"На раду тиху, на розмову, Коли ми зійдемося знову" (маркери усності в поемах Тараса Шевченка)
Збережено в:
| Дата: | 2014 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української мови НАН України
2014
|
| Назва видання: | Культура слова |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/111578 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | "На раду тиху, на розмову, Коли ми зійдемося знову" (маркери усності в поемах Тараса Шевченка) / С. Бибик // Культура слова. — 2014. — Вип. 80. — С. 134-141. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-111578 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1115782017-01-12T03:02:39Z "На раду тиху, на розмову, Коли ми зійдемося знову" (маркери усності в поемах Тараса Шевченка) Бибик, С. Слово в художньому творі 2014 Article "На раду тиху, на розмову, Коли ми зійдемося знову" (маркери усності в поемах Тараса Шевченка) / С. Бибик // Культура слова. — 2014. — Вип. 80. — С. 134-141. — укр. 0201-419X http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/111578 uk Культура слова Інститут української мови НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Слово в художньому творі Слово в художньому творі |
| spellingShingle |
Слово в художньому творі Слово в художньому творі Бибик, С. "На раду тиху, на розмову, Коли ми зійдемося знову" (маркери усності в поемах Тараса Шевченка) Культура слова |
| format |
Article |
| author |
Бибик, С. |
| author_facet |
Бибик, С. |
| author_sort |
Бибик, С. |
| title |
"На раду тиху, на розмову, Коли ми зійдемося знову" (маркери усності в поемах Тараса Шевченка) |
| title_short |
"На раду тиху, на розмову, Коли ми зійдемося знову" (маркери усності в поемах Тараса Шевченка) |
| title_full |
"На раду тиху, на розмову, Коли ми зійдемося знову" (маркери усності в поемах Тараса Шевченка) |
| title_fullStr |
"На раду тиху, на розмову, Коли ми зійдемося знову" (маркери усності в поемах Тараса Шевченка) |
| title_full_unstemmed |
"На раду тиху, на розмову, Коли ми зійдемося знову" (маркери усності в поемах Тараса Шевченка) |
| title_sort |
"на раду тиху, на розмову, коли ми зійдемося знову" (маркери усності в поемах тараса шевченка) |
| publisher |
Інститут української мови НАН України |
| publishDate |
2014 |
| topic_facet |
Слово в художньому творі |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/111578 |
| citation_txt |
"На раду тиху, на розмову, Коли ми зійдемося знову" (маркери усності в поемах Тараса Шевченка) / С. Бибик // Культура слова. — 2014. — Вип. 80. — С. 134-141. — укр. |
| series |
Культура слова |
| work_keys_str_mv |
AT bibiks naradutihunarozmovukolimizíjdemosâznovumarkeriusnostívpoemahtarasaševčenka |
| first_indexed |
2025-07-08T02:21:42Z |
| last_indexed |
2025-07-08T02:21:42Z |
| _version_ |
1837043604596457472 |
| fulltext |
культура слова №80′ 2014134
Світлана Бибик
«на раду тиху, на розмову, коли ми
зійдемоСя знову…» (маркери уСноСті
в поемах тараСа Шевченка)
Мова художнього твору завжди виявляє його
жанрово-стильову специфіку. Зокрема для мови
епічної поезії та мови прози характерні спіль-
ні лексико-синтаксичні ознаки, пов’язані зі сти-
лізацією усної народної оповіді. Саме орієнтація
твору на оповідність надає відчуття багатоголосся,
або поліфонізму. Це означає, що в текстовій тка-
нині твору чергуються, перемежовуються голоси
автора, персонажів, йде обмін емоціями, відчуття-
ми. Свого часу М. М. Бахтін відзначав, що стиліс-
тичний аналіз твору – це не лише звернення до
словника, до синтаксису, – «це передусім звер-
нення до діалогу, до власне розмовності, до без-
посереднього відчуття слухача, до посилення
моменту спілкування, комунікативності».
Отже, багатоголосся в епічному творі найсиль-
ніше виражене в діалогах персонажів, у стилізова-
ному розповіданні, «переповіданні почутого». Ці-
каві спостереження дає такий аналіз і щодо мови
віршовоної епіки – соціально-побутових тво-
рів Тараса Шевченка, зокрема поем «Катери-
на», «Наймичка», «Петрусь». Саме у цих творах
Кобзаря оживають і вступають у своєрідний діалог
шари народнопісенної, народнорозмовної, усно-
розмовної побутової та книжної писемної культу-
ри, вкорінені у мовомисленні Поета, художника
Слова.
