Львівська канцелярія початку XVII ст. через призму просопографії
Рецензія на книгу: Петришак Б. «Лицар пера і каламаря» – писар міста Львова Войцех Зимницький (1583-1639 рр.). – Львів, 2011.
Gespeichert in:
| Datum: | 2012 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2012
|
| Schriftenreihe: | Краєзнавство |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/121420 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Львівська канцелярія початку XVII ст. через призму просопографії / Т. Гошко // Краєзнавство. — 2012. — № 3. — С. 193-203. — Бібліогр.: 50 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-121420 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1214202017-06-15T03:02:44Z Львівська канцелярія початку XVII ст. через призму просопографії Гошко, Т. Огляди Рецензія на книгу: Петришак Б. «Лицар пера і каламаря» – писар міста Львова Войцех Зимницький (1583-1639 рр.). – Львів, 2011. 2012 Article Львівська канцелярія початку XVII ст. через призму просопографії / Т. Гошко // Краєзнавство. — 2012. — № 3. — С. 193-203. — Бібліогр.: 50 назв. — укр. 2222-5250 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/121420 uk Краєзнавство Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Огляди Огляди |
| spellingShingle |
Огляди Огляди Гошко, Т. Львівська канцелярія початку XVII ст. через призму просопографії Краєзнавство |
| description |
Рецензія на книгу: Петришак Б. «Лицар пера і каламаря» – писар міста Львова Войцех Зимницький
(1583-1639 рр.). – Львів, 2011. |
| format |
Article |
| author |
Гошко, Т. |
| author_facet |
Гошко, Т. |
| author_sort |
Гошко, Т. |
| title |
Львівська канцелярія початку XVII ст. через призму просопографії |
| title_short |
Львівська канцелярія початку XVII ст. через призму просопографії |
| title_full |
Львівська канцелярія початку XVII ст. через призму просопографії |
| title_fullStr |
Львівська канцелярія початку XVII ст. через призму просопографії |
| title_full_unstemmed |
Львівська канцелярія початку XVII ст. через призму просопографії |
| title_sort |
львівська канцелярія початку xvii ст. через призму просопографії |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2012 |
| topic_facet |
Огляди |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/121420 |
| citation_txt |
Львівська канцелярія початку XVII ст. через призму просопографії / Т. Гошко // Краєзнавство. — 2012. — № 3. — С. 193-203. — Бібліогр.: 50 назв. — укр. |
| series |
Краєзнавство |
| work_keys_str_mv |
AT goškot lʹvívsʹkakancelâríâpočatkuxviistčerezprizmuprosopografíí |
| first_indexed |
2025-07-08T19:52:15Z |
| last_indexed |
2025-07-08T19:52:15Z |
| _version_ |
1837109700070473728 |
| fulltext |
ISSN 2222-5250
193
Тетяна Гошко (м. Львів)
ЛЬВІВСЬКА КАНЦЕЛЯРІЯ ПОЧАТКУ XVII СТ.
ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ПРОСОПОГРАФІЇ
Рец. на кн.: Петришак Б. «Лицар пера і каламаря» – писар міста Львова Войцех Зимницький
(1583-1639 рр.). – Львів, 2011.
Перша монографія молодої львівської дослід-
ниці Богдани Петришак присвячена львівсько-
му писареві Войцеху Зимницькому, який перебу-
вав на посаді у Львові 23 роки (1616-1639 рр.),
і цей період діяльності львівської міської канцеля-
рії авторка навіть називає «епохою Зимницького».
Рецензована книжка цікава з огляду на кілька ас-
пектів: вона стосується одного з напрямів місто-
знавчих студій, написана в жанрі просопографії,
чимало уваги присвячено історії повсякденності,
а ще тим, що для дослідження обрано один з най-
цікавіших періодів в історії України і Європи за-
галом – першу половину XVII ст. Вивчення цього
історичного проміжку відбувається через призму
життя і професійної діяльності однієї не такої вже
й пересічної, але і не видатної особи.
У світовій історіографії спостерігається по-
силений інтерес до різних аспектів історії XVII
ст. [24, 396]. Цей період історії людства досить
специфічний і, разом з тим, єдиний і цілісний*1.
На думку М.Барга, XVII ст. стало своєрідним «во-
доділом між двома всесвітньо-історичними епо-
хами – середньовіччям і новим часом» [2, 73].
Насамперед, XVII ст. було періодом глибокої со-
ціальної, економічної і політичної кризи не ли-
ше європейського, а світового масштабу [45, 353-
385]. Складним і в певному сенсі вирішальним
було воно в історії України. Валентина Матях за-
значала: «Абстрагуючись від загальноєвропей-
ської специфіки періоду ХVІІ ст. на конкретно-
історичний ґрунт України, зазначимо, що са-
ме на цьому хронологічному відрізку часу в пе-
ребігу національного історичного процесу від-
бувалися зміни дійсно масштабного характе-
ру, які кардинальним чином позначилися не ли-
ше на всіх життєзабезпечуючих сферах тогочас-
ного існування української спільноти, але й бага-
то в чому визначили її долю в майбутньому. …
Україні вмпало впродовж досить короткого про-
міжку часу не лише продемонструвати світові
своє «пан’європейське покликання», а й прилу-
читися, через утворений тут «культ свободи», до
«універсального фонду Європи»» [24, 397; див.
також: 22, 233-242]. Важливість XVII ст. в істо-
рії України годі заперечувати. Тож не дивно, що
чимало історичних досліджень присвячено са-
ме цьому періоду української історії, але це зде-
більшого студії в ключі архаїчних народницько-
го та державницького напрямку історіографії.
Це врешті зрозуміло, бо надто важким був «тя-
гар минулого». За влучним висловом Ярослава
Грицака: «Радянська українська історіографія бу-
ла вкрай запровінціалізована та заізольована; пе-
релік тем і сюжетів, що ними займалися україн-
ські історики був невеликим. Тому на початку 1990-х
видавалося цілком виправданим ставити питан-
ня: «Чи існує взагалі українська історіографія?».
Іншим віддзеркаленням цієї аномальної ситуації
був той факт, що десяток західних спеціалістів –
головно, українського походження – вважались ав-
торитетнішими дослідниками з української історії,
ніж тисячі її істориків в Україні» [11, 43].
Правда, Валентина Матях оптимістично по-
чинає новий етап у розвитку української історі-
ографії із середини 80-х рр. ХХ ст.: «Починаючи
з середини 80-х рр., під дією цілої низки
суб’єктивних і об’єктивних факторів, українська
історична наука, переживши складний кризовий
стан кількадесятилітнього існування в жорстких
світоглядних та ідеологічних координатах, яки-
ми детермінувалися, всупереч об’єктивності
внутрішньої логіки, не лише цілі напрями нау-
кових пошуків, а й наперед визначалися їх ре-
зультати, нарешті отримала можливість вступи-
ти на той еволюційний шлях, що відкривав пер-
спективу перетворення її на повноцінну скла-
дову європейського історіографічного процесу,
підпорядкованого насамперед внутрішнім зако-
номірностям і викликам» [25, 87-88]. Радше то-
ді лише намітились серйозні зміни в національ-
ній історичній науці, і то такі, що давали мож-
ливість подолати радянську заідеологізованість.
Точніше було би сказати, що в багатьох відно-
*1 Саме на період XVII ст. припадає певна «синхронізація ви-
явів ранньомодерної цивілізації на конкретно-історичному
ґрунті України і в масштабі всієї Європи» [див.: 23, 88].
