Мовна естетика сільського повсякдення у повісті А. Дімарова "Мажориха"
Збережено в:
| Дата: | 2012 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української мови НАН України
2012
|
| Назва видання: | Культура слова |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/110210 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Мовна естетика сільського повсякдення у повісті А. Дімарова "Мажориха" / Т. Шульга // Культура слова. — 2012. — Вип. 77. — С. 37-41. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-110210 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1102102017-01-02T03:02:12Z Мовна естетика сільського повсякдення у повісті А. Дімарова "Мажориха" Шульга, Т. Мовосвіт Анатолія Дімарова 2012 Article Мовна естетика сільського повсякдення у повісті А. Дімарова "Мажориха" / Т. Шульга // Культура слова. — 2012. — Вип. 77. — С. 37-41. — укр. 0201-419X http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/110210 uk Культура слова Інститут української мови НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Мовосвіт Анатолія Дімарова Мовосвіт Анатолія Дімарова |
| spellingShingle |
Мовосвіт Анатолія Дімарова Мовосвіт Анатолія Дімарова Шульга, Т. Мовна естетика сільського повсякдення у повісті А. Дімарова "Мажориха" Культура слова |
| format |
Article |
| author |
Шульга, Т. |
| author_facet |
Шульга, Т. |
| author_sort |
Шульга, Т. |
| title |
Мовна естетика сільського повсякдення у повісті А. Дімарова "Мажориха" |
| title_short |
Мовна естетика сільського повсякдення у повісті А. Дімарова "Мажориха" |
| title_full |
Мовна естетика сільського повсякдення у повісті А. Дімарова "Мажориха" |
| title_fullStr |
Мовна естетика сільського повсякдення у повісті А. Дімарова "Мажориха" |
| title_full_unstemmed |
Мовна естетика сільського повсякдення у повісті А. Дімарова "Мажориха" |
| title_sort |
мовна естетика сільського повсякдення у повісті а. дімарова "мажориха" |
| publisher |
Інститут української мови НАН України |
| publishDate |
2012 |
| topic_facet |
Мовосвіт Анатолія Дімарова |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/110210 |
| citation_txt |
Мовна естетика сільського повсякдення у повісті А. Дімарова "Мажориха" / Т. Шульга // Культура слова. — 2012. — Вип. 77. — С. 37-41. — укр. |
| series |
Культура слова |
| work_keys_str_mv |
AT šulʹgat movnaestetikasílʹsʹkogopovsâkdennâupovístíadímarovamažoriha |
| first_indexed |
2025-07-08T00:16:02Z |
| last_indexed |
2025-07-08T00:16:02Z |
| _version_ |
1837035720964833280 |
| fulltext |
мовосвіт анатолія Дімарова 37
привітний лужок, з ранньої весни аж до пізньої осені закоси-
чений (СІ, 52); земля дихне в самісіньку душу, до себе покличе
(СІ, 375); дерева дрімали проти ласкавого сонця (МІ, 112).
Ідилічному мовообразу природи протиставлена словесна
картина занедбаного периферійного висілка: ставало тісно,
його захмеліла душа прагнула волі та простору, він вихо-
плювався на вулиці зачаєного, завмерлого у страсі містечка,
...неохоче входив у пошарпані свої береги, похмуро стрічав бу-
денний світанок. Волікся в закіптюжені корпуси .. зашивав-
ся після роботи в землянки й халупи та й падав, підкошений
втомою, в смердючі постелі — виселок стогнав, скреготав,
лаявся навіть у сні, метався й чухмарився люто (МІ, 5).
Словесна мозаїка оповіді А. Дімарова глибоко індивідуалі-
зована, вона по-своєму вигранює мовну картину світу україн-
ського народу.
Тамара Шульга
мовна естетиКа
сільсьКого ПовсяКДення
у Повісті а. Дімарова «мажориха»
Людина, її характер, світовідчуття, переживання, взаєми-
ни — центральні проблеми прози Анатолія Дімарова, це його,
за словами М. Слабошпицького, «лукаво примружений погляд
на світ». І ця людина — не абстрактна, вона означена конкрет-
ними часо-просторовими обставинами — війна, повоєнні роки
минулого століття, коли «люди потроху сп’ялися на ноги та за-
хизувалися на свята в празниковому». З цим пов’язана мовна
естетика повісті «Мажориха».
Прізвисько Мажориха у повісті не розтлумачено, лише
повністю осягнувши текст, розкодовуємо його внутрішню фор-
му — «бадьорий, радісний характер» (ВТССУМ, 503). Адже
в центрі оповіді — працьовита, метка, прудка, витривала,
Культура слова №77’ 201238
згорьована жінка Мажориха, життя якої — напружена робота,
що її тягне аж через силу, але не скаржиться, не нарікає ні на
людей, ні на Бога: Не скаржилась на свою нелегку таки долю,
що б там не сталося. І терпіти не могла, коли хтось починав
нарікати на життя: — І стогнуть, і стогнуть, аж слухати
бридко!
