Історична пам’ять як функція історичної свідомості

Останнім часом в історичних дослідженнях все частіше фігурує категорія історичної пам’яті. Запропоновані Р. Колінґвудом, М. Гайдеґером, С. Тулміном та іншими вченими концептуальні моделі історичної пам’яті нині потребують певного переосмислення та узагальнення. З огляду на це автор пропонує синтетич...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2004
1. Verfasser:	Вашкевич, В.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України 2004
Schlagworte:	Теорія
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/11588
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Історична пам’ять як функція історичної свідомості / В. Вашкевич // Політичний менеджмент. — 2004. — № 6. — С. 23-31. — Бібліогр.: 10 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-11588
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-115882013-02-13T02:16:58Z Історична пам’ять як функція історичної свідомості Вашкевич, В. Теорія Останнім часом в історичних дослідженнях все частіше фігурує категорія історичної пам’яті. Запропоновані Р. Колінґвудом, М. Гайдеґером, С. Тулміном та іншими вченими концептуальні моделі історичної пам’яті нині потребують певного переосмислення та узагальнення. З огляду на це автор пропонує синтетичний погляд на історичну пам’ять як функцію історичної свідомості. 2004 Article Історична пам’ять як функція історичної свідомості / В. Вашкевич // Політичний менеджмент. — 2004. — № 6. — С. 23-31. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. 2078-1873 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/11588 uk Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Теорія Теорія
spellingShingle	Теорія Теорія Вашкевич, В. Історична пам’ять як функція історичної свідомості
description	Останнім часом в історичних дослідженнях все частіше фігурує категорія історичної пам’яті. Запропоновані Р. Колінґвудом, М. Гайдеґером, С. Тулміном та іншими вченими концептуальні моделі історичної пам’яті нині потребують певного переосмислення та узагальнення. З огляду на це автор пропонує синтетичний погляд на історичну пам’ять як функцію історичної свідомості.
format	Article
author	Вашкевич, В.
author_facet	Вашкевич, В.
author_sort	Вашкевич, В.
title	Історична пам’ять як функція історичної свідомості
title_short	Історична пам’ять як функція історичної свідомості
title_full	Історична пам’ять як функція історичної свідомості
title_fullStr	Історична пам’ять як функція історичної свідомості
title_full_unstemmed	Історична пам’ять як функція історичної свідомості
title_sort	історична пам’ять як функція історичної свідомості
publisher	Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
publishDate	2004
topic_facet	Теорія
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/11588
citation_txt	Історична пам’ять як функція історичної свідомості / В. Вашкевич // Політичний менеджмент. — 2004. — № 6. — С. 23-31. — Бібліогр.: 10 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT vaškevičv ístoričnapamâtʹâkfunkcíâístoričnoísvídomostí
first_indexed	2025-07-02T13:45:56Z
last_indexed	2025-07-02T13:45:56Z
_version_	1836543070243389440