КРАЄЗНАВСТВО, 3’2012
194
шеннях відбулося повернення до науки станом
на початок ХХ ст. Констатуючи це, З.Когут зазна-
чав: «Можливо, це правда, що українська історіо-
графія 90-х прийняла деякі національні міти, зо-
крема, в окремих випадках український “націо-
налістичний канон”… Але це й не дивно для нау-
кової дисципліни, яка має 70-річну традицію дог-
матичного повторення мітів. З іншого боку, це та-
кож результат природного повернення до тради-
цій дореволюційної української історіографії і,
часом, надто великого прагнення до відроджен-
ня цих традицій» [18, 299]. І, можливо, тому до-
сить часто нові заголовки поєднувались із стари-
ми підходами. Зміна наукової парадигми відбува-
лась повільно [детальніше див: 25, 97-101]
І треба було ще зо два десятка років, щоб україн-
ська історіографія наповнилась як новою пробле-
матикою, так і новими дослідницькими методами,
які не просто акцептуються нею, а поєднуються з
відродженою національною традицією історіопи-
сання. Почасти ця нова проблематика торкнулась
і досліджень української історії XVII ст.
Цьому у великій мірі сприяло, за словами
З.Когута, «бажання молодшого покоління україн-
ських істориків використовувати у своїх дослі-
дженнях останні теоретичні й методологічні здо-
бутки західної історіографії» [18, 299]. Слушно
зауважила Людмила Хут: «Образ сучасної істо-
ричної науки не уявляється без таких його скла-
дових, як кліометричний, синергетичний, антро-
пологічний, мікроісторичний, гендерний, семіо-
тичний, герменевтичний підходи, концептуаль-
них установок всіх поколінь школи «Анналів»»
[36, 21]. Як наслідок, «примітною ознакою часу
стала зміна кута зору в бік персоналізації та гу-
манізації історичного знання. Домінуючою тен-
денцією в науковому пошуку стає екзистенційно-
антропологічний підхід, базований на людсько-
му вимірі історичної реальності, з одного боку,
і визнанні цієї реальності унікальною й слабо
прогнозованою – з іншого… У рамках мікроісто-
рії відшукуються нові підходи до концептуаліза-
ції біографічної або персональної історії – з прі-
оритетним аналізом індивідуальної свідомості й
відповідних поведінкових реакцій. А історія по-
всякденності вводить у контекст історичного піз-
нання деталі приватного життя, побуту, щоденних
турбот людини» [7, 125]. Відтак, в Україні, як і у
світі, змінюються принципи історіописання.
До такого молодого покоління українських
істориків, що заражені вірусом світової історіо-
графії, належить і Богдана Петришак, книга якої
розглядає реалії здебільшого першої полови-
ни XVII ст. Авторка, крім усього іншого, є од-
ним із небагатьох українських медієвістів, що
працюють у галузі просопографії. Цей напрямок
на сьогодні загалом досить популярний. Адже,
як справедливо вважає Ярослава Верменич, «ін-
терес до локалізму й локальності у сучасній істо-
ріографії підтримується як відчуттям евристичної
обмеженості універсалістських концепцій, так
і новою конфігурацією дихотомії «істотне – не-
істотне», пов’язаною з онтологічним поворотом,
що відбувся в рамках некласичної і постнекла-
сичної філософії. У гуманітаріїв з’явилося тверде
усвідомлення того, що суть тих глобальних про-
цесів, які змінюють світ на наших очах, немож-
ливо зрозуміти без звернення до досвіду індивіда
чи групи, так само, як і без перенесення акцентів
із закономірностей на частковості й випадковос-
ті. Локальне при цьому далеко не завжди осмис-
люється як територіальне – воно може бути сино-
німом часткового у найрізноманітніших формах
його прояву – від простеження деталей приват-
ного життя окремої людини до аналізу зв’язків,
що породжують соціальні асоціації й корпоратив-
ну психологію» [7, 117]. Щоправда, сама авторка
характеризує своє дослідження як таке, що «по-
будовано на межі двох дисциплін: просопографії
та біографістики» [29, 4]*1. Але відмінність між
цими двома дослідницькими напрямками над-
то розмита. За визначенням Інни Старовойтенко,
«просопографія – це якісно новий тип історико-
біографічного дослідження особистості, від-
творення на основі джерел її багатогранного
соціально-психологічного портрету, який пови-
нен відобразити у відомому діячеві певної галу-
зі «живу» людину у сукупності усіх притаманних
їй особистісно-людських даних, а не традиційно
формалізовану датами і заслугами постать» [35,
7]. Відмінною ж рисою просопографічного мето-
ду історичних досліджень є «можливість не про-
сто фіксувати певні дати життя й діяльності кон-
кретної особи, а й осмислити і визначити її фено-
мен як індивідуальності через відображення міс-
ця й значення особи в перебігу доби, життя, по-
дій, у контексті поведінки в соціумі, соціально-
комунікативній практиці повсякденності. І таким
чином, з одного боку, особа досліджується як сус-
пільний суб’єкт, визначається її роль в значущих
подіях, а з другого – окреслюється її індивідуаль-
ність (внутрішній світ, духовний потенціал та ін-
*1 Правда, кількома сторінками нижче сама дослідниця чітко
кваліфікує своє дослідження як просопографічне [29, 15]..
ISSN 2222-5250
195
ші характеристики)» [35, 14-15]. Отже, при тако-
му підході «індивід виявляється не тільки (а іноді
і не стільки) темою оповіді (як у традиційній бі-
ографії), скільки універсальним масштабом і уяв-
ним змістовим центром при побудові мікроісто-
риком (що торкається, можливо, різних тем) його
власної картини минулого» [6, 35]. Відтак «про-
сопографія – це метод дослідження колективних
біографій, який кожну особу, що потрапила в по-
ле наукової зацікавленості дослідника, розглядає
як особистість та індивідуальність. Навіть за від-
сутності достатньої кількості документального і
наративного матеріалу він дозволяє шляхом іс-
торичного аналізу реконструювати особистість у
її громадському, суспільному і приватному жит-
ті, відтворити духовний світ індивіда» [37]. За об-
разним висловом Я.Дашкевича, просопографіч-
ний метод – це «добування правдивих відомос-
тей з мертвих джерел для олюднення, гуманізації
своїх героїв» [13, 41] Отже, на його думку, про-
сопографія – це вищий ступінь біографістики*1.
Її характеризує дещо інший дослідницький ра-
курс і глибший підхід. Як на мене, дослідження
Б.Петришак сміливо можна віднести до просопо-
графчного напрямку.
Новітня методика достосовується авторкою до
вивчення міщанства і його окремих представни-
ків, а саме для дослідження міської інтелектуаль-
ної еліти – міських писарів.
Сьогодні урбаністичні студії і далі залишають-
ся актуальними і популярними [17, 313-323; 10,
123-165 та ін.]. Нічого дивного, адже, як відомо:
«Історія цивілізацій – це насамперед історія місь-
ких і сільських поселень. Із міста починається ма-
гія особистої свободи, і вже одне це робить місь-
ке локальне співтовариство захоплюючим дослід-
ницьким об’єктом» [7, 128]. Сьогодні як в україн-
ській так і у світовій історіографії досить карди-
нально змінюється ракурс містознавчих студій. Як
слушно зауважила Г.Маніковська, «по суті наші
знання про міський апарат влади є фрагментарни-
ми і причинкарськими, а синтетичні чи моделю-
ючі підходи обмежуються найчастіше схематич-
ним описом найважливіших магістратур і служб».
Визначаючи напрямки та завдання майбутніх до-
сліджень, Г.Маніковська пише, що «предметом
нашої рефлексії повинна стати нерівномірність
розвитку міського апарату влади, а щодо міст
Корони – його недорозвиток… Небагато знаємо
про вибори до міських урядів (поза радниками і
лавниками), служб. Найчастіше для них резер-
вується останнє місце у висновках, присвячених
«щоденності». Тимчасом механізми кар’єри, фор-
мування і діяльність міських урядів і служб є не
лише вдячним полем для дослідження, але і тема-
тикою фундаментального значення, що дозволяє
простежити функціонування суспільних зв’язків,
клієнтурних стосунків, групової та родинної
солідарності»[44, 105-106].
