Психодрама як літературознавча проблема
Рецензія на книгу: Тихолоз Богдан. Психодрама Івана Франка в дзеркалі рефлексійної поезії. Студії. — Львів, ЛНУ ім. Івана Франка. — 2005. — 180 с.
Збережено в:
Дата: | 2006 |
---|---|
Автор: | |
Формат: | Стаття |
Мова: | Ukrainian |
Опубліковано: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2006
|
Теми: | |
Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/11052 |
Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
Цитувати: | Психодрама як літературознавча проблема / О. Вертій // Слово і Час. — 2006. — № 9. — С. 72-76. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraineid |
irk-123456789-11052 |
---|---|
record_format |
dspace |
spelling |
irk-123456789-110522013-02-13T02:25:10Z Психодрама як літературознавча проблема Вертій, О. Рецензії Рецензія на книгу: Тихолоз Богдан. Психодрама Івана Франка в дзеркалі рефлексійної поезії. Студії. — Львів, ЛНУ ім. Івана Франка. — 2005. — 180 с. 2006 Article Психодрама як літературознавча проблема / О. Вертій // Слово і Час. — 2006. — № 9. — С. 72-76. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/11052 uk Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
collection |
DSpace DC |
language |
Ukrainian |
topic |
Рецензії Рецензії |
spellingShingle |
Рецензії Рецензії Вертій, О. Психодрама як літературознавча проблема |
description |
Рецензія на книгу: Тихолоз Богдан. Психодрама Івана Франка в дзеркалі рефлексійної поезії. Студії. — Львів, ЛНУ ім. Івана Франка. — 2005. — 180 с. |
format |
Article |
author |
Вертій, О. |
author_facet |
Вертій, О. |
author_sort |
Вертій, О. |
title |
Психодрама як літературознавча проблема |
title_short |
Психодрама як літературознавча проблема |
title_full |
Психодрама як літературознавча проблема |
title_fullStr |
Психодрама як літературознавча проблема |
title_full_unstemmed |
Психодрама як літературознавча проблема |
title_sort |
психодрама як літературознавча проблема |
publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
publishDate |
2006 |
topic_facet |
Рецензії |
url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/11052 |
citation_txt |
Психодрама як літературознавча проблема / О. Вертій // Слово і Час. — 2006. — № 9. — С. 72-76. — укp. |
work_keys_str_mv |
AT vertíjo psihodramaâklíteraturoznavčaproblema |
first_indexed |
2025-07-02T13:19:33Z |
last_indexed |
2025-07-02T13:19:33Z |
_version_ |
1836541409623015424 |
fulltext |
72 Слово і Час. 2006 • №9
ПСИХОДРАМА ЯК ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА ПРОБЛЕМА
Тихолоз Богдан. Психодрама Івана Франка в дзеркалі рефлексійної поезії.
Студії. — Львів, ЛНУ ім. Івана Франка. — 2005. — 180 с.
У сучасне українське літературознавство Б.Ти2
холоз входив не голосно, але предметно й упев2
нено. Найприкметнішою ознакою його
наукового пошуку було прагнення відійти від заі2
деологізованих, тенденційно прямолінійних оц2
інок літературних явищ і потрактування їх на
якісно нових основоположних підставах. Уника2
ючи крайнощів одноплощинного підходу до вив2
чення насамперед творчості І.Франка, дослідник
робить вдалі спроби проникнення у найсуттєві2
ше, що визначає природу художньо2естетично2
го мислення письменника та поетичної творчості
загалом. Так молодий учений виходить на ідею
“цілого чоловіка”, сформовану ще на початку ХХ
ст. М.Євшаном, поглиблює і розвиває її, перекон2
ливим прикладом чого стала й оцінювана тут пра2
ця.