fulltext	23 Історична пам’ять як функція історичної свідомості Віктор Вашкевич, кандидат історичних наук, докторант Інституту вищої освіти Академії педагогічних наук України Останнім часом в історичних дослідженнях все частіше фігурує категорія історичної пам’яті. Запропоновані Р. Колінґвудом, М. Гайдеґером, С. Тулміном та іншими вченими концептуальні моделі історичної пам’яті нині потребують певного переосмислення та узагальнення. З огляду на це автор пропонує синтетичний погляд на історичну пам’ять як функцію історичної свідомості. Історико&науковий опис завжди є реконструкцією, мета якої – адекватне відображення реальності історичного минулого [3, с. 27 – 34]. Відтак „теорію дійсного” маємо також визнати конструкцією картини світу, оскільки вона складається через сукупність схематичних уявлень відповідно до вимог методу [7, с. 49 – 59]. Не можна заперечити й обгрунтування положення, що коли наука відмовиться від методологізму, то тоді вона заперечуватиме власну сутність [7, с. 245]. Методологізм, будучи сутнісною формою буття науки, розділяє на предметні частини ціле об’єктивної реальності, протиставляючи їх одне одному, абстрагуючись від унікального, одиничного [7, с. 45 – 46]. Використання цих визначень науки як сутнісного явища Нової та Новітньої історії також дозволяє з’ясувати, що саме „методологічні установки класичної науки призводять до того, що світом реально починають правити абстракції, людина з її повсякденними проблемами витісняється на перефирію свідомості. Вносячи смисл (Логос – підкрсл. авт.) у Всесвіт, ми його спрощуємо, маємо перед собою не наявну реальність, а власні уявлення про неї” [2, с. 2]. Усвідомлення такого „спрощення уявлення про реальність” не стає на заваді поширенню наукової практики, оскільки останню вважають виявленням властивостей соціального буття, що існує за своїми власними надприродними законами. Ідея надприродності також використовується як засадничий аргумент 24 для відтворення соціального ставлення до природи як до передумови розвитку інфраструктури соціуму. Однак, у цьому випадку виявляє себе фундаментальна суперечність, що була обгрунтована київськими філософами М. Кисельовим і Ф. Канаком, які дійшли висновку, що, перетворюючи світ, „людина як соціальне утворення (сукупність соціальних відносин) відчуває на собі наслідки цього перетворення вже як природна істота” [2, с. 23]. Тим самим осмислення самого факту абстрагування від історичного досвіду взаємодії з довкіллям стає джерелом формування сучасного екологістичного досвіду, який перетворюється на реальний чинник історичної пам’яті сучасного людства. Пiд впливом поширення iсторичного аналiзу науки в фiлософiї аналiтична орiєнтацiя починає змiнюватися синтетичною. Пом’якшується дихотомiзм понять „емпiричне&теоретичне”, протиставлення теорiй і фактiв, контексту вiдкриття i контексту обґрунтування. Замiсть рiзкого протиставлення емпiричного знання як надiйного, обґрунтованого, незмiнного – знанню теоретичному як самосуперечливому в основоположеннях та мiнливому виникають концепцiї про взаємопроникнення емпiричного i теоретичного. Загальним стає переконання про „теоретичну навантаженiсть” факту, що фiксацiя наукового факту можлива тiльки за умови наявностi вiдповiдної теорiї, котра детермiнує факти. Тому факти, вiдкритi за допомогою однiєї теорiї, можуть за своїм значенням вiдрiзнятися вiд фактiв, встановлених за допомогою iнших теорiй. Обґрунтовується, що змiни теорiй можуть спричиняти змiни у фактуальному фундаментi наукових знань. Жорсткий демаркацiонiзм, який ґрунтувався насамперед на теорiї верифiкацiї, замiнюється тезою про єднiсть наукового i ненаукового знання. Приблизно у серединi 1970&х рокiв (значною мiрою — завдяки зусиллям П. Фейєрабенда) поширилося переконання, що створення загальновизнаної теорiї, iдеальної моделi науки, яка iстинно реконструює iсторiю науки, — справа безнадiйна. Програма створення унiверсального наукового методу, яка була проголошена ще позитивiзмом, спиралася на надiю, що фiлософiя, котра є наукою про науку, вже завдяки своєму iснуванню приведе до створення загальновизнаної методологiчної концепцiї. Однак