Наскрізними в цій сільській історії є переплетені слово-
образи робота/праця й втома. Робота — це і є повсякденне
існування жінки, яка береться за все, що потребує людських
(і чоловічих, і жіночих) рук у воєнному та повоєнному, і взага-
лі — позачасовому, селі: — Хай погодя, — відповість Мажо-
риха якось аж зніяковіло. — Осьо качат погодую та винесу
підсвинкові: він мене в кофті оцій побачить, та ще вдавиться;
Мажориха сапала й сапала, не розгинаючись, бо мала встиг-
нути, мала переробити все, поки поле покличе; До півночі
встигала повсюди: і біля печі, й коло худоби, та ще й про-
йтися сапкою, щоб бур’яну не було, бо що ж тоді їсти, коли
прийде зима та запитає, що ви робили влітку? Таку працьови-
тість передає оповідач і через народнорозмовні фразеологізми:
Коли грошей катма, тоді спиною тільки й розплачуватись.
Мажориха спини власної не жаліла. Валила на неї, скільки мо-
гла, та ще й зверху тричі стільки ж. Не трісне, не з дерева!;
І, досі не ледача, стала до роботи аж люта...; Натомлювала-
ся так, що ледь доповзала потім додому, а вдома ж і корова не
доєна, і свиня не годована, і кури розбрелися по городах чужих,
і в печі не топлено, і їсти не зварено, і Галя, єдина дитина, так
і заснула, голодна, не діждавшись матері: скулилося, мов те
собача, біля порога. У цій же мовно-естетичній площині ви-
будовуються й плани героїні: Зварю суп, а завтра вже борщ
стеліпаю. Та зозулясту заріжу: як не жалко, а треба підгоду-
вати Оникія» .. і з худобою впоратись... «Не забути на лужко-
ві теля добре припнути. Щоб не одірвалося та в город чужий
не забрело» .. і птиці щось кинути... Це ж і їсти на весь день
наварити... Через те й зауважує оповідач: Недарма ж на селі
кажуть не «вмер», а — «спочив»...
Таке активне повсякдення Мажорихи — це й вияв її по-
спішливого характеру, манери робити все швидко, тому не
випадково оповідач на самому початку твору метафорично
мовосвіт анатолія Дімарова 39
зауважує: Наче спіткнулася — вмерла. Ці риси в її поведін-
ці підкреслюють і дієслова відповідної семантики (Я лежав і
уявляв собі Мажориху, — як вона завжди йшла, мов аж ква-
плячись, наче на неї чекала й не знати яка нагальна робота;
— Ото не ходю, тіки бігаю, — сміючись із самої себе, не раз
казала вона; І заспала Мажориха: підхопилася, а світло вже
ллється у вікна), прислівники (І відставивши косу, притьмом
бралася Мажориха, за домашню роботу; Думки в голові ще во-
рушаться мляво, а Мажориха вже по хаті — дзиґою; Подоїла,
вигнала в череду, попоралася в дворі, нашвидкоруч в печі сте-
ліпала), фразеологічні звороти: Схопилась наче ошпарена, за-
металась по хаті; Мати з ранку до вечора пропадає в колгоспі,
а прибіжить, то вдома не знає, за що наперед хапатися.
Ще одна риса характеру Мажорихи — наполегливість. Але
вона виявляється не в прагненні будь-що домогтися свого, а
знову в роботі, у діях, у намаганні доробити, дотягти справи
хоч понад силу. Так вона поєднує роботу в колгоспі й удома,
так привозить каліку-чоловіка додому спочатку живого (Піт
заливає Мажориху, очі сіль роз’їдає, кров гаряча рве жили, а
вона знай іде та йде, наперед нахилившись: ніхто їй не уба-
вить оті кілометри, що до Рогозівки, — сама мусить пройти. ..
А Мажорисі що, Мажориха витягне: цупить, аж спина трі-
щить), а потім мертвого (А вже у Лубнах зайшла Мажориха
до знайомої жінки: просити візок. І та, спасибі їй, не відмови-
ла, ще й помогла прив’язати труну, щоб не звалилася, й Мажо-
риха, впрягшись, одразу й рушила. .. Пила, мов коняка, пила,
аж стогнала). У таких описах постає гіперболізований мо-
вообраз сильної сільської жінки. І це не випадково, адже саме
такі жінки, за їхніми ж словами, війну годували: Та горить не
горить, а треба йти: війну годувати. Бо як не посієм, не зо-
римо, то що вона їстиме?
Війна — також наскрізний словообраз повісті. Це насампе-
ред часове тло оповіді про буденність села середини ХХ століт-
тя. Для сучасного покоління цікаве таке міркування оповідача:
І багато років по тому з каяттям пригадувала Мажориха, що
вона не дуже й плакала, проводжаючи чоловіка до війська: в
ті перші дні багатьма війна сприймалася, як щось не дуже ре-
альне, щось дуже далеке. То й здавалося не одному, а особливо
Культура слова №77’ 201240
молодшим, що люди не воювати збиралися, де і кров, і вбиті,
й поранені, а на якісь громадські роботи, — мостити шлях чи
насипати греблю для ставу.
