Редакторський вплив Пантелеймона Куліша на мову Тараса Шевченка
Gespeichert in:
| Datum: | 2015 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут української мови НАН України
2015
|
| Schriftenreihe: | Культура слова |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/112522 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Редакторський вплив Пантелеймона Куліша на мову Тараса Шевченка / О. Кумеда // Культура слова. — 2015. — Вип. 83. — С. 59-65. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-112522 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1125222017-01-23T03:03:16Z Редакторський вплив Пантелеймона Куліша на мову Тараса Шевченка Кумеда, О. Слово в художньому творі 2015 Article Редакторський вплив Пантелеймона Куліша на мову Тараса Шевченка / О. Кумеда // Культура слова. — 2015. — Вип. 83. — С. 59-65. — укр. 0201-419X http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/112522 uk Культура слова Інститут української мови НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Слово в художньому творі Слово в художньому творі |
| spellingShingle |
Слово в художньому творі Слово в художньому творі Кумеда, О. Редакторський вплив Пантелеймона Куліша на мову Тараса Шевченка Культура слова |
| format |
Article |
| author |
Кумеда, О. |
| author_facet |
Кумеда, О. |
| author_sort |
Кумеда, О. |
| title |
Редакторський вплив Пантелеймона Куліша на мову Тараса Шевченка |
| title_short |
Редакторський вплив Пантелеймона Куліша на мову Тараса Шевченка |
| title_full |
Редакторський вплив Пантелеймона Куліша на мову Тараса Шевченка |
| title_fullStr |
Редакторський вплив Пантелеймона Куліша на мову Тараса Шевченка |
| title_full_unstemmed |
Редакторський вплив Пантелеймона Куліша на мову Тараса Шевченка |
| title_sort |
редакторський вплив пантелеймона куліша на мову тараса шевченка |
| publisher |
Інститут української мови НАН України |
| publishDate |
2015 |
| topic_facet |
Слово в художньому творі |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/112522 |
| citation_txt |
Редакторський вплив Пантелеймона Куліша на мову Тараса Шевченка / О. Кумеда // Культура слова. — 2015. — Вип. 83. — С. 59-65. — укр. |
| series |
Культура слова |
| work_keys_str_mv |
AT kumedao redaktorsʹkijvplivpantelejmonakulíšanamovutarasaševčenka |
| first_indexed |
2025-07-08T04:03:48Z |
| last_indexed |
2025-07-08T04:03:48Z |
| _version_ |
1837050028849364992 |
| fulltext |
Слово в художньому творі 59
Олена Кумеда
РЕДАКТОРСЬКИЙ ВПЛИВ ПАНТЕЛЕЙМОНА
КУЛІША НА МОВУ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Іван Огієнко, стверджуючи, що «власне Шевченкова мова
й стала в нас за наріжну підвалину нашої літературної мови»,
називає П. Куліша «мовним Шевченковим учителем» (Твори
Пантелеймона Куліша : у 6 т. – Львів , 1908- 1911. – Т. 6. – 1911. –
С. 140; далі Куліш). Водночас і до сьогодні залишається від-
критим питання про роль П. Куліша в становленні літературної
норми, оскільки жодна праця не дає вичерпної характеристики
мови творів письменника.
Пропоноване дослідження висвітлює проблему іді-
олекту Пантелеймона Куліша на матеріалі текстів при-
життєвих першодруків: роману «Чорна рада» (СПб.,
1857); історичного нарису «Хмельнищина» (СПб., 1861);
автобіографічного нарису «Жизнь Куліша» (Правда. – 1868. –
№ 2–4, № 24–28); оповідання «Орися» (К., 1882); поеми
«Маруся Богуславка» (Твори Пантелеймона Куліша : у 6 т. –
Т. 2. – Львів : Просвіта, 1909). Аналіз мовних одиниць здійсне-
но в контексті сучасної авторові писемної практики та локаль-
ного мовного довкілля, які були визначальними в редакторській
роботі над текстами Тараса Шевченка.