Власне все це можна ефективно вивчати на при-
кладі історії міських канцелярій та їх персоналу.
Ще донедавна питання розвитку міських кан-
целярій в українській історіографії було практич-
но недослідженим. Але за останні роки зробле-
но значний поступ у цьому напрямку. Міську кан-
целярію середньовічного Києва вивчала Н.Білоус
[5, 491-521; 3, 123-134; 4, 131-148], окремі ас-
пекти історії канцелярії міста Львова досліджу-
вав М.Ільків-Свидницький, персональний склад
львівської канцелярії – Б.Петришак. Двоє остан-
ніх дослідників присвятили цьому питанню свої
дисертаційні роботи [15; 33]. Але для більшос-
ті українських міст це питання залишається не-
дослідженим. Зрозуміло, що й комплексної студії
про розвиток канцелярії українських міст доби
середньовіччя та ранньомодерного часу немає.
Як і в багатьох інших напрямках досліджен-
ня українських міст вітчизняні історики вико-
ристовують досвід польських колег (які своєю
чергою намагаються вивчати дослідницьку
практику своїх західних сусідів [38, 477-485]).
Досить грунтовний огляд досягнень польської
історіографії даного питання зробив М.Ільків-Свид-
ницький [16, 9-11], пунктиром окреслила це питан-
ня і Н.Білоус [5, 491]. Традиційно короткий огляд
історіографії подає на початку свого дослідження і
Б.Петришак [29, 5-10]*2. А оскільки українська іс-
торіографія є досить незначною, то левова частка
огляду присвячена саме здобуткам польських ко-
лег. Щоправда, огляд цей надто схематичний, нага-
дує швидше коротку бібліографію питання.
*1 До просопографічних відносяться не лише індивідуальні
студії, але і так звані «масові», які зосереджені на вивченні
окремих соціальних груп суспільства, родів, колективів то-
що [27; 42]. Відтак «просопографія по-різному трактуєть-
ся дослідниками: одні розглядають просопографію як спеці-
альну історичну дисципліну, інші – як метод реконструкцій
життєвих шляхів цілих суспільних груп, створення їх колек-
тивних біографій». [35, 24]. Просопографія має глибокі ко-
рені. Початки її сягають XVI ст. У західноєвропейській іс-
торіографії термін «просопографічний метод» став відомий
з кінця ХІХ ст. [35, 9]. В українській історіографії цей до-
слідницький напрямок порівняно молодий. Одним із перших
в Україні про його актуальність і перспективність заговорив
Я.Дашкевич [13, 40-47; 12, 24-30]..
*2 Окремо тут перераховані роботи, де так чи інакше фігу-
рує Войцех Зимницький – основний персонаж рецензова-
ної розвідки [29, 10-12].
КРАЄЗНАВСТВО, 3’2012
196
Польські історики давно і активно вивча-
ють канцелярії як великих, так і малих міст
Польського Королівства і Речі Посполитої. І їх
напрацювання справді вкрай важливі для україн-
ських дослідників, в першу чергу для дослідни-
ків середньовічного і ранньомодерного Львова,
який був найближчим до східноєвропейських
міст. Відповідно, «львівська міська канцелярія в
організаційній структурі була взорована на вже
існуючі в Королівстві Польському міські канце-
лярії, передусім на краківську, познанську (в ХІІІ
і до 80-х років XIV ст. Познань була центральним
містом Великопольщі) і міст Сілезії, завдяки ве-
ликому напливу німецьких колоністів з цих тере-
нів» [16, 19]. А з іншого боку, цілком слушно за-
уважила Божена Вирозумська, що «так як не бу-
ло двох ідентичних міст з ідентично функціону-
ючим самоврядуванням, так і не було двох дію-
чих однаково канцелярій» [49, 9]. При цьому тре-
ба здавати собі справу, що різними були не лише
міські канцелярії, а й кількість продукованої ни-
ми документації, бо чим більше було місто, тим
більше воно мало міських книг, і тим більшою
була їх спеціалізація. Але така залежність зовсім
не була імперативом.
Пишучи про різні аспекти історії міської кан-
целярії, дослідники порівняно мало уваги нада-
вали її персоналу. Зокрема, Божена Вирозумська,
написавши ґрунтовне дослідження про канцеля-
рію міста Кракова, і присвятивши окремий розділ
її керівникам, практично дає лише короткі, май-
же енциклопедичні відомості про них, зазначаю-
чи конкретні архівні джерела, але жодним чином
не виходячи за їх межі [49, 115-126]*1. Небагато
конкретних відомостей про персонал міської
канцелярії подає і Н.Білоус, яка, хоч і виділяє
цю проблему в окремий параграф, все ж наво-
дить здебільшого загальні відомості про права і
обов’язки писарів, практично не зупиняючись на
конкретних особах [5, 493-501; 4, 132-140].
Правда, часом вивчити пeрсонал міської кан-
целярії на зламі середньовіччя просто неможли-
во через лаконічність міської документації. Така
лапідарність джерел характеризує канцелярію
Познані [46, 31], Свідниці [40, 229] тощо. Однак,
судячи з характеру записів, дослідники доходять
висновків, що там все ж мав працювати чималий
допоміжний персонал [40, 230; 43, 75, 148]. На
щастя, міські архіви Львова дають можливість
дослідникам вивчати різні аспекти діяльності
міської канцелярії, в тому числі її персональний
склад, і навіть окремих його представників, як це
видно із дослідження Б.Петришак.
Тут варто сказати, що Б.Петришак в певному
сенсі пощастило, бо як для макро-, так і особливо
для мікросторичних досліджень одним із основ-
них завдань є вибір теми, що надається для дослі-
дження, або ж пошук релевантного свідчення, тоб-
то серед обширної кількості джерел історик має
знайти індивідуума чи суспільство, яке він зможе
використати для висновків, що проливають світ-
ло на ширші питання. У багатьох випадках це –
питання везіння [47]. Б.Петришак таку постать
знайшла і вдало обрала предмет своїх студій*2.
Здавалось би, серед міських писарів Львова
чимало цікавих і навіть видатних постатей. Це і
Павло Щербич, і Юзеф Бартоломей Зіморович,
і Самуїл Казимир Кушевич та ін. Вони зробили
непогану кар’єру, залишили помітний слід в іс-
торії міста, до нас дійшли їх твори, і, зрозуміло,
що саме їм присвячені окремі історичні розвід-
ки. Натомість писар Зимницький прожив коротке
і позірно малопримітне життя, дослужився лише
до посади львівського лавника (1626-1639 рр.),
і про нього дуже мало відомо історикам. Але, як
пише Б.Петришак, обґрунтовуючи свій вибір, «іс-
торія канцелярії без біографії цієї особи виглядає
наполовину втраченою – без яскравих, промовис-
тих, подекуди унікальних прикладів з повсякден-
ного життя працівників пера. Войцех Зимницький
був звичайною людиною своєї доби, котра на-
родилася і виховувалася, навчалася і працюва-
ла, відпочивала і розважалася, сміялася і плака-
ла так, як це робили сотні і тисячі міщан, тому,
відтворюючи його життя, тим самим ми відтво-
рюємо і їхнє, насичуючи маленькими, але вираз-
ними подробицями тогочасне історичне тло» [29,
4]. З цього власне випливає і мета дослідження
Б.Петришак: «…не повне та вичерпне відтворен-
ня всіх фактів біографії міського писаря, а радше
розкриття, через призму його життя, образу пере-
січного міщанина кінця XVI – першої половини
XVII ст.» [29, 15]. Войцех Зимницький відрізняв-
ся від міщанського загалу свого часу тим, що за-
лишив по собі чимало джерел, в тому числі епіс-
толярних, які і дали документальну підставу для
рецензованої монографії.
