Луцький домініканський монастир Внебовзяття Богородиці: релігійний авторитет серед місцевого населення та персональний склад ченців (друга половина ХVІ ст. – перша чверть ХVІІ ст.
На підставі неопублікованих документальних джерел досліджується історія конвенту: зібрані свідчення про пожертви від вірних і поховання в монастирі, що дає змогу отримати певне уявлення про релігійний авторитет монастиря серед населення, складено список зафіксованих у документах ченців тощо. Наведен...
Збережено в:
| Дата: | 2012 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2012
|
| Назва видання: | Краєзнавство |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/121828 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Луцький домініканський монастир Внебовзяття Богородиці: релігійний авторитет серед місцевого населення та персональний склад ченців (друга половина ХVІ ст. – перша чверть ХVІІ ст. / С. Горін // Краєзнавство. — 2012. — № 4. — С. 88-99. — Бібліогр.: 6 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-121828 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1218282017-06-19T03:02:51Z Луцький домініканський монастир Внебовзяття Богородиці: релігійний авторитет серед місцевого населення та персональний склад ченців (друга половина ХVІ ст. – перша чверть ХVІІ ст. Горін, С. Церковно-історичне краєзнавство: витоки та сучасний дискурс На підставі неопублікованих документальних джерел досліджується історія конвенту: зібрані свідчення про пожертви від вірних і поховання в монастирі, що дає змогу отримати певне уявлення про релігійний авторитет монастиря серед населення, складено список зафіксованих у документах ченців тощо. Наведений матеріал допомагає краще зрозуміти деякі особливості функціонування тогочасних монастирів в українських землях, зокрема Волині. На основании неопубликованных документальных источников исследуется история конвента: сведения про пожертвования от верующих и погребения в нем дают нам определенное представление о религиозном авторитете обители среди населения, составлено список зафиксированных в документах монахов. Собранный материал помогает лучше понять определенные особенности функционирования монастырей в украинских землях, в частности на Волыни. Drawing from the unpublished documental sources the author researches the history of this convent: the evidences about donations from population and burials in monastery are collected, the list of recovered monks is fi xed. The research allows for better understanding of the some aspects of Volyn monasteries functioning in the period. 2012 Article Луцький домініканський монастир Внебовзяття Богородиці: релігійний авторитет серед місцевого населення та персональний склад ченців (друга половина ХVІ ст. – перша чверть ХVІІ ст. / С. Горін // Краєзнавство. — 2012. — № 4. — С. 88-99. — Бібліогр.: 6 назв. — укр. 2222-5250 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/121828 2-72-133/134(477.82)«14/16» uk Краєзнавство Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Церковно-історичне краєзнавство: витоки та сучасний дискурс Церковно-історичне краєзнавство: витоки та сучасний дискурс |
| spellingShingle |
Церковно-історичне краєзнавство: витоки та сучасний дискурс Церковно-історичне краєзнавство: витоки та сучасний дискурс Горін, С. Луцький домініканський монастир Внебовзяття Богородиці: релігійний авторитет серед місцевого населення та персональний склад ченців (друга половина ХVІ ст. – перша чверть ХVІІ ст. Краєзнавство |
| description |
На підставі неопублікованих документальних джерел досліджується історія конвенту: зібрані свідчення про пожертви від вірних і поховання в монастирі, що дає змогу отримати певне уявлення про релігійний авторитет монастиря серед населення, складено список зафіксованих у документах ченців тощо. Наведений матеріал допомагає краще зрозуміти деякі особливості функціонування тогочасних монастирів в українських землях, зокрема Волині. |
| format |
Article |
| author |
Горін, С. |
| author_facet |
Горін, С. |
| author_sort |
Горін, С. |
| title |
Луцький домініканський монастир Внебовзяття Богородиці: релігійний авторитет серед місцевого населення та персональний склад ченців (друга половина ХVІ ст. – перша чверть ХVІІ ст. |
| title_short |
Луцький домініканський монастир Внебовзяття Богородиці: релігійний авторитет серед місцевого населення та персональний склад ченців (друга половина ХVІ ст. – перша чверть ХVІІ ст. |
| title_full |
Луцький домініканський монастир Внебовзяття Богородиці: релігійний авторитет серед місцевого населення та персональний склад ченців (друга половина ХVІ ст. – перша чверть ХVІІ ст. |
| title_fullStr |
Луцький домініканський монастир Внебовзяття Богородиці: релігійний авторитет серед місцевого населення та персональний склад ченців (друга половина ХVІ ст. – перша чверть ХVІІ ст. |
| title_full_unstemmed |
Луцький домініканський монастир Внебовзяття Богородиці: релігійний авторитет серед місцевого населення та персональний склад ченців (друга половина ХVІ ст. – перша чверть ХVІІ ст. |
| title_sort |
луцький домініканський монастир внебовзяття богородиці: релігійний авторитет серед місцевого населення та персональний склад ченців (друга половина хvі ст. – перша чверть хvіі ст. |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2012 |
| topic_facet |
Церковно-історичне краєзнавство: витоки та сучасний дискурс |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/121828 |
| citation_txt |
Луцький домініканський монастир Внебовзяття Богородиці: релігійний авторитет серед місцевого населення та персональний склад ченців (друга половина ХVІ ст. – перша чверть ХVІІ ст. / С. Горін // Краєзнавство. — 2012. — № 4. — С. 88-99. — Бібліогр.: 6 назв. — укр. |
| series |
Краєзнавство |
| work_keys_str_mv |
AT goríns lucʹkijdomíníkansʹkijmonastirvnebovzâttâbogorodicírelígíjnijavtoritetseredmíscevogonaselennâtapersonalʹnijskladčencívdrugapolovinahvístperšačvertʹhvííst |
| first_indexed |
2025-07-08T20:35:29Z |
| last_indexed |
2025-07-08T20:35:29Z |
| _version_ |
1837112419982245888 |
| fulltext |
КРАЄЗНАВСТВО, 4’2012
88
УДК 2-72-133/134(477.82)«14/16»
Сергій Горін (м. Київ)
ЛУЦЬКИЙ ДОМІНІКАНСЬКИЙ МОНАСТИР
ВНЕБОВЗЯТТЯ БОГОРОДИЦІ:
РЕЛІГІЙНИЙ АВТОРИТЕТ СЕРЕД МІСЦЕВОГО
НАСЕЛЕННЯ ТА ПЕРСОНАЛЬНИЙ СКЛАД ЧЕНЦІВ
(ДРУГА ПОЛОВИНА ХVІ СТ. – ПЕРША ЧВЕРТЬ ХVІІ СТ.)
На підставі неопублікованих документальних джерел досліджується історія конвенту: зібрані свід-
чення про пожертви від вірних і поховання в монастирі, що дає змогу отримати певне уявлення про ре-
лігійний авторитет монастиря серед населення, складено список зафіксованих у документах ченців то-
що. Наведений матеріал допомагає краще зрозуміти деякі особливості функціонування тогочасних мо-
настирів в українських землях, зокрема Волині.
Ключові слова: церква, монастир, настоятель, чернець.
На сьогодні дослідження діяльності в Україні,
зокрема Волині, римо-католицьких чернечих орде-
нів, особливо до середини XVII ст., не належить до
«пріоритетних завдань» української історичної на-
уки, з’являються лише окремі публікації. Згадаємо
монографію автора та окрему публікацію [1, 6],
в яких наведено свідчення з волинських актових книг
про римо-католицькі монастирі у Володимирському
повіті Волинського воєводства, а також стат-
тю. Нещодавно побачила світ монографія Наталії
Сінкевич [3] і хоча переважна частина її матеріалу
висвітлює період уже після середини XVII ст., пра-
ця містить багато й більш ранніх свідчень (переду-
сім відзначимо переліки пожертв на користь черне-
чих осередків і списки їхнього особового складу).
Свідчення про надання волинським конвентам, зро-
блені в заповітах, подає у «Додатках» до своєї моно-
графії Михайло Довбищенко [2].
Об’єктом цієї розвідки ми обрали Луцький до-
мініканський монастир. Віднайдені документаль-
ні свідчення доповнюють або уточнюють наведе-
ну згаданими вище дослідниками інформацію що-
до пожертв Луцькому конвенту і поховань у ньо-
му, персонального складу чернечої братії, допо-
магають краще зрозуміти деякі особливості існу-
вання тогочасного чернецтва в українських зем-
лях, зокрема Волині.
Зауважимо, що в одному посиланні на кіль-
ка свідчень джерела подані в тій послідовності,
в якій у тексті наведені ці свідчення.
Пожертви вірних
Не лише землеволодіння матеріально забезпе-
чувало функціонування монастиря. Було й інше
джерело фінансових (і не тільки) надходжень –
пожертви вірних. Згідно з віднайденими свід-
ченнями половина їх зроблена в заповітах, тоб-
то тоді, коли для багатьох людей особливо го-
стро поставало питання «спасіння душі» і мо-
литви ченців відігравали не останню роль у йо-
го позитивному «розв’язанні». Перелік надань
наводить Н. Сінкевич*1, ми ж подамо ті віднай-
дені нами свідчення про 27 пожертв, які відсут-
ні в згаданому переліку або містять доповнення
чи уточнення.