Науково виважений вибір предмета дослід2
ження, продумана побудова студій, скрупульоз2
ний та усебічний аналіз тих чи тих фактів,
обґрунтовані узагальнення і висновки формують
цілісну і своєрідну сукупність поглядів автора на
життєву драму І.Франка та художньо2естетичні
підстави її вираження в поетичній спадщині пись2
менника. Зміст такої сукупності поглядів визна2
чається діалектикою взаємозумовленості та
взаємодії усіх складових внутрішнього світу по2
ета і його героя, обставин їх повсякденного бут2
тя, суперечностями становлення і розвитку цього
внутрішнього світу, характерів, обставин, поетич2
них утворень тощо. Опорними творами, які ви2
ражають особливості психодрами І.Франка у
світлі єдності та суперечностей мислительно2
розсудкового і чуттєвого первнів в художньому
освоєнні та зображенні, зумовлених обставина2
ми особистого та суспільного буття думок і почу2
вань, для дослідника стали такі твори, як “Не
покидай мене, пекучий болю...”, “Опівніч. Глухо.
Зимно. Вітер виє...”, “Як голова болить...”, “По2
хорон”, “Іван Вишенський”, “Мойсей”, “Хмель2
ницький і ворожбит”, збірка “Зів’яле листя”
тощо. Саме в них чітко окреслено психодраму
І.Франка, становлення, розвиток і розв’язка якої
відбувається у напрямку від “цілого чоловіка”
(взірця) до “поєдинку” (колізії двійництва) зі
світом і самим собою та “ похорону” (розв’язан2
ня цієї колізії), своєрідного очищення задля того,
щоб знову стати взірцем “цілого чоловіка” і зно2
ву продовжити проходження крізь ці кола страж2
денного життя — боротьби за самого себе і світ.
Відчуваючи певну обмеженість для розв’язан2
ня порушуваних проблем поділу способів само2
пізнання, саморозгортання на елементарно2ав2
топсихологічний, науково2теоретичний та філо2
софський типи, автор цілком закономірно й
обґрунтовано ставить питання про необхідність
введення в літератузнавчий обіг поняття художC
ньоCобразного типу такого самопізнання та са2
морозгортання, тобто з’ясування його естетичної
природи і формування на цих підставах суто літе2
ратурознавчої ознаки. Розумінню змісту цієї оз2
наки як закономірної єдності драматичних
“роздумів, переживань, волінь, підсвідомих по2
тягів, а не зовнішніх фактів чи подій” (С.21), їх
унормуванню й присвячені студії Б.Тихолоза. Це
дало йому змогу по2новому досліджувати пси2
ходраму І.Франка, адже історія літератури для
нього — насамперед історія особистостей, “а
вже потім — стилів, напрямів, угруповань, ідео2
логій...” (С.12). На основі названих ознак і по2
нять в їх діалектичній єдності та суперечностях
автор розвиває провідні ідеї своєї праці.
Одна з визначальних серед них — це розумін2
ня художньої творчості як психодрами митця,
зумовленої його одержимим прагненням само2
пізнання духовної цілісності, єдності духовного
становлення і розвитку, як вияву глибоких травм,
насамперед зовнішньо2соціального і внутріш2
ньо2психологічного характеру. Художня
творчість, як стверджує автор, стає, отже, праг2
ненням позбутися болючих психологічних про2
блем через подолання кризи духовного буття,
спробою винести “за дужки” власного “я” усе
негативне, травматичне, “витонченою формою
автопсихографії та автопсихотерапії, ліком на
власні душевні недуги шляхом їхнього мистець2
кого зображення” (С. 28). Погодьмося, що таке
прочитання творчості І.Франка не просто на часі,
воно криє в собі відкриття незнаних, чи то при2
наймні малодосліджених проблем, які досі за2
лишалися на узбіччі українського
літературознавства, хоча мали б відкрити завісу
на певні вияви психології художньої творчості
поета, розуміння діалектики його душі та душі
його героя, пролити світло на естетичний зміст
та естетичне призначення їх самовираження,
дали б нові підстави і можливості визначення їх
національних особливостей у взаємозв’язку із
загальнолюдськими цінностями і т.д.
