"Чуєш, всенародний батьку?.."
Збережено в:
| Дата: | 2012 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української мови НАН України
2012
|
| Назва видання: | Культура слова |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/110214 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | "Чуєш, всенародний батьку?.." / Н. Сологуб // Культура слова. — 2012. — Вип. 77. — С. 14-20. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-110214 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1102142017-01-02T03:02:16Z "Чуєш, всенародний батьку?.." Сологуб, Н. Мовосвіт Анатолія Дімарова 2012 Article "Чуєш, всенародний батьку?.." / Н. Сологуб // Культура слова. — 2012. — Вип. 77. — С. 14-20. — укр. 0201-419X http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/110214 uk Культура слова Інститут української мови НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Мовосвіт Анатолія Дімарова Мовосвіт Анатолія Дімарова |
| spellingShingle |
Мовосвіт Анатолія Дімарова Мовосвіт Анатолія Дімарова Сологуб, Н. "Чуєш, всенародний батьку?.." Культура слова |
| format |
Article |
| author |
Сологуб, Н. |
| author_facet |
Сологуб, Н. |
| author_sort |
Сологуб, Н. |
| title |
"Чуєш, всенародний батьку?.." |
| title_short |
"Чуєш, всенародний батьку?.." |
| title_full |
"Чуєш, всенародний батьку?.." |
| title_fullStr |
"Чуєш, всенародний батьку?.." |
| title_full_unstemmed |
"Чуєш, всенародний батьку?.." |
| title_sort |
"чуєш, всенародний батьку?.." |
| publisher |
Інститут української мови НАН України |
| publishDate |
2012 |
| topic_facet |
Мовосвіт Анатолія Дімарова |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/110214 |
| citation_txt |
"Чуєш, всенародний батьку?.." / Н. Сологуб // Культура слова. — 2012. — Вип. 77. — С. 14-20. — укр. |
| series |
Культура слова |
| work_keys_str_mv |
AT sologubn čuêšvsenarodnijbatʹku |
| first_indexed |
2025-07-08T00:16:30Z |
| last_indexed |
2025-07-08T00:16:30Z |
| _version_ |
1837035748251926528 |
| fulltext |
Культура слова №77’ 201214
сну (Блакитна, 256); Не знаю також, чому дорослих не чіпали
собаки, не товкли барани, не хвицали коні. Чи вони, дорослі,
знали якесь слово, що кожного разу, цілі та неушкоджені, по-
вертались додому (Блакитна, 256).
Для мовотворчості А. Дімарова властиве уміння актуалізу-
вати, розкрити семантичні й емоційні глибини мови, не вихо-
дячи за межі літературного стандарту. Естетична і художня цін-
ність таких джерел розвитку літературної мови з плином часу
тільки зростає.
Надія Сологуб
«Чуєш, всенароДний батьКу?..»
У творчому доробку Анатолія Дімарова нашу увагу привер-
нула невелика повість «Чорний ворон». Можливо, тому, що в
творах Івана Багряного, мову яких ми зараз аналізуємо, словес-
ний образ «чорного ворона» є концептуальним, і цікаво стало
зіставити індивідуальноавторські манери його розкриття. Зро-
зуміло, що йдеться у названих письменників не про пісенного
чорного ворона, а про політичне явище, про машину чорного
кольору, якою у сталінські часи забирали так званих ворогів
народу і яку народ назвав «чорний ворон». Надрукувати таке
можна було тільки після смерті Сталіна, після розвінчання його
культу. І то не всі осмілювалися.
Центральний персонаж повісті — шкільний учитель, зго-
дом викладач педінституту Калинка. Післявоєнний час. Ось він
їде у трамваї, повертаючись із відрядження, з «нехитрими по-
дарунками» для дружини. Відразу впадає в око ніби класично-
традиційна, але водночас сповнена авторського бачення манера
оповіді автора: Надворі була рання весна, перші дощі щедро
омили місто, і будинки, й дерева, і вулиці були такі веселі та
чисті, що аж хотілося усміхнутися до них, тому й люди, ма-
буть, були, як ніколи, привітні й веселі, й не вірилося, що десь
мовосвіт анатолія Дімарова 15
могла чаїтися чорна підозра чи ненависть. Психологічну на-
сторогу останніх рядків цього опису тріумфу весни розкриває
фраза: Калинка .. й не знав, що за ним пильно стежать і він до-
гулює останні хвилини на волі. Папірець на арешт, в одержанні
якого розписався під час війни тоді ще молодий лейтенант Ка-
линка, не загубився, не щез, а невидимою тінню літав за ним
усі ці роки, аж доки рука, від якої залежало, карати чи милува-
ти, і яка звикла в основному карати, написала на ньому кілька
слів — і Калинка в одну мить перетворився .. в державного
злочинця, ворога народу, нерозривною частиною якого він був.
