом із сином Тимофієм і кількома старшинами склав
присягу офіційно, перед Яном ІІ Казимиром [9, с. 218].
Звернімося до оцінки М. Грушевським сутності та наслідків Зборова як для Ко-
зацької держави, так і для Речі Посполитої! *
Передусім учений указує на те, що «Зборівський фінал був тяжким ударом і для
одної і для другої сторони» [9, с. 219]. Поза цим обидві сторони намагалися приховати
свій біль, розчарування, вдавали вдоволених.
Поляки – свідки і підписання Зборівського акта – характеризували його «…як
найбільш трагічний момент, який переживала Польща в останніх століттях – вічно
памятний будучим часам своїм погромом і втратами» [9, с. 219]. Натомість королів-
Кримського ханства. Для татар оптимальним вирішенням була ситуація своєрідної рівноваги між
Річчю Посполитою і козаччиною. Рівноваги, гарантією якої була татарсько-козацька співпраця. Хан
усвідомлював також, як вибухово зростають сили козаччини, яка ставала рівносильним партнером
для Ханства. Поразка Яна Казимира означала б унезалежнення козаків від їхніх татарських союзників.
Цього Іслам-Гірей не хотів. Тим більше, що він знав про «підозрілі» контакти Хмельницького з царем
Олексієм Михайловичем, які були попереджувальним сигналом для всіх татар» [23, с. 133].
* Аналізуючи результати воєнної кампанії 1649 р., В. Смолій і В. Степанков виокремлюють оціночні
судження істориків стосовно Зборівської угоди (оцінку М.Грушевського вважають категоричною,
натомість висновки радянських дослідників – М.Петровського, І.Крип’якевича, А.Козаченка,
О.Касименка, В.Голобуцького, Ф.Шевченка – більш зваженими) [24, с. 197]. На думку авторів,
українсько-польський складник Зборівського порозуміння необхідно розглядати у безпосередньому
зв’язку з кримсько-польським, позаяк хан – гарант замирення – домігся включення «Війська
Запорозького» в наступально-оборонний союз супроти Росії [24, с. 198]. Загалом же, політичні наслідки
Збаразько-Зборівської кампанії виявилися для України мінімальними [24, с. 199]. Все ж, «…Хмельницький
зробив максимум того, на що можна було сподіватися в тих конкретно-історичних умовах – добився
автономії для української державності, залишивши… собі шанси в дальшій боротьбі за незалежність
України» [24, с. 200].
Я.Качмарчик уважає, що Б.Хмельницькому вдалося «…сформулювати на адресу Речі Посполитої
список вимог, виконання яких принаймні наближало до ідеї Руського Князівства» [23, с. 137]. Вчений
погоджується з З.Вуйциком і В.Сєрчиком, що Зборівська угода була компромісом, нетривкість якого
усвідомлювали як польська, так і українська сторони [23, с. 141]; він «…не витримав випробування
життям» [23, с. 182].
Сіверянський літопис 131
ська канцелярія пропагувала його як «преславну експедицію», «незвичайний успіх
короля», «а союз із ханом – як запоруку спокою для всього християнського світу»
[9, с. 219-220].
Хмельницький і його прибічники виставляли Зборівську угоду як свій тріумф [22,
с. 274]. Побутувала навіть легенда про готовність короля перейти на руську віру та
перенести свою резиденцію до Києва [9, с. 221]. «Дійсно, – аналізує М. Грушевський, –
з узько-козацького становища, як порівняти сі статті з козацькими петиціями 1648 р.,
то се могло здаватись тріумфом. Але в дійсності рух давно… прибрав характер народ-
ний, і… Хмельницький… на початку року… говорив за визволення руського народу в
етнографічних границях» [22, с. 474]. Пункти ж угоди різко дисонували з «високо-
летними» задумами гетьмана; хоча «…угода укладалася по неволі…», все ж «…умови
її диктувалися козацькою стороною» [9, c. 221]. Відтак, історик закидає гетьманові
байдужість до інтересів поспільства, «покозаченого» селянства, українського загалу
в цілому. Справа в тому, що «сильно обкроювалася козацька територія, заводився
реєстр, і вся людність не введена в його рамці мусіла вертатися до старого підданства
під власть польської шляхти» [9, с. 224]; «гетьманський осередок старався тільки..,
щоб дідичі не приводили з собою війська і не робили крівавої розправи; висилаючи
на грунт своїх офіціялістів вибирали їх по можливости з «руського елементу»…» [11,
с. 1501]. Гетьман, не розуміючи чи лековажачи соціальними змаганнями мас, «…по-
жертвував ними… при першім же трактаті з Польщею…» [4, с. 237]. Зі «…Зборівською
умовою, – з жалем констатує вчений, – Хмельницький і козаччина тратять свою ролю
проводирів народу, народної війни; хоч і дальше значні народні маси беруть в ній
участь, то під впливом ненависті до поляків, то під натиском обставин, ба навіть часом
і примусу» [22, с. 475]. Для поспільства повернення шляхти в покинуті нею маєтності
засвідчувало, що «…всі зусилля і жертви, вся кров і стражданнє ставали даремними»
[9, с. 224]. «Зрада хана під Зборовом, – попередньо підсумовує історик, – зломила
визвольну боротьбу України в момент найвищого піднесення її» [10, с. 9]; «тоді впала
не тільки репутація «козацького батька», але й велике народне повстаннє за волю, не
тільки довір’я до провідників, але сама віра в можливість незалежності…» [16, с. 99] *.