Усвідомлюючи важливість поставлених перед
собою завдань, ці проблеми вчений вирішує на
принципово нових наукових підставах. Скажімо,
художньо2естетичні протилежності (гадюка,
Слово і Час. 2006 • №9 73
зміяCполоз — зло і серце — гуманність, мо2
ральність, співчутливість, життєлюбність, духов2
не багатство, добро, воля; життя — смерть;
любов до ближнього — ненависть, себелюбство;
любов до Бога — зневіра; опертість на апокриC
фи — самобутність; колізія двійництва — діаC
лектика цілісності і роздвоєння) дозволяють
з’ясувати природу самобачення письменника у
дзеркалі власної поезії, заглянути у задзеркал2
ля духу, крізь видимість дійти до сутності, з’ясу2
вати природу та смисл образних утворень у їх
психологічному, культурно2історичному, пізна2
вальному, буттєвому, ціннісному вимірах залеж2
но від властивостей і потреб людини.
Така багатогранність, усеохопність з’ясуван2
ня тих чи тих проблем надає усій сукупності літе2
ратурознавчих поглядів Б.Тихолоза на них
місткості та чіткої визначеності, відкриває
І.Франка досі незнаного, справжнього, з його
сумнівами і протиріччями, каменярською вдачею
і водночас страдника, вимученого та виснажено2
го повсякденними обставинами особистого і сус2
пільного життя. Дослідник, як і автор поезії “Не
покидай мене, пекучий болю...”, доходить неспо2
діваного висновку, що у змісті прямо протилеж2
них образів серця й гадюки закорінена
драматична урівноваженість внутрішнього світу
ліричного героя. Суперечлива єдність, гармонія
цих образів — то болісні роздуми про призна2
чення людини в цьому світі, про її моральну і ду2
ховну досконалість. Але така досконалість,
гармонія — не в ідеалізації, надто ж не в життєвій
ідилії, а в усвідомленні необхідності страждан2
ня як вияву краси і гармонії. Взірець доскона2
лості, прагнення досягти його, зрівнятися з ним
у такому разі руйнує цю досконалість, обертаєть2
ся для ліричного героя муками і стражданнями,
які, проте, мають свій, суто франківський смисл:
“Не покидай мене, пекучий болю, Не покидай
важкая думо2муко, Над людським горем людсь2
кою журбою! Рви серце в мні, бліда журо2марю2
ко, Не дай заснуть в пустелі безучастя — Не
покидай мене, гриже2гадюко!”. За тонким спос2
тереженням дослідника, серце тут уособлює теп2
ло, світло, життя, любов, людяність, яким гадюка
— вияв гризоти, розпуки — не повинна давати
спокою, розбуджувати їх до протистояння тем2
ним силам, силам зла, мороку і смерті, у боротьбі
з ними знаходити душевну рівновагу, смисл жит2
тя, “бо ж той, хто віддав себе світові, тим самим
прийняв його у свою душу”, відтак “головна бит2
ва точиться в його нутрі, а не межи ним і світом”
(С.54). Прикметно, що в книжці ґрунтовно з’ясо2
вується національна природа не лише образів
серця та гадюки, а й інших поетичних утворень,
надто ж у зіставленнях з поезією інших народів
світу. Перейнятість ліричного героя болями світу
як власними болями, громадянська основа само2
визначення в них, тонкий ліризм і вишукана філо2
софічність художнього мислення І.Франка ґрун2
туються, як вважає Б.Тихолоз, на
світоглядно2поетичному змісті образів українсь2
кої народної творчості, філософських ідеях
Г.Сковороди і т.д. Шкода, правда, що автор обій2
шов тут увагою праці П.Юркевича, Д.Чижевсь2
кого, Є.Онацького, О.Кульчицького,
М.Шлемкевича та інших українських філософів
та психологів2народознавців, наукові ідеї яких
пролили б чимало додаткового світла, зокрема
на художню розробку І.Франком “філософії сер2
ця”, особливості самовираження й самоутверд2
ження поета і ліричного героя у внутрішньому
конфлікті, на своєрідність розгортання цього
конфлікту, художньо2філософських узагальнень
в ньому.
