"Окутана вишняками хата" (мовний образ хати у прозі М. Стельмаха)
Gespeichert in:
| Datum: | 2012 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут української мови НАН України
2012
|
| Schriftenreihe: | Культура слова |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/110082 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | "Окутана вишняками хата" (мовний образ хати у прозі М. Стельмаха) / С. Бибик // Культура слова. — 2012. — Вип. 76. — С. 34-41. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-110082 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1100822016-12-30T03:02:15Z "Окутана вишняками хата" (мовний образ хати у прозі М. Стельмаха) Бибик, С. Мовосвіт Михайла Стельмаха 2012 Article "Окутана вишняками хата" (мовний образ хати у прозі М. Стельмаха) / С. Бибик // Культура слова. — 2012. — Вип. 76. — С. 34-41. — укр. 0201-419X http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/110082 uk Культура слова Інститут української мови НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Мовосвіт Михайла Стельмаха Мовосвіт Михайла Стельмаха |
| spellingShingle |
Мовосвіт Михайла Стельмаха Мовосвіт Михайла Стельмаха Бибик, С. "Окутана вишняками хата" (мовний образ хати у прозі М. Стельмаха) Культура слова |
| format |
Article |
| author |
Бибик, С. |
| author_facet |
Бибик, С. |
| author_sort |
Бибик, С. |
| title |
"Окутана вишняками хата" (мовний образ хати у прозі М. Стельмаха) |
| title_short |
"Окутана вишняками хата" (мовний образ хати у прозі М. Стельмаха) |
| title_full |
"Окутана вишняками хата" (мовний образ хати у прозі М. Стельмаха) |
| title_fullStr |
"Окутана вишняками хата" (мовний образ хати у прозі М. Стельмаха) |
| title_full_unstemmed |
"Окутана вишняками хата" (мовний образ хати у прозі М. Стельмаха) |
| title_sort |
"окутана вишняками хата" (мовний образ хати у прозі м. стельмаха) |
| publisher |
Інститут української мови НАН України |
| publishDate |
2012 |
| topic_facet |
Мовосвіт Михайла Стельмаха |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/110082 |
| citation_txt |
"Окутана вишняками хата" (мовний образ хати у прозі М. Стельмаха) / С. Бибик // Культура слова. — 2012. — Вип. 76. — С. 34-41. — укр. |
| series |
Культура слова |
| work_keys_str_mv |
AT bibiks okutanavišnâkamihatamovnijobrazhatiuprozímstelʹmaha |
| first_indexed |
2025-07-08T00:01:45Z |
| last_indexed |
2025-07-08T00:01:45Z |
| _version_ |
1837034798966636544 |
| fulltext |
Культура слова №76’ 201234
стрінуся з тобою; Садок вишневий коло хати, —/ Шепочеш
тихо — й знов ідеш в бої. Згадки про Гонту, Залізняка — теж,
гадаємо, — вплив поезії Т. Шевченка.
Поетична творчість Михайла Стельмаха цікава і цінна тим,
що в ній гартувалося і шліфувалося художнє слово майбутньо-
го видатного прозаїка. Саме в ній намітилися домінанти його
індивідуального стилю, його мовні знахідки, які розквітли
пишним цвітом у прозі.
У поетичній творчості Михайла Стельмаха є також вірші
для дітей. Це предмет окремого дослідження, але побіжно за-
уважимо, що лексика цих віршів значно поповнить словнико-
вий запас малюків назвами сільських реалій: віз, вітряк, боро-
на, стіжок, кадуб, комора, обора, хата; баклажани, баштан,
дині, кавуни, хлібина; баран, бусол, ведмідь, гусак, дятел, жу-
равка, квочки, півень, рак, цап, черепаха; віяти, молотити, сі-
яти, косити і т. ін. Багато слів, з погляду на вікові та психоло-
гічні особливості дітей, вжито в демінутивній формі: баранець,
бобренятко, бурундучата, зайчик, їжачок, лано́к, огородець,
плужок, телятко, ясельця.
В одній із своїх поезій Михайло Стельмах сказав: Боюсь лю-
дей, що проживуть, як гості, все життя.
Ні, він не був гостем на землі. За походженням селянин, він
і в художній творчості орав, сіяв і жав.