Якщо безкарність Д. Чаплинського була особистим болем Б. Хмельницького,
то справа з ханським ясиром – украй небезпечною для репутації гетьмана. Звісно,
старшина під тиском обставин змушена була «…прийняти до відома дане королем
ханови ганебне позволеннє взяти ясир з українських земель…» [9, с. 222] (щоправда
в текст умови «сеї… статті не завели…» [22, с. 475]. «Коли ганьба сього позволення
падала на… короля, – зауважує дослідник, – то одіозність його виконання… на військо,
старшину й особливо на самого гетьмана» [9, с. 222]. Цей «…ясир був найтемнійшою
плямою зборівського акту…» [9, с. 224] **, а позаяк землі, на яких полювали людолови,
перебували під козацьким присудом, то Хмельницький мав би захистити українську
людність [22, с. 476]. Але «…татарва розкинулася по Україні, забираючи безборонних
людей в неволю за королівським дозволом» [18, с. 397]. Богдан зобов’язував декотрих
полковників «…проводжати татар через України, а як толкували в народі – помагати
Орді брати ясир з українського населення…» [16, с. 99].
На думку вченого, гетьман «…дуже добре відчував незвичайно трудне положення,
утворене Зборівською умовою» [22, с. 476], а тому не оприлюднив її: «…одно затаює,
иньше в переведенню силкується обставити можливо так, щоб воно як найменьше
дражнило людність» [9, с. 224]. М. Грушевський погоджується з неминучістю деяких
поступок, але дорікає Хмельницькому та його оточенню, що не зізнались у них; не
зважилися «…отверто й рішучи стати на правдиву позицію: признати зборівську
угоду за прийняту примусово, до виконання неможливу, і з тим заявити, що відно-
сини з Польщею не можуть бути утримані і нова війна неминуча. Вони вважали за
краще, …підтримувати гадку, що війна скінчилася побідно, дала бажані результати,
принесла задоволеннє домагань війська» [9, с. 225]. Проте такі ілюзії мали силу доти,
* В. Смолій і В. Степанков визнають, «…що до певного ступеня дослідник мав рацію, стверджуючи,
що зневіра селян у політичній програмі гетьмана після Зборівського договору підтинала боротьбу за
самостійність, за соціяльне і національне самовизначення…» [25, с. 124].
** В. Смолій і В. Степанков визначають слушним це зауваження М.Грушевського [24, с. 199].
132 Сіверянський літопис
доки незнані були пункти декларації, а, головно, не виконувалися козацькою адмі-
ністрацією. Відтак Б. Хмельницький «…всякими способами тягне той переходовий
стан, протягає з уложенням і запровадженням в життя реєстру, не пускає на Україну
шляхти аж до соймового затвердження Зборівської умови, а пізніше радить, щоб самі
пани не приїздили, а присилали урядників-русинів і взагалі були вирозумілими з
народом» [22, с. 476].
Вельми цікавими бачаться міркування вченого стосовно сприйняття самим гетьма-
ном угоди та перспектив її реалізації. На думку М. Грушевського, «…тяжкою занозою
сиділа в його душіся зборівська угода, що поставила його в таке фальшиве, небезпечне
становище в зенитї… слави й могутности, в момент найбільшого розмаху… політичних
плянів і мрій…» [9, с. 227]; «Хмельницький… мусів дуже скоро переконатися, що… гро-
мадянство українське не дадуть… виконати сю умову» [6, с. 287]. Історик припускає,
що Богдан міг сподіватися на новий геополітичний розклад, який уможливив би ці
компромісові домовленості «…зложити до архиву як уневажені» [9, с. 227].
М. Грушевський змальовує надскладну, суперечливу, сповнену інтриг, завуальо-
ваної брехні дипломатію Б. Хмельницького [9, с. 239-257]; [17, с. 186] (зовнішню по-
літику інших держав варто характеризувати такими ж епітетами). Учений, мовлячи
про козацьких керманичів, підкреслював, що вони «…виступають перед нами як дип-
ломати, що в своїх заявах, публічних виступах, в своїй кореспонденції й офіціальних
актах поводилися, головно, вічним дипломатичним принципом, що язик людині даний
на то, аби укривати свої гадки» [2, с. 389]. Гетьман прагнув «…заручитися угодами
й союзами не тільки на випадок зірвання з Польщею,… а і для більшої ваги й само-
стійности в своїх відносинах до неї, поки вони ще трівали» [9, с. 239].
Окреслимо вузлові кроки Чигирина в справі здобуття зовнішньополітичної по-
туги в супротиві Речі Посполитій.
По-перше, Хмельницький утримав спілку з Кримом, «…стоїчно знісши зраду хана
під Зборовом, вдовольнивши всї його бажання і не завагавшися навіть стягнути на себе
обуреннє й гнів народній за надмірну улегливість татарській волї (в справі ясира)» [9,
с. 239], бо Іслам-Гірей ІІІ був єдиним союзником [17, с. 186]. Це – засторога Польщі,
котра певнилася, що Зборовом зруйнувала козацько-татарську спілку. Принагідно
М. Грушевський саркастично зауважує, що хан, як сторож угоди між Польщею та
Україною, став об’єктом «…гарячих залицянь і запобігливості обох сторін» [10, с. 9].
По-друге, «побратимство» з ханом уводило «…Україну в систему держав, в головах
котрої стояла Порта – тепер дуже ослаблена двірським переворотом і більше ніж коли
небудь готова цінити всяку перспективу свого зміцнення…». Козацтво, як союзник, а
не ворог – мрія Стамбула, листовно-дипломатичні взаємини з яким Хмельницький
започаткував у червні 1648 року. Паралельно порозуміння гетьмана з ханом було
«…прикладом попередніх союзів з козаками – супроти всяких можливих несподіванок
з боку нових фактичних правителів Порти» [9, с. 240].