*1 Цікаво, що у вступі до свого дослідження Божена Вирозум-
ська розважає на тему важливості просопографічних студій і
необхідності вивчення окремих міщанських родин [49, 8].
*2 Ключовими джерелами для дослідження життя і діяльності
В.Зимницького, проведеного Б.Петришак, є комплекс листів
цього писаря, що зберігся у ЦДІА України у м. Львові. Цей
джерельний комплекс був належно оцінений Б.Петришак в
окремій статті [32, 84-92].
ISSN 2222-5250
197
Б.Петришак розпочала роботу над темою своєї
майбутньої монографії ще в студентські роки.
Як наслідок, у Львівському національному уні-
верситеті у 2005 році вона захистила магістерську
роботу на подібну тему [30]. А вже у 2010 р. мо-
лода дослідниця під керівництвом В.Ф.Кметя за-
хистила як кандидатську дисертацію більш комп-
лексне дослідження, присвячене загалом писарям
міста Львова XIV-XVI ст. [33] Це дозволило ав-
торці свою першу роботу подати у ширшому іс-
торичному контексті, доповнити і опублікувати.
Тож, на відміну від багатьох своїх попередників,
Богдана Петришак намагається зіставити архівні
дані про головного персонажа своєї роботи із до-
тичними відомостями, з історіографічними дани-
ми, ввести своє дослідження у ширший історич-
ний контекст. Таким чином, локальне і часткове
стає не стільки ілюстрацією загального, скільки
його головною домінантою. Це добре ілюструє
той факт, що «локально-історичні дослідження, і
лише вони, створюють можливість реалізації іде-
алу тотальної історії, тобто всебічного, тотально-
го вивчення якогось локального об’єкта» [7, 117].
Відповідно, і це добре видно з рецензованої робо-
ти, «антропологічна спрямованість локальної іс-
торії полягає в тому, що лише «на п’ятачку» ло-
кальної історії дослідник має змогу побачити об-
личчя звичайних людей, які «творять» історію,
і зафіксувати ті умови, в яких вони це роблять»*1.
Локальне при цьому постає не як ілюстрація за-
гального, а як його необхідний компонент і навіть
головна домінанта [7, 117]. Отже, можемо сміли-
во говорити про глокальну перспективу, яка є од-
нією з найбільш актуальних у сучасному історіо-
писанні [детально див.: 21].
Структура рецензованої роботи є логічною і
чіткою. Крок за кроком Б.Петришак відкриває пе-
ред читачем не лише професійну діяльність сво-
го героя, а і його приватне життя, його внутріш-
ній світ. Це логічно. Варто згадати, що ще на базі
школи «Анналів» виріс такий новий напрямок іс-
торичних досліджень, як історія приватного жит-
тя, що включала в себе все те, що належить до
сфери «privacy». На Заході цей напрямок розви-
вається з 80-х рр. ХХ ст. Перші кроки в цьому ке-
рунку робить російська наука [детально див.: 36,
30]. Нечисленні спроби таких досліджень є і в
Україні. Властиво будь-які просопографічні до-
слідження неможливі без розгляду саме сфери
«privacy» [див.: 1].
У першому розділі своєї книги авторка розгля-
дає питання походження, виховання, освіти май-
бутнього писаря, та перший, самбірський, пері-
од його життя. Спершу Б.Петришак аналізує про-
блему імені Зимницького, адже у приватній ко-
респонденції та у міській документації фіксу-
ються різні варіанти його написання, найчастіше
Альберт та Войцех. До першого варіанту схиляли-
ся такі відомі автори, як Г.Цепник, М.Капраль та
інші, а також сучасник Зимницького Бартоломей
Зіморович. Сама Б.Петришак спиняється на
польському варіанті імені писаря Зимницького –
Войцех, аналізуючи розбіжності в джерелах та лі-
тературі, але чітко не обґрунтовує свого вибору,
хоч і робить таку спробу.
Дослідниця великою мірою була обмежена
наявними джерелами, та все ж вона прагне зро-
зуміти ті сторони і етапи життя свого героя, які
у джерелах або не відображені, або відображе-
ні дуже скупо. Тож чимало з того, про що у пер-
шому розділі роботи говорить Б.Петришак, є до-
волі евентуальним і дискусійним. Дослідниця,
опираючись на опосередковані відомості дже-
рел, виводить можливу дату і місце народження
В.Зимницького, говорить про його родину (бать-
ків, дружину, дітей, в тому числі прийомних, зя-
тя). Цілком слушним видається зауваження ав-
торки, що В.Зимницький не походив зі шляхет-
ського роду, що засвідчує форма звертання до
нього [29, 18-19].
Однак деякі припущення Б.Петришак вида-
ються надто сміливими. Зокрема, реконструю-
ючи родинні зв’язки Войцеха Зимницького, ав-
торка доходить висновку, що один із його бра-
тів був священиком, і на основі звертання із лис-
та Олексія Зарихти «moj wielce myliy kochani
p[anie] bracie» [29, 19, 137], твердить, що ним
був саме останній, а відмінність у прізвищах по-
яснює їх спорідненістю лише по материнській
лінії. Інших доказів такої версії авторка не наво-
дить. Але відомо, що «доброзичливе ставлення
до кожного члена християнської спільноти вияв-
ляється на мовному рівні завдяки тому, що во-
ни взаємно називають себе братами і сестрами»
[26], тобто у наведеному випадку не обов’язково
адресати мали перебувати у кровних зв’язках.
Не відкидаю можливість правдивості висловле-
ної авторкою версії, але вважаю, що вона потре-
бує додаткової верифікації.
Не надто переконливими є пасажі про послі-
довність дітей у родині Зимницьких, але і сама
авторка називає свої роздуми лише гіпотезами
[29, 19]. Дуже гіпотетичними виглядають і па-
*1 Про «друге народження» так званої локальної історії, її
антропологічну спрямованість і формування окремих націо-
нальних шкіл у сучасній світовій історіографії [34, 302-304].
КРАЄЗНАВСТВО, 3’2012
198
сажі з приводу поганого стану здоров’я дружи-
ни В.Зимницького, Анни [29, 26]. Здається, не та-
ким вже поганим воно було, якщо Анна народи-
ла щонайменше четверо дітей (за браком джерел,
як підкреслює Б.Петришак, ми не можемо ствер-
джувати чи були народжені інші діти, які могли
померти немовлятами, що було доволі пошире-
ним явищем*1). Жінка пережила двох своїх чо-
ловіків (Яна Кртаніка та ВойцехаЗимницького)
і вийшла заміж утретє, за львівського лавника
Якуба Косніґеля, якому таки вдалося її пережити
[29, 26]. Це при тому, що в першій половині XVII
ст. середня тривалість життя населення у Європі
була 30-35 років, більшість чоловіків умирала у
віці 40-60, жінок – 20-40 років [50]. А Анна на
момент смерті свого першого чоловіка (десь між
1610 і 1615 рр.) мала від нього трьох дітей. Тобто,
вона повинна би була народитись у 80-х чи 90-х
роках XVI ст. Її заповіт датується 1643 р., тоб-
то прожила вона не менше 50-60 років, що зна-
чно перевищує середню тривалість життя жінок
у XVII ст. Отже, про хворобливість Анни говори-
ти не доводиться.
Досить сміливими є і припущення Б.Петришак
про причини смерті В.Зимницького, який не зали-
шив заповіту (звідси висновок про наглу смерть,
можливо, від інфаркту чи інсульту) [29, 76].
Думаю, ці висновки теж є надто гіпотетичними.