Як уже зазначалося, поетичну творчість
І.Франка Б.Тихолоз досліджує, насамперед, як
вияв психологічної драми митця, тобто витіснен2
ня складних, загострених станів, виняткових про2
явів психіки в художній твір, як своєрідний “театр
для себе”, у якому все становить відображення,
вираження і зображення власного “я”. На кону
цього театру йде боротьба отого власного “я” із
самим собою й урівноваженість пристрастей,
мук, тривог, туги, болісних роздумів, усвідомлень
порушується. У самовираженні поета як і лірич2
ного героя постає момент виходу з рівноваги, зі
стану драматично2напруженого спокою. Він ви2
ливається у внутрішній поєдинок із самим собою,
з’являється колізія двійництва, яка, проте, також
складає природну діалектичну єдність. Вона й
становить одну з основоположних підстав дос2
лідження діалектики “розщеплення внутрішньо
цілісного ліричного суб’єкта на “героїко2каме2
нярську” та “приватно2страждальну” іпостасі
(С.120). У “Поєдинку” “правдивий” і “фальши2
вий” Мирони, “олюднені” хвилі і човен моделю2
ють дійсність через світосприйняття,
світорозуміння, через внутрішнє “я” й самого
І.Франка, “духовно розчахнутого межи світлом і
темрявою, вершинами і низинами, вірою і зневі2
рою” (С.127). У “Смерті Каїна” подібного роду
суперечності віднаходять гармонію у внутрішнь2
ому світі самого героя, готового спокутувати свій
гріх, відкривши людям просту, але мудру істину:
джерелом життя є велика любов. Однак несвідо2
мо покараний сліпим Лемехом, цей великий
грішник не може поставити своє прозріння на
службу людям. Оця внутрішня боротьба за вибір
свого шляху, своєрідний суд над самим собою,
за те, що грішив у своєму серці, за сумніви, за
спокуси, зневіру і безнадію, за те, що впустив до
своєї душі “злого демона пустині” у названих та
інших творах гіперболізовані і, як стверджує дос2
лідник, виносяться поетом зі свого внутрішньо2
го світу в моторошний “великий” поетичний світ
74 Слово і Час. 2006 • №9
борні світла і темряви, що суттєво поглиблює
художньо2філософське начало: герой досягає
самого себе і через поховання внутрішньої розд2
воєності оздоровлює власний недужий дух, по2
вертаючи себе до нового життя. Це ж, своєю
чергою, надає художній оповіді, характерам ге2
роїв трагічного піднесення, бо ж зрада (“Поєди2
нок”), гадюка, що вижерла серце (“Опівніч.
Глухо. Зимно. Вітер виє...”), втеча у смерть
(“Зів’яле листя”) не дають відновити втрачену
внутрішню цілісність.
Однак Б.Тихолоз наголошує на тому, що навіть
повсюдний трагізм буття і повсякденний ризик
смерті — ще не привід здаватися у борні, бо ж
навіть тоді, коли бодай один із десяти човнів
дійшов до пристані, шукати мети варто, бо ж
“ніде той не дійде, Хто не має цілі” (“Човен”).