135Слово тараса Шевченка в художньому творі
Так, вже з перших рядків поеми «Катерина»
чуємо голос автора – філософа, співчутливого
оповідача. Пригадаймо повчання: Кохайтеся, чор-
нобриві,/ Та не з москалями, у якому ключовою
є наказова форма дієслова-звертання до уявного
співрозмовника, слухача, до уявної аудиторії. Це
своєрідна сентенція, за якою далі нанизуються
аргументи (чому ж так не чинити?), що склада-
ються з негативнооцінних номінацій – чужі люде,
дівчина гине, мусить погибати, серце в’яне, зну-
щаються вами.
Упродовж твору не раз відбувається перевті-
лення з філософського голосу автора в мову «опо-
відача з народу», якому близькі переживання
персонажів, який разом з ними є свідком по-
дій. Маркери цих перевтілень – характерні ді-
єслова у складі усно-розмовних побутових ко-
мунікатів (висловлень, закріплених за певними
ситуаціями в реальному повсякденні) на позна-
чення сприйняття подій – не слухала, побачимо,
почуємо, поміркую, розпитаю, поміркую (пор.: Бо
москалі – чужі люде,/ Знущаються вами./ Не слу‑
хала Катерина/ Ні батька, ні неньки,/ Полюби-
ла москалика,/ Як знало серденько; Він, як мати,
привітає,/ Як брат, заговорить.../ Побачимо,
почуємо.../ А поки – спочину/ Та тим часом роз‑
питаю/ Шлях на Московщину; Лучче ж помір‑
кую,/ Де то моя Катерина/ З Івасем мандрує).
У поемах «Наймичка» та «Петрусь» образ
«оповідача з народу» підтримують і фольклор-
ні зачини, характерні для усних переказів нара-
тивні складники усередині строф: Був собі дід та
баба./ З давнього давна, у гаї над ставом,/ Удвох
культура слова №80′ 2014136
собі на хуторі жили,/ Як діточок двоє, –/ Усюди
обоє; Були на хуторі пани,/ І пан, і пані небага-
ті./ І дочечка у їх росла,/ Уже чимала піднялась;
І кучері аж по плече,/ І висипався чорний ус,/
І ще... Та се ще не втече,/ Розкажем іноді ко‑
лись/ Про те, що снилося Петрові./ А генераль-
ші чорнобровій/ Що тепер снилося? то ми/ Оце
й розкажемо; З нудьги із двору погуляти/ Якось,
задумавшись, пішла,/ Та аж за царину зайшла,/
Та й бачить, що пасе ягнята/ Мале хлоп’яточко
в стерні.
Для автора-оповідача важливими в його роз-
повіді є своєрідні опертя, що конкретизують ча-
сово-просторові координати подій. Маркерами
цього є відповідні номінації, обставинні слово-
сполучення, як-от: Виглядає Катерина.../ Минуло
півроку; А тим часом вороженьки/ Чинять свою
волю –/ Кують речі недобрії; Чимало літ пере‑
вернулось,/ Води чимало утекло;/ І в хутір лихо
завернуло,/ І сліз чимало принесло; Через тиж‑
день молодиці/ Коровай місили/ На хуторі; Після
пречистої в неділю,/ Та після першої, Трохим/
Старий сидів в сорочці білій,/ В брилі на призьбі.
Так званий «оповідач з народу» стилізуює роз-
мову з уявним «безпосереднім» слухачем. В од-
них ситуаціях засвідчуємо характерні для усної
народної оповіді стверджувальні чи запере-
чні слова-речення: А може – вже в Московщині/
Другую кохає!/ Ні, чорнявий не убитий,/ Він
живий, здоровий.... В інших же – питальні ре-
чення-самоперебиви: А де ж найде такі очі,/
Такі чорні брови?/ На край світа, в Московщи-
ні,/ По тім боці моря. Такі синтаксичні структу-
137Слово тараса Шевченка в художньому творі
ри нерідко нанизуються й посилюють психологізм
оповіді, як-от: На кого собаки на улиці лають?/
Хто голий, голодний під тином сидить?/ Хто
лобуря водить? Чорняві байстрята...