Ще з одним припущенням Б.Петришак дозво-
лю собі посперечатись. Це питання освіти, яку
евентуально отримав В.Зимницький. Відповідь
на це запитання важить значно більше, аніж за-
повнення лакуни у біографії одного історично-
го персонажа. Це підкреслює і авторка рецензо-
ваної монографії: «Питання освіти майбутнього
писаря потребує детального вивчення для розу-
міння багатьох інших питань, у т.ч. критеріїв до-
бору писарів, рівня їхньої освіченості й фаховос-
ті, належності писарів до інтелектуальної еліти
чи до ординарних урядників тощо» [29, 21]. Але
джерел для відповіді на поставлене питання об-
маль. Б.Петришак припускає, що після домаш-
нього виховання до семи років і початкової осві-
ти у парохіяльній школі в Ґостині, В.Зимницький
продовжив навчання у Замості. При цьому його
імені у списках осіб, котрі закінчили академію,
немає. Але свій висновок авторка обґрунтовує
тим, що тут вчився син писаря Зимнцького –
Ян Зимницький, сам Войцех протегував яко-
гось юнака при вступі в Замойську академію до
класу поетики, а згодом і риторики, окрім того,
В. Зимницький мав добрі зв’язки з магістратом
Замостя і був шваґром місцевого війта Войцеха
Мульдорфа [29, 22-23]. Але тут важко сказати, що
було причиною, а що наслідком. Можливо саме ці
ділові і родинні зв’язки з місцевими урядниками
і спонукали В.Зимницького відправити свого сина
на навчання у Замойську академію, а не спогади
про юність і роки навчання в ній. Тут більше запи-
тань, аніж відповідей. Але, видається, це добре ро-
зуміє і сама авторка, яка у висновку слушно заува-
жила, що її дослідження «поставило багато знаків
запитань щодо професійних можливостей сучас-
них істориків у реконструкції життя та діяльності
історичних постатей» [29, 86]. По суті дослідниця
підтверджує «своєрідну «анонімність» тогочасної
людини. Допоки вона не потрапила до кола офіцій-
них осіб при дворі, гроді, канцелярії, доти гіпоте-
тичні припущення в її біографії переважають над
реальними свідченнями» [29, 86-87].
Другий розділ рецензованої роботи присвя-
чено розгляду професійної діяльності Войцеха
Зимницького (1616-1639 рр.). Це найбільш теоре-
тична частина книжки, яка буде помічною при ви-
вченні канцелярій інших міст та для більш комп-
лексного дослідження різних компонентів місько-
го самоврядування. Окрім іншого, авторка розгля-
дає тут процедуру вступу на посаду міського писа-
ря, присягу, яку при цьому він приносив, коло йо-
го обов’язків та прав. Б.Петришак аналізує причи-
ни того, чому у Львові більшість писарів віддавна
були не місцевого походження, розповідає про на-
зви, які вживав В.Зимницький для окреслення сво-
єї посади, про оплату його праці тощо*2. Чимало
уваги в монографії приділено процесу створен-
ня міських книг [29, 35-38]. Детально розглянуто
тут роботу підписків, проаналізовано завдання, які
їм доручались, названо кілька осіб, які обіймали
цю посаду в першій половині XVII ст. [29, 38-39].
Авторка в даному розділі аналізує кадровий склад
міської канцелярії та платню її працівників. В цьо-
му контексті проаналізовано ординацію 1634 року *1 За висновками дослідників, серед новонароджених у
Європі у цей час лише половина досягала десятирічного ві-
ку [50]. Простежити кількість народжених дітей і вивести
статистику на українському матеріалі практично неможли-
во. Як зазначає І.Ворончук, до книг не записували від 12%
до 20 % новонароджених. Теоретичні роздуми з приводу
статистичних даних про тривалість життя, шлюбів та кіль-
кості дітей у них у статті І.Ворончука [8, 142-143].
*2 Наскільки ретельно Б.Петришак вивчала діяльність пер-
сонажа свого дослідження, свідчить той факт, що вона зу-
міла знайти і виправити неточності у довідковому виданні
Urzędnicy miasta Lwowa w XIII – XVIII wieku / Opr. M.Kapral. –
Toruń, 2008. [Див: 29, 31-32].
ISSN 2222-5250
199
«Про розміри оплат за послуги міської канцелярії»,
якою встановлювалися розміри платні за написан-
ня і оформлення документів у раєцькій та лавничій
канцеляріях [29, 41].
Оскільки основна відповідальність за роботу
канцелярії і написання окремих документів ляга-
ла на плечі писаря, то саме він відповідав перед
законом за їх фальсифікацію. До речі, за нормами
магдебурзького права за підробку документів пи-
сар мав бути досить жорстоко покараний: «Писар,
який би написав неправдивий запис або лист,
втрачає руку, яка його написала. А якщо сфаль-
шував книги міські, стає безчесним і кривопри-
сяжником, і буде покараний вогнем» [41, 40]*1.
Б.Петришак згадує чотири гучні судові процеси,
пов’язані з фальшуванням документів у канцеля-
рії В.Земницького (писар довів свою непричет-
ність і уник покарання) [29, 41-42]. Цю тему мо-
лода дослідниця значно ширше розвинула в окре-
мій публікації, щоправда тут проаналізовано ли-
ше три з чотирьох відомих справ про фальсифі-
кацію документів у львівській міській канцелярії
першої половини XVII ст. (одна справа з 1621 р.,
та дві – з 1636 р.) [31, 484-494].
У цьому ж другому розділі монографії
Б.Петришак детально розглядає різні статті дохо-
дів міського писаря на прикладі тих виплат і пільг,
які отримував за свою діяльність В.Зимницький.
Авторці вдалося створити широку панораму вза-
ємодії та взаємопроникнення канцелярій різних
рівнів, які діяли у місті, в тому числі, і писарів,
які обслуговували національні громади Львова.
Окремо виділено питання про зовнішню діяль-
ність міської канцелярії та її писаря. Її обґрунто-
вано поділено на два напрямки: судову і представ-
ницьку [29, 57-61]. Остання була особливо важли-
вою, оскільки річпосполитівські міста мали об-
межені політичні права (особливо після 1505 р.),
і лише невелика кількість, і то тільки королівських
міст, могла час до часу посилати своїх представни-
ків на вальні сейми, а їх функції здебільшого об-
межувались питаннями, що безпосередньо стосу-
валися міських проблем [детально див.: 39, 32-41].
Тож огляд такого ракурсу роботи львівської канце-
лярії є досить важливим, зокрема для зняття певних
стереотипів щодо політичних прав міст у XVII ст.
Останній розділ книжки присвячено розгляду
приватного життя Войцеха Зимницького. Це той
акцент на сфері «privacy», про який йшлося ви-
ще. Тут дослідниця чи не найактивніше звер-
тається до історії міського повсякденного жит-
тя, що висвітлюється на прикладі буднів родини
Зимницьких. Як відомо, саме історія повсякден-
ності сьогодні переживає справжній бум*2. Тож
не дивно, що цей аспект зацікавив дослідницю.
Власне поява одного з нових напрямків у іс-
торіографії – історії повсякденності, основним
об’єктом якої стає звичайна людина з її щоденни-
ми потребами – стала одним із втілень так звано-
го «антропологічного повороту» в науці*3, коли
історія як наука про соціально-політичні систе-
ми трансформується в науку про людину в її іс-
торичному часі, а увага дослідника переноситься
із вивчення державних інституцій і економічних
структур на дослідження невеликих груп людей,
життєвих стратегій окремих індивідів, на те, що
було звичним і буденним, а, отже, в певному
сенсі визначальним. Зрештою, «історію повсяк-
денності можна окреслити як міждисциплінар-
ну область, в якій історія розглядається як про-
цес становлення людини» [28]. Саме це повною
мірою ми бачимо у рецензованій монографії
Б.Петришак, де повсякденність розглядається на
мікроісторичному рівні.