П. Куліш був одним із перших українських критиків, які
високо оцінювали мову творів Т. Шевченка. Він називав
Т. Шевченка й Г. Квітку-Основ’яненка спорудниками нової
словесності (Тимошенко П. Д. Морфологічні риси мови творів
Шевченка (Прикметникові та споріднені з ними займенникові,
дієприкметникові та числівникові форми) // Збірник праць
ХVIII наукової шевченківської конференції. – К., 1971. –
С. 427; далі Тимошенко). Міркування П. Куліша про мову
Т. Шевченка викладені в низці його праць другої пол. 50-х –
поч. 60-х рр. ХIХ ст.: «Взяв бо Шевченко свою чудотворню
річ не з городів великих, не з академий самопрославленних…
все те минув він… тільки хуторська й сїльска мова йому до
великого дїла здала ся…» (Тимошенко, С. 492). З іншого боку,
у зверненні «До Галичан» у 1880 р., окреслюючи своє бачення
Культура слова №83’ 201560
єдиної літературної мови, відзначав: «Наш Гомер не Шевченко,
а народ. /…/ Ми хочемо, щоб нас читала не одна Україна, а
також Галичина…» (Вибрані листи Пантелеймона Куліша,
українською мовою писані. – Нью-Йорк – Торонто, 1984. –
С. 235; далі Листи).
П. Куліш, який «мав незвичайний мовний «нюх», мав велике
мовне почуття» (Листи. – С. 99), не міг не помітити такої
виразної особливості Шевченкового ідіолекту, як орієнтацію на
весь українськомовний територіальний та історичний простір.
Він називав творчість Кобзаря взірцевою, гідною наслідувань:
«…як йому самому пісня дала тон до високої речи, так і
він дав нам усїм праведний тон, як нам своє слово строїти»
(Тимошенко. – С. 492). До того ж П. Куліш наголошував на
позитивній ролі Т. Шевченка як продовжувача на українському
ґрунті чотиристопового ямба Пушкіна. За спостереженнями
Є. Нахліка, пізній П. Куліш і сам прагнув іти цим шляхом
Пушкіна – Шевченка: не намагався вигадувати якісь нові
слова, але й не уникав церковнослов’янської лексики, яка була
первісно адаптована саме українською книжною мовою.
Відбувався також і «зворотній процес творчого
діалогу двох видатних діячів культури ХІХ ст., а саме –
Кулішеві впливи на Шевченка», щоправда, здебільшого
на текстологічному рівні (Тимошенко. – С. 55–56).
П. Тимошенко, опираючись на автен тичні тексти (автографи,
першодруки, рукописні списки), дослідив, що деякі риси
Шевченкової мови змінювалися за життя поета, почасти не
без редакторського втручання П. Куліша, зокрема у виданні
«Кобзаря» 1860 р., що друкувався за його сприяння. Тут
помітне вживання форми люде, зокрема в ранній поезії. На
думку П. Тимошенка, це відбулося не без участі П. Куліша.
У цьому виданні правопис Шевченка було замінено на
кулішівку: замість жит[ь]тя, зил[ь]ля уведено життє,
зіллє тощо. Однак Т. Шевченко не погоджувався з такими
настановами, про що свідчать його власноручні виправлення
весіллє на весілля в примірникові «Кобзаря» 1860 р., який
належав Цвітковському. У Шевченкових автографах не було
форм життє, зіллє, а лише житьтя, зильля. Імовірно, такого
ж послідовного виправлення люды на люде зазнали й обидві
Слово в художньому творі 61
частини перекладу п’єси «Назар Стодоля», опублікованого
П. Кулішем в «Основі» в 1862 р. Сам Т. Шевченко, як свідчать
рукописи, вживав обидва варіанти: люди, люде.
За нашими спостереженнями, П. Куліш у всіх першодруках,
за кількома винятками, стабільно відбиває флексію -е в
іменниках чол. роду із суфіксом -ин-, -ар-, зокрема в мові його
текстів зафіксовано 255 словоформ з -е. Показово, що флексію
-е в зазначених іменниках безвинятково засвідчує мова листів
П. Куліша 40–50-х рр.: люде, миряне. Ймовірно, за часів
П. Куліша в його рідномовному оточенні – східнополіських
говірках – у формах Н. в. множини іменників II відміни була
поширена флексія -е (на це вказують різноманітні діалектні
джерела з цієї території – від часів Куліша й до сьогодні). До того
ж мовні орієнтири автора могла посилювати книжна традиція,
яку він свідомо культивував як письменник та редактор.