Станіслав Крушинський (23 січня 1599 р.):
просив поховати його в монастирі, якому запо-
вів 130 золотих, «ktorу mam wo Łwowie u Waska
popowicza na Krakowskim przedmiesciu, і 80 зо-
лотих w Grubieszowie u zida Minka, а за це про-
сив, aby była raz w tydzien msza za dusza za moiey,
za przodki moie» [4, спр. 56, арк. 62–62 зв.].
*1 Сінкевич Н. LAUDARE, BENEDICERE, PRAEDICARE.
Домініканський орден на Волині в кінці XVI – на почат-
ку XVII ст. – Київ: Кайрос, 2009. – С.260–265. Зауважимо,
що в цьому переліку до 1626 р. наведені свідчення про 49
пожертв. Під 1613 р. згадано Яна «Бістрийковського», про
якого зазначено: «запис у невідомому розмірі». Нам відо-
мий запис (5 листопада 1613 р.) Яна Бистриковського, яким
він свідчив, що свого часу позичив у монастиря 1000 золо-
тих і передав домініканцям у заставне володіння Кордишів,
а тепер вони повернули йому село [4, спр. 101, арк. 66].
Скоріш за все, Н. Сінкевич інформацію про пожертву
Я. «Бістрийковського» отримала з візитації, у якій, можли-
во, сталась плутанина і насправді цього надання не було.
Зробимо уточнення і щодо Якуба Бонецького, який зробив не
дві, а одну пожертву (див. наведений нижче перелік). Отже,
на нашу думку, кількість надань, які згадує Н. Сінкевич, по-
трібно зменшити на два, тобто всього їх було 47.
ISSN 2222-5250
89
Мартин Шанявський, батько Домініка, пріора
Володимирського домініканського монастиря (5 ве-
ресня 1600 р.): відписав 100 золотих, за що чен-
ці мали щотижня відправляти дві «msze wiecznie.
iednie za grzechi za zywota, druge albo y obie po
smierci moiey y zony moiey» [5, спр. 22, арк. 1046].
Галшка з Фальчевських Вавринця Бережець-
кого, київська ловчина (30 січня 1602 р.): запові-
ла 100 золотих «законником светого Доминика до
Луцка, где теж в братстве их насветший Панны
Марии вписана была», про отримання яких пріор
«квитовал» 18 липня 1603 року [5, спр. 19, арк.
237 зв.; 4, спр. 65, арк. 497].
Миколай Мишка Варковський (27 квітня 1613 р.):
заповів 2000 золотих, з яких його дружина мала
давати щорічний видеркаф 50 золотих. Зазначено,
що монастир повинен був до збудованого М. Вар-
ковським костелу у Варковичах «kapłana na
swięta uroczyste do chwały Bozey przysyłacz, тоб-
то na Boze narodzenie, na Wielką noc, na Swiątki
y na swięta Panny naswiętszey Panny Mariey»,
за що власники села також платили домінікан-
цям щорічний видеркаф у 70 золотих [4, спр.
95, арк. 150–155; 5, спр. 22, арк. 1362 зв.–1363].
Зауважимо, що впродовж 1614–1616 рр. монас-
тир так і не отримав відписаних грошей, хоча не-
одноразово через суд вимагав їх у дружини по-
мерлого Миколая Мишки Варковського Галшки
Сенютянки з Ляховець і його брата Станіслава
[4, спр. 97, арк. 461 зв.; спр. 98, арк. 771 зв.–772;
спр. 99, арк. 462 зв.; спр. 100, арк. 125–126, 274 зв.,
304–305, 328; спр. 105, арк. 570–571 зв.; спр. 106,
арк. 465–465 зв.]. Відомо також, що в груд-
ні 1624 р. монастир скаржився на кн. Владислава
Домініка Заславського, «лет немаючого, яко деди-
ча» Варкович, та його опікунів: варковські орен-
дарі євреї «Гейзин, Шмойл и Юзель» за цей рік
«выдеркафу албо чиншу рочного отцом доминика-
ном луцким не отдали» [4, спр. 140, арк. 838 зв.].
Ярош Гонсинський (21 серпня 1613 р.): запо-
вів 100 золотих [4, спр. 95, арк. 168 зв.].
Миколай Заровський (Жаровський?) у духів-
ниці від 14 березня 1615 р. просив поховати йо-
го в монастирі, якому відписав 200 золотих і ко-
ня зі збруєю «na murowanie tego koscioła» [4, спр.
101, арк. 98 зв.]. Відомо, що 6 грудня цього ж
року возний відніс позов Михайлу Промчейку
Дядковському у скарзі монастиря щодо «незапла-
ченя» 100 кіп литовських грошів (250 золотих),
які відповідач заборгував Миколаю Заровському,
а той заповів домініканцям право їх отримати [4,
спр. 102, арк. 640].
Лукаш Стемпковський (11 листопада 1615 р.):
відписав 50 золотих. Зауважимо, що в пізнішому
заповіті від 15 червня 1616 р. він уже не згадував
монастир [4, спр. 103, арк. 930–931 зв.].
Станіслав Петровський (дата заповіту відсут-
ня, занесений до актової книги 16 вересня 1616 р.):
відписав Луцькому єзуїтському колегіуму се-
ло Кучкоровець, а на ньому домініканському мо-
настирю 300 золотих (видеркаф) [4, спр. 103, арк.
1052 зв.]. Маємо також духівницю С. Петровського
від 3 грудня 1616 р., у якій він просив поховати
його в монастирі поряд з батьком і заповів доміні-
канцям половину Кучкоровця (другу половину –
єзуїтському колегіуму). Крім того, з 7000 золотих,
заборгованих йому брацлавським каштеляном кн.
Адамом Санґушком Кошерським, 1300 відписав
«na budowanie koscioła», а, якщо князь не віддасть
гроші відразу, тоді 300 золотих «odebrac maią z
gumien kuczkorowskich, łuczyckich, deręczyckich
na wszystkich wespoł albo na kazdym z osobna» [4,
спр. 106, арк. 18–18 зв.]. Відомо, що в квітні 1619 р.
монастир ще не отримав згадані 1300 золотих, не-
зважаючи на скарги до суду [4, спр. 110, арк. 448–
448 зв.; спр. 111, арк. 520–520 зв.].
Ганна з Бранських Станіслава Богуша
Трацевського (5 квітня 1617 р.): просила поховати
її в монастирі, якому відписала 300 золотих і одяг
[4, спр. 106, арк. 537 зв.; спр. 108, арк. 139 зв.–
141; 5, спр. 23, арк. 83–83 зв.]. 30 травня 1617 р.
було складено іншу духівницю, де також згадані
її поховання у домініканців і пожертвувані їм 300
золотих з одягом [4, спр. 106, арк. 645 зв.–646].
Зазначимо, що Ганна Бранська ще 9 жовтня 1616 р.
відписала монастирю 300 золотих і обрала йо-
го місцем свого вічного спочинку [4, спр. 125,
арк. 921]. Що ж до отримання домініканцями цих
грошей, то ще в жовтні 1619 р. вони скаржились
на чоловіка Ганни Бранської та її сестру Галшку
Станіслава Олдаковського, які не поспішали їх
віддавати [4, спр. 113, арк. 1242 зв.].
Іван Закорський (17 вересня 1617 р.): відписав
10 золотих [4, спр. 108, арк. 474 зв.].
Олена Андріївна Гулевичівна Мацея Чарлінського
(16 жовтня 1618 р.): обрала монастир місцем сво-
го вічного спочинку, якому відписала 800 золотих
«na pogrzeb y budowanie koscioła» [4, спр. 109, арк.
213 зв.]. У 1620 р. вона склала ще один заповіт з анало-
гічним змістом щодо домініканців, а в квітні 1622 р.
ченці отримали гроші [5, спр. 27, арк. 226–226 зв.; 4,
спр. 131, арк. 34–34 зв.].
Ян Гораїн (15 лютого 1619 р.): просив поховати
його в монастирі («w kaplicy, ktora kosztem moim
КРАЄЗНАВСТВО, 4’2012
90
będzie zbudowana», на її будівництво відписав 1000
золотих). Син Миколай повинен 2000 золотих
«wnisc na maiętnosc ziemską niezawiedziną na zapis
wyderkafowy abo maiętnosc za tę sume kupic, skątby
czinsz abo prunent doroczny zawsze szedł na potrzeby
syna mego młodszego Stephana, ktory w zakonie est u
oicow dominikanow y iuz professią uczinił za gurtem
starszego przeora conwentu Łuckiego, a po smierci
iego aby ten czinsz conwentowi Łuckiemu oddawany
był, gdyz tu w Łucku wstąpił do zakonu» [4, ф. 25, оп.
1, спр. 112, арк. 33 зв.–34].
Якуб Ян Бонецький (20 березня 1619 р.): об-
рав монастир місцем свого вічного спочинку, яко-
му відписав 50 золотих, а також двох коней, ша-
блю, одяг. Крім того, надав домініканцям право
отримати всі грошові суми, заборговані йому різ-
ними особами і витратити їх на «ubogie szpitale
y na ulicach lezące» [4, спр. 112, арк. 127 зв.–
130]. Під 13 лютого 1622 р. маємо квитовий за-
пис пріора про те, що монастир отримав від кн.
Кароля Корецького 1400 золотих, заборгованих
ним Якубу Бонецькому, які той у духівниці від-
писав Луцькому домініканському монастирю [4,
спр. 127, арк. 1347 зв.].