Тут усе працює на авторський задум, на зав’язку дії. Від
цього уривку словесні нитки «тягнуться» по всій повісті. Зо-
крема невидима тінь, яка переслідує Калинку все життя, пере-
гукується з назвою збірки, до якої входить і повість «Чорний
ворон», — «В тіні Сталіна», а рука.., яка звикла в основному
карати — це сам Сталін, пор.: І чим довше розглядав портрет
Калинка, тим більше здавалося, що Сталін тут зовсім інший.
Очі… Не оті… усміхнені очі всенародного батька, а холодні й
нещадні, повні важкої підозри чи Невже Сталін не знає нічо-
го?.. Далі Калинка не хоче думати… Боїться втратити віру в
людину, яка вже є для нього напівбогом… Так де ж ти зараз,
товаришу Сталін? Чому ти не прийдеш… в оцю в’язницю, у
сирий підвал, …щоб відновити справедливість?!
То що ж скоїв Калинка, що його разом з подарунками забрав
Чорний ворон? А справа ця трапилася в часи війни. Сталося
так, що тоді молодший лейтенант Калинка послав у розвідку
солдата, якого начальство запідозрило у намірі втечі до німців.
Цей факт зафіксував особіст. І хоч підозрюваний розвідник за-
гинув, і його принесли товариші із розвідки мертвим, це не до-
помогло. Запідозрили у зраді й самого Калинку. Особіст видав
папірець — ордер на арешт — і змусив розписатися. І ось цей
папірець знайшов його вже в мирний час.
Наступні сторінки твору — поневіряння Калинки під час
війни: німецький полон (колючі дроти й нелюдський режим),
втеча з табору (ховаючись по ярах та перелісках, мерзнучи,
голодаючи, добрався до рідного села.., півроку гойдався між
життям і смертю), видужав, знову пішов на війну, повер-
нувся в 44-му після чергового тяжкого поранення; працював
Культура слова №77’ 201216
учителем у селі, потім у педінституті. Аж поки не забрав його
Чорний ворон. Далі — в’язниця, допити, життя в камерах, а по-
тім табір, де відбував свої 10 років аж до розвінчання культу
Сталіна. Такий перебіг і опис подій у повісті «Чорний ворон»
зумовив активне використання певних шарів лексики.
Є в ній військова лексика (автомат, атака, бій, боєць,
«катюша», командир, комбат, лимонка, окоп, передова, плащ-
намет, портупея, ракетниця, сержант, траншея, цейхгауз;
диски до кулеметів, лінія оборони, послати в розвідку тощо);
тюремна (барак, блямба, «вовчок», в’язниця, геваг, допит, ка-
мера, концтабір, наглядач, нари, ордер на арешт, параша, роз-
колюватися, слідство, слідчий тощо).
Та найактивніший шар лексики, фразеології, синтаксису в
творах А. Дімарова — мова народна. У цього автора — народ-
не бачення війни і народне її розуміння, його увага спрямована
на нетрафаретні моменти війни, на те, що інші в літературі на-
віть боялися зачіпати, наприклад, окупацію: «До… сотень і со-
тень… по-народному гуманних і всерозуміючих прозрінь щодо
усіх, хто не воював, але залишався людиною навіть у нав’язаному
фашистами становищі раба, радянська література йшла повільні-
ше, ніж до розуміння природи фронтового героїзму» (Г. Штонь).
Цю взаємодію людини з війною А. Дімаров не лише не обій-
шов, а й показав поневіряння, подвиг оточенців «знизу», з уст
простих людей. Народне бачення війни цим письменником зна-
йшло відображення у мовному оформленні, пор.:
— Та що ж це воно виходить, добрі люди! — вже зовсім
розпачливо вигукнув дід. — Поки не пізно, самим на гілляку дер-
тися?.. Ну ті, що вакуїрувалися разом з войськом… А лишилося
ж скільки! То їм як?