П. Куліш послідовно виправляв у поезії Т. Шевченка мени
на мині, що й відбито в «Кобзарі» 1860 р. Таке написання
П. Тимошенко зафіксував і в мові Т. Шевченка, зокрема в
найдавніших поетових автографах кінця 30-х – початку 40-х рр.
Із 1846 р. відбувся різкий перехід до форми мени, яка згодом
знову стала рідковживаною. П. Д. Тимошенко зазначає, що
«слідом за Шевченком написання мені (мени) запроваджували
й інші письменники», а тому «введення Кулішем у «Кобзарі»
1860 р. послідовних написань мині не було виправданим»; та
й «сам Куліш згодом почав поступово відмовлятися від них на
користь мені» (Тимошенко. – С. 106).
Спостереження над мовою прижиттєвих першодруків
П. Куліша показало, що в текстах 1857 та 1861 рр. послідовно
відбито мині, однак у тексті 1868 р. виявлено вагання між
мині та міні (2:2 – цифри показують кількість словоформ з
и : і). Імовірно, така стабільність у відбитті [и] відповідала
вимові П. О. Куліша. Упорядник львівського видання 1909 р.
зазначає, що мова різних текстів П. Куліша засвідчує три
фонетичні варіанти форми Д. - М. в. займенника мені: менї,
мінї і минї, проте текст цього неприжиттєвого першодруку
1909 р. фіксує тільки форму мені. Видавці I-го тому «Повного
зібрання творів» П. Куліша зауважували, що в ранніх листах
письменника були варіанти міні і мині, у пізніших – тільки
Культура слова №83’ 201562
міні. За нашими спостереженнями, епістолярій письменника
40-х рр. відбиває мині, за винятком 6-ти словоформ міні,
однак уже в листах 50-х рр. виявлено три фонетичні варіанти –
послідовне міні й одиничні мені і мині. Записи діалектного
мовлення з території східнополіських говірок дають підставу
припускати, що послідовні написання мині та поодинокі
міні в першодруках П. Куліша відбивають фонетичні риси
його питомого мовного оточення.
До невиправданих редакторських виправлень П. Куліша
П. Тимошенко зараховує також послідовне введення
суфіксаль ного -й- у ступеньованих формах прикметників
у «Кобзар» 1860 р. і висловлює сумніви щодо написан-
ня щасливіща, адже подібних прикладів у письменника,
принаймні в 60-х роках, не було.
Як свідчать джерела, у мові всіх першодруків П. Куліша
відбито похідні із суфіксом -ійш-, хоча в нарисі «Жизнь
Куліша» (1868), опублікованому у Львові, перевагу надано
словоформам із суфіксом -іщ-: 9 словоформ з -іщ- і 3 із -ш-,
-іш-, -ійш-. У львівському виданні «Марусі Богуславки»
(1909) на тлі 8-ми словоформ з -ійш- зафіксовано одну з
-іщ-. У текстах 1857 та 1861 рр. послідовно, за винятком
одного разу (прикметник з -іш- у тексті 1857 р.), відбито
33 словоформи із суфіксальним -й-. Загалом у першодруках
П. Куліша виявлено 10 словоформ з -іщ-: давніщихъ-давенъ,
дивніщу, найвиразніщимъ, найвірніщими, найлюбіщий,
найлюбіща, найлюбіще, найлюбіщою, розумніщимъ (1868);
найлютїща (1909); 42 словоформи з -ійш-, напр.: безпечнійше,
одягнійший, труднійшъ; 2 словоформи з -іш-: радніший (1857);
якъ найхутчішъ (1868); одиничну із -ш-: найщасливше (1868).
У листах П. Куліша 40–50-х рр. наявні словотвірні варіанти з
усіма 4-ма суфіксами: -ш-, -іш-, -ищ- / -іщ- (у листі 1848 р.),
проте найчастотнішим був варіант з -ійш-.
П. Тимошенко стверджує, що «у нашому письменстві
часів Шевченка й після нього (у Галичині ще й на початку
ХХ ст.) в прикметниках і прислівниках вищого й найвищого
ступенів порівняння часто зберігався суфіксальний -й-
(білійший, найбілійший), що має реальний ґрунт по говірках
і тому підтримувався й давнішими книжними традиціями».