По-третє, гетьманську дипломатію «…гнітила та політична рівновага, що уставила-
ся в Східнїй Європі з 1630-х рр…. – згода Польщі з усіма сусідами» [9, с. 241]. А тому
Хмельницький повсякчас надсилав посольства до Семиграддя, Молдавії та Валахії,
добре усвідомлюючи, що «волоські князівства здавна стали класичним гнїздом по-
літичної інтриги, в котрій не легко було розібратись…» [9, с. 240].
По-четверте, надактивно спілкувався Чигирин із Москвою: то шантажував
спільним козацько-татарським наступом супроти неї, «…за те що не вчинив йому цар
помочи на Поляків ратними людьми…» [9, с. 243], а то запевняв гетьман царя, «…що
хан війшов у такий тісний союз з ним, що заявляв своє бажаннє разом з Запорозьким
військом, по тім як воно… визволиться з підданства польському королеви, признати
над собою власть того володаря, котрому піддасться гетьман з військом…» [9, с. 249]
(імовірно – цареві). Понад те, гетьман припускав можливість козацько-татарсько-
вольсько-мунтянсько-сербсько-буджацького походу на Туреччину за умови виконан-
ня Польщею Зборівського договору. Якщо ж «…король і Ляхи того, на чім помирились,
не сповнять.., то війна буде з ними…» [9, с. 250]. Московські дипломати з Чигирина
та Варшави сповіщали царя про неминучість поновлення козацько-польської війни.
Сіверянський літопис 133
У міжчасі, 12 (22) листопада 1649 року, зібрався вальний сейм, який мав трива-
ти 6 тижнів (позаяк українські посли прибули аж на «руське різдво», роботу було
продовжено на півтора тижні). Козацькі уповноважені мусили домагатися, щоби
«…даний під Зборовом королівський привилей… був потверджений привилеєм, даним
на соймі, і пункти деклярації в повнім тексті, нічого не виключаючи, були втягнені
до конституцій нинішнього сойму» [9, с. 258].
Та М. Нестеренкові, його двом товаришам і митрополитові не вдалося зреалізувати
гетьманські настанови. Сейм став «…ареною рішучої розправи між шляхетськими по-
пулярами… і фактичним хазяїном польської політики – канцлєром…» [9, с. 259-260].
Звісно, відхилити зборівські постанови сейм не міг, адже це викликало б нову війну з
козаками і татарами, на яку б і військо не зібрали, бо «…не заплачене… ставило висо-
кі вимоги й грозило бунтом…». А тому король дистанціюється від Є. Оссолінського,
йде на поступки шляхетській спільноті та посольській палаті, дослухається до вимог
папської курії. «Тим самим, – підсумовує М. Грушевський, – прінціпіальна згода
опозиції на зборівську угоду була осягнена» [9, с. 260].
Документи зібрання приймалися в різні дні, але датувалися – 12 січнем 1650
року. В ухвалі сейму мовилося: «З огляду що конституцію про заспокоєннє козаків
запорозьких сповнено, то деклярацію нашої ласки, вчинену війську Запорозькому під
Зборовом ми за згодою всіх станів… нинішнього сойму потверджуємо…» [9, с. 261].
Насправді ж тему «…релігійних уступок винесено поза сойм, на конференцію се-
наторів з митрополитом…», аби спочатку – відтермінувати, з часом – зняти питання
про скасування Берестейської унії з огляду на догідливість (про уніатську налашто-
ваність?) С. Косіва. Кінцево «зборівську угоду, – висновує вчений, підтверджено
загально…» [9, с. 261]: до конституцій не тільки не вміщено всього тексту декларації
Яна-Казимира від 8 (18) серпня 1649 року, а навіть витягу з неї.
Вислід дебатів із релігійної проблематики – в королівському привілеї «народови
руському» від 12 січня 1650 року. М. Грушевський зауважує на «незвичайно інте-
ресний вступ сього привилею, його мотивованнє, в котрім немов звучать уже перед-
вістя пізнійшої «Гадяцької унії»: «Сполученнє (унія) шановних народів польського,
литовського і руського в тій річи-посполитій, котру Господь схотів зробити забором
«всього християнства, являється найбільшою опорою…» [9, c. 262]. Шкода, що за
такою обнадійливою заявою – поступки православним лише у руслі відновлення
«Володиславового акту (себто рівноправности православної церкви з унїатською, а
не скасування унїї)» [9, с. 263].
9 (19) січня 1650 року король оповів універсалом про одностайне підтвердження
сеймом Зборівської угоди. Цим актом для Варшави були «…сповнені всі жадання
козаччини, такі нахабно-великі на польський погляд». Згідно з М. Грушевським
«…угода була компромісом, силою і щастєм польської дипльоматії силоміць накине-
ним українській стороні, а не сповненням українських бажань…» [9, с. 264]. Польське
громадянство воліло цього не знати; певнилося, що… «тепер уже козацька Україна…
мусить вернутись у власть польських урядів, державців і дідичїв, а польське військо
заняти становища на широкім пограничнім поясі,… і стати на сторожі приверненого
ладу» [9, с. 264]. Та сподівання виявилися ілюзорними: гетьманська адміністрація не
пускала польське військо на пограниччя панів і урядників у їхні колишні маєтності.