Мацей (Матіяш) Крогулецький (30 березня
1621 р.): просив поховати його в монастирі, якому
заповів 300 золотих (видеркаф) на Борилові (три-
мав це село в заставному володінні за «полпети
тисечей золотих» від брацлавського каштеляна
Яна Харленського) [4, спр. 122, арк. 290–290 зв.].
Зазначимо, що М. Крогулецький з дружиною
Анною Стрижовською відписали домініканцям
300 золотих на Борилові «на муроване костела»
ще записом від 18 жовтня 1620 року («маємо и
повинни будемо, а по нас потомкове наши мают
и повинни будут истотне заплатити при выкупне
помененоє маєтности и взятю сумы», тобто, по-
чинаючи з 1621 р., щороку платити «аж до по-
днесеня тоє сумы сполна на триста золотых»)
[4, спр. 122, арк. 343 зв.–344]. Через півроку після
складання духівниці монастир отримав 300 золо-
тих, про що пріор «квитовал» 12 липня 1621 року
[4, спр. 138, арк. 556].
Ян Григорій Бекер (14 квітня 1621 р.): поба-
жав знайти у домініканців вічний спочинок і від-
писав їм грошову суму (900 золотих), яку «mał na
arędzie smykowskiey» [4, спр. 122, арк. 370 зв.].
Андрій Горечковський (21 серпня 1621 р.):
просив поховати його в монастирі, якому пожерт-
вував 25 золотих, таку ж суму заповів на свій
«pogrzeb» [4, спр. 125, арк. 153].
22 лютого 1622 р. до актової книги занесе-
но тестамент Оршули з Валич, дружини Григорія
Лепесовицького (закінчення заповіту відсутнє, то-
му його дата невідома), в якому просила поховати
її в монастирі та відписала 100 золотих ченцям і
стільки ж на «pogrzeb» [4, спр. 129, арк. 124 зв.].
Андрій Борзобогатий Красенський (8 люто-
го 1623 р.): обрав монастир місцем свого вічно-
го спочинку і заповів домініканцям 2000 золо-
тих на селі Красному (щорічний видеркаф 50 зо-
лотих) [4, спр. 133, арк. 788; 5, спр. 31, арк. 297].
У 1624–1625 рр. ченці скаржились на посесорів
села, які не давали позивачам відписані гроші
[4, спр. 140, арк. 493–493 зв.; спр. 145, арк. 116 зв.].
Відомо, що в червні 1625 р. монастир з цього при-
воду позивав Марка Михайловича Гулевича, кня-
зів Андрія, Юрія і Яна Стефановичів Збаразьких
Воронецьких) [5, спр. 32, арк. 705].
Павло Гулевич (11 березня 1623 р.): просив
поховати його в монастирі, якому заповів 300 зо-
лотих на маєтках Сернічки і Качин [4, спр. 133,
арк. 242 зв.].
12 квітня 1623 р. возний відніс трибуналь-
ські позови Марціяну Ковалковському, а також
Яну, Людвіку, Христині й Сузанні, синам і донь-
кам померлого Адама Ольшамовського, який ра-
зом з М. Ковалковським були «екзекуторами» за-
повіту Яроша Гонсинського: «доминикани при-
позвали до прислуханя всказаня баницыи и єє
публикацыи за спротивене се через помененых
екзекуторов тестаменту пана Гонсинского де-
кретови трибуналскому и недопусчене чиненя
екзекуцыи ведлуг помененого декрету урядови
гродскому Луцкому за суму 200 золотых полских
декретом трибуналским в справе о незаплачене
сумы 100 золотых полских помененому косте-
лови тестаментом помененого пана Гонсинского
легованых» [4, спр. 134, арк. 530–530 зв.].
Ян Ходановський (29 квітня 1624 р.): за-
повів монастирю «konia wronego, za ktorego
mi dawano złotych 60 polskich, szable, deką s
kolnieszem czerwoną falendiszową, baią blekitną
podszytą, u niey czaprazka y gudzikow dętych
okrągłych pułtora tuzina srebrnych, dołoman lazkrowy
falendyszowy, guzikow takich ze iako y udek srebrnych
siedmnascie» [4, спр. 133, арк. 565 зв.].
Антоній Сволинський (13 липня 1624 р.): відпи-
сав домініканцям 300 золотих [4, спр. 139, арк. 705].
Войцех Кобильський (15 лютого 1625 р.): за-
повів монастирю 500 золотих, а 2 червня 1625 р.
датовано квит пріора про отримання цих грошей
[4, спр. 142, арк. 357; 5, спр. 32, арк. 86 зв.].
Незадовго до 17 січня 1625 р. Олександр
«Pełka» просив поховати його в монастирі, яко-
ISSN 2222-5250
91
му відписав 100 золотих, а зазначеного дня йо-
го дружина Єльжбета Волчковна передала пріо-
ру гроші [4, спр. 142, арк. 50а зв.–51].
Криштоф Грабський (12 липня 1625 р.): заповів
домініканцям 20 золотих [4, спр. 146, арк. 283 зв.].
Вище ми згадали кілька пожертв, зроблених
не в заповітах, хоча в цих випадках складені де-
що пізніше духівниці «повторювали» цю інфор-
мацію. Однак багато пожертв взагалі не пов’язані
із заповітами. Подаємо їхній перелік.
27 вересня 1604 р. львівський аптекар і міща-
нин Войцех Жглодицький свідчив, що 60 золотих,
які йому заборгувала Ганна Семашківна Федора
Загоровського, він подарував пріору «на помоц
мурованя костела» [4, спр. 72, арк. 245 зв.–246].
7 квітня 1617 р. монастир позивав «ксен-
дза Софрониуша князя Соколского» [кн. Стефан
Маркович Сокольський. – С. Г.], який відпи-
сав щорічні 70 золотих «на две рате выдеркафу
за суму пенезей 1000 золотых полских на селе
Михлине» і кілька років справно платив, але в
1617 р. перестав, точніше, з однієї «рати» (35 золо-
тих) дав лише половину [4, спр. 106, арк. 541 зв.].
13 вересня 1621 р. Самуель Вишневський
свідчив, що в червні 1620 р. він позичив кн. Анні
Ходкевичівні Юхима Корецького 210 золотих,
отримавши від неї за це в заставне володіння
терміном на три роки шість волок «з поддаными
оселыми» в селі Янівці, а тепер він своє право
на посесію відписав монастирю [4, спр. 138, арк.
754–754 зв.]. Однак Анна Ходкевичівна не дозво-
ляла «увязат» домініканців у маєток і не відда-
вала їх гроші, тому впродовж кількох років мо-
настир намагався вирішити конфлікт через суд
[4, спр. 130, арк. 140; спр. 132, арк. 41–42; спр.
134, арк. 528 зв., 589; спр. 136, арк. 21–23]. І ли-
ше в 1624 р. ченці отримали від неї 210 золотих
[4, спр. 139, арк. 466 зв.–467].
20 квітня 1623 р. пріор свідчив про передачу
монастирю кн. Юрієм Пузиною 300 золотих, які
князь у лютому цього ж року позичив у Войцеха
Тудоровецького з дружиною, а подружжя відпи-
сало домініканцям право на цей борг [4, спр. 133,
арк. 453–454, 469 зв.].
26 червня 1623 р. пріор «квитовал» про те, що
Олександр Білостоцький віддав йому 20 золотих,
які позичив у «Janа Boworowа Pilitowskiego»,
а той передав право на борг монастирю [4, спр. 133,
арк. 805–805 зв.].
У жовтні 1623 р. чернець Луцького домінікан-
ського монастиря Іполит Гулевич відписав чер-
нечій спільноті все своє майно, а також гроші, за-
борговані йому різними особами [4, спр. 135, арк.
228–236 зв.; 5, спр. 31, арк. 300 зв.–301]. Серед
цих грошових сум були 4000 золотих, які кн.
Самійло Корецький позичив у батька Іполита –
Андрія Гулевича, але в 1622 р. помер, так і не від-
давши борг. Відомо, що в 1625 р. (вірогідно, такі
спроби були і в 1624 р.) домініканці через суд на-
магались отримати гроші від доньки князя – Анни
Корецької, але безрезультатно, хоча судові поста-
нови були на користь позивачів. Так, у квітні 1625 р.
возний їздив до маєтку княгині Торговиці «на од-
праву и увязане» монастиря у володіння ним для
отримання грошової компенсації, але йому забо-
ронили це робити [4, спр. 141, арк. 291 зв.; спр.
144, арк. 327; спр. 145, арк. 55].
Під 20 квітня 1624 р. маємо судовий по-
зов у скарзі монастиря на Марка Михайловича
Гулевича – «отживляючи справу по смерти» бать-
ка відповідача Михайла Янушевича, який сво-
го часу позичив 220 золотих у Софії Длуґошівни
Івана Дубовецького, вона ж, у свою чергу, переда-
ла право на борг луцькому каноніку Бартоломею
Стемпковському, а вже той відписав цю грошову
суму домініканцям. Зауважимо, що згаданому ка-
ноніку отримати гроші не вдалось, хоча він на-
магався це зробити, і ще в 1620 р. було рішення
Люблінського трибуналу на його користь («вска-
зане баниции и присужене сумы пенезей тисеча
трохсот и двадцати золотых за неотданем сумы по-
мененоє»). Відсутність інших свідчень залишає
відкритим питання щодо отримання монастирем
цих 220 золотих [4, спр. 118, арк. 756 зв.–757].