Т. Шевченко був одним із перших, хто «почав рішуче
Слово в художньому творі 63
відмовлятися від такого -й-»; варіанти з -й- у поета «мають
виразне книжне походження і переслідують стилістичні цілі,
як і інші архаїзми» (Федорук О. До питання про Шевченкові
впливи на Пантелеймона Куліша (рік 1869) // Пантелеймон
Куліш: Матеріали і дослідження. – Львів ; Нью-Йорк, 2000. –
С. 204–205). М. Жовтобрюх відзначає поширеність суфікса -ійш-
у мові західноукраїнської преси – від ранньої публіцистики
(з кінця 40-х рр. ХІХ ст.) до поч. ХХ ст. На відміну від галицьких
та буковинських періодичних видань, у східноукраїнській
періодиці паралельно з -ійш- уживався також суфікс -іш-,
іноді цю функцію виконував -іщ-. Поширеність суфікса
-ійш- у мові П. О. Куліша зумовлена діалектною основою
мови письменника та збереженням давнішої традиції, проте
перевага невідомого у східнополіських говірках суфікса -іщ- у
тексті 1868 р., уміщеному у львівському часописі, ймовірно,
відповідає спеціальній мовній настанові автора.
П. Тимошенко вважає, що збільшення займенникових
форм сей, ся, се в 1858–1861 рр. і в листуванні, і в поезіях
Т. Шевченка певною мірою пов’язано з мовним впливом
тогочасної мовної продукції: «саме в цей час активну
творчу й видавничу діяльність розгорнув Куліш, до мовних і
літературних порад якого Шевченко дуже прислухався і який
писав і друкував сей, ся, се» (Тимошенко. – С. 112). Дійсно,
за нашими спостереженнями, у всіх першодруках П. Куліша
послідовно відбито сей, сёго, сёму, ся, сеі, сій, сю, се, сіх,
сёгобочними тощо. Менш частотними були отсе, отсей, отся,
а рідковживані це, оце здебільшого мали виразне стилістичне
забарвлення. Так, у тексті «Чорної ради» в мові автора та
центральних персонажів (представників козацької верхівки та
городової старшини) ужито варіанти із с-, а в мові соціальних
низів (міщан, запорожців, селян) нараховано 24 словоформи це,
ці, цёго, цімъ, ціхъ, ціі та 8 оце, оці й жодної отсе на тлі 18-ти
займенників із с-. Перевага архаїчних займенникових форм із
с- (на тлі нечисленних отсе й новіших оце, а також винятково
стилізованих це, ці, цёго, цім, ціх, ціі) у текстах П. Куліша
віддзеркалює як мовну практику письменників-наддніпрянців,
так і риси говіркового оточення автора.
На думку П. Тимошенка, послідовні й численні бачять,
кричять, лежять у «Кобзарі» 1860 р. є наслідком редакторської
Культура слова №83’ 201564
праці П. Куліша; йому належать також аналогічні виправлення
і в першодруках листів Шевченка до М. Лазаревського у № 3
«Основи» за 1862 р. У першодруках П. Куліша виявлено
52 випадки збереження м’якості шиплячих [ж], [ш], [ч], причому
42 словоформи – з пом’якшеною африкатою [ч’] і тільки одна
із [ш’]: душять. Мова епістолярію письменника з 1841 до
1856 рр. послідовно відбиває тверді шиплячі, однак у листі
1853 р. зафіксовано лошя, лошят. «Граматка», яку П. Куліш
видав у 1857 р., пропонує тільки тверду вимову шиплячих,
напр.: державъ, держали; зачали. Наявність альтернативних
словоформ із диспалаталізованими приголосними (напр.:
бачать, вбачавъ – бачять (2:12); кінчати, кінчай, закінчання... –
скінчять (7:1); лежала, лежали… і тричі лежять, положять;
стабільно держати, державъ, держався проти 2-х держять)
вказує на непослідовність П. Куліша в збереженні м’якості
шиплячих [ч] – [ч’] і [ж] – [ж’]. Імовірно, у рідній говірці
Куліша [ш’], [ж’], [ч’] виступали спорадично. Хитання [ш] ~
[ш’], [ж] ~ [ж’], [ч] ~ [ч’] засвідчують і сучасні діалектологічні
джерела. Це було наслідком впливу східнополіських говірок,
а також спробою інтегрувати різноманітні діалектні риси:
діалектну вимову (поширену в південно-східному наріччі)
палаталізованих шиплячих перед [а] засвідчує мовно-
літературна практика сучасників і наступників П. Куліша
(Є. Гребінки, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, Олени
Пчілки, Лесі Українки, А. Кримського). Такі явища відбивають
і періодичні східноукраїнські видання початку ХІХ ст.