Якщо в Польщі Зборівський договір сприймали як завелику поступку козацтву,
то в «…Україні народна маса просто не хотіла на нього годитись і або дальше вела
свою боротьбу, або тікала на схід, за Дніпро, в московську Україну» [22, с. 476]. В
середовищі «покозаченого селянства», «люмпенізованого козацтва», запорожців
підіймалося «завірушенннє» й супроти «…гетьманського правительства й самого
гетьмана, бо його запевнення показувалися непевними, поводжіння двозначним,
полїтика підозріливою» [9, с. 265]. Б. Хмельницький змушений був удатися до ка-
ральних заходів стосовно січовиків, стратити 19 (29) березня 1650 року Я. Худолія.
Суттєво, що за правління Богдана «…вся політика, все керівництво зосереджувалося
у гетьманському штабі, і Січ не відігравала якоїсь помітної ролі» [5, с. 346] *.
* М. Грушевський зазначає, що по смерті Б. Хмельницького жоден із гетьманів не зумів опанувати
Січчю: «Починаючи з цього моменту, протягом тривалого часу З[апоріжжя] стає знаряддям у руках
134 Сіверянський літопис
Учений задається питанням: чому гетьман і його оточення, добре усвідомлюючи
неминучість боротьби з Короною, «…відкладали сю розправу, виставляючи себе на
всякі обвинувачення перед масами, ріскуючи в високій мірі своєю популярністю,
повагою, кредитом серед них…» [9, с. 270]. На гадку вченого це зумовлювалося тим,
що «…міжнародні відносини не давали все ще якогось певного опертя в конфлїктї з
Польщею» [9, с. 270]. «Кримська орда, – пояснює дослідник, – …підтримуючи при-
язні відносини з військом Запорозьким, нїяк не давала себе розвести і з Польщею,
навпаки затицялася до неї досить гаряче» [9, с. 270] (свідченням останнього було
відпущення з полону М. Потоцького та М. Каліновського у березні-квітні 1650 року
[10, с. 12]). Не маючи інших союзників, гетьман не поспішав загострювати взаємини
з Яном ІІ Казимиром.
У березні 1650 року до Києва було привезено ратифікований Варшавою козаць-
кий реєстр. М. Грушевський неоднозначно поціновує цей факт: по-перше, реєстр –
«…великий акт льояльності гетьмана і правлячої старшини…» [9, с. 271]; по-друге,
«…значіння його не треба переоцінювати. Реєстр не робився для власного ужитку […]
він був… дипльоматичною одпискою, приладженою до вимог зборівської угоди…»
[9, с. 272]; по-третє, реєстр робився похапцем, аби «…як найменьше звертати на сю
процедуру увагу… Він не включав всеї людности, яка фактично входила в склад
козацького війська і зісталась в нім і після сеї регістрації…» [9, с. 272]; по-четверте,
реєстр поширювався лише на територію гетьманської юрисдикції – Київського, Чер-
нігівського та Брацлавського воєводств; по-п’яте, до реєстру вписано менше сорока
тисяч козаків. «Се, – додає вчений, – важливий доказ того, що реєстру ані не брали
дуже поважно, ані не дбали дуже при його скдажанню» [9, с. 273].
М. Грушевський відкидає версію стосовно врочистого санкціонування реєстру
на українському з’їзді (соймі). Насправді йдеться про березневий київський з’їзд
старшини за участю А. Кисіля. «До Києва зібралася сила народу, очевидно, – роз-
мірковує історик, – щоб не допустити того «докінчання» козаччини з Польщею, що
сподівалися при тім з’їзді» [9, с. 282]. Хмельницькому вдалося вгамувати невдоволе-
них, роздратованих, готових до розбою (чого лишень варта спроба оволодіння замком
задля «здобуття» київського воєводи). Нарешті старшина сприйняла річпосполит-
ську редакцію Зборівської угоди; оригінал реєстру відправила королеві; пообіцяла
поборювати «свавілля» (як демонстрація лояльності показові екзекуції) [9, с. 283].
Принагідно Б. Хмельницький зауважив А. Киселеві, «…що і з польського боку треба
рахуватись з обставинами моменту: податків поки що не збирати, коронного війська
ні в якім разі не зближати до граничної лінії, панам до маєтків своїх не тиснутись…»
[9, с. 284]. А в гетьманському листі до короля від 10 (20) березня нагадувалося про
невирішеність релігійної справи – доконечну необхідність ліквідації унії (про це ж – і
в інструкції козацьким послам до Варшави) [9, с. 285].
М. Грушевський наголошує на дипломатично-попереджувальному рішенні
різних інтриганів, що грають, з одного боку, на струнах демократичного радикалізму, козацької
демагогії, а з іншого, – намагаються втрапити в тон московській політиці, її централістичним
тенденціям, ворожим старшинському автономізмові…» [5, с. 346].
Суголосно розмірковують і новітні дослідники. Так, В. Горобець, аналізуючи роль Коша в політичній
структурі козацької України упродовж другої половини XVII – початку XVIII ст., трактує її то як
конструктивну, то як деструктивну. Позаяк в умовах національної бездержавності «…Січ виступала…
своєрідною переддержавою, …втілюючи в собі певний національний ідеал досконалої моделі державного
організму» [1, с. 34], то з початком Козацького повстання беззаперечним був її конструктивізм.