Згадаємо також позов від 5 квітня 1625 р.
у скарзі монастиря на Вацлава і Яна Бокіїв
Печихвостських, які мали заплатити позивачам
20 кіп литовських грошів (50 золотих), відписа-
них їхнім батьком Філіпом [4, спр. 145, арк. 117; 5,
спр. 32, арк. 152–152 зв.].
Десятина збіжжя з села Гнідава*1. Була надана
монастирю польськими королями, можливо, ве-
ликими князями литовськими, але невідомо, ко-
ли саме. У скарзі 1616 р. згадані «привилеи свя-
тоє памети королев полских костелови Луцкому
закону Доминика светого наданых и през тепе-
решнего короля потвержоных, абы кождый дер-
жачий маєтности села Гнидавы давав монастирю
щорічну десятину збожа вшелякого, так ярины,
опроч овса, яко и озимины» [4, спр. 105, арк.
652]. Найдавніше свідчення про десятину маємо
в 1605 р.: 11 листопада Шимон Круневич, «дер-
*1 Село входило до Луцького староства.
КРАЄЗНАВСТВО, 4’2012
92
жавца короля єго мл гнидавский», у присутнос-
ті возного хотів віддати пріору шість золотих за
1605 р. «за десятину водлуг постановеня и квитов
стародавных с преорами и капитулою бывшими»,
але настоятель відмовився брати гроші. У скарзі
відсутнє пояснення цього, можливо, причина бу-
ла подібною до тієї, яку наведено в іншому анало-
гічному випадку (див. далі) [4, спр. 75, арк. 558–
558 зв.]. Про існування конфлікту між домінікан-
цями і Ш. Круневичем щодо гнідавської десяти-
ни свідчить позов від 2 квітня 1606 р. у скарзі мо-
настиря на Круневича, який не дав десятину збіж-
жя за 1604–1605 рр. (збитки позивачів станови-
ли 3000 золотих)*1. Однак відповідач пояснював,
«же не повинен єсми был жадноє десетины дава-
ти» [5, спр. 15, арк. 1292–1293 зв.]. Останнє від-
найдене свідчення про конфлікт домініканців з
Шимоном Круневичем датовано 24 травня 1606 р. –
монастир позивав «о неотдане десятины збожа
вшелякого пшеници, жита, гречки, ячменя и ин-
ших ярин вшеляких ведле привилеєв на тот кля-
штор наданых и през теперешнего короля єго мл
потвержоный» [5, спр. 15, арк. 57 зв.].
Відомо про конфлікт ченців з іншим гні-
давським посесором – київським хорунжим
Гаврилою Гостським. Так, 11 листопада 1616 р.
він скаржився з приводу того, що цього дня хотів
віддати пріору «десетину албо чынш дорочный,
то єст золотых десет полских з маєтности» пози-
вача «з части села Гнидавы», яку тримав, але на-
стоятель не взяв, пояснивши, що «неведати для
якой прычыны» йому дають ту десятину [4, спр.
105, арк. 621 зв.–622]. Однак через кілька тижнів,
7 грудня, домініканці позивали Г. Гостського, який
за 1615 р. віддав лише десятину озимих, а за 1616 р.
взагалі нічого не дав і «отдати за частокротным
упоминанем их не хочет» [4, спр. 105, арк. 652].
Відомо, що в листопаді 1617 р. Г. Гостський запла-
тив монастирю десять золотих [4, спр. 108, арк.
420 зв.]. Ми не віднайшли свідчень про десятину
за наступні п’ять років, однак посесором Гнідави
залишався Г. Гостський. Так, 11 листопада 1623 р.
він скаржився на пріора у зв’язку з тим, що зазна-
ченого дня мав віддати монастирю за цей рік де-
сятину «с фолварку гнидавского» (12 золотих) і
поїхав з грошима до села Новий Став, але відпо-
відач через слугу переказав, що «пенезей за тую
десетину приходячих на тот час от тебе не возмет
и самого тебе до себе не казал пустит для небез-
печенства от поветрия» [4, спр. 135, арк. 709 зв.–
710]. Ці 12 золотих пріор взяв 20 січня 1624 року
[4, спр. 129, арк. 403]. До кінця визначених для
цієї розвідки хронологічних меж свідчення про
подальші стосунки між монастирем і Гаврилою
Гостським нами не віднайдені.
Отже, всього нам відомі 53 пожертви, з них
25 – у заповітах. На підставі свідчень про 250
надань, зроблених до 1809 р., Н. Сінкевич за-
значає, що 37 % усіх доброчинств на користь
Луцького домініканського монастиря були здій-
снені в духівницях [3, 77]. Як бачимо, до 1626 р.
цей відсоток був більший. Щодо пожертв неру-
хомості, у восьми випадках її відписували у влас-
ність братії, двічі – в посесію. Частіше відпису-
вали гроші (39 надань), у більшості випадків су-
ма становила 100–300 золотих. Інколи жертву-
вали щорічний видеркаф (50–70 золотих). Тричі
відписували гроші та майно і один раз – лише
майно. Нерідко (14 свідчень) монастирю пере-
давали право на гроші, позичені певній особі.
Зазначимо, що в заповітах подібних пожертв бу-
ло небагато (2 свідчення), значно частіше право
на борг надавалось окремим записом.
Не в усіх випадках монастирю вдавалось отри-
мати відписане на його користь, особливо пожерт-
вуване в заповітах, бо спадкоємці того, хто склав
духівницю, не завжди поділяли його бажання ма-
теріально підтримати монастир і не поспішали
віддавати вже нібито «свої» гроші. Так, маємо 10
свідчень про виплату домініканцям пожертв, але
відомі 12 випадків, коли вони через суд намага-
лись отримати відписані їм гроші, майно.
Наведені свідчення про пожертви вірних
(додамо, що, крім 15–20 дворів у Луцьку, до-
мініканці володіли селом Новий Став, а з кін-
ця 1623 р. – ще п’ятьома маєтками) дають під-
стави твердити, що монастир був добре мате-
ріально забезпечений*2. Наталія Сінкевич за-
значає, що згідно з доходною книгою конвент у
1619 р. отримав приблизно 2160 флорінів, а го-
ловним джерелом прибутку був продаж продук-
тів сільського господарства і промислів [3, 76].
Заможність монастиря підтверджується й спро-
*1 Незрозуміло, звідки взялась така значна сума грошей, бо в
наведених нами свідченнях замість десятини збіжжя дають
6–12 золотих. Вірогідно, до визначених монастирем «шкод»
входили також штрафи за невиконання судових постанов.
*2 Зазначимо, що деякі ченці Луцького домініканського мо-
настиря були достатньо заможними. Так, 29 квітня 1622 р.
возний відніс позов до села Міркова у скарзі одного з них,
ченця Яна Гораїна, на свого брата Миколая щодо отриман-
ня половини майна, яке залишилось після смерті їхнього
батька («о выделене половици сумы 15000 золотых пол-
ских албо допущеня половици маєтности Мирковскоє»)
[4, спр. 130, арк. 141].
ISSN 2222-5250
93
можністю позичати гроші в борг різним особам.
Так, у березні 1604 р. луцький земський писар
Михайло Гулевич Воютинський отримав позов
у скарзі пріора з ченцями – «а то до листу запи-
су оным на усчине долгу певного од позваного
даного». Через два місяці монастир знову скар-
жився щодо неповернення боргу 100 золотих
[4, спр. 70, арк. 165 зв., 330 зв.]. Вище ми згаду-
вали позику у домініканців 1000 золотих Яном
Бистриковським і передачу ним у заставне воло-
діння ченців села Кордишова. Гроші були позиче-
ні до 1606 р., бо Я. Бистриковський мав їх повер-
нути 6 січня цього року, але не зробив цього і вже
наступного дня отримав позов у скарзі монасти-
ря з цього приводу. В квітні Я. Бистриковський
зобов’язався віддати борг у 1607 р., однак не по-
вернув гроші навіть у 1608 році. В січні 1609 р.
пріор скаржився, що «водле интерцизы» між
Яном Бистриковським і монастирем, «учиненой»
на Люблінському трибуналі 22 червня 1608 р.,
той мав віддати 1000 золотих 6 січня 1609 року.
Позивач чекав цілий день, але даремно. В квіт-
ні 1609 р. Я. Бистриковський разом з дружиною
Анною Хотецькою «дали запис» монастирю про
повернення боргу в 1610 р., але в черговий раз не
виконали своєї обіцянки, і в березні 1611 р. воз-
ний відніс подружжю трибунальський позов «ку
прислуханю всказаня на» відповідачах «вины
баницыи выволаня с Короны Полскоє и панств,
до неє належачих водле отосланя от уряду грод-
ского Кременецкого, яко о том позов тот сведчит».
Конфлікт залагодили в 1613 р.: записом від 5 лис-
топада Ян Бистриковський свідчив, що свого ча-
су позичив у монастиря 1000 золотих, за що пере-
дав у заставне володіння домініканців Кордишів
у Кременецькому повіті, але тепер йому спо-
вернули це село [4, спр. 76, арк. 82 зв., арк. б/н,
між 106 і 107; спр. 77, арк. 900; спр. 80, арк. 291–
291 зв.; спр. 81, арк. 293; спр. 82, арк. 72 зв; спр. 83,
арк. 56–56 зв.; спр. 86, арк. 212; спр. 88, арк. 317 зв.;
спр. 90, арк. 412–412 зв.].