Так відбувається трагічне очищення. І тут Б.Ти2
холоз робить глибокий і переконливий висно2
вок: рух художньо2естетичної свідомості як вияв
психодрами І.Франка відбувається за законами
діалектики (кількість переходить у якість, проти2
лежності саморозкриваються в їх єдності і бо2
ротьбі, одна в одній, а заперечення заперечення
переконує в тому, що “кожен синтез породжу2
вав антиномію, що після “похорону” щоразу вос2
кресав “цілий чоловік”, а в його душі знову
визрівав поєдинок). “Тож діалектика цілісності і
роздвоєння, — пише він, — не випадковий епі2
зод чи літературний мотив, хай і часто повторю2
ваний, а перманентний “метасюжет” Франкової
життєтворчості, її “нерв”, глибоко мотивований
психологічно й світоглядно. Тому ані “цілий чо2
ловік”, ані колізія двійництва ніколи не стали для
письменника перейденим етапом і ніколи не були
остаточно поховані” (С.1462147). Це й визначає
сутність усієї сукупності поглядів Б.Тихолоза на
психодраму І.Франка. Особливості ж її літерату2
рознавчого осмислення полягають у тому, що
свої ідеї дослідник розвиває, як зазначав свого
часу І.Денисюк, у річищі концепції української
національної культури, тобто в річищі художньо2
естетичного мислення самого І.Франка.
Переконливим прикладом формування осно2
воположних підстав дослідження на такому
ґрунті слугує те, що Б.Тихолоз незрідка послу2
говується працями М.Гайдеґґера, Г.2Ґ.Ґадамера,
С.К’єркегора, Ф.Ніцше, К.Сельчонка, М.Бердяє2
ва та інших іноземних учених, розвиває їх певні
положення, але лишається при цьому вірним уч2
нем і послідовником І.Франка. Скажімо, виходя2
чи з Гайдеґґерового розуміння художнього твору
як повідомлення, крізь яке голосом автора про2
мовляє саме буття, він не механічно переносить
його в основу свого дослідження, а шукає те
спільне, що об’єднує І.Франка (самобачення
письменника в дзеркалі власної поезії: “... Моє
найвище бажання як писателя і поета: щоб моє
слово було я с н е і щоби в ньому, як в дзеркалі,
виднілося людське, щиролюдське лице”) та
М.Гайдеґґера (“Поезія — це у2становлення бут2
тя за допомогою слова”). Далі ж розуміння поезії
як повідомлення, а саме як віддзеркалення в ній
“щиролюдського лиця”, дослідник розвиває в
суто франківських вимірах. Він вказує насампе2
ред на таку особливість художньо2естетичного
повідомлення в досліджуваних творах українсь2
кого поета, як автобіографізм, самобачення, пре2
ображення, медитативність ліричного
роздуму2переживання, зосередженість на про2
блематиці філософсько2поетичних розважань
письменника та ін., що й виливається в нього в
чітко окреслене вище триступінчасте утворення
— “цілий чоловік” (взірець) — “поєдинок” (ко2
лізія двійництва) — “похорон” (розв’язання цієї
колізії), — складові якого досліджуються у їх
діалектичних взаємозв’язках, взаємосуперечно2
стях, взаємозумовленостях і взаємопереходах.
До того ж своєрідність такого саморозвитку, та2
кого саморозгортання психодрами І.Франка з’я2
совується Б.Тихолозом на тлі
західноєвропейської поезії, психологічної, ху2
дожньо2естетичної та філософської думки, що
дало йому змогу показати національну само2
бутність психологізму досліджуваних творів по2
ета, з одного боку, а з другого — мислити
ознаками і поняттями самого І.Франка, форму2
вати усю сукупність основоположних підстав сво2
го дослідження в отому річищі української
національної культури, в якому, як уже зазнача2
лось, мислив свою творчість сам І.Франко. Відтак
українська літературознавча думка природно
вводиться у західноєвропейський та світовий
контекст як рівноправна і загальнозначима дум2
ка, а творчість поета — у коло найвидатніших
поетів світу.