В. Степанков аргументовано пояснює, чому на початковому етапі революції роль Запорожжя була
провідною. Водночас історик указує на детермінанти зміни статусу Січі вже з літа 1648 р.; наголошує,
що відтоді «…й до кінця гетьманування Б. Хмельницького… [Запорожжя] не чинило помітного впливу
на політичне життя держави» [27, с. 4-5]. Антигетьманський виступ низовиків на чолі з Я.Худолієм
(лютий 1650 р.) В.Горобець уважає «першим провісником майбутньої конфліктної осі «гетьманський
уряд – січове товариство»…» [1, с. 35]. В. Степанков підкреслює, що навіть після страти «самозваного
гетьмана» в Чигирині [24, с. 214], Б. Хмельницький змушений був удатися до каральної експедиції
супроти низовиків і кінцево узалежнив Січ («…розташував залогу із вірних козацьких підрозділів і
взяв на себе функцію призначення кошового отамана» [27, с. 5]). Задля завершення реформування
Січі, гетьман «…переніс на терени Запорожжя полково-сотенний устрій (на базі об’єднань куренів
постали військово-адміністративні одиниці – паланки)» [26, с. 249].
Сіверянський літопис 135
Б. Хмельницького: «…з огляду на неціле сповнення зборівської угоди і додаткове
предложеннє королеви козацьких дезідератів військо до їх полагодження признавало
неможливим скінчити переходовий стан…» [9, с. 287]. Це означало, що козацькі фор-
мування залишалися на землях і поза гетьманською юрисдикцією; десь до осені 1650
року про зреалізованість реєстру не йшлося; шляхта не допускалася до виконання
панського права над поспільством [22, с. 476].
Адекватно поціновуючи козацьку силу в союзі з татарами, неможливість повернен-
ня селянства до панського підданства, Кисіль покладався лише на Всевишнього: «Або
знищить Бог махінатора (Хмельницького) і розсипле те все, що зміцнив і об’єднав на
кару за гріхи наші. Або – скаравши нас нашою черню дасть і нам божа справедливість
помститись над нею» [9, с. 288]. А. Кисіль, прибічник миру і порозуміння козацько-
польського, попереджає Річ Посполиту про необхідність підготовки до чергового
збройного протистояння. Справді, «конфлікт висів весь час у повітрі, – підсумовує
М. Грушевський, – і було тільки питаннєм часу, коли він мав упасти…» [9, с. 288].
* * *
Уважне прочитання низки праць ученого уможливлює певні висновки.
По-перше, М. Грушевський заперечує «…одноцільний політичний плян в Хмель-
ниччині» [11, с. 1491]; переконаний, що гетьман і його прибічники первинно усвідом-
лювали два завдання боротьби: права козацького стану і православної віри. Досвід
попередніх «ординацій» диктував повстанцям переконання: «…треба раз справу з
Польщею довести до кінця: перевернути її шкерберть, аби забезпечити козацький
стан володіння… Ні Хмельницький, ні, правдоподібно, його найближча… старшина
в тій хвилі ще не визволилися від погляду на себе як заступників самої… козачої
верстви…» [22, с. 480].
По-друге, учений стверджує, що в самій поставі козацтва було закладено, і не
без допомоги річпосполитської адміністрації, зародок ідеї представлення інтересів
усього українства та території його замешкання. «Козацька старшина, як і взагалі
українська інтелігенція, – пояснює дослідник, – виховувалась в польсько-шляхет-
ських політичних поглядах, а в сих поглядах шляхетська верства репрезентувала
собою цілий нарід, польський нарід = шляхетський нарід. Козаччину саме польське
правительство довгий час привчало дивитися на себе як на шляхту.., стан лицарський,
упривілейований…» [22, с. 480]. Козацтво вповні сприйняло такі свої самопочування
й ідентифікацію (звідси – домагання «прав і вольностей козацьких», тобто шляхет-
ських). У висліді перейнятої теорії «козацького = шляхетського народу неминучою
була з’ява ідеї «…репрезентації всього народу автономною козачою верствою…» [22,
с. 484], побутування термінів «…нарід козацький, нарід козако-руський…» [22, с. 480].
Водночас козацтво, самоствердившись як «політичний нарід», «жадається і
здобувається» автономії для себе, стає в Польщі «…фактично status іn statu…» [22,
с. 482]. Але даремно ми б шукали в декляраціях Хмельниччини, – продовжує істо-
рик, – бажання порахуватися з наявністю… нової визволеної селянської людности
як соціяльної верстви, зафіксувати її права, дати гарантії її вільности і зв’язати її з
новим ладом України. Весь час над сим, визволеним селянством висіла перспектива
повороту дідичів на свої попілища і відновлення старого підданства» [11, с. 1501].
По-третє, М. Грушевський упевнений, що саме первинний шляхетсько-козацький
монархізм гетьмана та його прибічників унеможливив узяття Варшави, державний
переворот у Польщі. «Хмельницький і Ко в 1648 р. могли богато здійснити з того,
що вони прагнули пізніше… в 1655-7 рр. […]; вони полишають… [західноукраїнські
землі] немилосердному татарському знищенню, що в значній мірі й обезцінило їх
для пізніших плянів гетьмана…» [11, с. 1491-1492].
По-четверте, вчений уважає, що весь 1648 рік Б. Хмельницький перебував під
упливом мальконтентів (скривджених шляхти і козацької старшини). Понад те,
М. Грушевський неодноразово підкреслює залежність гетьмана від порад близьких
людей, «…мало керував політикою, …часто віддавав ініціативу своїй компанії» [11,
с. 1497]. Але, «…був… оден пункт, на котрім він не давав себе збити з орієнтації, яку
йому давала… інтуіція – там де панував інстинкт самозаховання – заховання своєї
влади. Тут Богдан був безоглядний і рішучий і не піддавався нікому» [11, с. 1494].