Аналогічний конфлікт спостерігаємо між мо-
настирем і Бенедиктом Гулевичем з дружиною
Софією з Коморова Струсівною. Записом від
22 січня 1612 р. подружжя свідчило про пози-
ку у домініканців 200 золотих (мали віддава-
ти щороку 14 золотих). Через тиждень, 28 січ-
ня, Б. Гулевич «оповедал», що в 1611 р. «взя-
ли от их мл 200 золотых полских на выдеркаф,
от котороє сумы мели записати рочного чиншу
14 золотых полских на селе своєм Передместю
на кождый рок». Цим записом (28 січня 1612 р.)
домініканців «в той чинш, в посесию пустив-
ши, увезали». Непорозуміння почались відразу –
вже в лютому 1612 р. Бенедикт Гулевич з дружи-
ною позивали монастир з приводу ошуканства
під час складання угоди*1. В 1619 р. пріор з чен-
цями скаржились на Софію Струсівну з її дру-
гим чоловіком Щасним Средзинським (Бенедикт
Гулевич помер у 1613 р., див. «Поховання») не по-
вертають позичені 200 золотих. У квітні 1619 р.
монастир позивав Дмитра Андрійовича (пізні-
ше став домініканським ченцем з ім’ям Іполит) і
Олександра Михайловича Гулевичів (дідичів се-
ла Передмістя), а також Щасного Средзинського
(посесора) – вони, як «сукцесори» Софії
Струсівни не віддають позичені нею 200 золо-
тих. Згідно з рішенням Луцького ґродського суду
в березні 1621 р. монастир мали «увязат» у село
і двір Передмістя «на одправу» згаданої грошової
суми, позиченої на той час уже померлою Софією
Струсівною, але місцевий урядник заборонив це
робити. Після цього, в червні 1622 р., Дмитро і
Олександр Гулевичі отримали трибунальські позови
«до прислуханя се баницыи и єє публикации в спра-
ве о долг позычоный». Зазначимо, що намагання до-
мініканців впродовж 1623–1625 рр. повернути гроші
залишились безрезультатними [4, спр. 111, арк. 466
зв.; спр. 112, арк. 237 зв.–238; спр. 120, арк. 556 зв.;
спр. 125, арк. 580–580 зв.; спр. 126, арк. 43; спр. 130,
арк. 614; спр. 140, арк. 493; спр. 141, арк. 529 зв.; 5, спр.
20, арк. 937–937 зв., 950–951; спр. 24, арк. 422–422 зв.;
спр. 31, арк. 828–830].
Відомі ще кілька випадків, коли монастир пози-
чав гроші певним особам. Так, у 1612 р. Миколай
Мишка Варковський з дружиною «na wyderkaf
wzieli pozyczyli» 150 золотих [4, спр. 109, арк.
*1 Подружжя скаржилось: «взяли од велебностей ваших 200
золотых полских, от которых и чинш рочный подняли дават
по золотых полских 14 на кождый рок, што и сознанем своим
поводове потвердит на рочках обецали, гды на тот час рочки
для зайстя сейму не судили, с тых причин поверили велеб-
ностям вашим мемраму своєго голого толко з ицтитуляциєю
написаною до сознаня того чиншу рочного 14 золотых од 200
золотых, а для певности и другого мембраму на 400 золотых
от єго мл пана Адама Прусиновского, подкоморого володи-
мерского, поводом даного и служачого, гды теды по сейме
роки земскиє припали, поводове чинечи досыт обетници и
повинности записови своєму велебностям вашим даного со-
знане того чиншу рочного на оных роках перед зуполным су-
дом земским Луцким учинили, а велебност ваша так того за-
пису от поводов велебностям вашим даного на тоє сознане
служачого, яко и того од пана подкоморого володимерско-
го на 400 золотых поводом служачого, а велебностям вашим
повереного отдати не хочете и не отдаєте ку шкоде и уближе-
ню поводов, которых шкод собе быти менуют на 400 золотых
полских» [5, спр. 21, арк. 97 зв.–98].
КРАЄЗНАВСТВО, 4’2012
94
139–139 зв.]. Князь Стефан Сокольський записом
від 12 вересня 1613 р. позичив 1000 золотих і обі-
цяв «заплачене од тоє сумы выдеркафу або чин-
шу рокового аж до одданя и заплачене тоє истотно-
є сумы пенезей» [4, спр. 95, арк. 193 зв.]. У 1614 р.
кн. Михайло Корибут Вишневецький узяв у борг
(запис від 17 березня) 1170 золотих, які мав повер-
нути в 1617 р., однак у 1616 р. помер, а його дру-
жина Раїна Могилянка гроші не віддавала. Тільки в
липні 1622 р. один із нащадків князя повернув борг
[4, спр. 113, арк. 78 зв.; спр. 125, арк. 582 зв.–583;
спр. 131, арк. 534–534 зв.]. Згадаємо також Шимона
Хишовського, який у 1620 р. позичив (запис від 15
вересня) 1000 золотих на два роки [4, спр. 125, арк.
585 зв.] і Йозефа Пашинського – він узяв у борг (за-
пис від 2 червня 1625 р.) 400 золотих, які мав повер-
нути в наступному році [5, спр. 32, арк. 85].
Отже, давати гроші в борг було дещо ризиковано
і в окремих випадках чекати на повернення грошей
доводилось багато років. Невідомо, на яких умовах
монастир позичав гроші, але, мабуть, це було вигід-
но, і якщо домініканці навіть не вигравали у фінан-
совому плані, то могли здобути прихильність певних
осіб. Не можна також відкидати ймовірність того, що
цими позиками прикривали фінансові оборудки.
Заможність монастиря дозволяла нагороджува-
ти певних осіб за допомогу, службу тощо. Так, за-
писом від 12 жовтня 1595 р. пріор з усією братією
свідчили, що, «maiąc wzglad na ucztiwe posługi
szlachetnego pana Stanisława Sosnickiego, ktorу czinił
z młodych lat, zapisuiemy» йому 50 золотих на селі
Новий Став [4, спр. 47, арк. 190], а 14 липня 1621 р.
пріор подарував Яну Мощенському 50 золотих (до
отримання грошей йому передали в посесію воло-
ку землі в Новому Ставі), зазначена й причина такої
прихильності: «chcąc miec onego tym gorętszą chęc
ku usługuwaniu kosciołowi» [4, спр. 122, арк. 610].
Хоча монастир мав гроші для передачі їх у борг,
він не завжди вчасно платив податки. Відомо, що
волинський поборця Лаврентій Древинський дві-
чі скаржився на домініканців у зв’язку з «неодда-
нем побору Єго Кр Мл» за 1601 і 1602 роки. З
приводу другої скарги пріор пояснював, що мо-
настирю неправильно визначили суму побору*1.
Поховання
У наведених вище заповітах (див. «Пожертви
вірних») 14 осіб просили поховати їх у мо-
настирі; крім того, згадано батька Станіслава
Петровського, похованого тут раніше. Отже,
всього 15 людей. Однак маємо й інші свідчен-
ня про те, що ця обитель стала місцем вічно-
го спочинку ще кілька осіб. Два з них – у ду-
хівницях: Петра Лещинського (6 липня 1609 р.)
[4, спр. 82, арк. 358] і Анни Гулевичівни Матвія
Мровинського (5 травня 1616 р.) [4, спр. 103,
арк. 518]. Відзначимо, що в цих заповітах від-
сутні пожертви домініканцям. Що ж до інших
поховань, то 18 серпня 1609 р. в монастирі хова-
ли вбитого ченця Вінцента [4, спр. 84, арк. 498],
25 серпня 1612 р. – Варвару з Кобилинських
Зиґмунта Русовецького [4, спр. 93, арк. 813 зв.] і
25 вересня 1613 р. – Бенедикта Гулевича [4, спр. 94,
арк. 818 зв.]. У монастирі також поховали
Станіслава Андрійовича Градовського, убитого
4 вересня 1615 року [4, спр. 103, арк. 298 зв.], і в
1625 р. – Яна Гораського [3, 265].
Отже, всього нам відомі 22 особи, які зна-
йшли вічний спочинок у монастирі або виявили
бажання бути похованими у ньому.
Шпиталь
Віднайдено єдине свідчення: Андрій
Борзобогатий Красенський у вже згадуваному
заповіті від 8 лютого 1623 р. відписав 2000 золо-
тих «на шпитал до отцов доминиканов луцких,
который я фундую» [4, спр. 133, арк. 788 зв.].
Повсякденне життя
У наведених вище свідченнях про інциденти
із застосуванням сили часом йшлось про участь
у них в ролі нападників ченців Луцького доміні-
канського монастиря. Судячи з того, що це бу-
ли непоодинокі випадки і реакція суспільства на
них згідно з формулюванням скарг була доволі
стриманою, можна твердити, що така поведін-
ка ченців не сприймалась як надзвичайна (ска-
зане стосується взагалі тогочасного чернецтва,
як римо-католицького, так і східного обряду).
Однак участь окремих ченців у нападах, побит-
тях тощо, та й взагалі поведінка, яка часом була
несумісною з уявленням про чернецтво як лю-
дей, які добровільно побажали зректись, наскіль-
ки це можливо, грішного світського життя, при-
святивши себе лише служінню Всевишньому,
відповідно, могла, в свою чергу, сприяти поши-
ренню серед населення таких моральних норм
поведінки, коли вже не вбачали принципової
різниці між побиттям ченця і світської людини.