Ще одна виразна ознака «розмовляння» – це
елементи вставленості, що допомагають виділи-
ти, вирізнити аргументи: А за віщо? Святий знає./
Світ, бачся, широкий,/ Та нема де прихилитись/
В світі одиноким; Бач, на що здалися карі оче-
нята:/ Щоб під чужим тином сльози виливать!;
Отаке-то лихо, бачите, дівчата.
«Оповідач з народу» емоційно переживає «спо-
стережувані» події, що виражається в структурах
експресивного синтаксису, у ритмічному малюн-
кові фраз – паузах, перерваних конструкціях,
повторах їхніх складників. У таких мікрокон-
текстах голос оповідача – це словесний образ
«мови тут і зараз, під час подій». Пор.: Бере шага
, аж труситься:/ Тяжко його брати!../ Та й на‑
віщо?.. А дитина?/ Вона ж його мати!; У но-
венькій хустиночці/ В вікно виглядає./ Виглядає
Катерина...; Чистим серцем/ Поблагословила/
Свого Марка... заплакала/ Й пішла за ворота;
Вона благала пресвятую,/ Щоб та її... щоб та
спасла; За ворітьми... мов дитина!/ Побіжім
лиш!.. Бачиш?. Поліфонізм цих частин творів осо-
бливий: накладаються план «оповідача з народу»
і план внутрішніх переживань персонажа.
Властиво, що «оповідач з народу» не лише веде
сюжет. Він також – співчутливий моралізатор. Ця
властивість Шевченкової оповідності виражена
в інтимізованих усно-розмовних звертаннях до
своїх героїнь: Катерино, серце моє!/ Лишенько
культура слова №80′ 2014138
з тобою!/ Де ти в світі подінешся/ З малим си-
ротою?/ Хто спитає, привітає/ Без милого в сві-
ті?/ Батько, мати – чужі люде, Тяжко з ними
жити!; Шануйтеся ж, любі, в недобру годину,/
Щоб не довелося москаля шукать./ Де ж Катру-
ся блудить?
У багатоголосому епічному творі, як вже зазна-
чено вище, сюжет формують не лише акції пер-
сонажів, але й їхня комунікація. Одна із форм її
вираження – пряма мова, якій передують слова
автора чи автора-оповідача: На рученьках носить
сина,/ Очиці поводить:/ «Отут з муштри вигля‑
дала,/ Отут розмовляла,/ А там... а там... сину,
сину!»/ Та й не доказала. Спостережено, що пряма
мова – це й спосіб графічного оформлення чужих,
тобто почутих колись слів, а отже – стилізація про-
мовляння. Таке виділення у тексті прямої мови
робиться для відокремлення стереотипізованих
аргументів-оцінок інформації, як-от у такому мі-
кроконтексті: Розказав би про те лихо,/ Та чи то ж
повірять!/ «Бреше, – скажуть, – сякий-такий!/
(Звичайно, не в очі),/ А так тілько псує мову/ Та
людей морочить».
Мовні партії автора, оповідача, персонажів у со-
ціально-побутових поемах Тараса Шевченка ма-
ють виразну народну живомовну стилістику, вони
зберігають особливості побутової розмовної мови
– кліше, висловлення, тобто комунікати, у яких
закорінені моделі ситуативного вираження ду-
мок. Ці комунікати за структурою та семантикою
широко варійовані.
Одні з них – примовки, побажання, прокльони,
застереження (Ледве-ледве/ Поблагословила:/ «Бог
139Слово тараса Шевченка в художньому творі
з тобою!» – та, як мертва,/ На діл повалилась...;
«Прости мені, мій голубе,/ Мій соколе милий!»/
«Нехай тебе бог прощає/ Та добрії люде»; Боже
ти мій!.. лихо моє!; А за віщо, боже милий!; Бо‑
дай же вас, чорні брови,/ Нікому не мати,/ Коли
за вас таке лихо/ Треба одбувати!; Попоміряв і я
колись –/ Щоб його не мірять!..; Цур же йому!..;
Вийшов з хати карбівничий,/ Щоб ліс оглядіти,/ Та
де тобі! таке лихо,/ Що не видно й світа; А то
лихо розказувать,/ Щоб бридке приснилось!/ Не‑
хай його лихий візьме!; Бідна моя головонько!/
Що мені робити?; Бодай його не кидала/ Лихая
година!; Стривай лишень! і под.