Війна увійшла у світовідчуття Мажорихи, стала частиною її
буденного ритму життя — напівголодного й тривожного: вона
вже звикла до того, що живе, як то кажуть, упроголодь; в
Мажорихи ж теліпався хліба окраєць та п’ять пісних карто-
плин, бо зима поїла все.
Воєнне лихоліття у повсякденні відбите в мовно-естетич-
них предметних знаках — хліб по картках (А там черга за хлі-
бом по карточках: душ із півсотні, не менше), хліб із жолудів
і полови (Хіба що хліба хоч трохи. Хай скуштувала б город-
ського. Бо в Мажорихи вже другий рік з жолудів та полови.
Важкий, як цеглина, а затвердне, то й у воді не розмочиш),
ляльки з ганчір’я (Дочка взяла ганчір’яну ляльку, змайстрова-
ну матір’ю, з якою й спала, і їла, понесла до батька), довідка
замість паспорта (Мажориха й полізла рукою за пазуху: по вуз-
лик, у якому була зав’язана довідка), шинель, куфайка, галіфе
(— Кухвайку. Еге ж ... Та ще якби вати якої доклали, то я уже
якось вам віддячила; Ото ж моє галіхве!; В Оникія аж очі за-
сяяли: — Бач, який я теж чоловік вигодний: з однієї шинелі та
двом зодягачка!).
Війна вкарбована і в характерних фразеологічних висло-
вах: жінки так і налетіли на нього: ич який, командувати! На
фронт іди покомандуй!; Завертайте корів, бо ви мов до Бер-
ліна доорати зібралися!
Скрута воєнного лихоліття не знищує в характері Мажорихи
почуття любові до всього живого — людини, тварини, росли-
ни, землі. А. Дімаров докладно описує, наприклад, її ставлення
до корови Лиски: Мажориху аж пересмикнуло: ніколи худо-
би не лаяла. І свою Лиску до того привчила: тільки ласкою,
тільки лагідним словом; Моя теж щось не дуже, — сказала
Мажориха. Хоч ніколи не мала звичку ганити свою корівчи-
ну; Бігла й нічого не бачила: тільки Лиску, лишень її — свою
годувальницю, свою зодягальницю.
Одна із визначальних рис характеру Мажорихи — її бай-
дужість до побутових умов, зокрема до одягу: Одкрила Ма-
жориха скриню, до якої майже й не заглядала ніколи, бо
мовосвіт анатолія Дімарова 41
й заглядати, власне, було ні до чого; Мажориха прибрана в
нову, ще жодного разу не вдівану сорочку і од того здається
мов чужою: відколи її пам’ятаю, ходила в поношеному. До
війни було сутужно з одягом, у війну й питати нічого, а вже
й потім, як люди потроху сп’ялися на ноги та захизувалися на
свята в празниковому, одна лишень Мажориха не вилазила з
латаного, як з власної шкіри.
Зовнішній портрет Мажорихи із характеризувально-оці-
нювальними епітетами описує оповідач-односелець: Я бачу її
худеньку, наперед нахилену постать, вічно націлену на якусь
чергову роботу, її меткі, мов живчики, очі, які не пропустять
нічого, її невеликі, але сильні і чіпкі руки з шкарубкими до-
лонями.
З коротких реплік Мажорихи постає мовний портрет жін-
ки, яка вкорінена у своє територіальне середовище з особли-
вими середньонаддіпрянськими діалектними рисами (— Дак
той, що з портфелем, все приказував..; — Та спасибі ж вам!..
Дай вам, боже, здоровля!.. Свою жінку, діток побачити! — не
знає, як і дякувати Мажориха; — Ти тутка посидь, а я змо-
таюся досередини; — Таке, — аж зашарілася Мажориха. —
То, мо’, й роздіти?), з характерними для усної розмовної мови
частково адаптованими «міськими» словами (— Та, Борисе, та
чого ж ти сидиш?! — закричала вона із порога. — Та дзвони ж
у милицію!; — А другий з портфелем, ще й у «очках»).
Із таких мовно-естетичних знаків повсякденної сільської
культури періоду війни та повоєнного лихоліття — маркерів ре-
чового та психологічного, людиноцентричного образу часу —
й складається портрет сильної жінки-трудівниці, яка попри все
зберігає бадьорість і переживає по-своєму радість від своїх
клопотів. Нині слово мажориха має вже зовсім іншу конота-
цію, бо в усній мові позначає ‘дружину багатого впливового
чоловіка, яка поводиться зверхньо, порушуючи норми поведін-
ки в соціумі’, воно сприймається як сленгізм. Натомість у по-
вісті Анатолія Дімарова окреслено унікальний образок інших
традицій терплячих людських взаємин.
|