136 Сіверянський літопис
По-п’яте, історик наголошує, що величезний вплив на гетьмана справила київська
інтелігенція, котра сформулювала концепцію «…визволення української церкви і
східного християнства…» [11, с. 1492]. Відтак державна ідея постала перед кермани-
чами руху в релігійно-церковних шатах (гетьмана порівняно з Моісеєм, Костянтином
Великим, названо князем Русі, фундатором православної Української держави) [17,
с. 183]. Як наслідок – «…твориться нова політична програма…» [11, с. 1493]. М. Гру-
шевський рішуче стверджує: «Козацько-шляхетська програма-minimum скінчилася
в грудні 1648 р. і Хмельницький і Ко до неї більше не поверталися… * Програма неза-
лежної від Польщі України від січня 1649 р. вже не сходила з столу Хмельницького…»
[11, с. 1499].
По-шосте, вчений поціновує Зборів 8 (18) серпня 1649 року як катастрофу [6,
с. 290], як капітуляцію козацтва, продиктовану зрадою хана, «…у вирішальний мо-
мент перекупленого Польщею…» [20, с. 305]; закцентовує на тому, що договір «…не
виявляв ніякої програми, се був тільки примусовий виступ з безвихідної позиції, до
котрого Хмельницький і його компанія навіть не вважали можливим признатися
перед військом…» [11, с. 1493]. «Крива української революції, – категорично заявляє
М. Грушевський, – безповоротно заломилася в зборівській капітуляції і більше не
змогла випростуватись» [11, с. 1494].
По-сьоме, дослідник не погоджується з оцінкою ролі й індивідуальності гетьмана
в традиційній історіографії, «…для котрої Хмельниччина скуплялася в Богдані як…
першій причині і головнім акторі всього руху, його розумі і волі» [11, с. 1485]. На-
томість припускає, що випадок, щасливий збіг обставин підніс Хмельницького на
керманича повсталого козацтва і, згодом, усього українства. «Я зістаюсь при переко-
нанню, – виважено промовляє автор, – що Богдан був людиною високих здібностей;
але я не хотів би, щоб його історичне «щастє» засліпляло наші очі й не давало оцінити
великих здібностей… тих людей, що його окружали […]. Велику історичну ролю
відіграють не завсіди ті що мають найкращі для неї здібности» [11, с. 1486]. Учений
уважає, що в «блискучих рядах» оточення гетьмана ймовірно були й кращі кандидати
на очільника революції та фундатора Козацької держави (Україна «фактично від
1648 р. …користалася всіма функціями самостійної держави…» [10, с. 757]). Історик
протиставляє Б. Хмельницькому (політикові азійського типу, «Великого Скита»)
І. Виговського (політика-європейця) [11, с. 1496-1497].
Закидів і нищівних характеристик на адресу «Великого гетьмана» не бракує, та
поряд – і схвальні відгуки ([11, с. 1490-1491]; [17, с. 179]; [22, с. 487-489]; [6, с. 289]).
Полярність суджень упадає в очі. Можливо, що це – позірна взаємовиключеність,
зумовлена низкою чинників, як то: неоднозначність, суперечливість харизматичної
особистості козацького очільника; визнання його здобутків у певних сферах діяль-
ності («Богдан був дійсно прирожденний вождь… Легко підіймав і рухав маси..; у
вдачі його було щось необорно чарівне...» [11, с. 1490]; «Великий політик, геніальний
організатор…» [4, с. 236-237]; «…при всій стихійності й несвідомості, страшенна сила
була в сім чоловіку…» [3, с. 333-334]; «…провідник… титанічної сили й вдачі…» [3,
с. 335]) і несприйняттям в інших (відсутність у Хмельницького та оточення «ясно-
го політичного пляну, державної ідеї…» [11, с. 1500]); «…в безумній марнотратності
губить мільйони.., лив кров і стелив трупами рідну землю»; «…не він кермував
фактами, а перипетії великої народної боротьби… ним кермували» [3, с. 335]; по-
ліваріантність висновків – як відбиток еволюції поглядів ученого і, не виключено
політичних уподобань **.
По-восьме, в осягненні, хай невиразно окресленої, національно-державної мети,
вчений високо поціновує «переяславські балачки» лютого 1649 року [11, с. 1501]. Та
згодом після Зборова, «затхлиною і мертвеччиною, – з сумом констатує М. Грушев-
* В. Смолій і В. Степанков убачають «велику заслугу М.Грушевського… в тому, що він визначив
хронологічні межі становлення Б.Хмельницьким державницької концепції (по суті української державної
ідеї)» [25, с. 125].
** В. Смолій і В. Степанков гадають, що «причини такої різкости оцінок дій творця Української
держави вимагають окремого спеціяльного дослідження» [25, с. 133] (звертають увагу на слушні
міркування Б.Крупницького, Л.Винара та Л.Мельника).
Сіверянський літопис 137
ський, – віє на нас з деклярації гетьманського осередку всього сього десятиліття…»
[11, с. 1501]. Тобто, у взаєминах із новими протекторами, передусім – із Московією,
козацький генералітет відтворював ту ж систему взаємин, що їх мало українське ли-
царство з Річчю Посполитою. В цьому історик убачає відсутність «…сліду послідовно-
го переведення української державної ідеї, повне свідоцтво її убожства» [11, с. 1498].
Така гіперкритична оцінка має прочитуватися в історичному контексті (переду-
сім – переяславських перемовин січня 1654 року і по них – трактату з Московією).
На загал оптимістичним бачиться наступний висновок ученого, в якому сформу-
льовано витоки, сутність і перспективи української «мрії»: «…весь час правління
Хмельницького… ідея української державності іде вгору, хоч і зигзагувато-опадаючи
під тиском неприхильних обставин і знову підіймаючись. Від привілегій козацьких…
до всенародної національної української держави» [19, с. 22]. А фундатором її був
Хмельницький – «…доста свідомий носитель державної української ідеї» [15, с. 202].