Світлана Бибик
«оКутана вишняКами хата»
(мовний образ хати у прозі
м. стельмаха)
У прозі Михайла Стельмаха, присвяченій темі села й долі
людини на землі, мовний образ оселі один із центральних. По-
бутовизм хата (хатина, хатинка) — це не тільки назва місця
перебігу подій, а й знак української етнокультури, міфологізо-
ваного повсякдення, опоетизований символ життєвості нації.
мовосвіт михайла стельмаха 35
Національна традиція поводження в хаті, ставлення до
хати тих, хто до неї заходить і хто в ній проживає, відбита в
мові фольклору, поетичної та прозової творчості, узагальнено
представлена у словниках і довідниках. Так, В. В. Жайворо-
нок відзначає, що хата в українців завжди у повазі, що вона
є уособленням родинного вогнища, благополуччя, досягнутого
завдяки праці, що вона — уособлення гостинності, волі, неза-
лежності. Носієм такої лінгвокультурної інформації є також
Словник української мови в 11-ти томах (СУМ, ХІ, 29-31): з
цитат із творів фольклору, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевчен-
ка, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, М. Коцюбинського,
І. Франка, Лесі Українки, Л. Мартовича, А. Головка, Г. Кучера
та інших постає ця сільська реалія. У статті хатка є покликан-
ня й на слововжиток М. Стельмаха: Село зачароване зоряним
небом, хороше синіє розкиданими хатками, біля яких пильно
дивляться на схід потемнілі соняшники (СУМ, ХІ, 31). Ця ци-
тата справді показова для ідіостилю письменника, який опо-
етизовував усе довкілля, у якого мовообраз хати в сільському
пейзажі глибоко інтимізований. Хатка, хатина, хатинка —
невід’ємний атрибут настроєвого, насиченого персоніфікаці-
ями романного хронотопу: вона оточена самотніми тополями
взимку (Біля хатинки стоїть самотня тополя, на її гіллі си-
нюватий, влежаний сніг сочиться повільним золотом краплин
(Стельмах М. Хліб і сіль. — К., 1962. — Т. 1. — С. 221; далі —
Хліб), ніжно окутана розквітлими вишнями навесні (Окутана
вишняками і тінями, німує його хата, і тільки на тому вікні,
біля якого завжди спить Дмитро, ледь-ледь колишеться місяч-
на дрімота (Стельмах М. Кров людська — не водиця. — К.,
1962. — Т. 2. — С. 33; далі — Кров).
Хата, хатина і рослинні реалії нерозривно пов’язані в пей-
зажних описах: і людська оселя, і дерево, кущ, квітка — живі
елементи одухотвореного довкілля, тому Стельмах-оповідач
бачить, як …моститься в вишнячку хата для челяді (Хліб,
413), а коли хтось виходить на ґанок — то відразу поза хатні-
ми стінами відкривається світ олюдненої природи: Озувшись,
Давид навшпиньки, щоб не почула тітка, виходить з хатини,
косує на нанесений снігом шматок невдоб’я, з якого витика-
Культура слова №76’ 201236
ється кілька, мов ревматизмом покручених, кущів верболозу
(Хліб, 141).
Хата в М.Стельмаха вписана в «ширший» сільський пейзаж,
простір, у якому зливаються обжита місцевість і поля, лісові
закути, надріччя. Такі пейзажні замальовки завжди просякнуті
певною настроєвістю — інтимно-ліричною, урівноважено-по-
етичною, за словесними мазками виразно проступає зачудова-
ність спостережливого оповідача. В одних випадках — це ко-
льористичний мікрообраз: І обоє глянули на похилу хату, яку
срібним вінцем завершувало засніжене гніздо (Хліб, 7); Ось
уже й село війнуло білими плямами хат (Кров, 197), а в ін-
ших — динамічний панорамний, у якому за допомогою прозо-
рих метафоричних образів акцентовано деталі ширшого про-
стору: Місяць, сторочений імлистим пилком, уже підбився
на середину відлитого неба, з тіней і затінків повиступали
нові хати; село стало здаватися густішим, а земля заіскри-
лася кожною сніжинкою, і тільки біля самого небокраю об-
ривалася легко прокресленою лінією; Відділяючи селянські поля
від ниви, засіяної зорями (Хліб, 64); Мирон прямує до свого
лісового закута, де біля ставочка, отороченого подвійною
рамою з очерету та кущів, стоїть його нова охайна хата.