Найперше авторка звертає увагу на житло
В.Зимницького, інтер’єр кімнат, меблі, ікони, де-
кор, посуд, постільну білизну, одяг. Що не вдаєть-
ся з’ясувати з джерел, виводиться за аналогєю.
Цікавим є дослідження питання раціону місь-
кого писаря та його сім’ї. В деталях розглядає
Б.Петришак повсякденні позапрофесійні занят-
тя В.Зимницького. Особливо важливим, як на
мене, є дослідження питань, пов’язаних із жит-
тям дружини цього львівського писаря, Анни
Зимницької. Це дає уявлення про життя, права та
обов’язки міщанок в першій половині XVII ст.,
допомагає зняти зокрема такі стереотипи, як уяв-
лення про повну і беззастережну залежність жі-
нок від власних чоловіків, їх фінансову незахи-
щеність тощо. Оповіді про дружину львівського
писаря та його дітей авторка присвятила не лише
*1 У рецензованій монографії Б.Петришак спрощено зазна-
чає, що «згідно з приписами магдебурзького права підробка
документів каралася смертю» [29, 42], значно точніше щодо
передбаченого покарання авторка висловлюється в одній із
своїх статей [31, 485].
*2 Про парадигму дослідження історії повсякденності див.
статтю Михайла Крома [20, 1-9].
*3 Щоправда, за свідченням окремих дослідників, сьогод-
ні в науці, насамперед у філософії, помітний так званий ан-
типерсоналістський тренд, що мав би стати противагою
для надмірної антропологізації досліджень. У найрадикаль-
ніших авторів мова навіть іде про «смерть суб’єкта», «під
якою розуміється залежність суб’єкта від соціальних умов
його існування і тієї ідеології, яка в тій чи іншій формі відо-
бражає ці умови». Найбільш помітною така тенденція є у су-
часній французькій філософії. [Детально див.: 14, 117-121].
КРАЄЗНАВСТВО, 3’2012
200
окремі пасажі в різних розділах дослідження, але і
окремий його прикінцевий підрозділ [29, 79-85].
Пише Б.Петришак і про оточення В.Зимни-
цького, про його патронів, клієнтів і слуг [29, 70-
74], а також про громадські справи писаря [29,
74-75], про його бібліотеку [29, 75-76]. Але все
це окреслює буквально пунктиром. Наприклад,
згадано лише про двох слуг писаря, і то кіль-
кома рядками. Знову ж таки, тут виникає бага-
то питань: які були умови їх найму, який харак-
тер роботи, хто були ці люди, яку платню їм да-
вали Зимницькі тощо. Не тільки фахівцю, а й пе-
ресічному читачеві цікаво було б детальніше до-
відатись про стосунки між В.Зимницьким та
М.Кампіаном, а у монографії ця тема лише підня-
та, але не вичерпана. Чималий простір для подаль-
ших студій є і в питанні процедури опікунства,
адже В.Зимницький, як пише Б.Петришак, неодно-
разово виступав опікуном окремих осіб і виконував
свої функції не надто добросовісно. Але про все це,
як і про бібліотеку львівського писаря, можна пи-
сати окреме дослідження, а в рецензованій книжці
Б.Петришак лише намічає проблеми.
На противагу вищесказаному варто зазначити,
що похорон і поминання В.Зимницького описані
Б.Петришак дуже детально [29, 76-79]. Це власне
було продиктовано джерельним матеріалом.
Однак трапляються в роботі Б.Петришак і при-
крі похибки, щоправда, здебільшого технічно-
го характеру. До прикладу, авторка подає скоро-
чене посилання на роботу польського дослідни-
ка Я.Лосовського, але при скороченні до першо-
го слова назви використаної роботи, як у рецен-
зованій монографії [29, 29], посилання втрачає
всякий сенс, бо саме з цього слова починається
низка робіт названого автора, і сама Б.Петришак
скористалася чотирма з них, що зазначено у при-
кінцевому списку літератури. Або в іншому місці
авторка називає Б.Зіморовича істориком, що не
зовсім коректно [29, 54]. Але це лише дрібні при-
крі недогляди, які аж ніяк не псують загального
враження від дослідження.
Ніде правди діти, «історик, особливо сучас-
ний, любить ставитися до себе як до художника,
який ставить дотепні питання і тези. Варто, од-
нак, пам’ятати про те, що для історичних дослі-
джень буває корисною база, яка створюється ко-
піткою працею: упорядковані бібліотеки і архі-
ви, першоджерела і біографічні словники спис-
ки чиновників і т.ін.» [19]. І хоч в епоху постмо-
дернізму стало модним критикувати позитивіст-
ську історію і знаменитий принцип Леопольда
фон Ранке «wie es eigentlich gewesen», але, за
алегорією Д.Колодзєйчика, для того, щоб літа-
ти, потрібні аеродроми [19]. Інакше кажучи, не-
залежно від використовуваної дослідником ме-
тодики, для серйозного дослідження потріб-
ні надійні джерела. Власне рецензоване дослі-
дження Б.Петришак має в своїй основі ґрунтов-
ну джерельну базу. В першу чергу це засвідчу-
ють додатки, що суттєво доповнюють розвідку.
Публікація джерел, на основі яких зроблено до-
слідження, дає можливість не лише верифікува-
ти його, але і поставити до джерел нові, можливо,
несподівані, запитання, а отже зрозуміти і пізна-
ти тему значно глибше. Перший додаток – це 43
приватних листи різних осіб, написаних до писа-
ря В.Зимницького та його дружини Анни у про-
міжку між 1618 і 1640 роками [29, 88-148]. Текст
їх передається максимально наближено до мови
оригіналу, всі вони супроводжуються розлоги-
ми коментарями, щоправда, в наративній части-
ні дослідження не у всіх випадках є на них ло-
гічні посилання (авторка для обґрунтування своєї
тези подає посилання на архівний документ, але
не вказує сторінку з додатку 1, де цей документ
опублікований, на інші додатки у тексті є належ-
ні посилання). Окрім того, публікації джерел
присвячено додатки 8-11. Це згадка про смерть
Войцеха Зимницького на 56 році життя, що запи-
сана у міській радецькій книзі під 1639 роком (24
вересня) [29, 155], реляція про інвентар померло-
го (19 грудня 1640 року) [29, 156-161], реєстр ви-
датків на його похорон (3 грудня 1640 року) [29,
162-165], та незавершена оцінка майна Войцеха
Зимницького (25 січня 1640 року) [29, 166-167].
Є у роботі і додатки іншого характеру. Зокрема,
другий додаток – це генеалогія родини Зимниць-
ких [29, 149], третій – список львівських писарів
XVII ст. [29, 150], а у четвертому в окрему табли-
цю зведено відомості про кар’єру писарів Львова
XVII ст. [29, 151]. Б.Петришак у даному випад-
ку творчо скористалась нещодавно опублікова-
ним у Торуні дослідженням М.Капраля [48], яке,
на жаль, через місце публікації і невеликий на-
клад мало відоме на Україні, хоч має чималу ев-
ристичну цінність, і далеко не лише для дослід-
ників львівської минувшини.
На основі аналізу комплексу архівних мате-
ріалів Б.Петришак наводить дані про платню
Войцеха Зимницького за 1619-1939 рр., яку він
отримував з міської, королівської, радецької та
лавничої кас [29, 153], що дає інформацію не ли-
ше про приватні справи цього писаря, але і про
ISSN 2222-5250
201
систему оплат за послуги посадовця подібного
рангу у першій половині XVII ст.
В окремий додаток Б.Петришак виносить за-
писану у міських книгах під 1654 роком прися-
гу львівських писарів [29, 152]. Вона лише кіль-
кома словами, що аж ніяк не змінюють зміст,
відрізняється від того зразка, який наводиться
Бартоломеєм Ґроїцьким [41, 40].