— Воювати треба! Палити все, пустелю робити!
— Звичайно, котрі будуть воювати, — згоджувався дід і
відразу ж вдавався до іншого сумніву:
— Тільки й вони ж себе за лікті не гризтимуть. І народові
якось жити треба. А пустеля — кого нагодує… Тут подумати
треба.
Прикметно, що тему «українці в окупації» зачіпає А. Ді-
маров у спогаді про війну («Україна молода», 06.12.2012), з
чого видно, що ця проблема болить йому й досі: «Вважаю, що
мовосвіт анатолія Дімарова 17
після Голодомору це було друге зумисне винищення україн-
ського народу. Коли село звільнили, всіх чоловіків від 16 до
60 років — всіх, аби була нога-рука, а чи сліпий глухий — не
важливо — стали брати до війська» і неозброєних посилали на
вірну смерть».
Народнорозмовні слова типу баланда, кодло, комизитися,
контрик, ло́пати, манатки, марудити, окупірована терито-
рія, урка, фрайер, фріц, ха́вати, чучмек, ша́мати, шпон досить
часто трапляється у творах А. Дімарова. Інша річ, що викорис-
товує він їх у мовленні відповідних персонажів і у відповідних
ситуаціях. Природність слова письменник відчуває дуже тонко.
Як і в інших творах, у повісті «Чорний ворон» А. Дімаров
сповна вживає народну фразеологію, пор.: заварити кашу; з
вас пір’я летітиме; змотався до німців; коники викидати; наче
його щойно вмочили в окріп; німці сиділи, як миші; розхльобува-
ти кашу; штовхати в шию, дати прикурити тощо.
А. Дімаров — прекрасний оповідач. Його манера оповіді —
від людей, від народного життя. В дитинстві ще, як сам зга-
дував, «читав тіткам і дядькам», любив слухати їх. Впливала
також прочитана художня література, зокрема твори Григорія
Тютюнника, перед яким схилявся. Робота в газетах, у видавни-
цтві теж сприяли відчуттю слова. Але головне, що все в цьому
відчутті слова, насамперед, — з власного життєвого досвіду,
з побаченого і почутого. Можна лише дивуватися, як у гли-
боко тоталітарні роки, роки «безконфліктності», «лакування»
дійсності, цей письменник виявив своє світосприйняття, уник
загальників. Він пише про найскладніше лаконічно, просто і
водночас художньо, хоча й уникає «надмірних красивостей»,
складної метафоризації. Основна функція слова у його творах —
«називальна». Слова вжито переважно в прямому значен-
ні, майже відсутні запозичення. Саме такою є народна мовна
стихія. Але водночас ця стихія скерована автором в потрібне
русло, підпорядкована його ідеї. Це і є художня майстерність
письменника.
Автор не любить філософських розмірковувань, довгих
описів. У нього слово і дія зближені максимально. Навіть опи-
си тюремної камери, які, наприклад, у І. Багряного займають
сторінки, у А. Дімарова — кількома лаконічними штрихами:
Культура слова №77’ 201218
Переступивши поріг нового житла, Калинка зупинився, роздив-
ляючись. Оствітлена ледь жевріючою лампочкою камера була
вузька та низька, стіни чорніли од вогкості, такі ж чорні до-
шки були під ногами. Поміж дошками блищала смердюча вода.
В глибині камери, під цегляною стіною, стояли широкі нари з
горою якогось лахміття. Біля дверей стирчала дерев’яна пара-
ша — одвічний тюремний божок. І все. Такі ж лаконічні описи
співкамерників — хлопців, власне, дітей, які випадково піді-
брали листівки про сина Сталіна і за це потрапили до в’язниці.
Та навіть такі короткі описи — в основному через діалоги:
— А нас, дядьку, вже й на допит водили! — похвастався
Микола… Шморгнув кирпатим носом, всіяним густим ласто-
винням… — Там дядько вреднющий такий…
— Чим же він вреднющий?
— А як що, так за вухо… Крутить вухо й сичить: «Розка-
зуй, щеня, хто вас листівки збирати навчив?» … Накрутить
так, що вуха стають як балабухи. …
Із таких діалогів постає інформація про персонажів, про си-
туацію, про психологічний стан в’язнів місткіше, ніж із кількох
сторінок тексту.