Згадка про неї і веселить, і тривожить працьовитого чоловіка
(Кров, 42); Вулиця наша насправді вузенька, ще й покарлюче-
на. Весною, коли на її колії й зелені моріжки падає вечір, вона
стає схожою то на річку, то на довжелезний міст. Тут з-за
хворостяних тинів привітно здоровкаються з людьми вес-
нянкуваті вишняки, а в них то сумують, то веселіють бі-
ленькі й блакитнаві хати (Стельмах М. Вибрані твори. — К.,
1969. — С. 5; далі — Вибрані); З високості Оксана глянула на
землю. Таємнича, моя недоказана казка, вона піднімала вгору
підсинені, оброшені зорями хати і підпирала небо лапати-
ми руками яворів (Стельмах М. Чотири броди. — К., 1989. —
С. 16). Виділені епітети традиційні для означення цієї реалії в
українській мові.
Номінації хата, садок в М. Стельмаха утворюють один
асоціативно-образний ряд з ключовим словом ‘рай’ (красива,
благодатна місцевість): …як у [книжці] описуються попівські
маєтки, куркульські хутори у садках, біленькі хати, затінені
мовосвіт михайла стельмаха 37
вишняками. Словом, рай (Стельмах М. Велика рідня. — К.,
1962. — Т. 2. — С. 378; далі — Велика). За такою словесною
композицією в українській поетиці закріплене оцінно-образне
значення (Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гу-
дуть, плугатарі з плугами йдуть (Т. Шевченко)).
Справжню благодать людина відчуває лише у своїй хаті —
символі волі, затишку, достатку. Протиставлення «своя —
чужа хата» актуальне було для часу, осмисленого у прозі
М. Стельмаха про події першої третини ХХ століття. Не ви-
падково зменшено-пестливе хатинка сприймається із співчут-
ливо-тривожною експресією, пор.: Марія з зітханням зачиняє
задвижку чужої хатинки, дерев’яний ключ кладе в немудрий
потайник біля призьби, і її смагляве, сумне обличчя, при одній
лише згадці, що незабаром вона побачить свою хату, намиває
біля карих, з краплинками очей тонке плетиво зморщок (Хліб,
221). Відносні означення панський і наймитський відбивають
соціальне тло зображеного часу: Одначе зрідка біліли і свіжі
зруби: видно, пішов панський ліс на наймитські хати (Кров,
188). Аксіологічно маркована реалія своя хата протиставлена
чужому куткові: І досі чудно: своя хата! Це ж, люди добрі, не
в комірному сидіти, не щулитись у чужому кутку, де навіть
свій подих затаюєш, де й сльозину тримаєш не в очах, а в серці
(Хліб, 509). Своя хата — це не лише внутрішньо-психологічна
оцінка житла, але й усвідомлене уособлення національного то-
посу: А жінка знову у думках бачить свою хату і Плачиндині
вікна, і здається їй, що на шибках комірчини перегойдується
не відблиск вогню, а гарячі голови соняшників заглядають в
її, Маріїну, хату… (Хліб, 232).
Присвійні займенники моя, твоя, наша, ваша, — це склад-
ники інтимізованих епітетів, які можна уявно виставити в ряд
між означеннями своя (рідна) та чужа; вони також вказують
на ставлення до реалії, передають, хоч і опосередковано, на-
стрій, взаємосприйняття персонажів у конкретних побутових
ситуаціях, як-от: — Не густо у вашій хаті, — крякнув Свирид
Яковлевич, сідаючи на саморобний стілець (Кров, 98); — Геть,
лиходію, з моєї хати (Велика, 293).
Якщо продовжувати мову про епітетність Стельмахового
образу хати, то вийде ряд художніх означень за знаком «мінус»,
Культура слова №76’ 201238
бо йдеться у його епічних полотнах про нужденне, малорадіс-
не життя сільських трударів-малоземельників, пор.: Але за лі-
сом він не повернувся до свого села, а пішов копною дорогою
до тієї самотньої хатинки, де жила Мар’яна (Велика, 398);
Мар’ян мимоволі згадує свою напіврозвалену хатинку, яку й
досі ніхто не купив у Плачинди (Хліб, 522); Але старий не спо-
кусився на панську чарку і поніс своє горе в самотню хатину
біля діброви, де не чекали на нього ні діти, ні онуки.. (Хліб,
44); За труною сходила криком і голосінням Василева Ольга, а в
пустій хатині тим часом стара мати знов ростила Василя…
(Кров, 9); Терентій, приглядаючись до вулиці й неясних обрисів
будівель, над якими полтинниками сяють зорі, під’їжджає до
розхристаної хати Халимона, зупиняється біля напіврозвале-
них воріт (Хліб, 499); Насамперед, з кожної бідної хати ви-
копаємо оті горщики з злиднями, потрощимо їх на черепки,
покладемо в труну і понесемо на грибовище (Хліб, 582).