1. Горобець В. М. Запорозький кіш в політичній структурі козацької України
(друга половина ХVІІ – початок ХVІІІ ст.) / В.М.Горобець // Запорозьке козацтво в
українській історії, культурі та національній самосвідомості. Матеріали міжнародної
наукової конференції. – К., 1997. – С. 34-44.
2. Грушевський М. С. Виговський і Мазепа / М.С. Грушевський // Грушев-
ський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов.
ред. П. Сохань. – Львів: Світ, 2005. – Т. 2: Серія «Суспільно-політичні твори (1907-
1914)». – С. 386-396.
3. Грушевський М. С. Богданові роковини / М.С. Грушевський // Грушев-
ський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов.
ред. П. Сохань. – Львів: Світ, 2005. – Т.2: Серія «Суспільно-політичні твори (1907-
1914)». – С. 332-337.
4. Грушевський М. С. 250 літ / М.С. Грушевський // Твори: У 50 т. / Редкол.:
П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. – Львів: Світ, 2002. –
Т. 1: Серія «Суспільно-політичні твори (1894-1907)». – С.236-241.
5. Грушевський М. С. Запоріжжя і Запорозька Січ (Січа) / М.С. Грушевський //
Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. –
Львів: Світ, 2007. – Т. 8: Серія «Історичні студії та розвідки (1906-1916)». – С. 342-350.
6. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України / М.С. Грушевський / АН
України, Ін-т укр. археографії, Ін-т історії України. Вступна стаття В.А. Смолія,
П.С. Соханя. – К.: Наукова думка, 1992. – 544 с.
7. Грушевський М. С. Історія й її соціально-виховуюче значіння / М.С. Грушев-
ський // Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред.
П. Сохань. – Львів: Світ, 2007. – Т. 4. Кн. 1: Серія «Суспільно-політичні твори (до
Української Центральної Ради, березень 1917 – квітень 1918)». – С. 267-279.
8. Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / М.С. Грушевський /
Редкол.: П.С. Сохань (голова) та ін. – К.: Наукова думка, 1995. – Т. 8, част. 2. Початки
Хмельниччини (1638-1648). – 224 с.
9. Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / М.С. Грушевський /
Редкол.: П.С. Сохань (голова) та ін. – К.: Наукова думка, 1995. – Т. 8, част. 3. Хмель-
ниччина в розцвіті (1648-1650). – 288 с.
10. Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / М.С. Грушевський
/ Редкол.: П.С. Сохань (голова) та ін. – К.: Наукова думка, 1996. – Т. 9, кн. 1. Хмель-
ниччина роки 1650-1654. – 880 с.
11. Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / М.С. Грушевський
/ Редкол.: П.С. Сохань (голова) та ін. – К.: Наукова думка, 1997. – Т. 9, кн. 2. Хмель-
ниччина роки 1654-1657. – 776 с.
12. Грушевський М. С. Історія Хмельниччини, списана Силуяном Мужилівським
в лютім 1649 р. / М.С. Грушевський // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.:
138 Сіверянський літопис
П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. – Львів: Світ, 2007. –
Т. 8: Серія «Історичні студії та розвідки (1906-1916)». – С. 376-387.
13. Грушевський М. С. Козацтво на Україні / М.С. Грушевський // Грушев-
ський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов.
ред. П. Сохань. – Львів: Світ, 2009. – Т. 9: Серія «Історичні студії та розвідки (1917-
1923)». – С. 266-277.
14. Грушевський М. С. Короткий огляд української історії / М.С. Грушевський //
Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.;
Голов. ред. П. Сохань. – Львів: Світ, 2007. – Т. 8: Серія «Історичні студії та розвідки
(1906-1916)». – С. 303-321.
15. Грушевський М. С. «Мазепинство» і «Богданівство» / М.С. Грушевський //
Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.;
Голов. ред. П. Сохань. – Львів: Світ, 2005. – Т.2: Серія «Суспільно-політичні твори
(1907-1914)». – С. 199-206.
16. Грушевський М. С. Між Москвою і Варшавою / М.С. Грушевський // Грушев-
ський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов.
ред. П. Сохань. – Львів: Світ, 2013. – Т. 4. Кн. 2: Серія «Суспільно-політичні твори
(листопад 1918-жовтень 1926)» / Упоряд. С. Панькова. – С. 97-110.
17. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа / М.С. Грушевский /
Сост. ист.-биогр. очерк Ф.П. Шевченко; В.А. Смолия; Примеч. В.М. Рычки; А.И. Гур-
жия. – К.: Лыбидь, 1990. – 400 с.
18. Грушевський М. С. Про батька козацького Богдана Хмельницького / М.С. Гру-
шевський // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич,
І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. – Львів: Світ, 2009. – Т. 9: Серія «Історичні студії
та розвідки (1917-1923)». – С. 267-402.
19. Грушевський М. С. Сполучення України з Московщиною в новішій літера-
турі / М.С. Грушевський // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань,
Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. – Львів: Світ, 2009. – Т. 9: Серія
«Історичні студії та розвідки (1917-1923)». – С. 17-35.
20. Грушевський М. С. Україна. Історія / М.С. Грушевський // Грушевський М.С.
Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. –
Львів: Світ, 2009. – Т. 9: Серія «Історичні студії та розвідки (1917-1923)». – С. 274-335.