виявилося, що вона має характерну рису iсторiї фiлософiї — розмаїття думок i позицiй. У свою чергу, саме П. Фейєрабенд, визнаючи проблему демаркацiї антиномiєю, виявив її принципову важливiсть, оскiльки, якщо наука та мiф можуть не вирiзнятися, тодi будь&який аналіз науки завжди страждатиме від питання, чи необхiдна наука взагалi. Центральна проблематика iсторичних дослiджень, за свiдченням Ст. Тулмiна (з яким можна погодитись), була змальована ще Р. Коллiнгвудом у працi „Нарис метафiзики” (1940 р.). Р. Коллiнгвуд звернув увагу на наявнiсть iєрархiї питань i тверджень у природознавствi. Ця iєрархiя свiдчила, що загальнi принципи в науцi не є унiверсальними 25 твердженнями, з яких дедуктивно виводяться особливi та одиничнi твердження. Найбiльш явно ця iєрархiчнiсть притаманна математичним наукам, базовi положення котрих є чiтко фiксованими. У природознавствi специфiчнi положення отримують своє значення лише при спiввiднесеннi з певними метафiзичними доктринами. Загальнi принципи (визначення простору, часу, субстанцiї, закону тощо) належать до специфiчних положень не як аксiоми до виведених наслiдкiв, а як фундаментальнi проблеми, через розгляд яких просуваються дослiдження у певнiй сферi пiзнання. Теза Р. Коллiнгвуда, що „iнтелектуальнi змiни в науцi пов’язанi зі змiнами базових припущень”, спирається на переконання стосовно того, що не існує доведених i обґрунтованих абсолютних унiверсальних наукових положень. Тому для фiлософа на кшталт „коллiнгвудiвського метафiзика” [5, с. 171] проблема дослiдження науки складається з „пояснення, за яких умов i внаслiдок яких процесiв певна сукупнiсть абсоютних посилань змiнюється iншою” [5, с. 172]. Каузальне визначення iсторичностi науки було зафiксоване С. Тулмiном у такому визначеннi Р. Коллiнгвуда: „Абсолютнi передумови кожного суспiльства на кожному етапi його iсторiї створюють вiдповiдну структуру, котра переживає напруження, i цi напруження зростають з рiзних причин. Якщо напруження стають дуже значними, структура руйнується та змiнюється iншою, що являє собою модифiкацiю старої структури, але без цих руйнiвних напружень” [5, с. 173]. Р. Коллiнгвуду належить також визначення головної проблеми iсторичного аналiзу науки — неможливiсть рацiонального пояснення евристичних змiн. Вiн вказував, що модифiкацiя старої структури знань у нову не становить пряму рацiональну дiю науковцiв. Цей процес вiдбувається як нiким не запланований. Тому завжди лишається проблема визначення, у кожному конкретному випадку, чи був „рацiональним” перехiд вiд старих припущень до нових [5, с. 170 — 189]. Нова сукупнiсть „абсолютних” припущень не може визнаватися критерiєм, бо вона сама стане колись старою. Зазначимо, що вiдкриття „методу iсторизму” належить Т. Куну. Вчений, спочатку 1961 року у статтi „Про функцiю догмату в науковому дослiдженнi”, а потiм у книзi „Структура наукових революцiй” (1972 р.) i на симпозiумi у Бедфорд&коледжi (Лондон, 1965 р.) висуває теорiю наукових змiн, призначену для вирiшення окресленої Р. Коллiнгвудом проблеми. Т. Кун, порiвнюючи „нормальну” та „революцiйну” науки, аналiз різниці способiв дiяльностi наукових товариств, з’ясував, що iсторизм може виконувати функцiю методу та методологiчної пiдвалини формування певної „парадигми” чи „дисциплiнарної матрицi” (поняття „дисциплiнарна матриця” він використовує в останнiх працях як уточнення поняття „парадигма”). 