Але щоб так написати, глибоко й просто, мужньо й зворуш-
ливо, треба це відчути, треба бути частинкою цього. Адже ди-
тинство А. Дімарова, про що свідчать автобіографічні твори,
дуже нагадує дитинство Сашка із «Зачарованої Десни» О. До-
вженка. Таких хлопчиків виховував народ.
Варто звернути увагу на мову працівників в’язниць — слід-
чих, наглядачів, конвоїрів. Впадає в око неграмотність, суржи-
ковість, грубість їх мови. Слова халєра, гад, стерво, паразит,
чорт тощо є типовими для них у спілкуванні з в’язнями:
Як тільки ліг, клацнув «вовчок», і безбарвний, наче він і лю-
дині не належав, голос скомандував:
— Не лежать. Не спати.
Калинка схопився, кинувся до дверей:
— Слухайте, коли мене випустять?
По той бік ані звуку… Тоді Калинка, не витримавши, по-
стукав у двері.
Клацнув вовчок, з’явилася верхня частина обличчя.
— Що надьто?
мовосвіт анатолія Дімарова 19
В іншому випадку:
— Ви хоча б перевели хлопців у сухішу камеру, — сказав Ка-
линка наглядачеві…
— Ніззя.
— Чому ж ніззя?..Зігниють вони тут.
— Ніззя.
Чи ось начальник в’язниці клопочеться, де прилаштувати в
тюрмі хворого Калинку:
— Куди тебе, паразита запхнути?.. — Це ти тут заразу
розносиш?.. Ну пішли, бацило, за мною! Шагай, шагай, далі
тюрми не зайдьош!
Інколи в А. Дімарова зображення неграмотності, запро-
грамованості на «вишукування» звинувачень доходить до сар-
казму:
Слідчий до Калинки:
Був на окупірованій території?.. Слідчий зводить голову,
сердито запитує: — «Окупированной» як пишеться?.. потім
знову запитує: — А «территорию» як писати?
А ось слідчий збирає компромат на Калинку в його учнів:
— А що ж ви робили?
— Училися.
— Фашистам слугувати училися?
— Вони вчили нас літератури.
— Яких фашистських письменників?
— Ми вчили Тараса Шевченка…«Катерину».
— Яку іще Катерину?
— Та «Катерину» ж, поему!
— … Ану, хто пригадає? Ти? Давай.
— Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями…
Слідчого пронизує радість мисливця, що раптом натрапив на
слід. Тепер тільки обкидати дичину прапорцями, звести курки.
Саме це свідчення послужило основною причиною того,
що Калинці дали 10 років ув’язнення.
Скільки б не перечитував прозу А. Дімарова, знову й знову
переконуватимешся в тому, що основним засобом зображення
дійсності, а значить і основною рисою його мовного стилю є
мова персонажів, оформлена, переважно, у вигляді діалогів.
Культура слова №77’ 201220
Автор у творах А. Дімарова говорить мало. Говорять пер-
сонажі, говорить народ — це й створює індивідуальний стиль
письменника.
Та повернемося до Калинки. Реабілітований Калинка по-
вернувся до рідного міста і знову працював в інституті. Рап-
том його викликали до військкомату, там майор вручив йому
медаль та посвідчення. Калинка простягнув був руку та й від-
сахнувся: на лицьовій стороні медалі чітко виступав профіль
Сталіна. Іронія долі?! В цьому теж А. Дімаров. До речі, у зга-
даному спогаді-інтерв’ю з «України молодої» ситуація май-
же повторюється. Йдеться про вручення А. Дімарову медалі:
«Коли років п’ять тому я лежав у шпиталі й мені принесли ме-
даль Жукова, я її пожбурив…». Не прощає А. Дімаров вождям,
полководцям несправедливі втрати українців у минулій війні.
Варто навести останній абзац повісті, оскільки в ньому схо-
дяться всі нитки оповіді. Саме тут спостерігаємо виявлення
майже не описаного, але завжди присутнього в повісті образу
Чорного ворона: Потім Калинка вертався додому, тримаючи
кругленький шматок металу з барельєфом людини, якій колись
так вірив, як не вірив нікому, і яка так підступно зрадила свя-
ту його віру. В першому сквері сів на лавку, розтулив долоню, і
шматочок металу, зігрітий його теплом, став потроху холо-
нути, і покривався сизуватою мертвою памороззю барельєф
вусатої людини з вузьким злим чолом.
Так ось він — Чорний ворон!
|