*1 «[…] ижем єст от пана поборцы на деляте нееслушне
поданый, бом побор самому поборци водле квиту старо-
го заплатил, то єст з Городници, з Нового Ставу и з домков
местских затылных зчол не болше толко золотых сем при-
ходило, иле пан поборца од мене над старый квит взял бол-
шей золотых и грошей осм, то єст приходило сем, а он взял
золотых осм и грошей осм, а взявши болш, домков костелных
местских на великую шкоду костелную не вписал» [4, спр. 66,
арк. 971; спр. 68, арк. 1309–1309 зв.].
ISSN 2222-5250
95
Звісно, не варто перебільшувати і навряд чи та-
ке ставлення до чернецтва було притаманне біль-
шій частині суспільства. Зазначимо також, що є
різні люди і прояви насильства щодо будь-яких
категорій населення завжди були і будуть. У той
же час свідчення про подібні інциденти допома-
гають краще зрозуміти поширене серед населен-
ня ставлення до чернецтва, місце і роль остан-
нього у суспільстві. Нами віднайдені кілька свід-
чень про побиття домініканців Луцького монас-
тиря, які ми нижче й наводимо.
16 червня 1580 р. возний оглядав ченця Яна,
якого побили слуги Андрія Добринського, і за-
свідчив «на плечу левом рану битую» [4, спр. 21,
арк. 459 зв.]. 20 січня 1604 р. двоє домініканців
були послані пріором у справах до Кременця і ко-
ли вони проїжджали через село Мстишин (воло-
діння луцької мостовничої Раїни з Малина Івана
Борзобогатого Красенського), точніше, повз міс-
цеву корчму, з неї вибігли корчмар з багатьма ін-
шими особами, які напали і «пошарпали» згада-
них ченців [4, спр. 70, арк. 26]. У 1605 р. пріор
скаржився на Станіслава Селігорського, «который
се в Луцку на тот час без службы гултяйско се ба-
вил, и на Симона, меховника луцкого»: позивач
у справах послав ченця Павла, але в Луцьку від-
повідачі напали на нього і сильно поранили («не-
ведат, єстли же будет жив»), а також пограбува-
ли [4, спр. 73, арк. 122 зв.–123]. Маємо свідчен-
ня возного, який 18 серпня 1609 р. був у монас-
тирі «и там на тот час на жадане отцов закону
того ж о гвалтовноє през ран обводе менованых
заданыє забите небожчыка отца закону того ж ве-
лебного Винцентого, субдякона, который маєт
на тот час погреб при костеле кляштору то-
го ж в Луцку отправовалсе урожоного Симона
Курневича, державцу гнедавского, над долом на
сминтару и перед кляштором голосно за мужо-
бойцу поволал и людей до ведомости привел» [4,
спр. 84, арк. 498]. Згідно зі скаргою монастиря
на Стефана Сербина Кобецького той 28 листопа-
да 1609 р., «споткавшы на доброволной дорозе»
ченця Кристина, який «с дичами и з иншою че-
лядю кляшторною» в’їхав до Луцька через «бра-
му за Глусцем», разом з помічниками напав на
нього, побив і пограбував. З іншої скарги з цього
приводу дізнаємось, що ченця сильно поранили:
«руку левую полгаком кост на полы переруби-
ли, хрибет вес побили плазами, шаблями и обу-
хами, око левоє подбили». В березні возний їз-
див «з листом увяжчим» від Луцького земського
суду до маєтку Стефана Кобецького Киверці «на
отправу и увязаня за суму пенезей осмсот трид-
цат и полсема золотого полского», яку мав запла-
тити «за збите и зранене брата Кристина и возни-
ци», однак киверецький урядник заборонив «увя-
зане» [4, спр. 84, арк. 707–707 зв.; спр. 86, арк.
359 зв.; 5, спр. 18, арк. 1279 зв.–1280]. Згадаємо
також скаргу пріора на гайдука з Гнідави Матвія
з помічником, підданих пана Круневича, які 27
лютого 1612 р. побачили монастирського уряд-
ника, «на цминтару при костеле стоячого», і без
жодних пояснень почали ображати його «словы
усчипливыми, уродзеню єго доткливыми», після
чого, «до брони порвавшисе», поранили, до того
ж пограбували [4, спр. 93, арк. 263 зв.–264].
Нам невідомі причини цих нападів. Два інци-
денти, пов’язані з паном Круневичем, скоріш за
все, були наслідком ворожнечі між ним і монасти-
рем з приводу гнідавської десятини збіжжя. Щодо
інших нападів, то, можливо, вони були звичайними
пограбуваннями, можливо, певну роль тут відігра-
ло дещо зневажливе ставлення частини населен-
ня до чернецтва взагалі (ситуація могла значно за-
гостритись у випадку, коли представники перших
відпочивали в корчмі, повз яку проїжджали ченці).
На підтвердження сказаного наведемо скаргу пріо-
ра на Станіслава Мойковича Жеготу, який 7 липня
1623 р. у Луцьку зустрів ченця місцевого доміні-
канського монастиря Петра і почав «отповеди якиєс
неслушныє и непристойныє чинити, киваючи ру-
кою, лжечи и соромотечи словы усчипливыми
всих законников конвенту вышменованого, мове-
чи тыє слова, не поможет вам и капица …ажу [сло-
во пошкоджене. – С. Г.] вас, по улицах волочачи,
видлами окладати, на што гледило и слухало веле
людей зацных» [4, спр. 134, арк. 722 зв.].
Однак, одна справа – ставлення (позитив-
не чи негативне) до чернецтва взагалі, інша –
до конкретного монастиря. Звісно, який завгод-
но конфлікт будь-якої особи з Луцьким домі-
ніканським конвентом міг негативно вплину-
ти на її ставлення саме до цієї чернечої спільно-
ти. Правда, непорозуміння були різними. Можна
конфліктувати з приводу грошей, майна – і зо-
всім інше, коли «неприємно дивує» поведін-
ка ченців у, так би мовити, «професійній» сфе-
рі. Згадані нижче інциденти якраз і могли змі-
нити ставлення позивачів до луцьких домінікан-
ців. Так, Анна Костюшковичівна Хоболтовська,
дружина Костянтина Колпитовського, в квітні
1615 р. «ускаржаючисе перед ксендзом Балцером
Тышкою, официялом луцким, просила спра-
ведливости на мниха кляштору Луцкого зало-
КРАЄЗНАВСТВО, 4’2012
96
женя Панны Марии регулы светого Доминика
на име Антонина, преора, который мимо слуш-
ност важилсе шлюб дати кнежати єго мл Юрю
Михайловичу Чорторийскому с панною Зузанною
Борзобогатянкою Красинского», хоча раніше
священик у селі Колпитов уже обвінчав князя з
Федорою, донькою позивача. Однак луцький «офи-
циял» пояснив, що кн. Ю. Чорторийський звертав-
ся до нього за дозволом на другий шлюб і отримав
його (подробиці відсутні) [4, спр. 100, арк. 452 зв.].
У червні 1620 р. Олександр Сокольський скар-
жився на монастир: його неповнолітнього сина
Даніеля, «на науках в колеиу Луцком будучого»,
домініканці забрали до себе і «оного гвалтовне
в кляшторе держат, до релии закону своєго при-
мушаючи». Коли мати Даніеля, дізнавшись про
це, приїхала до Луцька і посилала до монастиря
возних, «просечи, абы сына, гвалтом взятого, до
неє пущоно», пріор не дозволив. На час подан-
ня скарги хлопця ще не відпустили [4, спр. 119,
арк. 383 зв.–384].
Повертаючись до ймовірних причин нападів
на луцьких домініканців, відзначимо, що в окре-
мих випадках певну роль могло відіграти негатив-
не ставлення частини православного населення
до поширення на Волині римо-католицької віри.
Персоналії
Дослідниця Н. Сінкевич, яка опрацювала ба-
гато архівних матеріалів і публікацій, наводить
перелік ченців, який на сьогоднішній день є най-
більш повний. Зрозуміло, що про весь особовий
склад монастиря ми навряд чи коли дізнаємось,
але, сподіваємось, з часом згаданий перелік ста-
ватиме все більш докладним. Нижче ми подаємо
віднайдені нами документальні свідчення, який
доповнює список, складений Н. Сінкевич.
Пріори*1
Северин: найдавніше відоме свідчення маємо
під 5 жовтня 1561 р., останнє – 3 квітня 1579 року
[4, спр. 3, арк. 213; спр. 19, арк. 240].
Домінік Новоставський: 2 травня 1580 року [4,
спр. 21, арк. 439].
Северин: 17 жовтня 1581 року [4, спр. 25, арк. 232].
Валентій Родзинський з «Гродка» («Грудець-
кий» у списку Н. Сінкевич [3, 314]): найдавні-
ше свідчення маємо під 26 серпня 1583 р., остан-
нє – 30 травня 1586 року [4, спр. 30, арк. 334 зв.;
спр. 35, арк. 504].
Ян: фігурує 8 квітня і 29 червня 1587 року
[4, спр. 37, арк. 234 зв., 505 зв.].
Григорій Кунецький («бакаляр у Светом
Писме»): найдавніше свідчення маємо під 3 ве-
ресня 1587 року. Згадується також 15 квітня 1588
і 1 вересня 1591 років [4, спр. 37, арк. 810; спр.