26 Запропонована Т. Куном концепцiя історії науки спрямовується на критику iдейного грунту нормативiзму в епiстемологiї — переконаностi в абсолютнiй унiверсальностi критерiїв науковостi та наукової рацiональностi. Цi критерiї проголошуються ним iсторично вiдносними. Способи вирiшення наукових проблем не детермiнуються попереднiми методологiчними здобутками. Визначення рацiональностi на вiдмiну вiд нерацiонального в iнтелектуальнiй дiяльностi щоразу встановлюється заново при затвердженнi парадигми. Тим самим Т. Кун заперечує фундаменталiзм емпiризму, вважаючи, що не iснує фактiв, незалежних вiд парадигми, i не може iснувати нейтральної мови емпiрiї. Спільнота вчених, керуючись вiдповiдною парадигмою, вчиться бачити свiт крiзь її нормативи. Не факти визначають теорiю, а теорiя визначає, якi саме факти будуть нею осмисленi, стануть предметом свiдомостi. Специфiка запропонованого образу науки полягає в тому, що її логiко& методологiчнi фактори втрачають свою надiсторичну нормативнiсть i стають функцiонально залежними вiд вирiшуваних проблем i панiвного у вiдповiдний iсторичний перiод способу дiяльностi наукової спільноти. Вiдтак розвиток науки є не нагромадженням несуперечливих фактiв, концепцiй тощо. Вважаючи, що розвиток науки є почерговою змiною двох циклiв — перiодiв „нормальної науки” i перiодiв „наукових революцiй”, Т. Кун пояснює, що у перiод „нормальної науки” всi вченi подiляють певний гештальт, парадигму, а у перiод наукової революцiї вiдбувається гештальт&переключення, змiна парадигми. Соцiально&психологiчний характер такої концепцiї визначається розумiнням наукової спiльноти, члени якої подiляють певну парадигму. Прихильнiсть до неї зумовлюється не тим, що вчений виступає як творець нових iдей, а становищем його в данiй соцiальнiй органiзацiї науки, його iндивiдуальними психологiчними якостями, симпатiями, естетичними мотивами i смаками. Саме цi i подiбнi фактори є, згiдно з Т. Куном, основою наукової спiльноти i пояснюють стiйкiсть певної парадигми. Зi змiною парадигми змiнюється i весь свiт вченого. Абсолютна об’єктивна мова наукового спостереження, про яку мрiяв Р. Декарт, неможлива. Сприйняття вченого завжди зазнаватиме впливу парадигми, загальних метафiзичних настанов окремого кола науковцiв. Існуюча педагогiчна традицiя i характер змiсту пiдручникiв приховують факт наукових революцiй [8, с. 16 – 22]. Якщо розглядати пiдручники як історичний здобуток, то можна дійти висновку, що рух науки — це лише поступове наближення до нинiшнього її стану. Великим вченим минулого приписуються думки, яких вони не мали, їх висловлювання тлумачаться з позицiй сучасностi на пiдставi новiтньої реконструкцiї iсторично наявних надбань науки. Процес затвердження нової парадигми має складну структуру. Критерiєм надання переваги виступають фальсифiкацiї, новi можливостi 27 розв’язання наукових завдань, простота, яснiсть, науковий престиж автора. Але в бiльшостi випадкiв докази на користь нової i старої парадигми врiвноважуються. Однак, оскiльки вибiр парадигми вiдбувається в перiод кризи, себто тодi, коли вченi розчарованi старою парадигмою, вони приймають нову парадигму на пiдставi нерацiональних мотивiв. Учений — член наукової спiльноти — є, звичайно, добре пiдготовленим i до наукової роботи, i до кризи науки. Не пiдготовлений вiн лише до виходу з кризи. Тому нову парадигму, як правило, висуває або дуже молода людина, або вчений, який нещодавно прийшов до цієї наукової царини. У перiод нормальної науки діяльність науковця визначено історично сформованою парадигмою. Така наука спрямована на дослiдження визначеної базовою теорiєю сферу явищ. Ці обмеження створюють умови для поглиблення дослiджень, задають критерiї професiоналiзму, бо в їх межах немає потреби апелювати до вихiдних принципiв i виправдовувати використання певних понять. Усе це створює певну мовну традицiю нормальної науки, в якiй наявнi свої конвенцiї