Друга велика група комунікатів – це ситуативно
і структурно злиті повнозначні й службові части-
ни мови, здебільшого частки, сполучники. Напри-
клад: Якби сама, ще б нічого,/ А то й стара мати;
Та й як його одній святії/ Прожити літа моло-
дії?; Стане собі під калину,/ Заспіває Гриця; Бо ми
старі, нездужаєм,/ Та таки й дитина,/ Хоча воно
вже й підросло,/ Та все ж таки треба/ Коло його
піклуватись; Бо уночі тілько й знає,/ Що москаля
кличе тощо.
Третій різновид комунікатів – це усталені в на-
родній усній оповіді, побутовій розмові речення,
що окреслюють стан довкілля, типову ситуацію
в побутовому повсякденні, типові моделі спіл-
кування, зокрема ствердження, підтвердження
чогось, заперечення, сумніву: Сидить батько
кінець стола,/ На руки схилився; «А хто нас,
Насте, поховає,/ Як помремо?»/ «Сама не знаю!/
Я все оце міркувала,/ Та аж сумно стало»; Правда
ваша, правда, люде!/ Та й нащо те знати; А що,
культура слова №80′ 2014140
Насте?/ Я й казав! От бачиш?/ От і талан, от
і доля,/ І не одинокі!.
Четвертий різновид – це фразеологізовані ви-
словлення. Серед них буттєві сентенції, паремії,
як-от: Осталися сиротами/ Старий батько
й мати; Тоді не питайте, за що люде лають;
А люде хоч бачать, та людям не жаль; Так
отак хіба, небого:/ Ні ти нас не знаєш,/ Ні ми
тебе; І ніхто того не чує,/ Не знає й не ба‑
чить. Свідченням того, що деякі комунікати-
сентенції народнопісенного, народнорозмовного
походження, є увідні слова автора-оповідача на
зразок кажуть, казали, сказано: «Дала, – ка‑
жуть, – бровенята,/ Та не дала долі!»; Як хоч,/
А лихо, кажуть, перескоч,/ А то задавить; Бо
сказано: хто не лічить,/ То той і не має. Відо-
мі усім слова з поеми «Катерина» Отаке-то на
сім світі / Роблять людям люде!/ Того в’яжуть,
того ріжуть,/ Той сам себе губить... з часом та-
кож стали тим мудрослів’ям, що сприймається як
народна сентенція, афоризм.
До цього різновиду комунікатів тісно приля-
гає розмовно-побутова фразеологія зі сталою
чи трансформованою структурою: А жіночки
лихо дзвонять (пор.: ФСУМ: 1, 234: дзвони-
ти в усі дзвони, як у дзвони дзвонити); Нема ні-
где Катерини;/ Та здалась на горе!.. (пор.: ФСУМ:
1, 428: лихо з ним, грець з ним, хай йому аби-
що, хай йому чорт); Везла/ Назад гадюку в сер‑
ці люту (пор.: ФСУМ: 1, 120: відігрівати гадю-
ку (змію) біля серця) тощо.
Ведучи оповідь, формуючи сюжет-розмову,
Шевченко нанизує фактично рефлективно по-
141Слово тараса Шевченка в художньому творі
всякденно-побутові, народнопісенні семантико-
синтаксичні структури, фразеологію. Такі мар-
кери усності органічні в його мовомисленні,
вкорінені в глибини пам’яті як мовообрази укра-
їнського народного буття.
Шевченкова оповідь відображає злиття у твор-
чому мовомисленні художника Слова поетики
пісенності, народнорозмовності й інтелектуалі-
зованої книжності. Перевага двох перших якос-
тей зумовлює його народний стиль з повсякден-
но-побутовими маркерами усності.
Лариса Кравець
«доле! доле! моя ти Співаная воле!»
(концепт доля у поезії т. Шевченка)
Доля – один із ключових концептів загально-
народної й індивідуальної свідомості, який ви-
значає взаємодію людини з навколишнім світом,
її діяльну чи бездіяльну позицію стосовно всьо-
го, що відбувається з нею або з тими, хто навколо
неї. Важливість цього концепту в житті людини
і соціуму визначила його чільне місце в міфологіч-
них, релігійних, філософських, етичних системах
та в мовотворчості багатьох майстрів слова.
Основу лінгвістичного вивчення концепту доля
становлять праці О. О. Потебні, О. М. Афана-
сьєва, О. М. Веселовського, в яких проаналізо-
вано етимологію слів Бог, доля, судьба, показа-
но їх зв’язок із міфологічними персонажами та
різними традиціями. У сучасних студіях вітчиз-
|