33, арк. 140; спр. 38, арк. 821 зв.].
Андрій Велогорський: у запису під 9 грудня
1590 р. згадано «при бытности ксендза преора луц-
кого брата Андрея Велогорского», але коли саме він
був настоятелем – невідомо [4, спр. 38, арк. 85].
Михаїл Мостицький («бакаляр у Светом
Писме»): найдавніше відоме свідчення датовано
16 лютого 1592 р., останнє – 5 жовтня 1593 року
[4, спр. 40, арк. 272; 5, спр. 8, арк. 152 зв.].
Ян «Євангелист» (лектор): найдавніше свідчен-
ня маємо під 19 квітня 1594 р., останнє – 10 жовтня
1595 року [4, спр. 45, арк. 441; 5, спр. 11, арк. 348].
Людвік Яновський: фігурує 29 жовтня 1597 і
18 червня 1598 років [4, спр. 52, арк. 710; спр. 51,
арк. 168].
Ігнатій Ковнацький: згадується 4 березня
1599 і 13 січня 1600 років [4, спр. 55, арк. 183 зв.;
спр. 56, арк. 310].
Ян: 23 березня 1602 року [4, спр. 64, арк. 305].
Мартин Млодавський: фігурує 27 січня і 29
вересня 1603 року [4, спр. 67, арк. 111 зв., 962].
Августин Ястрембський (з «Туробина»): най-
давніше свідчення маємо під 6 грудня 1603 р.,
останнє – 2 лютого 1610 року [4, спр. 67, арк.
1091; спр. 86, арк. 216].
Каспар Варетіус: фігурує 2 липня 1610 р., а
8 березня 1611 р. його згадано як померлого [4,
спр. 88, арк. 317 зв.; спр. 90, арк. 412].
Клементій («Клеменс»): 23 березня 1611 року
[4, спр. 90, арк. 412].
Бернард Пегасіус («Писма Светого доктор»):
найдавніше свідчення – під 22 січня 1612 р.,
останнє – 10 грудня 1613 року [4, спр. 89, арк.
918; спр. 97, арк. 46 зв.].
Антонін: найдавніша згадка – в позові, відне-
сеному 26 квітня 1614 р., остання – під 16 груд-
ня 1617 року [4, спр. 97, арк. 461 зв.; спр. 108,
арк. 624].
Августин Ястрембський: 7 серпня 1618 року
[4, спр. 110, арк. 448 зв.].
Яцек («Гияцинт») Келчовський («бакаляр у
Светом Писме»): найдавніше свідчення маємо
під 6 квітня 1619 р., останнє – 14 липня 1622 ро-
ку [4, спр. 111, арк. 520; спр. 131, арк. 534].
Яцек («Гияцинт») Любонський: найраніша
згадка датована 10 червня 1623 р., остання – 25
червня 1625 року [4, спр. 133, арк. 726; спр. 146,
арк. 201 зв.].*1 У випадках, коли наведена лише одна дата, йдеться про
єдине віднайдене нами свідчення про цього пріора.
ISSN 2222-5250
97
Ченці*1
Прокіп (каплан): 14 жовтня 1567 року [4, спр. 9,
арк. 493].
Ян: 16 червня 1580 року [4, спр. 21, арк. 459 зв.].
Йозеф (вікарій): 10 жовтня 1595 року [5, спр. 11,
арк. 349].
Костянтин: 10 жовтня 1595 року [5, спр. 11,
арк. 349].
Мацей: 10 жовтня 1595 року [5, спр. 11, арк. 349].
Томаш: 10 жовтня 1595 року [5, спр. 11, арк. 349].
«Илярый» (Іларіон?): 30 жовтня 1595 року
[5, спр. 10, арк. 334].
Бартоломей: 21 січня 1604 року [4, спр. 70,
арк. 26].
Фелікс: 21 січня 1604 року [4, спр. 70, арк. 26].
Мануїл («Емануел») Чеховський (субпріор):
18 вересня 1604 року [4, спр. 70, арк. 806 зв.].
Мацей (Матіяш) Шаневський (Шанявський?):
8 жовтня 1604 року [4, спр. 71, арк. 1031].
Павло: найдавніше свідчення маємо під 21 лю-
того 1605 р., останнє – 5 грудня 1607 року [4, спр.
73, арк. 122 зв.; спр. 80, арк. 1170 зв.]. Можливо,
це «Павел Казіміренсіс», якого під 1604–1606 рр.
згадує Н. Сінкевич [3, 316].
Криштоф: 29 листопада 1605 року [4, спр. 75,
арк. 634].
Фелікс: 29 листопада 1605 року [4, спр. 75,
арк. 634].
Мадзеявський (Мадзевовський?): 24 травня
1606 року [5, спр. 15, арк. 57 зв.]. Вірогідно, це
«Адріан Моджеловський», згаданий під 1604–
1606 рр. Н. Сінкевич [3, 316].
Зиґмунт (субпріор): згадується 3 червня і 15
листопада 1606 року [4, спр. 76, арк. 578, 987].
Бенедикт Конопинський (Канопницький?),
«казнодея»: найдавніше свідчення датовано 15
листопада 1606 р., відомо, що 11 вересня 1608 р.
віднесено позов і одним з позивачів був цей чер-
нець [4, спр. 76, арк. 987; спр. 80, арк. 1351].
Августин Тарнавський: 5 грудня 1607 року
[4, спр. 80, арк. 1170 зв.].
Марек: 5 грудня 1607 року [4, спр. 80, арк. 1170 зв.].
Раймунд (кантор): 5 грудня 1607 року [4, спр. 80,
арк. 1170 зв.].
Северин: 5 грудня 1607 року [4, спр. 80, арк. 1170 зв.].
Ян («казнодея»): 5 грудня 1607 року [4, спр. 80,
арк. 1170 зв.].
Томаш Лопушевський: згадується 6 січня і
28 листопада 1609 року [4, спр. 83, арк. 56; спр. 84,
арк. 707].
Вінцент (субдиякон): фігурує 19 червня 1609 р.,
відомо, що 18 серпня цього року його поховали в
монастирі [4, спр. 84, арк. 70 зв., арк. 498].
Кристин (Криспін? Кристіан?): 18 листопада 1609
року [4, спр. 84, арк. 707 зв.; 5, спр. 18, арк. 1279 зв.].
Флоріян Равський (субпріор): найдавніше свід-
чення маємо під 22 січня 1612 р., останнє – 7 грудня
1616 року [4, спр. 89, арк. 919; спр. 105, арк. 652].
Себастіян (субпріор): фігурує 28 лютого і 20
жовтня 1612 року [4, спр. 93, арк. 263 зв.–264;
спр. 92, арк. 871].
Валентий (субпріор, «казнодея»): згадується
25 серпня 1612 р., а 27 квітня 1613 р. фігурує як
субпріор [4, спр. 93, арк. 813; спр. 95, арк. 155].
«Витов» (лектор): 25 серпня 1612 року [4, спр. 93,
арк. 813].
Мельхіор («закристиан»): 25 серпня 1612 року
[4, спр. 93, арк. 813].
Олександр Заяць: найдавніше свідчення маємо
під 17 березня 1614 р., останнє – 21 червня 1625 ро-
ку [4, спр. 125, арк. 582 зв.; спр. 144, арк. 807 зв.].
Еразм: 30 червня 1614 року [4, спр. 99, арк. 208 зв.].
Мартин: найраніше свідчення датовано 23
березня 1615 р., останнє – 7 грудня 1616 року
[4, спр. 100, арк. 205 зв.; спр. 105, арк. 652].
Павло: фігурує незадовго до 7 березня 1617
року [4, спр. 106, арк. 265].
Лукаш Радванський: згадується 7 квітня і 1
травня 1617 року [4, спр. 106, арк. 541зв., 577].
Можливо, це «Лука Люблінський», якого під 1618 р.
згадує Н. Сінкевич [3, 317].
Мацей Слотвинський: найдавніше свідчення
маємо під 7 квітня 1617 р., останнє – 8 травня 1621
року [4, спр. 106, арк. 541 зв.; спр. 123, арк. 158].
Криштоф: 1 травня 1617 року [4, спр. 106, арк.
577]. Можливо, це чернець «Христофор», якого під
1618–1619 рр. згадує Н. Сінкевич [3, 317–318].
Ян (субпріор): 11 листопада 1617 року [4, спр.
108, арк. 420 зв.]. Вірогідно, це субпріор «Іоан
Хреститель Мілковський», згаданий під 1618–
1619 рр. Н. Сінкевич [3, 317–318].
Стефан Гораїн: у заповіті Яна Гораїна від 15
лютого 1619 р. зазначено, що його молодший син
Стефан став ченцем Луцького домініканського
монастиря [4, спр. 112, арк. 34].
Стефан «Плескулюш» (диякон): 21 жовтня
1619 року [4, спр. 114, арк. 398].
Теофіл (субпріор, каплан): 21 жовтня 1619 р.
згадується як каплан, 15 жовтня 1624 і 25 червня
1625 рр. фігурує як субпріор [4, спр. 114, арк. 398,
спр. 146, арк. 201 зв.; 5, спр. 31, арк. 828].