щодо сенсу i змiсту термiнiв, понять тощо. Отже, конвенцiональне визначення термiнiв, понять, мови має своє iсторичне обмеження, котре слiд завжди враховувати. Поглиблення та поширення наукового усвiдомлення буття, визначене парадигмою пiд час перiоду нормальної науки, призводить до появи побiчних результатiв, що сприймається як отримання критерiїв для вилучення ненаукових проблем. Парадигма спрямовує дослiдження не тiльки закладеною у нiй моделлю визнаних науковим спiвтовариством способiв пiзнавальної дiяльностi – вона певною мовною структурою може спрямовувати i шляхом абстрагування вiдповiдних правил iз визнаних способiв дiї. Вченi погоджуються у своїй iдентифiкацiї парадигми, попередньо не узгоджуючи її повну iнтерпретацiю. Тому в перiод нормальної науки парадигма дiє, функцiонуючи у пiдсвiдомiй формi. Перший симптом кризи нормальної науки — набуття парадигмою форми обмежуючих правил. Нормативна форма парадигми є свiдченям її найвищої досконалостi i водночас початком її занепаду. Коли парадигма набуває зрiлого самовизначення, що здiйснюється через її усвiдомлення у формi системи норм науковостi, наука починає вступати на шлях свого революцiйного розвитку, починається руйнування цiєї системи, оскiльки вона набула форми догмату (святого писання). Вченi нiколи не сприймають невiдповiднiсть ряду фактiв теорiї, якою вони керуються, як контрприклад, бо нове виникає внаслiдок взаємодiй, котрi якiсно невiдповiднi парадигмальному самоусвiдомленню, парадигмальному поглядовi на дiйснiсть. Тому вважається, що для обґрунтування фактiв, неосяжних для вiдповiдної парадигми, потрiбен iнший теоретичний рiвень дослiджень зi своїми новими способами 28 наукової дiяльностi. Такi факти Т. Кун називає „аномалiями”. Він засвiдчує, що аномалiї можуть виникнути i бути усвiдомленими тiльки на фонi парадигми; у цьому полягає її головна епiстемологiчна функцiя. Чим бiльше розвинена парадигма, тим вiдчутнiший для наукового товариства вплив аномалiй. Однак аномальнiсть все одно лишається за межами парадигми i не визнається фактом. Поступово настає перiод професiйної невдоволеностi неспроможнiстю наукової спільноти вирiшувати історично усвідомлені проблеми, виникненням мороки з постiйного дискутування багатьох питань. Це настає перiод кризи науки. Вiдкриття нового як наукове досягнення вiдбувається у формi осмислення аномалiй, через визнання їх фактом. Як правило, проблеми, стосовно котрих фiксується поняття кризи, бувають такого типу, якi вже були предметом усвiдомлення, а практика нормальної науки визнала їх вирiшеними (наприклад, що ми розумiємо пiд термiном „простiр”). Такi проблеми вирiшуються тепер з урахуванням аномалiй, якi сприймаються як контрфакти по вiдношенню до попереднього теоретичного рiшення. Отже, вiдкриття, поява нової теорiї, замiна парадигми стає реальнiстю через перегляд основоположень, якими користувалися попереднi поколiння вчених. Відтак цi основоположення стають предметом окремого аналiзу: експлiкуються, рефлексуються, спiвставляються. Остаточним моментом історичного становлення нової парадигми є порівняння двох парадигм мiж собою i дійсністю. Таке спiвставлення можливе лише за умови наявностi нової парадигми, яка має здатнiсть вирiшувати головоломки, вiднесенi попередньою парадигмою до аномалiй. Результатом порівняння, як правило, буде органiзацiя нової наукової спiльноти, об’єднаної новою парадигмою. Тому парадигми порівнюються не як варiанти лiнгвiстичних вправ, а як рiзнi свiтогляднi системи. С. Тулмiн у серединi 1960&х рокiв запропонував iншу iсторичну модель, головна iдея якої полягає в iсторичному формуваннi та функцiонуваннi „стандартiв рацiональностi