Для багатьох і такий куток був лише мрією, про що мір-
кує один із персонажів: Ось вони опустились на розсоху граба,
одна пташка влетіла в невеличке дупло, випурхнула з нього,
пискнула щось, і у знайдене сховище пірнула самичка .. «Коли
б то людина так швидко могла знайти собі житло!» — Ро-
ман мимоволі згадує свою недобудовану хату (Хліб, 251-252);
— Може, прийде час, коли і в хаті спокійно зможе чоловік
переночувати (Кров, 14).
Убогим був і тогочасний хатній інтер’єр, що засвідчують
текстові функції номінацій-побутовизмів: лава, стіл, ліжко,
піч, лежанка, скриня, напр.: Дівчина широко розплющує очі.
В них одразу переміщується і підмита темінь хатини, і мі-
сячне марево, що, ворушачись, м’яко сіється на лаву й долівку
(Хліб, 471); Він ще до вечора побавився з Петриком, вирізав
йому зайчика, що стрибав на шворці, а в думках чомусь не раз
повертався до самотньої хатини Мар’яни і її Павлика. .. Чи
стягнулась жінка на ліжко, чи й досі відпочивають лише на
печі? (Хліб, 398); Ось агітатор повитрушував останні папірці
з кишені сюртука. Подивився на старосту, і той підвівся, огля-
нув усю хату, не минаючи й печі, на яку забилося кілька жінок,
і їхні голови нависали над тими молодицями, що вмостилися на
лежанці (Хліб, 368); В хаті вона обережно скидає одяг, кладе
мовосвіт михайла стельмаха 39
його на скриню і в одній сорочці підходить до вікна (Хліб, 159).
Спираючись на народнорозмовну комунікативну традицію,
письменник фіксує стереотипні ситуації родинних взаємин у
хаті, біля хати, поводження між членами сім’ї, побутового ети-
кету, як-от: Хлопчина хотів скочити на долівку, але вчасно зга-
дав, що його оббрьохані штаненята аж парують на лежанці,
а в сорочці в його літа вже не годиться плутатись по хаті
(Хліб, 303); — Ще чоловік — інше діло: деколи в свято, поки
дружина порається біля хати і печі, розкошує до снідання
(Хліб, 222); — Чим тепер не господарі?.. — твердо пройшов-
ся по хаті (Кров, 174).
Хата, діти і пісня — один із наскрізних мотивів Стельма-
хової народнопісенної ідіостилістики. Не дарма ж один із пер-
сонажів зазначає: — Хіба ми бога в душі, а дітей в хаті не
маємо? (Кров, 111-112). Динамічний мовний образ дитини в
хаті увиразнює дитяча родинно-побутова словесність: звуко-
вий пісенний образ інтимізований, зчеплений із мікротексто-
вою ситуацією (діалогізована гра з дитиною, забавляння), що
набуває узагальненого змісту, його ритмомелодика співвіднос-
на з грайливим настроєвим планом романної оповіді, пор.: Ой
на горі жито, сидить зайчик,/ Він ніжками чеберяє,/ Коли
б такі ніжки мала,/ То я б ними чеберяла,/ Як той зайчик.
І хлопчак починає чеберяти по хатинці незграбними обоніж-
ними, пошитими на виріст чоботищами, у яких більше онуч,
аніж ніг (Хліб, 212).
Пісенний обрядовий контекст може бути й символічним
протиставленням, як-от уривок із великодньої гаївки у ситуації
поминок у хаті нагадує про прижиттєві моменти: Василь, ва-
силь, васильочок,/ Гей, гей, васильочок,/ Мій прекрасний ти
цвіточок,/ Гей, гей… Отак і переплітались в її хаті великоднє
«гей, гей» і похоронні дзвони, що вже не тривожили материне
серце (Кров, 9).
Пісня — це не лише додатковий орнаментальний елемент
ситуації, а й узагальнений звуковий образ українського сіль-
ського повсякдення: І добре було так в мовчанні синові й бать-
кові додивлятися до неясних обрисів над річечкою, дослуха-
тися до пісні, що вже пробивалася з якоїсь крайньої хати
(Кров, 152).