21. Грушевський М. С. Українська справа в її історичному розвитку / М.С. Гру-
шевський // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич,
І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. – Львів: Світ, 2007. – Т. 8: Серія «Історичні студії
та розвідки (1906-1916)». – С. 312-338.
22. Грушевський М. С. Хмельницький і Хмельниччина. Історичний ескіз /
М.С. Грушевський // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Даш-
кевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. – Львів: Світ, 2002. – Т. 6: Серія «Історичні
студії та розвідки (1895-1900)». – С. 466-490.
23. Качмарчик Я. Гетьман Богдан Хмельницький / Я. Качмарчик. – Перемишль-
Львів, 1996. – 328 с.
24. Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький (Соціально-політичний
портрет) / В.А. Смолій, В.С. Степанков. – К.: Либідь, 1993. – 504 с.
25. Смолій В., Степанков В. Проблеми Української революції XVІІ століття у ви-
світленні Михайла Грушевського /В. Смолій, В. Степанков // Український історик.
Журнал історії і українознавства. – 1998. – №1-4 (136-139). – С. 122-134.
26. Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVІІ ст. (1648-
1676 рр.) / В. Смолій, В. Степанков. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія»,
2009. – 447 с.
27. Степанков В. С. Політична роль Запорожжя в розвитку Національної рево-
люції 1648-1676 рр. / В.С.Степанков // Запорозьке козацтво в українській історії,
культурі та національній самосвідомості. Матеріали міжнародної наукової конфе-
ренції. – К., 1997. – С. 4-14.
Сіверянський літопис 139
И.И.Диптан
НАЦИОНАЛЬНО-ГОСУДАРСТВЕННАЯ ИДЕЯ В ЭПОХУ УКРАИНСКОЙ
РЕВОЛЮЦИИ («ХМЕЛЬНИЧЧИНА В РАСЦВЕТЕ»: 1648-1650 ГОДЫ) В ВИ-
ДЕНИИ МИХАИЛА ГРУШЕВСКОГО
В статье освещаются взгляды М. Грушевского на сущность национально-госу-
дарственной идеи в первые два года Украинской революции XVII в. (истоки, уровень
осмысления и воплощения государственных принципов в петициях и переговорных пунк-
тах казацких вождей). Научная значимость и актуальность наследия выдающегося
отечественного историка обосновывается сравнением его суждений и выводов с
размышлениями авторитетных современных исследователей эпохи Богдана Хмель-
ницкого.
Ключевые слова: М. Грушевский; Б. Хмельницкий; Украинская революция XVII в.;
Хмельниччина; казацтво; Речь Посполитая; Ян II Казимир; Ислам-Гирей III; Украин-
ская государственная идея.
THE NATIONAL STATE IDEA IN A DAY OF UKRAINIAN REVOLU-
TION («KHMELNYCHCHYNA» IN PROSPERITY»: 1648-1650 YEARS)
IN M. HRUSHEVSKYI’S VISION
The article highlights Hrushevskyi’s points of view on the nature of the national state
idea in the first two years of the Ukrainian revolution XVII. (sources, level of awareness and
implementation of state-building tenets in Cossack leaders’ claims). The importance of sci-
entific achievements of the most outstanding national historian is certified by comparing his
judgments and conclusions with thoughts of authoritative modern scholars of the definite day.
A close reading of a number of scientific works allows certain conclusions.
Firstly, M. Hrushevskyi denies the same, predetermined, strategy in «Khmelnychchyna»; is
convinced that the hetman and his entourage were initially aware of two problems of struggle:
the Cossack state’s right and the Orthodox faith.
Secondly, the historian points out that in the formation of the Cossacks as a state was
founded, and with the help of Polish-Lithuanian Commonwealth (Pol. Rzeczpospolita) ad-
ministration, the germ of the idea of representing the interests of all Ukrainians and area of
their residence. Cossack officers grew up in the Polish-gentry political and legal traditions,
according to which the Polish nation = noble people. Cossacks, who perceive themselves as
Orthodox nobility, finally as Ukrainian «political people» were self-affirmed.
Thirdly, M. Hrushevskyi is sure that the then B. Khmelnitskyi’s and his supporters’ gen-
try- cossack monarchism made impossible the capture of Warsaw and the coup in Poland
in autumn 1648.
Fourthly, the researcher stresses that a huge impact on Hetman at the turn of 1648-1649
years made the Kyiv intellectuals who had formulated the concept of Ukrainian Church and
Eastern Christianity liberation. Thus the idea of the State (Ukraine’s gaining independence
from the «Commonwealth») appeares in religious and ecclesiastical robes.
Fifthly, M. Hrushevskyi disagrees with the idealization of Bohdan Khmelnytskyi’s figure;
the scientist is characterized by controversial and hypercritical assessment of Great Hetman
individual and his activity in the context of the gains and losses of Ukrainians in definite period.
Sixthly, Hrushevskyi, on the one hand, points to the lack of consistent implementation of
the newly emerged state-building plans by Ukrainian elite and on the other - optimistically
concludes: «... all the time during the Bohdan Khmelnytskyi’s rule the idea of Ukrainian
statehood goes up, though as a zigzag falling down under the pressure of unfavorable cir-
cumstances and rising again. From Cossack privileges ... to the Ukrainian people’s national
state» [19, p.22].
Keywords: Hrushevskyi; Bohdan Khmelnytskyi, Ukrainian Revolution of the XVIIth
century.; Khmelnychchyna; the Cossacks, Polish-Lithuanian Commonwealth (Pol. Rzeczpos-
polita); Yan II Kazymyr, Islam- Hirei III; Ukrainian national idea.
|