Єдиною ілюстрацією, яка вміщена у книзі,
є автограф та ґмерк Войцеха Зимницького. На
жаль, дана ілюстрація не надто високої якості, що
можна, зрештою, віднести не так на карб дослід-
ниці, як видавців її монографії. Але, думаю, біль-
ше ілюстративного матеріалу, нехай навіть про-
сто дотичного до теми дослідження (як-от образи
міщан, предмети вжитку, фотокопії листів чи ви-
тягів з міських книг, які писалися В.Зимницьким
тощо), не тільки б не зіпсувало книжку, але зро-
било б її значно привабливішою в першу чергу
не для вузьких спеціалістів, а для ширшого ко-
ла читачів. Принагідно варто зауважити, що хоч
публікація документів в оригіналі є дуже цінною
для дослідників, але якби паралельно було б по-
дано їх переклад*1, то книжка Б.Петришак ста-
ла б значно популярнішою, бо обрана для до-
слідження тема аж ніяк не є вузькоспеціальною,
та й стиль написання роботи є легким для читан-
ня, колоритним і логічним, тобто таким, який міг
би привабити читача, що не має професійної під-
готовки, але цікавиться історією рідного міста.
Це жодним чином не означає, що авторка вико-
нала свою роботу непрофесіонально. Радше на-
впаки. Справді, часто історики, особливо моло-
ді, бояться виступати в ролі популяризаторів на-
уки, забуваючи, що «популярний» ніяк не озна-
чає «непрофесіональний». Популярні пра-
ці писали М.Грушевський, Я.Дашкевич, Я.Іса-
євич, М.Богуцька, Жак Ле Ґофф, та сотні інших
справді великих вчених. А про важливість цієї
справи слушно зауважив Сергій Гірік: «одна якіс-
на науково-популярна брошура (якісна в розумінні,
що її автори не забувають про першу частину цьо-
го означення і дбають про науковість свого тексту)
робить для справи протидії розквіту псевдонауки
куди більше, ніж десятки солідних томів, які не на-
уковець читати не буде. Такі книжки, коли їх прочи-
тає підліток, стають вакциною, котра прищеплює
імунітет від безкритичного сприйняття вигадок на-
віть у тих царинах, про які у прочитаних книжках
не йшлося» [9]. Тож добре було б, якби наука час до
часу спускалась у маси, особливо, якщо мова про
просопографічні дослідження, які потенційно є ці-
кавими для широкого загалу. Добра наукова публі-
кація ніяк не має бути нудною і малозрозумілою,
а наукове середовище не має замикатись у собі.
Однак все це лише побажання. Висловлені
міркування ніяк не зменшують справді до-
брий науковий рівень аналізованої роботи.
Дослідження Б.Петришак вартісне, глибоке і но-
ваторське. А оскільки воно стосується лише не-
великого сюжету із тієї проблеми, яку досліджу-
вала авторка в ході роботи над дисертацією, то
можна сподіватись, що незабаром побачить світ
нова ґрунтовна комплексна монографія про кан-
целярію міста Львова. Потреба в такій публіка-
ції давно назріла. Творчого потенціалу і фахової
підготовки Б.Петришак безперечно вистачить.
Залишається побажати їй лише натхнення.
Джерела та література
*1 Щоправда, у самому тексті опублікованих джерел у ква-
дратних дужках подано переклад латинських вставок. Але
це не стільки допомагає, скільки утруднює роботу з дани-
ми джерелами, бо для спеціалістів ці пасажі і без спеціаль-
ного перекладу зрозумілі, а для пересічного читача ці встав-
ки є мало помічними.
1. Амбарцумян К. Семейная повседневность
как часть предметного поля "новой локальной исто-
рии" // http://www.newlocalhistory.com/content/amba-
rcumyan-kr-stavropol-semeynaya-povsednevnost-
kak-chast-predmetnogo-polya-novoy-lokalnoy.
2. Барг М. Место XVII века в истории Европы
// Вопросы истории – 1985. – № 3. – C. 58-74.
3. Білоус Н. До питання про запровадження
магдебурзького права в Києві // Укр. іст. журн. –
2008. – №1. – С. 123-134.
4. Білоус Н. Київ наприкінці XV – у першій
половині XVII століття. Міська влада і самовря-
дування. – К., 2008.
5. Білоус Н. Київська міська канцелярія
XVI – середини XVII століть (до питання
про реконструкцію) // ЗНТШ. – Львів, 2006. –
Т. ССLII: Праці Комісії спеціальних (допоміж-
них) історичних дисциплін. – С. 491-521.
6. Бойцов М. Выживет ли Клио при глоба-
лизации? // Казус. Индивидуальное и уникаль-
ное в истории. – Вып. 7. – М., 2005. – С. 15-41.
7. Верменич Я. Системологія історичної ло-
калістики: пошук парадигмальних орієнтирів //
УІЖ. –– 2011. - № 5. – С. 110-130.
8. Ворончук І. Діяльність волинської шля-
хетської родини XVI – першої половини XVII ст.
КРАЄЗНАВСТВО, 3’2012
202
(до питання структури і типології родини) //
Науковий вісник Волинського національного уні-
верситету ім. Лесі Українки. Історичні науки. –
Луцьк, 2009. – № 22. – С. 139-147.
9. Гірік С. Наука за парканом або Про від-
сутність українського наук-попу // http://histori-
ans.in.ua/index.php/avtorska-kolonka/218-serhii-
hirik-nauka-za-parkanom-abo-pro-vidsutnist-ukra-
inskoho-nauk-popu
10. Гошко Т. Штрихи до сучасної україн-
ської історіографії історії міст на магдебурзько-
му праві в Україні // Історіографічні дослідження
в Україні – № 21. – К., 2011. – С. 123-165.
11. Грицак Я. Українська історіографія. 1991-
2001: десятиліття змін // Україна модерна. – Ч 9. –
Київ-Львів, 2005. – С. 43-68.
12. Дашкевич Я. Історія журналістики та за-
вдання просопографії // Українська періодика: істо-
рія і сучасність: Доповіді та повідомлення (Львів,
17-18 травня 2002 р.) – Львів, 2002. – С 24-30
13. Дашкевич Я. Об’єктивне і суб’єктивне в
просопографії // Український біографічний слов-
ник: історія і проблематика створення Матеріали
науково-практичної конференції (Львів, 8-9 жов-
тня, 1996 р.). – Львів, 1997. – С. 40-47.
14. Загороднюк В. Антропологічний пово-
рот і антиперсоналістські тенденцї у сучасній
філософії // Філософські діалоги. – Вип. 4, Ч.
1: Філософсько-антропологічні читання: твор-
ча спадщина В.І. Шинкарука та сьогодення. – К.,
2010. – С. 117-121.
15. Ільків-Свидницький М. Готичне письмо
у канцелярії Львівського магістрату кінця XIV –
першої половини XVI ст. Автореферат дисерта-
ції на здобуття наукового ступеня канд. іст. на-
ук. – Львів, 2009. – 18 с. (http://www.nbuv.gov.ua/
ard/2009/09immkpp.zip)
16. Ільків-Свидницький М. Формування кан-
целярії Львівського магістрату в XIV ст. // Lwów:
miasto – społeczeństwo – kultura. – T. VII: Urzędy,
urzędnicy, instytucje. Studia z dziejów Lwowa / Pod.red.
K.Karolczaka, L.T.Sroki. – Kraków, 2010. – S. 9-21.
17. Капраль М. Стан і перспективи дослі-
дження історії міст України: приклад пізньо-
середньовічного та ранньомодерного Львова //
Actes testantibus. Ювілейний збірник на пошану
Леонтія Войтовича: Україна: культурна спадщина,
національна свідомість, державність. Збірник нау-
кових праць. – Вип. 20. – Львів, 2011. – С. 313-323.