та розумiння”. Основною проблемою, яка перебуває у центрi уваги С. Тулмiна, є проблема пояснення концептуальних змiн в уявленнях людини про дійсність. Вона виражена у питанні: „Яким чином, за яких обставин i завдяки якому процесовi фундаментальнi поняття змiнюють одне одного?” [6, с. 12]. Вже в раннiй працi пiд традицiйною неопозитивiстською назвою „Фiлософiя науки” (1953 р.) С. Тулмiн пiддав критицi абсолютизацiю логiчних (дедуктивiстських та iндуктивiстських) методiв аналiзу мови науки, а також неопозитивiстськi уявлення про аналiз та синтез, зробив деякi критичнi зауваження на адресу традицiйних позитивiстських концепцiй науки як „майже не дотичних до практичної роботи в галузі фiзики” [10, с. 122]. С. Тулмiн дуже швидко завоював визнання як дослідник, котрий 29 вiдкидає формально&логiчнi схеми, системи та моделi; його почали iменувати „представником антипозитивiстської течiї англо&американської фiлософiї” [4, с. 71], що висунув найрадикальнiші заперечення проти неопозитивiстської програми з позицiї „iсторика науки”. У своїх фiлософських пошуках С. Тулмiн еволюцiонує вiд неопозитивiзму, англiйської школи „фiлософiв буденної мови” та махiзму до гносеологiчного еволюцiонiзму чиказьких фiлософiв. Вiн вiдмовляється вiд вульгарногносеологiчного положення Е. Маха про „iнтелектуальну еволюцiю” як безперервну акумуляцiю знання, а також не приймає вирiшення проблеми концептуальних змiн Г. Фреге, Р. Коллiнгвудом та Т. Куном. На думку С. Тулмiна, помилка Г. Фреге та Р. Коллiнгвуда полягає в тому, що „вони обидва приєднались до фiлософського культу систематичностi, тобто до переконання, що поняття повиннi утворювати „логiчнi системи” [5, с. 180], а, отже, прирiвняли „рацiональне” до „логiчного”. Такий пiдхiд спричиняє те, що „рацiональнiсть” наукового вiдкриття (тобто конкретних рацiональних дiй, котрi можуть перебувати за межами логiки i мови, за допомогою яких вченi домовляються про ґрунтовно пiдготовленi концептуальнi змiни) може випадати з поля аналiзу та оцiнки, якщо використовувати лише „логiчнi” чи лiнгвiстично самовизначенi термiни. Недолiк iсторичної моделi Т. Куна, на думку С. Тулмiна, полягає у перебiльшенi значення змiн, що вiдбуваються при замiнi теорiй, оскiльки немає абсолютних розривiв. „Називаючи змiну „революцiйною”, ми не вiдкидаємо свого зобов’язання пояснити „обставини та процеси”, що мають мiсце пiд час цiєї змiни” [5, с. 182]. Замiсть „революцiйного” пояснення iнтелектуальних змiн С. Тулмiн пропонує еволюцiйну модель iсторiї, яка пояснює, як поступово трансформуються „концептуальнi популяцiї”. Еволюцiйне пояснення досягається ним завдяки використанню iдеї Ч. Дарвiна про мiнливiсть та природний вiдбiр видiв у якостi iлюстрацiї „популяцiйної теорiї”. Як продемонстрував Дж. Лакатос [9, с. 87 — 98], реальна дослідницька практика не задовольняється простим принципом заперечення: вiд теорiї, оточеної багатьма аномалiями i навiть прямо сфальсифiкованої, вченi вiдмовляються лише тодi, коли побудовано альтернативну та бiльш прогресивну нову теорiю. З цього факту, зокрема, випливає, що критерiй демаркацiї науки i не&науки на основi принципу фальсифiкацiї є, щонайменше, неконструктивним. Взагалi, критика концепцiї зростання наукового знання, сформульована критичним раціоналізмом, виявила невiдповiднiсть з фактами iсторiї фундаментальної науки, що, на думку І. Лакатоса, пов’язано з особливою сферою практичного поширення цiєї методологiї — прикладними науками. При всiй різниці позицiй П. Фейєрабенда i, наприклад, Т. Куна, Дж. Лакатоса та iнших, можна, однак, виокремити дещо спiльне, властиве їм усiм розумiння моделi історичного 30 тлумачення знання. Принципи цієї iсторико&методологiчної моделi такi: 1. Теоретичне розумiння є можливим лише за умови історичного погляду на динамiчну структуру знання. 