Хоча й тут авторові також можна зробити сво2
го роду закид з приводу того, що він обійшов
увагою праці ряду українських учених, зокрема
А.Костенка, В.Лесика, М.Колесника, присвячені
діалектиці естетичного як особистісного відно2
шення, закономірностям становлення художнь2
ого образу, філософським проблемам
художньо2естетичної типізації, законам компо2
зиції художнього твору, діалектиці літературно2
го поступування тощо, завдяки чому рамки
дослідження значно розширилися б, а основні
його ідеї знайшли б нові поштовхи до поглибле2
нішої розробки, надавши узагальненням і вис2
новкам нового змісту. Українське
літературознавство тут суттєво доповнило б за2
хідноєвропейську літературно2естетичну думку
в розв’язанні проблем психологічного аналізу,
діалектики співвідношення відображення і зоб2
раження, узагальнення і вираження ідеалів, ви2
раження і взаємовираження, відтворення і
Слово і Час. 2006 • №9 75
перетворення в художньому образі і т.д.
Нові ідеї, формування національних осново2
положних підстав сучасного українського літе2
ратурознавства потребують введення в науковий
обіг й нових національних ознак і понять, на яких
ґрунтувались би літературознавчі дослідження.
У цьому плані у праці Б.Тихолоза маємо перші,
часом досить вдалі спроби. Він послуговується
такими ознаками і поняттями, як “естетико2пси2
хологічний підхід”, заміняючи ним “індуктивну
поетику” (“...а також естетикоCпсихологічного
підходу (“індуктивної поетики”)) самого І.Фран2
ка, обґрунтованого зосібна в його трактаті “Із
секретів поетичної творчості” — (С.26), “межип2
ростір”, виведеним з формули І.Франка “внутрі2
шня драма тиші” (пауза, тобто “межипростір”, —
“це зовсім не бездіяльність. Навпаки, це
діяльність посилена, поглиблена, інтенсифікова2
на. Тільки не зовнішня, а внутрішня”. “ВнутрішC
ня драма тиші” за влучною формулою Франка з
трактату “Із секретів поетичної творчості” —
С.36) і т.д. Звичайно, вони слугують добрим зна2
ряддям структурування думки, вагомою складо2
вою психоаналізу, аналізу естетичного силового
поля образу ліричного героя того чи того твору,
того чи того тропу і т.д. Однак авторові ще не
завжди вдається уникнути невиправданого за2
хоплення ознаками й поняттями іноземного літе2
ратурознавства і вийти на поле творення системи
таких ознак і понять на ґрунті національної мови,
психології, естетики, вчень про українську націю,
народознавчих та філософських ідей українсь2
ких учених. У студіях не раз зустрічаємо “художні
антпропософії”, “танатоси”, “інкарнації”, “се2
мантичні конотації”, “концепти” тощо. Маємо й
непоодиноке нагромадження чужоземних слів
на зразок: “Езистенційна ситуація абсолютної
поразки універсалізується у фінальному стро2
фоїді” (С.90) та ін. Окрім того, що ознаки і по2
няття такого роду не завжди точно виражають
національну природу літературних явищ (пор.,
наприклад, уже згадувані “індуктивну поетику”
та “естетико2психологічний підхід”), вони часто
спотворюють їх сутність, ускладнюють їх розум2
іння і сприйняття. На жаль, такі спрямування у
вітчизняному літературознавстві іноді набувають
загрозливого характеру, витісняючи з науково2
го вжитку питомо українські ознаки і поняття,
українську мову загалом, а відтак гальмують ста2
новлення і розвиток історико2теоретичної літе2
ратурознавчої думки, заганяючи її в глухий кут.
Заслуговує на увагу і спроба Б.Тихолоза зня2
ти комуно2радянський ідеологічний глянець із
творчої постаті І.Франка. Питання про револю2
ційний демократизм, соціалізм письменника,
пропаганду ним марксизму та “непримиренну”
боротьбу з усілякого роду модерністами та де2
кадентами, що глибоко в’їлися у свідомість стар2
ших поколінь ще зі шкільної парти, сьогодні роз2
в’язані самим часом. Такого роду тенденційно й
одноплощинно запрограмовані характеристики
його творчої особистості цілком закономірно
відійшли в небуття. Проблема ж, сказати б, ка2
менярства І.Франка в українському літературо2
знавстві сьогодні обговорюється досить дієво.