На українському ґрунті активно функціонують ітеративні
дієслова із суфіксом -ува- (< -ова-), який може ускладнюватися
суфіксом -ов- (-ов- + -ува- > -овува-). За спостереженнями
П. Тимошенка, у мові письменників першої половини
ХIХ ст. переважали форми з -ова- (І. Котляревський, Г. Квітка-
Основ’яненко, Є. Гребінка, Й. Бодянський, П. Куліш). Такого
вживання дотримувалися перші збирачі й видавці усної народної
творчості М. Цертелєв, М. Максимович, І. Срезневський, що
могло бути спричинено книжною традицією. Мова української
періодики засвідчує, що до сер. ХІХ ст. ще не сформувалася
літературна норма у вживанні дієслівного суфікса -ува-, однак
уже помітною була тенденці до вживання варіанта з [у], а не з
[о]. Т. Шевченко був одним з перших авторів, хто почав надавати
Слово в художньому творі 65
перевагу формам з -ува-, проте редактори, переписувачі та
видавці нерідко виправляли їх на -ова-, -йова-. П. Тимошенко
вважає, що частотні зразки з -ова- (-ьова-, -йова-) у «Кобзарі»
1860 р. були наслідком редакторського втручання П. Куліша.
За нашими спостереженнями, найбільше словоформ з
-ова- (дієслів та дієприслівників) відбито в першодруку творів
П. Куліша 1857 р., тоді, як у словникові до роману зафіксовано
тільки дієслова з -ова-. У пізніших виданнях творів П. Куліша
кількість дієслівних форм із суфіксом -ова- помітно зменшилась:
у тексті 1861 р. – 4 : 300; у тексті 1868 р. – 6 : 118. А першодрук
1882 р. не фіксує жодної словоформи з -ова-, але відбиває 12 з
-ува-. Є. Нахлік стверджує, що в тексті авторизованого видання
«Орисі» 1861 р. П. Куліш виправив здивовавсь, пораховав на
здивувавсь, порахував. Очевидно, ці корективи було враховано в
тексті 1882 р. У неприжиттєвому виданні 1909 р. на тлі дієслівних
форм з -ува- виявлено 6 з -ова-. У першодруках різних років
суфікс -ова- відбито також у прикметниках (напр., виноватого,
мудровату, суковатихъ) та іменниках (напр., будовання,
гамовання, гордованнє, козаковання, малёваннє, полёваннє,
розумовання). Імовірно, на ранніх етапах творчої діяльності
П. Куліш перебував під відчутним впливом діалектної стихії, а
згодом став наслідувати тенденції писемної мовної практики.
На думку П. Тимошенка, у «Кобзарі» 1860 р. варіант не
побачуть (у поемі «Катерина») на не побачять виправив
П. Куліш. За нашими спостереженнями, у дієслові побачать
письменник не змішував закінчень I та II дієвідмін, чого не
можна сказати про інші словоформи. Так, у мові першодруків
(різних років) П. Куліша зафіксовано 50 словоформ (3 дієслова та
48 похідних), які засвідчують індукцію, хоча можливі варіанти,
напр.: варють, гатють, стелють; радючи, боючись, але й
боячись, водючи, гладючи, говорючи, але й говорячи. Лист
П. Куліша 1848 р. фіксує дієприслівник сидючи. Паралельні
дієслівні форми 3-ї особи множини, виявлені у першодруках
письменника, були наслідком впливу рідних говірок.
Аналізований матеріал засвідчує, що не всі редакторські
вподобання П. Куліша засвоїла літературна норма, проте
еволюція його мови демонструє пошуки компромісів, які в
майбутньому змогли об’єднати український мовний простір.
|