18. Когут З. Історичні дослідження в неза-
лежній Україні. Тягар минулого: історіографія до
здобуття незалежності // Когут З. Коріння іден-
тичності: Студії з ранньомодерної та модерної іс-
торії України. – К., 2004. – С. 294-300.
19. Колодзейчик Д. Присутствие польской
историогрфии в международном научном дис-
курсе // http://www.gossov.tatarstan.ru/activity/
representation/international/se/doklad/dariush
20. Кром М. Повседневность как предмет ис-
торического исследования (Вместо предисловия) //
История повседневности: Сборник научных ра-
бот. – Санкт-Петербург: Европейский универси-
тет, 2003. – С. 1-9.
21. Маловичко С. Глокальная перспек-
тива новой локальной истории // http://www.
newlocalhistory.com/node/72
22. Матях В. Аксіологічний аспект в дослі-
дженні ментально-психологічного зрізу соці-
альної історії доби XVII-XVIII ст. // СОЦІУМ.
Альманах соціальної історії. – Вип. 1. – К., 2002. –
С. 233-241.
23. Матях В. Новістика в системі української
історіографії // Україна крізь віки: Збірник нау-
кових праць на пошану академіка НАН України
професора Валерія Смолія. – К., 2010. – С. 87-96.
24. Матях В. Україна в XVII-XVIII ст.: вузло-
ві проблеми та періоди наукового студіювання //
Істину встановлює суд історії: Збірник на пошану
Федора Павловича Шевченка. – Т. 2. – К., 2004. –
С. 396-417.
25. Матях В. Український цивілізаційний про-
цес раннього нового часу в наукових проектах
Інституту історії України НАН України – К., 2011.
26. о. Роман Гринів. Етикетні мовленнє-
ві формули у спілкуванні з духовенством //
http://dyvensvit.org/biblioteka/knygy/3630-ety-
ketni-movlennjevi-formuly-u-spilkuvanni-z-
duhovenstvom
27. Огурцов А. Просопография // http://episte-
mology_of_science.academic.ru/641/просопография;
28. Орлов И., Дворковая М., Телицын В.
История повседневности (историческая антропо-
логия) // http://servicology.ru/glossary/i/100.html
29. Петришак Б. «Лицар пера і каламаря» –
писар міста Львова Войцех Зимницький (1583-
1639 рр.). – Львів, 2011.
30. Петришак Б. Войцех Зимницький – львів-
ський міський писар першої половини XVII ст. –
Львів, 2005 (рукопис).
31. Петришак Б. З історії фальсифікації
документів у міській канцелярії Львова за писа-
ря Войцеха Зимницького (20-30-ті рр. XVII ст.) //
Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Дрогобич,
2008. – Вип. XI-XII – С. 484-494.
ISSN 2222-5250
203
32. Петришак Б. Листування львівсько-
го міського писаря першої половини XVII ст.
Войцеха Зимницького як просопографічне дже-
рело // Південний архів. Історичні науки: Зб. на-
ук. праць. – Херсон, 2007. – Вип. 25. – С. 84-92.
33. Петришак Б. Міські писарі Львова другої
половини XIV - XVI ст.: просопографічне дослі-
дження: Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня
канд. іст. наук. – Львів, 2010. – 20 с. (http://www.
nbuv.gov.ua/ard/2010/10pbippd.zip).
34. Попова Т. Историографический процесс
в региональном измерении: подходы и понятия //
Історико-географічні дослідження в Україні. –
Ч. 7. – К., 2004. – С. 290-324.
35. Старовойтенко І. Просопографія: підхо-
ди та трактування змісту наукової дисципліни в
історіографії // Спеціальні історичні дисциплі-
ни: питання теорії та методики. – № 13. – Ч. 1. –
К., 2006. – С. 6-27.
36. Хут Л. Новистика: вопросы теории. – М., 2003.
37. Чубіна Т. Просопографія як метод історич-
ного дослідження (на прикладі роду Потоцьких)
// Наукові записки Тернопільського національно-
го педагогічного університету імені Володимира
Гнатюка. Серія: Історія. – Тернопіль, 2009. –
№ 2 // http://nbuv.gov.ua/Portal/Soc_Gum/NZTNPU_
ist/2009_2/materialy/2009_2/Chubina.pdf.
38. Adamska A., Mostart M. O sposobach
uprawiania dyplomatyki miejskiej. Przykład
holanderski // Miasta, ludzie, instytucje, znaki.
Księga jubileuszowa ofi arowana Profesor. Bożenie
Wyrozumskiej w 75 rocznicę urodzin / Pod red.
Z.Piecha. – Kraków, 2008. – S. 477-485.
39. Bogucka M. Miasta a władza centralna w
Polsce i w Europie wczesnonowożytnej (XVI-
XVIII w.) – Warszawa, 2001.
40. Dudzińska A. O pracy świdnicnickiej
kancelarii miejskiej w pierwszej połowie XVI
wieku // Miasta polskie w średniowieczu i czasach
nowożytnych / Pod. red. P.Gołdyna. – Kraków,
2008. – S.227-239.
41. Groicki B. Porządek sądów i spraw
miejskich prawa majdeburskiego w Koronie
Polskiej. – Warszawa, 1953.
42. Keats-Rohan K.S.B. Progress or Perversion?
Current Issues in Prosopography: An Introduction //
http://users.ox.ac.uk/~prosop/progress-or-perversion.pdf.
43. Maliniak J. Kancelaria miasta Świdnicy w
średniowieczu. – Wrocław, 2001.
44. Manikowska H. Miasta i mieszaństwo
na ziemiach Polski w średniowieczu – postulaty і
perspektywy badawcze // Pytania o średniowiecze.
Potrzeby i perspektywy badawcze / Red. W.Fałkow-
ski. – Warszawa, 2001. – S. 99-127.
45. Parker G. Kryzys i katastrofa: światowy
kryzys XVII wieku // Przegląd Historyczny – T. CI. –
Z. 3. – Warszawa, 2010. – S. 353-385.
46. Radtke I. Kancelaria miasta Poznnia do
1570. – Warszawa, 1967.
47. Steele H. Microhistory and macrohistory:
different approaches to the analysis of history //
http://historiasenconstruccion.wikispaces.com/fi le/
view/macromicro.pdf.
48. Urzędnicy miasta Lwowa w XIII – XVIII
wieku. / Opr. M.Kapral. – Toruń, 2008.
49. Wyrozumska B. Kancelаria miasta Krakowa
w średniowieczu. – Kraków, 1995.
50. http://ukrmap.su/uk-wh8/1187.html.
Ірина Тункіна (м.Санкт-Петербург)
ВІДКРИВАЮЧИ НЕВІДОМІ СТОРІНКИ
ІСТОРІЇ КРИМОЗНАВСТВА
Рец. на кн.: Непомнящий А. А. Профессор Николай Эрнст : страницы истории крымского краеведения /
А. А. Непомнящий. – К. : Стилос, 2012. – 464 с. – (Серия : «Биобиблиография крымоведения» ; вып. 15).
Сьогодення історичної науки в Україні – з од-
ного боку мінливе, з іншого – яскраве та ні на що
не схоже явище. Серед політичної кон’юнктури
та нібито розлогих – з претензією на вичерпність
– робіт, з’являються видання, позв які осторонь
пройти неможливо. Чергова монографія доктора
історичних наук, сімферопольського професора
Андрія Анатолійовича Непомнящого входить до
серії праць, виданих ним та присвячених питан-
ням розвитку краєзнавства у Криму.
Автор схиляється до досліджень в напрям-
ку історичної антропології науки, тому що в
останні роки до центру історико-наукових до-
сліджень повернувся сам митець – конкретний
вчений (див.: Тункина И. В. История отечествен-
ной археологии на современном этапе : антро-
|