Одні вчені стверджують, що уподібнення само2
го письменника з героями його відомого твору
— не що інше як ідеологічне устійнення, закос2
тенілість, міф радянських часів, інші вбачають у
цьому суттєву і цілком природну ознаку світог2
ляду і характеру письменника — насамперед ро2
зуміння ним мети, смислу і цінності життя, свого
призначення і призначення своєї творчості в істо2
ричному поступі народу і суспільства. У потрак2
туванні цієї проблеми Б.Тихолоз не завжди чітко
окреслює свою позицію, не до кінця вмотивовує
її. Він категорично не сприймає витвореного ра2
дянською ідеологічною системою образу І.Фран2
ка як соціальної маски, персони2ідеологеми,
продукту соціальної міфології комуністичного
режиму, а отже, і перебільшеного, безвідносно2
го значення таких творів, як “Вічний революціо2
нер”, “Товаришам із тюрми”, “Борислав
сміється”, “Каменярі”, на основі яких формува2
лись уявлення тих часів про самого письменника
і громадського діяча. Звичайно, це не викликає
ніяких заперечень: псевдопортрет такого І.Фран2
ка — неспростовний факт. Однак і в сучасному
літературознавстві маємо непоодинокі спроби за
тією ж схемою подати інший псевдопортрет:
І.Франко — “народник”, тобто ворог поступу,
відступник, закостенілий у своїх естетичних по2
глядах та літературно2критичній діяльності і т.д.,
і т.п., а сприйняття його як Каменяра в корені хиб2
не і, зрозуміло, неприйнятне. Розкривши зміст
цих крайностей, Б.Тихолоз робить висновок:
“Тим часом усталений перифраз “Каменяр” —
це насправді некоректна синекдоха: тут частина
персонального мікрокосму митця, до того ж,
може, й не найістотніша (хоч зауважимо, таки
іманентна йому й зовсім не периферійна), ви2
дається за ціле” (С.8). Такі міркування у книжці
конкретизуються і в ході ідейно2тематичного та
художньо2естетичного спрямування змісту по2
етичної спадщини митця.
Як бачимо, Б.Тихолоз не заперечує каменярсь2
кого духу, каменярського характеру І.Франка. І
тут він виступає не стільки непослідовним,
скільки незавершеним у своїх роздумах і виснов2
ках. Предмет і жанр дослідження не завжди доз2
воляли йому вповні розкрити своє, нове
розуміння І.Франка як Каменяра, Вічного рево2
люціонера, протиставити його радянським ус2
тійненням на цьому ґрунті. Тому заперечення
дослідником таких устійнень сприймаються
якось прямолінійно, одноплощинно та однознач2
76 Слово і Час. 2006 • №9
но. Саме це і слід мати на увазі, читаючи книжку
Б.Тихолоза, зауважуючи і розвиваючи передусім
усе те додатнє, що визначає її зміст. Студії дали
можливість осмислити проблему в основних її
вимірах, виробити основоположні підстави дос2
лідження, сказати б, випробувати його положен2
ня думкою наукової громадськості, накреслити
можливості подальших пошуків. І це вельми по2
вчально. Цілком природно, що за такого підходу
одні питання у праці висвітлені глибоко й усебіч2
но, інші розв’язуються принагідно, фрагментар2
но, а то й у порядку постановки проблеми,
потребують усебічного дієвого обговорення.