Культура слова №76’ 201240
Класичний Стельмахівський образ гусей-лебедів над ха-
тою — це також один із проявів мотиву «хата і діти»: лебеді як
символ чистоти, щирості, віри, Діви Марії-заступниці, асоціа-
ція з ангелами-охоронцями і хати — праобразу церкви, священ-
ного родинного осередку (недаремно в цій класичній картині
замість лебединого курликання «чуємо» дзвони, передзвони,
співи): Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони
летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на
землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так
співають лебедині крила. Я придивляюсь до їхнього маяння,
прислухаюсь до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за
лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила. І радість, і сму-
ток, і срібний передзвін огортають та й огортають мене
своїм снуванням (Вибрані, 5).
Хата — ціннісно-смисловий простір, що стоїть в одному
ряду з поняттями земля, доля (останнє може бути приховане,
імпліковане). Не випадково сполука хата й городець наскрізна
в романі «Хліб і сіль», пор.: — І не шкода було тобі продавати
хатину й городець? — невідомо для чого виривається дурне
запитання… — Може, я не хатину й городець, а свої злидні
продав? (Хліб, 28); — До Вінниці? — перепитує Мар’ян. — Хай
буде до Вінниці, — віддає з хустиною усі папірці і знову здаєть-
ся йому, що віддає хатину й городець (Хліб, 173); — Мар’ян ..
сидів за широким багатирським столом, запиваючи могорич за
свою хатину й городець (Хліб, 27). Цей інтимізований мікро-
образ ніби частка узагальнення ‘земля — хата’: З поганеньки-
ми, бляхою полатаними або мотузочками перев’язаними руш-
ницями, з сокирами, косами, вилами чи просто з дрючками вони
[селяни] готувалися обороняти свою землю і свої убогі хати
(Хліб, 636); — Пустіє село, — знов задумано повторив дід, і
ці слова тільки зараз тяжко вразили і почали лякати його, бо
перед очима стали розшарпані, продані за дармовицю хати і
даленіли близькі люди, яких уже не могла прохарчувати рідна
земля (Хліб, 22).
Лейтмотив «людина і земля», «людина на землі» у Стель-
маховій романістиці підкреслено мінорний. Душевний біль,
переживання, тортури (це, зокрема, підтримують слова із вер-
бальною семантикою ділити, відрізати, вирваний) передають і
мовосвіт михайла стельмаха 41
ті мікроконтексти, де йдеться про масові переселення на чужі
землі. Тоді мовний образ хата стає символом батьківщини, за-
хисту: — Не першу осінь уже ділять панську землю, а наріза-
ють її тільки на мужицьких спинах, та так нарізають, що
кров од рідної хати до Сибіру тече... (Хліб, 552); Незвична
тиша дивує Терентія. Він м’яко ступає присмерком по своєму
широкому, захаращеному всякою всячиною подвір’ї, зупиняєть-
ся біля штабелів дверей і вікон, вирваних з хатин переселенців
(Хліб, 47).
Хатній простір — своєрідна оповідна сцена, місце повсяк-
денних сценарних дій, означених у стереотипних приймен-
никово-іменникових, іменниково-дієслівних сполуках, як-от:
В хатинку з великим оберемком дров увалюється захеканий
і веселий Максим (Хліб, 212); Коли він, об’юшений потом, втя-
гує деревину в двір, із хатини в одній сорочці виходить Уляна
(Хліб, 481); …як приходив Іван Січкар і як його нагнав з хати
Василь (Кров, 35); Тимофій. Посміхаючись своїм думкам, іде
до хати, обережно відчиняє двері (Кров, 41); Дмитро скрипне
сінешніми дверима: хоч як тихо виходить вона з хати, щоб
не збудити сина, все одно почує (Велика, 332); А от палити
хати — це миле й приємне діло (Хліб, 641).
Отже, в оповіді Михайла Стельмаха лексема хата одна з
ключових: у прямому вузькому значенні вона номінує локаліза-
цію подій; у ширшому, символічному, вживанні розкривається
її внутрішня форма знака національної культури, своєрідного
сприйняття світу крізь призму народнорозмовності та народ-
нопісенності.
Лариса Козловська
нароДнопісенні образи
в мовотворчості м. стельмаха
«Лірична пісня — це душа народу, це безмежне поле, засія-
не зернами історії й заквітчане людськими надіями, це незміря-
на, воістину народна любов до своєї вітчизни і зненависть до її
|