«Кришпин» (Криспін? Кристіян?): 12 травня
1620 року [4, спр. 119, арк. 88 зв.].*1 У випадках, коли наведена лише одна дата, йдеться про
єдине віднайдене нами свідчення про цього ченця.
КРАЄЗНАВСТВО, 4’2012
98
Бернард «Wszerecius» (лектор): 7 травня 1621
року [4, спр. 138, арк. 493].
Бонавентура: 20 липня 1621 року [4, спр. 122,
арк. 610].
Мар’ян («Marcianus») «Колюмбин» (субпрі-
ор, лектор): найдавніше свідчення маємо під 19
вересня 1621 р., останнє – 20 квітня 1623 року
[4, спр. 123, арк. 595; спр. 133, арк. 454].
Ян Гораїн (диякон): 29 квітня 1622 [4, спр. 130,
арк. 141].
Бенедикт (субпріор): найраніша згадка датова-
на 7 травня 1622 р., остання – 7 липня 1623 року
[4, спр. 130, арк. 612; спр. 134, арк. 722 зв.]. Можливо,
це чернець «Бенедикт Вартенський», якого під 1618–
1619 рр. згадує Н. Сінкевич [3, 317–318].
Олександр: 7 травня 1622 року [4, спр. 130,
арк. 612]. Можливо, йдеться про Олександра
Зайця (див. вище).
Ян Вольський: найдавніше свідчення – під 14
липня 1622 р., останнє – 16 червня 1623 року [4,
спр. 131, арк. 534 зв.; спр. 134, арк. 699 зв.].
Петро: 7 липня 1623 року [4, спр. 134, арк. 722 зв.].
Іполит Гулевич: прийняв чернечий постриг
9 серпня 1623 р., згадується 2 червня 1625 року
[4, спр. 135, арк. 228 зв.].
Казимир Закревський: 8 січня 1624 року
[4, спр. 137, арк. 34].
Вінцент Бухавський: 16 жовтня 1624 року
[5, спр. 31, арк. 305].
Альберт Лигонський: 16 жовтня 1624 року
[5, спр. 31, арк. 305].
Чеслав: 18 грудня 1624 року [4, спр. 140, арк. 8].
Лаврентій: 31 грудня 1624 року [4, спр. 140,
арк. 927 зв.].
Томаш Ольшамовський: 21 червня 1625 року
[4, спр. 144, арк. 807 зв.].
Габріель Годзимирський (лектор): 23 червня
1625 року [4, спр. 146, арк. 197 зв.].
Наведені свідчення разом з переліком, який
подає Н. Сінкевич, дозволяють хоча б приблизно
визначити чисельність чернечої спільноти. Так,
усього впродовж першої чверті XVII ст. відомі
91 брати. Ймовірно, до цього числа можна бу-
ло б додати принаймні ще три особи з наведе-
ного нами списку, але, скоріш за все, їх потрібно
ототожнити з певними домініканцями зі списку,
складеного Н. Сінкевич. За період 1604–1607 рр.
згадуються 26 ченців, 1618–1622 рр. – 33.
Беручи до уваги, що «пересічний» чернець на-
вряд чи перебував в одному монастирі менше
кількох років (згідно з віднайденими свідчення-
ми Олександр Заяць мешкав у Луцькому конвен-
ті 11 років, а Н. Сінкевич визначає середню три-
валість в ордені 107 професів за 1660–1782 рр.
у 23 роки [3, 313]), виглядає цілком вірогідним
припущення щодо одночасного проживання в
конвенті більшості з цих 26 (або 33) домінікан-
ців. Насправді їх мало бути більше, бо частина
ченців залишились для нас невідомими. Отже,
маємо підстави твердити, що чисельність братії
в першій чверті XVII ст. була не менше 25–30
осіб. Наталія Сінкевич згадує таблицю з праці
А. Бзовського, згідно з якою в 1606 р. чисель-
ність ченців Луцького домініканського монасти-
ря становила 30 осіб. Правда, на думку дослід-
ниці, ці дані викликають «суттєві сумніви, бо
жоден з подальших хронологічних зрізів [тут чи-
тача відсилають до складеного нею списку осо-
бового складу конвенту. – С. Г.] не фіксує такої
кількості братії при луцькому монастирі до се-
редини XVIII ст.» [3, 118].
* * * * *
Луцький домініканський конвент – найдавні-
ший з відомих нам римо-католицьких монастирів
у Луцьку і один з перших, фундованих на Волині.
Впродовж досліджуваного періоду зростає йо-
го релігійний авторитет серед місцевого населен-
ня, що підтверджується свідченнями про пожерт-
ви монастирю від вірних і поховання в ньому.
Володіючи кількома селами, конвент був доволі
заможний, і це забезпечило матеріальні умови для
існування досить чисельної чернечої спільноти.
Джерела та література
1. Горін С. Монастирі Західної Волині (друга по-
ловина XV – перша половина XVII століть). – Львів:
Видавництво Отців Василіян «Місіонер», 2007.
2. Довбищенко М. В. Волинська шляхта у релі-
гійних рухах кінця XVI – першої половини XVII ст. –
К.: ПП Сергійчук М. І., 2008.
3. Сінкевич Н. LAUDARE, BENEDICERE,
PRAEDICARE. Домініканський орден на Волині в
кінці XVI – на початку XVII ст. – Київ: Кайрос, 2009.
4. Центральний державний історичний ар-
хів України у м. Києві (далі – ЦДІАК України). –
ф. 25, оп. 1.
5. ЦДІАК України. – ф. 26, оп. 1.
6. Horin S. Rzymskokatolickie zakony na Wołyniu
w końcu XVI – pierwszey ćwierci XVII wieku w
materiałach archiwalnych // Rocznik Instytutu Europy
Środkowo-Wschodniey / redakcja J. Kłoczowski,
A. Gil. – Lublin, 2005. – Rok 3. – S. 113–128.
ISSN 2222-5250
99
Сергей Горин
ЛУЦКИЙ ДОМИНИКАНСКИЙ МОНАСТЫРЬ УСПЕНИЯ ПРЕСВЯТОЙ
БОГОРОДИЦЫ: РЕЛИГИОЗНЫЙ АВТОРИТЕТ СРЕДИ МЕСТНОГО НАСЕЛЕНИЯ
И ПЕРСОНАЛЬНЫЙ СОСТАВ МОНАХОВ
(вторая половина ХVІ в. - первая четверть ХVІІ в.)
На основании неопубликованных документальных источников исследуется история конвента: све-
дения про пожертвования от верующих и погребения в нем дают нам определенное представление о
религиозном авторитете обители среди населения, составлено список зафиксированных в документах
монахов. Собранный материал помогает лучше понять определенные особенности функционирования
монастырей в украинских землях, в частности на Волыни.
Ключевые слова: церковь, монастырь, настоятель, монах.
Serhij Horin
THE LUTSK DOMINICAN MONASTERY OF THE IMMACULATE VIRGIN MARY:
ITS RELIGIOUS PRESTIGE BETWEEN LOCAL POPULATION AND MONK
PERSONNEL (UNTILL THE END OF THE 1625)
Drawing from the unpublished documental sources the author researches the history of this convent: the evidences
about donations from population and burials in monastery are collected, the list of recovered monks is fi xed. The
research allows for better understanding of the some aspects of Volyn monasteries functioning in the period.
Keywords: church, monastery, abbot, monk.
УДК [94:726.54](477.75)«1944/1991»
Андрій Соколов (м. Сімферополь)
З ІСТОРІЇ ЗБЕРЕЖЕННЯ СОБОРУ СВЯТОГО
КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА У ХЕРСОНЕСІ
(1944–1991)
Розглядається історична доля собору Святого Рівноапостольного князя Володимира у Херсонесі в
період 1944–1991 рр. Продемонстровано вплив державної культурної політики на стан пам’ятника.
Особлива увага надається участі Херсонеського державного історико-археологічного заповідника і гро-
мадськості у збереженні та реставрації собору.
Ключові слова: Володимирський собор, Херсонес, охорона пам’яток, руйнування, реставрація
Охорона пам’яток історії та культури в радян-
ський період перебувала в тісній залежності від
культурної політики, що проводилась вищим ке-
рівництвом країни. Особливо яскраво це ілюструє
ставлення держави до будівель храмів і монастирів,
які нерідко використовувалися в господарських ці-
лях, перебували в занедбаному стані або цілеспря-
мовано знищувались. У цьому зв’язку примітна до-
ля собору Святого Володимира у Херсонесі.
Херсонеський Свято-Володимирський собор –
одна з найбільш відомих і шанованих православ-
них святинь на Україні. Історія його створення і
відновлення широко висвітлена в кримознавчій
літературі. Серед останніх робіт варто відзначи-
ти колективну працю В. С. Виноградова, В. Б. Іва-
нова, М. І. Золотарьова, В. В. Хапаєва «Владимир-
ский собор в Херсонесе» [1], статті Л. М. Кро-
щенко та Є. І . Осадчого [2], Ю. А. Бабінова і
Л. В. Марченко [3].
Незважаючи на значний масив існуючої літе-
ратури, проблема збереження Володимирського
собору до цих пір не отримала належної науко-
вої оцінки. Стаття, заснована на широкому колі
опублікованих і неопублікованих джерел, пере-
слідує мету максимально повно висвітлити про-
блему охорони Володимирського собору в пері-
од 1944–1991 рр. Після ліквідації Херсонеського
Володимирського чоловічого монастиря в 1923
|