2. Знання є цiлiсним за своєю природою; його не можна розбити на незалежнi один вiд одного рiвень спостереження та рiвень теорiї; будь& яке твердження спостереження, зумовлене вiдповiдною теорiєю, є „теоретично навантаженим”. 3. Історична динамiка зміни знання не є послiдовним кумулятивним процесом; теорiї є незалежними одна вiд одної, неспiвставлюваними, неспiврозмiрними (ця теза iсторизму вiдкидається тiльки І. Лакатосом). 4. Мета змiни знання — не досягнення об’єктивної iстини, а, наприклад, отримання кращого розумiння певних феноменiв, вирiшення бiльшої кiлькостi проблем, побудова простiших та компактнiших теорiй тощо. Тим самим обгрунтовується, що історико&методологiчна модель не просто проголошує iсторизм своїм гаслом, а постає реальною основою формування, iснування, розвитку науки. Враховуючи, що найпершою умовою людської життєдіяльності є існування природи, у взаємодії з якою людство забезпечує своє життя, зміст історичної пам’яті має визначатися природничонауковим знанням. Знання про досвід зміни форм суспільної організації без наукових уявлень про предметну реальність, з якою взаємодіє суспільство, певним чином організоване, не мають історичного смислу. Вони мають зміст, можуть бути ідеологічно чітко окресленими, але, не співвідносячись з конкретною предметною реальністю, поставатимуть неупорядкованою множиною методів, які не мають смислу, оскільки невідомо, навіщо вони потрібні. Набуваючи навичок використовувати історію, її когнітивну форму буття перетворюють на буття об’єктивне. Тобто історія не лише вводить нас у минуле, у пам’ять та пам’ятки – вона вводить нас у майбутнє. В цьому сенсі інтегрованість людини в історію передбачає й те, що ми продовжуємо історію, розширюємо її горизонти та можливості. Сприймаючи історію як дію, сукупність активних дій, історична пам’ять має розглядатися не як віками запорошений архів, а як основа активного життєстверджуючого ставлення до дійсності. Після того, як відбулася історична дія і окреслився її результат, тільки на основі історичної пам’яті може започатковуватися відрив від наявного, яке, збагатившись мірою здобутого історичного досвіду, отримує новий смисл, нові параметри тощо [1, с. 92]. Отже, історична пам’ять виконує функцію носія смислу і значення ситуацій сучасного. Саме вона постійно стикається із все новими й новими ситуаціями дійсності і відтак сама змінюється в ході виконання своєї основної функції. А проблема збереження історичної пам’яті постає як проблема свідомого продовження безперервного тривання людської життєдіяльності, свідомої діяльності, яка є умовою подальшої історії. 31 Література: 1. Бердяев Н. А. Смысл истории. –М., 1990. 2. Кисельов М. М., Канак Ф. М. Національне буття серед екологічних реалій. –К.: Тандем, 2000. 3. Колінгвуд Р. Ж. Ідея історії. –К., 1996. 4. Рижко В. А. Концепцiя як форма наукового знання. — К., 1995. 5. Тулмин Ст. Концептуальные революции в науке // Структура и развитие науки. — М., 1978. 6. Тулмин Ст. Человеческое понимание. — М., 1984. 7. Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления. –М.: Республика. 1993. 8. Чуйко В. Л. Методологія історичної школи філософії науки // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія.&К., 2001. – Вип. №36. 9. Lakatos J. History of science and its rational reconstructions // Scien& tific revolution. — Cembridge, 1970. 10. Toulmin S. The philosophy of science. — London, 1953.

Історична пам’ять як функція історичної свідомості

Institution

Ähnliche Einträge