Однак коло самих проблем автор окреслює до2
сить чітко. Цілісність та чітка спрямованість
студій виявляється й у розумінні психодрами як
діяння душі, душевного життя, визначених ними
послідовних змін у їх взаємозв’язках та взаємо2
зумовленостях, як драми думок і переживань,
роздумів, самоаналізу і переживань, прагнень і
волевиявлень, як внутрішньої історії. У світлі та2
кого розуміння Б.Тихолоз веде мову про само2
бутність І.Франка, скажімо, в художньому
освоєнні апокрифів. Зіставлення творів І.Фран2
ка з найкращими творами світової літератури
(“Божественна комедія” Д.Алігієрі, “Синій птах”
М.Метерлінка, “Конрад Валленрод” А.Міцкеви2
ча), філософськими ідеями Г.2В.2Ф.Гегеля, І.Кан2
та, Ф.Ніцше, К.2Г.Юнга та інших письменників,
художників і вчених накреслює широкі можли2
вості дослідження проблем національної само2
бутності творчості письменника, діалектики
національного та загальнолюдського в його ху2
дожній та науковій спадщині. В аналізі літера2
турного твору, літературно2естетичних поглядів
І.Франка, діалектики літературного поступуван2
ня Б.Тихолоз природно поєднує і розвиває ідеї
різних наук — народознавства, теорії та історії
вітчизняного і зарубіжного письменства, психо2
логії, естетики, філософії, антропології і т.д.,
виходячи насамперед із художньо2естетичної
природи явищ, з їх ідейно2тематичного та худож2
ньо2естетичного змісту. На цих підставах учений
також шукає можливості оновлення принципів
аналізу художнього твору. Першоджерела ж
літературного поступування він виводить і пояс2
нює духовним світом творчої особистості, своє2
рідністю його розгортання в часі і просторі, у
найтісніших діалектичних взаємозв’язках та взає2
мозумовленостях із формуванням і становлен2
ням усієї сукупності поетичних утворень
національної літератури. Злободенність пробле2
матики, свіжість думок та ідей, їх спрямованість
у майбутнє української літературознавчої науки,
самобутність наукового почерку автора студії
“Психодрама Івана Франка в дзеркалі рефлек2
сійної поезії” Б.Тихолоза засвідчують, що вели2
кий український письменник І.Франко уже
сьогодні відкривається, а з часом усе більше й
більше відкриватиметься нам, поставатиме перед
нами у всій своїй складній і драматичній величі,
що розвиток наукових ідей вітчизняного літера2
турознавства виводить пізнання його творчої
особистості, як і саме літературознавство, на
свою, широку дорогу, дорогу національно само2
бутнього поступування.
Олексій Вертій
ЛІНІЯ НАЙБІЛЬШОГО ОПОРУ: ТАБІРНИЙ ТЕКСТ У СУЧАСНІЙ
ІНТЕРПРЕТАЦІЇ
Колошук Н.Г. Табірна проза в парадигмі постмодерну: Монографія. — Луцьк:
РВВ “Вежа” Волин. держ. ун<ту ім. Лесі Українки, 2006. — 500 с.
Тема монографії — тюремно2табірна проза як
комплекс документальних та художньо2белетри2
стичних свідчень про пережите авторами на не2
легких шляхах слов’янської історії ХХ століття.
Тема ця давно на часі принаймні з двох причин.
По2перше, злочинною недбалістю видається нам
тенденція до “забування” уроків недавньої
історії. Тюремно2табірний світ із його апологією
зла, насильства та безправ’я — жахлива поразка
людства, з якої не були засвоєні чіткі уроки.
Свідчення очевидців у цьому сенсі нині чи не
єдина можливість запобігти повторенню поми2
лок. Адже саме мистецтво слова a priori наділе2
не здатністю чуттєво2предметно впливати на
свідомість читача, надовго залишаючи зримі об2
рази в його уяві. Тому “щеплення” у вигляді “та2
бірного тексту” не стануть на заваді нікому.
По2друге, чим далі, тим потужніше в літературну
епістемологію входить система координат доку2
менталістики. Підвищення громадської уваги до
такого типу літератури і натомість спад зацікав2
леності белетристикою — речі показові не лише
на пострадянському просторі. “Посткатастрофі2
чний” погляд на речі вимагає звернення до
свідчень — документів часу, до осмислення ре2
альності “тут2і2тепер” — без літературної умов2
ності.
Незважаючи на те, що величезний пласт тю2
|